Заняття № 3 «втраченого поколІння» у романІ е.-м. ремарка «три товаришІ»План 1. Сповідальна проза Ремарка. Тема «втраченого покоління» в романі. 2. Роман «Три товариші» — життєвий біль Ремарка. 3. Система образів у романі. Життя «маленької людини». 4. Тема кохання. 5. Наслідки анархії у країні. Завдання для підготовчого періоду 1. Подумайте, з якими творами тематично можна порівняти роман «Три то- вариші»? 2. Поясніть, чому головних героїв відносили до «втраченого покоління»? 3. Порівняйте роман «Три товариші» із романом «На західному фронті без змін». У чому їх спорідненість? Література 1. Боровська Є. М. Чи справді покоління втрачене? (Матеріали до уроку за романом Ре- марка «Три товариші». 11 клас) // Всесвітня література. — 1999. — № 4. — С. 38—39. 2. Хом’як Т. В. Світові війни очима Е. М. Ремарка // Всесвітня література та культура. — 2005. — № 6. — С. 29—31. 3. Богословский В. И. История зарубежной литературы ХХ века. 1917 — 1945. — С. 110—117. 4. Ворончук Л. Е. — М. Ремарк. Відображення життя рідного народу першої половини ХХ ст. // Все для вчителя. — 2004. — № 4—5. — С. 10. Інструктивно-методичні матеріали Війна — це протиприродний стан людини. Знецінюючи найбільшу цінність на землі — людське життя, вона стала трагедією як для переможних, так і для пере- можців. Перша імперіалістична війна 1914—18 pp. була жахливою, хоча тим, хто мав уяву про Другу світову, перша здавалася не такою страшною. Та як вважали дослідники, щодо деяких своїх соціально-психологічних наслідків Перша світова не поступається наступній, а у чомусь її навіть перевершила. Одним із таких нас- лідків було явище, яке отримало назву «втраченого покоління» («втраченої гене- рації»). Річ у тім, що багатьом війна 1914 р. спочатку уявлялася «священною бит- вою» — чи то за «німецьку культуру», чи то за «європейську демократію», тому вона мала штучний героїзований, романтизований ореол. А згодом виявилося, що це цинічна гризня можновладців за переділ світу, ринки збуту, сфери впливу. «Ура-патріотичні» настрої розбилися об скелю насильства й смерті. Натомість з’явилася зневіра, безнадія, спустошеність, марнота сподівань. Наслідком цього і стала поява нової генерації — «втраченого» покоління, а згодом і літератури про нього. Письменники, які започаткували цю літературу, самі належали до «втраченого покоління»: вони, як і персонажі їх творів, брали участь у тій війні й постраждали від неї. Усі вони не займалися дослідженням характеру війни, причин, з’ясуванням фактів — їх цікавила людина, її муки, її обпалена душа. Їх часто звинувачували у надмірному натуралізмі, бо, змальовуючи фронтові будні, письменники-солдати не прикрашали війну, а писали жорстоку правду, яку бачили на власні очі. Таким чином, без гучних закликів та пафосу, говорячи тільки правду про війну, показуючи те, як вона руйнувала тіла й душі людей, їх- ні долі, відбирало у них майбутнє, письменники перетворили свої романи на романи-протести. Спочатку Хемінгуей, а потім Ремарк відкрили жанр — роман-сповідь. Особливості сповідальної прози • Сповідальна проза характеризувався схожістю головного героя і авто- ра твору; • Розповідь йшла від першої особи; • Життя героя-автора вимірювався через світогляд героя; • Колишній солдат — дзеркало миру. До сповідальної прози Ремарка належали романи: «На Західному фронті без змін» (1929), «Повернення» (1931), «Три товариші» (1938). Його герої (Пауль Боймер — «На Західному фронті без змін», Роберт Ло- камп, Отто Кестер, Готтфрід Ленц — «Три товариші») спочатку добровольцями йшли на війну, вірячи в її «священність», потім — розчарування і прозрівання: їх використано, обмануто, далі — відчай і безвихідь, коли навіть смерть сприй- мається як єдино можливий вихід. А ті, кому вдалося вижити, стали «втраченим поколінням». Роман Еріха Марії Ремарка «Три товариші» — належав до тих, що здатні впли- нути на душу людини, її почуття. Цей твір — останній роман з трьох (перші два — «На західному фронті без змін» і «Повернення»), написані протягом одного десяти- ліття і об’єднані ідейно і художньо. Усі вони спрямовані проти війни, її антилюдсь- кої суті, її жахливих наслідків. Ремарк за своїми переконаннями — пацифіст. Пацифізм — антивоєнний рух, представники якого виступали проти всіх без винятку воєн, незалежно від їхнього характеру і мети. Прихильники пацифізму стояли на позиціях морального засу- дження всякої збройної