5.12. стисла клініко-функціональна характеристика захворювань органів травлення та обміну речовин

Захворювання органів травлення та обміну речовин тільки серед студентів  I-ого курсу Національного аграрного  університету,  за да- ними  студентської  поліклініки, на початку  2006–2007 навчального року було виявлено у понад 23 \% осіб. Тому знання, хоча б у загальних рисах про те чи інше захворювання, методику  застосування засобів фізичної  культури  під час проведення  оздоровчо-тренувальних за- нять спеціального  навчального  відділення  та самостійних  занять на- бувають особливого значення як для викладачів,  так і для студентів.

Процеси травлення в організмі людини регулюються  централь- ною нервовою системою (ЦНС). Захворювання органів травлення, у свою чергу, можуть відбуватися на функціональному стані ЦНС  і сприяти  порушенню  обміну речовин. У студентів здебільшого спо- стерігаються  такі захворювання органів травлення, як хронічний гастрит, коліт та ентероколіти,  дискінезії  жовчовивідних шляхів, холецистит, гепатит, ентерити та гастроптози. Почастішала діагнос- тика виразкової хвороби шлунка і дванадцятипалої кишки, ожирін- ня і цукрового  діабету. Причинами цих захворювань  можуть бути порушення  нервової регуляції  травлення (регулярне вживання го- строї і недоброякісної їжі, алкоголю; вплив  кислот,  лугів та інших хімічних речовин; інфекції, паління тощо).

Для студентів спеціального  навчального  відділення  та групи лі- кувальної фізичної культури  із захворюваннями органів травлення важливе  значення  мають додаткові форми занять: ранкова гігієніч- на гімнастика із включенням до неї спеціальних вправ, індивідуаль- ні домашні завдання,  дозовані піші прогулянки у паркових та лісо- паркових зонах.

5.12.1.  Гастрит

Гастрит — це ураження  слизової оболонки  шлунка з переважно запальними змінами  при гострому  розвитку  процесу  і з явищами дисрегенерації,  структурної перебудови  з прогресуючою  атрофією її при хронічному перебігу.

Основними причинами розвитку гастриту є: надто гаряча їжа, вжи- вання їжі поспіхом, зловживання спеціями, постійні  стреси, паління, алкоголь, генетична спадковість до шлункових  захворювань, вживан- ня ліків без консультації лікарів, хронічні захворювання інших органів.

Гострий гастрит — це те, що, як правило, називають отруєнням або гострим  запаленням слизової  шлунка.  Спочатку  виникає  від- чуття тиску і важкості  у шлунку, що поєднується із нудотою, над- мірним виділенням слини, неприємним присмаком у роті. Одночас- но з’являються болі у верхній частині живота, які носять характер спазми.  Виникає  блювота,  у важких  випадках  вона стає нестрим- ною. Блювотиння на початку  складається із залишків  їжі, а потім із рідини та слизу і жовчі. Така блювота дуже небезпечна, тому що може відбутися зневоднювання організму.

Але блювання є симптомом не тільки гострого гастриту. Воно виникає  і при апендициті,  холециститі (запалення жовчного  міху- ра), панкреатиті (запалення підшлункової залози). Однак, як пра- вило, при цих захворюваннях болі носять інший характер.

Хронічний гастрит, на відміну від гострого, розвивається посту- пово. Симптоми хронічного гастриту дуже різні і здебільшого не за- лежать від ступеня і поширеності запального  процесу у шлунку. На інтенсивність і кількість  скарг певною мірою впливають  невротич- ні прояви,  стрес, адже гастрит здебільшого  виникає  у людей, темп життя яких знаходиться на межі можливого.

Традиційно розрізняють два види гастриту: перший — із зниже- ним кислотоутворенням (коли  знижене  утворення соляної  кислоти

і ферментів) і другий  —  із нормальною  або підвищеною  кислот- ністю.

Найчастіший симптом гастриту із зниженою кислотністю — від- чуття важкості  у шлунку, яка виникає  через 30 хв — годину після вживання їжі або навіть під час вживання;  часто виникає  відрижка, нудота, блювота та пронос (діарея).

