Історія політичних вчень - Навчальний посібник (Безродний Є. Ф., Уткін О. І.)

Розділ Іv полІтичнІ вчення в стародавньому римІ

1. Політична ідеологія в період республіки

Процес розкладу первісно-общинного ладу і утворення кла- сового суспільства в Стародавньому Римі закінчився в основному в VІ ст. до н. е. Приписана Сервію Туллію реформа, що закріпила поділ всього суспільства по майновій ознаці і панування імущої вер- хівки в усіх органах рабовласницького ладу, що складався, встано- вила поділ населення по територіальній ознаці і цим завдала удар родовому ладу. До кінця ІV ст. до н. е. панівне становище в Римській державі посідали патріції, сформовані із колишньої родоплеменної знаті. Протягом V–ІV ст. до н. е. остаточно стерлися відмінності між патріціонською та плебейською верхівками римських рабовласни- ків, що захопили общинні та знов завойовані землі, жорстоко екс- плуатувавши значні маси рабів.

Державні установи Стародавнього Риму, в якому була встанов- лена республіканська форма рівно як і сформоване разом із держа- вою римське право активно захищали панівне становище рабовлас- ницької верхівки. З перших віків в суспільстві виникають глибокі внутрішні суперечності між дрібними і крупними землевласниками, між римлянами і підкореними ними народами в басейні Середзем- ного моря та інших районах Європи аж до Британії, а також Азії

 

і Африки, що були захоплені Римом. Народи, завойованих римляна- ми країн, вели тривалу боротьбу за повалення римських поневолю- вачів. Ці виключно гострі протиріччя в Стародавньому Римі одержа- ли свій вираз в галузі ідеології римського правлячого класу, в полі- тичних вченнях римських філософів, політичних діячів та юристів. В них помітний вплив грецької філософії, починаючи з ІІ ст. до н. е.

Політичні вчення в систематичному викладі з’являються в Ста-

родавньому Римі не раніше І ст. до н. е. Ідеологія панівного класу розкрита вираження у вченні про державу і право Цицерона і Лукре- ція. Так, Цицерон (106–43 рр. до н. е.) жив в той час, коли Рим став могутньою державою з величезною територією, населеною великою кількістю народностей. Погляди Цицерона на державу і право вира- жені в трьох творах: «Про державу», «Про закони», «Про обов’яз- ки».  Вони  не  є  оригінальними, становлять еклектичне поєднання ідей Платона, Полібія та стоїків. Проте його система поглядів стано- вить інтерес в тому відношенні, що чітко виражає ідеали та настрої аристократичного стану римської знаті. Цицерон є представником школи стоїків, але відрізняється від них своїм ставленням до політи- ки та суспільної діяльності.

Він  вимагає  від  громадян  активної  участі  в  житті  держави.

«Вітчизна, даючи нам життя і виховання, чекає від нас винагороди. Якщо вона забезпечує нам добробут, то, безумовно, не для того, щоб дати нашому гультяйству вірну охорону, нашим насолодам повний спокій. Ні, вона закликає собі на службу наші найвищі, найкращі якості душі, розуму і залишає за нами один тільки надлишок. Всі симпатії Цицерона на боці оптиматів, нобілітету, великих землевла- сників, найбільш почесної групи в суспільстві, бо вона присвячує себе вигідному, приємному і гідному для світської людини заняттю. Лихварі і збирачі податків відносяться до категорії людей, заняття котрих викликає ненависть народу. Неприємні і низькі заняття най- маних робітників, що одержують плату за фізичну працю, оскільки вони продають себе в рабство за гроші. Негативно ставиться Цицерон

 

і до дрібних торговців і ремісників. При визначенні природи держа- ви Цицерон маскує її основу насилля, лицемірно стверджуючи, що немає держави там, де влада тримається на свавіллі і насиллі. В сво- їх діях Цицерон, коли знаходився при владі, спростував висловлені ним погляди, наказавши без суду задушити у в’язниці прихильників Катилини.

