Історія політичних вчень - Навчальний посібник (Безродний Є. Ф., Уткін О. І.)

Розділ хх суспІльно-полІтичнІ погляди росІйських радикалІв хІх столІття

1. Характеристика соціально-політичного становища в Росії

У феодально-кріпосницькій Росії середини ХІХ ст. виробничі відносини перестали відповідати продуктивним силам, що розвива- лися. Царська влада, що намагалася зберегти феодальну власність на землю і кріпосницьку залежність селян, була безсила помішати росту продуктивних сил, оскільки розклад феодального базису і розвиток товарно-грошових відносин відбивався на всіх основних галузях економіки країни. Зростання зовнішньої і внутрішньої тор- гівлі привело до спеціалізації окремих районів країни та періодич- ної організації всеросійських ярмарок. Мануфактура була витісне- на фабрикою з розподілом трудових процесів серед робітників і за- стосуванням машин. Сільське господарство виявилося втягнутим в розвиток капіталістичних відносин. Погоня поміщиків, промислов- ців, купців за прибутками викликала шалений натиск з їх боку на селян і робітників. Ріст оброку, збільшення повинностей, зубожін- ня селянства, привели до піднесення селянського руху. Зростає кількість випадків розгромів та підпалень поміщицьких маєтків, чинення опору поміщикам, невиходу на барщину, втеча оброчних селян, відпуск у місто.

 

В більшості губерній в сільському господарстві відбувався про- цес переходу від старої барщинної системи і натуральних повиннос- тей до оброчної системи експлуатації, розвитку відхожих промислів і товарно-грошових операцій. В умовах швидкого росту внутрішньої торгівлі і розвитку торгівлі Росії з країнами Західної Європи і Азії росло товарне виробництво хліба поміщиками. Зацікавлені у вироб- ництві хліба і сировини на ринок поміщики розширили барські посіви і зводили до мінімуму селянські наділи, що підривало устої фео- дального господарства, заснованого на наділенні виробників засоба- ми виробництва, а це суперечило товарному виробництву. З початку ХІХ ст. в ряді галузей російської промисловості починається засто- сування машин, що вимагало збільшення чисельності вільнонайма- них робітників. У Росії розвивається капіталістичний спосіб вироб- ництва. Протягом 1825–1860 рр. кількість промислових підприємств зросла втроє, а зайнятих в них робітників подвоїлася. 1815 року бу- ло побудовано і здано в експлуатацію перший пароплав, а з 1820 ро- ку почався їх регулярний рух по Волзі. В 1837 році відкрита перша залізниця (Петербург — Царське Село), пізніше вступила до ладу за- лізниця Петербург—Москва. Можливість дальшого розвитку і росту промислового виробництва стримувалася відсутністю достатніх кад- рів вільнонайманих робітників. На прохання заводчиків і фабрикантів у 1840 році уряд дозволив посесійним фабрикам перехід на вільно- найману працю.

Захоплена проникненням в економіку нових, буржуазних відно- син, що склалися в надрах феодального суспільства, Росія залиша- лась кріпосною країною. Розвиток революційно-демократичної дум- ки в Росії відбувався у стані розкладу феодального суспільства. Назрівання кризи феодально-кріпосної системи в 30–40-ві роки ХІХ ст. проходило на фоні революційної ситуації в Західній Європі. Рево- люції 1830 і 1848 років, особливо остання, що сприяли скасуванню кріпосного права в Пруссії та Угорщині, були сприйняті передовими російськими  людьми  як  наближення  неминучої  перемоги  нових

 

виробничих відносин і в Росії. Поразка Росії в Кримській війні пока- зала гнилість і безсилля кріпосної системи. Неможливість її збере- ження зрозумів навіть Микола І. Криза феодально-кріпосницької си- стеми привела до змушеного скасування кріпосного права «зверху», проведення селянської реформи. Протиборство в Росії в період про- ведення цієї реформи розділило російське суспільство на два проти- лежних табори. В одному перебували відкриті захисники поміщиць- ко-кріпосницьких порядків і буржуазні ліберали.

Ідеологи реформаторського шляху розвитку капіталізму в Росії виступали за «прусський шлях» розвитку, будучи представниками консервативного лібералізму. Вони хотіли «визволити» Росію «звер- ху», не руйнуючи ні монархії, ні землеробства і влади поміщиків, побуджуючи їх до «поступок» духу часу. Представники такого шля- ху реформ приєднувалися до філософії права Гегеля і брали на «оз- броєння» консервативну систему соціально-політичних поглядів. Російські революційні демократи (Герцен, Белінський, Чернишевсь- кий і Добролюбов) боролися проти кріпосників і буржуазних лібера- лів. Вони на відміну від західних соціалістів-утопістів Сен-Сімона, Фур’є, Оуена — пропагували не шлях реформ і здійснення соціаліз- му через поширення освіти, а визволення від всякої експлуатації шляхом народної революції. Соціалізм російських революційних де- мократів був утопічним, оскільки, вони покладали надії на селянську общину, не вбачаючи робітничого класу Росії в 40– 60-х роках ХІХ ст. Зародження революційно-демократичного руху в Росії впливало на суспільно-політичну думку в Україні, Білорусії, Казахстані, Закавказ- зі, Середній Азії, а також в Болгарії, Польщі, Чехії.

