Історія політичних вчень - Навчальний посібник (Безродний Є. Ф., Уткін О. І.)

Розділ ІІІ полІтичнІ вчення стародавньоЇ грецІЇ

1. Особливості суспільно-політичного устрою Греції

Політична думка в стародавній Греції зароджується в VІІ–VІ ст. до н. е. в умовах розколу суспільства на класи і розвитку державнос- ті. Особливо високого розвитку вона досягає пізніше — в V–ІV ст. головним чином в Афінах, Абдерах та інших демократіях. У старо- давній Греції поряд із землеробством і скотарством помітний розви- ток одержало ремесло. Праця рабів широко застосовувалась не тіль- ки в сільському господарстві, але й рабовласницьких майстернях, в яких працювали десятки, а іноді сотні і більше ремісників — рабів. Особливо розвинуто було ремесло гончарних і металевих виробів (зброї, посуду і т. п.). Рабовласницька держава в Греції прийняла своєрідну форму «полісу» — держава — місто, тобто держава, що складалася із міста і кількох прилеглих до нього поселень. Грецькі поліси широко розкинулися по всьому басейну Середземного моря.

Державний устрій як в метрополії, так і в колоніях, був різний. В одних — влада зосереджувалась в руках однієї особи (тирана), в інших — правили виборні посадові особи (демократія), в третіх — влада належала представникам знаті (аристократія) або закріплялася за представниками багатих громадян (олігархія). Для стародавнього

 

полісу було характерним те, що панування рабовласників перебува-

ло в центрі уваги політичних діячів і письменників античності.

Однією з наймогутніших і економічно розвинутих держав в ста- родавній Греції були Афіни, котрі являли собою рабовласницьку де- мократію. Спарта виступала аристократичною державою. Афіни і Спарта об’єднали навколо себе багато інших держав- міст. Супер- ництво цих двох найсильніших держав Греції призвело до збройно- го зіткнення і в V ст. до н. е. викликало тривалу міжусобну війну (Пелопонеська війна  431–404 рр.).  В  цій  обстановці формувалися політичні вчення, які відображали інтереси класів і партій, що боро- лися. Домінуючими були ідеї і вчення панівного рабовласницького класу, в яких знаходили відображення позиції і програми різних су- спільних кіл, які входили до цього класу. Хоч вчення ці були різні, але для них властиві деякі загальні риси. Всі вони базувалися на повному безправ’ї рабів, обґрунтуванні необхідності суспільної не- рівності, свій ідеал пристосовували до політичних форм рабовласни- цького полісу.

Раби в Греції, піднімаючи повстання, ставили метою досягти свободи. Проте повстання, хоч і набували нерідко масового характе- ру, не порушували питання про ліквідацію рабства і заміну його но- вими суспільними відносинами. Так, під час повстання на острові Хіос (ІІІ ст. до н. е.) біглі раби в своєму таборі ліквідували рабство, а в той час же час вождь Дримак вступив у контакти з рабовласника- ми і повертав господарям тих біглих рабів, котрі нібито безпідстав- но скаржились на жорстокість своїх власників.

2. Політична думка періоду утворення полісів та їх розвитку

Грецькі поліси виникли у вогні жорстокої боротьби, котру вела бід-

нота проти старої родової знаті — евратридів. Боротьба аристократії і

 

демократії була характерною для всієї Греції. Вона знайшла відобра-

ження в творах Гомера і Гесіода. Так, в поемах Гомера «Іліада» і

«Одісея» Зевс виступає як верховний заступник загальної справед- ливості (діке), який суворо карає тих, хто творить насилля і непра- вий суд. Вживані Гомером поняття «діке» (справедливість) і «теміс» (звичай, звичайне право) істотні для характеристики праворозуміння в ту героїчну епоху грецького ладу, котре називають «Гомерівським суспільством». Ідеї справедливого суспільного ладу набувають ще більшого значення в поемі Гесіода із Беотії (VІІ ст. до н. е.) «Праці і дні», в якій показано тяжке становище селянства, котре тіснили і розоряли знатні люди, володіючи земельними багатствами. Порів- нюючи багача з яструбом, а в бідняка з солов’єм, що попав в його кігті, Гесіод зображує яструба, що несе солов’я під хмари і зверта- ється до нього з повчанням: «Що ти пищиш, нещасний! Адже я безмірно сильніший за тебе. Все рівно ти будеш там, куди я тебе принесу, і ніскільки тобі не допоможе, що ти — співець дотепний. А зроблю я з тобою, що мені заманеться: чи з’їм чи відпущу на свободу…»

Золотий вік, коли не було ні горя, ні турбот, ні старості, по Гесіоду, назавжди відійшов у легенду. За ним настав вік срібний, який змінився віком мідним. Але й люди мідного віку, страшні і во- йовничі, загинули, знищуючи один одного. Тепер — вік залізний, коли люди обмежені непосильною працею і постійними турботами, розділені ворожнечею. Залізний вік чварів розділяє батьків і дітей, друзів і союзників, братів, повсюду панує обман і насилля, проник- нутий духом теологізму, Гесіод пророкує: «Ніколи більше, ні вдень, ні вночі, люди не позбудуться від непосильної праці і бідувань. Почнеться розлад між друзями і братами, старих не захочуть біль- ше годувати і поважати. Запанує право сильного і зникне совість. Не чесних людей, вірних клятві, будуть шанувати, а злих і нахаб- них». Тоді сором і правда залишать людей, на землі пануватимуть лише  жорстокі  муки  і  не  буде  ніякого  кінця  злу.  Проте  Гесіод

 

вірить, що правда в кінці кінців переможе. Він закликає покінчити з насиллям і неправдою.