При поясненні питання про походження держави Цицерон незгоден з тим, що держава утворюється з договору людей, як вчили епікурійці, або із вічної вимоги правди, як вчили стоїки. У вирішен- ні цього питання він приєднується до Аристотеля, вважаючи, що причиною походження держави є не стільки безпомічність і слаб- кість людей, скільки властиве їх природі спілкування. Держава, на думку Цицерона, утворена головним чином для того, щоб забезпе- чити охорону приватної власності.

Цицерон визначає державу як справу народну. Але народом він вважає лише з’єднання людей, котре засноване на спільності права і на спільній користі. У вченні про класифікацію форм правління Цицерон повторює погляди Полібія. Він надає перевагу «змішаній» формі, але висловлює разом із тим явну симпатію до монархії. Цицерон відкрито заявляв, що державі потрібен рятівник, котрому належала б надзвичайна влада, на якого б з надією дивились би «се- нат, всі благонамірені громадяни, союзники і латіни».

Видатним представником механістичного матеріалізму був Тіт Лукрецій Кар, світогляд якого викладено в поемі «Про природу речей». Свої погляди на суспільство, державу і право він виклав у п’ятій главі поеми. По Лукрецію, єдиною причиною прогресу є ді- яльність людей розумних та обдарованих. Держава і право утвори- лися в результаті договору людей, котрі втомилися у боротьбі, що відбувалася між ними. Коли царі стали будувати міста, то вони поді- лили «поля і худобу», одарюючи всіх по зовнішності їх і по їх да- руванням і силам. Пізніше красиві і сильні були позбавлені поша- ни і поступилися багатим. Лукрецій негативно ставиться до релігії.

 

Проте він не був послідовним атеїстом, як Демокріт і Епікур, вва- жаючи, що боги ведуть безтурботне існування в пустому просторі. І все ж Лукрецій значно випередив своїх сучасників в розумінні явищ природи і суспільного життя.

2. Політичні вчення в Римі в часи принципату

Загострення класової боротьби в результаті повстань рабів і громадянських війн привело до кризи республіканського ладу в Ста- родавньому Римі і встановлення військової диктатури у формі монар- хії, про що чітко говорить Цицерон. З 27/26 року до н. е. в Римі вста- новився новий державний устрій — принципат, тобто монархія, прикрита республіканською видимістю. Встановлення принципату знайшло відображення в політичних вченнях того часу, в яких ідео- логи намагаються доводити переваги його перед минулим республі- канським ладом та іншими. В цьому відношенні дуже показовою є теорія так званого «римського світу». Вона була проголошена у ав- тобіографії першого принцепса Августа (до 27 р. до н. е.). В ній він пояснює, що миру в державі було досягнуто шляхом придушення противників збройною силою.

В суспільно-політичному житті Стародавнього Риму видатне місце належало римським юристам. Деякі з них посідали відповідальні посади. Так, під час монархії Ульпіан і Папініан були префектами, тобто першими особами після імператора. Роль римських юристів була обумовлена самим характером розвитку Римської держави і права, тим, що кордони міської общини завдяки агресивній політиці дуже розширилися і вимагали управління ними. Римські юристи на- магаються обґрунтувати повноваження імператора на видання Кон- ституцій — актів, що мають силу законів. «Що бажано принцепсу, має силу закону, оскільки народ свою владу віддав імператору» — така інтерпретація була дана Ульпіаном. В коментарях до закону

 

Юлія і Папія — Поппея Ульпіан йде далі і стверджує, що принцепс взагалі не зв’язаний законами. Отже, Ульпіан виступає захисником необмеженої влади римських цезарів. Не менш важливе значення в політичній ідеології Стародавнього Риму в цей період мала філосо- фія стоїків, дещо модифікована від грецьких стоїків. Особливість вчення римських стоїків полягала в тому, що воно послаблювало ін- терес до вивчення природи, посилювало ідеалістичні тенденції і зближення їх філософії з релігією.

