Історія політичних вчень - Навчальний посібник (Безродний Є. Ф., Уткін О. І.)

Розділ хvІІ полІтична думка в росІЇ  в першІй половинІ хІх столІття

1. Суспільно-політичний устрій Росії

У кінці ХVІІІ ст. суперечності між феодальними виробничими відносинами і новими по своєму характеру продуктивними силами загострилися ще більше. Дальше розширення внутрішнього ринку і зростання зовнішньої торгівлі, ріст фабрично-заводського вироб- ництва і промислового населення міст, втягування поміщиків у ви- робництво жита, пшениці, льону на продаж розхитувало старофео- дальні форми експлуатації поміщиками кріпосного селянства. Ріст купецької мануфактури із застосуванням на ній «найманої» праці оброчних селян, свідчить поряд з іншими факторами про розширен- ня і постійне зміцнення капіталістичного укладу, що народжувався в надрах феодального суспільства.

Розклад поміщицького господарства і швидке проникнення то- варно-грошових відносин привели до майже повсюдного залучення поміщиків до виробництва товарного хліба і льону на продаж, для потреб внутрішнього ринку і на експорт. Поміщики вдаються до жорстокої експлуатації селянства, збільшуючи барську оранку. По- мічається повсюдне зростання оброку. В Росії з’являються паропла- ви, вводиться машинне виробництво.

Дворяни втягуються у підприємницьку діяльність і торгівлю. Ба-

гато дворян стають заводчиками, фабрикантами, більшість поміщиків

 

зв’язані торговельними операціями по збуту сільськогосподарської продукції з купцями-скупщиками, а іноді і прямо з експортерами. В Росії відбувається процес утворення торговельних кампаній.

Олександр І, який вступив на престол після вбивства батька, змушений був зробити деякі поступки лицемірно-ліберального ха- рактеру відповідно до «духу часу». На початку його царювання кіль- ка «просвічених» вельмож-кріпосників склали проекти реформ з ме- тою пристосування їх до нових економічних умов. Нещирими були і

«заходи» Олександра І. Він обмежився указами 1801 року «Про на- дання права покупки населеної землі особам недворянського зван- ня» і 1803 року — «Про вільних хліборобів», що закріплювали за поміщиками їх право відпускати кріпосних людей на волю за до- вільно призначену ними ціну «полюбовно». Справжні плани Олек- сандра І були розкриті у війні 1812 року і утвердження в Росії після війни режиму Аракчеєва — душителя передової російської громадсь- кої думки.

2. Політичні погляди М. М. Сперанського

М. М. Сперанський  (1772–1839)  народився  у  селі  Черкутино Володимирської губернії в сім’ї Третьякова. Михайло Михайлович закінчив Володимиро-Суздальську духовну семінарію і був реко- мендований в числі трьох кращих учнів до Санкт-Петербурзької се- мінарії (з 1797 р. — академія) в якості викладача математики, фізи- ки, риторики і філософії. В 23 роки він стає ректором цієї семінарії, потім поступає на службу до генерал-прокурора О. Б. Куракіна, на якій скоро одержав чин статського радника. Олександр І приблизив М. М. Сперанського до царського двору, де він займав ряд високих посад, остання — державний секретар. Він брав участь в розробці законодавчих проектів, що викликали незадоволення з боку дворянства. Інтриги заздрісників, а також невдоволення його діяльністю з боку

 

дворянства послужили приводом відставки і  заслання М. М. Спе- ранського в 1812 році (Нижній Новгород, Перм). В 1816 році його призначили губернатором в Пензу, а в 1819 році — губернатором Сибіру.

При імператорі Миколі І М. М. Сперанський очолив комісію по складанню своду законів Російської імперії. За чотири роки комісі- єю було складено 45 томів, а через ще три роки — 15 томів діючого законодавства, за що був нагороджений орденом Андрія Первозван- ного. Помер М. М. Сперанський в 1839 році.

У світогляді М. М. Сперанського відбились ідеї просвітницької філософії ХVІІІ ст. і школи природного права, що служила теоре- тичною основою лібералізму і програми поміркованих реформ. Сперанський в своїх проектах висуває ідею про необхідність засто- сування в житті Росії поділу властей і ослаблення «деспотизму», по- єднуючи приклади історії з висновками школи продного права. Дер- жава як суспільний союз, за М. М. Сперанським, є надкласова орга- нізація, створена «для користі небезпеки людей», підвласних закону. Початок і джерело рушійних сил в законодавчій, виконавчій та су- довій владах він вбачав у народі. М. М. Сперанський намагався пе- реконати Олександра І в необхідності проведення реформ урядових установ. «Час є перший початок і джерело всіх політичних онов- лень. Ніякий уряд, з духом часу не зв’язаний, проти всемогутньої його дії встояти не зможе».

Сперанський відрізняє три основні форми держави, що «з дав- ніх давен розділяли політичний світ: система республік, система феодальна і система деспотична». Всі політичні перетворення в Європі, на думку М. М. Сперанського, становлять безперевну бо- ротьбу системи республіки з системою феодальною. «В міру того, як держава просвіщалась, перша приходила в силу, а друга — в знесилення».

Розглядаючи основні фактори російської історії, він зробив висновок, що «в загальному русі людського розуму держава наша

 

стоїть в другій епосі феодальної системи, тобто в епосі самодержав- ства,  і,  без  сумніву,  має  прямий  напрям  до  свободи».  На  думку М. М. Сперанського, Росія цілком підготовлена до сприйняття кон- ституції: «можна достовірно зробити висновок, що сучасна система правління  не  властива  вже  більше  стану  суспільного  духу  і  що настав час змінити її і заснувати нових речей порядок». Головне завдання щодо перетворень в Росії М. М. Сперанський вбачав у тому, щоб встановити в ній «справжню монархію», засновану на міцних

«коріннях» або «неодмінних» законах, змінити систему вищих і місце- вих органів влади і провести в життя принцип поділу властей. «Корін- ні» закони, на його думку, повинні становити собою Конституцію, при- йняття якої повинно обмежити владу господаря. «Корінні» закони по- винні бути вироблені і схвалені з участю виборної державної думи. Уряд повинен спиратись у виконанні законів на «народну думку». Щоб остання могла справляти дієвий вплив на уряд, необхідно:

1)    публічність усіх дій управління;

2)    свобода друку.