2. Політичні ідеї О. І. Герцена

Олександр Іванович Герцен (1812–1870) був найвидатнішим дія-

чем дворянського періоду революційного руху Росії. Народився він

 

у Москві в сім’ї багатого поміщика Яковлева. В дитячі роки одержав хороше виховання вдома у гувернера-француза Бюшо, якобинця, учасника Французької революції, і семінариста Протопопова, який познайомив юного Герцена з свободолюбивими творами Пушкіна і Рилєєва.

Герцену було 14 років, коли відбулося повстання декабристів. Як він писав, «Страта Пестеля і його товаришів остаточно розбуди- ли  дитячий  сон  душі  моєї».  У  1828 році  Герцен  і  його  товариш М. П. Огарьов на Воробйових горах Москви дали клятву віддати все своє життя боротьбі за народну справу.

1829 року Герцен вступив до Московського університету на фі-

зико-математичний факультет  і  закінчив  його  в  1833 році,  але  в

1834 році разом із членами гуртка був заарештований і висланий до Пермі, а  звідти —  до  Вятки і  Володимира. У  1840 році Герцену дозволено повернутися до Москви. Він захоплюється гегельянством.

1847 року, після смерті батька, назавжди виїхав за кордон, де позна- йомився з Прудоном, Гарібальді та іншими представниками євро- пейського радикалізму. Живе у Франції, Швейцарії, Ніцці і Лондоні. Як відзначав Герцен, революція 1848 роу у Франції і розправа, про- ведена буржуазією над робітничим класом, убили віру в буржуазну демократію. Париж в один рік протверезив мене. Я почав спереча- тись з самим Заходом. Кривавий терор буржуазії зруйнував його дрібнобуржуазні ілюзії і змінив погляди на західноєвропейську ци- вілізацію в цілому.

О. І. Герцен почав ретально вивчати проблеми історичного роз-

витку Росії. Написав ряд творів, присвячених російському народу:

«Про розвиток революційних ідей в Росії» (1851), «Хрещена влас- ність» (1853), «Старий світ в Росії», (1854), «Російський народ і со- ціалізм» (1855). У цих працях він розкриває теорію так званого «ро- сійського соціалізму». Революційна пропаганда, котру вів О. І. Герцен, викликала ненависть царизму. В 1851 році цар Микола І оголосив його назавжди вигнаним з Російської імперії.

 

У 1853 році І. О. Герцен організував в Лондоні «Вільну російсь- ку типографію» і приступив з 1855 року до видання періодичного журналу «Полярна зірка», а з 1857 року — газети «Колокол». Зі сто- рінок цих видань він викривав офіційну Росію, котра «починається від імператора і йде від жандарма до жандарма, від чиновника до чиновника, до останнього поліцейського в найдальшому закутку ім- перії». «Я всіма фібрами своєї душі належу російському народові, я працюю для нього, він працює в мені, і це зовсім не історична ремі- нісценція, не сліпий інстинкт і не кровний зв’язок, а наслідок того, що я крізь кров і заграву пожеж, темноту народу і цивілізацію царя, бачу величну силу, важливий елемент, що вступає в історію поруч з соціальною революцією, до якої старий світ піде волею чи неволею, якщо він не хоче загинути або закостеніти». Помер О. І. Герцен

9 (21) січня 1870 році в Парижі, похований у Ніцці.

Світогляд О. І. Герцена формувався під впливом російської дійс- ності, ідей декабристів, визвольної боротьби кріпосних селян проти поміщиків, революційних подій у Західній Європі, творів соціаліс- тів-утопістів. Він виступав проти соціологічних вчень про вічність капіталістичного ладу, стверджував, що суспільство розвивається по висхідній лінії у напрямку до соціалізму. У своїх працях писав про боротьбу класів у суспільстві, часто ототожнював їх із станами, до- водив неминучість революції та перемоги в ній трудящих мас. З точ- ки зору мислителя, рабовласницький лад, феодалізм не є наслідками непорозуміння або помилок — усі суспільно-економічні формації виникають закономірно.

Людське суспільство, на думку О. І. Герцена, розвивається за своїми законами, а головною діючою силою є народ. Він перший у домарксистській соціології заявив, що народні маси є творцем істо- рії. Разом з тим О. І. Герцен не заперечував ролі великих людей у розвитку суспільства, зазначав, що особистість формується суспіль- ним середовищем, «геніальні натури майже завжди з’являються, ко- ли вони потрібні».

 

У «Листах до супротивника», «До старого товариша» та інших працях О. І. Герцен відстоює матеріалістичні тенденції в розумінні історії. Він вважав, що соціалістичне перетворення суспільства по- винне початися з економічного перевороту, тобто з передачі землі, знарядь та засобів виробництва у власність суспільства. Економіч- ний переворот, стверджував він, мав велику перевагу перед усіма релігійними та політичними революціями.