Боротьба проти старої родової знаті евпатридів, що почалася в VІІ ст. до н. е., майже скрізь закінчилася перемогою демосу. Родова аристократія втратила свої привілеї і була усунена від монопольного керівництва державою. В багатьох грецьких державах встановлю- ється тиранія, як тимчасове явище, за якою йдуть інші форми держав- ного устрою, в першу чергу — демократія. В деяких державах відра- зу встановлюється демократія, в деяких утримується аристократія або ж олігархія. Поет Феогнід Мегарський із Кірис (VІ ст. до н. е.) відобразив у своїх творах боротьбу прихильників демократії і арис- тократії. Повідомляючи, що він сам проміняв свій дім батьків на ко- рабель утікачів, поет закликає до нещадної розправи з народними масами. «Твердою ногою наступи на груди суємислячої черні, бий її мідним бодцом, шию пригни під ярмо. Немає під всевидячим сон- цем, немає в світі широкому народу, щоб добровільно терпів міцні віжки панів».

В кінці VІІ — на початку VІ ст. до н. е. в Афінах відбувається відкритий виступ народних мас проти евпатритів, що гнобили афін- ських селян. Міські кола намагалися використати цей рух для того, щоб покінчити з залишками родового ладу. До числа мудрих нале- жав Архоніт Солон (бл. 638–559 рр. до н. е.) — знаменитий афінський реформатор, державний діяч і законодавець. В 594 р. був наділений надзвичайними повноваженнями і виступив у ролі «посередника» між сторонами, що боролися, і провів ряд реформ. Він анулював всі борги, повернув свободу усім, хто був поневолений за невиплату боргів, скасував поділ громадян на розряди по майновому цензу і утворив нові органи державної влади (ради чотирьохсот, гелизя, ек- лесія), завдавши нищівного удару по старій родо-племенній органі- зації афінського суспільства.

Проте реформи Солона носили компромісний характер. Основ-

ної вимоги селян — про переділ землі — він не задовольнив. В той

 

же час в раді 400 він встановив представництво по племенних філах (по  100 від  кожної  філи),  зробив  серйозну  поступку  евпатрідам, надавши раді чотирьохсот значення оплоту старої родинної аристо- кратії. Ця половинчатість пояснюється тим, що Солон, зміцнюючи молоду рабовласницьку державу в Афінах боявся широкого народ- ного руху і посилення ролі мас, але в той же час намагався піднести політичну вагу афінських промисловців і купців на шкоду старої родинної знаті. Солон вказує, що він намагався задовольняти бажан- ня однієї будь-якої сторони. «Я ніби вовк крутився серед зграї псів». В цілому ж Солон вважав, що держава має потребу насамперед в за- конному порядку: беззаконня і міжусобиця — найбільше зло, поря- док і закон — найбільше добро для поліса.

Гостра боротьба партій в грецьких полісах VІІ–VІ ст. ст. до н. е. знайшла відображення в політичних ідеях мислителів Еллади Піфа- гора, Геракліта. Так, Піфагор (571–497 до н. е.) жив довгий час на острові Самосі, але із становленням там тиранії Полікрата Самоссь- кого залишив острів і поселився в місті Кротоні (Південна Італія). Тут він об’єднав місцеві аристократичні кола і створив союз, що мав політичний характер. Такі союзи — гетерії –поширились в Півден- ній Італії. Їх члени брали активну участь в політичному житті краї- ни, внаслідок чого прихильники демократії, як тільки їм вдалося одержати верх над аристократами, розгромили піфагорійські союзи. Проте вплив піфагорійців зберігався майже на протязі двох століть.

Вчення Піфагора ідеалістичне. Він вчив, що все сущеє є число. Іншими словами, початок математичних наук піфагорійці оголошу- вали початком всіх речей. Піфагор бере за основу кількісну сторону матерії, перетворюючи число в самостійну метафізичну сутність. Мораль Піфагора, побудована на аристократичних засадах, вихо- дить із культу героїв. Людина має потребу в господарі і повинна підкорятись порядку, вчить Піфагор. Гірше зло для людського сус- пільства безвладдя. Тому необхідно підкорятися керуючим, шанувати закони, батьків, правителів. Керівних осіб, що складають обособлену

 

від мас верхівку суспільства, Піфагор зображає як кращих людей в смислі моральних та інтелектуальних якостей — кращі по доблесті, силі, розуму. Піфагор приділяв велику увагу вихованню суворих правил, особливого способу життя. В своїх союзах піфагорійці прак- тикували загальні трапези, загальні заняття музикою, гімнастикою, науками. Це були напіврелігійні, напівполітичні організації прихиль- ників аристократичного устрою. Політичним ідеалом Піфагора та його послідовників була аристократія — панування знаті над широ- кими масами демоса.

Ідеологом родової знаті був також грецький мислитель Геракліт (530–470 рр. до н. е.). Уроженець міста Ефеса з острова Самов, зали- шив його, коли до влади там прийшов Полікрат і переселився у Велику Грецію (Південну Італію). Геракліт є одним із основополож- ників діалектики. Він вчив, що у світі все тече, все змінюється. «Не мож- на двічі увійти в одну і ту ж річку» — говорив він. «Не можна двічі торкнутись до одного і того ж тіла», «Світ складається із всього, не створений ніким із богів і ніким із людей, а був, є і буде вічно жи- вим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає».

