Історія зарубежної літератури XX століття - Навчальний посібник (Давиденко Г. Й., Стрельчук Г. М., Гричаник Н. І.)

ЛекцІя 2 екзистенцІалІзм у французькІй лІтературІ.

Ж.-П. САРТР, А. КАМЮ

1. Екзистенціалізм як напрям філософії та літератури. Його особливості.

2. Ж.-П. Сартр — теоретик екзистенціалізму у літературі.

3. Вплив екзистенціалістських ідей на творчість А. Камю.

1. Екзистенціалізм як напрям філософії та літератури.

Його особливості

Екзистенціалізм —  (лат.  існування)  напрям  у  філософії  та  одна  із  течій модернізму, де  джерелом художнього твору  став  сам  митець, який  висловив життя особистості, відтворивши художню дійсність, яка розкрила сенс життя взагалі.

Дана течія у літературі виникла після Першої світової війни, сформувалася у

30—40-ві роки, найбільшого розквіту досягла у 50—60-х роках ХХ століття.

Серед письменників, які водночас виступили і як філософи-екзистенціалісти, іс-

нувало декілька течій:

— релігійна (Г. Марсель);

— атеїстична (Ж. П. Сартр, С. де Бовуар, А. Камю);

— онтологічна (М. Мерло-Понті).

Окрім  французької  літератури,  екзистенціалізм  був  поширений  у  німецькій

(Е. Носсак, пізній А. Деблін), англійській (А. Мердок, В. Голдінг), іспанській (М. де

Унамуно), американській (Н. Мейлер, Дж. Болдуїн), японській (Кобо Абе) літера-

турах.

В Україні проявився у творчості В. Підмогильного (повість «Остап Шаптала» та

збірка новел «Проблема хліба»). Пізніше він постав у прозі І. Багряного, Т. Осьмач-

ки, В. Барки, В. Шевчука, в поезії представників «нью-йоркської групи», в ліриці

В. Стуса.

Витоки екзистенціалізму були яскраво відчути у роботах німецького мислителя

XIX століття Е. С. К’єркегора. Саму  теорію  сформовано у  працях  німецьких та

французьких філософів і мислителів.

Основні категорії екзистенціалізму:

• Екзистенція — внутрішнє буття, те центральне ядро людського «я», котре зро-

било індивіда неповторною особистістю;

• «Прикордонна» ситуація — період у житті людини, коли вона в добу вели-

ких потрясінь відкрила свою екзистенцію і почала розуміти, що жити слід лише

заради неї;

• «Екзистенційний вибір і воля»;

• Дві моделі екзистенційної поведінки: 1) «Людина бунтівна» — це дисиденти,

які не змогли примиритися з владою, оточенням, жахливими умовами; 2) «свідома

покора долі та історії, жити разом з іншими під керівництвом влади, але не даючи

їй поглинути себе» (К. Ясперс).

У центрі уваги екзистенціалістів — внутрішній світ вільної особистості, яку

оточували страх, самотність, страждання і смерть, що стали складовими абсурд-

ності буття. Відтак відбулося суб’єктивне зображення письменниками реальної

дійсності. У творах цього напрямку показано протистояння між буттям (Всесві- том, природою, соціумом) та існуванням (людиною, її внутрішнім життям). Лю- дина стосовно Всесвіту перебувала у стані незбагненності, а той, у свою чергу, став байдужим до людини. У результаті цього відбув розкол: «чужий світ» —

«стороння людина», а це і є абсурд — єдиний зв’язок між людиною і Всесвітом.

В основі екзистенціалізму лежало твердження абсурдності буття. У перекладі

слово «абсурд» означало «недоречний, безглуздий». Абсурд — це розлад. Людина

бачила у навколишньому світі лише те, що хотіла бачити, тим самим проектувала

свої дії і погляди. А. Камю стверджував: «Абсурд є метафізичним станом людини у

світі». Відповідальність за людину несе сама людина, її існування посіло чільне мі-

сце. Особливість виступила подвижником, тому їй довелося жертвувати собою, аби

виправдати своє існування. Вона вже самим актом народження виявилася закину-

тою у світ без волі і бажання. З моменту появи у світі людина одержала від природи

смертний вирок, термін виконання якого їй невідомий.

Поняття  «екзистенціалізм»  передбачало,  що  прибічники  течії  зосередили

увагу на особистості та її самотворенні. Саме тому погляди на людину, з точки

зору цієї філософії, відрізнялися від поглядів більш ранніх періодів розвитку лі-

тератури та художніх течій.

