Історія політичних вчень - Навчальний посібник (Безродний Є. Ф., Уткін О. І.)

Розділ ххvІ сучаснІ  полІтичнІ ІдеологІЇ

1. Загальна характеристика

У сучасній цивілізації, складній і суперечливій, велика роль належить політичним ідеологіям. Вони володіють значними компе- тенціями і можуть сприяти співробітництву держав з важливих гло- бальних питань.

Політична ідеологія — одна з найбільш впливових форм полі- тичної свідомості, що впливає на зміст владних відносин тієї чи ін- шої сили. Тому вчені вважають, що політична ідеологія є певна док- трина, що виправдовує домагання тієї чи іншої групи осіб на владу (або її використання) і домагається відповідно залучення суспільної думки в поле власних ідей. Політична ідеологія виступає як головна духовна зброя еліти. Саме від тактики поведінки останньої залежить ступінь  ідейного  оформлення  тих  чи  інших  групових  інтересів. Однак реальна роль політичної ідеології щодо влади залежить від характеру оволодіння нею суспільною свідомістю. З точки зору по- літичних функцій ідеологія намагається згуртувати, інтегрувати ін- тереси певної соціальної групи населення в досягненні певних цілей. Формування сил, які офіційно володіють ідеологією, мають можли- вість впливати на реальний курс державної політики, на світоглядні уявлення громадян. В особливому становищі перебуває політична

 

ідеологія опозиційних сил. Далі аналізується сутність таких політич- них ідеологій як неолібералізм, неоконсерватизм, неофашизм, соці- ал-демократія.

2. Політичні основи неолібералізму

Для мільйонів людей лібералізм — синонім лицемірства або на- ївності, фарисейства або легкомислення. Так говорить викладач по- літики в Шеффільдському університеті Е. Арбластер в праці «Взлет и падение западного либерализма» (Оксфорд, 1984). Т. Шіллер — доктор філософії і професор Філіппс — університету в Марбурзі в праці «Лібералізм в Європі» (Бонн, 1979) вважають, що на Заході нині дуже популярна точка зору, що історична місія лібералізму за- кінчена і найближчим часом він зійде зі сцени. На практиці це озна- чає різке зниження впливу і навіть розпад партій, що проголошують себе носіями лібералізму. Підтвердження або спростування подіб- них положень можливе, на думку автора, лише на базі комплексного аналізу генезису європейського лібералізму.

Цілком зрозуміло, що духовне коріння лібералізму знаходиться у ХVІІ ст., в ідейних пошуках мислителів Просвітництва; активного впливу політичний рух лібералізму набув у ХІХ ст. Проте в західній політичній науці відсутнє чітке, точне визначення лібералізму, від- значає Т. Шіллер. Найбільш поширене визначення лібералізму роз- виває думку про те, що останній є політичною ідеологією буржуазії. Головними елементами цієї ідеології є вимога обмеження всевладдя держави з допомогою конституції, котра забезпечить гарантії основ- них прав в умовах ліберальної правової держави, передбачає надан- ня законодавчих функцій парламенту, охорону свободи думок, пре- си і політичних організацій. Поряд з конституційними принципами суверенітету народу, поділу властей, парламентаризму, правової держави і основних прав, в поняття лібералізму входить уявлення

 

про такий суспільний і економічний порядок, за якого суворо дотримуються свободи господарської діяльності, приватна влас- ність захищена від зазіхань держави. Крім цього, для лібераліз- му характерний позитивістсько-раціоналістичний світогляд. Пе- ріод між світовими війнами, відзначає Т. Шіллер, характеризу- ється як кризовий для ліберальної системи західноєвропейського суспільства.

Роберт А.   Ісаак,   професор   університету   Джона   Гопкінса (США) в праці «Про перекручене розуміння європейського і аме- риканського лібералізму». (Готтінден, 1980) відзначає, що в кінці ХХ ст. зовні лібералізм виглядає реліктом епохи Просвітництва. Соціалізм, корпоративізм, синдикалізм і соціал-демократія біль- ше по душі людям, ніж лібералізм. Сила політичної ідеології зме- ншується. Хоч між Західною Європою і США є багато спільного, проте західноєвропейський та американський лібералізм з одного боку ідентичні, а з іншого — цілком різні. Справа тут в тому, що перший виріс із того ж ґрунту, що і феодалізм, соціалізм і фа- шизм, другий же не має подібних історичних зв’язків і досвіду. Обидва варіанти лібералізму постулюють політичний пріоритет захисту свободи і приватної власності перед здійсненням соціаль- ної справедливості і рівності. Однак в США переважне поширен- ня одержала велика власність, активне розуміння свободи, що пе- редбачає ризик в усіх життєвих акціях; крім того дуже високо в американському суспільстві цінується мобільність і спрямова- ність на кар’єру.

