Історія політичних вчень - Навчальний посібник (Безродний Є. Ф., Уткін О. І.)

Розділ ххІІ полІтичнІ теорІЇ в захІдних І пІвденних слов’янських краЇнах у хІх столІттІ

1. Характерні риси прогресивної політичної думки

Політичні погляди передових мислителів в країнах західних і південних слов’ян (болгар, сербів, чехів, поляків, словаків) в ХІХ ст. і складалися і формувалися в складних і своєрідних умовах. Харак- терними рисами, що відрізняли ці країни в економічних і політич- них питаннях, були панування феодально-кріпосницьких відно- син, гальмування темпів розвитку капіталізму (за виключенням Чехії та окремих районів Польщі), тісне переплетіння соціального гніту з гнітом національним. До 70-х років ХІХ ст. західні і пів- денні слов’яни (за виключенням Сербії, що була самостійним князівством) перебували під іноземним пануванням і не мали не- залежної національної державності. Болгари страждали під деспо- тичним турецьким ярмом і лише в результаті російсько-турецької війни  1877–1878 рр.  одержали  свою  національну  державність. Чехи і словаки знаходились під гнітом монархії Габсбургів. Польща з кінця ХVІІІ ст. була поділена між Пруссією, Австрією і царсь- кою Росією. В такій обстановці боротьба за національно-держав- ну незалежність набувала для південних і західних словян гостро- ту і актуальність.

 

В національно-визвольних рухах цих країн, спрямованих проти іноземного ярма, брали участь майже всі верстви населення, почина- ючи з селянства, напівпролетарських і пролетарських мас і кінчаючи національною буржуазією і окремими групами дворянства. Пригнобле- ні народні маси — селянство, міська біднота, основна сила націона- льно-визвольного руху, були зацікавлені в найбільш радикальних методах боротьби за національне і соціальне визволення, і добива- лися як визволення від іноземного гніту, так і знищення кріпосниць- ких порядків. Національна ж буржуазія, боячись масового народ- ного руху, хотіла лише зміцнити свої класові позиції в економічній і політичній галузі шляхом реформ, на основі компромісу з фео- дальною реакцією власної країни і панівними класами, що пригні- чують націю.

Відповідно цьому в політичній ідеології західних і південних словян чітко виступали два напрями, що боролися між собою: рево- люційно-демократичний і буржазно-ліберальний, реформістський. Представники першого напряму — революційні демократи слов’янсь- ких країн стали виразниками інтересів пригніченого селянства і міського трудового люду, пропагандистами ідей селянської анти- феодальної революції. Вони прагнули вести боротьбу за національно- державну незалежність слов’янських народів на основі революційних методів ліквідації феодально-кріпосницьких порядків. Прогресивні сили Болгарії, Сербії, Польщі, Чехії і Словаччини орієнтувалися на передові думки Росії: декабристів, праці Герцена, Белінського, Чер- нишевського, Добролюбова.

2. Передова політична думка в Болгарії

У першій половині ХІХ ст. Болгарія перебувала під чоботом султанської феодально-деспотичної Туреччини, ставши великим галь- мом на шляху економічного і культурного розвитку Болгарії, над

 

якою нависла реальна загроза самого існування болгарського народу в якості самостійної нації. Турецькі власті протягом віків докладали немало зусиль до того, щоб отуречити болгарський народ, проводи- ли грубу асиміляторську політику. Турецьке панування в Болгарії викликало  незадоволення,  наростання  національно-визвольного руху, хвилю стихійних селянських повстань. Політичне становище в країні характеризувалося назріванням революційної ситуації. Тільки народна революція могла вирішити головну мету національно-виз- вольного руху в Болгарії: знищення варварських феодально-кріпос- ницьких порядків, повалення турецького гніту і утворення незалеж- ної демократичної болгарської національної держави.

Головними рушійними силами національно-визвольного руху були болгарське селянство і міська біднота. Що стосується болгарсь- кої буржуазії, то вона схильна вести політику змови з турецькими гнобителями, політику зради національних інтересів.

Справжніми виразниками інтересів трудящих мас, глашатаями ідеї народної революції для досягнення соціального і національного розкріпачення багатостраждального народу явились такі передові мислителі, як Василь Левський і Христо Ботєв. Василь Левський (1837–1873) був прихильником всенародного повстання проти туре- цького панування з метою ліквідації феодальних порядків і утворен- ня Болгарської Народної Республіки. Левський, виступаючи за широку народну революцію, всіляко попереджував проти неоргані- зованих та одиноких виступів окремих загонів болгарських повстан- ців, вважаючи, що успішну революційно-визвольну боротьбу можуть вести лише великі, централізовані, добре законспіровані революцій- ні організації. Левський розпочав велику революційну діяльність, став крупним організатором народного повстання проти турок і бол- гарської буржуазії.

