Розділ хvІІІ полІтична ІдеологІя в захІднІй ЄвропІ першоЇ половини хІх столІття

1. Західноєвропейський лібералізм та його сутність

Введення машинного виробництва (так називається промисло- вий переворот) сприяло швидкому зростанню крупної промисловос- ті в Англії, Франції та інших країнах Західної Європи. На початку ХІХ ст. розвиток промисловості і торгівлі як в Англії, так і у Фран- ції пішов далеко вперед: зросла чисельність крупних підприємств і різко зросла кількість робітників, зайнятих на фабриках і заводах, хоч у Франції впровадження машин у виробництво відбувалося знач- но повільніше, ніж в Англії. Однак і у Франції до початку ХІХ ст. буржуазія значно зміцніла: за час революції склався значний проша- рок багачів з людей, що нажилися на спекуляції національним май- ном, на військових поставках і позиках уряду.

Посилення економічної сили буржуазії і набуття нею політич- ної влади в результаті буржуазних революцій ХVІІ–ХVІІІ ст. не мог- ло не відбитись на її ідеології. Починається рішучий перегляд ідео- логії ХVІІІ ст., природно-правової теорії, принципів суверенітету і вчення про поділ влади. Буржуазія приступила до розкриття змісту лозунгів рівності і свободи, котрі переповнювали собою трактати ХVІІІ ст. Вона перейшла до розв’язання всіх конкретних особливостей

обіцяного революцією царства розуму і справедливості, які справді стали «царством буржуазії».

2. Політична програма лібералізму

Бенджаміна Анрі Констана

Відомим виконавцем політичної програми буржуазії, що пере- могла, в післяреволюційний період у Франції був Бенджамін Анрі Констан (Констан де Ревек) (1767–1830), письменник і публіцист. Його вважають навіть духовним батьком лібералізму на європейсь- кому континенті. Перші твори Констана на політичні теми з’явилися на світ в 1796–1797 рр., тобто в період Директорії у Франції. Це був час, коли буржуазія, налякана виступами паризьких мас, виступила проти революційного терору, проти обраних народом повновласних зборів, яким був Конвент. В той же час її продовжувала лякати перс- пектива відновлення феодальних порядків у випадку перемоги контрреволюції. Вона була зацікавлена в збереженні за новими влас- никами конфіскованих в ході революції і скуплених буржуазією зе- мель, боялася відновлення королівської влади в минулому обсязі і привілеїв феодальної знаті. Ці коливання і страхи буржуазії Констан і відтворив у своїх ранніх творах. У роботі «Про дії терору» (1797) він висловився проти революційної диктатури якобинців і «крайнос- тей» революції, а в творі «Про реакції» виступає проти феодальної реакції.

З встановленням консульства Констан посів місце в трибунаті — одній з палат, але змушений був зникнути звідти й емігрував за кордон. Після реставрації Бурбонів Констан повернувся до Франції. У 1814 році з’явилася праця «Роздуми про конституції і про їх га- рантії», в якій виступив на захист конституційної монархії, як полі- тичної форми компромісу між дворянством і буржуазією. Думки, викладені в «Роздумах», Констан повторює в «Принципах політики»,

ряді статей і памфлетів, присвячених питанням державного устрою і поточної політики.

Будучи  прихильником  принципів  лібералізму  і  буржуазних

прав людини Констан піддає докорінному перегляду вчення Руссо про народний суверенітет, його демократичний зміст. Він напав на вчення Руссо про необмежений суверенітет народу. Байдуже, гово- рить він, кому буде належати влада. Скаржитись треба на ступінь влади, а не на її носіїв. Між тим революція не зруйнувала владу аб- солютного монарха, а обмежилась тим, що передала її в інші руки. Відстоюючи головним чином «невтручання» держави в економічну галузь — умови, що забезпечують простір для конкуренції підпри- ємців, Констан заявляє, що для свободи індивіда необхідно, щоб влада, кому б вона не належала, була обмежена індивідуальними правами громадян. Громадяни, говорить він, володіють індивідуаль- ними  правами,  незалежними від  суспільної  і  політичної влади,  і будь-яка влада, що порушує ці права, стає незаконною.