Геракліт не виріть в щастя для людей і не чекає для них ніяких змін на краще. Він був захисником рабства, намагався виправдати соціальну нерівність посиланнями на закони всесвіту. Одним війна визначила бути богами, іншим — людьми, одних вона зробила ра- бами, інших — вільними. Спроба знищити біди і вигнати розбрат із світу богів і людей могла б лише здатність загибелі світу. В галузі політики Геракліт виступає як захисник аристократії. Панування небагатьох він намагається обгрунтувати властивими їм перевагами перед масами. «Для мене один вартий десяти тисяч, якщо він кращий».

Геракліт висміює рабовласницьку демократію, котра існувала в той час в його рідному місті Ефесі. «Ефесянам слід би, — говорив він, — перевішати у себе усіх дорослих і надати своє місто непов- нолітнім». Боячись виступів проти існуючих суспільних порядків,

 

Геракліт підкреслює значення законності в державі. Народ, говорить він, повинен боротись за свій закон як за свої стіни. Закони держави Геракліт оголосив відображенням вічних законів світопорядку. Саме він закликає беззастережно дотримуватись закону нерівності в су- спільстві.

3. Формування аристократичних

та демократичних ідей в період розквіту стародавніх грецьких держав

Розвиток політичної думки в V ст. до н. е. в значній мірі сприяв поглибленню філософського та соціального аналізу проблем суспіль- ства, держави, політики. Так, захисником рабовласницької демократії був один із визначних представників античного матеріалізму — Демокріт (бл. 460–370 рр. до н. е.). Народився він в Абдери (Фракія), багато мандрував і мав величезні знання. Демокріт вважав, що все у світі складається із безлічі невидимих дрібних частин-атомів, що ру- хаються в пустоті. Він намагався зобразити процес утворення всесві- ту і виникнення землі, розповідав про походження тваринного світу, походження і розвиток людини, утворення суспільства і держави.

Люди, за вченням Демокріта, вели спочатку стадний образ жит- тя, не маючи ні одягу, ні житла і не створювали запасів їжи. У них не було ні царів, ні правителів, ні панів, ні війн, ні пограбувань. Вони вели мирне і позбавлене лишків життя. Пізніше, навчившись користуватись вогнем, перейшли до землеробства, винайшли ремес- ло і створили державний порядок. В боротьбі з дикими звірами, го- ворить Демокріт, люди стали допомагати один одному, їх навчила цьому нужда. «Дійсно, сама нужда служила людям вчителем в усьо- му». Багато чому навчило людей наслідування тварин. Від павука люди навчилися прясти, від ластівки — будувати житло, від лебедя і солов’я — співати.

 

Демокріт, таким чином, ставить питання про походження суспіль- ства і його розвиток. Він вважав рабство необхідним і поділяв по- гляд на раба як на просте знаряддя його господаря і рекомендував користуватись рабами як членами свого тіла. Демокріта лякає перс- пектива збройного виступу бідноти. «Громадянська війна, — гово- рить він, — є лихо для тієї і другої ворогуючої сторони. Бо і для пе- реможця і для переможеного вона однаково згубна».

Держава є, по Демокріту, величезний оплот, все полягає в ній: поки вона ціла — все ціле, коли вона гине — все гине. Підкреслюю- чи таке значення держави, Демокріт відзначає велике значення зако- ну і законності. Закони упорядковують життя людей. «Закони не заважали б кожному жити, як йому заманеться, якби один не шко- див другому». Мудрець, говорить він, міг би жити вільно, не підко- ряючись законам. Але оскільки взаємні відносини людей далекі від такого стану, то закони необхідні, їх необхідно охороняти з безпо- щадною суворістю. За своїми політичим поглядами Демокріт був прихильником рабовласницької демократії, «поміркованої» демок- ратії, він висловлювався проти того, щоб «той, хто панував над ін- шими, попадав (через рік) сам під владу цих інших».

Греко-перські війни сприяли піднесенню Афін і розквіту мате- ріальної і духовної культури в полісі Еллади. Вони викликали поміт- ну демократизацію державного устрою Афін та деяких інших міст Греції. Піднялась роль народних зборів, на яких обговорювалися по- літичні питання. Все це вимагало широкого поширення різних знань в  грецькому  суспільстві  і  підвищення  ораторського  мистецтва. Новим вимогам сприяли софісти, головним чином, представники їх старшого покоління. В середині V століття в Греції платні вчителі мудрості швидко набувають популярності. Розрізняють старших і молодших софістів. До числа старших відносяться Протагор, Горгій, Продін; до молодших — Лікофрон, Тразімах, Калліка, Антіфон, Аркі- дам, Крітій. Старші софісти в політичних питаннях дотримувалися демо- кратичних поглядів. Твори софістів до нас не дійшли, за виключенням

 

деяких. Славою багатознаючого софіста, великого спорщика і блис- кучого оратора користувався Протагор (481-411 рр. до н. е.). Його перу належало багато творів, в тому числі «Про державу», «Про боротьбу», «Про богів», «Істина чи поважні речі». Зміст першого твору зовсім невідомий.

