Розділ ІІ полІтичнІ вчення стародавнього сходу

1. Характеристика суспільно-політичного устрою країн Стародавнього Сходу

Перші класові суспільства склалися в країнах стародавнього Сходу — в Передній, Східній і Південній Азії і в північно-східній частині Африки. Ще починаючи з ІV тисячоліття до н. е. внаслідок розкладу первісно-общинного ладу і поділу суспільства на класи — на рабовласників і рабів — стали формуватись стародавні рабовлас- ницькі держави — Єгипет, Вавілонія, Індія, Китай та ін.

Названі держави становили частину надбудови над рабовласниць- ким базисом, володіли загальними рисами держав рабовласницького типу. Однак рабовласницький устрій в державах стародавнього Сходу мав значні особливості. Рабоволодіння деякий час ще збері- гає примітивні форми, обмежуючись в основному рамками домаш- нього рабства. Поряд з рабами піддавалась експлуатації і маса об- щинників, які розорилися. Тривалий час зберігаються пережитки первісно-общинного устрою. Землеволодіння в більшості держав стародавнього Сходу в силу особливостей клімату і ґрунту можливо було лише за умови штучного зрошення і будівництва іригаційних споруд (греблі, дамби, канали). Це сприяло збереженню родинної, а пізніше сільської общини і утворенню державної власності на землю.

Державна і храмова земля фактично поступала в індивідуальне во- лодіння, але номінально становила, як частково і раби, як би колек- тивну власність рабовласників.

Завдання організації іригаційних робіт, в яких зайняті були великі маси рабів, обумовлювало необхідність політичної централі- зації і створення своєрідно великих бюрократичних організованих монархій. Державний устрій складається у формі східної деспотії — монархії, в якій вся повнота державної влади зосереджувалася в ру- ках однієї особи — деспота, котрий спирався на бюрократичний державний апарат.

Намагаючись обґрунтувати необмежені повноваження деспота, пануючий клас проголошує божественне походження його влади. Його ідеологи відстоюють необхідність суспільної нерівності, за- кликають до суворого терору. В ідеології ж пригноблених прово- диться думка про несправедливість існуючого устрою, з’являються сумніви в правомірності гніту, в котрому вони знаходяться.

2. Політичні вчення

Єгипту, Вавилону, Індії  та Китаю

Стародавній Єгипет з часу утворення в ньому класів (ІV тися- чоліття до н. е.) протягом тисячоліть являв собою рабовласницьке суспільство. В ньому зберігаються значні пережитки первісно-об- щинного ладу. Тривалий час зберігається сільська община. Поряд з експлуатацією рабів відбувається й експлуатація вільних землевлас- ників  і  ремісників,  котрих  обкладали  податками  не  тільки  на користь держави, але й на користь представників служилої та земле- власницької знаті.

Політичний устрій стародавнього Єгипту — східна деспотія на чо-

лі з обготвореним фараоном, що спирався на військово-бюрократичний

апарат. Використання вод ріки Ніла для штучного зрошування ви- кликає необхідність складних іригаційних споруд, підтримання і вдосконалення яких вимагало політичної централізації. Придушую- чи і експлуатуючи великі маси рабів, вільних землевласників і ремі- сників, широко застосовуючи зовнішньоекономічне примушування для одержання додаткового продукту, клас рабовласників викорис- товує і насаджує релігійну ідеологію. Низький рівень розвитку тех- ніки, що ставив людину в залежність від сил природи і застійний стан суспільного розвитку створюють сприятливі умови для зміц- нення релігійних уявлень в суспільній свідомості. Наскрізь проник- нута релігійними ідеями і політична ідеологія Єгипту, фараон роз- глядається як «бог», як «потомок богів» земних і небесних.

Політичну ідеологію верхівки єгипетського рабовласницького класу розкриває «Повчання Птахотена» (ІІІ тисячоліття до н. е.). Птахотен — один із видатних представників єгипетської знаті, який посідав високі посади в державі аж до посади візіра (джаті), глави адміністративного апарату. В «Повчанні» він підводить підсумки своєї тривалої житейської мудрості, висловлює погляди з питань су- спільного і державного устрою.