Серед римських стоїків були дві течії: одна в деякій мірі відби- вала незадоволення трудящих, друга — ідеологію пануючого класу. Представником першої течії є Епіктет (50–138 рр. н. е.). Він вислов- лював в дуже різкій формі негативне ставлення до рабства і до дес- потичної влади римських цезарів. Проте Епіктет, як і інші стоїки, обмежувався проповіддю морального удосконалення особистості, досягнення внутрішньої свободи і здібностей переносити зло. Тобто він розкривав християнську ідею непротивлення злу насиллям.

Ідеї стоїчної філософії висловлювали Люцій Анней Сенека та імператор Марк Аврелій Антоній. Сенека (3–65 рр. н. е.) був сенато- ром-вихователем імператора Нерона і провідним державним діячем, чиї політичні інтриги привели в кінці кінців до самогубства по нака- зу його жорстокого і мстивого учня. Сенека повністю сприйняв ідею фаталізму, властиву стоїчній філософії, належав до вищих кіл панів- ного класу. Він ніколи не висловлювався проти інституту рабства і не вимагав його ліквідації, але заявляв, що раби створені із тієї ж матерії, як і всі вільні люди. Тому раби мають підстави для визнання за ними прав людини. До них слід ставитись гуманно. На відміну від інших стоїків Сенека не пропагує відмови від земних благ, а тільки рекомендує розумно користуватись ними.

Характеризуючи  моральність  Сенеки,  Ф. Енгельс  вказує,  що цей стоїк, який пропагував доброчесність і утримання, був першим інтриганом при дворі Нерона, причому справа не обходилась без плазування; він добивався від Нерона подарунків грішми, маєтками,

 

садами, палацами і, пропагуючи бідність евангельського Лазаря, сам —

в дійсності був багачем із тієї ж касти.

Другим представником стоїчної філософії в Римі був римський імператор Марк Аврелій Антоній (161–180 рр. до н. е.). Він роз- винув уявлення про державу з рівним для всіх законом. У творі

«До самого себе» він відзначав, що в силу загального для всіх людей духовного початку всі ми розумні істоти. «Якщо так, то розум пове- ліває, що робити і чого не робити, також буде загальним; якщо так, то і закон загальний; якщо так, то ми громадяни. Значить — ми на- лежимо якому-небудь громадянському устрою, а світ подібний Гра- ду. Бо хто міг би вказувати на який-небудь інший суспільний устрій, котрому був би належний увесь рід людський? Звідси, із того Граду, і духовний початок в нас, і розумне, і закон».

Марку Аврелію Антонію, як імператору, прийшлося управляти імперією в той час, коли внутрішнє і зовнішнє становище Римської держави різко погіршилося. Країна переживала фінансову кризу, голод і чуму. В Єгипті, Сірії і Галлії вибухнули повстання, а на кор- доні імперії насідали германські племена. Марк Аврелій Антоній повністю виправдовує нерівність. Проте він пропагував любов до

«гірших», рекомендував прощати людям багато чого і навіть образи, одним словом, висловлював ідеї всепрощення і любові, що стали лейтмотивом християнської етики. Він вважав, що необхідно створи- ти світову державу, в якій панування належало б «кращим» — особ- ливо відібраної аристократії мудреців. Хоч Марк Аврелій пропагував

«всепрощення» і «любов», але в той же час придушував повстання пригноблених народів, що виступали проти римського панування.