Видатним мислителем був поет Христо Ботєв (1848–1876), на якого великий вплив зробила революційна Одеса, де він вчився в

1863–1866 рр. Тут він встановив зв’язки з російською революційною

 

інтелігенцією. В 1867 р. виключений із гімназії за свободомислен- ня Ботєв повертається на батьківщину, де цілком віддає всі сили і здібності справі боротьби за визволення Болгарії. Через переслі- дування властей він емігрував у Румунію, почав видавати газети

«Слово болгарських емігрантів» і «Прапор», на сторінках яких виступає з рядом блискучих, насичених революційним духом публіцистичних  статей.  У  1874 р.  Ботєв  очолив  революційний центральний комітет, що вів енергійну підготовку повстання про- ти турецького гніту. 1876 р. Ботєв загинув у боях болгарських ре- волюціонерів проти турецьких каральних загонів. В його працях червоною ниткою проходить думка про те, що антинародна сут- ність політики болгарських імущих класів, феодалів-кріпосників і крупної торговельно-промислової буржуазії може бути ліквідова- на тільки шляхом народної революції і Болгарія може стати само- стійною державою.

Формуючи програму народної революції, рушійною силою якої повинно бути селянство, Ботєв вважав, що безпосереднім результа- том революції стане створення уряду. Цей уряд, спираючись на тру- дящі маси, здатний здійснити докорінні суспільні перетворення і по- будувати соціальну республіку.

Х. Ботєв постійно підкреслював значення систематичної пропа- ганди ідей революційної боротьби серед широких народних мас і особливо  ролі  і  значення  свідомого  керівництва  революційним рухом, його організації і спрямування по правильному шляху. «Що заважає нашому народу скинути з шиї ярмо турецького деспотизму? — писав Ботєв. — Відсутність сили, коштів, патріотизму, революційної пропаганди? Історія нашого господарювання, окремих наших по- встань і тієї допомоги, котру ми багато раз надавали народним по- встанням, що проходили біля нас, досить ясно показує, що у нас є і сили, і кошти, і патріотизм, але недістає широкої пропаганди, необ- хідної для того, щоб зв’язати окремі розрізнені революційні виступи місцевого характеру воєдино, дати їм відповідний напрям і вказати

 

мету, до якої необхідно прагнути. Ось чого недістає нашому народу!

Ось те святе, благородне діло, за котре треба серйозно взятися».

У своїх статтях і в практичній діяльності Ботєв послідовно і не- ухильно боровся за те, щоб в Болгарії була організована «сітка рево- люційних комітетів з їх пропагандою, котра б давала тон і напрям кожній обдуманій народній демонстрації…, котра об’єднувала б ре- волюційні сили народу, дала їм напрям і визначила час повстання». Ботєв вважав наявність бойової революційної організації однією з основних умов успіху народної революції.

Болгарський революціонер гостро критикував буржуазну лже- демократію, викривав лицемірство західноєвропейських буржуазних лібералів, котрих називав «цивілізованими європейськими вовка- ми». На його Ботєва, тільки революція могла б позбавити робітни- чий клас і селянство Болгарії, як і всієї Європи, від експлуатації. Суспільно-політичні погляди Х. Ботєва відображають революційно- демократичний напрям політичної думки. Йому належить чільне місце в скарбниці політичної думки Болгарії ХІХ ст.

3. Прогресивні політичні ідеї в Сербії

Протягом першої половини ХІХ ст. Сербія в результаті цілого ряду повстань проти турецького ярма, а також завдяки допомозі російських військ в боротьбі проти Туреччини оформилася як самостійне феодальне князівство. Однак повної незалежністі від Туреччини це князівство не мало. Окремі території, населені серба- ми, входили також до складу Австро-Угорської монархії. Розвиток капіталізму в аграрній країні, де панував в основному феодально- кріпосницький устрій в економіці, котрої ще зберігалися пережит- ки напівпатріархальних відносин, відбувався аж до кінця ХІХ ст. занадто повільними темпами. Робітничий клас був малочисельний і розпорошений.