Птахотен виходить з необхідності суспільної нерівності. Для нього нижчий за своїм становищем в суспільстві — поганий; вищий — цінний, благородний. Він закликає «нижчих» ставитись з покірністю і смиренням до «вищих», оскільки їх благополуччя залежить від доброї волі і доброзичливості знатних і тих, хто має владу. Знатний годує нижчих, даючи «…коли захоче, тому, кого любить і до котро- го дістає його рука».

Разом із тим Птахотен закликає вищих не бути чванливими у спілкуванні з нижчими, не принижувати їх, не нападати на них, не шкодити їм. «…Могутність лагідності більша могутності сили», — повчає Птахотен: «Ніхто не повинен намагатись викликати страх, крім царя і бога». При цьому Птахотен лицемірно засуджує користо- любство і жадібність, заявляючи, що остання становить смертельну

хворобу, що руйнує сім’ї, нищить добрі відносини між рідними. Однак Птахотен висловлюється проти будь-яких змін в моральних уявленнях людей. Беззаперечна покора начальнику оголошується чесністю чиновника, «зігни спину, — говорить вельможа Птахотен, — перед тим, хто начальник твій, начальник твій в домі царя і буде дім твій чудовий по багатству своєму і ти зміцниш дім».

З середини ІІІ тисячоліття до н. е. в Єгипті починається розпад

централізованої монархії, що привело до занепаду іригаційного гос- подарства, в той час як розвиток господарства вимагав розширення і вдосконалення мережі каналів для зрошення і використання «висо- ких полів», тобто земельних ділянок, що становили власність бага- тих рабовласників. Виникає необхідність в об’єднанні, ініціатива якого походить від Гераклеопольського нома. Царі цього нома в кін- ці ІІІ тисячоліття підкоряють своїй владі долину річки Ніл від гирла до Тиниса. Це викликає незадоволення бідноти, яка піднімається проти багачів, що розбагатіли за рахунок «високих полів» — проти старої служивої знаті. Особливості боротьби між окремими групами пануючого класу відображає настанова царя Ахтоя (10-та династія) своєму сину. Цей політичний трактат розкриває ідеологію верхівки єгипетського рабовласницького суспільства в критичний для неї мо- мент історії держави. Цілком можливо, що автором настанови є не сам Ахтой, а одна з вищих посадових осіб.

Автор настанови радить дотримуватись щодо трудящих суво- рої, але обережної політики. Він рекомендує, з одного боку, жорсто- ко розправлятись з «бентежниками» і бути нещадним до бідняків, що домагаються захоплення майна рабовласників, з іншої — намага- ючись відвернути виступи народу, вказує на необхідність деяких уступок трудящим «не будь м’яким на випадок пограбування. При- сушуй натовп, знищи полум’я, котре йде від нього, не підтримуй людину, котра ворожа, будучи бідняком, він — ворог». Автор вва- жає, що бідняку не слід вірити, він не говорить правди. Бідняків не треба брати в армію: «Бідний — це смута війська». А багатий заслу- говує повної довіри: «він владика речей і немає потреби».

З другого боку, Ахтой рекомендує не зловживати насиллям що- до слабих і неімущих, і висловлюється проти несправедливих і суво- рих покарань: «Не вбивай. Недобре це для тебе. Карай ударами і ув’язненням, і буде земля облаштована завдяки цьому». Він пише:

«Твори істину, і ти будеш жити довго на землі. Заспокоюй того, хто плаче, не утискуй вдову, не проганяй чоловіка через майно батька його…» Автор радить царю орієнтуватись на знать, надавати своїм приближеним всіляку підтримку: «Поважай твоїх вельмож, охоро- няй добробут твоїх людей», «Возвеличуй своїх вельмож, щоб вони поступали за твоїми законами». Однак автор радить не рахуватись із знатністю походження при виборі посадових осіб і рекомендує вису- вати здібних із числа незнатних людей: «Приближай до себе людину за діла його». І власники «високих полів», що розбагатіли, в той час вже набули значної ваги і успішно змагались при дворі з представ- никами старої знаті.