Навпаки в Європі існують глибокі традиції і переважає влас- ність середніх і дрібних розмірів, пасивне розуміння свободи, тоб- то  прагнення  виключити  із  життя  ризик,  нестабільність  і  хаос. Тому американці, на думку А. Ісаака, ніколи не розуміли і не розу- міють нині значення боротьби соціалістичних лівих проти абсолю- тизму, а також реакційних правих проти соціалізму. Американці знають лише індивідуалістичний лібералізм. В Європі лібералізм

 

не був ізольований від радикально лівих і правих ідейно-теоретич- них течій і тому його самовизначення відбувалося в умовах «опо- зиції» всім видам екстремізму. На прикладі Італії, Великобританії і ФРН автор показує слабість ліберальних партій, їх далеко не впли- вове становище в політичних системах цих країн. Лише Франція періоду правління В. Жискар д’Естена і Р. Барра пережила підне- сення лібералізму.

У США розвинулись два яскраво виражені типи лібералізму. На відміну від європейського лібералізму вони не носять класового ха- рактеру. Лібералізм Республіканської партії спрямований на досяг- нення якомога більшої свободи індивіда від влади, держави, бюрок- ратії і податків; лібералізм Демократичної партії зорієнтований на посилення  державної  влади  і  бюрократії,  збільшення  податків,  з тим, щоб забезпечити свободу аутсайдерам і маргиналам американ- ського суспільства. Ці дві версії американського лібералізму знай- шли теоретичне обґрунтування в працях гарвардських вчених Джо- на Роулза «Теорія справделивості» і Роберта Нозика «Анархія, дер- жава і утопія».

Д. Роулз захищає ідею справделивості людей більш забезпече- них і обдарованих у порівнянні з людьми менш забезпеченими і об- дарованими.  Саме  в  процесі  такого  співробітництва відбувається

«перерозподіл справедливості». Але в цій справі Д. Роулз відводить велику роль державі та її інститутам. Р. Нозик — прихильник макси- мальної свободи індивіда і мінімалізації влади держави. Його теорія

«повноваження на справедливість» гласить, що держава необхідна лише в тій мірі, в якій вона здійснює вимоги, на котрі індивіди ма- ють права.

Яскравим  представником  нового  лібералізму  в  США  вважа- ють Г. В. Вільсона і Ф. Д. Рузвельта. Г. В. Вільсон, як президент, професор університету «політизував» вчених та інтелігенцію, спира- ючись на котрих проводив різні заходи, такі як створення робіт- ничих рад у промисловості, підпорядкування підприємств зв’язку

 

і транспорту безпосередньо уряду, охорона праці, видання надзви- чайних законів, запровадження цензури і т. п. Все це підтримували ліберали. У 1936 році американський лібералізм стимулював дер- жавні відомства, що були знаряддям бюрократичного вторгнення в усі сфери суспільного життя. Фактично ще до вступу США у Другу світову війну під керівництвом Ф. Д. Рузвельта була створена необ- хідна для її ведення інфраструктура. Сформувався союз лібералів з бюрократією і війна тільки довершила «перетворення планового го- сподарства в нову прогресивну релігію». Не свобода, а влада стала основною цінністю лібералізму. В Другій світовій війні було укла- дено своєрідний союз інтелігенції, промисловості та армії. Коли в

1960 році президентом США став Джон Кеннеді, відомі ліберали в університетах, фондах, уряді і місцевих органах влади були готові увійти до військового середовища. Пентагон користувався великою популярністю серед лібералів, оскільки вважався ефективною уста- новою.

Трансформація ліберальної ідеології в сучасну неоліберальну здійснюється зусиллями провідних західних мислителів ХХ ст. (філософів, соціологів, економістів, політологів, правознавців і т. д.). Змістовно і послідовно працював в цьому напрямі Ф. Хайєк, обгрунтовуючи головні тези неолібералізму — про наявність все- бічного благоденствія, політичної демократії, індивідуальної сво- боди (прав людини в умовах панування права, правової держави) в західному, вільному, відкритому чи великому суспільстві. Сучасні західні дослідники цієї проблеми діляться на дві групи. Одні, прихильники концепції демократичного капіталізму, вва- жають, що названі блага властиві тільки сучасному капіталізму і не можуть бути при соціалізмі. Другі, неоліберали, неосоціалісти, ідеологи сучасної соціал-демократії, вважають, що дані блага іс- нують при сучасному капіталізмі, але вони можуть бути й при со- ціалізмі. Ф. Хайєк є визнаним ідейним вождем прихильників пер- шої концепції (демократичного капіталізму). В «Основному законі

 

свободи» він розкриває відмінність між демократією і лібераліз- мом: «Відмінність між двома ідеалами виступає найбільш чітко, якщо їх назвемо протилежностями: для демократії — авторитарне правління, для лібералізму — тоталітарне. Жодна з двох цих сис- тем не виключає з необхідністю другої: демократія цілком може володіти тоталітарною владою, і припустимо, що авторитарний уряд буде діяти на ліберальних принципах». Ф. Хайєк розрізняє два типи лібералізму — «британський» і «французький». В його праці «Дорога до рабства» наскрізною темою виступає демократія і  свобода. Він не фетишизує демократію, а показує, що вона по- кликана служити вищій меті — утвердженню людської свободи. Водночас свобода не повинна виступати засобом досягнення по- літичних цілей, оскільки вона сама по собі — найвища політична мета. Вона потрібна не для того, щоб добре керувати державою, а як гарант, що забезпечує нам право беззастережно прагнути до здійснення вищих ідеалів суспільного і приватного життя.