 

Найбільш яскравим вираженням потреб пригніченого сербсько- го селянства та інших верств, дрібних виробників, що піддавалися жорстокому соціальному гніту, були суспільно-політичні погляди Святозара Марковича (1846–1875). На формування поглядів Мар- ковича, який одержав освіту в Росії, великий вплив справили праці Герцена  і  Чернишевського.  «Ми  повинні,  —  писав  Маркович  в

1869 р., — стати для сербського народу тим, чим Чернишевський, Добролюбов та інші були для російського народу». Маркович багато зробив для того, щоб ідеї його вчителя — Чернишевського стали до- ступні сербському народу. На сторінках заснованої ним газети «Рад- ник» («Робітник») Маркович систематично «друкував переклад глав роману Чернишевського «Що робити». В праці «Основи народної економіки, або науки про народний добробут» Маркович дав науко- во-популярний виклад основних економічних поглядів Чернишевсь- кого. Він показав, що Чернишевський, напротивагу Міллю, який вважав приватну власність основою природного економічного роз- витку, виходить із повного заперечення приватної власності і ви- знання колективної власності найбільш доцільною основою справді справедливого соціального устрою. «Я хотів, — писав Маркович з цього приводу, — слідуючи за Чернишевським, створити соціаліс- тичну політичну економію».

Шлях до радикального вирішення завдань соціального і націо- нального розкріпачення сербського народу Маркович вбачав тільки в народній, селянській революції сербського народу в союзі з іншими пригніченими народами, насамперед слов’янськими. Формулюючи цілі і завдання народної, селянської революції, Маркович виходив із положення, що основою будівництва майбутнього соціалістичного суспільства буде селянська община (задруга). Народна революція, на думку Марковича, повинна «визволити наш найбільш чисельний клас — трудове селянство від феодальної і бюрократичної експлуа- тації і організувати нашу сільську задругу». Великого значення в бу- дівництві соціалізму Маркович надавав також створенню споживчих

 

ремісничих об’єднань. Маркович ідеалізував селянську общину, вва- жаючи її готовим осередком соціалізму. Він визнавав, що К. Маркс першим вказав спосіб вирішення соціального питання, організовую- чи в одну партію пролетаріат всіх країн. «Маркович відчув на собі сильний вплив основоположників наукового соціалізму. Про це свід- чить його спеціальна робота «Про соціалізм і робітниче питання», в якій виклав основні положення «Маніфесту Комуністичної партії».

4. Розвиток політичної думки в Польщі

З кінця ХVІІІ ст. Польща перестає бути самостійною державою в результаті поділів її території в 1772, 1793 і 1795 р. між Австрією, Пруссією і Росією. В боротьбі проти польських магнатів та інозем- ного ярма в Польщі з початку ХІХ ст. сформувався широкий фронт національно-визвольної боротьби. Неоднорідність класового складу обумовила і різні політичні погляди, що відображали інтереси різ- них соціальних груп, представлених в цьому русі. Найвидатнішими діячами польського революційного руху, які відіграли велику роль в розвитку прогресивної політичної ідеології в Польщі в першій поло- вині ХІХ ст. були А. Міцкевич, І. Лелевель, С. Ворцель, С. Сера- ковський, Е. Домбовський, Я. Домбровський.

Адам Міцкевич (1798–1858) — геніальний польський поет, один із видатних і активних учасників польського патріотичного національно-визвольного руху. На формування світогляду і по- етичну творчість його великий вплив справили особисте спілку- вання під час перебування в Росії з К. Рилєєвим, А. Бестужевим і дружба з О. С. Пушкіним. Свій поетичний геній Міцкевич повніс- тю поставив на службу патріотичній справі визволення своєї віт- чизни від  соціального і  національного гноблення та  пропаганді ідей дружби і миру між вільними народами. В результаті поразки польського повстання 1830–1831 рр. Міцкевич деякий час віддавав

 

данину релігійно-містичній теорії «польського месіанізму», що ви- ходила з положення про те, що поляки становлять собою «богооб- раний народ», котрий відіграє виключну роль у всій історії людства. В кінці 40-х років помічається поступовий відхід Міцкевича від месіанських поглядів і перехід на позиції революційно-демократич- ного утопічного соціалізму.

Утопічні ідеї соціалізму Міцкевича викладені в ряді статей, надрукованих в 1849 р. в Парижі в газеті «Трибуна народів». В них поет закликав до згуртування всіх революційних сил польського та інших народів для боротьби «проти царя, королів і кабінетів» і за організацію демократичної республіки.