Ахтой надавав великого значення підтриманню релігійного культу і шані покійних царів, закликав приносити щедрі жертви бо- гам, споруджувати пам’ятники, але не руйнувати при цьому чужих для того, щоб спорудити свої. Для Ахтоя є характерним ставлення до «варварів», «азіатів». Він прагнув вселити ненависть до чужих народів, походи проти котрих повинні дати нових рабів.

У ХVІІІ ст. до н. е. в Єгипті вибухнуло повстання вільних бідня- ків і рабів, в ході якого відбулася експропріація багачів і були розгром- лені державні установи. Ця подія знайшла відображення в Лейденсь- кому папірусі «Реченія Іпувера». В ній автор пише: «Земля перевер- нулась, подібно до гончарного кола. Розбійник (став) володарем багатства: багач (перетворився) в грабіжника… Сильні серцем (стали) подібно птахам (із-за страху)». «Немає (більше) ніде єгиптян… Золо- то, лапис-лазурі, срібло, малахіт, сердолик, камінь Ібхет… висять на шиї рабинь. Благородні жінки (блукають) по країні»…

Вільні бідняки і раби оволоділи майном багачів і стали володаря-

ми тих багатств, котрі раніше належали їх гнобителям. Проте рабство

збереглося і після повстання. «Той, хто не мав (навіть) тимчасових рабів, став (тепер) власником спадкових рабів». Головним наслідком перевороту був перехід майна багачів в руки бідняків і знищення старих державних установ. Іпувер пояснює те, що відбулося, волею богів і бездіяльністю або невмілою діяльністю царя. Для нього воля царя — джерело всіх подій в державі. Іпувер виражає побажання, щоб все повернулося до старого порядку, щоб повністю було відно- влено все, що було раніше.

Ідеологія єгипетських рабовласників знайшла відображення та- кож в «Повчанні Аменомоне» (21-ша або 22-га династія — Х–ІХ сто- літь до н. е.). Воно написано відомим сановником, що мав широкі повноваження по управлінню державним господарством Єгипта. Повчання автор звернув до свого сина. Воно відбиває настрої рабо- власників в час занепаду, що почався в Єгипті. Налякана повстан- ням рабів, вільна знать намагалася відвернути їх в майбутньому. Аменомоне закликає експлуататорів до поміркованості і обережнос- ті. Він застерігає їх проти захоплень чужих земель, оголошує того, хто грабує слабих, ворогом народу, погрожує тяжкими покарання- ми, вимагає від суддів неупередженості і засуджує їх хабарництво, застерігає проти зловживань при збиранні податків. Однак він пере- конаний, що всю долю людини визначає бог: «Його не можна обма- нути, оскільки він проникає в думки людини і «серце людини — ніс бога». Тому Аменомоне закликав до покори жерців, котрі відіграва- ли провідну роль у формуванні політичної ідеології Єгипту.

Стародавній Вавилон, як і Єгипет, був рабовласницькою держа- вою, а політична ідеологія також була пронизана релігійними уяв- леннями. Боги спрямовують долі людей і народів, дають їм блага і надсилають на них всі біди, відбивають ворогів і дарують перемоги. З релігійних ідей випливає і уявлення про державну владу. Вихва- ляння і виправдовування необмеженої влади східного деспотизму міститься в законах вавилонського царя Хаммурапі (ХVІІІ ст. до н. е.). Боги поставили Хаммурапі керувати чорноголовими, це — бог неба

Ану, бог землі Енліль, бог Мардук, покровитель Вавилона, і бог сон- ця і світла Шамаш; всі інші боги постійно надають Хаммурапі свою допомогу і захист. Закони зображають царя як богоподібну істоту. Цар Хаммурапі подібний до бога Шамашу, він божественний цар царів, «зв’язок небес і землі», дарує багатство і добробут, мудрий, сильний, всемогутній і в той же час носій справедливості, захисник слабих, охоронець законності, джерело всіх земних благ і благопо- луччя своїх підлеглих.