Криза рабовласницького суспільства знайшла свій вираз в ідео- логії раннього християнства. Християнство народилось в середови- щі пригноблених і було виразом їх пасивного протесту проти гніту та  експлуатації.  Ця  релігія  широко  поширювалася  серед  різних верств населення. З’являються різні релігійні вчення, в яких виража- лася надія на краще майбутнє. Така надія особливо яскраво виражена

 

в образах єврейського Месії і бога християнської релігії Ісуса Хрис- та, що вийшов із середовища трудящих (син тесляра). Він вислов- лює ненависть до багатих і знатних, фарисеїв і книжників, до князів церкви, вважаючи, що нужденних чекає блаженство, а багатим загрожує горе. Прихильники християнства об’єднувалися в общини, котрі створювалися звичайно в містах Римської імперії. Устрій общин відзначався демократизмом і урівняльним способом життя. Суворе дотримання спільності майна доходило до того, що будь-яка спроба приховати при вступі в общину частину своєї власності су- воро каралася. Особливою повагою в християнських общинах кори- стувалися пророки  і  апостоли, на  них  дивились як  на  наділених

«благодаттю».

З другого боку, християнство пропагувало непротивлення злу насиллям, підкорення державній владі, вимагало від рабів підкоря- тися своїм господарям, а від жінки підкорятися чоловіку. Найбільш характерною рисою християнства в цей період є проповідь непроти- влення злу насиллям. Христос забороняв не тільки вбивство, але навіть образу, вимагав укладати мир із ворогами. Замість принципу таліона («око за око», «зуб за зуб») висуваються вимоги: «не проти- витись злу», «якщо хто ударить тебе в праву щоку, підстав і ліву»,

«якщо хто захоче судитись з тобою і взяти у тебе сорочку, віддай йому і верхній одяг». Замість ненависті до ворогів вимагається лю- бити ворогів. Навіть коли один з учнів Ісуса, намагаючись захистити його від ворогів, вийняв меч і відсік вухо одному з рабів, що прийш- ли арештувати вчителя, останній сказав: «Поверни меч твій в його місце, бо всі, взявши меч, від меча і загинуть».

Християнські віровчення змінюють своє ставлення і до соціаль- ної нерівності. Хоч в евангеліях це не висловлюється досить визна- чено, все ж в них зустрічаються досить характерні афоризми, як, наприклад, «імущему прибуде, а неімущого віднімуть», тобто не ставляться негативно до царів, багачів і навіть лихварів. Найбільш чітке ставлення до держави і суспільства виражено у вченні апостола

 

Павла, який прямо вимагає безумовного підкорення державній вла- ді. Він писав у посланні до християн римської общини: «Всяка душа да буде покірна вищим властям, бо немає влади не від бога, існуючі ж власті від бога встановлені». Павло санкціонує соціальну нерів- ність, говорячи, що одна слава — для сонця, друга — для місяця, і навіть зірки різняться у славі і, що особливо важливо, вимагає від рабів покори з усердям.

Християнські общини у ІІ і ІІІ ст. н. е. мали свою церковну ієра- рхію. Єпископи, пресвітори, диякони претендували на привілейова- не становище в общині (церкві). Інтереси трудящих мас, що вимагали відновлення первісної демократичної організації общин, представля- ли монтаністи (оголошені «єретиками»), очолювані малоазійським проповідником Монтаном. Монтаністи протестували проти прими- рення з римською язичеською державою і нагромадження церков- них багатств. Чекаючи «другого приходу Христа», вони пропагува- ли заперечення всіх земних благ і закликали до аскетичного способу життя. На цьому грунті у них виникло негативне ставлення до анти- чної науки і культури. Церковний письменник Іріней намагався дати теоретичне виправдання необмеженої влади Єпископам в управлінні общиною і надання їм незаперечного авторитету в справах віри. І майже в усіх общинах перемогли прихильники Ірінея.

3. Політичні вчення в період розпаду і загибелі

Римської імперії

Суспільство Стародавнього Риму ІІІ-–ІV століть до н. е. вступає в смугу розладу. Повстання рабів і колонів, натиск на кордони імпе- рії германських племен примушують панівний клас робити зміни в римському державному устрої і правопорядку для протидії розпаду імперії. І в римській державі в ІІІ ст. н. е. встановлюється військово- бюрократична монархія з необмеженою владою монарха (домінат).