При гастриті підвищеної кислотності досить часто трапляються болі, які виникають  натще або через 1,5–2 години після вживання їжі. Болі виникають  у шлунку, здебільшого ниючого характеру, але можуть бути досить інтенсивними. Інколи виникають  вночі.

Одночасно  з болями  може з’явитися  відчуття  важкості  і розпи- рання шлунка. Досить часто хворі скаржаться на печію. Інколи печія набуває сильною, а також трапляється відрижка, нудота і блювання.

Наступним симптомом  гастриту  підвищеної  кислотності є за- крепи. Причиною  закрепів  може бути дієта, яка збагачена вуглево- дами, низьким вмістом рослинної клітковини, а також зміна рухової активності товстої кишки може бути пов’язана із рефлекторними впливами  з боку шлунка.

Одним із ускладнень гастриту є шлункова кровотеча, яка зде- більшого буває при геморагічному  гастриті. Є ще серйозне усклад- нення — виразка шлунка.

5.12.2.  Коліт

Коліт — це тривале запалення товстої кишки, внаслідок чого від- бувається порушення її функції. Основні скарги у період загострен- ня — болі по ходу товстого кишківника, здуття  живота,  бурчання тощо. Запори,  як правило, змінюються  проносами. З’являються го- ловні болі, дратівливість,  безсоння, знижується працездатність.

Причин, що призводять до розвитку хронічного коліту, багато.

1. Інфекційний вплив на товсту кишку бактерій (шигел, сальмо- нел, клостридій); а також деяких вірусів (ентеровіруси, вірус герпе- са, цитомегаловірус) у розвитку хронічного коліту.

2. Зниження імунітету — патогенний,  тобто шкідливим для ор- ганізму стає його особиста мікрофлора.

3. Отруєння солями фосфору, миш’яку, ртуті, свинцю.

4. Інтоксикація організму при уремії, печінковій та нирковій не- достатності, гіпертиреозі та подагрі.

5. Недоліки їжі (надмірна  кількість  вуглеводної  їжі, брак віта- мінів, мікроелементів та рослинної  клітковини, надмірність  пряно- щів, алкоголь).

6. Тривале  і безконтрольне вживання деяких лікарських препа- ратів: проносних,  препаратів  наперстянки, саліцилатів, антибіоти- ків, гіпотензивних засобів, нейролептиків та транквілізаторів.

7. Надмірне  зловживання очисними  клізмами  та різними  свіч- ками.

8. Променева  терапія,  яка здійснюється з приводу  променевих захворювань  органів черевної порожнини, а інколи і малого таза.

9. Харчова алергія — через те, що слизова оболонка надмірно травмується алергенами.

10. Вторинні коліти виникають на фоні хронічного гастриту, хо- лециститу,  панкреатиту, ентериту.

5.12.3.  Хронічний гепатит

Хронічний  гепатит — дифузне  запально–дистрофічне уражен- ня печінки, що виникає  внаслідок  перенесених  інфекційних захво- рювань, інтоксикації організму  різними  отруйними і лікарськими речовинами, тривалого зловживання алкоголю тощо. Клінічно про- являється залежно  від стадії і активності  патологічного процесу у печінці.

Хворих  активним  хронічним  гепатитом  здебільшого  турбують біль у правому підребер’ї або над черевною ділянкою, пов’язаний із вживанням їжі чи фізичним напруженням, диспепсичні прояви (не- приємний присмак у роті, нудота, анорексія, метеоризм, порушення стулу).  Характерні  зниження працездатності, м’язова слабкість аж до повної адинамії, неврологічні  порушення  (дратівливість, розлад сну, ознаки порушення  вегетативної  іннервації),  досить часті алер- гічні прояви  (свербіння шкіри, кропивниця, артралгія). Печінка майже завжди збільшена, ущільнена, болюча. Ступінь збільшення печінки та її щільність залежать  від стадії захворювання. Жовтуха не відноситься до постійних ознак активного хронічного гепатиту.

У   неактивній   фазі    (за    стабілізації    хронічного    гепатиту)

суб’єктивні прояви відсутні або слабко виражені.

