Історія політичних вчень - Навчальний посібник (Безродний Є. Ф., Уткін О. І.)

Розділ хv полІтичнІ вчення в росІЇ  в перІод розкладу феодально- крІпосницького ладу І зародження капІталІзму

1. Причини розкладу феодально·кріпосницького ладу

Зародження капіталістичних відносин в надрах феодального су- спільства в Росії відноситься до другої половини ХVІІІ ст. Саме в цей час відбувається розширення території Російської імперії, швид- кий приріст населення, зростання товарно-грошових відносин і то- варного виробництва, збільшення оборотів внутрішньої і зовнішньої торгівлі, посилений розвиток промисловості, прискорення процесу суспільного поділу праці, переростання мануфактури у фабрику. До 1760 р. в промисловості «вільнонаймані» робітники становили третину всієї чисельності робітників.

Дворянські господарства виробляють хліб на продаж. В цілому економіка Росії розвивалася в напрямі капіталізму. Класова бороть- ба селянства набула особливо гострих форм і вилилася у велику селянську  війну  під  проводом О. І.  Пугачова.  Після  придушення пугачовського повстання Катерина ІІ різко змінила законодавство. Передові сили російського суспільства розуміли згубність дальшого збереження кріпосницьких порядків і самодержавства. Ріст економі- ки, науки, культури в Росії ХVІІІ ст. і різке загострення класової боро- тьби знаходять відображення в ідейно-політичному житті. Деспотизм

 

Катерини ІІ, свавілля її фаворитів, жорстокість її законодавства під- давались гострій критиці. Цілий ряд просвітителів (М. І. Новіков, Я. П. Козельський, С. Ю. Десницький) виступає з антикріпосницьки- ми по своєму змісту творами. Критика російської дійсності ХVІІІ ст. з боку О. М. Радіщева явилась якісно новим явищем в історії російсь- кої політичної думки. Він висунув ідею неминучості селянської ре- волюції в Росії і заперечення поміщицько-абсолютистської держави в цілому. Радіщев став засновником революційної думки, на відміну від його сучасників-просвітителів і лібералів, які мріяли про усунен- ня суспільних негараздів з допомогою реформ.

2. Політична доктрина «Наказу» Катерини ІІ

«Наказ» Катерини ІІ є характерним для неї твором, в якому під ліцемірною ширмою ліберальних фраз проводиться ідея зміцнення деспотизму. Вона стверджувала в «Наказі», що її деспотичне само- державство обґрунтовується ідеями «загального блага», оскільки сенат був «сховищем законів». «Рівність всіх громадян полягає в то- му, — пише Катерина ІІ, — щоб були всі підлеглі тим же законам». Однак у всій своїй діяльності Катерина проводила політику закріп- лення дворянських привілеїв. Ці привілеї вона встановила в статтях

«Наказу». Катерина, нагадуючи в «Наказі» про права підданих російської імперії, уникала навіть натяку на необхідність надання населенню хоча б формальних буржуазних свобод. «Вольність є право все робити, що закони дозволяють; і якби якийсь громадянин міг робити законом заборонене, то вольності не було б, бо і інші ма- ли б таким чином цю владу». Фальшивим і штучним також і вислов- лення Катерини про організацію судової системи, необхідність судової реформи. Однак ці її положення були нею ж відкинуті при організації дворянського станового суду. «Наказ» відбиває характер- ні для асболютизму традиції виховання в дусі «слухняності» і «страху

 

божого». В остаточному варіанті «Наказу» не було і мови про пом’якшення кріпосницьких порядків.

Скликанню  комісії  про  Уложення,  на  котрому  зачитувався

«Наказ», імператриця надала незвичайну помпезність. Робота комі- сії повинна була свідчити про «освідченість» імператриці і її піклу- вання про «загальне благо підданих». В комісії були присутні пред- ставники дворянства, духовенства, купців, але поміщицьких селян не запросили. Промови окремих представників показали наявність антикріпосницьких настроїв в російському суспільстві. В цілому ж комісія носила суворо парадний характер. Продовження роботи ко- місії показалось Катерині небезпечним і вона розпустила комісію під приводом війни, що почалася з Туреччиною. Припинення роботи комісії показало справжню сутність ліберальних загравань імперат- риці Катерини ІІ.