боротьби, пов’язаної з людськими жертвами. Звичайно, переконання письменника позначилися і на його творчості. Митець звинуватив війну не тільки у фізичному знищенні людей, а й у тому, що чоловіки, які уціліли, мусять пройти нелегкий шлях повернення до мирного життя, бо вони «втрачене покоління». В той же час автор переконав, що три товариші не могли належати до «втраче- ного покоління» — за їхніми світоглядними принципами, їхнім ставленням один до одного, до одного і того самого оточення. Автор познайомив нас з головним героєм твору — Робертом Локаптом у день його 30-ліття. Це вік, коли людина вперше підсумувала прожите. За його плечима залишилася війна. Саме вона завжди була поруч з ним. Пригадалися інші дні наро- дження. До нього, молодого новобранця, приїздила мати. Другий день народження позначений газовою атакою, під час якої в муках помер його друг. Потім був шпи- таль. Після цього минуло десять років, а цей жах і досить поряд. Війна — причина хвороби Пат, винуватиця зруйнованих доль повій. Але все ж таки Роберт, Кестер і Ленц не стали циніками. Цинізм — презирливе ставлення до суспільства, до його духовних і особливо моральних цінностей та за- гальноприйнятих норм поведінки. Герої — не безпутні люди. І якщо якісь прояви апатії у них траплялися — це швидше маска, за якою вони приховали свої зранені душі. Порожнеча минулого життя, сповнена лише страшними спогадами і безнаді- єю прийдешнього, змінилася розумінням необхідності жити для іншої людини. Стосунки Роберта і Патриції — це справжній прояв високих почуттів. Кохання зда- тне робити дива. Віддане кохання героїв пройшло через жорстокі випробування і витримало їх. Доля завдає Робі ще одного страшного удару — відібрала у нього Пат. Мабуть, він не зміг би пережити смерті коханої, якби не Кестер. Маючи таких друзів, варто жити. У цій дружбі герої Ремарка вірні до кінця. Є над чим задума- тись, читаючи слова Роберта: «Чоловік не може жити лише задля кохання. Але жити задля іншої людини може». Ця єдність залишилася для них рятівною і після війни. Герої «Трьох товари- шів» Ремарка спробували знайти собі місце в новому житті: Отто Кестер після війни став пілотом, деякий час був студентом потім гонщиком і врешті-решт купив майстерню, де ремонтував автомобілі; Готтфрід Ленц «декілька років ти- нявся по Південній Америці», спробував студентського життя на медичному факультеті, а потім приєднався до Кестера. Де тільки не працював Роберт Ло- камп — на будівництві дороги в Тюрингії, завідував рекламою на фабриці гумо- вих виробів, був тапером в кафе, студентом, і нарешті опинився в майстерні Ке- стера. Цим сильним чоловікам у новому їхньому житті не вистачало надійного плеча друга, того, хто зрозумів би, не засуджував і ніколи їх не зрадив. І тому вони знову разом. «Втраченому поколінню» властива певна двоїстість, суперечливість світовідчут- тя. В характерах, як хемінгуеївських, так і ремарківських героїв взаємодіяли тради- ційно несумісні якості. Поряд з невірою ми бачимо готовність вірити, поряд із жор- стокістю життєвої позиції, цинізмом — людяність, вболівання за ближнього, благородство, чуйність, делікатність, навіть здатність на справжнє кохання. Потрі- бно розуміти, що грубуватість і цинізм цих людей породжені безнадійністю і вто- мою від пережитих втрат і горя. Це цинізм фальшивий, маска. Аби він був справж- нім, то не було б тієї надзвичайної людяності, вміння прийти на допомогу кожному, хто її потребує, тієї доброти і благородства, дружби і кохання. Це, швидше, спроба захистити свою понівечену вразливу душу, від оточуючого світу з його брехливою, лицемірною мораллю — прикриття, щит. Так, це були втомлені війною люди, зневірені і розчаровані в мирному житті, де панували ділки, продажність і злиденність. Один із них сказав, що вони не довіряли нікому, крім найближчого товариша, і вірили лише в небо, тютюн, де- рева хліб і землю. Але вони зберегли головне, найкраще, найцінніше, що є в кожному із нас — людську гідність, людяність, щирість, доброту, співчутливість. Та ні Хемінгуей, ні Ремарк не залишили своїм героям жодного шансу на щастя — його у них відібрала війна. Романи мають дуже песимістичні фінали. Такою була реальність. Автор підвів до висновку, що герої твору — це не «втрачене покоління». Шви- дше, можливо, йшлося про втрачене суспільство, яке викинуло людей, багатих ду- ховним потенціалом, на задвірки життя.
|