Критикуючи російську дійсність, М. М. Сперанський вказував, що в Росії імператор поєднує в своїх руках всі власті — законодав- чу, виконавчу, судову, і тільки «розумові межі» можуть покласти кі- нець цій владі. Господар, що поєднує в своїй особі всі види сили —

«єдиний законодавець, суддя і виконавець своїх законів». Хоч фор- мально, вказує М. М. Сперанський, в Росії є державні установи (Се- нат, Комітет міністрів і міністерства), але очевидно, що всі вони за- лежать від єдиної волі самодержця. Жодна з цих установ не є зако- нодавчим органом. М. М. Сперанський висунув план представниць- ких органів, що беруть участь в законодавстві. Нижчим ланцюгом цієї системи повинна бути волосна дума, до складу якої входять усі володарі нерухомої власності (поміщики і горожани), а також обме- жена кількість представників селян.

Волосна дума повинна обирати волосне правління і депутатів до окружної думи і представляти окружній думі клопотання про суспільні

 

потреби волості. Раз в три роки в окружному місті скликаються збо- ри окружної думи, що вибирають членів окружної ради, членів окружного суду і депутатів губернської думи від даного округу. Із депутатів окружних дум скликаються в губернському місті кожні три роки збори депутатів губернської думи. Система виборних дум в проекті  М. М. Сперанського завершується державною думою,  яка збирається щорічно у вересні місяці. Скликання може бути відстро- чено, цар може достроково розпустити думу.

Державній думі повинна належати законодавча ініціатива лише у внесенні поправок до нових законів. Державна дума бере участь в обговоренні законів, але затверджує закон імператор. Виборче право М. М. Сперанський надав тільки власникам. Для уникнення «колі- зій» між представницькими установами і імператором М. М. Спе- ранський вважав необхідним утворення державної ради з широкими повноваженнями. За його проектом, судова влада очолюється судо- вим сенатом як вищою судовою установою імперії.

Отже, не чіпаючи устоїв кріпосництва і самодержавства, М. М. Спе- ранський хотів провести деякі обмежено прогресивні зміни в суспіль- стві з метою створення більш сприятливих умов для успішного роз- витку  буржуазних  відносин  в  Росії.  М. М. Сперанський  проектує після проведення реформ збереження трьох станів:

1)    дворянства, що користується всіма громадянськими і політич-

ними правами і має право володіння «населеними землями», тобто маєтками, право «вступати в купецькі та інші звання»; єдиним обов’язком дворян Сперанський вважав службу по осо- бистому вибору не менше десяти років;

2)         середнього стану, що складається з купців, однодворців, міщан і всіх поселян, які мають нерухому власність та громадянські права, політичні ж права надаються їм при наявності у них вла- сності відповідних розмірів;

3)    народу робочого, до складу якого віднесені всі помісні селяни, май-

стри, робітники і домашні слуги. Вони позбавлені політичних прав.

 

З праць «План державних перетворень» (1809) та «Нотатки про кріпосних людей» (1819) видно, що Сперанський хоч і розумів шкід- ливість  кріпосництва  для  Росії,  але  проектував  реформістський шлях скасування кріпосного права поступовим і послідовним прове- денням ряду заходів «зверху». Проте навіть обмежений план Спе- ранського про перетворення державних установ імператор Олександр І відхилив, окремі частини проекту були використані. В 1810 році була утворена Державна рада, а в 1811 році з’явився новий закон про мі- ністерства. Проблема обмеження верховної влади запізнилася на сто років і була здійснена тільки при Миколі ІІ в Маніфесті 17 жовтня

1905 року «Про вдосконалення державного порядку» та Основних законах Російської імперії в редакції від 23 квітня 1906 року, але во- ни не могли забезпечити еволюційний шлях розвитку Росії до нових форм життя, як того хотів Сперанський.

3. Політичні концепції М. М. Карамзіна

Микола Михайлович Карамзін (1766–1826) народився в Сим- бірську в сім’ї поміщика середнього достатку. В молодості він бага- то мандрував і познайомився з рядом видатних західноєвропейських філософів і політичних діячів. В Європі Карамзін зустрічався з Гете, Гердером, Кондорсе. В Парижі слухав промови Данте, Демулена, знав Робесп’єра. Початок творчої діяльності Карамзін пов’язує з лі- тературою, редагує «Московський журнал», «Вісник Європи», пише

«Листи російського мандрівника», «Бідна Ліза». Основний його твір

«Історія держави Російської» (т. 1–12, 1816–1829). Карамзін — по-

чесний член Петербурзької академії наук.

Політичні прагнення російського дворянства одержали найпов- ніше висвітлення в записці історика М. М. Карамзіна «Про стародав- ню і нову Росію в її політичному і громадянському відношеннях».