3. Політична реакція дворянства. М. М. Щербатов

Політика Катерини ІІ піддалась критиці «з права», з боку вель- можного дворянства в особі Щербатова, Воронцова та інших. Вираз- ником ідеології дворянських реакційних кіл другої половини ХVІІІ ст. був князь М. М. Щербатов (1733–1790), історик і публіцист. Його перу належить «Історія російська від стародавніх часів (15 книг),

«Про ушкодження звичаїв у Росії» — опис царювання Катерини ІІ, утопічний роман «Подорож до землі Офірської». Щербатов був пе- реконаним захисником станових привілеїв і монополій дворянства і не мав ніяких розбіжностей з імператрицею, а критика деспотизму Катерини, проведена ним, була фальшивою і нещирою. Щербатов прагнув до необмеженої влади монарха, але не на користь народу, а на користь вельмож і великих поміщиків, перетворення дворянства в замкнутий привілейований стан. По Щербатову, досконаліша форма

 

держави — монархія, що виникла із влади батьків сімей. Кращою ж монархією була та, де монарх, подібно батьку, що радиться зі стар- шими дітьми радиться з радою. Свої політичні ідеали Щербатов ви- клав у  «Подорожі до  землі Офірської». Тут від  імені дворянина, який попав після кораблекатастрофи на невідомий йому до тих пір острів, Щербатов малює свій ідеал олігархічно влаштованої держа- ви. Держава офірців — це станове дворянство, з різко визначеною нерівністю. Все суспільство ділиться на кілька станів. Фундаментом держави служать раби, віддані в безконтрольне і повне володіння панів. Ніяке державне втручання у взаємовідносини рабовласників і рабів неможливо, бо закон зупиняється перед владою рабовласника.

Стан благородних, тобто дворян, становлять в землі Офірській особливу привілейовану групу. Йому належить виключне право володіння маєтками і право несіння державної служби. Особлива група родовитої аристократії виділена із середовища «благородного стану» і називається «вельможною знаттю». Ця група становить замкнуту касту і наділена особливими політичними привілеями, а саме — поділом верховної владу з державою. Закони в землі Офір- ській видаються не монархом, який очолює виконавчу владу і є на- чальником усіх збройних сил, а особливою владою — «вищим урядом». Із кола питань, що належать монарху, цілком вилучено законодавст- во. «Царі не бувають ні ремісниками, ні купцями, ні стряпчими і не відчувають потреб, котрі їх піддані відчувають, а тому і не здатні творити закони». Вища влада в цій ідеальній, на думку Щербатова, державі знаходиться у компетенції трьох установ:

1)    Верховної Ради;

2)    Вищого уряду;

3)    Комісії для тлумачення і виправлення законів.

Верховна Рада складається виключно з вельмож, — ця олігар- хічна установа скликається монархом для вирішення найбільш важ- ливих питань, як, наприклад, оголошення наступальної війни, оголо- сити котру сам монарх не має права. «Вищий уряд», розділений на

 

департаменти, є виборним органом, в якому засідають депутати, по- ділені на ряд груп. Хоч в нього допускаються виборні і від купців, але вони беруть участь в засіданнях тільки в департаменті торгівлі та державних доходів.

Щербатов показує себе непримиреним ворогом не тільки ослаб- лення влади поміщиків над селянами, але навіть і надання будь-яких пільг купцям. Чини для купців, переконував Щербатов, є виразка, котра, заразивши російських купців шкідливим суспільству цілком зруйнує російську торгівлю. Він неодноразово піднімав питання про позбавлення купців і промисловців права володіти фабриками з при- кріпленими до них посесійними селянами. Навіть жаловану грамоту дворянству 1785 р. і ту Щербатов вважав недостатньою для дворянс- тва, котре досягло апогея своєї могутності саме при царюванні Кате- рини ІІ. Реакційна сутність політичних поглядів Щербатова була повністю викрита на засіданнях комісії про Уложення, де депутати від селянства, однодворців і дрібного служилого дворянства піддали їх заслуженій критиці.

4. Просвітництво ХVІІІ ст.