Виходячи, в основному, з ідеалістичного тлумачення історич- ного процесу, Герцен вбачав в історії суспільства, передусім, посту- пальний розвиток свідомості, спрямований на розумне влаштування життя та досягнення гармоній між особистими і суспільними інтере- сами. Однак він зазначав, що розвиток суспільства не встигає за роз- витком думки, і навіть дійшов висновку, що у життя — свій само- стійний шлях розвитку, який не відповідає діалектиці чистого розуму. О. І. Герцен спростував твердження німецьких ідеалістів і слов’яно- філів про «богообраність» того чи іншого народу, доводив, що наро- ди рівні між собою, не існує поділу їх на вищі або нижчі. Він під- тримував повсталий народ, гостро критикував крупну буржуазію, засуджував звірячу розправу контрреволюції над учасниками черв- невого повстання 1848 року в Парижі. І водночас, не вірячи у рево- люційний дух російського народу, часто звертався з листами до поміщиків і царя, переконував їх добровільно звільнити селян, надав- ши їм землю. Під впливом піднесення революційної боротьби тру- дящих у Росії О. І. Герцен на початку 60-х років ХІХ ст. поступово звільняється від ліберальних ілюзій і стає на бік революційних демократів. Він дійшов висновку, що соціалістичні перетворення в Росії можуть бути здійснені лише з допомогою селянської революції. В 1863 році Герцен привітав збройне повстання в Польщі.

О. І. Герцен іронізував над фур’єристською системою фаланс- тера, висміював змальований соціалістами-утопістами майбутній суспільний лад. Проте вважав, що сама постановка проблеми соціалізму була фактом великого соціального значення. В листі до В. С. Печеріна

 

від 21 квітня 1853 року він писав: «Всі досьогоднішні вчення … со- ціалістів, від Сен-Сімона до Прудона бідні. Це перші белькотання, це читання по складах… Але хто ж не бачить, не чує серцем вели- чезного змісту, що простежується в однобічних спробах?».

На відміну від західноєвропейських соціалістів-утопістів, О. І. Гер- цен пов’язував соціалізм з класовою боротьбою пригнічених мас за своє визволення. «В експлуататорському суспільстві ми спостерігаємо, з одного боку, працю, злидні, голод, з іншого — капітал, машини, баг- нети. Для того, щоб змінити таке ганебне становище, соціалізм не має іншого шляху, крім лома та гвинтівки». Герцен разом із Огарьо- вим висунув теорію російського селянського соціалізму. Шлях до соціалізму в Росії, на його думку, пролягає через визволення селян з наданням їм землі. Він вважав, що селянська община врятує Росію від капіталістичного ладу і зможе привести суспільство безпосеред- ньо до соціалізму. В Росії, замість буржуазної, — за його виразом,

«політичної революції», відбудеться «соціальна революція» селянст- ва. Він був переконаний у тому, що така революція зможе встанови- ти в Росії народний уряд, під керівництвом якого трудящі маси побудують соціалізм.

Прихильник селянського соціалізму мріяв про щастя і свободу для всього людства, вважав, що кожний народ має право самостійно вирішувати свою долю. На його думку, прогресивний розвиток су- спільства неможливий поза вільним розвитком національностей в економічному, політичному та культурному відношеннях. Він писав про спільність долі всіх слов’янських народів, близькість їх культур, захищав ідею їх добровільного об’єднання. О. І. Герцен стверджу- вав, що утворення Федерації слов’янських народів можливе тільки за умови добровільної згоди та рівноправ’я народів; така Федерація несумісна з царським самодержавством. Разом із тим, він підкрес- лював, що без підтримки російського народу не буде майбутнього для слов’ян, без Росії вони не розвинуться, а будуть поглинуті прусацт- вом. Герцен різко виступав проти шовіністичних і космополітичних

 

ідей у Західній Європі, засуджував прагнення німецьких реакціо- нерів будь-якими засобами встановити світове панування, агре- сивну політику німецьких та австрійських мілітаристів в Італії та Угорщині.

Він розвінчував твердження лібералів про те, що у США від- сутні  вади,  притаманні суспільному ладу  європейських держав. На думку О. І. Герцена, саме в Америці такі вади дістали більш яск- равий вияв, ніж у країнах Західної Європи. У цій країні, зазначив він, так широко застосовується невільницька праця, що рабство ста- ло однією з істотних ознак республіки. О. І. Герцен ясно бачив недо- ліки і обмеженість буржуазної демократії, буржуазної представни- цької системи. «На що Єгипет, — зазначив він, — і той в’їхав на верблюдах у представницький млин, підігнаний гарапником». Народ має реально користуватися демократичними правами, але для цього потрібна повна перебудова всього суспільного життя.

Суспільно-політичні погляди О. І. Герцена свідчать, що він під- нявся до рівня революційного демократизму. Вперше в Європі про- голосив вільне слово нової Росії, що порвала з самодержавством.

«Ми  з  піднятою головою і  вільною  мовою  є  захисниками нашої

Росії», — гордо говорив він про себе незадового до смерті. В Росії

«Колокол» О. І. Герцена пробуджував і кликав тисячі людей на бо-

ротьбу з самодержавством і кріпосництвом.

3. Політичні погляди В. Г. Бєлінського

Віссаріон Григорович Бєлінський (1811–1848) був попередни- ком витіснення дворян різночинців з визвольного руху Росії. Наро- дився він в сім’ї бідного полкового лікаря, дитинство своє провів у місті Чембарі Пензенської губернії, де одержав початкову освіту. Потім закінчив гімназію у Пензі, вступив до Московського універ- ситету, але вже на першому курсі виявив антикріпосницькі тенденції

 

в своїй драмі «Дмитро Калінін», за що виключений був із числа сту- дентів. В. Г. Бєлінський віддався справі літературної критики і в 40-х роках стає центральною фігурою суспільного руху, був тісно зв’яза- ний з О.І. Герценом, С. П. Огарьовим, І. С. Тургенєвим, Т. Г. Шев- ченком та іншими письменниками і діячами культури. Він стає полі- тичним мислителем, тим «Мойсеєм» російської суспільної думки, котрий вивів її із темних лабіринтів абстракції на шлях реалізму. В своїх філософських поглядах В. Г. Бєлінський відстоював шлях ма- теріалізму і тверду впевненість у тому, що російське самодержавст- во і панування кріпосництва нерозумні, застарілі явища, які гальму- ють хід історичного розвитку. Критикував він і реакційну сутність ідеалізму Гегеля, його вчення про державу. «Я давно вже запі- дозрив, — писав В. Г. Бєлінський, — що філософія Гегеля — тільки момент, хоч і великий, але що абсолютність її результатів не го- диться…».

