Історія політичних вчень - Навчальний посібник (Безродний Є. Ф., Уткін О. І.)

Розділ ххІ передова суспІльно-полІтична думка народІв росІЇ в хІх столІттІ

1. Революційно-демократичні ідеї мислителів України

На початку ХІХ ст. на Україні склалася своєрідна ситуація. Ре- волюційні події, що відбулися в країнах Європи і Росії, не обминули й Україну. Радикальні республіканські ідеї французької революції були широко представлені на Україні декабристами. Великого роз- маху набувають повстання селян. Вони боролися за визволення з-під кріпацького гніту, за землю й волю. До середини ХІХ ст. процес розкладу феодально-кріпосницької системи і розвиток капіталізму відбувався на території України, що входила до Російської імперії, так і тієї частини, котра була колонією Австрії, — в Галичині, Буко- вині, Закарпатті. Ідеї прогресивних мислителів кликали на боротьбу з  царизмом, кріпосним правом і до селянської революції. Ідеологія російських радикалів Герцена, Бєлінського, Чернишевського, Доб- ролюбова та інших справляла великий вплив на формування світо- гляду Т. Г. Шевченка, М. П. Драгоманова, М. І. Павлика, І. Я. Франка, С. А. Подолинського та інших мислителів України.

Великий український поет, художник і мислитель Тарас Григо- рович Шевченко (1814–1861) народився в селі Моринці на Черка- щині. В 11 років Тарас залишився без батька і матері, довгий час

 

наймитував. У хлопця рано виявився хист до малювання. В 14 років його взяли козачком до поміщика Енгельгардта. З ним поїхав до Вільно, де навчався малярству, а потім до Петербурга, де його вику- пили за 2500 рублів і Шевченко одержав вільну 23 квітня 1838 року. Його прийняли до Академії мистецтв. Шевченко відвідує лекції в Петербурзькому університеті, вивчає фізику, зоологію, фізіологію, історію, особливо історію України, Росії, античності.

Світогляд Т. Г. Шевченка формувався і розвивався під впливом подій, що відбувалися в Росії і Україні. У 1840 році вийшов у світ

«Кобзар», який поставив Шевченка в один ряд з великими поетами.

22 березня 1845 року він одержав звання художника і повернувся на Україну. Навесні 1846 року жив у Києві, де познайомився з членами Кирило-Мефодіївського товариства. Вся суспільно- політична і літе- ратурна діяльність поета пов’язувалась з боротьбою за визволення українського кріпосного селянства. Він високо цінив декабристів, був безпосередньо зв’язаний з петрашевцями, вивчав твори Герцена, Бєлінського, Чернишевського і Добролюбова, поділяв їх погляди щодо широкої народної селянської революції і неможливості прове- дення задовільних для народу реформ «зверху».

5 квітня 1847 року Шевченко був заарештований і відправлений

до Петербурга. Цар Микола І дав вказівку розправитись з ним без суду. «Художника Шевченка за складання обурливих і у вищій мірі зухвалих віршів, як володіючого міцною будовою тіла визначити рядовим в Оренбурзький окремий корпус» — гласив вирок самого царя. «Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати». Тільки 1857 року, завдяки клопотанню друзів, поета звільнили з за- слання. Повернувся до Петербурга, де й помер 10 березня 1861 року. Т. Г. Шевченко залишив велику літературну спадщину. В ній знай- шло відображення жорстоке національне пригнічення на Україні, переслідування українців, поляків, євреїв, повстання Устима Карма- люка. Т. Г. Шевченко благоговів перед пам’ятю декабристів, нази- ваючи «першозванними апостолами». Про враження, котре зробив

 

на нього журнал «Полярная звезда», що видавався Герценом, він пише у «Щоденнику»: «Портрети перших наших апостолів-мучеників, мене так тяжко і сумно вразили, що я до цього часу не можу відпочити від цього похмурого враження. Як би добре було, якби вибити медаль в пам’ять цієї ганебної події (Шевченко мав на увазі страту декабристів — авт.). З одного боку — портрети цих великомучеників з написом «пер- ші благовісники свободи», а на другій стороні медалі портрет неудобо- забутнього гальма з написом: «Не перший російський коронований кат». У щоденнику він із захопленням відгукувався про діяльність Гер- цена. Після прочитання брошури Герцена «Хрещена власність», в якій Герцен малює страхіття кріпосного права в Росії, Шевченко пише:

«Сердечне, задушевне людське слово! Та осінить тебе світло істини і сила істинного бога, апостол наш, одинокий вигнанець!» «Современ- ник», що видавався Чернишевським, був для Шевченка найавторитет- нішим журналом тому, що був органом російської революційної демо- кратії, що боролася за визволення кріпосного селянства.

Вихований на ідеалах революційної демократії Т. Г. Шевченко був інтернаціоналістом. Свої симпатії до пригнічених народів Росії поет виразив в поемі «Кавказ». Головна тема твору — засудження війни царизму на Кавказі — дала поету змогу створити сатиру на політичні, соціальні й ідеологічні основи царської Росії, самодер- жавство, кріпосництво і церкву. Водночас «Кавказ» розгортає і по- зитивну тему — прославлення боротьби за свободу. На задумі твору позначилися тривалі воєнно-політичні невдачі царизму на Кавказі. Віра в безсмертя й непереможність народу найповніше виявилася в символічному образі нескореного Прометея, в рядках «не вмирає во- ля», «встане правда! встане воля», «борітеся — поборете». «Кавказ» й досі є злободенною сатирою на колоніалізм і мілітаризм. Таке став- лення до загарбницької політики царизму на Кавказі було виявом справжнього революційного мислення видатного сина України, що піднісся до розуміння необхідності єдності всіх народів Росії в боротьбі проти самодержавства. В своєму зверненні до селян України, Т. Г. Шев- ченко підкреслює своє вороже ставлення до поміщиків в цілому.

 

Знищення кріпосництва він вбачав тільки в революції. Героєм творів його є простий пригноблений народ, «громада в сермягах», що бореться за свої права й свободи проти царизму. Так, у поемі

«І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм»… звертаю-

чись до всіх, хто управляв країною, він писав:

Схаменіться! Будьте люди, Бо лихо вам буде. Розкуються незабаром Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших… і не буде

Кому помагати.

Т. Г. Шевченко одним із перших прямо звернувся до народу із закликом до повстання. Ось рядки з його славетного «Заповіту»:

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого, На Вкраїні милій… Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сім’ї великій, В сім’ї вольній, новій, Не забудьте пом’янути Не злим тихим словом.

 

Визволення  України  від  національного  гніту  Т. Г. Шевченко вважав складовою боротьби за соціальне розкріпачення народів цар- ської Росії.

Всупереч пануючій ідеології, що стверджувала непохитність іс- нуючого суспільного ладу, український мислитель розглядав сус- пільство в русі, в зміні. Був час, зазначав він, коли люди жили віль- ним життям, коли не було рабства і гніту. Гнобителі, які з’явилися пізніше, захопили чуже добро, людей перетворили на рабів, а працю — на роботу «каторжну».

Кінцевою метою народного повстання, на думку Т. Г. Шевченка, має бути встановлення демократичної республіки. Тому він оспіву- вав демократичні засади устрою та організацію Запорізької Січі, бо- ротьби українського народу за свою свободу.

Будучи членом таємного Кирило-Мефодіївського братства підтри- мував ідею повалення самодержавства, скасування станів, ліквідацію кріпацтва, об’єднання слов’янських народів у Федеративну парламент- ську республіку на засадах рівності й братерства. Т. Г. Шевченко відки- дав ліберально-реформістські погляди Куліша, Костомарова та інших про ідеалізацію української нації, тверджень про її відрубність, безкла- совість і месіанізм, що їх проповідувало ліберально-буржуазне крило Кирило-Мефодіївського братства. Т. Г. Шевченко взірцем називав рес- публіканський устрій. Послідовною боротьбою за демократію він вва- жав діяльність першого американського президента Джорджа Вашінг- тона, згадавши його в поемі «Юродивий»:

О роде суєтний, проклятий, Коли ти видохнеш? Коли Ми діждемося Вашінгтона

З новим і праведним законом?

І сповнений пророчого оптимізму, однозначно стверджував, що

«діждемось таки колись!» Т. Г. Шевченко засуджував французького

 

імператора Наполеона ІІІ, який ліквідував в результаті контрре- волюції республіканський лад і проголосив себе імператором. Поет назвав його злочинцем, котрий знищив елементарні політичні сво- боди, що їх завоював народ у революційній боротьбі. Однак він не ідеалізував буржуазну державу, висловив глибокі думки щодо рево- люційної ролі техніки у суспільному житті. Він передбачав, що її розвиток сприятиме загибелі феодального ладу, при цьому загибель ця відбудеться через революцію. Повертаючись на пароплаві, що йшов по Волзі, із заслання, Т. Г. Шевченко записав у своєму щоден- нику: «Пароплав, у нічному погребальному спокої мені уявляється якимось великим, глухо ревучим чудовиськом з розкритою величез- ною пащею, готовою проковтнути поміщиків — інквізиторів. Вели- кий Фультон. І великий Уатт! Ваше молоде, не по днях, а по годи- нах зростаюче дитя незабаром пожере батоги, престоли й корони, а дипломатами та поміщиками тільки закусить. Те, що почали у Фран- ції енциклопедисти, то довершить на всій нашій планеті ваше коло- сальне, геніальне дитя. Моє пророцтво безсумнівне».