На думку Констана, свобода — не в тому, щоб влада знаходи- лась в руках народу, як стверджував Руссо, а в незалежності індиві- да від державної влади. Звідси випливає вимога обмеження властей, їх поділу і рівноваги. Констан вважав, що розуміння свободи як пов- новладдя народу не відповідає інтересам сучасного йому суспільст- ва. Свобода древніх, говорить Констан, була політичною свободою. Вона полягала в праві кожного громадянина брати участь у здійс- ненні державної влади: в створенні законів, відправленні правосуд- дя, обранні посадових осіб, вирішенні питань війни і миру. Цим сво- бода древніх народів вичерпувалася. Свобода нових народів є, пере- важно, свобода особиста, громадянська свобода. Вона передбачає не участь громадян в політичному житті, а переважно повну незалеж- ність від державної влади при визначенні їх занять, їх починів і т. п. В наш час, заявляє Констан, люди не схильні жертвувати свою неза- лежність заради політичних прав. Говорячи про роль буржуазії в су- часній державі, він вважав, що приватні особи сильніші державної

влади; багатство є сила, яка оволодіває владою. На його думку, бур- жуазія боїться допущення неімущих до влади. Якщо дати їм полі- тичні права, вони будуть прагнути до захоплення власності. Тому Констан різко виступав проти демократичної ідеї –народовладдя в творах Руссо і Маблі.

Відстоюючи необхідність обмеження суверенної державної влади і встановлення політичних гарантій, Констан пропонував для цього два засоби, перший — силу громадської думки, другий — по- діл властей. Говорячи про силу громадської думки, Констант мав на увазі буржуазний парламент як форму організації громадської дум- ки, тобто думки буржуазії. Тому він вважав, що парламент повинен стати представництвом не народу, а однієї тільки буржуазії.

Констан виступає захисником двопалатної системи — верхньої і нижньої, щоб між ними була рівновага. Коли Наполеон повернув- ся до влади в період «ста днів» і Констану було доручено скласти новий конституційний акт, він висунув перед імператором план верхньої палати із спадкових перів і йому вдалося переконати Наполеона.

Другою гарантією «свободи» Констан вважав принцип поділу і рівноваги властей. Він переглянув вчення Монтеск’є з цього питан- ня, пристосовуючи його до нових умов, що склалися у Франції після реставрації Бурбонів.

Констан оголошує, що королівська влада є особлива влада, кот- ру ніяк не можна ототожнювати з виконавчою. Це — «нейтральна» влада, що стоїть не рядом з іншими владами, а вище всіх останніх, над ними. Замість трьох властей, котрі розрізняв Монтеск’є, Конс- тан називав п’ять:

1)    влада королівська;

2)    влада виконавча;

3)    представницька влада постійна (влада верхньої палати);

4)    влада, що представляє громадську думку (влада нижньої палати);

5)    влада судова.

До цих п’яти властей він додає ще муніціпальну, котра, на його думку, повинна бути незалежною від інших властей. Констан звер- тає увагу на власність як не на природжене, а набуте право, що ство- рюється в суспільстві. Така точка зору пояснюється тим, що в ході буржуазної революції ХVІІІ ст. була конфіскована земля, а земельна власність не складала «природженого, невідчуженого права». В ці- лому політичне вчення Б. Констана чітко відбиває характерні риси настроїв ліберальної буржуазії.