У зв’язку із різноманітністю клінічних проявів хронічного гепа- титу питання  про введення у комплексне  лікування ЛФК необхідно

вирішувати  стосовно  кожного  хворого індивідуально. Критеріями для цього є задовільний загальний стан, зменшення больових відчут- тів у правому підребер’ї, відсутність ознак інтоксикації організму.

Протипоказаннями для визначення ЛФК є висока температура тіла, зростання  жовтухи,  наочні  прояви  диспепсії  та інтоксикації, часта носова кровотеча.

5.12.4.  Холецистит

Холецистит  — запалення жовчного  міхура. Холецистит розви- вається  здебільшого  внаслідок  проникнення інфекції  у жовчний міхур гематогенним  шляхом із великого  кола кровообігу  по печін- ковій артерії або із кишок по зворотній  вені, лімфогенним шляхом, контактним шляхом — із кишок.

У патогенезі  хронічного  бактеріального холециститу велике значення  має сенсибілізація організму до аутомікрофлори. Важли- ву роль при цьому відіграє  зниження імунологічної  реактивності, захисних сил організму. Сприятливі умови для розвитку інфекції у жовчних шляхах створюються при застої жовчі внаслідок функці- ональних  розладів жовчовиділення, при хронічних  запальних про- цесах у травній системі, за наявності вогнища інфекції у будь-якому органі. У клінічній картині хронічного холециститу здебільшого переважають такі симптоми, як: загальне нездужання, слабкість, озноб,  підвищена  дратівливість,  безсоння,  біль  у серці,  головний біль.

Хронічний  холецистит  характеризується монотонним проті- канням із періодичним загостренням. Хворі майже постійно від- чувають  тупий,  ниючий  біль у правому  підребер’ї чи у надчерев- ній ділянці,  у правому  плечі та під лопаткою.  Період  загострення супроводжується нудотою, відрижкою,  підвищенням температури тіла, ознобом, зміною у складі крові, прискоренням СОЕ,  наявніс- тю у дуодентальному складі формених  елементів  у порції жовчі В. Досить часто хворі помічають поганий настрій, підвищену нервову збудливість, безсоння.

При  монотонному  протіканні  хронічного  холециститу після установлення діагнозу  дозволяється призначати ЛФК. При лямб- ліозному  холециститі попередньо  потрібно  провести  анти парази- тарне лікування (А.А.Лепорський, 1963).

5.12.5.  Жовчнокам’яна хвороба

Велику роль у виникненні жовчнокам’яної  хвороби відіграє фактор  харчування  (надмірне  вживання багатої жирами  їжі), різні захворювання обміну речовин  (ожиріння, цукровий  діабет), застій жовчі, малорухливий спосіб життя, інфекції тощо.

Клініка  жовчнокам’яної  хвороби залежить  від місця розміщен- ня жовчних камінців, їх розміру, наявності  супутніх інфекцій тощо. Типовим  симптомом жовчнокам’яної  хвороби є інтенсивний напад болю у правому  підребер’ї (печінкова коліка).  Гострий  біль часто триває годинами, інколи 1–2 дні, і супроводжується нудотою, блю- ванням, жовтухою. У більшості випадків він призупиняється після ін’єкції спазмолітичних і наркотичних засобів, використання гріл- ки. За консервативного лікування жовчнокам’яної хвороби поряд із дієтотерапією,  використання жовчогінних  препаратів,  фізіотерапі- єю використовується і ЛФК.

Абсолютним протипоказанням до використання засобів ЛФК слід вважати  гострий  період хвороби за наявності  високої  темпе- ратури, сильного болю, змін у складі крові (лейкоцитоз із зрушен- ням лейкоцитарної формули  ліворуч, висока СОЕ). ЛФК при- значають у період затихання  гострих явищ, на 2–3-й день після затихання  болю, нормалізації температури,  при задовільному за- гальному стані.

5.12.6.  Дискинезія жовчних шляхів

Дискинезія  жовчних шляхів виявляється у стійкому  функціо- нальному порушені стану жовчних шляхів, жовчних протоків, їх сфінктерів,  що призводить  до застою жовчі.