Разом з тим він бачив невиліковані пороки капіталізму: багатст- во й розкіш, з одного боку, злиденність і голод — з іншого. Майбут- нє України Т. Г. Шевченко пов’язував з колегіальною формою реа- лізації влади як гарантії від свавілля. Основою самоврядування народу вважав суспільну власність: «Кораблі й плуги, всі багатства землі» належать не «царям-божествам», а трудящим». Шевченко був знайомий з працями соціалістів-утопістів, сприймав їх ідеї, пропагу- вав селянський соціалізм. Стверджував, що за суспільного устрою, який буде запроваджений в результаті революційного знищення крі- посництва, всі люди стануть рівними. Він дав глибокий аналіз росій- ського законодавства, організації суду і судочинства, змісту законо- давчих актів, протестував проти царських законів і юридичної прак- тики, які були знаряддям пригнічення трудової людини, захищали інтереси поміщиків і закріплювали повну безправність кріпосного селянина. У поемі «Кавказ» він показав, як поміщики, прикриваючись

 

законом, творять свавілля: продають або програють у карти кріпос- них селян. Його «Щоденник» містить немало прикладів беззаконня з боку царського уряду і поміщиків. Шевченко на собі відчув «непра- вочинство царських судів», коли за участь у Кирило-Мефодіївсько- му братстві був арештований і відданий у солдати.

Прагнучи визволення українського та інших народів від націо- нального гніту, Шевченко заклав основи революційно-демократичної концепції свободи на принципах патріотизму та інтернаціоналізму, під цим кутом зору розглядав державне вирішення національного питання у майбутньому. Він розвинув ідеї дружби і спільної бороть- би пригноблених народів і бажав, щоб усі слов’яни стали братами- друзями, синами «сонця правди». Могутня, справді народна поезія Т. Г. Шевченка надихала на боротьбу за соціальну справедливість, національну незалежність і щасливе життя.

Михайло Петрович Драгоманов (1841–1895) — український публіцист,  літературний  критик,  історик,  етнограф,  народився  в сім’ї збіднілого поміщика у місті Гадячі на Полтавщині. Навчався у Полтавській гімназії. Вищу освіту одержав на історико-філологіч- ному факультеті Київського університету, який закінчив у 1863 ро- ці. Працював учителем гімназії у Києві, приват-доцентом і доцен- том університету. Після звільнення з університету через політичну

«неблагонадійність» виїхав за кордон, де й залишився до кінця життя.

Політичні погляди  почали  формуватися у  М. П. Драгоманова

ще в роки навчання в Київському університеті. Він брав активну участь в «Громаді», був одним із перших організаторів недільних шкіл. На початку 1870-х років Драгоманов зблизився з демократич- ними колами Галичини і брав участь в демократичному русі в цьому регіоні. Як згадував І. Я. Франко, М. П. Драгоманов був «наскрізь чесним щирим чоловіком, у якого слова ніколи не йшли врозріз із ділами. Він дуже не любив самохвальства та щедрих обіцянок, яких чоловік не може дотримати».

 

Одна із прогресивних сторін діяльності М. П. Драгоманова — його боротьба проти самодержавного ладу в Росії. У брошурі «Теро- ризм і свобода» він зазначав: «Вивести Росію на нову дорогу може, на нашу думку, тільки відкритий напад на її політичний лад, напад словом і дією». При цьому покладав велику надію на армію, в якій вбачав основний «засіб для повалення царизму і завоювання свободи».

«В Росії ж, — писав він, — тільки одна армія… може допомогти швидкому падінню деспотизму». М. П. Драгоманов різко критику- вав капіталістичний лад, що несе трудящим злидні й експлуатацію.

«Багатства Росії, — стверджував він, — грабуються капіталіста- ми, і при тому гіршим сортом капіталістів, справжніми хижаками». У приватній власності М. П. Драгоманов вбачав причину поділу су- спільства на багатих і бідних, експлуатації людини людиною. Зни- щити експлуатацію, за Драгомановим, можна тільки при організації колективної праці над колективною власністю. Він вважав, що соці- альна несправедливість може бути усунута «тільки докорінними змі- нами економічного ладу», тобто переходом усієї землі і всіх знарядь праці до рук трудящих. «Народна бідність буде доти, поки вся земля і всі фабрики не стануть власністю трудящих».

Драгоманов високо цінував К. Маркса як вченого, але негатив- но ставився до марксистської теорії. На його думку, основою соціа- лізму має бути община — «громада» — з колективною власністю на землю і знаряддя праці, вважав можливим поступовий перехід до соціалізму мирним шляхом, без революційних потрясінь. Драгома- нов відіграв велику роль у боротьбі українського народу за право користуватися своєю мовою, за розвиток національної культури, проти насильницької русифікації. Він викривав національне гноб- лення царським урядом українського та інших народів Росії. При цьому Драгоманов пропонував:

1)    введення української мови поетапно, поступово;

2)    надання повної свободи розвитку української та інших мов, викла-

дання української мови в середніх і вищих навчальних закладах;

 

3)         запровадження в усіх середніх і вищих навчальних закладах ка- федр для місцевих мов, відкриття при цих кафедрах курсів для розвитку української та інших місцевих мов;

4)         контроль місцевих органів за  поступовим розвитком ступеня широти обов’язкового вжитку тієї чи іншої мови;

5)         питання  вибору  мови  для  зносин  між  собою  різних  установ повністю віддати на відкуп «канцеляристам».

Він був переконаний, що свобода і розвиток українського наро- ду тісно пов’язані зі свободою і розвитком інших народів, бо само- державство є ворогом не тільки українського, а й усіх народів Росії, у тому числі й російського. «Цей ворог може бути переможений лише спільними зусиллями всіх народів, які і повинні для цього організо- вуватися як всередині себе, так і між собою». Він закликав українсь- кий народ вивчати російську культуру: «Ми цінуємо Росію декабри- стів, Пушкіна, Гоголя, Герцена, Бєлінського, Тургенєва, Добролюбо- ва, Чернишевського, а не Росію Миколи Павловича». Драгоманов виступав за дружбу українського й російського народів, зазначаючи, що «цілі народу великоруського такі ж самі, як і малоруського», бо- ровся за братнє зближення слов’янських народів на демократичних засадах, викривав реакційні теорії німецьких мілітаристів, їх праг- нення поневолити слов’янські народи. Він досконало вивчив політичну історію Швейцарії, Нідерландів, Шотландії, Англії, США і створив конституційний проект «Вільний Союз — Вільна Спілка». В ньому він дав своє тлумачення «політичної свободи», як співпраці суспільства й особистості через представництво в центрі й самовря- дування на місцях, а також загальнодемократичних свобод для осо- бистості, зокрема свободи слова, совісті, національності та ін., полі- тичної децентралізації й широкого місцевого самоврядування як засобу подолання конфлікту між державою і суспільством.

Для   встановлення   справжньої   політичної   свободи,   вважав М. П. Драгоманов, — недостатньо лише замінити один тип правлін- ня на інший. Гарантією політичної свободи може бути лише одночасне

 

послаблення централізованої державної влади, ліквідація самодер- жавного бюрократичного апарату, запровадження прав людини, са- моврядування громадян і областей. Він протиставляв централізму громадсько-територіальне самоуправління знизу — вгору, наділяю- чи широкими повноваженнями сільські сходи, повітові і обласні представницькі зібрання. Основу ж федеративної держави мають складати самоврядні обласні об’єднання, які опікуються всіма спра- вами в межах всієї території. Разом із тим, обласні об’єднання по- винні стати часткою спільної волі всього федеративного союзу, створюючи і гарантуючи цілісність державного утворення.

Майбутню державу М. П. Драгоманов уявляв як федеративний союз вільних соціалістичних общин. Його політична концепція ґрун- тується на таких важливих принципах:

1)    визнанні домінанти політичної сфери суспільного життя щодо

економічного, тобто визнанні за державою з її політичною сис- темою і конституцією можливості координації соціально-еко- номічного життя, створення конституційно-репрезантивної сис- теми — основної ланки;

2)         еволюції існуючої політичної системи шляхом впровадження широких політичних реформ;

3)         наданні виключного значення ідеї культурництва, тобто поло- женню, що визвольна боротьба має вестися лише просвітниць- кими засобами і культура стане головною засадою функціону- вання майбутньої республіканської держави;

4)         європеїзму. Історичний розвиток Росії має відбутися так само, як і в країнах Західної Європи (Драгоманов назвав його парла- ментсько-земським варіантом, який прийде на зміну абсолю- тистській монархії).