3. Політичний лібералізм Ієремія Бентама і Джона Стюарта Мілля

В Англії ідеї економічного і політичного лібералізму розвива- лися в працях Бентама і Мілля. Ієремія Бентам (1748–1832) народи- вся в Лондоні в сім’ї адвоката. З молодих років займався літератур- ною діяльністю, регулярно писав. Його ідеї при житті користували- ся великою популярністю, оскільки виражали ідеологію буржуазії, що стала на шлях свого політичного панування. У своєму вченні про мораль, про державу і право Бентам виходив із принципу ко- ристі. Важливою своєю заслугою вважав те, що всю моральну філософію і політичну ідеологію систематизував і розвинув на ос- нові цього принципу. Мета будь-якої розумної істоти полягає в то- му, вважав Бентам, щоб одержати для себе самого найбільше щас- тя. Це єдиний принцип, котрим керуються і повинні керуватися люди. На його думку, головне завдання моралі і головне завдання законодавця — вказати кожному, в чому полягає для нього най- більша користь. Принцип користі він вважав універсальним клю- чем, придатний для розв’язання будь-яких проблем. Тому самовпе- внено рекомендував себе в якості людини, яка володіє мистецтвом кодифікації, і пропонував свої послуги в цьому напрямі коронова- ним особам різних країн.

І. Бентам говорив, що урядова діяльність повинна бути по мож- ливості обмежена. Він відстоював необхідність надати повний прос- тір людям «в такій галузі, де можуть завдати шкоду тільки собі». Законодавство повинно обмежуватись турботою про безпеку грома- дян, тобто охорону їх особистості і власності. Охорона власності, наголошує Бентам, — головний предмет безпеки. Закон і власність — нерозривні, вони народилися і помруть разом. Рівність і безпека, не завжди сумісні, бо безпека — це насамперед існуючий розподіл влас- ності. Він виступає рішучим противником власності, усуспільнення майна. «Ніщо так не противне принципу користі, — заявляє він, — як спільність майна». На думку Бентама, бідність є первісний стан людства; в суспільстві завжди повинні існувати бідні, які виграють від росту багатства та існування багатих людей в суспільстві. Він рекомендував два засоби для боротьби з бідністю: бережливість і фі- лантропію.

Погляди Бентама на питання держави і права представляють со- бою типову концепцію буржуазії, що стала пануючим класом. Він не поділяє поглядів англійського юриста Блекстона, прихильника природно-правової школи, заперечує вчення про суспільний договір і про природні права індивідів. Суспільний договір, на його думку, — це фікція, не здатна дати відповіді на питання про основи і межі уря- дової влади. Природний закон і природне право, — заявляє Бентам, — це також фікція, існує тільки позитивне право, з якого випливають всі права.

В «Анархічних софізмах» (1816) Бентам критикує «Декларацію прав людини і громадянина», знаходить в ній багато суперечностей і не робить послідовних висновків із встановлених нею принципів. Критикує також принцип поділу влад і формулу «закон є вираження загальної волі».

Незважаючи на критичне ставлення до природно-правової шко- ли, Бентам виступав за буржуазну державність і був противником багатьох феодальних пережитків, що збереглися в Англії. Але як

типовий ліберал, Бентам постійно коливався в цьому питанні і про- являв схильність до компромісу. Він не був послідовним у питанні про двопалатну систему, виступав за скасування відкритого голосу- вання, що існувало в Англії, пропонував позбавити виборчого права неписьменних, а надання виборчого права жінкам вважав передчас- ним. Гаряче відстоював він застави за кандидата в депутати, право відкликання депутатів, зміщення і притягнення до суду посадових осіб, не виключаючи міністрів. В цих випадках Бентам вважав необ- хідним проведення референдуму.

Бентам захищав ідеї буржуазного пацифізму, вважав війну злом і закликав допускати її лише при безпосередній загрозі існуванню держави, стояв за покарання урядів, особисті інтереси яких привели до війни. Для попередження війн Бентам рекомендував: відмову від існуючих колоній і утворення нових; встановлення широкої гласнос- ті в міжнародній політиці з метою контролю діяльності дипломатів.

Разом з тим він висунув план міжнародної організації, поклика- ної усувати війни і забезпечувати мир. В якості органу союзу дер- жав Бентам пропонував утворити міжнародний конгрес з представ- ників усіх учасників союзу, по два від кожного. Конгрес покликаний визначати максимальну чисельність військ для захисту кожної дер- жави, що входять в міжнародне об’єднання. З часом в розпоряджен- ня конгресу повинні бути надані збройні сили з частин військ, виді- лених його членами. В пізньому проекті міжнародної організації Бентам передбачав перетворення дипломатичних корпусів різних країн в комісії міжнародного конгресу, висловлювався за утворення міжнародного трибуналу для вирішення міжнародних конфліктів. Отже, в цілому політичні погляди Бентама становлять програму буржуазного лібералізму. Ряд його ідей справили вплив на розвиток політичних ідей.