С. Ю. Десницький, М. І. Новіков, Я. П. Козельський

Виразниками ідеології просвітництва в Росії ХVІІІ ст. були найбільш освічені вихідці з різних станів (дворян, різночинців, міщанства). Російське купецтво, що виросло в надрах феодально- кріпосницької імперії, було нездатне очолити політичну боротьбу проти феодального ладу. Воно добивалося лише свого зрівняння в правах з дворянством, і найосвіченіші його захисники виступали за проведення реформ «зверху», створення найкращих умов для розвит- ку промисловості самодержавною волею царя. До числа просвітите- лів ХVІІІ ст. належить і Микола Іванович Новіков (1744–1818). Будучи  редактором  і  видавцем  сатиричних  журналів  «Трутень»,

 

«Гаманець», «Живописець» Новіков гостро критикував поміщиків-- кріпосників. Так, в журналі «Живописець» він надрукував працю О. М. Радіщева про село і кріпосних селян, розорених варваром-по- міщиком. Всі видання Новікова, що сприяли поширенню освіти в Росії, піддавались гонінню з боку Катерини ІІ і були нею закриті. Новіков мріяв про скасування кріпосного права, вилікування дворян від всіх властивих їм пороків у своєрідному класовому світі Росії. До визнання необхідності революційної боротьби Новіков не дій- шов. Самодержавна влада і поміщики-кріпосники ненавиділи і тра- вили письменника, і в 1792 р. його посадили у фортецю. Так Катери- на ІІ розправилась з вільнолюбивим письменником.

Семен Юхимович Десницький (близько 1740–1789) — виходець із дрібних міських обивателів Ніжина, навчався з 1759 р. на юридич- ному факультеті Московського університету. В 1761 р. Десницький був посланий за кордон, в Глазго (Шотландія), де слухав лекції у Адама Сміта. Одержавши вчений ступінь доктора права, Десниць- кий повернувся в Росію і став професором в Московському універ- ситеті, а потім членом Російської академії наук. Він був одним із перших російських професорів, який читав лекції російською мовою. Політичні погляди Десницького викладені в цілому ряді його «про- мов» — доповідей. Він піддавав критиці ряд вчень західноєвропей- ських юристів, зокрема догматичне і раціоналістичне вчення Пуф- фендорфа, чию працю вважав зайвою, оскільки в ній не показано

«яким чином власність, володіння, спадщина і т. ін. у народів відбу- вається і обмежується». Десницький раніше, ніж вчені Європи, при- йшов до думки про застосування так званого історико-порівняльно- го методу і про те, що схожі економічні умови неминуче народжу- ють у різних і віддалених один від одного народів однакові правові інститути.

При поясненні розвитку людства Десницький виходить із змін господарського побуту. Замість пануючого в той час поділу історії на дитинство, отроцтво, юнацтво і мужність людського роду Десницький

 

встановлює такі етапи його розвитку. Перший стан людського ро- ду — мисливство і збирання плодів, другим йде скотарство, третім, більш високим станом вважає хліборобство (землеробство). Остан- нім  і  остаточним  етапом  розвитку  людства  Десницький  називає

«комерційне становище». Розвиток інституту власності, на думку Десницького, визначається зміною вказаних чотирьох станів. У на- родів, що займаються полюванням і збиранням плодів, панує спіль- на власність.

Поява інституту приватної власності пов’язана, за Десницьким, з переходом до землеробства і встановлення осідлого способу життя. Перехід до землеробства викликає до життя появу власності, котра вже відрізняється від володіння. Однак тільки в «комерційному ста- ні» власність одержує свій повний розвиток. В своєму «Юридично- му роздумі про початок і походження шлюбу у первісних народів» Десницький зв’язує еволюцію і історію сім’ї з походженням людст- ва через вказані чотири стадії розвитку господарського побуту. Основним фактором виникнення сім’ї Десницький вважав вигоди, котрі приносить обом сторонам укладення шлюбу. Перша історична форма шлюбу з’являється з часу скотарства, коли багатожонство змінює собою змішання статей. В цілому схема Десницького була кроком уперед в порівнянні з раціоналістичними поглядами ХVІІІ ст. Багатство Десницький вважав основою влади в усіх формах правлін- ня і тому зв’язував з походженням тієї чи іншої форми держави і по- ходженням і розвитком власності. Досягнення «загального блага» в державі на думку Десницького є найвищою метою союзу і насампе- ред економічного розвитку.