На його думку, політична діяльність і боротьба мають ґрунту- ватись на моральних засадах, оскільки «чисте діло вимагає чистих засобів». Як прихильник матеріалістичного світогляду, він викривав суть ідеалістичної філософії, її ворожість науці, вказував на її тісний

 

зв’язок з релігійними поглядами. Релігія, вважав він, несумісна з на- укою: «Щось одне: або астрономія, або Ісус Навін; або геологія, або Мойсей; або фізика, або ходіння по водах; або фізіологія, або воскресіння мертвих; або порівняльна філологія й історія, або ви- знання відверто якої б то не було Біблії, якої б то не було релігій- ної системи».

Український вчений визнавав об’єктивну закономірність сус- пільного розвитку. Кожний суспільний лад, на його думку, виникає закономірно і є кроком уперед в історичному процесі. Люди повинні пізнати цю закономірність і діяти відповідно до неї. «Вся практична мудрість людства, — писав він, — можливо, полягає у тому, щоб побачити напрямок руху світового, його масштаб, закон і скориста- тись тим рухом. Інакше рух той піде проти нас, розчавить нас». Мислитель був переконаний, що й капіталізм не вічний, його замі- нить соціалістичний лад». «Певні форми колективізму і навіть кому- нізму рішуче насуваються на життя всіх цивілізованих народів», — стверджував він. Вирішальною силою історичного процесу вважав народ, трудящих. Народ, підкреслював Драгоманов, не повинен роз- раховувати на героїв. «Мужицтву ніхто не поможе, крім нього само- го». Драгоманов завжди був реформістом, а іноді — й лібералом, який неодноразово докоряв молодим галичанам, що вони занадто за- хоплюються марсизмом, і підкреслював, що він — старий анархіст

«прудонівської школи, котрий мабуть, чи не один тепер зоставсь на всю Європу при старій школі, — бо тепер якобинські люди пішли скрізь». Політичні погляди М. П. Драгоманова цінні як для історії, так і сьогодення.

Михайло Іванович Павлик (1853–1915) — відомий громадсь- кий діяч, публіцист і письменник. Народився в бідній селянській ро- дині у Монастириську — передмісті Косова (нині Івано-Франківська область). Навчався у Косівській початковій школі, Коломийській гімназії, у 1874 році зарахований студентом класичного відділення філософського факультету Львівського університету без стипендії.

 

Через рік тут познайомився з І. Я. Франком, швидко зблизився з ним і подружився на довгі роки. Франко згадував: «Ми стали соціаліста- ми. Нас манила спільність людей. Цих думок ми й нині не відрікає- мось, бо соціалізм перший дав нам міцні основи для нашого народо- любства… З часом стали радикалами». Франко і Павлик працюють у редакції журналу «Друг», який користувався авторитетом серед сту- дентів та гімназистів. У середині 1877 року Павлик був заарештова- ний за зв’язки з російськими товариствами, листування з різними діячами з Англії і Швейцарії. У дійсності він підтримував зв’язки з М. П. Драгомановим.

20 квітня 1876 року він писав зі Львова М. П. Драгоманову:

«Давно вже бажав я познайомитись з мудрою, живою і щирою людиною. Отак бувало ходжу як затроєний по попах, та де мені їх забобони, коли мене все в серце кололо життя їх домів… Гуля- ють, п’ють та ще й сміються з тої ровти, що часом зазирає у вікно, як бенкетують за їх гроші пани. По бенкеті ж та панночка паплю- жить мужиків і б’є слуг в лице. Уся таки поведінка нашої галиць- кої шляхти з робочим бидлом боліла мені, дуже боліла, бо хто ж видержить, як тата його й маму мішають з болотом! Над сим я за- думався, чи має воно так бути? Вступив до товариства ім. Качковсь- кого. Влітку 1874 року були перші збори товариства. На других у серпні 1875 року в Гадячі (на них був Драгоманов), попав під йо- го вплив».

З Драгомановим Павлик познайомився на початку 1876 року, коли перший їхав через Львів до Відня. До цього читав його листи до редакції «Друга». Павлик писав: «Не знаєте, як я втішився, про- читавши його (іншого листа), кажу Вам, що аж сплакав я з радості, що переділь найшлася в ученім світі така щира душа, що бажаючи добра пониженому холопові, без милосердя б’є всіх ворогів його тяжких, що обурюють його розум і не пускають до науки, щоб лови- ти рибу в каламутній воді. Ваші всі думки так мені припали до сер- ця, що я вже попущуся того, над чим я думав і терпів».

 

М.  І.  Павлик  перебував  під  арештом  2,5 місяці.  В  1877 році Павлика разом із Франком знову арештували за зв’язки із закордон- ним соціалістичним центром і підготовку до революційного пова- лення австрійського уряду. Видавництво журналу «Друг» припини- лося. М. І. Павлик не без іронії писав М. П. Драгоманову: «Я, знаєте, нічому не радий так, як тому просвітському страхові. Ні, відци, ні відти наповняв всі кімнати «Просвіти» соціалізм; скрипнули двері — соціалізм, стукне хто чоботом по підлозі — соціалізм, несуть пива — мабуть соціалізм, волосся стає дибом — пахтить соціалізмом». Восени  1878 року  Павлик  разом  із  Франком організував видання першого в Галичині демократичного журналу «Громадський друг». За статтю «Ребеншукова Тетяна» Павлика засудили на 6 місяців ув’яз- нення. З часом він виїздить до Швейцарії, де разом із М. П. Драго- мановим,  С. А. Подолинським  бере  участь  у  журналі  «Громада», зблизився з членами групи «Визволення праці» Г. В. Плехановим, В. І. Засуліч, Л. Г. Дейчем, П. Б. Аксельродом та іншими.

Політичні погляди М. І. Павлика близькі до того оточення, в якому перебував. У поглядах на суспільство він виходив з безперерв- ності його розвитку, був переконаний, що людство йде вперед, що капіталістичне суспільство має нетривкий характер і рано чи пізно буде замінено соціалістичним ладом.

Павлик вважав, що бідність і темнота народу можуть бути по-

долані тільки за зміни існуючих економічних і соціальних відносин,

«тільки при спільності ґрунтів і інших засобів продукційних, так щоб кожна робітна людина і її діти, і внуки й правнуки мали в гро- маді забезпечену продуційну співвласність, капітал, таким чином кожне мало на чім і при чім працювати, само існувало з своєї праці і мало час і нагоду вчитися, розвивати свої спосібності та ставати світ- лішим і ліпшим». На його думку, праця відіграє вирішальну роль у розвитку людини. Під працею він розумів науку про діяльність лю- дини, яка взагалі приносить користь людству — чи матеріальну, чи моральну. У капіталістичному суспільстві експлуататори керуються

 

одними нормами моралі, а трудящі маси — іншими. Основою спра- ведливої моралі є добування засобів для життя власною працею. Капіталісти та інші визискувачі простого народу є найаморальніши- ми людьми і поширюють «моральну заразу» по всьому світу, а тому не мають ніякого права навчати трудящих, як їм поводитись.

М. І. Павлик був переконаний, що капіталізм — більш прогре- сивний лад порівняно з феодальним, що буржуазна демократія — це крок уперед від монархічного деспотичного самовладдя. При капіта- лізмі, зазначав він, продуктивні сили розвинулися до небувалих ра- ніше розмірів, створені величезні матеріальні й культурні багатства. Згідно його поглядів, в монархічних країнах, зокрема в Росії, народ не має навіть тих мізерних політичних свобод і прав, якими користу- ється у конституційних буржуазних державах. Викриваючи грабіж- ницький характер капіталізму, він писав: «Звісно й те, що письмен- ник соціалістичний Маркс у розвідці своїй «Капітал» вияснив, що багатства капіталістів походять із уривків заробітку, властиво, з не- доплаченої платні робітничого класу, або, виражаючися фігурально, зо сліз і крові тих класів. Так переконаний і я, і се факт». Самі капі- талісти також є рабами капіталу. Щоб одержати невеликі прибутки, розбагатіти, вони не тільки йдуть на всілякі злочинні дії проти тру- дящих, а й ведуть жорстоку боротьбу один проти одного. Не капітал приносить прибуток, а праця. «Гроші, — зазначав М. І. Павлик, — скільки б не лежали, самі нічого не породять. Тільки тоді, коли до них береться робітник і виробляє стільки товарів, що їх продаж дає більше грошей, ніж було витрачено на виробництво товарів, капітал приносить своєму власникові великі прибутки». Багатства сільської буржуазії — поміщиків і куркулів є також наслідком експлуатації найманої робочої сили.

Облудним і фальшивим, писав М. І. Павлик, було гасло фран- цузької буржуазії «свобода, рівність, братерство», проголошене під час боротьби з феодальною аристократією за владу. Воно лишилося тільки на папері, бо селяни не мали землі, а робітники — фабрик

 

і заводів, тому змушені були працювати на землевласників і капіта- лістів, своєю важкою працею створюючи багатства для експлуатато- рів. Поділ людського суспільства на багатих і бідних, визискувачів і визискуваних, вважав М. І. Павлик, є також причиною війн. «Війна, писав він у рік першої світової війни, не може бути ідеалом людсь- кого життя», бо між народами мусить існувати довір’я, а не страх і ненависть. На власному досвіді він відчув фальшивість буржуазних свобод і буржуазної демократії, піддавав гострій критиці державний і суспільний лад конституційної Австро-Угорщини та інших буржу- азних країн. Оскільки за існуючою в Австро-Угорщині виборчою системою послів до сейму і державної ради обирають «тільки ґрун- товні або маєтні люди та вищі стани», а робітники, наймити і реміс- ники не обирають, то в цих виборних органах «найбільше панських, багатирських та попівських прихильників, які перекладають на тру- дящі маси всі тягарі». Австрійська конституція — «се лиш пустий звук», яка тільки на словах проголошує рівність людей, вільність ду- мок і переконань, а насправді в Австро-Угорщині панує свавілля сільських і міських багатств, урядовців та поліції.