Протагор склав закони для грецької колонії Фурії. Зростання його впливу викликало незадоволення представників старини в грець- кому суспільстві. Проти нього було висунуто звинувачення в без- божжі, що за законами афінської держави загрожувало смертною ка- рою і Протагор змушений був втекти з Афін. Протагор висунув вчення про відносність знань і наших уявлень про добро і зло. Все залежить від того, як людина сприймає і оцінює речі, — вчить Про- тагор, — існуючих, як вони існують, і не існують. Наші знання одер- жуються від відчувань, а відчування різні у різних людей. Тому не- має єдиної істини. В питаннях про виникнення держави Протагор виходить з додержавного стану людей, малюючи немічне життя без- збройних дикунів, безсилих перед нуждою і нездатністю до органі- зованого спільного життя. Відкидаючи ходячі уявлення про золотий вік, котрий мов би передував «залізному віку», Протагор намагаєть- ся дати картину поступового розвитку людської культури від самого примітивного її стану до рівня, коли люди оволодівають мистецт- вом, технічними майстернями, користуються вогнем і, накінець, переходять до мистецтва спільного організованого життя в містах. Це мистецтво — політичне мистецтво — уміння судити про спра- ведливе і несправедливе, по Протагору властиве всім людям. Полі- тична доброчесність повинна бути надбанням всіх, а інакше не було б і держав. Міф Протагора приводить, таким чином, до демократич- них висновків: всі повинні бути учасниками політичного життя, в рівній мірі брати участь у вирішенні політичних питань.

Протагор обґрунтовує думку про умовності різних думок щодо справедливості. Держава сама визначає, що вважати справедли- вим і прекрасним. Те, що уявляється кожній державі справедливим

 

і прекрасним, те і є таким для неї. Закон змінний і дуже умовний продукт людської творчості — політичного мистецтва. Поряд з Протагором  одними  з  найбільш  відомих  софістів  були  Горгій (бл. 483–375 рр. до н. е.) з Леонтії (Сицілія) та Гіппій (460-400 рр. до н. е.) з Еллади. Вони володіли великою ерудицією і блискучою красно- мовністю.

Горгій і Гіппій висунули думку про умовності і відносності на- ших моральних оцінок і поширювали її на галузь права: позитивний закон є умовний продукт державної влади, котра встановлює свої правила, не рахуючись з тим, що відповідає природі. Гіппій проти- ставляв справедливе «по природі» справедливому «по закону» і рішуче вказував на всю довільність законів, що встановлює держава. Він вважав, що закон — тиран для людей і що його рішення супере- чать «людській природі». Всі люди, говорить він, «родичі», і «спів- родичі», і «співгромадяни по природі», — не по закону, бо подібне подібному по природі зріднене, але закон, будучи тираном над людьми, багато в чому змушує проти природи».

Підкреслюючи ту ж думку про довільності і умовності законів, молодші софісти Антифон і Ликофрон вчили, що право є не більше як продуктом простої угоди людей між собою. По природі, говорить Антифон, як у всіх відношеннях рівні, притому однаково — і варва- ри, і елліни. У всіх людей нужди від природи однакові і однакові способи задоволення цих нужд. Всі ми однаково дихаємо повітрям через рот і ніс і їмо всі однаково з допомогою рук, а між тим ми на- даємо значення знатності і тих, хто походить від знатних батьків, поважаємо і шануємо на відміну від людей, незнатного походження.

Подібно Горгію, Антифон пропагував однодумність в дусі ан- тичних уявлень про солідарність всіх вільних. У творі «Про однодум- ців» він заявляє, що однодумність — це спільність і згода в образі думок людей, що однодумність проявляється також в підкоренні гро- мадян законам. Проте він сам брав участь в олігархічному перевороті

411 року і був страчений після того, як була відновлена демократія.

 

Представник молодшого покоління софістів Калліка був незадоволе- ний участю демоса в управління державою, зображаючи справу так, мов би закони видають не сильні, а слабі. Калліка — противник де- мократії, про яку, він говорить, що більшість «слабіших» диктує свої закони «сильним». Демократія, на його думку, не відповідає природному праву, сильні люди повинні повністю задовольнити всі свої побажання і ні в чому себе не обмежувати.

В 30-х роках V ст. до н. е. поряд з софістами в Афінах виступив Сократ (469-399 рр. до н. е.) — одна із популярних і цікавих фігур в духовній історії людства. Він намагався обґрунтувати можливість об’єктивного знання, хоч був ворожий до матеріалістичних тенден- цій софістів і тих демократичних принципів, котрі відстоювалися багатьма із них.

Все це створює різку межу між Сократом і софістами. Сократ був тісно зв’язаний з колами, ворожими афінській демократії. Його проповідь була спрямована проти демократичної організації держав- ної влади. Тому після закінчення Пелопоннеської війни, коли зміц- ніла демократія перейшла в наступ на своїх ворогів, проти Сократа висунули звинувачення в тому, що він не визнає богів, визнаних державою, вводить нові «демонічні істоти», а також в тому, що він розбещує  юнацтво.  Звинуваченого  Сократа  засудили  до  страти (399 р.).

Сократ нічого не писав, а обмежувався усним викладом своїх поглядів. Про нього і його вчення відомо головним чином із творів його учнів — Ксенофонта і Платона. Вихідним пунктом філософії Сократа було положення: «Я знаю, що я нічого не знаю». Це твер- дження спрямувалось насамперед проти самовпевненого тону софіс- тів, проти їх вченості, котру Сократ вважав вигаданою. Разом з тим твердження було виразом його негативного ставлення до матеріаліс- тичної філософії. Сократ критикував афінську демократію. Його іде- алом була аристократія. Її він зображав як державу знаючих людей, підготовлених до справи державного управління.