Згідно поглядів Десницького, державна організація тільки тоді міцна, коли тримається не на простому насиллі, а служить досягнен- ню загального процвітання. Якщо та чи інша держава становить собою організацію, що тримається лише на насиллі, — вона не дов- говічна. С. Ю. Десницький був одним із перших вчених в галузі дер- жавного  і  адміністративного  права.  В  основу  науки  Десницький

 

поклав вчення про права людини. Рядом з монархом Десницький проектував створення сенату з 600–800 осіб, що обираються із сере- довища імущих класів населення. Сенат обирався на п’ять років і був законодавчим корпусом. В своїй роботі «Представлення про утворення   законодавчої,   судової   і   каральної   влади»   (1769 р.) С. Ю. Десницький захищав теорію поділу влад. Законодавчу владу повинен  здійснювати  монарх  разом  із  представницьким органом. Без монарха сенат не може провести жодного закону.

Судова влада повинна бути незалежною від влади законодав- чої, а судді повинні бути незмінними і здійснювати судовий роз- гляд справ в присутності присяжних, які обираються з осіб усіх станів. Суд повинен проходити «публічно» і судові рішення оголо- шуватися у пресі. Проект реформи суду, запропонований Десниць- ким, майже за сто років до видання судового статуту 1864 р. був прогресивним проектом. Щодо покарання Десницький проводить захист гуманних ідей пом’якшенням покарань. Виконавча влада, по проекту Десницького, повинна була вручатися в губерніях воє- водам, що призначалися безпосередньо монархом. Громадська влада, як називає Десницький органи місцевого самоуправління, повинна належати купецтву.

У  Петрограді  і  Москві  міська  влада  повинна  складатись  з

73 осіб, з них 18 дворян і 55 купців. У губернських містах органи місцевого самоуправління повинні мати 12 купців і 5 дворян, що обираються на два роки. Як теоретик буржуазного шляху розвит- ку Росії, Десницький розумів, що кріпосне право гальмує розви- ток продуктивних сил. Разом з тим він пропонував програму по- ступового усунення кріпосництва заходами «зверху», говорив про необхідність заборонити продаж селян без землі, відривати селян від землі і переводити їх в дворові. Він виступав за збереження влади поміщика над селянином з метою «благорозумного правлін- ня». Десницький пропонував відмовитись від політики національ- ного гніту і пропагував віротерпимість. Таким чином Десницький

 

був характерним представником раннього буржуазного просвіт- ництва в Росії. Виконання його проектів повинно було сприяти розвитку буржуазних відносин в межах російської і феодальної імперії.

Козельський Яків Павлович (1728 — бл. 1794) — один з найві- доміших представників демократичних поглядів ХVІІІ ст., був вче- ним енциклопедичних знань, писав книги по математиці, ботаніці, історії, філософії, юриспруденції і перекладачем іноземних творів вчених на російську мову. Велике значення для історії російської політичної думки мають твори Козельського — «філософські про- позиції». Він критично викладає цілий ряд філософських поглядів, критику Руссо з питань перевагах первісного стану і негативний вплив розвитку науки, мистецтва на нрави людства. Козельський виступає як філософ-матеріаліст, просвітитель. Він критикує тео- рію, що відмовляла людському розуму в можливості досягнення іс- тини. «Філософія повчальна» поділяється Козельським на два великих розділи — юриспруденцію і політику. Він дає своє визна- чення науки про право: «Юриспруденція — знання всіх можливих прав і неправностей». Вважаючи війну великим злом, відрізняє не- людські і незаконні війни від права народу на повстання і на за- хист батьківщини. «Гадаю, що ніхто на світі не має права до війни, крім таких людей, котрі так ображені, що образа їх варта по спра- ведливості і війн». Козельський виступав проти практики кріпос- ницької імперії, яка широко застосовувала вирази «підлий» щодо простого народу не тільки у повсякденному вжитку, але й законо- давчих актах.

Він визначає владу таким чином: «Влада в суспільстві є не що інше, як право повелівати над ним, засноване на праведному догово- рі, а сила в ньому є могутність робити все те в діяльності, що сприяє його благополуччю або неблагополуччю». Наука про політику ви- значається Козельським як «мистецтво управляти своїми підлеглими так, щоб вони правителів любили і поважали». На його думку поява

 

держави є кроком уперед в історії людства, оскільки людина набуває інших якостей, зростають її здібності, думки стають благородними і вся його душа підноситься. Козельський накреслив проект організа- ції нового суспільства з обов’язковою для всіх працею: «Здається корисно, — говорить він, — для суспільства розподіляти всіх без винятку людей до посад». Пропонував він і заходи для полегшення життя народу, без чого вважав неможливим піднесення його культу- ри. Козельський виступає проти ханжества духовенства, засилля в Росії військових чинів, проти права спадкоємства, що породжує не- робів і дармоїдів. В цілому в творах Десницького і Козельського ві- дображені  характерні  риси,   властиві   російським  просвітителем ХVІІІ ст.