Він відстоював думку про неминучість краху капіталізму і побу- дови соціалістичного ладу, в якому не буде багатих і бідних, експлуа- тації людини людиною.

Соціалістичний рух у Галичині, писав Павлик, не є результатом впливу і організації з-за кордону, він тісно пов’язаний з українським визвольним рухом і має ґрунт серед українського народу. Основою соціалістичного руху в Галичині є сільський пролетаріат і бідне се- лянство. Український народ знаходиться ще далеко від соціалізму, але виявлено йде до нього і ніщо не зможе зупинити цього поступу. Як собі уявляв Павлик соціалізм? «Народ, — говорить він, — касує всіх урядників, жандармів, поліцію, суди, арешти й військо як головні перешкоди народної волі і підпори теперішнього несправедливого порядку; народ касує стале військо, а запроваджує краєве козацтво, тобто роздає всім людям в краю оружіє; народ касує всі податки,

 

окрім податку на школи; народ ухвалює і вся влада — мужикам, всі фабрики й міста — робітникам; народ ухвалює: земля належить до цілої громади на гурт, котра й працює коло ґрунту гуртом, бо тільки гуртом, громадами можна купити дорогі хліборобські машини, зна- ряддя, худобу, насіння, тільки гуртом можна поправити хліборобст- во і тільки гуртом можна вборотися від усякої негоди і нещастя і тільки гуртом можна поправити людське життя на землі. То саме й щодо робітників-ремісників. На його думку, кожна людина повинна власною працею заробляти на прожиття в тій громаді, в якій захоче і яка її прийме. Кожна громада має право впорядковувати всі свої справи, сама вибирати і скидати своїх попів, професорів і урядників. Цілий край повинен складатися з вільних громадян. Обранці від гро- мадян мусять робити тільки те, що їм скажуть їх громади. Кожна людина може бути обрана послом або урядником, може братися до ремесла, якого схоче, переміняти його, має право говорити, писати й друкувати те, що тільки їй подобається і взагалі мати рівне право в родині, в громаді й краї.

Згідно з його поглядами, соціалізм — це спільна власність на землю, фабрики та інші «средства продукційні», спільна праця на них, повна свобода людини. У майбутньому суспільстві буде лікві- дована різниця між фізичною і розумовою працею, так що всі люди

«будуть робити руками й головою на переміну», результати розумо- вої праці будуть йти на користь всієї громади. Соціалістичне сус- пільство у своєму розвитку пройде дві стадії: соціалістичну і кому- ністичну. Він називав свої погляди на майбутній устрій аграрним, або хліборобським соціалізмом. На відміну від соціалістів-утопістів Заходу М. І. Павлик вважав, що повалити старий лад і побудувати нове суспільство без експлуатації людини людиною, можна тільки шляхом організованих дій трудящих мас, шляхом народної револю- ції. І він із захопленням вітав революцію 1905–1907 років у Росії.

Будучи послідовним революціонером з незначними ваганнями реформістського характеру, він відстоював необхідність створення

 

у кожній країні селянських і робітничих партій, виступав проти принципу демократичного централізму, об’єднання членів радикаль- ної партії з соціал-демократами. Щодо України, то М. І. Павлик вва- жав:   «Ми   можемо   потягти   за   одним   однісіньким  політичним центром — за центром майбутньої вільної Руси-України».

Принципи революційної боротьби, розроблені демократами Росії, одержали яскраве вираження і в творчості Івана Яковича Франка (1856–1916) — видатного мислителя і громадсько-політич- ного діяча, поета, письменника і вченого. Діяльність його проходила в Західній Україні в період, коли габсбургський уряд Австро-Угор- щини посилив національний гніт, проводячи політику поступового задушення і знищення української національної культури в Австрії.

І. Я. Франко належав до табору революційної демократії, був одним із безпосередніх попередників революційної демократії в За- хідній Україні. Син бідного селянського коваля, що рано позбувся батька й матері, І. Я. Франко пройшов сувору школу боротьби за існу- вання, що виховало в ньому гарячу любов до свого народу, нена- висть до насилля і експлуатації. У шкільні роки він добре вивчив ряд кращих творів Пушкіна, Льва Толстого, Тургенєва, Пом’яловсь- кого, знав напам’ять «Кобзар» Т. Г. Шевченка. У гімназії Франко був першим учнем. Влітку випасав худобу і працював у полі. Займав- ся перекладами.

У 1875 році вступив до Львівського університету, де приєднав-

ся  до  студентського  гуртка  так  званої  Москово-фільської партії.

1877 року Франка заарештували. Він залишив університет і закінчив його лише через 15 років. Його перу належить поняд 5000 праць — монографій, статей, повідомлень, рецензій, повістей, віршів, опові- дань. Коло інтересів І. Я. Франка було надзвичайно широким. Як ре- волюціонер-демократ, який прагнув до перетворення суспільства, Франко на кожному кроці своїх творчих пошуків стикався з пробле- мами виникнення держави, її сутності і ролі в сучасному житті. Вже в працях «Товаришам із в’язниці» і «Каменярі» Франко закликає до

 

боротьби  проти  гнобителів,  за  свободу.  Після  виходу  з  в’язниці встав   на   шлях   революційної   боротьби,   організовує   журнали

«Молот», «Громадський друг» та ін., котрі швидко були закриті і конфісковані урядом за «небезпечні» публікації.

І. Я. Франко підтримує зв’язки з селянами, був арештований в

зв’язку з процесом проти селян, звинувачених в «злочинах» проти влади. Франко працював над революційною поезією, дав такі твори, як «На суді», «Земле моя, всеплодяча мати» і «Гімн» (відомий під назвою «Вічний революціонер»).

Упродовж  1881–1890 рр.  різнобічна  діяльність  І.  Я. Франка найбільш плідно проходила в журналі «Світло» та ін., в яких опуб- ліковано його статті на різні політичні теми. В них він накреслює конкретні заходи для полегшення тяжкого становища пригнобле- них селянських мас, їх визволення від соціального і національного гніту. Видатний український мислитель викриває сутність консти- туції  1848 року,  що  фактично  зберегла  кріпосництво  в  Західній Україні. «Рабство зовсім не зникло із скасуванням панщини, тільки рамки його стали більш широкими, змінилась форма, прийшла більша політична свобода, незалежність особистості щодо інших людей, але економічно рабство залишилося, як і було до цього, при панщині».

І. Я. Франко визнавав всесвітньо-історичну роль Великої фран- цузької революції, але засуджував якобінський терор, котрий озна- чав  відхід  від  принципів  Декларації  прав  людини  і  громадянина

1789 року. Він розробив програму визволення пригніченого галиційсь- кого селянина. Найдоцільнішим шляхом переходу до соціалізму вва- жав організацію селянської «громади» (общини) — добровільного об’єднання селянських господарств на артільних засадах. В «грома- ді», на його думку, повинна вестись колективна обробка землі з за- лученням всіх членів общини і з розподілом доходів за працею. Кон- тури  соціалістичного  суспільства  І.  Я. Франка  близькі  до  ідеалу М. Г. Чернишевського, який впливав на нього, але він вважав, що

 

здійснення соціалістичних порядків можливо і мирним шляхом, без революції.

У 90-ті роки під впливом розвитку робітничого руху в Росії

І. Я. Франко починає усвідомлювати утопізм своїх поглядів на со- ціалізм і уважно вивчає праці Маркса і Енгельса, перекладає на українську мову цілий розділ «Капіталу», окремі глави «Анти-Дюрін- га», видані ним під назвою «Початок теорії соціалізму Енгельса». Однак в силу крайньої відсталості суспільно-політичного розвитку сучасної йому Галичини, він на кожному кроці своїх творчих пошу- ків стикався з проблемами виникнення держави, її сутності й ролі в суспільному житті. Він вважав, що джерелом і носієм влади в дер- жаві має стати більшість суспільства. Влада і воля цієї більшості по- винні співпадати — тільки тоді влада набуде народного характеру. В експлуататорській державі такого не було і не буде. «Царі, сатра- пи і царські прислужники, лицарі і вельможі — ось ті верстви сус- пільства, які створили обусоблений організм, позбавивши всіх ін- ших, навіть вільних людей, «політичного права», тобто права брати участь в управлінні». До «обусобленого» від суспільства організму він відносив «армію, поліцію, суд, чиновництво і адміністрацію».