Однією із причин  розвитку  дискинезії  жовчних  шляхів є пору- шення функціонального стану ЦНС, ослаблення її регулювального впливу  на вищі вегетативні  центри, а також вісцеро-вісцеральний рефлекс.  При  гастриті,  виразковій хворобі, дуоденіті  та інших за- хворюваннях органів черевної порожнини і малого таза рефлектор- но можуть виникати функціональні порушення  моторики  жовчно- го міхура і жовчних протоків (А.М.Ногаллер, 1969).

Розрізняють  дві  основні   форми   дискинезії   (J.Pavel,   1962):

гіпокінетично–гіпотонічну і гіперкинетично–гіпертонічну.

Гіпокінетично-гіпотонічна  форма   дискинезії    жовчних   шля- хів характеризується гострим короткочасним болем у правому підребер’ї. При гіперкинетично-гіпертонічній формі біль є переваж- но тупим, ниючим, має тривалий характер.  Він, як правило,  вини- кає після  нервово-психічного напруження або негативних  емоцій і менше після  порушення  дієти. Здебільшого біль закінчується чи зменшується самостійно без використання спазмолітичних засобів. Температура тіла залишається нормальною, відсутні зміни у складі крові. Для дискінезії жовчного міхура і жовчних протоків характер- на відсутність  запальних елементів  в усіх порціях  жовчі, але часто відзначається підвищення її відносної щільності та в’язкості.

Введення  ЛФК у комплекс  лікування дозволяється здійснюва- ти одразу ж після встановлення діагнозу.

5.12.7.  Виразкова хвороба

Виразкова хвороба — хронічне рецидивуюче  захворювання, яке характеризується утворенням виразки  у шлунку або у дванадцяти- палій кишці внаслідок розладу загальних і місцевих механізмів нер- вової та гуморальної  регуляції основних функцій  гастродуоденаль- ної системи, порушення  трофіки  і розвитку  протеолізу  слизової оболонки.  Причини захворювання: перенавантаження і виснажен- ня нервової системи, грубе порушення  режиму харчування, хворо- би шлунково–кишкового тракту, вживання алкоголю та паління.

Оздоровчо-тренувальні  заняття    рекомендується  розпочина- ти через 1–2  місяці  після  того, як виразка  зарубцюється. Під час оздоровчо-тренувальних занять слід уникати великих фізичних на- вантажень  та м’язових напружень  і стресів. За такими  студентами потрібен ретельний контроль з боку викладача, тому самі студенти здебільшого переоцінюють свої можливості.

5.12.8.  Пієлонефрит

Пієлонефрит — неспецифічний запальний процес  з переважним ураженням проміжної тканини нирки та її чашечко-мискової системи. Розрізняють гострий  і хронічний  пієлонефрит, первинний і вторин- ний, вогнищевий і дифузний. Залежно від шляху поширення інфекції виділяють гематогенний і уриногенний (висхідний) пієлонефрит.

Причиною  виникнення пієлонефриту може бути будь-яке  інфек- ційне вогнище в організмі: каріозні зуби, гайморит чи тонзиліт, запаль- ні процеси в органах дихання, черевної порожнини чи статевої сфери. Виникненню хвороби сприяє дефіцит вітамінів, переохолодження, перевтома  та стреси. Збудниками захворювання можуть бути гострі респіраторні вірусні інфекції. Токсини, що виділяються вірусами, про- бивають захисні перепони організму і провокують розвиток хвороби.

Здебільшого виникненню пієлонефриту сприяє затримка відто- ку сечі. Це можуть бути вроджені дефекти будови нирок і сечоводу, утворення у них і сечовому міхурі камінців,  аденома передміхуро- вої залози  у чоловіків.  Невипадково так тісно пов’язані між собою пієлонефрит та сечокам’яна хвороба. Запальний процес стимулює утворення камінців,  а вони, у свою чергу, затримуючи відтік сечі, підтримують  у мисках нирок запалення.

Для гострого пієлонефриту характерна  класична  картина  за- пального процесу: загальний важкий стан, озноб, висока температу- ра, біль у попереку, часті і болючі сечовипускання.