«Записка» Карамзіна яскраво відбила настрої дворянства, що боялося

 

ущемлення своїх інтересів. Це була реакція поміщицької аристокра- тії на революційний рух в Росії і Західній Європі. Карамзін захищає необмежене самодержавство, прагне до обґрунтування його централь- ного становища. Розглядаючи в «Записці» історичне минуле Росії, Карамзін аналізує правління Івана ІV, піддає аргументованій крити- ці тиранію. Він засудив незаконні дії царя, що погубили цілі міста і багато підданих. Все це призвело до «запустіння земель», «оскудін- ня життя всіх людей», глибокого морального падіння. Теоретично Карамзін характеризує тиранію як спосіб правління, при якому по- рушуються природні, позитивні і моральні закони. В своїх роздумах про форму правління Карамзін неодноразово підкреслював, що він республіканець, додаючи при цьому, що цілком можливо залиша- тись республіканцем і при монархії. Саме поняття республіки як організації державного і суспільного життя для нього означало до- сягнення свободи і безпеки всіма громадянами при високому мораль- ному статусі суспільства. Ідеалом М. М. Карамзіна був сильний мо- нарх (не обов’язково спадкований), що спирається у своїй діяльності на закони і вживає заходи щодо морального виховання і політичної освіти народів своєї країни. Карамзін вважав, що історична роздроб- леність в ХІІІ–ХІV ст., повалення татаро-монгольського гніту і утво- рення єдиної і незалежної країни з центральною владою і управлін- ням було можливим в діяльності великих московських князів, які володіли абсолютною владою.

М. М. Карамзін противник поділу властей. «Дві влади в одній державі суть два грізні леви в одній клітці, готові шматувати один одного». Господар об’єднує в одне ціле всі власті, оскільки «наше правління є вітчизняне і патріархальне» і особа монарха становить образ вітчизни. Всю соціально-політичну систему держави він зво- див до формули: «Дворянство, Духовенство, Сенат і Синод як схо- вище законів, над всіма Господар — єдиний законодавець, єдине джерело влади, а тому «Самодержавність є Палладіум Росії; ціліс- ність його необхідна для її щастя». Проте Карамзін вважав, що в Росії

 

мають відбуватись певні зміни. В «Записці» він писав: «Я не мовчав про податки в мирний час, про безглузду… систему фінансів, про грізні військові поселення, про дивні вибори деяких сановників, про міністерство Освіти або затемнення, про необхідність зменшення війська, що воює тільки в Росії і накінець, про необхідність мати тверді закони громадянські і державні». Розходження Карамзіна з Сперанським заключалися не в змісті їх політичних поглядів (обид- ва бажали «заснувати Росію на законах»), а в способах їх реалізації. Велич царювання Петра І не в створенні Сенату з колегіями, а в на- ближенні мужів знаменитих і розумом чесних… не тільки в респуб- ліках, але і в монархіях кандидати повинні бути призначені тільки по здібностях».

Влада на місцях повинна бути представлена губернаторами, для чого Карамзін радив знайти п’ятьдесят розумних і компетентних людей, котрі «щиро стануть дотримуватись довірене кожному з них благо півмільйона Росії», і якщо «там справи підуть як треба, то мі- ністри і рада можуть відпочивати». Тому Карамзін в «Записці» звер- тає увагу на необхідність підготовки грамотних, спеціально підгото- влених кадрів, розстановки чиновників на посадах відповідно до знань і здібностей, всіляко заохочувати їх до виконання службового обов’язку системою нагород і покарань. Головна увага в управлінні повинна бути спрямована на ослаблення прерогатив центральної влади і розширення повноважень влади на місцях, бо тільки місце- вій владі відоме справжнє становище справ у провінції. Карамзін не протиставляв Росію Західній Європі, а вважав її однією з європейсь- ких країн, а російський народ як рівнозначний з іншими націями.

«Росія, — писав М. М. Карамзін, — існує вже більше тисячі років і не в образі дикої орди, а у вигляді держави великої». Тому він радив дбайливо ставитись до стародавніх установ і звичаїв. У своєму пра- ворозумінні Карамзін дотримувався природно-правової теорії, ствер- джуючи, що в моральній державі закони громадянські мають бути повністю відповідними законам природним. Він мріяв про видання

 

Зводу законів, поширення освіти і морального виховання народу, хоч був в цих питаннях непослідовним. Карамзін вважав, що «в Ро- сії немає бажаючих для вищих наук», купцям потрібна арифметика, стряпчим і суддям — основи юриспруденції,… бо сучасний рівень вітчизняної науки ще не підготовлений до сприйняття «загальних знань», нині необхідно для користі вітчизні від кожної людини вимагати потрібних для тієї служби знань, якій вона бажає себе при- святити».

Карамзін заперечував Сперанському, який запропонував «вве- дення екзамену на чин» з метою підвищення загальної освіти і ком- петентності чиновників. Указ про екзамен і надання університетсь- кого диплому для зайняття посади VІІІ класу Карамзін вважав «не- щасним указом». «У нас голова громадянської палати зобов’язаний знати Гомера і Феокріта, секретар сенатський — властивості оксиге- на і всіх газів, віце-губернатор — піфагорову фігуру, наглядач в бу- динку божевільних — римське право або помруть колезькими і ти- тулярними радниками».

Він приділяв увагу і становій організації суспільства, в струк- турі якого виділяв: дворянство, духівництво, купецтво, селянство та інші стани. Дворянство, за Карамзіним, є насамперед ні що інше, як «братерство знаменитих слуг великокнязівських чи царських». Дворяни мають займати високі посади в армії і на державній службі, хоч він вважав, що і нижчі стани можуть прагнути до чинів і звань, якщо вони мають здібності й «чудові знання». Духовенство — «вчи- тельський стан» і тому воно повинно володіти високим моральним потенціалом і освітнім рівнем. Його слід добре навчати в спеціаль- них закладах і достатньо забезпечувати.

Погляд Карамзіна на визначення становища селянина як основ- ного стану в Росії суперечливий. Для нього не існує питання про визволення селян із землею, а питання про визволення їх без землі він вважав безглуздим і небезпечним. «Що значить звільнити у нас селян?» Дати їм волю, жити де завгодно, відняти у панів всю владу

 

над ними, підкорити їх одній владі. Уряду? Добре, але вони — зем- лероби — не будуть мати землі, котра, в чому не може бути супе- речки, є власність дворянства». Якщо звільнити селян, то, на думку Карамзіна, «Поля залишаться необробленими, житниці пустими». Дворяни ж «найбільше постачають у нас ринки хлібом. Позбавлені опіки поміщиків, селяни будуть пиячити, злодіювати, що буде пога- но для моралі і державної безпеки».