Ліберали наполягають на максимальному використанні потен- ціалу конкуренції для координації суспільного розвитку, не закликаючи до того, щоб пускати хід речей на самоплив. Їхні до- води, за Ф. Хайєком, базуються на переконанні, що конкуренція, якщо її вдається створити — це найліпший спосіб управління діяль- ністю індивідів. Ідеологи лібералізму зовсім не заперечують а, навпаки, всіляко підкреслюють, що для створення ефективної си- стеми конкуренції потрібна продумана система законів. Ф. Хайєк вважає, що «дія конкуренції вимагає не тільки правильної органі- зації таких інститутів, як гроші, ринок і канали інформації, а й на- самперед відповідної правової системи, законодавство має бути спеціально сконструйованим для охорони і розвитку конкурен- ції». На його думку, ліберал ставиться до суспільства як садівник, якому треба знати якомога більше про життя рослини, за якою він доглядає.

 

3. Політичні концепції ідеології неоконсерватизму

Консерватизм як політична ідеологія виник в Англії у відпо- відь на ідеї французької буржуазної революції. У 1790 р. з’явилася книга публіциста і філософа, одного з лідерів вігів Едмунда Бьорка (1729–1797). «Роздуми про революцію у Франції», в якій він висту- пив противником Просвітництва ХVІІІ ст., заперечуючи положен- ня про те, що розум і теорія є головними засобами в пізнанні й перетворенні суспільного життя. Історія, на його думку, є не ре- зультатом спекулятивних роздумів, а сховищем традицій, передба- чень і моралі, створених звичаями і цивілізаціями. Конституції з’являються на світ також не в результаті спекулятивних мірку- вань, а поступово виростають на підставі стійких традицій. Кон- ституція французької революції, вважав Бьорк, виходила з теоретич- них установок, хоч вони були гармонійно скомпоновані. Паризькі філософи, пише він, у вищій мірі байдужі щодо тих почуттів і зви- чаїв, на котрих базується світ моральності. В своїх дослідах вони розглядають людей як мишей.

На противагу «Декларації прав людини і громадянина», згідно з якою усі люди рівні перед законом, Е. Бьорк спрямовує свою крити- ку саме на принцип рівності, який мовляв суперечить самій природі людини. Як аристократ, Е. Бьорк виступає проти економічної рівно- сті людей, а значить і політичної рівності. Тому прості люди не можуть управляти державою. Кожна людина, вважав Е. Бьорк, від- повідно до своїх можливостей і здібностей може досягти щастя за допомогою доброчесності. Якщо людина хоче досягти щастя, вона повинна примиритись з насиллям, з тим, щоб нею управляли, бо людьми покликана управляти «природна аристократія», котра сама витримана і шанує доброчесність. Виходячи з цього, Е. Бьорк наді- ляє королівську владу священною гідністю і не припускає можливості її повалення, бо це означало б, на його думку, руйнування системи,

 

заснованої   на   кращих   традиціях.   Відповідно   до   точки   зору Е. Бьорка, бог послав на людей революцію як покарання, як попере- дження про необхідність повернення до освячених практикою і до- свідом корисних традицій.

Представником ліберально-консервативних поглядів щодо ідей рівності, свободи був Алексіс Токвіль (1805-1859) — фран- цузький історик, соціолог і політичний діяч, лідер консервативної партії порядку, міністр закордонних справ (1849 р.). У своїх тво- рах «Про демократію в Америці», «Старий порядок і революція» та інших він відкрито говорить: «Розумом я схиляюсь до демок- ратичних інститутів, але стихійно я аристократ, отже, з презирст- вом ставлюсь до натовпу і боюсь його». «Свободу, законність, по- вагу законів я люблю палко, але не люблю демократію». Так, у праці «Про демократію в Америці» він вказує, що в Америці на перший план було висунуто принцип рівності і з’явилася демок- ратія при відсутності її нівеліровки. Він рекомендує децентраліза- цію управління, розвиток малих спільностей і асоціацій, бо «дух спільності один з основних елементів порядку і загального спокою», радить створювати різні товариства — політичні, промислові, то- рговельні, наукові і літературні, котрі сприятимуть формуванню еліти, здатної зайняти місце колишньої аристократії. А. Токвіль говорив  про  необхідність  дорожити  моральними  цінностями  в ім’я суспільного блага. Погляди А. Токвіля поширювалися протя- гом всього ХІХ ст. До них звертаються і сьогодні. Політичні по- гляди Е. Бьорка і А. Токвіля дані під кутом зору зближених їх з ідеологією неоконсерватизму, який зустрічається в США, Англії, ФРН, Франції. Проте, це не означає, що консервативні традиції тієї чи іншої країни не слід вивчати. Так, у США впливові тради- ції «батьків-засновників», в Англії — традиції Б. Дізраелі (1804-

1881)  та  його  послідовників, у  ФРН  —  консервативні традиції

ХІХ ст. та радикально-консервативні Веймарської республіки, у

 

Франції — теоретична спадщина мислителів від Ж. де Местра до

Ш. Морраса.