Бєлінський подолав вузький горизонт «вселюдської любові» Фейербаха та ілюзій західноєвропейських соціалістів-утопістів що- до можливості побудови соціалістичного суспільства мирним шля- хом. Філософію позитивізма Огюста Канта він визначив як ідеалізм чистої води і спробу філософськи обґрунтувати вічність і непоруш- ність  буржуазного  порядку.  Думки  Бєлінського  зосереджувалися над проблемами про рушійні сили історії, про значення матеріально- го виробництва для духовного життя, моменти діалектики в розвит- ку історії тощо. Основним серед них було питання про визволення селян від поміщиків шляхом селянської революції. «Природа — віч- ний зразок мистецтва, а величний і благородний предмет в природі, — людина. А хіба мужик — не людина? — Але що може бути цікавого у грубої, неосвіченої людини? — Як що? — Його душа, розум, сер- це, страсті, нахили — словом, все те, що і у освіченої людини».

Свій погляд на сучасну йому Росію В. Г. Бєлінський виклав у

«Листі до Гоголя». Він високо оцінив творчість М. В. Гоголя, який в своїх геніальних творах дав картину самодержавного гніту, царства

 

чиновників, бездушних кріпосників-поміщиків і натхненно оспівав працю і боротьбу російського і українського народів. В. Г. Бєлінсь- кий зосередив увагу на останніх творах Гоголя, в яких письменник, піддавшись впливу ворожих народу ідей, пропагував погляди, що йшли в розріз з усією його творчістю. Він обрушився на самодер- жавство і церкву. Росія, писав В. Г. Бєлінський, «становить собою страшне видовище країни, де люди торгують людьми, не маючи на це і того виправдання, яким лукаво користуються американські плантатори, стверджуючи, що негр — не людина; країни, де люди самі себе називають не іменами, а кличками: Ваньками, Васьками, Сашками, Палажками; країни, де, накінець, немає не тільки ніяких гарантій для особистості, честі і власності, але немає навіть і полі- цейського порядку, а є тільки великі корпорації різних службових злодіїв і грабіжників». «І в цей-то час, — відзначав В. Г. Бєлінський, — великий письменник… з’являється з книгою, в якій в ім’я Христа і церкви вчить варвара-політика наживати від селянина побільше гро- шей, лаючи його «невмитими рилами» і побільше». Виходячи з цьо- го В. Г. Бєлінський вимагає «знищення кріпосного права, скасуван- ня тілесного покарання, введення по можливості суворого виконан- ня хоч тих законів, котрі вже є».

Не маючи можливості відкрито пропагувати революцію в пресі, російський демократ розкриває ідеї збройного повстання в перепис- ці з друзями: «Смішно й думати, що це може відбутись само собою, часом, без насильницького перевороту, без крові… Та і що кров ти- сяч у порівнянні з приниженням і стражданням мільйонів». У листі до Боткіна від 8 вересня 1841 року він пише: «Заперечення — мій бог. В історії мої герої — руйнівники старого — Лютер, Вольтер, енциклопедисти, терористи, Байрон («Каїн») і т. п. Розсуд для мене тепер вище розумності (розуміється — безпосередньої), і тому мені відрадніше блюзнірство Вольтера, ніж визнання авторитету релігії, суспільства, кого б то не було! Знаю, що середні віки — велика епо- ха,  розумію  святість,  поезію,  грандіозність  релігійності  середніх

 

віків, але мені приємніше ХVІІІ століття — епоха падіння релігії: в середні віки палили на вогнищах єретиків, вільнодумців, чаклунів; у ХVІІІ — рубали на гільйотині голови аристократам, попам і іншим ворогам бога, розуму і людяності».

У В. Г. Бєлінському жив революціонер і перетворювач суспіль- ства, який бажав звернутись до народу з прямою, відкритою промо- вою, але царська цензура змушувала його алегорічно доводити до читача свої думки. Він критикував не тільки суспільний лад царсь- кої Росії, але й буржуазної Європи. Так, в рецензії на роман Ежена Сю «Паризькі таємниці» він вказує, що «конституційно-міщанська громадянськість» буржуазно-демократичної республіки полягає у захисті свободи пограбування бідняків — багатими, робітників — капіталістами». Французький пролетаріат перед законом рівний з найбагатшим власником і капіталістом; той і другий судиться одна- ковим судом, і по вині, карається однаковим покаранням; але біда в тому, що від цієї рівності пролетарію нічуть не легше. Вічний робіт- ник власника і капіталіста, пролетарій весь в його руках, весь його раб, бо той дає йому роботу і довільно призначає за нею плату… Добра рівність!» Викриваючи лицемірство буржуазного парламента- ризму, Бєлінський вказував на покупку «душ» на «вільних парла- ментських виборах» і вважав, що «парламентський негідник освіче- ніший будь-якого негідника нижчого земського суду; але в сутності обидва вони не краще один за одного».