Захворювання поширене  переважно  серед жінок  (90 \% випад- ків).  І пояснюється це висхідним  шляхом  проникнення інфекції, чому сприяє коротка жіноча уретра, що розміщується поблизу піх- ви і прямої кишки. Здебільшого першими  симптомами захворю- вання є розлад сечовипускання — типова картина  циститу. Інколи гострий  пієлонефрит поєднується із запаленням сечового  міхура. Через добу-другу підвищується температура  тіла. З’являється біль у попереку, озноб, інколи блювання.

Головним  джерелом  інформації  про хворобу  є сеча. В останні роки з’явилися нові методи діагностики, які дають змогу виявити приховані і безсимптомні  форми пієлонефриту.

5.12.9.  Нирковокам’яна хвороба

Камінці у нирках можуть утворюватися в людини у будь-якому віці, однак 70–75 \% хворих — це люди 21–40 років. Нирковокам’яна хвороба здебільшого зустрічається у чоловіків. У переважній  біль- шості випадків камінці утворюються в одній нирці, здебільшого — у правій, і лише у 10–15 \% випадків  — у обох. Камінці  можуть  зна- ходитися  у нирковій  мисці, чашечках чи у сечоводі, куди вони по- падають із нирки.

Нині є велика кількість теорій утворення камінців. На розвиток хвороби впливають як зовнішні фактори: кліматичні умови, питний та харчовий режим, спосіб життя, — так і внутрішні, що залежать від стану самого організму: різні порушення обміну речовин і гормонів, вітамінного балансу, особливо анатомічної будови сечовивідних шляхів, травми, а також тривале знаходження у ліжку, обумовлене важким захворюванням.

Нирки не люблять сильної спеки, коли температура понад 30°С. Організм втрачає багато рідини з потом, а кількість солей, що виво- диться через нирки, при цьому майже не збільшується.

Велике значення при утворенні і збільшенні камінців має режим харчування. Одноманітна їжа, їда всухом’ятку, нерегулярне харчу- вання  сприяє  виділенню  великої  кількості  солей,  що призводить до утворення камінців. Переважання у раціоні м’ясної і жирної їжі, консервів  і копченостей  утворюють сечокислі  солі — урати. Одно- манітна молочна і рослинна  дієта призводить  до накопичення в організмі  лугових  фосфорнокислих солей і утворенню  фосфатних камінців. А непомірне захоплення гострими стравами, маринадами, пряностями і соліннями може викликати випадання в осад щавле- вокислих  солей і оксалатів.

Камінці   нерідко  утворюється  при  функціональних  розладах ЦНС.  У таких  випадках  порушується обмін речовин,  змінюється водно–сольовий обмін, що створює передумови для виникнення се- чових діатезів, а потім і сечокам’яної хвороби.

5.12.10. Ожиріння

До захворювань обміну речовин належать хвороби, що розвива- ються внаслідок розладнання функцій залоз внутрішньої секреції, по- рушення  вуглецевого, жирового або білкового обміну, порушення  ре- жиму харчування тощо. Серед них — ожиріння та цукровий діабет.

Ожиріння — захворювання, для якого характерне  надмірне від- кладення  жиру в організмі. Розрізняють дві форми ожиріння: екзо- генну та ендогенну. Екзогенне (аліментарне) ожиріння — результат надмірного харчування при обмеженій фізичній рухливості. Ендо- генне (ендокринно-церебральне) ожиріння — порушення  функцій залоз внутрішньої секреції та регуляції жирового обміну нервовими центрами.

Розрізняють чотири  ступеня  ожиріння,  коли маса тіла переви- щує фізіологічну норму: 1 (легкий) — на 10–30 \%; 2 (середній) —

30–45 \%; 3 (важкий) — 50–100  \%; 4 (дуже важкий) — більше ніж на

100 \%.

При  ожирінні  всі органи  працюють  з додатковим  навантажен- ням, що призводить до їхнього дистрофічного переродження. Пору- шується  робота серцевого  м’яза, зовнішнього  дихання,  виникають артрити та різні захворювання нервової системи.

Заняття фізичними вправами  при ожирінні  набувають  осо- бливого значення: вони стимулюють обмін речовин, підвищують окислювально–відновлювальні процеси  та енерговитрати, спри- яють поліпшенню  порушеного функціонального стану серцево- судинної системи та дихання, зниженню  маси тіла, підвищують  фі- зичну і розумову  працездатність, сприяють  нормалізації жирового та вуглецевого обміну.