 

Намагаючись виправдати панування меншості, Сократ вчив, що володарювання є «царське мистецтво», до якого повинні бути допу- щені лише «кращі» люди, призначені до цієї справи як своїм наро- дженням, так і особливостями виховання і навчання. «Царі і прави- телі, — говорив Сократ, — не ті, котрі носять скіпетр або обрані ким попало або одержали владу по жеребу або насиллям чи обма- ном, а ті, котрі вміють управляти».

Несхвально ставився він до заміщення посад шляхом жеребів, до складу народного зібрання — верховного органу афінської дер- жави. Народне зібрання складається із ремісників і торгівців, «що думають тільки про те, щоб їм купити що-небудь подешевше і про- дати подорожче, із людей «котрі» ніколи не думали про державні справи…». Ці та аналогічні заяви Сократа послужили підставою для звинувачення його в тому, що його промови «збуджують у молоді презирство до встановленого державного устрою і схильність до на- сильницьких дій».

Він засуджував дух наживи і збагачення, котрим були захопле- ні афінські рабовласники. В приклад афінянам він ставить спартан- ців, у яких землеволодіння було основою господарства, а торгівля тривалий час не одержувала помітного розвитку. Сократ виступав у ролі прихильника Спарти, закликав наслідувати тим, хто після пере- моги в Пелопоннеській війні, є перший, і дотримуватись того ж спо- собу життя.

Сократ був прихильником дотримання законів. Як відзначав Платон, за два дні до смерті Сократа друг Крітон пробував схилити його до втечі із в’язниці, але зустрів рішучий опір. Сократ заявив, що вважає обов’язковим для кожного неухильно підкорятися зако- нам: «Хай ми задумали бігти; раптом приходять закони і, захищаю- чи спільну справу держави, говорять: скажи нам, Сократ, що ти за- думав? Видно, задумуєш причинити загибель нам, законам, і цілому суспільству? Хіба суспільство може ще існувати, якщо судове рішен- ня в ньому немає ніякої сили?» Тому Сократ обґрунтував положення

 

про необхідність суворого дотримання законів демократичних Афін,

хоч сам був противником демократії.

Одним із великих мислителів не тільки античності, але й всієї історії, є Платон (407–399 рр. до н. е.). Справжнє його ім’я — Аріс- токл, а прізвисько Платон (широкий) він одержав за високе, широке і розумне чоло. Після смерті Сократа Платон залишив Афіни і посе- лився в Мечарі. Звідси він здійснив подорож в Африку (Кірена, Єги- пет), потім направився до Великої Греції (Південна Італія) і Сицілії. Тут зблизився з сиракузьким тираном Діонісієм старшим і брав ак- тивну участь в політичному житті Сиракуз, намагаючись схилити тирана до здійснення соціально-політичних реформ. Спроби ці не дали ніяких результатів. Діонісій старший продав Платона в рабст- во. На щастя, один із друзів Платона встиг викупити філософа та по- вернути до рідних Афін.

Після смерті Діонісія старшого, влада на острові перейшла до Діонісія молодшого, який покликав Платона до царського двору. Проте Платону не вдалося зацікавити його і він повернувся до Афін, де зайнявся філософією і пропагандою своїх ідей. Він заснував свою школу — Академію, котра проіснувала близько 900 років і була ви- датним центром філософського ідеалізму в стародавньому світі. Вчення Платона склалось в роки поразки Афін в Пелопоннеській війні, що призвело до загострення суперечностей афінського су- спільства. Платон став на бік аристократичних кіл суспільства, до якого належав по своєму народженню. Свої суспільно-політичні по- гляди Платон виклав в творах «Держава», «Закони», «Апологія Сократа» та ін. Так в праці «Держава» Платон розкрив свій план ідеальної держави. На думку Платона, держава має служити більш повному втіленню ідей у «видимому» світі, приближенню царства ідей, в якому душа людська мов би перебуває до народження люди- ни і початку його земного життя. Цим, по Платону, пояснюється здатність людини до справжніх знань, до мислення в загальних по- няттях. Знання — спогади про те, що душа споглядала колись в царстві

 

ідей. Ідеальна організація держави і суспільства повинна, по Плато- ну, служити більш повному приближенню царства ідей до дійсності, примиренню світу ідеального і світу матеріального.

Платон ненавидів афінську демократію і схилявся перед спар- танськими установами. Він закликав до відкритої диктатури «кра- щих» людей над масами рабів і вільної бідноти і в організації паную- чого класу на засадах військово-таборного життя в ім’я солідарності вільних перед лицем рабів. На його думку в ідеальній державі слід реалізувати такі положення:

а)     передати всю повноту влади в державі мудрим людям — філо-

софам;

б)    поділити вільне населення на прошарки, відповідно до основ-

них завдань суспільства і поділу праці;

в)    спільність майна і жінок для громадян перших двох прошарків;

г)     державне виховання громадян.