Західні неоконсерватори звертаються і до спадщини одного із засновників буржуазної політичної економії Адама Сміта (1723–

1790). Цей англійський філософ і економіст розробив важливу ка-

тегорію трудової теорії вартості, яка в свій час впливала на теорію вартості  К. Маркса.  Щодо  сучасних  прихильників  А. Сміта,  то вони звертають увагу на його погляди на власність, ринок, конку- ренцію і свободу, властиві і для сьогодення. Вони аналізуються в праці «Дослідження про природу і причини багатства народів». Справа доходить до того, що американський вчений М. Фрідмен заявляє, що японці зобов’язані своїми досягненнями в економічній галузі сприйняттю ринкової політики А. Сміта. Гадаємо, що тут не слід забувати Д. Рікардо, Ж. Сісмонді та інших представників кла- сичної  буржуазної  політекономії.  Особлива  увага  навколо  імені А. Сміта стане зрозумілою, коли подивитись на західний світ крізь призму реального життя і його перспектив. У цьому відношенні заслуговує на увагу думка вчених Римської академії деі Лінчен, за  допомогою  яких  створено  Римський  клуб,  до  якого  увійшло

70 вчених.

Підготовлені ними доповіді свідчать про те, що на початку ХХІ ст. може статись катастрофа, якщо не вжити заходів щодо економіч- ного  і  демографічного зростання.  Населення  земної  кулі  досягне

7 млрд осіб проти 3 млрд. в 1950 р. У цей же час коефіцієнт розвит- ку світового господарства не зможе йти в ногу зі зростанням насе- лення. Обмеженість продуктів харчування, виснаження джерел сировини (особливо енергетичних ресурсів), забруднення навколиш- нього середовища — ось «межа зростання». Уникнути подібного ро- ду конфліктів, на думку авторів доповіді, можливо шляхом регулю- вання народонаселення, обмеження споживання сировини, енергії, захисту навколишнього середовища і т. п. Для відвернення різних негараздів вчені запропонували свою «модель світу» з урахуванням

 

розвитку техніки і суспільних можливостей. Серед вчених світу, в тому числі й консерваторів, йде пошук відповідей на питання, які ставить життя.

З цього погляду викликає інтерес праця популярного авст- рійського філософа Карла Раймунда Поппера «Відкрите суспіль- ство і його вороги». В ній він аналізує особливості історичного пізнання та історичного процесу. Суть його роздумів зводиться до того, що універсальних законів не існує. Ті, кого цікавлять

«закони», повинні займатись не історією, а якою-небудь іншою

«генеруючою» наукою, наприклад, соціологією. Історія може лише описати події і знаходити їх безпосередні причини. Необ- хідно перестати шукати в історії смисл. К. Р. Поппер пропонує свою концепцію «відкритого суспільства» в інтересах розуму, справедливості, свободи, рівності тощо. Ми маємо стати коваля- ми власної долі, робити свою справу так добре, як тільки можливо, і визнавати свої помилки. Для «відкритого» суспільства автор зарезервував такі критерії: раціоналізм, критицизм, індивідуа- лізм. Ці домінуючі риси поєднуються з представницькою фор- мою правління.

Окрім демократичної форми правління, однією з найсуттєві- ших характерних рис відкритого суспільства є свобода різних асоціацій. Таке суспільство повинно заохочувати і брати під свій захист формування вільних співтовариств, кожне з яких має свої власні уявлення та уподобання. В основі розвитку такого суспіль- ства   лежить   плюралізм   та   ринкова   економіка.   Як   політик, К. Р. Поппер  відкрито  виступає  проти  соціальних  революцій. Прихильники неоконсервативної ідеології є і в США. Серед авто- рів і П. Стейнфесс. У праці «Неоконсервативні люди, котрі змі- нюють політику Америки?» він свідчить, що такі вчені, як І. Кріс- тол, Д. П. Мойніхен, Д. Белл, Р. Фрідмен сприяли зміцненню нео- консерватизму. Так Р. Фрідмен разом із дружиною видав книгу

«Капіталізм і свобода», в якій доводить, що економічна свобода

 

сама по собі виступає як мета і одночасно є засобом здійснення політичної свободи. Економічна свобода — свобода ринка, що ви- ключає втручання уряду. Добре функціонуючий вільний ринок, вважають вони, може ліквідувати будь-яку дискримінацію і ство- рити умови для свободи. В цілому ж неоконсерватори країн Захо- ду намагаються сприяти зміцненню позицій капіталізму в інтере- сах панівних класів.