Під впливом тривалих помірних фізичних навантажень легше досягти  позитивних змін з боку жирового  обміну, ніж при корот- кочасних інтенсивних. У 1-му періоді, коли можливості серцево- судинної системи ще обмежені, необхідно поступово привчати організм до зростаючих фізичних навантажень,  використовуючи ранкову гімнастику, вправи активного відпочинку протягом на- вчального дня, оздоровчу ходьбу, плавання та масаж.

У 2-му періоді після певної кількості оздоровчо-тренувальних занять,  коли адаптувалася серцево-судинна і дихальна  системи до фізичних  навантажень,  слід активно  включати  до програми  занять вправи  аеробного  спрямування: спортивна  ходьба, біг підтюпцем, туристські  походи,  ходьбу  на  лижах,  плавання,   греблю,  а також вправи на дихання, м’язів живота, коригуючі вправи, елементи спортивних  ігор та рухливі ігри. При цьому застосовуються усі спо- соби підвищення фізичного  навантаження: зарахування до рухової активності  великих  і середніх  груп  м’язів, збільшення амплітуди рухів і тривалості  оздоровчо-тренувальних занять, використання тренажерів  тощо. Така система занять  ефективна при екзогенному (аліментарному) ожирінні.

При ендогенній (ендокринно-церебральній) формі ожиріння за- гальне навантаження під час оздоровчо-тренувальних занять  зни- жується.  Слід застосовувати дихальні  вправи, вправи для середніх груп м’язів у повільному  темпі.

Протипоказання до занять  на тренажерах:  ожиріння 1 ступеня, супутні захворювання, що супроводжуються недостатністю  крово- обігу  II–III стадії,  гіпертонічні  кризи,  підвищення артеріального тиску 200/120 мм рт.ст., зменшення  пульсу нижче 60 уд./хв.

5.12.11. Цукровий діабет

Цукровий діабет — порушення  вуглеводного  обміну, зумовлене недостатнім виробленням підшлунковою залозою інсуліну. Головне у лікуванні  цукрового діабету — дотримання дієти з малим вмістом вуглеводів  і жирів, вживання препаратів,  що зменшують  вміст цу- кру у крові та систематичні  заняття  фізичними вправами.

Регулярні  заняття   фізичними  вправами   можуть   підвищува- ти чутливість  до інсуліну  (що дуже важливо) у хворих  цукровим діабетом I типу. Разом  з тим покращення клітинної  чутливості  не означає покращення регуляції вмісту цукру у крові [43].

Регулярні заняття  фізичними вправами  можуть покращити  до певної  міри регуляцію  вмісту  цукру  у крові  за умови, що хворий на діабет I типу, не змінює раціону харчування  у дні проведення оздоровчо-тренувальних занять, якщо у цьому немає потреби, і звертає увагу на такі важливі чинники, як:

а) час, коли проводяться заняття;

б) тривалість  та інтенсивність фізичних  вправ;

в) рівень глюкози у крові безпосередньо перед початком за- няття;

г) рівень фізичної підготовленості,  незалежно  від типу діабету;

д) тип і доза ін’єкції інсуліну.

Для  того щоб досягти  бажаного  ефекту  від регулярних занять фізичними вправами,  необхідно займатися щоденно, бажано після прийому їжі, із певною інтенсивністю та тривалістю.

Заняття фізичними вправами  — один із основних засобів регу- лювання  рівня  вмісту  цукру  у крові  у хворих  цукровим  діабетом II типу. За своєю значимістю  оздоровчо-тренувальні заняття  фі- зичними  вправами  знаходяться на  другому  місці  після  правиль- ного харчування. Результати переконливо свідчать,  що регулярні оздоровчо-тренувальні заняття  фізичними вправами  відіграють важливе значення у регулюванні вмісту цукру в крові в осіб, що страждають цукровим діабетом II типу [43].