А. Міцкевича не задовольняла боязкість утопічних соціалістів Сен-Симона і Фур’є, особливо в питанні про необхідність ліквідації приватної власності на знаряддя і засоби вробництва і заперечення ними значення активної революційної політичної боротьби народ- них мас. Міцкевич піддав жорстокій критиці угодницьку політику дрібнобуржуазного радикала Луї Блана. Що стосується утопічно-со- ціалістичної програми самого Міцкевича, то їй властива нечіткість і суперечність. З одного боку, вона закликала до активної революцій- ної діяльності народних мас, а з другого висувалась теза про злиття

«моральної сили» революції з «релігійною ідеєю». І все ж він зали- шається одним із благородних представників польських дворянсь- ких революціонерів, які служили справі соціального та національно- го визволення польського народу.

Видатне місце в історії передової політичної думки в Польщі посідає Іоахил Лелевель (1786–1861) — один із діячів польського повстання  1830–1831 рр.,  представник  послідовно  революційного крила в керівництві цим повстанням. Лелевель висунув демократич- ну політичну програму. Він закликав до зброї всю стару Польщу, надання громадянських прав євреям і селянам, наділення останніх землею, відновлення Польщі на основах демократії і рівності, пе- ретворення національної боротьби за свободу інтересів всіх народів.

 

У своїх працях Лелевель сформулював висновок, що основною рушійною силою в історії розвитку Польщі є боротьба класів і фео- далів-землевласників і поневоленого селянства. Основний зміст історичного процесу визначається активністю народних мас, його політичні погляди стали теоретичним обгрунтуванням політичної програми революційно-визвольного руху в Польщі.

У 30-х рр. ХІХ ст. на арену політичної боротьби Польщі висту- пив Станіслав Ворцель (1799–1857) — керівник польських еміг- рантських революційних організацій «Грундзендз», а потім «Польсь- кий народ», програмною вимогою котрих явились ліквідація приват- ної власності на землю. Політичні погляди Ворцеля відображені в його рефераті «Про власність» (1836). Ворцель вважав, що на зміну існуючим формам власності повинна прийти колективна власність на засоби виробництва. В майбутньому соціалістичному суспільстві, вказував Ворцель, припиниться егоїстична боротьба людей за влас- ність, зникне експлуатація і економічна нерівність, буде панувати принцип рівної участі всіх громадян в управлінні державою. На його думку, соціалістичне суспільство буде організовано на засадах феде- ративного об’єднання рівноправних націй. Він виступав за зміцнення дружби польського народу з російським народом і спільну боротьбу проти царизму і кріпосницького ладу. В цілому він був видатним де- мократом, патріотом, все своє життя присвятив справі визволення Польщі від соціального і національного гніту.

До числа прогресивних діячів Польщі відноситься Сігізмунд Сераковський (1826–1863) — учасник і герой польського повстан- ня 1863 р. Сераковський був одним із помічників Чернишевського в

«Современник», в якому і друкував статті з польського питання. Він був близький до Добролюбова і Шевченка. Коли спалахнуло польське повстання 1863 р., Сераковський разом із білоруським революцій- ним демократом К. С. Калиновським організував селянські загони, які давали відсіч царській поліції, армії, знищували найбільш ненавис- них народу поміщиків. Сераковський за своїми політичними поглядами

 

був революційним демократом і боровся зі зброєю в руках за визво- лення польського народу. 27 квітня 1863 р. в бою з царськими війсь- ками Сігізмунд Сераковський був поранений, попав у полон і за вироком суду був страчений. Герцен в газеті «Колокол» присвятив некролог Сераковському, в якому оцінив його як справжнього рево- люціонера-демократа.

Одним із видатних діячів національно-визвольного руху в Поль- щі був Едвард Дембовський (1822–1846). В 1842 р. Дембовський став співредактором і одним із засновників журналу «Научное обоз- рение», що виходив у Варшаві і відіграв видатну роль в формуванні революційних поглядів польської молоді. Дембовським були напи- сані статті «Польська самородна філософія», «Думки про майбутню філософію» та ряд інших творів. У них він критикував політичне вчення Гегеля і його апологетику прусської абсолютиської монархії. Він також піддав критиці погляди Сен-Сімона і Фур’є як недостат- ньо послідовні, оскільки ці мислителі не прийшли до повного запе- речення приватної власності. Дембовський вказував, що в майбут- ньому соціалістичному суспільному ладі приватної власності на засоби виробництва не повинно існувати. При соціалізмі праця стане су- спільно-корисною і обов’язковою для всіх, а розподіл суспільного продукту повинен відбуватись по праці.