Ненависть до несправедливості буржуазного ладу і глибоке ро- зуміння формального характеру буржуазних свобод дали можли- вість В. Г. Бєлінському засуджувати буржуазну державу в цілому.

«Я сказав, — говорить він, — що не годиться державі бути в руках капіталістів, а тепер додам: горе державі, котра в руках капіталістів, це люди без патріотизму, без всякої піднесенності в почуттях».

Світу капіталістів В. Г. Бєлінський протиставляє трудящих, яким належить краще майбутнє. «Настане час, коли нікого не будуть палити, нікому не будуть рубати голову… Не буде багатих, не буде

 

бідних, ні царів і підлеглих, але будуть брати, будуть люди». На його думку, це може відбутись саме собою, з часом, без насильниць- ких переворотів, без крові. В. Г. Бєлінський передбачив світле май- бутнє Росії в 1940 р.

4. Особливості політичного вчення

М. Г. Чернишевського

Микола Гаврилович Чернишевський (1828–1889) — видатний мислитель, ідейний вождь різночинного етапу російського визволь- ного руху ХІХ ст. Народився в Саратові. Батько його протоієрей, був освіченою людиною. Микола одержав середню освіту в сім’ї, проминувши бурсу дореформенної епохи, молодші класи семінарії і у 14 років поступив у старші класи останньої. Спочатку два роки на- вчався у духовній семінарії, у 1846 році вступив на історико-філоло- гічний факультет Петербурзького університету. Чернишевському- батьку довелося вислухати з цього приводу нарікання з боку пред- ставників духовенства: вони вважали, що йому треба було направи- ти сина до духовної академії і не «позбавляти церкву майбутнього світила». Микола сумлінно навчався і був у числі кращих студентів, захоплювався передовими ідеями, що йшли з Франції. Ставши при- хильником фур’єризму, все життя залишається вірним доктринам соціалізму.

У   1850 році   закінчив   університет,   працював   учителем,   у

1855 році витримав іспит на звання магістра, розробляв політико-

економічні проблеми. За друкований заклик «До сокири кличе Русь»

12 червня 1862 року М. Г. Чернишевського заарештовали і ув’язни-

ли  у  Петропавлівську  фортецю,  де  пробув  два  роки.  19 травня

1864 року його звели на чорний поміст Митного майдану і постави- ли до «ганебного стовпа», на якому висів залізний ланцюг. Кат зі- рвав шапку з голови Миколи Гавриловича, почепив на шию чорну

 

дошку з написом «Державний злочинець», просунув руки у кільця ланцюга. Після оголошення вироку кат вийняв руки «злочинця» з кі- лець ланцюга, поставив його на коліна і зламав над його головою шпагу. Так відбувся обряд громадянської страти М. Г. Чернишевсь- кого. За вісім років підцензурної діяльності він заплатив 21-річним перебуванням у тюрмі, на каторзі і засланні. В 1889 році помер у Саратові.

М. Г. Чернишевський зробив значний внесок у скарбницю полі- тичної думки. Будучи повністю охоплений ідеєю свободи, рівності, братства, він віддає себе літературній діяльності. Почав працювати в журналах «Современник», «Отечественные записки», де викривав царський уряд та буржуазних лібералів. Він встановив контакти з редакцією «Колокола» в Лондоні, зв’язок з Герценом, Огарьовим, Добролюбовим з метою формування загальної лінії боротьби з ца- ризмом. В роботах «Що робити?» «Пролог» виклав свої революцій- но-демократичні переконання. Він був значно послідовним, ніж Гер- цен,  в  критиці  самодержавства. Намагаючись  вивести  Росію  «на шлях  відкритої  боротьби  класів»,  М. Г. Чернишевський  виступив проповідником народної революції, котра повинна була знищити са- модержавство і кріпосництво. У 60-х роках і особливо в роки підго- товки і проведення реформи 1861 року Чернишевський очолив табір

«шестидесятників». Їх творчість сприяла розвитку російської рево- люції, зміцненню традицій передової матеріалістичної філософії, пробудженню до реального життя кращих діячів культури, піднесен- ню національної самосвідомості російського народу в цілому.

Революційний демократизм М. Г. Чернишевського був основою його державно-правових поглядів. Він пішов далі Фейербаха, утвер- джуючи зв’язок політичної боротьби з теорією. Російський демократ розумів, що філософія покликана не тільки пояснити світ, але й вка- зати шляхи до його зміни. Відгукуючись про діалектику Гегеля як про геніальну і «напрочуд сильну», Чернишевський в той же час різ- ко   критикував  його  систему,  відзначаючи  вузкість  політичних

 

поглядів. На думку М. Г. Чернишевського, Гегель «раб нинішнього положення речей, нинішнього устрою суспільства». Він говорив про наявність класової боротьби як рушійної сили в суспільному житті. Рух історії, згідно його поглядів, неминуче приведе до розкріпачен- ня  народних  мас  від  будь-яких  форм  експлуатації.  «Історичний шлях, — вказував М. Г. Чернишевський, — не тротуар Невського проспекта, він йде цілком через поля, то пильні, то брудні, то через болота, то через нетрі», і «хто боїться бути покритим пилом і зама- зати чоботи, той не приймається за громадську діяльність». Історія рухається повільно, весь час робить стрибок за стрибком». Він ви- знавав соціалізм вищою формою суспільних відносин, вважаючи перемогу соціалізму неминучою. Капіталізм — як такий суспільний устрій, в якому праця виступає як товар, а продукт праці не нале- жить  тому,  хто  його  виробляє,  на  думку  М. Г. Чернишевського, загине. Устрій, при якому земля, фабрики, заводи, банки належать багатим, а народ змушений продавати за безцінок єдине своє багат- ство — працю, нелюдський по відношенню до трудящих. Торгівля працею «протиприродна».