Хаммурапі зображав свої закони як такі, що служать інтересам слабих, для захисту сиріт і вдів. Він хотів, щоб закони були незмін- ними і закликав своїх наступників не вносити змін в них. Яскравим документом настроїв рабів і рабовласників Шумера є «Бесіда пана з рабом» (кінець ІV тисячоліття до н. е.). В ньому йдеться про переси- чення земними радощами рабовласників та їх розчарованість в них, невпевненість в їх міцності, а за іронічною покірністю раба відчува- ється незадоволення існуючим порядком і сумнів в його стійкості. Цар зображується в цьому діалозі в якості суворого власника, на ми- лість якого марно розраховувати.

Вважаючи неможливим або небажаним будь-які зміни в держав- ному устрої, автор переконує в марності повстання проти царя. Пан говорить: «Повстання я хочу підняти». Раб відповідає: «Так підніми ж, пане мій. Підніми. Якщо ти не піднімеш повстання, то яка ж участь буде твоя?». «О раб, — говорить пан, — я повстання не хочу підняти». — «Не піднімай, пане мій, не піднімай. Чоловіка, який підніме повстання або вбивають, або осліплюють, або хапають і ки- дають у темницю». В наведених словах виражена впевненість у все- могутності царя і безперспективність боротьби проти його влади.

В Індії класове суспільство склалося приблизно в ІІІ–ІV тисячо- літтях до н. е. В ІІ тисячолітті країна була завойована арійцями. Індійське суспільство становило собою рабовласницьке суспільство із збережнням сімейної, пізніше сільської общини. Рабовласницький устрій з привілейованим становищем верхівки суспільства і безправ’ям

рабів був закінчений в Індії системою каст. Релігійна ідеологія під- тримувала уявлення про незмінне бездоння, що відокремлює різні касти між собою.

Політична ідеологія стародавньої Індії розкривається в релігій- них книгах індусів «Ведах» (кінець ІІ тисячоліття до н. е.), «Махаб- харата» та в політичних трактатах. Особливий інтерес становить збір- ник законів Ману. В ньому пропагується різка суспільна нерівність, поділ суспільства на спадкоємні касти. Вища каста брахманів ство- рена владикою світу з його уст, другу касту — кшатріїв — бог ство- рив із своїх рук, касту вайшиїв — із ребра, а нижча каста — шуд- ра — створена із його ніг. Головним заняттям брахманів є вивчення релігійних книг та навчання релігій інших; заняття кшатріїв — охо- рона народу; вайшиї повинні пасти худобу, торгувати, позичати гро- ші і обробляти землю; шудрі — служать іншим кастам. По закону Ману брахман — владика усіх каст, священна і недоторкана особа. Власність брахмана недоторкана — навіть держава не може відібра- ти у нього майно.

Шудра — раб, який не може мати власності. Єдиний обов’язок шудри — служити людям вищої касти. За вірну службу закони Ману обіцяють йому перевод у вищу касту в майбутньому житті. Ману пропагує солідарність двох вищих каст, переконуючи представників в гармонії їх інтересів, рекомендують не ображати людей нижчого походження, щоб уникнути невдоволення їх.

Закони Ману стоять на сторожі необмеженої влади царя. Цар повинен бути захисником кастового устрою, стояти на сторожі свя- щенного закону, додержуючись його в своїх відносинах з народом. Він — глава всього адміністративного апарату, від нього йдуть всі призначення. Він керує армією, зовнішньою політикою, збором по- датків, він — верховний суддя. «Подібно чаплі він повинен обмірко- вувати свої справи; подібно леву він повинен виявляти свою силу; подібно вовку він повинен брати свою добичу; подібно зайцю він повинен  йти  в  безпечне  місце».  Проте  цар,  по  законах  Ману,

повинен радитись з брахманами, враховувати їх поради і бути вико- навцем їх волі, провідником їх інтересів. Ману остерігає проти пере- ходу державної влади в руки представників нижчих каст. Закони повчають, що шудра нездатна брати участь у вирішенні державних справ і тому рекомендують залишати шудру без навчання священого закону і навіть забороняли в їх присутності читати священні книги Веди. Ману переконує суддів і царя суворо дотримуватись законів і не звільняти винних від покарань. «Цар, який прощає винуватців на- силля, скоро загине і піддається ненависті». В цілому закони Ману виражають ідеологію рабовласників стародавньої Індії, кастовий устрій.