У спробі створити справжню філософію, що відкривала б шлях для борців за перебудову світу Дембовський в статті «Польська са- мородна філософія» проводить думку про те, що пора старих, схола- стичних, відірваних від життя філософських систем безповоротно минула. Філософія майбутнього повинна, на думку Дембовського, відповідати найістотнішим потребам людства і вказувати йому пря- мі шляхи до неминучого визволення. Цей політик першим з польсь- ких революційних діячів порвав з релігією та ідеями польського месіанізму. Він вважав релігію знаряддям придушення народу, а ка- толицизм реакційною силою, що гальмує розвиток революційного мислення  польських  селян.  Згідно  його  поглядів,  вищою  силою,

 

покликаною змінити світ, є розум. На вищому ступені розвитку органічної природи з’являється, на його думку, людський розум, ко- трий стає творчим розумом, тобто активною силою, здатною пере- будувати світ. Ця концепція є ідеалістичною.

Дембовський був активним учасником боротьби за соціальне і національне розкріпачення своєї батьківщини. Він брав участь у тає- мних революційних організаціях — «Союзі польської нації» і особ- ливо в «Союзі плебеїв». Коли у лютому 1846 р. спалахнуло краківсь- ке збройне повстання, Дембовський став одним із видатних його керівників. У  кінці лютого 1846 р. він був убитий австрійськими солдатами в одному з передмісць Кракова. Політичні погляди Дем- бовського знайшли відображення в програмі краківського «народно- го уряду», що вимагала скасування кріпосного права і наділення селян землею. В цілому діяльність Дембовського носила революцій- но-демократичний характер.

Одним із найвидатніших революційних діячів Польщі, який прийняв політичну програму революційної демократії, є Ярослав Домбровський (1836–1871). У 1855 р. він закінчив Кадетський кор- пус в Петербурзі. Під час перебування в Росії він зблизився з росій- ськими революційними демократами, брав участь у таємному гуртку, разом з Сераковським, Калиновським, Врублевським. Гурток знахо- дився під сильним впливом ідей Белінського, Герцена і Чернишевського. В 1859 р. Домбровський поступив в академію генерального штабу, в період навчання він ще більше зблизився з Сераковським і через нього — з революційними польськими організаціями. Після закін- чення академії Домбровський був направлений у Варшаву, де всту- пив у таємну організацію «червоних», що ставила своєю метою організацію революційного перевороту в Польщі.

Політична програма «Центрального національного перевороту», куди входив Я. Домбровський, була в цей час близькою до програми революційної «Землі і волі» 70-х років. Вона передбачала організацію збройного селянського повстання проти царизму і поділу поміщицької

 

землі між селянами. В 1862 р. Домбровський був арештований і засу- джений до 15 років каторжних робіт. Йому вдалося втекти з в’язниці і деякий час переховуватись від царських жандармів, він брав актив- ну участь в російських підпільних організаціях. У 1865 р. емігрував до Парижу. Під час Паризької Комуни Домбровський рішуче встав на бік паризьких робітників і був призначений головнокомандую- чим збройних сил Комуни. Геройська поведінка Домбровського на цій посаді зробила його найпопулярнішим генералом Комуни, лю- бимцем комунарів. У травні 1871 р. Я. Домбровський був смертельно поранений. Похований з почестями.

5. Політична думка в Чехії і Словаччині

Починаючи з ХVІ ст. Чехія попала під владу габсбургської монар- хії. Чеський народ відчував сильний вплив грубо-асиміляторської по- літики австрійських властей. У Словаччині панував гніт угорських феодалів-магнатів, які всіляко гальмували господарський і культур- ний розвиток країни, душили свободу словаків. Чехія по рівню свого господарського розвитку і по ступеню капіталістичних відносин стоя- ла вище від австрійської абсолютної монархії. Особливо швидко капі- талістичні відносини в Чехії були помітні в першій половині ХІХ ст. Вони сприяли загостренню класових і національних протиріч в країні, росту опору трудящих мас режиму соціального і національного гноб- лення. Загострювалися також протиріччя між економічно міцніючою чеською буржуазією і крупною німецькою торговельно-промисловою буржуазією, що володіла ключовими позиціями в економіці країни.