 

Проте розклад всієї рабовласницької системи неминуче викликав за собою розпад римської держави, що почався з поділу імперії на дві частини — Східну і Західну.

В V ст. територія Західної імперії була захоплена «варварами», утворилося ряд королівств, в яких до VІІІ ст. завершився процес феодалізації. У Східній частині імперії, що становила особливу дер- жаву — Вавилон, відбувся перехід до феодалізму. Для цього етапу розвитку суспільства були характерні глибокий занепад культури і загальна деморалізація. В галузі філософії поширюються ідеалізм і містика. Римські юристи продовжують обґрунтовувати необмежену владу імператорів. В римському праві остаточно зміцнюється точка зору на імператора як на сутність божественну, що має необмежену владу, не зв’язану ні якими законами. Імператор тепер — вже госу- дар, а всі громадяни — його підлеглі. Коли християнство стало офі- ціальною релігією, влада імператора стала трактуватись як божест- венна, а сам імператор — як представник бога на землі. Імператори не тільки узурпували законодавство, але й оголосили своєю виключ- ною монополією право тлумачення законів, як це було проголошено Юстиніаном в його едикті 533 р. при династії Дігест.

Дуже важливими фактами в період розпаду Римської держави були визнання імператорами християнства (313 р.) та проголошення його офіціальним віросповіданням. Для християнства стає характер- ним прояв фанатизму і мракобісся: піддаються безпощадному зни- щенню античні пам’ятники культури (спалення в 331 р. Серапеума, де загинули залишки Олександрійської бібліотеки), жорстоко пере- слідуються діячі культури (вбивство жінки-філософа і математика Іпатії  в  395 р.).  Римські  імператори,  головним  чином  у  Візантії, проявляють виключно активне ставлення до питань богослов’я, доходячи до особистої участі в усіх церковних суперечках і розбіж- ностях, вели боротьбу з єрисями. І в ІV ст. остаточно складається церковне віровчення та його політична доктрина. На Нікейському вселенському  соборі  в  325 р.  було  схвалено  символ  віри,  тобто

 

виклад основних догм християнського віровчення, затверджених ім-

ператорською владою.

Політична доктрина християнства особливо яскраво виражена в творах  константинопольського  єпископа  Іоанна  Златоуста  (345–

401 рр.). Він намагався теоретично обґрунтувати процес феодаліза-

ції римського суспільства і викликані цим процесом поділ всього населення Римської імперії на стани і професіональні групи із суво- ро визначеними правами, обов’язками і привілеями для сенаторів і духовенства, використовуючи для цього органічну теорію суспільства. Златоуст вимагав від підданих беззаперечного підкорення державній владі, погрожуючи «ослушникам» великим покаранням не тільки від людей, але й від бога. Бажаючи завоювати популярність серед мас, Златоуст демагогічно викривав своїми проповідями тих багатих, котрі одержували свою вигоду від бідності інших, вигадуючи благо- видний спосіб крадіжки. Таким чином він не заперечував нерівность між багатими і бідними.

Що стосується співвідношення держави і церкви, то Златоуст стверджував, що священство — вище царства. Царська влада має кордони, їй слід підкорятися тільки в цивільній галузі, але на галузь морально-релігійну її права не поширюються. Хоч Златоуст не пося- гав на основи існуючого ладу, його проповіді викликали невдово- лення вищих ієрархів церкви та імператора Аркадія, і закінчив він своє життя в засланні.

В цілому християнство було вигідною релігією для державної влади своїм вченням про божественне походження державної влади, виправдання соціальної нерівності, закликом до примирення з дійс- ністю і обіцянкою небесної відплати. І це сприяло тому, що христи- янство стало ідеологією панівного класу феодалів і завоювало панів- не становище в суспільстві.