На  думку  М. Г. Чернишевського,  капіталізм,  як  і  феодалізм, тримається на насиллі. Згідно поглядів Чернишевського, держава — категорія історична. Всі народи пройшли насамперед стадію бездер- жавного стану, і першим родом занять людини були полювання і мисливство. В цей час приватної власності не було, і існувала спіль- ність майна. Поява землеробства викликає виникнення приватної власності на землю.

М. Г. Чернишевський показує, що всі народи пройшли в якості першого ступеню свого розвитку стадію общинного володіння зем- лею. «Общинне володіння землею, — пише він, — було і у німців, і у французів, і у предків англійців, і у предків італійців, словом ска- зати, у всіх європейських народів… треба дивитись на нього як на загальнолюдську приналежність відомого періоду в житті кожного народу». Поява приватної власності, стверджує М. Г. Чернишевський,

 

призвела до розколу суспільства на класи. Суспільство спочатку по- діляється на вільних і рабів, потім відбувається розширення і серед вільних громадян. При цьому він підкреслює, що трудова діяльність людей є основою розвитку суспільства.

«Спочатку ми бачимо маленькі племена, з яких кожне управля- ється цілком самостійно і об’єднується у загальний союз з іншими спорідненими племенами тільки в небагатьох випадках, коли потрібні спільні дії, наприклад, у разі війни… Кожний член племені зв’язаний з іншими не тільки законними обов’язками, а й живим особистим ін- тересом: знайомство, родичі і сусідські загальні вигоди. Кожний член бере особисту і активну участь у всіх справах… Мало-помалу дрібні племена зливаються і нарешті зникають в адміністративному значенні у великих державах, таких як, наприклад, Франція, Англія, Пруссія та ін.» На цьому ступені розвитку, відзначає далі М. Г. Чернишевський, з’являється бюрократія, що становить повний контраст первісно-об- щинному племінному побуту. Усім керують чиновники і поліцейські, а жителі втрачають повновладння в управлінні.

Щоб показати принципову відмінність державного ладу від первіснообщинного, Чернишевський характеризує судочинство, війсь- кову справу, торгівлю в зазначених періодах. Спочатку суспільство не знає окремого прошарку судів: судові функції у первісному пле- мені здійснювалися всіма самостійними членами племені на загаль- них зборах (мирська сходка). З виникненням держави судова влада відчужується від громадян, стає монополією особливого прошарку, гласність судочинства зникає, встановлюється розшуковий, інквізи- ційний процес. Але з подальшим розвитком суспільства замість суд- дів оголошення вироків доручається присяжним, пересічним членам суспільства, які не мають спеціальної юридичної підготовки. Він ви- значав три етапи історії суду:

1)    судить суспільство;

2)    судять юристи, яких призначає урядова влада;

3)    судять присяжні, тобто представники суспільства.

 

Історія збройних сил також поділяється на кілька етапів. Спо- чатку  існували  ополчення  і  члени  племені  (общини)  бралися  за зброю лише під час війни, а в мирний час поверталися до мирних за- нять і промислів. Спеціального військового прошарку ще не було. Поступово, в міру заміни первіснообщинного ладу державним вини- кає і формується військовий прошарок, впроваджуються строкова служба, а також вербування по найму. За первіснообщинного ладу немає митних зборів; торгівля з іноземцями проходить вільно.

Чернишевський висвітлює сутність, мету держави, її призна- чення. Він вважав, що мета держави полягає у забезпеченні справед- ливості, захисті інтересів особистості. «Кожна дія державної влади, до якої б сфери не відносилась вона прямим чином, до військової чи дипломатичної, до поліцейської чи судової, неодмінно здійснює від- повідну зміну в економічних відносинах, неодмінно супроводжуєть- ся передачею відомої маси доходу і капіталу з рук одних людей в руки інших приватних людей».

Пошук взаємовідносин держави з економічним життям суспіль- ства підводить М. Г. Чернишевського до висновку про класову сут- ність держави як політичної організації економічно і політично па- нуючого класу. «Політична влада, — вказує М. Г. Чернишевський, — матеріальний добробут і освіта, всі ці три речі поєднані нерозривно. Хто перебуває в злиднях, той не може розвинути своїх розумових сил; в кому не розвинуті розумові сили, той не може скористатися владою вигідним для себе чином, хто не користується політичною владою, той не може спастись від пригнічення, тобто від злиднів, тобто від неуцтва». Він чітко сформулював відмінності між різними формами держави в країнах Західної Європи. «Франція нині — май- же необмежена монархія. Англія — насправді майже аристократич- на республіка, хоч і називається конституційною монархією, швей- царські кантони — демократичні республіки, але юридичні права окремої людини в них майже однакові». Скрізь на Заході, вважав М. Г. Чернишевський, влада перебуває в руках купців, господарів

 

промислових підприємств, а державний устрій, незважаючи на різні форми  правління,  є  метою  забезпечення  панування  середнього класу,  тобто  буржуазії.  М. Г. Чернишевський  відзначав  наявність формальної  юридичної  рівності  членів  буржуазного  суспільства. Але вона існує поряд з економічною залежністю неімущих від капі- талістів  і  матеріальною нерівністю. Через  це  існують протиріччя між бідними і багатими.