Ідеологи значної частини чеської буржуазії (Ян Колар, Павел Шафарик, Антон Марек) в інтересах теортичного обґрунтування боротьби проти сильного німецького конкурента піднімають на щит ідеї панславізму, закликають до об’єднання слов’янських наро- дів, в тому числі чехів і словаків, під егідою російського царизму.

 

Найбільш чітко ідеї крайнього панславізму були виражені в політич- них поглядах Панки (Чехія) і Штура (Словаччина). Друга частина чеської буржуазії, що тримала курс на угоду з панівними класами габсбургської монархії, висунула в особі свого ідеолога Франтішка Палацького на противагу «російському панславізму» принцип «авс- трославізму», тобто гасло об’єднання слов’янських народів Централь- ної Європи під егідою габсбургської монархії.

Обидва названих напрями в ідеології чеської буржуазії в одна- ковій мірі намагалися підкорити своєму керівництву національно- визвольний рух трудящих, маючи за мету відлучити трудящі маси від революційного шляху боротьби. Однак стихійний опір робітни- ків і селян режиму соціального і національного гноблення нерідко, особливо в період революційної ситуації, переростали межі, відве- дені  цьому  опору  ідеологією буржуазних лібералів-реформаторів. Це яскраво проявилося в період революції 1848 р., коли робітничі і селянські маси в Чехії відкрито виступили з радикально-демократич- ними вимогами. Головною революційною силою був молодий чесь- кий робітничий клас, який не висував самостійної пролетарської по- літичної програми. Революційний рух трудящих фактично очолюва- ли дрібнобуржуазні радикали-демократи.

Найвідомішими представниками дрібнобуржуазного радикально- го руху в період революції 1848 р. були Й. Фріч, К. Сабіна, К. Слад- ковський і Ф. Капп, на політичні погляди яких великий вплив справили твори Белінського і особливо Герцена. Один із видатних керівників празького повстання в червні 1848 р. Й. Фріч (1804–1876) сформулю- вав послідовно-демократичну політичну програму, яка вимагала негай- ної революційної ліквідації всіх феодальних інститутів і скасування фео- дальних повинностей для селянства. Однак гасла про наділення селян поміщицькою землею програма не висувала, а тому і не могла залучити широкі верстви пригнобленого чеського селянства до активної участі в червневому повстанні 1848 р. Він вів непримиренну боротьбу з реак- ційною націоналістичною партією «Старочехів».

 

Другий лідер празького повстання — Карел Сабіна (1811–1877) розвинув ідеї утопічного соціалізму. В ряді статей, опублікованих в газеті «Пчели» і журналі «Табор», він висунув гасла боротьби не тіль- ки проти феодально-кріпосницьких порядків, але й проти чеської бур- жуазії і піддав гострій критиці чеських буржуазних лібералів. Сабіна енергійно відстоював ідею суверенного народу, боровся за необхід- ність реального забезпечення рівноправ’я усіх громадян в усьому сус- пільному житті. У кінці свого життя після шестирічного тюремного ув’язнення Сабіна відійшов від активного суспільного життя.

На позиціях дрібнобуржуазного утопічного соціалізму стояв і К. Сладковський (1823–1880) — також активний керівник празько- го повстання. Він висунув політичну програму, що вимагала ліквіда- цію революційним шляхом феодальних пережитків і проведення широких демократичних реформ. Сладковський прагнув до встанов- лення дружніх зв’язків чеського революційного руху з революційни- ми рухами в інших країнах, зокрема Німеччини та Угорщини.

Ідеали утопічного соціалізму розвивав Ф. Капп, який виступав за революційне повалення ярма габсбургської монархії. Проте він помилково вважав, що один цей акт революційної ліквідації пану- вання Габсбургів нібито сам по собі буде вирішальною умовою забезпечення  негайного  переходу  до  будівництва  «соціалізму». На його думку, цей перехід зовсім не вимагає ліквідації приватної власності на засоби виробництва. Він вважав, що нова «демократич- на держава», що виникне в результаті перемоги народної революції, здатна поступово, використовуючи закон економічної конкуренції, примусити володарів приватних підприємств передати ці підприєм- ства державі. Незважаючи на утопізм і дрібнобуржуазну обмеженість своєї програми боротьби за соціалізм, Ф. Капп у практичній діяль- ності енергійно боровся проти ідеології буржуазного лібералізму і реформізму, сміливо закликав до революційної боротьби в ім’я на- ціонального і соціального розкріпачення трудящих Чехії.