З критикою деяких основних положень Вед, Упанішад і брах- манської ідеології виступив Саддхартха (Гаутама), прозваний Буд- дою (Просвітленим). Він відкидає думку про бога як верховної особи і морального керівника світу, першоджерела закону. Справи людські, на думку Будди, залежать від власних зусиль людей. «Брахман» для буддистів — це не член привілейованої варни, а будь-яка людина, котра незалежно від своєї родинної належності досягла досконалості шляхом особистих зусиль. Так, в буддійському каноні «Джаммана- де» підкреслюється: «Але я не називаю людину брахманом тільки за його народження або за його матір».

Теологічному  змісту  дхарми  (дхамми)  буддизм  протиставив свій раціоналістичний підхід щодо розуміння ідеології. В інтерпре- тації буддистів дхарма виступає як управляюча світом природна за- кономірність, природний закон. Буддизм поступово став справляти вплив на державну політику і законодавство. Під час правління Ашоки (268–232 рр. до н. е.), що об’єднав Індію, буддизм був визна- ний державною релігією. Вплив буддизму поступово поширювався і на інші країни південно-східної Азії.

Уявлення про природний характер законів були розвинуті шко- лою локаяти (Гарвака), прихильники котрої вже в VІ ст. до н. е. з атеїстичних позицій критикували основні положення брахманізму.

Відповідно до поглядів цієї школи «все у світі вдосконалюється в силу внутрішньої природи (Свабхава) самих речей». Представник даної школи Бріхаспаті сказав: «Усі явища природні. Ні в досвіді, ні в історії не знаходимо ми ніякого прояву понад природної сили. Мораль природна: вона викликана суспільною угодою і вигідністю, а не божественною вказівкою».

Політичний відхід від ідеології брахманізму в бік світських раціоналістичних уявлень про державу помічається в трактаті «Арт- хашастра» (ІV–ІІІ ст. до н. е.), автором якого вважається Каутилья (Чанакья), впливовий радник і міністр Чандрагупти ІІ. В трактаті го- вориться про вірну і невірну політику, що «закон базується на істи- ні». Проте визначальним принципом в ньому виступає спільна, кара- юча влада. Отже, зроблено було крок вперед у формування світської доктрини політики і законодавства.

Політична ідеологія стародавнього Китаю знайшла своє вира- ження в етичних і політичних поглядах Кун Фу-цзи (Конфуцій) (551–479 рр.), його послідовників Мен-цн, Лао-цзи. Історія свідчить, що переважаючою формою експлуатації в Китаї в VІ ст. до н. е. бу- ло рабоволодіння. Крім цього існували крупні землевласники, князі, знать, котрі користувалися працею вільних людей. Політичний лад Китаю являв собою військово-бюрократичну монархію. В VІ–ІІІ ст. до н. е. вона не була централізованою. Місцеві правителі вели між- усобну боротьбу за вплив і багатство. VІІ–V ст. до н. е. історія Китаю виступає під назвою Лего, що означає «багато царств». V–ІІІ ст. до н. е. характеризувалися загостренням класової боротьби між рабами і ра- бовласниками, між крупними землевласниками і селянами, а також між окремими князівствами. Вчення Конфуція (551–479 рр. до н. е.) викладено  в  чотирьох  книгах,  з  яких  йому  належить  перша  під назвою «Велике вчення». В ній він оголошує: «Я обґрунтовую і пояс- нюю старі книги і не пишу нових. Я вірю в давніх і люблю їх».

Конфуцій намагається довести необхідність суспільної нерів-

ності, виділяє «нижчих» і «вищих» і протиставляє перших другим.

Вищі, на його думку, — «освічені» правителі, що досягли «знань за допомогою вчених». Вища — це людина досконала і великодушна, шаноблива на службі князя, милостива і справедлива. Вищі в інтере- сах власного добробуту повинні прагнути до морального доскона- лення і бути доброчесними. Доброчесна поведінка вищих обумов- лює відповідну поведінку нижчих.