Необхідною передумовою ідеальної держави Платон вважав рабство. Панування філософів у державі він намагався обгрунтувати необхідністю забезпечити керівне положення науки в державі висту- паючи в ролі захисника аристократичного ладу, Платон заявляє, що управління державою повинно перебувати в руках людей знаючих, що засвоїли ідеї, володіють висотами наукового пізнання. «Поки в містах не будуть або філософи царювати або нинішні царі і власти- телі — щиро і задовільно філософствувати, поки державна сила і фі- лософія не співпадуть в одне… до того часу ні міста, ні, навіть, думаю, людський рід не жде кінця злу…». Подібно тому, як управління кораб- лем доручається людям, котрі знають корабельну справу, — управлін- ня державою повинно доручатися людям, що володіють для керівницт- ва державою необхідними знаннями, справжньою філософією.

Вільне населення в ідеальній державі повинно бути поділене на три стани: філософів, правлячих державою; стражів або воїнів, що охороняють державу, і ремісників і землеробів, які дають громадя- нам потрібні їм матеріальні блага. Кожний стан суспільства робить

 

свою справу. Платон вважає необхідним ліквідувати приватну влас- ність окремих осіб для двох вищих станів ідеальної держави — фі- лософів і стражів — воїнів. Стражі не повинні, говорить Платон, із сторожових собак, що охороняють місто, перетворюватись у вовків, а для цього ніхто із них не повинен мати ніякої власності, крім ціл- ком необхідного. Все, що потрібно для задоволення їх потреб, вони повинні одержувати від інших громадян. Брати золото і срібло або навіть, доторкатись його, обкладатись золотими і срібними речами їм повинно бути заборонено. При цьому всі вони повинні жити спіль- но, цілими таборами, мати спільні трапези.

Істотною особливістю платонівської держави є державне вихо- вання громадян. Жінки повинні мати рівні права з чоловіками. Жін- кам повинен бути відкритий доступ до різних посад, не виключаючи вищих посад — правителів-філософів. Однак Платон вважав, щоб жінкам надавались більш легкі справи, ніж чоловікам. Всі держави Платон розташовує в порядку зростаючого відхилення від ідеалу. Ідеал — це аристократія, держава, в якій панують кращі — мудреці. За аристократією йде тимократія — панування сильніших і хоробрі- ших. Далі йде олігархія, де здійснюється влада небагатьох багатих. Потім йде правління демосу, народу — демократія. Накінець, гірша з невірних форм — тиранія. Ці питання роз’яснюються в праці Пла- тона «Держава».

В «Законах» виражається негативне ставлення Платона до інди- відуальної приватної власності, торгівлі, грошового господарства. Відстоюється ідеал аграрної замкнутої «самодостатньої» держави. Закріплюється різка суспільна нерівність, принижене і безправне становище трудящих. Державний устрій передбачено аристократич- ний. Правда, в державі існують народні збори, в яких можуть брати участь всі громадяни. На чолі держави Платон ставить тепер не фі- лософів, а найстарших і найбільш розсудливих громадян. Правителі керуються в управлінні державою законами. Велике значення нада- ється релігії. В Греції в той час вона була державною справою, всі

 

громадяни зобов’язані були дотримуватись релігійного культу, вста-

новленого державою.

Отже Сократ і Платон були виразниками стародавньої філосо- фії і політичної думки. Вони — вороги рабовласницької демократії, що існувала в Афінах, і прихильники позбавлення вільних бідняків всяких політичних прав, захисники відкритої військової диктатури крупного рабовласницького класу.

4. Політичне вчення Аристотеля

Подальший розвиток і поглиблення античної політичної думки після Платона пов’язане з іменем його учня і критика Аристотеля (384–332 рр. до н. е.), котрому належать крилаті слова: «Платон мені друг, але більший друг — істина». Аристотель — один із найунівер- сальніших мислителів в історії, він справив вплив на розвиток різ- них галузей знань. Він народився в місті Стагіра. Батько його був придворним лікарем македонського царя Амінти ІІІ. Юнаком Арис- тотель приїхав до Афін і тут вступив до школи Платона. Після смер- ті  Платона  Аристотель відкрив  в  Афінах  свою  школу.  Протягом ряду років перебував в Македонії і був вихователем сина царя Фі- ліппа ІІ Олександра. Після повернувся до Афін знову, відкрив шко- лу-ліцей, в якій працював до кінця свого життя. В цій школі він вів наукові дослідження разом з його учнями.

Аристотель написав багато праць з різних галузей знань. Проте він виступає як тверезий спостерігач дійсності, як дослідник приро- ди,  переконаний  в  реальності  зовнішнього  матеріального  світу. Коли Олександр Македонський задав Аристотелю питання, кого він вважає своїм вчителем, він відповів, що «його вчитель — речі, котрі не вміють брехати». Аристотель відходить від ідеалізму Платона і приєднується до матеріалізму. Його філософські погляди коли- ваються між ідеалізмом і матеріалізмом. По Аристотелю, сутністю

 

є кожна окрема річ, що становить собою поєднання форми і матерії. Матерія є те, із чого створюються речі, «форма — те, що надає мате- рії визначеність». Матерія перебуває у вічному русі, тобто вічно переходить із потенційної в актуальну, вічно нищаться старі і вини- кають нові тіла. Вона вічна і непереборна. Рух також вічний.

Погляди Аристотеля на суспільний устрій характеризуються насамперед виправданням рабства. Варвар і раб — по природі своїй поняття тотожні. Греки ніде не повинні бути на становищі рабів. Вони в такій же мірі відрізняються від інших людей, в якій душа відрізняється від тіла, а людина від тварини. Рабовласники зобража- ються ним як істоти, що перевершують рабів своїми природними якостями, як визначені самою природою організатори господарства, господарство і керівництво яких корисне і самим рабам. Раб — це власність государя, інструмент. Роль раба подібна ролі бика — у бід- ного бик заміняє раба. Раб — це річ, це частина майна, але з тілом і душею людини. З рабами слід поводитись суворо, не розвивати друж- ніх почуттів, щоб уникнути рабських повстань.