Український вчений не ототожнював владу з особистістю пра- вителя, а, навпаки, підкреслював, що влада в державі не є особиста його воля, «будь то цар, король, президент… Правитель є лише… символ влади і відповідає тому поділу праці, тому стану освіти і гос- подарського розвитку, котрий панує в цілій державі».

Згідно з його поглядами, влада є втіленням не тільки волі пану- ючих над підвладними, а й сили, котра перетворює владу на реально діючий фактор. Саме сила надає державній владі можливість нав’я- зувати владну волю, є її гарантом. Недарма І. Я. Франко називав по- ліцейсько-бюрократичний  апарат  російської  абсолютної  монархії

«машиною таємного царства», що жорстко контролює «не тільки справи, а й навіть думки і прагнення кожної вільної одиниці», а Австро- Угорщину — «тюрмою народів», котра «обручем сильним… зціпила

 

їх живі суглоби». За його інтерпретацією, експлуататорська держава з  її установами є не тільки відчуженою від народу політичною си- лою, що утвердила свою владу в результаті «боротьби цілих груп за своє існування, за свою обусобленість, за свій внутрішній устрій» і тому покликана утримувати в шорах супротивників, придушувати їх опір. І. Я. Франко зробив висновок, що всяка влада немислима без примусу, насилля, котрі є необхідною ознакою влади як соціальної категорії, елементом її змісту.

І. Я. Франко багато уваги приділяв характеристиці буржуазної держави. «Сучасна держава — це пани і багаті, вороги робочого люду»,

«політична влада перетворилась також в капіталіста». «Держава — капі-

таліст» і народ — трудівник ворожі одне одному, капіталістична держава — зло для трудового народу. Критично ставився він і до

«конституціоналізму» буржуазного парламенту, підкреслюючи, що

буржуазний парламент Австро-Угорщини захищає інтереси не наро- ду, а поміщиків, буржуазії, буржуазної інтелігенції, котрі «засіли» в ньому з метою «брати» і «драти» парламентарно. Він викривав про- дажність і зрадництво депутатів. У цілому І. Я. Франко був крупним вченим, мислителем. Йому було присвоєно ступінь доктора філосо- фії у Віденському університеті, без захисту дисертації Харківський університет присудив ступінь доктора наук, Празька академія наук обрала його своїм членом.

Сергій Андрійович Подолинський (1850–1891) народився 19 лис- топада 1850 р. в маєтку «Ярославна», на межі Київської і Харківсь- кої губерній в сім’ї Андрія Івановича і Марії Сергіївни Подолинсь- ких. Батько його навчався у Київському німецькому пансіоні, а зго- дом  —  у  пансіоні  Петербурзького  університету,  зустрічався  з О. С. Пушкіним і А. Міцкевичем, увійшовши в історію літератури як «останній поет з пушкінської плеяди». С. А. Подолинський наро- дився у році, коли його батько вийшов на пенсію в чині дійсного статського радника і камергера. Батько хотів бачити свого сина гід- ним представником знатного роду. Напевне, таким прагнула бачити

 

свого сина і  мати, рідкісна красуня, дочка князя С. Д. Кудашева, який володів великими маєтками у Херсонській губернії. Проте Сер- гій пішов своїм шляхом. На нього вплинули «модні теорії» про на- дання свободи молоді у сфері інтелектуальноого й духовного роз- витку. Його шкільні роки припали на період активізації визвольного руху. У 1863 р. спалахнуло польське повстання.

17-річним  юнаком  С. А. Подолинський  став  студентом  при- родничого факультету Київського університету, де захопився ради- кальними ідеями і примкнув до організації, що їх пропагували, відвідував гурток з політекономії, в якому М. І. Зібер викладав еко- номічне вчення К. Маркса. Він вирішив стати лікарем і потім пра- цювати у селі.

Наприкінці 1871 р., після закінчення університету С. А. Подо- линський разом з М. І. Зібером виїхав за кордон. Він відвідав Львів, Відень, де сумлінно вивчав праці представників передових суспіль- них рухів того часу. 1872 р. переїхав до Швейцарії, де зустрічався з російськими та українськими емігрантами-революціонерами, побу- вав  на  квартирі  Ф. Енгельса  у  Лондоні.  Там  за  посередництвом П. Л. Лаврова особисто познайомився з К. Марксом. У тому ж році брав участь у V Конгресі Комінтерну в Гаазі. В 1873–1874 роках він

«головний помічник» у виданні журналу П. Л. Лаврова «Вперед». Особисто привозив журнал до Галичини і Наддніпрянщини, друку- вав праці про діяльність прогресивних сил у Європі, зацікавився за- конодавством Англії, національним питанням.

У 1875 р. С. А. Подолинський подорожував по Європі, листу- вався з К. Марксом і Ф. Енгельсом. Разом із М. П. Драгомановим і М. І. Павликом брав участь у виданні журналу «Громада», фінансу- вав його. Подолинський плекав наміри створити українську соціал- демократичну партію, та його спіткало страшне горе — раптово по- мерли його два сини. На початку 1882 р. здоров’я С. А. Подолинсь- кого погіршилося настільки, що він припинив наукову та громадську діяльність, лікувався у Франції, куди приїхала мати. Згодом царський

 

уряд дозволив перевезти С. А. Подолинського в Україну за умови, що коли він видужає, йому пред’являть звинувачення в антидержав- ній пропаганді. Однак до цього не дійшло. 30 червня 1891 р. Сергій Андрійович помер, його поховали у Києві.

С. А. Подолинський залишив глибокі й оригінальні досліджен- ня причин і умов виникнення держави. Згідно його поглядів у пер- вісному суспільстві не було класів і держави, всі справи вирішува- лися громадою. Мислитель з глибоким знанням справи з’ясовує питання про суспільну функцію експлуататорської держави, її роль і значення. Він підкреслював, що в умовах рабовласницького суспі- льства держава виконує функцію захисника інтересів рабовласників, допомагає їм зміцнювати своє економічне й політичне становище. В епоху феодалізму класова боротьба посилюється й ускладнюється. Зростає роль держави як апарату насильства, дістає більш яскравий вияв її експлуататорська суть. «Починаючи з продажу своїх підда- них у рабство, — писав Подолинський, — королі (царі) користува- лися більшою мірою всіма формами феодалізму, солдатчини, лих- варства, що панували в їх країнах». Особливо зростає роль держави як органу насильства і гноблення трудящих мас при капіталізмі. Страх перед розвитком і посиленням боротьби пролетаріату і перс- пективою  соціалістичної  революції,  зазначав  С. А. Подолинський, зближує і об’єднує в єдиний фронт усі сили, які роблять основну ставку на буржуазну військово-бюрократичну машину.

На його думку, капіталізм для Росії і України не є обов’язковим етапом розвитку. Ці погляди він популяризував за кордоном. В його статтях «Нігілізм в Росії», «Соціалізм, нігілізм і тероризм» розгляда- ються окремі принципи матеріалістичного розуміння історії, взаємо- зв’язок економіки та політики, економіки і права. Критика С. А. Подо- линським існуючого тоді в Росії та Австро-Угорщині державно-пра- вового режиму ґрунтувалася на його розумінні сутності держави як знаряддя гноблення й експлуатації. Він ворожо ставився і до абсолют- ної монархії в Росії, і до конституційної монархії в Австро-Угорщині,

 

стверджуючи, що становище трудящих мас в Австро-Угорщині, насамперед селянства, не поліпшилось від того, що їх «запрягли у новий «конституційний хомут». «І це називається конституційною державою, що таким підлим чином лакействує! Підла Австрія, ще більше підла, ніж Росія».

С. А. Подолинський  розробив  програму  демократичних  пере- творень на україсньких землях після здійснення революції. Її підпи- сали разом із ним М. П. Драгоманов і М.І. Павлик. Вона викладена в журналі «Громада» (1881 р.), що виходив у Женеві. У ній політична боротьба визначалася як засіб завоювання трудящими прав і свобод, а політичні права і свободи — як обов’язкова умова подальшої боро- тьби за соціалізм. Політичний ідеал С. А. Подолинського — соціаль- но-політична рівність. У буржуазних державах, на його думку, фор- мально зафіксована у конституційних документах, з яких випливає, що свобода не є дійсною, оскільки народні маси насправді позбавле- ні соціальної й політичної незалежності. Розроблена ним програма соціалістичного перетворення України передбачала надання всім трудящим рівних політичних і економічних прав — незалежно від статі й національності — а також свободи совісті, слова і можливос- ті вільного культурного розвитку.

За проектом С. А. Подолинського, Україна майбутнього — спо- чатку федеративна демократична республіка добровільно об’єдна- них громад, а у подальшому — член всенародного вільного союзу, інтернаціональної федерації. Основним осередком федерації визна- валася община. Це — і основа господарської структури, і орган політичного самоврядування. Відповідно до його поглядів, община поєднує в собі виконавчу, законодавчу і судову владу: сама буде

«вершити суд і правду». В общині втілиться безпосередній демокра-

тизм влади і управління, дістане вияв справжній суверенітет народу.