4. Політичні ідеї неофашизму

Проблеми історії і соціальної функції фашизму і неофашизму привертають увагу вчених різних країн. Вони по-своєму соціально- му і політичному складу є не тільки суб’єктом суспільного розвит- ку, але й об’єктом ідеологічної боротьби. Все це вимагає по-ново- му підійти до історії фашизму, який зумів на певному етапі об’єд- нати під своїми прапорами значні верстви населення Італії і Німеч- чини і стати реальною військово-політичною силою. Фашизм як політична течія виник в 1920–30-х роках в час, коли державний устрій в ряді країн вже не міг продовжувати своє існування без диктатури, ліквідації демократичних свобод. Войовничий націона- лізм, шовінізм, терор стали нормою діяльності, а військовій силі надавався пріоритет у  здійсненні державної політики. На  кінець

30-х років фашистські режими утвердилися в Італії, Німеччині, Португаії, Іспанії та ряді країн Східної Європи. Фашистська Німеч- чина на чолі з Адольфом Гітлером (Шікльгрубером) (1889–1945) і фашистська Італія на чолі з Беніто Муссоліні (1883–1945) і міліта- ристською Японією розв’язали Другу світову війну. В неї було втяг- нуто 72 держави, брало участь до 110 млн осіб. У ході війни заги- нуло до 55 млн осіб. Розгром фашистської Німеччини та її союзни- ків при вирішальній участі Збройних Сил СРСР привів до зміни співвідношення сил на міжнародній арені. Нюрнбергзький судовий

 

процес 1945–1946 рр. над групою головних німецьких державних і військових діячів фашистської Німеччини виніс їм заслужене по- карання.

Фашистська політична ідеологія є квінтесенцією реакційних політичних   ідей.    Її    джерелами   були    расистські   концепції Ж. А. Гобіно, Х. С. Чемберлена, ідеї Ф. Ніцше «про надлюдину», теорія еліт В. Парето, геополітика Ф. Ратцеля і Р. Челлена. Скла- довими частинами фашистської політичної ідеології є антико- мунізм, расизм, шовінізм, геополітика, концепція тоталітарної держави, правовий нігілізм, елітаризм, вождізм. Вони насичені черговими епітетами «правова держава», «справжня», «націонал- соціалістична», «арійська» держава і т. п. У післявоєнній Європі було немало прихильників точки зору, що принципи західної де- мократії перешкоджають виникненню і розвитку неофашизму, раз і назавжди покінчили з фашизмом, поваливши Гітлера і розгромив- ши нацизм. Тому розуміння класової природи і політичної функ- ції фашизму і неофашизму вимагає серйозного вивчення історії політичних фашистських режимів Італії, Німеччини, Іспанії, Пор- тугалії та інших країн. Адже йдеться про формування суспільної свідомості, специфічної ідеології. При цьому слід мати на увазі, що саме поняття «неофашизм» не змінює сутності фашизму. Різ- ниця полягає лише в тому, що під «неофашизмом» слід розуміти фашизм, що існує після Другої світової війни. Особлива історич- на функція фашизму полягає в тому, щоб дати монополістичному капіталу можливість здійснювати терористичну диктатуру, зруй- нувавши специфічні інститути, що відповідають колишнім фор- мам панування. При цьому тотальність і цинічна жорстокість терору, що здійснюється у формі фашистської диктатури, відбу- вається не лише завдяки прагненням монополістичного капіталу утвердити внутріполітичне панування.

Зразу ж після війни, боячись, що капіталізм не зможе утримати

Європу під своєю владою, німецький «неофашизм» став підкреслювати

 

власний «європейський» характер. Однак за цією ширмою прихо- вувалися розбіжності в орієнтації понад 20 легальних неофашист- ських  організацій, що  існували  в  травні  1949 р.,  тобто  до  часу, коли була утворена Федеративна Республіка Німеччини. Вони ви- никли в середовищі різних «земляцтв» («союзів вигнаних»), котрі перетворилися в могутній резонатор нацистських ідей, а в перспек- тиві — в потенційне джерело поповнення цих організацій. Неофа- шистські організації об’єдналися в «Німецькій правій партії — консервативній  партії»  НПКП,  котра  на  перших  же  виборах  в

1949 р. провела в бундестаг 5 своїх депутатів. Після великого успі- ху на виборах у партії відбувся розкол. Частина членів штрассерівсь- кого угруповання на чолі з Ф. Дорльзом і Ф. Рьосслером та колиш- нім генерал-майором гітлерівського вермахту О. Е. Рьомером (кот- рий вихвалявся, що будучи командиром охоронної частини дивізії

«Гроссдойчланд»,  придушив  у  зародку  антигітлерівську  змову

20 липня  1944 р.)  стала  називатись «Соціалістичною імперською партією».