Англія стала батьківщиною європейського лібералізму і дала в ХІХ ст. світу багатьох гідних представників. Серед них особливо ви- діляється Джон Стюарт Мілль (1806–1873). Погляди цього класика

лібералізму на державу, владу, право, закон викладені ним в таких працях, як «Про свободу», «Представницьке правління». Перу Мілля належать багато праць з філософії, економіки, політики. Найбільш значні з них — «Система логіки», «Утилітаризм», «Основи політич- ної економії». В молоді роки Мілль приєднався до вчення Бентама про користь як принцип моралі. З часом він вніс в це вчення Бента- ма деякі істотні доповнення. Погоджуючись з тим, що задоволення, користь, щастя індивіда повинні бути визнані принципом моралі, Мілль, однак, знаходить, що задоволення повинні оцінюватись не тільки за їх кількістю, але й за їх якістю. Він вводить у філософію утилітаризму новий принцип, котрого не було у Бентама, пропонує враховувати  характер  задоволень,  віддавати  перевагу  «вищим» перед «нижчими», враховувати почуття власної гідності і ступінь розуміння людиною своїх дій. Це було, безумовно, відступом від принципа утилітаризму і перехід від врахування кількості користі до чисто моральної оцінки.

У політичних поглядах Мілль був типовим представником анг- лійського лібералізму. Він вважав, що примус можливий лише для попередження будь-яких шкідливих для  суспільства дій  індивіда; він неприпустимий під виглядом особистого блага самого індивіда. Мілль рекомендує дати індивідам «повну свободу дій», «повну сво- боду здійснювати свої задумки в справжньому житті на свій власний страх». «Індивідуальний розвиток, — говорив він, — тільки тоді мож- ливий, коли індивідуум має свободу вести такий спосіб життя, який визнає для себе кращим…». Звідси Мілль робить висновок про не- обхідність надання індивідуумам свободи думки і свободи друку, свободи вибору занять.

Д. С. Мілль висловлюється на користь принципу «вільної тор- гівлі», за «повну свободу виробника і покупця у визначенні ціни то- варів та їх виробництв», тобто за свободу конкуренції. Він виступає противником втручання уряду в промислову діяльність, заявляючи, що свобода і всі вільні установи зникли б, якби шляхи сполучення,

банки, страхування, великі акціонерні підприємства були урядовою справою. Щодо політичної активності мас, то Мілль вказує на два принципи, котрі повинні служити критерієм кращої форми правлін- ня. Це буржуазний «порядок» і «прогрес». Порядок, говорить Мілль, означає підкорення, суспільний спокій, що не порушуються ніяким приватним насиллям. Порядок є рух уперед, поліпшення добробуту і розвитку розумових і моральних якостей населення.

Він розуміє значення класових суперечностей в суспільстві і вважає представницьку систему засобом пом’ягшення цих супереч- ностей, внесення «рівноваги» в суперечливі інтереси. Представни- цькому правлінню, тобто буржуазній демократії, Мілль надає вели- ке значення як засобу встановлення «порядку» і «справедливості». При цьому зауважує: чим менше розвинутий народ, тим менше придатне  для  нього  представницьке  правління.  Він  висловлює страх перед ростом активності мас, якщо парламент набуде вели- кого впливу в державі і буде втручатися в справи управління, не обмежуючись галуззю «критики і контролю». Турбує Мілля мож- ливість росту впливу мас в парламенті; може статися, говорить він, що органи народного предстаництва не будуть мати достатньої підготовки підкорятися впливу інтересів, що не сумісні з загаль- ним благополуччям. Він боїться того, щоб бідні люди, коли їм дати політичні права, не обтяжили багатих «занадто значною долею або навіть усім тягарем податків».