Він вважав, щоб добре управляти державою, варто встановити хороший порядок в своїх сім’ях. А для цього необхідна моральна

«досконалість, правильне уявлення про добро і зло. Відносини батьків і дітей випливають із природного закону і служать перво- началом відносин між державами і підлеглими». Коли в сім’ї поря- док, то народи добре управляються. На думку Конфуція всі повинні переносити бідність без низькопоклонства, а багатство без зарозу- мілості, бути бідним і задоволеним, бути багатим і любити правило закону.

Конфуцій зображає царя в дусі патріархальної монархії — як батька своїх підлеглих. Господарі повинні вимагати від підлеглих того, чого вимагав би батько від своїх дітей; підлеглі повинні стави- тись до царя, як шановні діти до батька. Разом з тим Конфуцій під- креслює божественну сутність царя «сина неба». — Імператор «одер- жує веління від неба, чиновник — від господаря». Господар — це вітер, малі — це нива. Адже нахиляється ж хліб на ниві, коли віє ві- тер». Він закликає до такого використання влади, котре відвертало незадоволення народу і сприяло б зміцненню монарха. «Досягни лю- бові народної і ти досягнеш влади; якщо ж втратиш любов народну, то втратиш і владу». «Господар доброчесний володіє серцями своїх підлеглих; якщо він володіє серцями, то він володіє і країною». Кон- фуцій переконує царя бути доброзичливим до народу і в цьому ви- падку обіцяє йому любов народну і міцність його влади. Важливі ідеї Конфуція лягли в основу релігійної системи, котру розробляв його послідовник Лао-цзи (VІ–V ст. до н. е.) в книзі «Дао-Де-цзин» («Книга про Дао і Де»).

Даосизм був передовим вченням того часу. В ньому проявились матеріалістичні тенденції в китайській філософії, прагнення поясни- ти світ не як творення божественної волі, а як результат дії природ- них законів. Для філософії Лао-цзи властиві елементи діалектики. Лао-цзи вважав, що все у світі рухається і приходить до єдності че- рез суперечності. «Неповне — стає повним; криве — стає прямим; пусте — стає наповненим; ветхе — змінюється новим; того, що мало — стає багато». В даосизмі лунали заклики повернення до старих по- рядків, коли люди керувалися природним законом — дао, не прагну- ли до надбання багатства, а злочини прощалися. «Природне дао від- бирає у багатих і віддає бідним те, що у них віднято. Людське ж дао — навпаки. Воно відбирає у бідних і віддає багатим те, що віднято. Хто може відняти все лишнє? Це можуть зробити тільки ті, хто дотриму- ється дао».

Лао-цзи вказує, що народ голодує від того, що занадто великі по- бори і податки. «Проте він не хоче ніяких насильницьких перемін і за- кликає правителів і трудящих до повної пасивності, невтручання в хід подій, переконує покластись на дію природного закону. Відсутність бажання приносить спокій і тоді порядок в країні сам собою встановить- ся».  Лао-цзи  хоче  пом’якшити  гніт,  котрому  піддаються  трудящі. Народ благоденствує, говорить він, коли уряд спокійний. Своїм втру- чанням в «природний» хід речей правителі можуть лише погіршити життя народу. Коли правителі будуть дотримуватись принципу «не- втручання», народ буде щасливий в сто крат, заявляє Лао-цзи. Він ви- ступає проти розвитку культури, що базується на нерівності і веде за собою розкіш. Лао-цзи засуджує правителів, котрі «нагромаджують багатство», тих, хто прагне до того, щоб мати «красиві речі», картає

«лицемірство», «мудрування» панів, глибоко співчуває пригнобленим.

«Мудра людина не має власного серця. Його серце складається із сер-

дець народу… Він дивиться на народ, як на своїх дітей».

Лао-цзи мріє про ті часи, коли правителі будуть дотримуватись природних законів дао, коли будуть знищені «хитрість» і «нажива».

«Тоді небо і земля зіл’ються в гармонії, настане щастя і добробут, і народ без наказу заспокоїться». «Треба зробити смачним його (наро- ду) харчування, чудовим одяг, влаштувати йому спокійне житло, зробити веселим його життя». Лао-цзи вважає неприпустимую війну і виступає за мир. Пізніше, в період занепаду рабовласницького ладу в Китаї, даосизм перетворився в ідеалістичне, містичне вчення.