У НКПК переважала тенденція до «вільного ринкового госпо-

дарства» і  західної орієнтації. Її  програма «народного соціалізму всіх німців» передбачала відмову від спроби «перетворити будь-яку сепаратну державу на Сході або Заході в сателітів іноземної держа- ви». 21 січня 1950 р. утворилося «Товариство возз’єднання Німеччи- ни» на чолі з А. Гермесом. Міжнародне співробітництво неофашист- ських  організацій  під  прапором  «Європи»  почалося  не  пізніше

1948 р., коли глава англійських фашистів Освальд Мослі виступив із закликом «Європа — одна нація». Цей заклик підтримали прихиль- ники Б. Муссоліні в Італії, франкістська «фаланга» в Іспанії. В груд- ні 1950 р. у Римі відбувся перший фашистський «Європейський кон- грес». На ньому була присутня дюжина фашистських рухів з 9 євро- пейських країн. Вони прийняли «Програму з 10 пунктів», що перед- бачає наднаціональне об’єднання Європи. Головну роль на конгресі відіграв західнонімецький неофашист, колишній німецький фюрер

 

«Гітлерюгенда» Карл-Гейнц Прістер. Саме з його ініціативи 12 травня

1951 р. на Мальті зібрався «Європейський національний конгрес», на якому були присутні 60 делегатів з більшості європейських країн (Скандинавії, Франції, Бельгії, Англії, Іспанії, Португалії, Австрії, Швейцарії та ін.). 28–30 вересня 1951 р. в Цюріху утворилася орга- нізація «Європейський новий порядок». Наступного року у ФРН з’явилася воєнізована організація «Вікінгюгенд». До 1979 р. у ФРН нараховувалося 118 об’єднань «Товариств взаємної допомоги солдат колишніх військ СС».

Щоб зрозуміти тенденції неофашистського руху, слід мати на увазі, що, з одного боку, Федеравтина Республіка Німеччини по еко- номічній могутності стала другою країною після США і першою в Західній Європі. З другого — в Західній Європі відбувався процес політичної дестабілізації («революція гвоздик» в 1974 р. у Португа- лії, падіння франкістської диктатури в Іспанії, студентські виступи у Франції та Італії). Обстановка сприяла проведенню Західною Німеч- чиною самостійної політики, що відповідає її національним інтере- сам; «політика сили» змінилася політикою розрядки напруженості. Для цього періоду був характерний перехід до соціал-ліберальних урядів. Студентські виступи свідчили про глибоке розчарування молоді та інтелігенції в існуючій системі влади; виник інтерес до робітничого руху. З 1973 р. ситуація ускладнилась наступом еконо- мічної кризи. В країнах, де прихід до влади лівих урядів ставав ре- альністю, неофашизм переходив до активної підготовки переворотів шляхом дестабілізації і терористичних акцій (змова Боргезе в Італії, діяльність ложі П-2).

Така сукупність факторів призвела до розчарування неофашиз- мом в ФРН. Тому правління НДП під керівництвом Адольфа фон Таддена почало перегруповувати свої сили, а Герхард Фрей створив

«Німецький народний союз« (ННС) з числа неонацистів на платфор- мі «боротьби» проти «провини за війну», в результаті ННС завоював більшу, ніж НДП, популярність і почав відсувати її на другий план,

 

як спільну партію неофашистських сил. У 1982 р. ННС нарахову- вав 10 тис. членів, а НДП — 6 тис. Громадськість ФРН стала свід- ком народження ще одного об’єднання неофашизму «нової шко- ли». Неофашизм діє, пристосовується в усій Європі і США. Так, у США Лоббі свободи налічує близько 25 тис. членів. Його мета по- лягає в тому, щоб створити в США масовий неофашистський рух. Крім цього, воно веде лоббістську діяльність в конгресі, добиваю- чись обмеження громадянських прав, посилення репресивної полі- тики держави. У Франції на виборах в Національні збори в 1986 р. неофашисти зібрали 10 \% голосів виборців. На парламентських ви- борах 1983 р. в Італії неофашисти провели 42 депутати. Австрійсь- кі неофашисти висунули свого кандидата і зібрали 140 тис. голосів (3,2 \% виборців). В Англії неофашистський Національний фронт (14 тис. членів) на парламентських виборах 1979 р. зібрав 191 тис. голосів. У Данії в 1984 р. з’явилася нова неофашистська організа- ція — Націонал-соціалістичний рух Данії і т. д. При цьому слід на- голосити, що після розпаду Радянського Союзу на терені Росії, України та інших країн також активізували свою діяльність неофа- шистські організації. Все це вимагає від світової громадськості мобілізації зусиль на боротьбу з неофашизмом, за ефективне вико- ристання в боротьбі з ним усього арсеналу засобів, включаючи і правові. Мета боротьби залишається незмінною — остаточне і повне викорінення сучасного неофашизму, в якій би формі він не прояв- лявся. В нашому спільному земному домі не повинно бути місця цьому злочинному явищу, не сумісному з моральними цінностями людства і прогресом людської цивілізації.