Д. С. Мілль вважав необхідним обмеження виборчого права шляхом введення майнового та освітнього цензу, позбавлення прав тих, хто не платить ніяких податків, а також надання двох і більше голосів особам, які мають освіту. На його думку, найдоцільніше уза- конити відкрите голосування і пропорційне представництво. Він вважав, що парламент повинен бути двопалатним. Верхня палата становить «центр опору демократії». Вона повинна складатись з еле- ментів, котрі б примусили їх боротися «проти класових інтересів більшості». Все це свідчить, що Мілль, як типовий ліберал, в своїх

політичних поглядах вводив різні обмеження, спрямовані на згор-

тання буржуазної демократії, насамперед активних сил народу.

4. Політичні погляди німецьких лібералів

Вільгельма фон Гумбольдта і Лоренца Штейна

Німецький лібералізм першої половини ХІХ ст. представляли Фрідріх Дальман, Роберт фон Моль, Карл Роттек, Карл Велькер, Юліус Фрьобель та інші. Загальноєвропейського визнання набули ліберальні ідеї Вільгельма фон Гумбольдта (1767–1835), дипломата, державного діяча Пруссії. Свої політичні погляди з питань політики він виклав у праці «Досвід визначення кордонів у діяльності держа- ви», написаний у 1792 році, де розкриває своє ставлення до держави з позицій гуманістичного індивідуалізму. Його цікавить не стільки держава, скільки людина у співвідношенні з державою, «знайти най- більш сприятливіше для людини становище в державі». Держава, по Гумбольдту, повинна утримуватись «від будь-якого піклування про позитивне благо людини». Вона повинна обмежуватись охороною громадян від внутрішніх та зовнішніх ворогів. Охорона спокою по- винна становити єдину мету держави і єдиний зміст її діяльності. Для визначення мети держави Гумбольдт користується поняттям безпеки. Безпека, на його думку, є такий стан, при котрому належні громадянам права щодо їх особистості або власності, не порушують- ся ніяким стороннім втручанням.

Метою свого твору Гумбольдт вважав доказ можливості держав- ного устрою, котрий ставив би кінцевою метою «найменшу суму перешкод». Виходячи з цих положень, він висловлюється проти створення установ для допомоги бідним, проти заохочення земле- робства, промисловості і торгівлі, проти заходів, спрямованих на приріст народонаселення, на забезпечення продовольством, навіть проти створення установ для відновлення збитків, завданих силами

природи. Суспільне виховання Гумбольдт вважав поза межами дер- жавної діяльності. Не слід, заявляє він, ні прямо, ні побічно вплива- ти на мораль і характер нації. Шкідливий вплив державної діяльнос- ті в названих галузях відбивається, на його думку, в тому, що цим

«ослаблюється сила нації», страждає «енергія діяльності і мораль- ний характер людини». Не враховуючи бід простих людей, зв’яза- них з експлуатацією, Гумбольдт малює суспільні порядки, засновані на нічим не обмеженій конкуренції власників, як ідеальні, що забез- печують «свободу» і «щастя» громадян. Тому свій ідеал він форму- лює як «нічим не обмежену свободу розвитку самого себе з усіма властивими індивіду особливостями». На його думку, при широкій урядовій регламентації «преса одноманітності» ляже на всі ланки життя і буде усунена «головна умова розвитку — багатоманітність прагнень». Люди, говорить він, будуть нездатними до самодіяльнос- ті і в усьому звикнуть покладатись на уряд, а це потягне за собою ослаблення енергії, занепад народних сил і рутину.