5. Політична сутність повстання під проводом О. І. Пугачова

Масове насилля дворян-поміщиків над народом і посилення фео- дальної експлуатації викликало постійні повстання селян. В 1773 р. розгорнулася селянська війна під проводом Пугачова. Рушійною си- лою були пригноблені поміщиками селяни та робочі люди казенних мануфактур,  їх  підтримували  козаки  та  інші  верстви  населення.

«Весь чорний народ, — писав О. С. Пушкін, — був за Пугачова… одне дворянство було відкритим чином на боці уряду». Війна носи- ла чітко виражений антикріпосницький характер. Боротьба селян- ських мас проти поміщицької експлуатації потрясла феодальне су- спільство від Сибіру до Москви і від Кубані до Муромських лісів. Хоч вона розгорталася стихійно, проте справила великий вплив на ідейну боротьбу того часу ставши етапом в розвитку революційно- го руху. Характерно, що повстанці дотримувалися царської ідеоло- гії і ще відчували довіру до носія верховної влади — царя. Вони вважали, що царі не знають про їх муки і бачили все зло саме в

 

своїх господарях — лютих тиранах. Так, демидовські селяни, які вчинили опір своєму мучителю — власнику заводів, зробили харак- терну заяву: «Ми їй імператорській величності не противилися, а смерть собі від Демидова бачимо і в руки до нього не йдемо». І не випадково, заклики Пугачова, який проголосив себе «селянським царем», прийшлися на час і знайшли підтримку. Його маніфести, що закликали селян до розправи з поміщниками, справили великий вплив на селянство.

Пугачов закликав селян бути його вірнопідданими і нагоро- джував їх у своїх маніфестах «древнім хрестом і молитвою, голо- вами і бородами, вольністю і свободою і вічно козаками, не вима- гаючи рекрутських наборів, подушних та інших грошових податків, володінням землями, лісними, сінокосними угіддями і рибними ловлями і соляними озерами без покупки і без оброку». Він обі- цяв селянам, козакам, розкольникам, робочим людям Уралу, що примикали до нього представникам колоніальних народів повне визволення «від злодіїв дворян мздоімців-суддів» шляхом їх зни- щення. З самого початку повстання емісари Пугачова оголосили селянам волю. «Ми послані, — говорили вони селянам, — із армії государя Петра Федоровича зруйнувати поміщицькі будинки і да- вати селянам свободу… Дивіться ж, мужики, на поміщика не пра- цюйте і ніяких податків йому не платіть, а якщо ми застанемо вас на поміщицькій роботі, то всіх переколемо». Враховуючи надії селян на «доброго царя», Пугачов назвав себе Петром ІІІ, утворив військову колегію з емісарами, котрих послав від імені царя на місця. Це відповідало ступеню свідомості селянських мас, що пе- ребували в полоні царських ілюзій. Отже, політична ідеологія пригнічених селянських мас страждала обмеженістю. Селяни вва- жали главу класу феодалів — царя — непричетним до насилля поміщиків над ними. І все ж селянські війни підривали основи феодального ладу і вселяли впевненість в народ у можливість по- валення влади поміщиків.

 

6. Революційно·демократична думка в Росії в кінці ХVІІІ ст. О. М. Радіщев

Прагнення кріпосного селянства в його боротьбі з поміщика- ми, протест передових людей Росії проти системи насильства дво- рян над народом знайшли відображення в творчості Олександра Миколайовича Радіщева (1749–1802), ставши вершиною російської і світової думки ХVІІІ столітття. Політичні погляди основополож- ника революційно-демократичної думки в Росії сформувались під впливом свавілля кріпосників, англійської революції ХVІІ ст., бо- ротьби США за незалежність і французької буржуазної революції ХVІІІ ст. Радіщев був крупним матеріалістом свого часу, намагав- ся осмислити історію як закономірний процес, знайти закони його руху і цей історизм дав йому можливість піднятись в ряді питань вище західних сучасників. В своїх публіцистичних статтях, філо- софських творах, відомій «Подорожі з Петербурга в Москву» Раді- щев виступає як великий мислитель, що відкрив шлях вільнолюби- вій творчості Пушкіна і декабристів. В особі Радіщева Росія всту- пила на шлях відкритої боротьби з Росією реакційною, викриваючи неправду офіційних теорій і мерзенність самодержавного ладу з позицій селянської революції.