Поміщиків Карамзін називає опікунами селян, що старанно пік- луються про селянське благо. Він вважає, що кріпосні селяни по- винні бути щасливими, маючи в поміщика «пильного опікуна і захи- сника». Одночас Карамзін лякає уряд загрозою селянської війни на випадок визволення селян. Щодо зовнішньополітичних відносин Карамзін дотримувався мирної орієнтації. В організації сучасної армії стояв на позиціях скорочення її чисельності, знищення військових поселень і послаблення суворості. «Записка» Карамзіна послужила в дальшому ідеологічним обґрунтуванням політики російського абсо- лютизму.

4. Політичні ідеї декабристів

Рух декабристів, що організував 14 грудня 1825 року збройне повстання проти самодержавства, пройшов під знаком рішучого протесту проти режиму, який піддавав гніту народ з боку поміщи- ків-кріпосників. Процес розкладу феодально-кріпосницьких відно- син, зародження капіталістичного укладу в надрах феодального су- спільства, знущань і насилля над народом, котрі були органічно влас- тиві дворянсько-кріпосницькій монархії, викликали рух декабристів як відповідь російських людей на самодержавне свавілля. Декабрис- ти виступили з протестом проти насилля над народом і проти само- держаства в період, коли революційні сили в Росії були слабі. Після вій- ни 1812 року в народі росло незадоволення режимом. Про це свідчать

 

повстання у військових поселеннях в 1819 році, повстання на Дону і незадоволення гвардійського Семенівського полку в 1820 році. В са- мій столиці формувалися сприятливі умови для виникнення перших революційних спроб повалення самодержавства.

Утворення «Священого союзу» трьох феодальних держав Росії, Австрії і Прусії, придушення військовою силою революції в Іспанії (1820), панування в Росії жорстокого генерала Аракчеєва, гоніння на освіту і пресу — все це викликало незадоволення передових людей. В умовах наростання протесту проти реакції виник рух дворянських революціонерів, які продовжили справу Радіщева. Ці люди, в біль- шості учасники війни 1812 року, були патріотами Росії, виховані в дусі ненависті до кріпосництва і рабства. І вони виступили проти кріпосництва і царя зі зброєю в руках з метою здійснення військово- го перевороту. До цього вони створили таємні організації на зразок

«Арзамаса», «Зеленої лампи», «Союзу порятунку», «Союзу благо-

денствія» та ін.

Один із керівників декабристів Павло Іванович Пестель (1793–

1826) одержав освіту дома і продовжував у Німеччині, закінчив пер- шим учнем Пажеський корпус. В 1812 році брав участь у Вітчиз- няній війні, де виявив хоробрість, отримав ряд високих нагород. В 1821 році йому присвоїли чин полковника і перед ним відкривала- ся  блискуча  військова  кар’єра.  Проте  він  обрав  інший  життєвий шлях. В 1821 році з ініціативи П. І. Пестеля було створено Південне товариство, котре поставило своєю метою організацію збройного повстання для повалення самодержавства і знищення кріпосного права в Росії. Головна «корінна» управа знаходилась в Тульчині, на чолі її стояв Пестель, глава всього товариства. Він був видатним те- оретиком державного права, написав для тимчасового правління проект Конституції під назвою «Руська правда», передбачав карди- нальні  реформи  усього  соціального  і  політичного  устрою  життя Росії.  З’їзди  товариства  проходили  в  Києві  в  1822,  1823,  1824,

1825 роках під  час  щорічних ярмарок. Тут розроблялися питання

 

тактики повстання, заміни монархії республікою, усунення царя і всіх членів царського двору.

Душею Північного товариства були капітан Генерального шта- бу Микита Муравйов, як і Пестель, володів широкими теоретичними знаннями, підготував проект конституції поміркованого змісту, і по- ет Кіндрат Федорович Рилєєв, який залучив до товариства Миколу і Олександра Бестужевих, Каховського, що встановили зв’язок з таєм- ною політичною організацією офіцерів-моряків. Погляди Рилєєва були більш радикальні, ніж погляди М. Муравйова і він скоро схи- лив товариство на шлях повстання. 14 грудня 1825 року декабристи підняли збройне повстання проти самодержавства і кріпосництва в Петербурзі, а 29 грудня 1825 року — 3 січня 1826 року в Чернігівсь- кому   полку.   Повстання   зазнало   поразки.   Репресували   понад

3000 осіб. Політичні погляди декабристів знайшли відображення в програмних документах.

П. І. Пестель залишив «Руську правду» у двох редакціях. В пер- шій є глава «Земельний простір держави», другій — «Племена, що населяють Росію», третя — «Верстви, що є в Росії», четверта —

«Політичний стан народу», п’ята — «Громадянський стан народу», шоста — «Утворення верховної влади», сьома — «Утворення держав- ного управління», восьма — «Заходи для безпеки», дев’ята — «Захо- ди до добробуту» і десята — «Склад державного укладу». На жаль не всі глави дійшли до нас. Щодо змісту їх, то головна ідея полягала в тому, що необхідно знищити кріпосне право, дворянство повинно назавжди відмовитись від ганебної переваги володіти іншими людь- ми. Пестель звинувачував царський уряд і дворянство у тяжкому становищі Росії, показує антинародність самодержавства, висуває положення про республіканський устрій. Вони сформульовані Пес- телем у «Державному заповіті»: «Народ російський не є приналеж- ністю чи власністю якоїсь особи або родини. Навпаки, уряд є прина- лежність народу, і він створений для блага народного, а не народ існує для блага уряду. Всі люди в державі повинні бути перед законом

 

цілком рівними, і будь-яка постанова, що порушує цю рівність усіх перед законом, є нестерпним зловладдям, яке негайно має бути знищено».