Обмеження державної діяльності, вказує Гумбольдт, необхід- не для щастя громадян, що полягає «в свідомості вищого напру- ження сил». Владолюбиві слуги держави в теорії і на практиці по- рушують принцип: «ніщо так не сприяє досягненню зрілості до свободи, як сама свобода». У запалі заперечення теорії і практики абсолютитської держави, патерналістської публічної влади, тоталь- ної регламентації життя членів суспільства Гумбольдт іноді припу- скає явні перебільшення. Так, він вважає, мовби державні закони аморальні і соціально шкідливі, оскільки спрямовують поведінку людей і до того ж їм властива примусова санкція. «Держава, в якій громадяни були б… змушені дотримуватись хоч би найкращих за- конів, могла б бути спокійною, миролюбною і багатою державою, але вона уявлялась би мені натовпом відгодованих рабів, а не сою- зом вільних людей, діючих в межах права». Абстрактна постановка питання про державу вигідно відрізняє лібералізм Гумбольдта від багатьох  анархістських  вчень,  від  політичного  нігілізму  різного

гатунку. В цьому відношенні ідеї німецького мислителя не втрати-

ли своєї актуальності.

Лоренцу Штейну (1815–1890) належить ряд фундаментальних досліджень про суспільство, державу, право, управління. Німецький професор виступив у ролі захисника ідеї надкласової держави, по- кликаної примирити класові антагонізми. Як вчений, Штейн стоїть на гегельянських позиціях в питаннях суспільства і держави. В своє- му визначенні суспільства він надає універсальне значення грома- дянському суспільству, в якому панує приватна власність. Форму відносин капіталістичного суспільства він зображає як вічну, влас- тиву всім періодам і народам. Лібералізм Штейна яскраво проявився в тому, що він в основу своєї соціально-політичної доктрини поста- вив питання про індивід, його права, його властивості. Головний мо- тив, що рухає індивідом, на думку Штейна, є прагнення до самореа- лізації, суть якої — добування, переробка, виготовлення і примно- ження благ.

Штейн вказує на властивий капіталістичному суспільству поділ на класи і не заперечує в ньому класової боротьби. Він говорить про те, що розвиток суспільства неминуче приводить до утворення двох станів: робітників, які працюють, і володарів власності. Володіння власністю дає володарям переваги перед робітниками, вони оволоді- вають і вищою владою в суспільстві. Наслідком цього є залежність тих, хто не володіє власністю, від тих, хто володіє нею. У суспільст- ві відбувається підкорення одних іншими. Так, Штейн намагається пояснити виникнення і характер експлуатації і утворення державної влади. Виникає боротьба за владу, котра веде за собою суспільні пе- ревороти.

Характеризуючи співвідношення класів в сучасному йому су- спільстві,  Л. Штейн  вказує,  що  пролетарі,  позбавлені  власності, усвідомили себе як одне ціле і почали вимагати не тільки рівних політичних прав, але й суспільної рівності, повного знищення власності. Проте в дусі Гегеля, Штейн зображає державу як фактор,

що організовує громадянське суспільство. Він намагається предста- вити справу так,  що  держава не  відповідає своєму  призначенню, якщо служить інтересам якого-небудь класу, і зображає державу, як надкласову організацію, покликану примирити протилежні інтереси.

У суспільстві, говорить Л. Штейн, з одного боку, виші класи претендують на панування, на «виключність», з другого боку — нижчі висувають свої «односторонні» вимоги. Виникає боротьба, породжується взаємна ненависть. Примирення дає держава, котру Штейн вважає носієм «загальних» інтересів. Штейн «засуджує» лип- неву монархію у Франції, оскільки мовляв вона поєднала свої інте- реси з інтересами імущих класів, тоді як повинна була зайняти само- стійну позицію в боротьбі класів, що точилася у Франції.

На його думку, справжнє здійснення ідея держави одержить в монархії і при тому не в абсолютній, а в конституційній, котру він визнає державою, незалежною від суспільних сил. Тільки в консти- туційній  монархії,  говорить  Л. Штейн,  держава  знаходить  свою самостійність як союз, що піднімається над суспільством. Напівфео- дальну юнкерську прусську монархію він намагався представити як

«правову» державу. Згідно з його поглядами, шляхом ліберальних поступок можна ослабити революційну активність мас. Штейн від- стоював можливість відповідності адміністративної діяльності зако- ну, вимогам конституції. При цьому він виходив з непохитності існуючих відносин буржуазного суспільства.