Винятково позитивно впливають  фізичні  вправи  при захворю- ваннях,  пов’язаних  з порушенням обміну  речовин.  Фізіологічний вплив фізичних  вправ у цьому випадку спрямований на посилення тканинного  обміну та функціонального зміцнення всього організму.

При цукровому  діабеті фізичні вправи сприяють позитивно при лікуванні хвороби, але фізичне навантаження потрібно ретельно до- зувати. Фізичні вправи не повинні викликати почуття втоми. При- кладів  позитивного впливу  фізичних  вправ  при лікуванні  діабету багато. Зокрема, біохіміками  із університету  Мічигана  в результаті наукового  експерименту  удалось  виявити основний  чинник,  який провокує розвиток цукрового діабету II типу.

У ході проведеного  дослідження виявилося, що силові  трену- вання  здатні  запобігти  розвитку   цієї  хвороби.  Автори  експери- менту стверджують,  що фізичне  навантаження підвищує  здатність м’язової тканини  розщеплювати жирні кислоти, а це, у свою чергу, призводить  до підвищення чутливості  організму до інсуліну. Адже саме зниження чутливості  організму  до інсуліну  перешкоджає  ви- користовувати цукор, що знаходиться в крові. Внаслідок цього роз- вивається діабет. Отже,  регулярні  оздоровчо-тренувальні заняття з фізичного  виховання не тільки  дають змогу підтримувати себе у добрій фізичній  формі, але й створюють оптимальні  умови для здо- рового обміну речовин в організмі.

При  ожирінні  спостерігається пониження діяльності  всіх екс- тракардіальних факторів  кровообігу,  що ускладнюють  роботу сер- ця. Активний руховий режим і заняття  фізичними вправами підви- щують загальний  стан працездатності і, збільшуючи  надходження кисню до тканин, посилюють дію ферментів, завдяки яким відбува- ється розщеплення основної маси жиру в печінці та тканинах.

У процесі систематичних занять фізичними вправами поліпшу- ється  тканинний обмін, оскільки  до працюючих  м’язів надходить більше крові, збагаченої на поживні речовини та кисень. Це стиму- лює пластичні процеси в тканинах і посилює асиміляційні трофічні процеси.

Внаслідок  занять  фізичними вправами  у м’язах накопичують- ся енергетичні  речовини  і зменшуються  їх витрати  порівняно з не- тренованими м’язами, підвищується ре синтез молочної кислоти  в глікоген, що перешкоджає  наростанню  ацидозу (форма  порушення кислотно-лужної рівноваги крові в бік підвищеної кислотності).

Фізичні вправи  також є добрим профілактичним засобом про- ти запальних реакцій  (стимулюють виділення  гормонів  кіркового шару наднирників, які підвищують опірність організму і мають про- тизапальну дію), а ще вони стимулюють  кровотворення, посилюю- чи при цьому фагоцитарну здатність нейтрофілів та моноцитів.

Таким чином, фізичні  вправи справляють  багатогранний вплив на організм  і являють  собою, так би мовити,  пусковий  механізм, який  мобілізує  різні  фізіологічні реакції  специфічного  і неспеци- фічного  характеру,  активізує  функціональну діяльність  усіх орга- нів та систем організму.

М’язове скорочення за принципом зворотного зв’язку зумовлює вдосконалення самих фізіологічних процесів у нервово-м’язовій системі, системах кровообігу, дихання, виділення, обміну речовин; також мобілізує неспецифічні реакції, що підвищують стійкість ор- ганізму до впливу несприятливих факторів навколишнього середо- вища.

Систематичні заняття  фізичними вправами  компенсують  па- тологічні зміни функцій  і тренують організм, сприяють розвитку мотивації  студентів  до фізичного  самовдосконалення і зміцнення здоров’я; сприяють  всебічному  і гармонійному  розвитку  студент- ства.

Однак   одних   тільки   занять   фізичною   культурою   недостат- ньо. Вченими  доведено, що поєднання регулярних оздоровчо-тре- нувальних  занять фізичними вправами  з відповідною дієтою — найкращий засіб покращення контролю  за рівнем вмісту глюкози у крові хворих діабетом II типу. Таке поєднання сприяє «включен- ню» інших, більш ефективних, шляхів обміну.