Визначаючи право народів на самовизначення, тобто «право народності», Пестель вважав, що народи, які входять до Російської імперії, за винятком польського, не готові до самостійного, незалеж- ного існування. Тому він стояв на позиції об’єднання інших народів з російським, який перебував на більш високому рівні розвитку. Пестель був противником федеративного устрою, бо вважав, що він призведе до роздробленості і нагадуватиме стару удільну систему епохи середньовіччя. Висновок його лаконічний — російська держа- ва має бути «єдиною і неподільною», за федеративного устрою Росія

«втратить… не тільки свою могутність, велич і силу, але навіть можливість бути і буття своє між великими і головними держава- ми». На його думку адміністративний устрій майбутньої Росії буду- ватиметься за принципом суворої централізації — десять областей складаються з 50 губерній, які, в свою чергу, поділяються на повіти, а повіти — на волості. Все населення Росії, за «Руською правдою», поділяється на 12 станів: духовенство, дворянство, купецтво, міщанст- во, казенні селяни, вільні хлібороби, військові поселенці, солдатські діти, дворянські селяни, дворові люди, заводські селяни, монастирські селяни.

Після революції поділ на стани скасовується, всі громадяни ста- ють рівними перед законом, в Росії буде тільки один стан — грома- дянський. Усі справи на місцях і в центрі повинні вирішувати обран- ці народу. В Росії має бути запроваджений представницький устрій. Пестель — за збереження приватної власності, але вважає, що багат- ство після перемоги революції не надаватиме переваги у соціально- му становищі. Особисті якості і заслуги стануть підставою для визначення місця людини в суспільстві. Пестель виступає проти майнового цензу виборів у місцеві та центральні органи влади. Ор- ганами верховної влади мають бути Народне віче, Державна дума,

 

Верховний собор. Для всіх трьох вищих органів чітко окреслюва- лось коло обов’язків: Народне віче — видаватиме закони, Державна дума, до якої входить 10 міністрів і відомчі установи, повинна вико- нувати ці закони, а Верховний собор (у складі 120 осіб) суворо кот- ролюватиме діяльність і законодавчого і виконавчого органів. Отже, весь державний устрій Росії мав бути перебудований знизу доверху, а політичні права — надані всім громадянам. Земля стане всенарод- ним добром.

Пестель висунув ідею часткової націоналізації поміщицьких, державних та інших земель. Проте у будь-якому разі, за його ста- ном, у поміщика залишиться 5000 десятин, а лишки націоналізуються і за них виплачуються певні грошові суми. Відібрані землі складати- муть земельний фонд держави. Кожному громадянину надається право на одержання ділянки землі, що забезпечить йому і його сім’ї прожитковий мінімум. Пестель визначає права людини і засади су- дочинства: «Особиста свобода є першим і найважливішим правом кожного громадянина і священним обов’язком кожного уряду… Ніхто з громадян не може бути позбавлений свободи і взятий під варту інакше як за законом і законним порядком. Будь-яка дія, противна цьому, тягне за собою найсуворішу відповідальність порушників».

«Руська правда» в руках царського уряду стала страшним зви- нуваченням проти Пестеля і Південного товариства, яке прийняло її як програму дій. Допит Пестеля провів сам цар Микола І і його було страчено разом з іншими декабристами.

На відміну від проекту Пестеля, проект другої конституції був складений представником Північного товариства М. М. Муравйовим (1796–1843). Він народився в Петербурзі, в сім’ї крупної землевлас- ницької аристократії. Домашню освіту одержав від батька — вихо- вателя царевичів Олександра і Костянтина, опікуна Московського університету. Навчався в університеті на математичному факультеті, не закінчивши його пішов добровольцем в діючу армію в 1812 році.

1816 року  після  повернення з  Парижу  в  Москву  М. М. Муравйов

 

стає членом кількох опозиційних організацій. В грудні 1825 року за- суджений на 25-річний строк каторжних робіт. Помер в селі Урик Іркутської губернії.

Основу політичних поглядів М. Муравйова складають загаль- ні  положення природного права  і  раціоналізму. Для  М. Мурав- йова, як і для всіх декабристів, характерна ненависть до самодер- жавства і кріпосного права. «Досвід усіх народів і всіх часів, — говорив він, — довів, що влада самодержавства однаково згубна для правителя і для суспільства, що вона не згодна ні з правами святої віри нашої, ні з началами здорового глузду» і далі «всі народи європейські досягають законів і свободи. Більш всього на- род російський їх заслуговує». «Кріпосний стан і рабство, — пи- ше Муравйов, — скасовуються. Раб, який доторкнувся до росій- ської землі, стає вільним».

Єдиним джерелом влади і сувереном Муравйов визнає народ, підкреслюючи, що «російський народ вільний і незалежний не є і не може бути приналежністю ніякій особі і ніякій родині». Проект Кон- ституції М. М. Муравйова спрямований проти самодержавної влади і кріпосного права; він проголошує рівність всіх перед законом, ска- сування станових відмінностей, свободу слова, друку, зборів, сою- зів, віросповідання. В цілому ж конституція Муравйова по своєму змісту вельми поміркована і не сприймалась не тільки Пестелем і членами Південного товариства, але й окремими членами Північно- го товариства декабристів. В якості форми держави встановлюва- лась конституційна монархія і вводився високий майновий ценз для виборних і представницьких установ, а також ряд інших обмежень. Прибічник конституційної монархії при введенні в життя принципу поділу властей, Муравйов проектував вручити законодавчу владу Народному віче, що складається з двох палат. Палата народних представників в кількості 450 чоловік, по проекту складалася із ви- браних від виборчих округів 350 тисячами осіб чоловічої статі. Як правом брати участь у виборах, так і правом бути обраним наділялися

 

лише особи, які мають нерухомого майна не менше ніж на 500 крб або рухомого на суму не менше 1000 крб.