5. Політична ідеологія соціал-демократії

Соціал-демократичний рух входить своїм корінням в робітни-

чий рух другої половини ХІХ ст. Перші партії соціал-демократич-

 

ного типу були утворені в Німеччині (Соціал-демократична пар- тія — 1863 р.), у Данії (Соціал-демократична партія — 1871 р.), в Австрії (Соціалістична — 1889 р.), в Англії (Лейбористська пар- тія — 1900 р.) і т. д. Одним із засновників західної соціал-демок- ратії вважають представника німецької соціал-демократії Едуарда Бернштейна (1850–1932), який залишив значну теоретичну спад- щину. Його перу належать такі праці як «Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії», «Чи можливий науковий соціалізм»,

«Класи і класова боротьба» та ін. Вони орієнтовані в основному на реформи. На відміну від К. Маркса, Е. Бернштейн вважав, що пролетаріат не досяг того рівня політичної і моральної зрілості, який дозволяв би йому управляти суспільними процесами, брати на себе всю повноту державної влади. На його думку, між соціа- лізмом і демократією не існує прірви, але соціалізму як руху по- винні бути властиві інтелектуальність, моральність, олюднення виробничих відносин, гуманістичне ставлення до людини праці, її потреб та інтересів. Саме з цього випливає «демократичний соці- алізм».

Іншої точки зору на концепцію соціального прогресу дотриму- вався лідер і теоретик німецької соціал-демократії Карл Каутський (1854–1938). Він розглядав демократію як атрибут соціальної приро- ди  особистості,  а  демократичні  порядки  як  визначальні  для  всіх форм людського співжиття. Демократія розглядається ним як показ- ник реального співвідношення політичних сил у державі, своєрідної перестороги від передчасних насильницьких політичних дій. Яко- бінську диктатуру під час Великої Французької революції, Паризьку Комуну, Жовтневу революцію в Росії він вважав трагічними історич- ними помилками. Сучасні соціал-демократи також заперечують кла- сову боротьбу, соціалістичну революцію і особливо диктатуру про- летаріату. Вони дотримуються положень, що соціалізм виникне в результаті мирної еволюції капіталістичного суспільства, шляхом реформ. Концепція «демократичного соціалізму» взята на озброєння

 

партіями Соціалістичного Інтернаціоналу на підставі двох переду- мов; по-перше, визнання непорушності буржуазного ладу та його економічної основи — приватної власності на засоби виробництва; по-друге, заперечення соціалістичного характеру суспільного уст- рою в колишньому СРСР та інших соціалістичних країнах.

У лексіконі західної соціал-демократії не вживається поняття

«капіталізм», оскільки воно було справедливе для ХІХ ст. і застарі- ло для сучасності. Як відзначав один із теоретиків соціал-демокра- тичної партії Німеччини В. Ейхлер, у суспільних науках скоро ма- ло хто буде посилатись на марксизм, як у фізиці — на вчення Нью- тона, в ботаніці — на вчення Ліннея, в математиці — на вчення Гаусса. Отже, соціал-демократи заявляють, що капіталізм став над- банням історії. А що ж тоді виникло замість нього в «західному світі»? В світовому плані, вказував генеральний секретар францу- зької соціалістичної партії Гі Молле, немає прикладу створення соціалістичного суспільства в нашому розумінні. Але, з другого боку, в усіх країнах, де соціал-демократи протягом багатьох років стоять на чолі держави, не зуміли змінити характер економічного ладу. Кращий і очевидний приклад — це скандинавські країни. З цим не можна не погодитись. Адже протягом багатьох років і навіть де- сятиріч соціал-демократична пропаганда зображає Швецію та деякі інші країни в якості «вітрини демократичного соціалізму», як міс- це, де здійснені соціалістичні ідеали. Правда, нині про це не гово- рять і самі шведи.

З приводу дискусій щодо соціалізму в Швеції один із теорети- ків соціал-демократії Карлссон заявив: «Кращі сили соціал-демокра- тії присвятили себе дії, замість того щоб теоретизувати. Це факт, що після більш як тридцятирічного правління соціал-демократичної партії ми не знаємо, чи маємо ми систему, котру можна назвати со- ціалізмом. При цьому слід відзначити, що за даними Організації Об’єднаних Націй, Швеція за рівнем матеріального життя серед кра- їн світу посідає третє місце після Канади і Швейцарії. А в літературі

 

шведський «демократичний соціалізм» одержав назву «функціональ- ний». Сутність його полягає в тому, що перетворення «приватновла- сницьких» одиниць в державну власність відбувалося поступово і супроводжувалося обмеженням прав власника. Теоретична теза та- ких перетворень була розроблена відомим соціал-демократом Шве- ції О. Унденом. Відповідно ідеї власність не є неподільною, а навпа- ки, сутність її розкривається через різні функції діяльності її суб’єк- тів, тобто реформування відносин власності може відбуватись без її цілковитої передачі, через перерозподіл функцій утримання, воло- діння, використання.

В результаті власник свої права і прибуток ділить з державою і суспільством. Остаточне рішення в процесі виробництва і розпо- ділу приймає на мікрорівні трудовий колектив, а на макрорівні — суспільство в цілому. Робітники одержують право брати участь в управлінні виробництвом як співвласники підприємств. Важливим елементом соціально-політичної стратегії соціал-демократичної партії стало прийняття закону про «Фонди трудящих». Вони по- кликані забезпечити приток капіталу в промисловість, протидіючи тим  самим  кризовим явищам в  економіці. У  зовнішній політиці уряд соціал-демократів Швеції вніс значний вклад у розрядку між- народної напруженості. Цілком зрозуміло, що соціал-демократичні партії, крім Швеції, Німеччини, Фінляндії, Швейцарії, Австрії, Великобританії та інших країн, також впливають на робітничий, профспілковий, кооперативний рухи, мають стійкі традиції в еко- номічній та політичній боротьбі за інтереси робітничого класу та інших верств трудящих мас, міцне коріння в політичній культурі своїх країн. І їм вдалося добитись серйозних змін у виробничих силах капіталістичного суспільства, а також в соціальній та полі- тичній структурі.