«Необхідно, — стверджував він, — щоб не було нікого вище общи- ни, щоб ніхто нікому не міг наказувати». С. А. Подолинський розу- мів важливість і значимість соціально-економічної функції общини

 

як політичного осередку суспільства, необхідність поділу праці і пла-

нування за соціалізму як основних факторів його функціонування.

Приділяючи значну увагу правильній організації суспільства, С. А. Подолинський передбачав  для  цього  створення  таких  умов: суспільної власності, обов’язковості праці (поєднання права на пра- цю і обов’язку працювати), справедливий розподіл продуктів праці. Тому до програм соціального перетворення суспільства він включав положення про ліквідацію приватної власності на знаряддя і засоби виробництва, знищення експлуатації чужої праці (включаючи й най- ману), створення спеціалізованих сільськогосподарських і промис- лових общин, планування і облік (щорічний) виробничих товарів і продуктів.

С. А. Подолинський багато писав про тяжке становище робіт- ничого класу, вважав його провідною силою у боротьбі за соціальні перетворення в країнах Західної Європи. В його планах боротьби за краще життя пролетаріату Росії і України не відводилася авангардна роль. С. А. Подолинський стояв на позиціях революційно-демокра- тичної ідеології, поділяючи утопічні політико-правові уявлення про соціалізм. Незважаючи на суперечливість його ідей, їм був власти- вий історичний оптимізм, віра у соціальний прогрес.

2. Революційний демократ Білорусії

К. С. Калиновський

Представник суспільно-політичної думки Білорусії Костянтин Семенович Калиновський (1838–1864) пов’язаний з визвольним ру- хом у 60-х роках ХІХ ст. за скасування кріпосного права, ростом се- лянських повстань проти поміщицької кабали. Народився Кастусь

21 січня (2 лютого) 1838 р. у селі Мостовляни Волковиського повіту Гродненської губернії у сім’ї безземельного шляхтича, власника невеликої фабрики. Ріс у товаристві старших братів і одноліток —

 

селянських дітей. У 1852 р. закінчив п’ятикласне дворянське учили- ще у Свіслочі. Потім поїхав до Москви, щоб стати студентом уні- верситету. Лише 5 жовтня 1856 р. його зарахували на перший курс юридичного факультету Санкт-Петербурзького університету. Сві- тогляд С. А. Калиновського, непримиримий до існуючого режиму, формувався під впливом революційних демократів. Він був актив- ним учасником гуртка Сераковського, поряд із Б. Врублевським і Я. Домбровським.

Після закінчення університету повернувся до Білорусії, енергій- но готував повстання, створював революційну організацію. Ядро її склали члени гуртка Сераковського і представники революційного студентства. А в середині 1861 р. у Вільно і Гродно були сформова- ні групи, які почали підготовку до повстання. Вони збирали зброю і боєприпаси, вели пропаганду серед селян. Калиновський, Врублевсь- кий та інші демократи Білорусії та Литви мали зв’язок з членами ро- сійської «Землі і волі». Він був організатором і редактором газети

«Мужицька правда». Його перу належать звернення до народу, в якому лунав протест проти свавілля влади і заклик до повстання,

«до сокири». В його публікаціях критикувалась діяльність царя, «до- брозичливця селян», викривався кріпосницький характер політики уряду, доводилось, що лише шляхом селянського повстання можна досягти задоволення справедливих вимог трудящих мас.

Весною 1863 р.  аграрний рух  в  Білорусії та  Литві  переріс у збройне повстання. Селяни громили поміщицькі садиби, розганяли царську адміністрацію. Повстання охоплювало все нові території, поширюючись на всю Білорусію і Литву. Варшавський уряд рішуче втрутився  у  справи  Білорусії  та  Литви  з  метою  перешкодити К. С. Калиновському підняти селянство на боротьбу за повне зни- щення поміщицького землеволодіння. Група Калиновського була усунута від керівництва повстанням. Понад півроку він перехову- вався від жандармів, але 28 січня 1864 р. був заарештований і 1 бе- резня став перед військово-польовим судом, який 2 березня засудив

 

його до смертної кари через повішення. Його стратили 10 березня

1864 р. на Лукішській площі у Вільно. К. С. Калиновський був ідеоло- гом селянської буржуазно-демократичної революції. Його світогляд відбивав настрої революційного селянства. Перебільшуючи можли- вості селянської революції, він вважав, що із знищенням старих по- рядків визволений народ перебудує життя згідно своїм розумінням свободи й рівності і досягне загального добробуту.

Виражаючи думки  селянства  К. С. Калиновський писав:  «Ми сьогодні всі вже знаємо, що людина вільна, якщо має шматок своєї землі, за котру ні чини, ні оброк не сплачує, ні панщині не служить, коли платить малі податки — і то не на царські конюшні, псарні й розпусту, а на потреби свого народу; коли не йде в рекрути чорт знає куди, а йде захищати свій край, тільки тоді, коли такий ворог прийде; коли всякий робить, що побажає, і не кривдить ближнього». У результаті повалення самодержавства і кріпосництва, на його дум- ку, в країні встановиться демократичний лад, за якого не буде місця поміщицькому землеволодінню, вся земля безплатно перейде до селян, будуть скасовані непосильні податки, знищені цар і ворожа народу царська бюрократія. Здійснення цих перетворень, по суті, розчистило б шлях для швидшого капіталістичного розвитку країни. Знищення старих порядків, за його поглядами, недостатньо для того, щоб вирвати селянина з нужди. Важливого значення він надавав розвитку освіти, введенню навчання рідною мовою. В освіті вбачав основу подальшого прогресу.

Піднімаючи трудящих Білорусії і Литви на революційну бо- ротьбу проти кріпосницької держави, К. С. Калиновський пропагу- вав  тезу  про  необхідність  замість  царського  створити  народний уряд, який «піклуватиметься про щастя людей, слухатиме народ і робитиме так, як народу краще». Він охоронятиме рівність і справед- ливість, запобігаючи спробам «злих людей» жити в розкошах за ра- хунок пограбування і пригноблення інших. Розмірковуючи над ос- новними принципами нового державного устрою, К. С. Калиновський

 

обґрунтовував ідею участі селян в управлінні державою. Відстоюю- чи народовладдя, він вимагав, щоб правосуддя здійснювалося самим селянством. Звертаючись до селян, він писав: «Всіх, хто буде проти селянської свободи, чи він піп, чи ксьондз, мужик чи барин, скликав- ши схід і зробивши справедливий суд… вести на шибениці! А хто хоче кривди людей — той хай краще сам даремно пропадає».

Білоруський революціонер сподівався, що селянська революція знищить станову й майнову нерівність. Його селянський демокра- тизм мав риси утопічного соціалізму, в якому підкреслювалось, що селянська   свобода   несумісна   з   існуванням   гнобителів  народу. К. С. Калиновський пропагував ідею демократичної республіки, де діятиме справедливий суд, а війська захищатимуть інтереси народу, щоб «навіки народ наш був вільним і щасливим».

3. Суспільно-політична думка в Грузії, Вірменії та Азербайджані

Грузія

Грузія в другій половині ХІХ ст. переживала крах кріпосництва і ріст економічного життя, розвиток шляхів сполучення і виникнен- ня капіталізму, що встановили поділ праці між областями Грузії, розхитали господарську замкнутість князівств і зв’язали їх в одне ціле. У розвитку передової суспільно-політичної думки в Грузії ве- лику роль відіграли твори російських революційних демократів. Московський і Петербурзький університети давали освіту і представ- никам Грузії. Так, грузинський письменник, громадський діяч Ілля Григорович Чавчавадзе (1837–1907) народився 27 жовтня (за ста- рим стилем) в селі Кварелі на півночі Кахетії в небагатій дворянсь- кій сім’ї. По закінченню гімназії в 1856 р. Чавчавадзе вступив на юридичний факультет Петербурзького університету і протягом чотирьох років жив серед російських друзів, був близько знайомий

 

з Чернишевським і Добролюбовим. 12 жовтня 1861 р. разом з інши- ми студентами його виключили з університету за участь у студентсь- кій політичній демонстрації. Ілля Чавчавадзе залишив Петербург і виїхав на батьківщину, де став мировим посередником Душетського повіту Тифліської губернії, мировим суддею у тому ж повіті. Очо- лював товариство поширення грамотності серед грузинського насе- лення, займався літературною і політичною діяльністю. Він рішуче виступав проти кріпосництва. Так, у праці «Життя і закон» він пи- сав: «У 1861 році здійснилося у нас визволення селян від кріпосного рабства. Знищені умови, за яких одна людина не може топтати люд- ську гідність іншої, і віднині сама людина визнана людиною. Одних позбавили того, що було образою права і справедливості, іншим по- вернули те, що несправедливо було у них відняте. І. Г. Чавчавадзе брав активну участь у підготовці реформи. А в 1864 р. сам віддав безкоштовно свої землі у повну власність селянам.

