Історія політичних вчень - Навчальний посібник (Безродний Є. Ф., Уткін О. І.)

Розділ v полІтична думка в киЇвськІй русІ в xi–xiv столІттях

1. Характерні риси суспільно-політичного устрою Київської Русі

Процес розкладу родо-племенних відносин і прояв державності у древніх слов’ян відносився до VІ–VІІІ століть. Слов’янські племена на- селяли Східну Європу з ІІІ–ІV ст. н. е. Відокремлення ремесла від зем- леробства, поява міст — свідоцтво високої культури древнього слав’янства і переходу від первісно-общинного ладу до феодалізму. До ІІ–ІV ст. н. е. з’являються деякі сильні держави (Куявія, Славія, Арте- мія). В ІХ ст. Подальший розвиток суспільних відносин привів до по- яви князівств, що становили разом велику стародавню державу Київсь- ку Русь. Сильна князівська влада, спираючись на союз з феодальною церквою, зосередила в своїх руках все управління. Законодавче вира- ження феодальна держава одержала у «Руській правді». З кінця ІХ ст. феодальний лад став пануючим, створилась феодальна політична ідео- логія. Духовне життя феодального суспільства виражало високий рі- вень її культури. В Київській Русі були створені такі історичні праці як

«Слово про закон і благодать», «Повість временних літ», «Слово про полку Ігоревім», присвячені темі об’єднання всіх сил народу.

Розвиток феодальних відносин в Київській Русі відбувався в умовах  жорстокої  класової  боротьби.  Про  це  свідчать  повстання

 

селян та міських низів у 1024, 1068, 1113 роках. В цих умовах полі- тичні ідеологи панівного класу ставили своєю метою виправдати та освятити феодальний лад, посилити владу князя як глави феодальної держави, а підданим прищепити думку про божественні похожденія цієї влади і необхідності беззаперечного підкорення режиму. По рів- ню свого економічного та культурного розвитку Київська Русь значно перевершувала численні інші сучасні їй феодальні держави.

2. Політичні ідеї Київської Русі в «Слові про закон і благодать» Іларіона та літописах

Розквіт  держави  в  часи  князівства Ярослава  (1019–1052 рр.), зростання його авторитету в міжнародних відносинах знайшли відо- браження в  літописах та  іншій  літературі того  часу.  «Слово  про закон і благодать» Митрополіта Іларіона є першим політичним трак- татом Київської Русі. Воно становить собою політичну програму незалежної держави і церкви від зазіхань Візантії. Основною темою є прославлення своєї землі. Автор «Слова» гаряче протестує проти поширення тоді у Візантії теорії «богонабранності» одного народу,

«вселенської імперії» і «вселенської церкви», проти претензії Візан- тії на керівництво народами, котрі прийняли християнство, і пану- вання  над  ними.  На  противагу  цим  зазіханням  «Слово»  висуває свою основну тезу про те, що час «боговибранності» одного народу пройшов і наступив час вільного залучення всіх народів до хрис- тиянства.

Прийняття християнства Руссю, на думку Іларіона, — запорука її рівноправності, християнська Русь не потребує нічієї політичної опіки. Її народу належить велике історичне майбутнє. Візантія ж по- винна неодмінно впасти внаслідок своєї ізольованності. «Слово» прославляє князя Володимира І Святославича як апофеоза могутнос- ті і сили молодої держави.

 

Ідея єдності і сили Київської Русі одержала відображення в ста- родавніх літописах першої половин ІХ ст., що відносяться до князю- вання Ярослава Мудрого. Києво-Печерський монастир в ХІ–ХІІІ ст. був центром освіти і центром опозиції щодо ставлення до констан- тинопольського патріархату і до влади перших митрополитів — гре- ків, посажених Візантією у Києві.

В літописи монастиря вносилися всі найважливіші політичні документи (міжнародні договори, заповіти князів, різні записи кня- зів, рішення міжнародних з’їздів), що відповідало значенню монас- тиря як хранителя князівських архівів. В літописах широко викорис- товувалися матеріали усної народної творчості і твори дружинної поезії. Політичною програмою літописців монастиря було зміцнення сильної князівської влади в Києві і підкорення місцевих князів владі Київського князя в ім’я єдності Російської землі. Стародавній «літо- писний свод 1039 року», написаний на замовлення Ярослава, відоб- разив патріотичну ідею цілісності і єдності Русі.

Найбільш цілісне і розгорнуте висвітлення історії Київської Ру- сі і панівної політичної ідеології дано в «Повісті временних літ» літописця Нестора. В ній подаються звіти про діяльність князів, бо- ротьбу із зовнішніми ворогами, про народні повстання у Київській Русі. Основна політична ідея — велич, єдність і незалежність Русі, а зміцнення політичної влади великого Київського князя і згуртуван- ня навколо нього усіх князів — це запорука припинення міжусобиць і руйнування держави, «поправді діяти на цьому світі, по правді суд судити».