Перспективні перетворення відбуваються в матеріальній базі,

надбудовних інститутах, що свідчать про наступальний розвиток

 

країн. І не випадково нещодавно провідні діячі європейської соціал-демократії Т. Блер і Т. Шредер виступили з соціал-демокра- тичним маніфестом, в якому висунули концепцію модернізації соці- альної політики держав, а не її демонтаж, як хотіли б деякі праві. Представник  лівого  крила  соціал-демократії Франції  Л. Жостен  і Німеччини О. Лафонтен виступили з різкою критикою ряду поло- жень соціал-демократичного маніфесту, в тому числі концепції со- ціалізму, ролі держави.

Слідуючи за подібними зрушеннями, деякі автори твердять,

що на Заході виникає новий тип суспільства, який стоїть по той бік капіталізму. Цьому міфічному устрою дають різні назви. Час- тіше всього його називають державою «загального благоденст- вія», «індустріальною», іноді «постіндустріальною» і т. п. Як від- значав західнонімецький соціал-демократ Г. Берг, «ми, як і біль- шість народів Європи, живемо в державі благоденствія, що харак- теризує другу стадію індустріального суспільства. Подібно тому, як феодалізм був останньою стадією аграрного суспільства, ка- піталізм був першою стадією індустріального суспільства, його центральна проблема мала два аспекти — бідності і пролетаріату. В «суспільстві благоденствія», котре мов би виникло на місці капіталізму, немає місця для бідності, а значить і немає проле- таріату.

Пролетарії перетворилися в «благоденствуючих громадян». Західні держави перетворился в «суспільства благоденствія», — говорить Г. Берг, — і, як це не парадоксально, знаходяться ближ- че до безкласового суспільства». В працях соціал-демократів по- ширюються положення про відсутність класової боротьби, що профспілки перетворилися в стабілізуючий фактор на ринку праці та в економічному житті. Австрійський теоретик соціал-демократ Е. Морц вказує, що ідеї соціального партнерства широко практи- куються,  оскільки  капіталізм  перетворився  в  «неокапіталізм».

 

Ідеологія соціального партнерства базується на гармонії між працею і капіталом. При цьому слід наголосити, що сучасна соці- ал-демократія за своєю політичною орієнтацією не є абсолютно однорідною і не завжди її підхід до деяких проблем відмінний. Соціал-демократи Західної Європи у вирішенні глобальних пи- тань стоять на боці буржуазії, підтримували агресію НАТО проти Югославії.

В Україні існує багато партій соціал-демократичної спрямо-

ваності. Серед них Соціал-демократична партія України (об’єдна- на) (СДПУ (о)), Соціалістична партія України (СПУ), Соціал-де- мократична партія України (СДПУ), Народно-демократична партія,

«Громада», «Батьківщина» і т. п. Насправді ж це або партії вели- кого олігархічного капіталу, або уособлюють тільки своїх амбі- ційних лідерів. Якщо говорити про соціал-демократизм, то в Ук- раїні більш усього наблизилась до класичного зразка, як за про- грамою, так і за соціальним складом, Соціалістична партія Украї- ни на чолі з Олександром Морозом. Вона входить і до Соціалістич- ного Інтернаціоналу, брала участь в ХХІ конгресі 8–10 листопада

1999 року в Парижі, на якому були представлені 143 партії. Про-

тягом   останніх   десяти   років   в   Соцінтерн   вступили   майже

70 партій. Соціал-демократичні партії  Європи користуються ве-

ликим  впливом.  Про  це  свідчить  той  факт,  що  з  1998 року  9 з

15 урядів   Європейського   Союзу   очолювали   соціал-демократи (Англія, Франція, Данія, Фінляндія, Греція, Нідерланди, Швеція, Португалія, Австрія). В цілому «соціалістична альтернатива», котру пропонують соціал-демократи, є альтернативою революцій- ному марксизму, альтернативою реально існуючому соціалістич- ному суспільству, яке динамічно розвивається в Китаї, КНДР, В’єтнамі, на Кубі. Він може йти швидше, в залежності від внутрі- шніх і зовнішніх умов країн, де соціал-демократи користуються авторитетом в робітничому русі, справляють на нього політичний та ідеологічний вплив. Цьому можуть сприяти хороша економічна

 

кон’юнктура, відносно висока зайнятість, характерна для ряду за- хідноєврейських країн. Для цього соціал-демократи використову- ють свій досить значний пропагандистський аппарат, спираються на підтримку правлячих сил з тим, щоб прищепити свідомості трудящих ідеї класового миру і соціального партнерства.