Друга палата, що називається Верховною думою, обиралася від кожної з 13 держав, що становили Росію, як федерацію, і щоб бути обраним до неї, вимагався віковий ценз не менше 30 років,

9 років  громадянства  і  володіння  високим  майновим  цензом  і

3000 крб рухомого майна або 1500 нерухомого. Верховна дума має право суду над міністрами, верховними суддями і всіма сановника- ми імперії, причому звинувачення повинно бути йти від палати на- родних представників більшістю не менше двох третин голосів. Народне віче у складі двох палат збирається щорічно в перший вів- торок грудня. Засідання публічні. Законодавча ініціатива належить членам палат Народного віче. Законодавчий акт приймається дво- ма палатами, а силу закон одержує при схваленні імператором як главою виконавчої влади.

Компетенція Народного віче:

1)    видавати громадянські, торговельні і військові кодекси;

2)    затверджувати правила судочинства і статути урядових установ;

3)         прийняття закону про введення військового стану в тій чи іншій місцевості;

4)    прийняття та оголошення закону про амністії;

5)    прийняття закону про розпуск урядових зборів кожної з російсь-

ких держав при перевищенні своїх повноважень;

6)    оголошувати війну;

7)    видавати закон про зміцнення кордонів, нового набору війська,

про сухопутні і морські військові сили;

8)         встановлення податків, робити зовнішні займи, перевіряти стан розходів у державі;

9)    видавати закони про діяльність банків, промисловості, пошт,

шляхів сполучення;

10)  встановлювати  порядок  служби  громадянських  чиновників  в усіх галузях управління;

 

11)  видавати закон про призначення регентства внаслідок хвороби імператора, його кончини, його зречення, проголошувати пов- нолітнього спадкоємця імператором.

Народне віче, по конституції М. Муравйова, не мало права змі- нювати конституцію. Встановлення та зміна конституційних законів повинно було здійснюватись особливим державним собором.

Виконавча влада, по конституції М. Муравйова, вручалась мо- нарху, який «є верховним чиновником Російського уряду». Права імператора сформульовані таким чином:

1.         Влада його спадкоємна і переходить від батька до сина по пря-

мій лінії.

2.         Він верховний начальник сухопутних і морських сил.

3.         Він веде переговори з іноземними державами і укладає мирні договори, а також призначає верховних суддів за радою, згодою і схваленням Верховної думи.

4.         Він призначає міністрів (фінансів, військового, морського, зов-

нішніх справ).

5.         Він має право скликати обидві палати на позачергову сесію і надає Народному віче відомості про стан Росії і пропонує захо- ди, які вважає необхідними.

Імператор при вступі його на посаду приносить в Народному віче присягу про те, що буде зберігати і захищати конституцію. Ім- ператор має право розпоряджатися діяльністю міністерств. Члени імператорської сім’ї не мають ніяких переваг над іншими громадя- нами. Придворні звання ліквідовуються, кабінет, що керує власніс- тю імператорської родини, також. Імператор, як глава держави і ви- конавчої влади, одержує щорічно 2 млн крб на утримання себе і сво- єї родини. Він може мати придворну свиту і дарувати їм придворні звання, але оплачувати це самотужки. Ці особи позбавляються ви- борчих прав, як такі, що перебувають «в приватній службі». Імпера- тор не має права залишати межі Росії, а виїзд повинен розглядатись як залишення назавжди і відречення від престолу. Він не підписує

 

ніяких документів, за виключенням звітів про стан Росії, що пропо- нує на розгляд в Народному віче, пропозицій законів і порядок затвердження або накладення на них вето, грамот посланникам і чи- новникам, законів, затверджених Народним віче. Всі останні підпи- суються главами приказів (міністерств).

Судова влада організується, за Муравйовим, таким чином: ство- рюється «Верховне судилище», що складається з 5 або 7 верховних суддів, обраних Народним вічем із числа осіб, що володіють майном не менше, ніж у 150 тис. крб. В основу організації судової влади по- кладено принцип обов’язкового відокремлення і, накінець, введення суду присяжних як у карних, так і громадянських справах. Мурав- йов  пропонував встановити в  Росії  федерацію. Росія  ділилась на

13 держав і 2 області. Вони не мали своїх конституцій, їх управління визначалися єдиною союзною конституцією.

Незважаючи на відмінності конституцій Пестеля і Муравйова, в поглядах на форму держави, вони мали багато спільного. Серед них: необхідність знищення самодержавства, кріпосного права, військо- вих поселень, скасування тілесних покарань, введення буржуазних свобод.

5. Політичні погляди П. Я. Чаадаєва, Т. М. Грановського і слов’янофілів

У 1830-х роках важливою подією в політичному житті Росії стали «Філософські листи Чаадаєва». Петро Якович Чаадаєв (1794–

1836) народився в знатній дворянській сім’ї, у трирічному віці зали- шився без батька, опинився в московському будинку князя Д. М. Щер- батова, який став, разом із графом Толстим, опікуном. П. Я. Чаадаєв одержав непогану освіту, яку закінчив слуханням лекцій у Москов- ському університеті разом з М. І. Тургенєвим, І. Д. Якушиним, бра- тами Муравйовими, О. С. Грибоєдовим. В 1812 році він поступив на

 

військову службу і брав участь у боях під Бородіно і Таратіно, у

«великій битві народів» під Лейпцігом і з російськими військами вступив у Париж. Захоплювався питаннями світової історії, осми- слював  події  в  Іспанії,  Неаполі,  Греції,  П’ємонті.  З  1817 по