3. Політична програма Володимира Мономаха

До числа найвидатніших пам’яток політичної літератури Київсь- кої Русі відноситься «Повчання Володимира Мономаха». Мономах (1053–1125) княжив у Києві з 1113 до 1125 року. Він з юнацьких

 

років був свідком князівських міжусобиць, що сильно ослаблювали єдність і могутність Київської Русі. Так, навала половців привела до поразки війська трьох Ярославичів. В результаті у Києві вибухнуло велике народне повстання. Бажаючи продовження боротьби з полов- цями, народні низи Києва змусили феодальну верхівку вигнати кня- зя Ізяслава.

1097 р. в Любечі зібрався міжнародний з’їзд «на влаштування миру». Мономах закликав на ньому князів до єдності, до спільного опору ворогу. Подібну ж лінію він відстоював в 1100 році на Вити- чівському з’їзді. В 1103 р. Володимир Мономах виступив ініціато- ром об’єднанного походу групи князів проти половців, де князі одер- жали перемогу. Вдалими були походи Мономаха в 1109 і 1110 ро- ках. У результаті він став популярним князем в народі. У внут- рішній політиці Володимир Мономах захищав феодальні порядки, але зображав себе захисником широких мас народу.

В 1113 році в Києві після смерті князя Святослава відбулося повстання. Народ громив і палив подвір’я Київського тисяцького Путяти і двори лихварів. Розмах повстання був таким великим, що феодальна знать та «поважні» люди змушені були ховатись у Софійсь- кому соборі. Ними було направлене посольство до Володимира Мо- номаха, який негайно приступив до проведення деяких реформ, щоб заспокоїти народ.

За час свого князівства він зміцнив державу, її міжнародний авторитет. Половці були далеко відігнані і відновлені зв’язки з Ві- зантією. Політична програма Мономаха сформульована в його творах:

«Повчання дітям», «Послання Олегу Чернігівському» та автобіогра- фії, в яких відбито велике коло питань обсяг повноважень великого князя, взаємовідносини церкви і держави, принципи відправлення правосуддя в країні.

Політичний зміст його поглядів найбільш чітко представлено у

«Повченні дітям». В ньому Мономах намагався викласти свою про-

граму  державної  політики  для  своїх  синів.  Занепокоєний ростом

 

народних повстань, Володимир рекомендує дітям обережну політи-

ку,  котра  здатна  була  б  піднести  авторитет  князівської  влади.

«Більш всього убогих не забувайте, — повчає він дітей, — скільки можете, по силі годуйте і подавайте милостиню сироті, і вдовицю виправдовуйте самі, а не дозволяйте сильним губити чоловіка». Попереджає він своїх дітей і від жорстокостей в судових справах і від неправосудних наказів.

З метою усунення князівських міжусобиць, Мономах закликає дітей суворо дотримуватись вірності князівському слову і присяги:

«Якщо ж будете цілувати хрест братії або когось іншого, то, переві- ривши серце своє, на чому можете утриматись, на тому цілуйте». Військову справу він вважав основним заняттям князя і описанню воєнних походів привертає увагу «Повчання велике місце». На війну виходячи, — радить він дітям, — не лінись, не покладайся на воєвод, ні питтю, ні харчуванню не потворствуй, ні сну, сторожову охорону самі наряжайте». Він рекомендує вести спостереження за дружинни- ками-отроками і не допускати насилля над населенням.

При вирішенні питань про взаємовідносини світської і духовної властей Мономах відводить церкві почесне, але явно підлегле місце.

«Він шанував чернечий та попівський чини», проте віддавав перева- гу мирським людям, котрі «малою доброю справою» намагаються допомогти своїй країні і народу.

В цілому «Повчання» пронизане турботою про велич і славу своєї держави. В автобіографічній частині «Повчання» Мономах змалював ідеал руського князя — політика, державного діяча, мо- нарха. А в листі до Олега Святославовича — ворога, який зазнав поразки та убив свого хрещеного сина Ізяслава, Мономах закликає до примирення і прощення взаємних кривд, подолання ненависті, злоби й уособиць заради єдності землі Руської. Мономах пише:

«Я не є тобі ворог, ні месник». Водночас він був стурбований тим, що незгоди, уособиці, ворожнеча можуть призвести до того, що зем- лю Руську розділять, розтягнуть «добрі» сусіди і все піде марно.

 

Весь сенс твору Мономаха полягає в ідеї єднання: «Тому що не хочу я лиха, а добра хочу братам і Руській землі».