Віддаючи належне утопічному соціалізму Сен-Сімона, Фур’є і Оуена, Чернишевський підкреслює застарілість цих ідей і підкрес- лює, що єдиним виходом є програма дій революційної боротьби. На відміну від соціалістів-утопістів Заходу, він прагнув створити такий соціалістичний ідеал, який був би пов’язаний з реальним життям і випливав би із самого ходу історії. Соціалістичне суспільство буде, на думку М. Г. Чернишевського, складатись із федерації виробничих товариств, організованих у вигляді крупних виробничих одиниць з кількістю учасників від 1500 до 2000 чоловік. Вони вступають між собою у договірні відносини, утворюючи в цілому єдиний господар- ський і політичний колектив. «Товариство — єдина форма, при якій можливо задовольнити прагнення трудящих до самостійності і тому виробництво повинно мати форму товариства трудящих».

Контури комуністичного суспільства Чернишевський накрес- лив у романі «Що робити?». Таємниці майбутнього, писав він, від- криються новому поколінню щасливих і вільних людей, коли можна буде побачити наяву ниви… наші хліба, тільки не такі як у нас, а густі, великі, на яких будуть працювати «спільно групи людей… чо- ловіки і жінки, старі, молоді і діти разом». Все буде належати трудя- щим, і сама природа буде змінюватись, підкорена людьми, люди доб’ються вирощування плодів і насадження нових лісів і гаїв за власним бажанням і заздалегідь продуманим планом. Сади, лимонні і апельсинові дерева, персики і абрикоси будуть рости на відкрито- му повітрі, писав він, — Майже всі трудові процеси в новому су- спільстві будуть здійснюватись не людьми, а машинами…

 

В цілому Чернишевський залишився на позиціях утопічного соціалізму, оскільки мріяв про перехід до соціалізму через стару, напівфеодальну, селянську общину. Він переоцінив можливості се- лянської революції в Росії, яка, на його думку, могла стати і демок- ратичною, і соціалістичною.

5. Політичні погляди М. О. Добролюбова

Микола Олександрович Добролюбов (1836–1861) — один з ідейних вождів революційного визвольного руху, володар дум свого часу, автор чудових праць в галузі філософії і соціології, естетики і літературної критики, яскравий представник політичної публіцисти- ки. Він народився в Нижньому Новгороді у сім’ї священнослужите- ля, вчився в Петербурзі на історико-філологічному факультеті Го- ловного педагогічного інституту, який закінчив у 1857 році. Працює в редакції «Современника». Для лікування сухот виїздив до Німеч- чини,  Франції,  Італії,  але  полегшення  не  відбулося.  В  1861 році помер у Петербурзі.

Добролюбов залишив значну теоретичну спадщину. Світогляд його формувався в період Кримської війни і підготовки селянської реформи  в  обстановці  наростання  революційної  ситуації  в  Росії. Його революційно-демократичні погляди склалися під впливом Гер- цена і Белінського ще в роки перебування в педагогічному інституті. Він написав ряд віршів («Ода на смерть Миколи І», «Річниця», «Ду- ми при труні Оленіна», наповнених ненавистю до самодержавства і кріпосництва і передчуттям близької революції.

З 1856 року він працює спільно з Чернишевським, потім очолив літературно-критичний відділ «Современника». Його блискучі пра- ці: «Що таке обломовщина?», «Темне царство», «Промінь світла в темному царстві», «Коли ж прийде справжній день?», «Російська цивілізація, створена п. Жеребцовим» — становлять собою блискучу

 

сторінку історії розвитку революційної думки в Росії. Відносно впливу на нього демократичних діячів Добролюбов писав: «Я прига- дую при цьому, як Станкевич і Герцен вчили Бєлінського, Бєлінсь- кий — Некрасова, Грановський — Забеліна і т. п. Для мене, безумов- но, порівняння було б, якби я хотів тут себе порівняти з ким-небудь; але в моєму розумінні вся честь порівняння відноситься до Миколи Гавриловича». Цей вплив відображався і на філософських поглядах Добролюбова, який визнавав первинність матерії, існування об’єк- тивного світу і його пізнавальність. З позицій матеріалізму розгля- дав він процес людського пізнання, вів жорстоку боротьбу проти ре- акційних ідеологічних ідей, релігійних течій. Він писав: «Пора нам звільнити життя від тяжкої опіки, що накладається на нього ідеоло- гами. Починаючи з Платона, повстають вони проти реалізму… неод- мінно хочуть дуалізму, хочуть ділити світ на мислимий і уявний, пе- реконуючи, що тільки чисті ідеї мають справжню дійсність, а всі уявні,  тобто  видимі,  становлять  тільки  відображення  цих  вищих ідей. Пора б вже кинути такі платонічні мрії і зрозуміти, що хліб не є пустий значок, відображення вищої, відірваної ідеї життєвої сили, а просто хліб — об’єкт, який можна з’їсти».