1821 рік Чаадаєв служив у лейб-гвардії гусарському полку, який стояв у Царському Селі. Саме тут він близько познайомився з мо- лодим О. С. Пушкіним і  врятував поета від заслання до Сибіру або ув’язнення у Соловецькому монастирі. Чаадаєв був зв’язаний з декабристами і лише виїзд за кордон в 1823 році врятував його від  долі  декабристів.  Чаадаєва  насамперед  хвилювали  питання про історичну долю Росії і шляхи визволення народу від рабства. На ці питання він і намагається відповісти у своїх «Філософських листах», які закінчив у 1830 році. В 1836 році в журналі «Телес- коп» з’явився перший лист Чаадаєва, що став відкритим викли- ком тій царській Росії, в якій «покарання здійснювалися без зло- чинів і злочини без покарань». Цар Микола І, прочитавши листа Чаадаєва, наклав резолюцію: «Прочитавши статтю, нахожу, що зміст оної суміш відважної безглуздості, гідної божевільного». І Чаадаєв  був  оголошений  божевільним,  у  нього  взяли  підписку

«нічого не писати». Надєждін — редактор жуналу «Телескоп» був відправлений в заслання.

Лист Чаадаєва, за образним висловом Герцена, був пострілом, що пролунав серед темної ночі. Чаадаєв в листі захищає природно- правові позиції, з яких маси виступали проти свавілля та абсолютиз- му в буржуазних революціях. З його точки зору, існують деякі вихідні ідеї, що втілюються людиною від народження і обґрунтовані сус- пільним інститутом, усіма умовами життя. «Це ідеї обов’язку, спра- ведливості, права, порядку.., необхідне начало миру суспільного»… Самодержавство, абсолютний порядок, кріпосне право, відсутність особистих свобод і особистої гідності — ось, насамперед, предмет його викривальної критики: «Християнський народ із 40 мільйонів душ перебуває в кайданах».

 

Чаадаєв засуджує кріпацтво, зазначає відмінність російського рабства від рабства стародавнього світу або народів північно-амери- канських штатів. «Все в Росії носить на собі відбиток рабства — звичаї, прагнення, освіта і аж до самої свободи… Росія — цілий особ- ливий світ, покірний волі, сваволі, фантазії однієї людини — імену- ється він Петром чи Іваном, не в тому справа: в усіх випадках це все одно уособлення сваволі».

У «Філософських листах» Чаадаєв висловлює свої думки щодо сил, котрі можуть врятувати Росію. Будучи свідком загибелі декаб- ристів, Чаадаєв вважав, що обраний ними шлях військового перево- роту є невірним і нездійсненим. Він, колись захоплюючись іспансь- кою революцією і участю у таємному товаристві, вбачав тепер шлях спасіння Росії не в революції, а в поширенні освіти. Чаадаєв писав:

«Увесь світ перебудовується, а у нас нічого не створювалось. Ми і досі животіємо, забившись в свої халупи, складені з колод і соло- ми». Найближчим завданням Росії вважав розвиток її промисловос- ті. «Жителі Росії, — писав він, — повинні з такою ж швидкістю будувати залізниці, як і останні країни, для того, щоб поширювалася з такою ж швидкістю, як і в Західній Європі, освіта». Чаадаєв — прихильник ідеї історичного прогресу, вірив у світле майбутнє людст- ва, шлях до якого — докорінна зміна умов життя суспільства. У су- спільстві майбутнього не повинно бути місця насильству над народом, поневоленню будь-якої його частини, зазіханню на свободу думки.

Чаадаєв вважав, що люди мали колись свій «золотий вік», «кра- ще життя» і що втрачене можна знову знайти, що це повністю зале- жить від людей. Його ідеал — докорінна перебудова суспільства мирними засобами, але він не виключав революційних дій. Про це свідчить його прокламація до російського народу. В ній говориться:

«Брати любі, брати бідолашні, люди російські, православні, чи дій- шла до вас звістка, — звістка громогласна, що народи виступили, народи селянські захвилювалися, заколивалися, як хвилі океану-моря, моря синього? Чи дійшов до вас слух із земель далеких, що брати

 

ваші різних племен на своїх царів-государів піднялися всі, повстали всі до одного чоловіка? Не хочемо, говорять, своїх царів, государів, не хочемо їх слухати. Довго вони нас гнобили, поневолювали, часто гірку чашу випивати змушували. Не хочемо царя другого, ніж царя небесного».

В останні роки свого життя Чаадаєв мріяв про те, що «нова ера для людського суспільства прийде; соціальний принцип в його най- більш широкому розумінні буде сформульований з такою ж суворіс- тю, з якою були до цього сформульовані принципи моралі і права. Відносини між сім’єю і суспільством, суспільством і державою бу- дуть остаточно побудовані». Поміркована конституційна монархія з поділом влади — такою уявляв він майбутню Росію. Проте він бага- то очікував і від соціалістичних ідей. І тут же зазначав, що в Росії з’явиться вчення, котре вбере все краще, вироблене людством.

Великим мислителем Росії 40-х років був професор Московсь- кого університету Тимофій Миколайович Грановський (1813–1855). Він перетворив кафедру загальної історії в центр науково-пропаган- дистської пропаганди і в засіб морального виховання молоді, котра повинна була сприяти своєю працею освіті Росії та її визволенню від деспотії.

У своїх лекціях із загальної історії Т. М. Грановський засуджу- вав кріпосництво. Його чудові лекції, відзначав Герцен, збирали велику аудиторію, «зустрічаючи Грановського на кафедрі, ставало легше на душі. Не все ще загинуло, якщо він продовжує свою про- мову, думав кожний і вільніше дихав».