Аристотель висловлюється за приватну власність, проти плато- нівської спільності майна у панівної верхівки суспільства. Проте він противник безмежної по своїх розмірах власності. Він — прихиль- ник середнього достатку, котрим володіють «середні» кола суспіль- ства. З метою зміцнення приватної власності, а також в інтересах на- дання рабовласницькому ладу стійкості Аристотель рекомендує під- тримувати бідняків, забезпечуючи їх всім необхідним для заняття ремеслом і землеробством.

У вченні про сутність держави Аристотель пориває з традицій- ними релігійними уявленнями про державу і шукає природних ос- нов утворення держави. Він оголошує, що людина є істота політич- на і що держава має свою основу в природному прагненні людей до співжиття. Це прагнення приводить насамперед до утворення сім’ї, із сімей утворюються поселення, із поселень — держава. Аристо- тель дає таке визначення держави: «Держава є спілкування… різних

 

людей, заради цілей можливо кращого існування». В державі грома- дянин одержує все необхідне для досконалого життя, дозвілля і всі зовнішні блага для задоволення потреб людини, всі необхідні засоби виховання.

Держава — союз вільних людей. Раби, хоч вони і необхідні для держави, стоять поза державним спілкуванням. Не входять до скла- ду членів державного спілкування і ремісники. Держава, по Аристо- телю, — необхідна і вічна форма співжиття, без якої люди ніколи і ні при яких умовах обходитись не можуть. Право Аристотель пов’язує з державою. Право — це політична справедливість, порядок, встано- влений в політичній організації, тобто в державі. Право може слу- жити тільки користі кращих і сильніших груп суспільства. Він виключає рабів із правового спілкування. Право Аристотель збли- жує зі справедливістю. А справедливість — це насамперед те, що відповідає законам. Несправедливій в цьому значенні всі, хто пору- шують закон.

Великого значення Аристотель надає формі держави. Форма держави, по Аристотелю, — це організація державної влади, насам- перед — організація вищої влади. Форма держави — це його життє- вий принцип: він один — у аристократії, другий — у олігарії, третій — у демократії. Принципом аристократії служить доброчесність, олігар- хії  —  багатство,  демократії  —  свобода.  Зміна  форми  знаменує собою зміну держави. Завдання політики, на думку Аристотеля, по- лягає в тому, щоб надати стійкість державному устрою і відвернути державний переворот.

Аристотель дає таку класифікацію форм держави: три правиль- ні — монархія, аристократія, політія, і три неправильні — тиранія, олігархія, демократія. Влада одного — монархія; влада небагатьох — аристократія; влада більшості — політія. Сам Аристотель виступає прихильником політії, котра, по його словам, є поєднанням олігарії і демократії, де серед вільного населення немає різкої протилежності між багатими і бідними, де може бути забезпечена солідарність вільних

 

перед лицем рабів. Аристотель дає зрозуміти, що «середнім» держав- ним ладом він вважає лад, встановлений в Афінах Солоном, коли доступ до державних посад був обумовлений цензом.

До афінської демократії в період її розквіту Аристотель ставив- ся негативно. Він засуджував цю форму держави під іменем «край- ньої» демократії, він виступав проти широкої участі народних збо- рів в державному управлінні і проти активної ролі бідноти в полі- тичному житті. Аристотель засуджує також характер спартанського державного устрою. Його ідеал залишається цілком в межах грець- кої держави-міста «самодостатнього» колективу рабовласників. Вчення Аристотеля про грецьку державу справило великий вплив на розвиток політичних ідей.

5. Політична думка періоду еллінізму

Криза державності в Греції чітко проявилася у вченні про дер- жаву. В останній третині ІV ст. до н. е. грецькі поліси втрачають свою незалежність і підпадають під владу Македонії, а потім Риму. Походи Олександра Македонського (в 336–323 рр. до н. е.) поклали початок еллінізації Сходу і формуванню елліністичних монархій. В середині ІІ ст. до н. е. Македонія перетворилася в провінцію Риму.

Політична думка цього періоду знайшла своє вираження у вчен- нях Епікура, стоїків і Полібія. Епікур (341–270 рр. до н. е) народився на острові Самос. З 307 р. до н. е. він поселився в Афінах і тут засну- вав школу, де пропагував своє вчення («Сад Епікура»). Він написав багато творів, що дійшли до нас лише в невеликих частинах. Епікур був послідовником матеріалістичної філософії Демокріта. Матерія, на його думку, — єдина справжня реальність. Світ складається із атомів, котрі рухаються. Матерія вічна, вічним є і рух атомів.

В дусі глибокої байдужості до суспільного життя Епікур вчить,

що щастя полягає в повній незалежності і спокої людини. Він закликає

 

звільнитись від потреб, пов’язаних зі стражданням, і надавати пере- ваги насолодам минулим, стверджуючи, що люди вступають між со- бою в договір і встановлюють закони. Вони погоджуються не при- носити один одному шкоди, щоб не відчувати страху один перед другим. Право не створюється природою, його встановлюють люди. Природне право — це згода про користь: не причиняти і не відчува- ти шкоди. Право є продукт угоди, наслідок договору.