М. О. Добролюбов критикував філософію Гегеля та інтерпрета- цію, котру давали їй ліберали (Кавелін, Боткін, Анненков та інші). На його думку, ліберали, володіючи відірваною логікою, зовсім не знали логіки життя і тому вважали легким все, що виводилося за до- помогою силлогізмів, і разом з тим дуже намагаючись втиснути життя в свої логічні форми. Відстоюючи матеріалізм, Добролюбов стверджував, що світ духовного життя є відображенням реального буття в людській свідомості. Виходячи з цього він вважав, що всі ідеалістичні теорії безнадійно застарілі. «Нині в природничих нау- ках, — писав Добролюбов, — засвоєно позитивний метод, всі висно- вки базуються на експерименті, фактичних знаннях, а не на мрійни- цьких теоріях, колись і кимось складені наобум і на темних гадан- нях, котрими в стародавні часи задовольнялося неуцтво і напівзнання».

 

Російський демократ виступав проти консервативного і лібе- рального напрямів у вітчизняній історії 50–60-х років ХІХ ст. Лібе- рали перекручували дійсний хід історії Росії, зосереджували свою увагу на описі фактів з історії державних установ, історії законодав- ства, на формах державного побуту Росії, не пов’язуючи історію за- конодавства і державних установ з історією класової боротьби і за- тушовуючи справжню класову природу самодержавства.

К. Д. Кавелін, Б. М. Чичерін, О. Д. Грановський та  інші  пред- ставники так званої «державної школи» для виправдання царської влади і кріпосництва взяли на озброєння гірші сторони системи, ви- хваляючи сильну державну владу, ігноруючи роль народних мас в історії. В творах представників «державної школи» народ зображав- ся сірою масою, його закликали до покори і слухняності. Вони засу- джували протест і пропагували шлях повільних реформ «зверху», залишивши монархію, землеволодіння поміщиків і привілеї дворян- ства недоторканими.

Разом  із  М. Г. Чернишевським  М. О. Добролюбов  виступив  в своїх працях проти програми «державної школи», що пропагувала

«надкласовість» самодержавства. На думку Добролюбова, народ є ос- новною силою історії. «На нього історик повинен звертати головним чином свою увагу не тільки в загальній історії, але й в історії окремих історичних діячів, як би вони не здавались вище свого віку і народу».

Як високоосвічена людина, Добролюбов піднявся вище сучас- них йому ідеологів в розумінні питань заміни однієї форми держави другою. «Боротьба аристократії з демократією, — писав він, — складає весь зміст історії… Знищення дармоїдів і возвеличення пра- ці — ось постійна тенденція історії. Він енергічно пропагував шлях революційного перетворення Росії, мріяв про той час, коли Русь по- стане перед очима здивованої Європи «республікою стрункою», в якій царюватиме «святе братство». Промислові та сільськогосподар- ські засоби виробництва належатимуть трудящим, дотримувати- муться «економічні інтереси народу».

 

М. О. Добролюбов,  будучи  послідовним  противником  монар- хічної влади, вдавався до такого засобу, як описання суспільних по- рядків і законодавства за Олексія Михайловича, Петра І, Катерини ІІ. Перед читачем поставало питання, що ж змінилося з часу правління цих монархів? Чи дали народу справжню, а не уявну свободу ті або інші царські реформи? Для критики абсолютної монархії як форми правління в Росії, Добролюбов посилався на історичне минуле і су- часні йому події у Західній Європі. Так, він висвітлював політику Австрійської монархії щодо Угорщини на прикладі конституції Уго- рщини 1848 року. Ця конституція прийнята революційним урядом Угорщини, скасована австрійським урядом.

Парламентський лад західноєвропейських держав висвітлений в статтях М. О. Добролюбова, написаних ним в Італії. Говорячи про парла- мент Італії, він вказував на відсутність в його складі справжніх представ- ників народу, а також на те, що «…партія опозиції в Італії, як скрізь, не зв’язана з народом». Не заперечуючи переваг буржуазного устрою перед феодальним, Добролюбов приходить до висновку про необхідність для Росії максимально скоротити капіталістичний шлях розвитку.

Він чітко бачив і усвідомлював багато слабих сторін вчень соці- алістів-утопістів Заходу. В своїй роботі «Роберт Оуен та його спро- би суспільних реформ», Добролюбов визнає благородство прагнень та ідеалів Оуена, який, на його думку, «становить собою безперечно одне з благородних і симпатичних явищ нашого сторіччя». Разом з тим він вказує на утопічність поглядів Оуена про можливість мир- ного перетворення капіталістичного ладу, називаючи наївними.

Пропагуючи революційний шлях боротьби за нове, соціалістич- не суспільство, М. О. Добролюбов уявляв собі майбутній державний устрій у формі демократичної республіки, що забезпечує участь в управлінні представників трудящих, передачу засобів виробництва у промисловості і в сільському господарстві в руки трудового народу.

Шлях до соціалізму, вважав він, проляже через селянську рево-

люцію. «Необхідно мати  геніально-світлу голову, дитячо-невинне

 

серце і титанічно-могутню волю, — щоб мати рішучість виступити на практичну, справжню боротьбу з оточуючим середовищем», — писав Добролюбов про те покоління борців, котре протистояло в його суворий час силам реакції. Ці чудові слова відносяться і до са- мого Добролюбова — великого мислителя і революціонера.