О. М. Радіщев  народився  20 серпня  1749 р.  в  селі  Аблазово Саратовської губернії в дворянській сім’ї, одержав хороше сімейне виховання. В юнацькі роки вивчав твори М. В. Ломоносова, вихову- вався прихильниками його вчення. В 1766 р. Радіщев був посланий до Лейпцігського університету і після повернення служив у сенаті, в штабі головнокомандуючого, а потім в Комерц-колегії. З часом Ра- діщева призначили начальником петербурзької митниці. Займався літературною діяльністю.

Героїчним  подвигом  О. М. Радіщева  було  створення  ним  в

1790 р. книги «Подорож з Петербурга в Москву», видання якої було ударом по самодержавству і пануванню поміщиків. В цій роботі він

 

категорично заперечує самодержавство, кріпосництво і позбавлення від них вбачає в народній селянській революції. Книга звернула ува- гу імператриці Катерини ІІ, котра зробила висновок, що автор «бун- тівник гірший за Пугачова». Радіщева посадили у в’язницю, а сенат приговорив до смертної кари через четвертування. Проте Катерина ІІ

«помилувала», замінивши смертну кару на заслання на 10 років в Ілимський острог (Сибір). В засланні Радіщев написав філософський трактат «Про людину, про її смертність і безсмерття», в якому рішу- че виступив проти ідеалізму і містики.

При Павлі І він повернувся з Сибіру і жив у маєтку свого батька під поліцейським наглядом. За правління Олександра І він працював у Комісії по складанню законів. Тут він продовжує боротьбу з само- державством і кріпосництвом.

Доручений йому «Проект громадянського уложення» Радіщев склав в антикріпосницькому дусі. Цей проект виявився цілком не придатним для царського уряду. Голова комісії граф Завадовський, прочитавши проект, нагадав Радіщеву про Сибір. Затравлений чино- вниками самодержавства Радіщев покінчив з собою. «Нащадки помстяться за мене», — висловив він незадовго до смерті свою пере- конаність в неминучості перемоги революції в Росії. Політичні по- гляди Радіщева — високий етап в розвитку природного права. Він використав цю теорію для захисту інтересів селянства, наповнив її революційним змістом і висунув ідею неминучості революційного перевороту, вирішальною силою котрого повинні бути пригноблені народні маси, викрив антинародну природу царської влади і показав роль церкви в придушенні народних мас царизмом.

Він вважав неправомірним і шкідливим кріпосництво. Кріпаць- кий стан суперечить природному праву, — всі люди народжені віль- ними і рівними. Селянин є виробником матеріальних благ, не має потреби в поміщику, панування поміщика засновано на голому на- сильстві. Поневолення людиною собі подібних є «звірячий звичай» — злочин. Ці злочини привели до того, що селяни «мертві в законі»,

 

подібні робочій худобі. «Підступність і насилля» позбавили кріпос- них усіх прав і переваг людини. Поміщик — варвар, негідний носи- ти ім’я громадянина. «Багатство цього кровопивці йому не нале- жить. Воно нажито пограбуванням і заслуговує суворого по закону покарання». Будучи проповідником селянської революції, Радіщев виступав прихильником федеративно-республіканського ладу. Май- бутнє Росії він уявляв вільною добровільною федерацією вільних міст, на вічевих зборах яких народ був би «справжнім господарем». В майбутній народній державі особисті і суспільні інтереси не розхо- дитимуться. Демократична держава буде приділяти велику увагу справі загальної освіти і вихованню справжніх патріотів. Суспільно- політичні ідеали Радіщева — повалення самодержавства, встанов- лення республіканського демократичного ладу, скасування кріпос- ного права і наділ селян землею, реорганізація всього апарату влади і  надання громадянам справжньої свободи. Його погляди справили великий вплив не тільки на сучасників, але й на людей революцій- них борців із самодержавством.