Епікурійці вчили суворо дотримуватись закону. Нерозумний намагається, говорили вони, порушити закон, щоб придбати дещо на свою користь. Мудрий виконує його, оскільки знає, що з точки зору останніх злочин полягає не в тому, наприклад, що злодій краде, а в тому, що він попадається у крадіжці. Сам Епікур ухилявся від діяль- ної участі в політичному житті. Йому приписують слова: «Проживи непомітно». Епікурійці виступали в Греції на захист поміркованої демократії. Засновником школи стоїків був Зенон Китийський (336–

264 рр. до н. е.). Головними діячами Стої є крім Зенона, Клеанф і Хрисипп. Так, Зенон народився на острові Кіпр, але з молодих літ поселився в Афінах, де приєднався до філософії кіників, котрі, ого- лошуючи себе послідовниками Сократа, вчили, що вище благо поля- гає в повній байдужості до зовнішніх благ («апатія»), в придушенні пристрасті, в обмеженні своїх потреб і, навіть, у відповіді від їх за- доволення.

Близько 300 р. до н. е. Зенон почав викладання в Афінах в порти- ку «строкатий зал». Звідси найменування школи — стоїчний. Ідеї Зенона  одержали  розвиток  у  його  послідовника  Хрисиппа  (280–

205 рр. до н. е.). Стоїки визнавали основою всього існування матерію. Із матерії складається космос. Ця матеріальна сутність перебуває у вічній зміні і русі. Однак вони не були послідовними матеріалістами і поряд з матерією висували друге начало світу. Це — божественний розум, логос, якому приписували значення творчого, активного на- чала. Матерія і активне начало нероздільні. Пасивне начало — мате- рія не існує без активного — сили.

 

Бог стоїків і є активне начало — сім’я космосу, «творчий во- гонь», з якого все відбувається і до якого все повертається. Це — па- нуючий у світі розум. Проявом цього розуму, результатом його впливу на матерію і є природа з її законами. Стоїки вчили, що все у світі підкорено суворій необхідності. У світі панує незмінний поря- док, панує закон, котрому підкорені всі живі істоти. Немає нічого випадкового у світі, все, що відбувається, становить собою нероз- ривний ланцюг причин і наслідків. Людина підкорена року і нічого не може змінити у світі. Осягаючи пануючу в світі необхідність, вона повинна покірно приймати і мужньо переносити всі удари і перекрученості долі. Держава і права, вчили стоїки, існують по при- роді, а не по волі людей. В той час як Епікур відстоював договірне походження держави, стоїки вважали, що суспільне життя людей виникає по природі, що воно має природне підґрунтя.

Впадаючи в протиріччя зі своїм ідеалом самодостатнього, без- стороннього, стоїки підкреслювали значення спілкування з іншими людьми і закликали до активної участі в політичному житті. Їх полі- тичний ідеал приникнутий при цьому космополітичними ідеями. Всі люди по-своєму народженню, вчили вони, належать до єдиної світо- вої держави, що охоплює всіх людей і навіть всіх богів. Кожна лю- дина по природі — громадянин всесвіту, єдиної світової держави. Зенон висував при цьому ідеал держави, в якій не буде ні рабів, ні судів, ні храмів, ні грошей.

Не вбачаючи зв’язку права з умовами суспільного життя, стоїки вчили, що людський закон — вираження вічного світового закону і що його сила базується на силі природних законів, котрі віддзерка- люють необхідні вимоги розуму. Право позитивне, встановлене людьми, повинно відповідати незмінному природному закону, в яко- му втілено пануючий у світі розум. Питання держави і права в пері- од занепаду еллінізму вивчав історик Полібій (210–123 рр. до н. е.). Народився в місті Мегаполі. Погляди його розкриті у праці «Історія в сорока книгах». Він формулює вчення про круговорот політичних

 

форм, виходячи з думки про розвиток і зміну всього існуючого. Однак розвиток він викривлено розуміє як рух в межах певного цик- лу, котрий, завершуючись далі повторюється знову. Застосовуючи своє  уявлення  про  циклічність  процесу  розвитку  до  державних форм, він стверджує, що згідно порядку природи форми правління змінюються, переходять одна в іншу і потім держава знову поверта- ється до вже випробуваної форми.

Починається розвиток держави з найпростіших форм монархії, яка переходить в тиранію — управління, засноване на праві, зміню- ється управлінням, що базується на силі. Тиранія в свою чергу пе- реходить в аристократію, котра знаменує період розквіту держави, Полібій заявляє, що це — час, коли держава, подолавши численні небезпечності, досягає міцного добробуту. Псування моралі в арис- тократії приводить до олігархії. Приватне життя стає розкішним, і громадяни починають порушувати міру справедливості в погоні за посадами і в інших домаганнях. За олігархією йде демократія, кот- рою закінчується весь цикл розвитку держави. Демократія зобража- ється у Полібія як прояв занепаду і розкладу.

Полібій не приховує свого ворожого ставлення до демократії і співчуття аристократії. Разом з тим він висуває вчення про так звану змішану форму правління, слідуючи за Аристотелем, який вважав

«помірковану» демократію — політію — з’єднанням олігархії та де- мократії. Прикладом змішаної форми держави Полібій вважає Спар- ту і республіканський Рим. Отже, мислителі Стародавньої Греції внесли істотний внесок в теоретичну розробку проблем, пов’язаних з державою.