Поет і мислитель поділяв думку, що вищою метою будь-якого устрою має бути забезпечення умов для щасливого життя людини. Людина не може жити ізольовано, вона потребує суспільства, але суспільство і державний устрій повинні бути такими, щоб сприяти вільному розвитку особистості. Будуючи плани створення такого суспільства І. Г. Чавчавадзе не міг не рахуватись з конкретним іс- торичним становищем Грузії як безправної колонії царської Росії. У зв’язку з цим необхідно було, насамперед, вирішити проблему взаємовідносин Росії і Грузії. У ранній період своєї діяльності він відстоював ідею відокремлення Грузії від Росії шляхом народного повстання. Але висловлювати її відкрито у своїй публіцистиці він не міг. Однак у художніх творах він поетично і водночас чітко прово- див цю ідею у віршах «Моя пісня», «Пісня грузинських студентів».

З початком 80-х років І. Г. Чавчавадзе змінює свою позицію, на- голошуючи на необхідності боротьби з російським царизмом за одер- жання політичних свобод для Грузії. Принципи суспільства, за яке він боровся, не сформульовані ним в окремому творі — про них

 

йдеться у багатьох роботах, і уважне їх вивчення дає змогу уявити, яким автор бачив таке суспільство. Він щиро прагнув до створення вільного суспільства, заснованого на принципах рівності й справед- ливості, в якому люди могли б бути щасливими і втілилося б у життя гасло Великої французької революції: «Свобода, рівність, братерст- во». Водночас грузинський письменник акцентував увагу на завою- ванні політичних прав для Грузії у межах Російської імперії, боров- ся за розширення самоврядування, проведення мирних внутрішніх реформ. І. Г. Чавчавадзе сподівався на добрі наміри царя, дворян і князів, мріяв про ефективні перетворення для всієї Грузії, які запро- вадили б демократичну форму самоврядування (республіку), за якої селяни користуватимуться такими самими правами, що й дворяни. Всі верстви, всі грузини будуть жити у згоді між собою і працювати на благо своєї батьківщини. І. Г. Чавчавадзе боровся за те, щоб лік- відувати вплив царських чиновників на суд і добитися безпристраст- ності судочинства, щоб суд і закон шанувались усіма і всі бачили б у них своїх покровителів, своїх рятівників. Висунуті І. Г. Чавчавадзе іде, сприяли пробудженню самосвідомості селян, політичної актив- ності всього населення Грузії. У серпні 1907 р. І. Чавчавадзе загинув від рук найманих убивць.

Значний внесок у розвиток політичної думки Грузії вніс Ака- кій Ростомович Церетелі (1840–1915) — письменник, творчість якого    насичена   значним   соціально-політичним   змістом.   Хоч А. Церетелі не зміг піднятись до відкритої проповіді класової бороть- би, він у своїх творах пристрастно критикував свавілля і насилля царських сатрапів, чиновників та їх лакеїв у Грузії, мріяв про те, що правда силою освіти переможе неправду і наступить час, коли всі будуть рівні, буде знищено гноблення і девізом суспільства стане

«братерство, єднання, любов». Акакій Церетелі зустрічався з Т. Г. Шев- ченком. Темою розмови було становище українського і грузинського народів у царській Росії, необхідність служіння народу, боротьби з царсь- кими чиновниками, захист інтересів народу від місцевих поміщиків.

 

А. Р. Церетелі зумів розгадати напівкріпосницький характер ре- форми 1861 р., що не привела до докорінного руйнування старих, феодальних форм експлуатації селянства. Письменник був захисни- ком грузинського селянства. Після придушення повстання 1875 р. він виступив на суді з захистом селян, які чинили збройний опір вій- ськовим каральним загонам, посланим царським урядом на «прибор- кання» повстання. Церетелі ставився з глибоким співчуттям і до тяжкого становища робітників. Він перший переклав на грузинську мову гімн «Інтернаціонал». В 1905 р. А. Р. Церетелі став на бік ре- волюції в Росії, створивши ряд творів, спрямованих проти царського уряду.

Виразником інтересів бідного селянства Грузії виступає Егнате Ніношвілі (1861–1894), син бідного грузинського селянина, який прожив тяжке життя. Соціальна спрямованість творів Ніношвілі спрямована на викриття гострих суперечностей між поміщиками і трудівниками — селянами Грузії. Так, в романі «Джанкі Гуріаші» дано правдивий опис побуту і нравів гурійських селян, пронизаний гарячою симпатією автора до повсталих селян. При цьому відзначаєть- ся, що повстання грузинських селян може розраховувати на успіх лише за умови їх тісного союзу з російським селянством. Класова боротьба гурійських селян з дворянами — поміщиками не приховуєть- ся, а викривається автором. Гурійські дворяни намагались надати повстанню вузьконаціоналістичний, антиросійський характер, але, переконавшись в тому, що це не вдається, розірвали свій тимчасо- вий «блок» з селянами і зрадили повстанців.

Роман Ніношвілі про повстання гурійських селян був першим в грузинській літературі, в якому одержала яскравий вираз класова боротьба грузинських селян зі своїми поміщиками і цим викрила безпідставність неправдивої версії про «єдність» інтересів усіх кла- сів у Грузії. Творчість Ніношвілі звернута до майбутньої революції. Вона справила вплив на формування революційно-демократичних проблем щодо розвитку Грузії.

 

Вірменія

Приєднання Вірменії до Росії в 1828 р. було спасінням для вір- менського народу. Воно забезпечило йому безпеку від варварських нападів та погрози фізичного знищення з боку іранських сатрапів і зробило можливим безпосередній вплив на Вірменію російської культури. Разом з тим приєднання до царської Росії не позбавило вір- менський народ від соціального і національного пригноблення. Про- цес зубожіння народних мас відбувався і вів до масової еміграції ба- гатьох тисяч вірмен. Першим письменником-просвітителем свого народу став Хачатур Абовян (1805–1848), один із творців вірменсь- кої літературної мови.

Він навчався в сільській школі, потім в Тимліській семінарії, про- довжив освіту в Юр’євському університеті і закінчив його в 1836 р. Повернувшись на батьківщину, Х. Абовян виступив як послідовний де- мократ, енергійно бореться проти феодально-клерикальної реакції у Вірменії. Працював інспектором повітового училища в Тифлісі, потім у Єревані. Х. Абовяна травили клерикальні вірменські кола, поміщики та торгова буржуазія. У квітні 1848 р. Х. Абовян пропав без вісті.

За  короткі  роки  своєї  літературної  і  педагогічної  діяльності Х. Абовян  значно  збагатив  вірменську  літературу,  вказав  їй  нові шляхи для розвитку. В своїх творах він гостро критикував жадність духовенства  і  поміщиків,  косність  торгової  буржуазії.  В  романі

«Рани Вірменії» його герой Агасі втілює в собі кращі риси патріота,

не жаліючого життя за свободу вітчизни.

Х. Абовян був свідком глибокої злиденності і відсталості наро- ду, неуцтва народних мас, пригноблення народу поміщиками. Він не раз виступав відкрито проти вірменського духовенства і місцевої буржуазії. Демократизм Х. Абовяна, однак, не виходив за межі про- паганди справи просвітництва і викриття феодальної верхівки Вір- менії і місцевої буржуазії.

Великим громадським діячем і революційним демократом Вір-

менії був Мікаель Налбандян (1829–1866). Ще в юнацькі роки він

 

вступив у боротьбу, котра йшла між крупною вірменською буржуа- зією і духовенством з одного боку, і народжуючою вірменською різ- ночинною інтелігенцією і біднотою — з другого. М. Налбандян в своїх ранніх творах висміює вірменське духовенство і буржуазію, що підтримували царизм і засилля кріпосників.

У роки напруженої боротьби за скасування кріпосного права в Росії і проведення селянської реформи М. Налбандян рішуче приєд- нався     до     російської     революційної     демократії.     Світогляд М. Налбандяна складався безпосередньо під впливом творів Черни- шевського та його сподвижників Шелгунова і Антоновича. Постійні переслідування,   погрози   арешту,   хворобливий   стан,   змусили М. Налбандяна виїхати за кордон в 1859 р. Він побував у Відні, Бер- ліні, Парижі, Лондоні, Венеції, Константинополі.

У Лондоні він знайомиться з О. І. Герценом і М. П. Огарьовим і підтримує з ними постійні зв’язки. В написаному в еміграції творі

«Землеробство як вірний шлях» Налбандян виступає як послідовний матеріаліст і демократ. Він відстоює інтереси народних мас. Значна частина твору присвячена критиці капіталістичного ладу, формальної буржуазної демократії, критиці селянської реформи 1861 р. як кріпос- ницької проповіді селянської революції. Єдиним справедливим ладом Налбандян вважав соціалістичний. В своїй книзі він дає нарис конту- рів  соціалістичного  суспільства.  Перебуваючи  в  Лондоні,  М. Нал- бандян взяв активну участь в революційній діяльності. Є підстави вважати Налбандяна одним з організаторів революційної «Землі і во- лі». Програмна стаття Огарьова «Що треба народу» написана була з участю М. О. Серно-Соловйовича, М. Налбандяна, М. М. Обручова, О. М. Слепцова та ін. Після повернення із-за кордону в Петербург Нал- бандян в кінці 1862 р. був заарештований і посаджений в Петропав- лівську фортецю. За станом здоров’я був звільнений і висланий до мі- ста Камишина Саратовської губернії, де й помер.