Вважаючи, що одне з найважливіших питань історичної науки — показати «життя нижчих класів», Т. М. Грановський широко висвіт- лював у своїх лекціях тяжке становище кріпосних в середньовічній Франції. Говорячи про «жахливе насилля» над ними, про деспотизм, Т. М. Грановський  привертав  увагу  своїх  слухачів  до  кріпосного права в Росії. На російське кріпацтво «скаржитись було ніде, управи на нього не було; одним словом, єдиною межею влади володаря

 

було його свавілля». В характерному для феодалізму «свавіллі осо- бистої прихоті» гуманіст Т. М. Грановський вбачав «зневагу до люд- ства». Т. М. Грановський розглядав селянську війну в Німеччиині як правомірну відповідь пригноблених селян на насилля феодалів. Викладаючи  програму  Мюнцера,  він  відзначав,  що  той  вимагав

«знищити всі стани і повернути свободу всій божій тварюці».

Т. М. Грановський засуджував деспотизм і свавілля абсолют-

них монархів, визнаючи неминучість революції проти абсолютизму.

«В історії бувають епохи, –говорив він, — в які реформи не можуть бути справою так званого правильного розвитку, в котрі між вимо- гами нового часу і між вимогами і домаганнями вцілілих історичних залишків існує протиріччя, котре може бути усунене тільки насил- лям. Таке насилля було здійснено в стародавньому світі через герман- ців, у вісімнадцятому столітті через французьку революцію». З глибо- ким співчуттям віднісся Т. М. Грановський до французьких робітни- ків, кров’ю яких в червневі дні 1848 року були политі мостові Пари- жа.  Кривава  бійня,  влаштована  буржуазією,  викликала  обурення.

«Знову там перемогла картеч, — писав він у липні 1848 року, — гнобителі святкують. Вони думають повернути робітників в минуле рабство. Буржуазія знову збирає сили, але пригноблені не сплять, вони покрили Париж барикадами, і це було в повному розумінні класове  повстання  пролетарів».  Т. М. Грановський  підкреслював, що забитий і експлуатований кріпосниками народ є захисником на- ціональної незалежності і носієм ідеї патріотизму. Малюючи події столітньої війни, він говорив, що в той час, як міські багачі були за- йняті «своїми егоїстичними приватними розрахунками» і «піклува- лись тільки про вигідні угоди з урядом», а духовенство «натовпом приставало до англійців», — тільки французькі селяни встали на за- хист батьківщини.

Разом з тим Т. М. Грановський боявся революції мас, вважаю- чи, що вона може завдати шкоди культурі. Гаряче співчуваючи стра- жданням народу і бажаючи визволення його від кріпосного рабства,

 

він в той же час виступав за визволення зверху або отримання його з рук «освічених людей». Він надає перевагу жеронді перед якобінця- ми, вважаючи, що саме вона визначала всі питання, над якими тепер розмірковує Європа. Жеронда оголосила, продожував Грановський, що «революція не є подією французькою, а всесвітньою. Жеронда зійшла в могилу чиста і світла, виконавши своє історичне призна- чення».  Російський  теоретик  мріяв  про  буржуазне  суспільство,

«очищене» від суперечностей і втілення ідеалів французької буржу- азної революції». Т. М. Грановський в своїх історичних працях вмі- ло користувався прийомом аналогії для викриття Миколи І і помі- щиків, чим зумів пропагувати свої незалежні політичні думки.

Ідеологами  слов’янофілів  були К. І.  та  І.  С. Аксакови,  бра- ти П. А. і І. В. Кирієвські, І. В. Хомяков, Ю. Ф. Самарін, які друку- вали свої статті на сторінках «Русской беседы» і «Московитянина». В поглядах слов’янофілів відбилося боягузтво поміщиків перед насуванням неминучого скасування кріпосного права і страх перед ростом селянського руху в Росії. Слов’янофіли намагалися довести самобутній, особливий шлях розвитку Росії, при якому збережеться влада поміщиків у селі. Слов’янофільство мало різні течії. Частина з них перебувала в поміркованій, дворянській по своєму змісту опози- ції щодо кріпосницької політики Миколи І, вимагаючи від уряду проведення ряду реформ. Ця частина слов’янофільства дійшла до визнання необхідності скасування кріпосного права, при обов’язко- вому  збереженні  крупного  поміщицького  землеробства  в  Росії (К. Аксаков, І. Кирієвський, О. Хомяков). Реформаторські пропози- ції слов’янофілів не свідчать про їх любов до народу. Вони були од- нією з форм реакції поміщиків на розвиток революційного руху в Росії і на Заході, які намагалися з допомогою «реформ» перекрити шлях розвитку капіталізму в Росії.

Пізніше, після виникнення реальної небезпеки знищення фео- дально-кріпосної Росії, в обстановці наростання робітничого руху, табір  слов’янофілів  знов  об’єднався,  і  його  ідеологи  (Леонтьєв,

 

Данилевський) відкрито пропагували збереження самодержавства і всіх пережитків кріпосницьких відносин. Для всіх слов’янофілів був ненависний  капіталістичний  шлях   розвитку,  яким   йшов  Захід. Навіть думка про перетворення Росії в буржуазну монархію лякала їх.

З метою протидії проникненню революційних ідей слов’яно- філи стверджували, що весь шлях історичного розвитку Західної Єв- ропи — це шлях глибоких соціальних явищ. Слов’янофіли заперечу- вали значення петровських реформ, ідеалізували Московську Русь ХVІІ ст., котра становила, мовляв, союз землеробських общин із са- модержавною владою царя. Ідеальною державною установою того часу був Земський собор, в якому здійснювалося мовби єднання ца- ря з землею. Слов’янофіли твердили, що всі реформи Петра І погані і що в цілому вони нічого не дали Росії. На їх думку, кріпосне право введено в Росії Петром І, а вся російська історія до нього є історією патріархально-сімейних відносин між поміщиками і селянами, коли між ними існували «рада та любов». Слов’янофіли були переконани- ми монархістами, хоч критикували бюрократичні канцелярські по- рядки, судові волокити, роботу чиновного апарату, хабарництво і казнократство. Проте їхня критика не підривала кріпосницьких ос- нов царизму і чудово вживалася зі слов’янською формулою: «сила влади царю, сила думки народу».