4. Політичні ідеї в «Слові про полку Ігоревім»

та «Молінні Данила Заточника»

Важливе значення у розвитку державно-політичної думки у Київській Русі мало «Слово про полку Ігоревім» (ХІІ ст.), у якому визначне місце посідали актуальні політичні питання. Відомо, що спроби Володимира Мономаха згуртувати феодальну Київську Русь не досягли мети. В 1185 році Новгород-Сіверським князем Ігорем Святославичем був здійснений невдалий похід на половців. Цьому походу, що викликав великі бідування, і було присвячене «Слово». Воно являє собою патріотичний твір, пронизаний державною муд- рістю і викривним пафосом, спрямований проти князівських між- усобиць.

Автор веде розповідь, співставляючи велике минуле Руської землі з сумним станом її в період феодальної роздробленості. «Сло- во» говорить про Ігоревий похід як про патріотичний подвиг, якому співчувала вся Руська земля. Нещастя і біди Ігорева війська «Слово» пов’язує з феодальними міжусобицями. У князів замість боротьби з поганими міжусобицями, брат став брату говорити: «Це моє і те моє!». Автор звертається до князів: «Вступіться ж, князі, в злата- стремено… За образи цього часу… за землю руську. За рани Ігореві — хороброго Святославича!». Це був заклик до руських князів, до єд- ності перед навалою монголів. «Слово про полку Ігоревім» мало ве- лике значення для процесу пробудження національної самосвідомо- сті народу і знайшло відбиття в ряді патріотичних творів у ХІІІ–ХІV ст. Найцікавішим є «Моління Данила Заточника». Автор твору — один із феодально-залежних людей, що страждав від свавілля круп- них феодалів і перебував в ув’язненні, звертається до князя, як до

 

носія сильної державної влади, який може стримати свавілля феода-

лів і захистити Русь від зовнішніх ворогів.

Князівську владу автор вважає єдиною силою, здатною навести порядок у країні. У зверненні автор малює ідеалізований образ муд- рого  і  волелюбного  князя,  який  піклується  про  благо  підданих:

«Вода — мати рибам, а ти, княже, нам — людям своїм. Земля плод, дає достаток, дерева, городину, а ти нам, княже, багатства і славу». Князь, на думку автора «Моління», повинен бути грозою не тільки для зовнішніх ворогів, але й для своїх підлеглих і всиляти їм думку про непохитність феодальних відносин. В «Молінні Данила Заточ- ника» автор прагне звернути увагу князя не тільки на свої особисті образи від бояр, але й на необхідність захисту всіх людей, його кня- зівства від боярського засилля. Автор пропагує ідею створення ні- чим не обмеженої влади князя, при цьому попереджає князя: «Не ко- рабль топить людина, не вітер; те ж і ти, князю, не сам володієш, а в печаль ведуть радники твої».

Ідеалізація князівської влади  Данилом  Заточником очевидна. Всі біди автор приписує головним чином діям бояр і чинів князівської адміністрації. В «Молінні» автор відстоює ідею сильного господаря, який спроможний отримати натиск зовнішньої навали і захистити своїх підлеглих від зловживань і насильств з боку бояр.

5. Відображення боротьби руського народу проти монгольського гніту в політичній літературі ХІІІ–ХIV століть

В 1243–1480 рр. на Русі панувала система монголо-татарського феодалізму, встановлена в результаті агресії Батия. 240 років тривав цей гніт. Татари встановили режим систематичного терору, руйнуючи руські землі і застосовуючи масові вбивства. Монгольське панування знайшло відображення у творах епископа Серапіона Володимирського.

 

В них розкривається політика руської церкви, що вступила в союз з монголами, примирилася з монгольським гнітом і закликала до по- кірності. На думку Серапіона, в спустошенні руських земель від монголів винні самі русичі, що погрузли в безвір’ї та пороках, за що їх бог покарав. Притіснення слабих сильними, зависть, грошолюбст- во, від якого не уникнули руські, навіяли на них гнів божий.

У другому творі, написаному після смерті хана Берке і роздачі золотоординськими ханами грамот руському духовенству, Серапіон заспокоював своїх слухачів, що «гнів божий перестане і ми в радості поживемо в землі своїй». Він виключає із своїх останніх повчань передбачення  близького  кінця  світу.  Битва  на  Куликовому  полі

1380 року пробудила свідомість руського народу і зміцнила автори- тет Москви в справі об’єднання всіх сил проти монголів. І ці питан- ня знайшли відображення в «Побоїщі Великого князя Дмитра Івано- вича на Дону з Мамаєм» і «Задонщині». В політичній літературі ХІІІ–ХIV ст. відображена боротьба між феодалами і кріпаками-селя- нами, а також ідея зміцнення Руської держави та її боротьба за неза- лежність.