За своїми суспільно-політичними поглядами Налбандян був переконаним революціонером-демократом. Як захисник нагальних

 

інтересів народу він гостро критикував кріпосницькі порядки в Росії, а також капіталістичний лад Західної Європи. Вважаючи шлях се- лянської революції єдино правильним, М. Налбандян постійно ви- кривав конституційні ілюзії лібералів, вважаючи, що земля повинна належати не поміщикам, а народу. Селянська реформа 1861 р. в Росії, вказував Налбандян, нічого не дала народу і була несправедливою. Одержати землю народ може тільки, здійснивши революцію і пова- ливши уряд.

На думку М. Налбандяна, ті нещасні вірмени, котрі емігрують із своєї рідної країни, не зможуть знайти собі ні забезпеченого, ні тим більше щасливого життя ні в Туреччині, ні в Західній Європі. Туреччина — відстала, феодальна країна, яка жорстоко притискує вірмен. У західноєвропейських державах «кожна п’ядь землі на рахунку, все багатство зосереджено в руках капіталістів, свободи носять формальний характер, і емігрант повинен волочити жалюгід- не існування, залишаючись вічно на становищі нужденного».

М. Налбандян визнавав за кожною нацією безумовне право на незалежне існування. Він боровся проти великодержавного шовініз- му, насильницького «обрусіння» Вірменії. На прикладі буржуазних держав Західної Європи він показує справжню класову спрямова- ність буржуазної держави як знаряддя експлуатації народних мас. Буржуазна власність, на його думку, є величезне зло, котре утверди- лося у світі завдяки насиллю та обману.

Для Налбандяна, пропагуючого перехід до соціалізму через се- лянську революцію і організацію селянської праці на націоналізова- них землях, буржуазна держава є «тиранія, котра рівнозначна роз- бою». Тільки простий народ є справжнім носієм «як моральної, так і матеріальної сили нації». «Свобода сама по собі — одні лише слова і не може бути здійснена без вирішення економічного питання. Жод- ний вільний уряд, жодне вільне законодавство не може спасти лю- дину від рабства, поки ця людина не буде визнана маючою право на землю. А поки цього немає, загальна злиденність буде посилюватись

 

і  досягне гігантських розмірів». Налбандян вказував, що питання про землю кріпосний вирішить сам «з допомогою сокири». Питання

«про людину і хліб» і в Росії і в Європі вирішиться, говорив Налбан- дян, — «рано чи пізно»… «І ніщо не зможе помішати цьому». Після революції «зникнуть існуючі державні системи», з’явиться новий лад, несучи з собою вирішення всіх наболілих питань. Своїм могут- нім словом М. Налбандян активно впливав на піднесення револю- ційного руху у Вірменії.

Азербайджан

По Гюлістанському договору 1813 р. і Туркмангайському дого- вору 1828 р. Північний Азербайджан був приєднаний до Росії. Проте це не принесло йому соціального і національного визволення трудя- щим масам. У 1830, 1837 і 1863 р. тут відбувся ряд повстань пригні- ченого селянства, спрямовані як проти місцевих феодалів, так і про- ти царської адміністрації.

Борячись проти національно-колоніального пригноблення кра- щі люди Азербайджану черпали духовні сили у великих творах революційних демократів Росії. Найбільш крупним просвітителем- демократом  Азербайджану  був  Мирза  Фаталі  Ахундов  (1812–

1878). Він походив з міщан. У віці 20 років Ахундов відвідує російсь- ку школу і вивчає російську мову. З 1834 р. він на службі в канцеля- рії головноуправляючого на Кавказі барона Розена (в Тифлісі) в яко- сті перекладача із східних мов на російську. В цей час близько зна- йомиться з декабристами, зісланими на Кавказ. У 1851 р. Ахундов був обраний дійсним членом Російського імператорського географі- чного товариства, а з 1864 р. був членом археографічної комісії з до- слідження кавказьких і закавказьких архівів. Помер М. Ахундов в

1878 р. в Тифлісі.

М. Ахундов залишив велику літературну спадщину, в якій дано глибоке вирішення питань філософії, суспільно-політичного життя сучасного йому Азербайджану. Будучи оригінальним мислителем,

 

Ахундов критично переробив твори Спінози, Монтеск’є, Вольтера, Ге- львеція та ін. філософів, особливо російських революційних демокра- тів. Будучи матеріалістом в розумінні законів природи, Ахундов рішу- че боровся з релігійними забобонами, викривав реакційну роль ісламу. Він був рішучим прихильником проведення демократичних реформ на Сході. В своїй творчості він захищає інтереси азербайджанського наро- ду. Рішуче боровся проти мюридизму як знаряддя феодально-клерика- льної реакції, що знаходився на службі іноземних колонізаторів. В осо- бі «цивілізованих» англійських колонізаторів вбачав лютіших ворогів народів Сходу, зокрема Азербайджану. «Всьому світу відомо, — писав він, — як звертаються англійці з населенням Індії. Хіба Англія, володі- юча цивілізацією і встановивши конституцію, звертається з індійським народом краще, ніж деспот? Якщо порівняти їх з деспотом, то останній куди краще англійців». Непримиримо борячись з мюридизмом, Ахун- дов вбачав у русі Шаміля загрозу для народів Кавказу, орієнтацію на султанську Туреччину. Заставу прогресивного розвитку Азербайджану М. Ахундов бачив тільки в союзі з російським народом. За своїми політичними переконаннями він був демократом.

4. Політичні погляди мислителів Казахстану

ХІХ ст. було переможним в історії Казахстану. Над великою країною, що відрізнялася економічною відсталістю і феодальною роздрібленістю, цілком нависла загроза повного поневолення. Вся система суспільних відносин відзначалася особливо застійним хара- ктером. Купка феодалів жорстоко експлуатувала народні низи. Ка- захський народ в особі найбільш розумних і далекозорих своїх дія- чів розумів, що приєднання Казахстану до Росії, хоч і позбавляє ка- захські жузи (об’єднання кількох орд) політичної самостійності, все ж є благом проти системи експлуатації, заснованої на хижацькому пограбуванні, котру встановили Коканд і Хіва.

 

Ряд передових представників казахського народу встає на шлях зближення з російським народом і черпає запас нових по-своєму змісту ідей в творах російських письменників і особливо революцій- них демократів. У другій половині ХІХ ст. Казахстан висуває таких видатних просвітителів, як Чокан Веліханов, Ібрай Алтинсарін і Абат Кунанбаєв, котрі присвятили своє життя і творчість освіті казахського народу. Так, Чокан Валіханов (1835–1865) був вченим істориком, публіцистом–демократом. Походив він із султанського роду, хана Абая, вчився в Омському кадетському корпусі, будучи офіцером, близько зійшовся з демократичною інтелігенцією міста Омська. Ч. Веліханов був знайомий із засланим петрашевцем С. Ф. Ду- ровим та ін., що справили на нього формування його демократично- го світогляду. Веліханов був особисто добре знайомий з великими вченими Д. І. Менделєєвим, Семеновим-Тян-Шанським та іншими. Його переконання були близькі до революційної демократії, він до- сконало вивчав твори В. Г. Белінського і М. Г. Чернишевського, пе- ребуваючи в Петербурзі в 1860–1861 роках.

Веліханов вважав іслам великою народною бідою і багато сил присвятив викриттю реакційного мусульманського духовенства. Він вважав, що шляхом освіти можливо оздоровити суспільний лад Казахстану, а народ із допомогою науки і освіти зможе подолати соці- альний гніт. Відомим просвітителем казахського народу був Ібрай Алтинсарін (1841–1889) — автор «Киргизької хрестоматії», «Записок про волосні школи» і «Що ми бачимо у цивілізованих народів?». Алтинсарін був одним із засновників казахського алфавіту, казахської письменності і літературної мови. Перший став насаджати в Казах- стані викладання в школах казахською мовою. «Школи — це головні пружини освіти киргизів, — писав Алтинсарін, — на них і в особли- вості на них надія: в них же і майбутність киргизького народу».

Великим просвітителем Казахстану був Абай Кунанбаєв (1845–

1907). Він походив із стародавньо-султанського роду. Навчався спо-

чатку у мулли, а потім в Семипалатинську в місцевому медрессі.

 

Тут він вивчав твори класичних авторів Сходу Фірдоуси, Нізамі, Алішера Навої, вивчає арабську мову і російську. Добре знав твори Пушкіна, Лермонтова, Крилова, Белінського. В Семипалатинську познайомився з російськими політичними засланими. І як наслідок, Кунанбаєв став видатним просвітителем казахського народу і викри- вачем всієї феодально-бійської верхівки. Він послідовно виступає на захист інтересів простого народу. Він боровся проти релігійного мракобісся, засилля родової знаті і феодалів, їх знущання над наро- дом, проти феодалньих міжуособиць, неуцтва, злиденності народ- них мас і політики пограбування народу як своїми казахськими фео- далами, так і царськими чиновниками.

Віра в силу розуму і освіти давала Абаю надію на те, що його народ зможе зірвати з себе ланцюги вікового рабства.