Погляди на людину в різні періоди розвитку літератури:

― Істота, від народження таврована первородним гріхом, приречена — бароко;

― «природна» істота, яка мала чисту, не зіпсовану цивілізацією душу — просві-

тництво;

― «лялька» в руках буржуазної дійсності — критичний реалізм;

― продукт біологічної спадковості та соціального середовища — натуралізм;

― земне втілення вічної душі, що відчувало зв’язок із трансцендентним — сим-

волізм.

Представники екзистенціалізму, зокрема Ж. П. Сартр, стверджували, що людина

це tabula rasa, тобто «чиста дошка», нічого собою не являло:

― вона стала лише тим, що сама із себе зробила: «Існування передує сутності,

оскільки вона формується самою людиною, її власним «я». Іншими словами, люди-

на є лише тим, що сама із себе зробила. Людина мусила бути діяльнісною», — го-

ворив Ж. П. Сартр;

― відповідала за те, ким вона є, і за інших;

― була спрямована у майбутнє, а відтак знаходилася у стані тривоги через про-

блему вибору: відповідальність — раціональність — свобода;

― занедбана — адже в світі без Бога вона не мала опори ані в собі, ані поза

собою;

― відповідала за всіх людей: «Вибираючи себе, я вибираю людину взагалі»

(Ж. П. Сартр);

― знаходилася у стані тривоги — тобто у стані людини, яка обрала не лише

власне буття, а й виступила у ролі «законодавця людства».

Головні риси літератури екзистенціалізму:

― тема — існування людини в центрі абсурдного буття; критика дійсності, що

придушувала людську особистість;

― ідея — звільнення розуму і душі людини від абсурдної дійсності;

― проблема вибору людини у надзвичайній ситуації;

― герой — самотній індивідуаліст і песиміст, бунтар проти абсурдності світу;

― етичні заперечення та протест проти будь-якого насильства;

― створення «прикордонних ситуацій» (людина перед обличчям смерті);

― проведення історичних паралелей та алегорій (твори з підтекстом, символі-

кою, ілюзіями, подвійним змістом).

Найвідомішими  письменниками-екзистенціалістами у  французькій  літературі

стали Ж. П. Сартр — теоретик напрямку та А. Камю.

2. Ж.-П. Сартр — теоретик екзистенціалізму у літературі

 

 

Жан Поль Сартр (1905—1980) — французький пись- менник, філософ-екзистенціаліст, лауреат Нобелівсь- кої премії (1964 року), прихильник сексуальної сво- боди особистості. Він став лише уособленням інтелектуального образу людини ХХ століття: «Я… відповідальний за себе самого і за всіх, і я створюю певний образ, який обираю. Обираючи, вибираю лю- дину взагалі». Сартр завжди перебував у центрі уваги європейської критики. Про нього сперечалися, його творчість відкидали або нею захоплювалися.

До 1942 року французькі читачі, в основному творча інтелігенція, знали письменника по збірці оповідань «Стіна» і роману «Нудота». Зміна відбу- лася з появою філософських робіт і драматичних творів автора.

Заслуга філософа-екзистенціаніст полягала у то- му, що він популярно розкрив питання нової філософії про абсолютну свободу, яка стала актуальним питанням нього часу. Також письменник увів головні ідеї екзис- тенціалізму у свої романи і п’єси, надавши тим самим напрямку більшої значимості.

Зовнішність митця: «Внешне его нельзя было назвать привлекательным: невы- сокого роста, узок в плечах, редкие волосы, несимметричное лицо, заметное косо- глазие, а вдобавок ко всему — весьма солидное брюшко»

Жан Поль Емар Сартр народився 21 червня 1905 року у Парижі. Належав до чи- сла дрібної французької буржуазії. Батько — Жан Батіст Сартр був морським офі- цером, захворів на тропічну лихоманку і помер, коли хлопчикові виповнилося всьо- го  лише два роки. Мати —  Анн-Марі Швейцер —  родом з  відомих ельзаських учених, після смерті чоловіка переїхала жити до своїх батьків.

Дитинство майбутнього письменника пройшло у будинку дідуся по лінії матері. Дід Шарль Швейцер професором філології (германіст і літератор), обожнював ону- ка і прищепив йому любов до читання. Пізніше Сартр пригадував: «Я розпочав своє життя як, ймовірно, і закінчу його серед книг». Таким чином, його дитинство пройшло усамітнено, серед читання книг. Вивчати світ він розпочав саме у такий спосіб. У родині Жана Поля жартома називали Пулу.

Виховання професора пророкувало Сартру вибрати професію вчителя або, при- наймні, якусь подібну до неї. Саме дід запропонував онукові спробувати свої сили у літературі. Це сталося після того, як Жан Поль помітив, що він малий на зріст, фі- зично слабший за інших хлопчаків і не завжди ладен за себе постояти. Таке від- криття принесло велике розчарування, але поряд завжди був улюблений дідусь, який і «врятував і підштовхнув до стежини нової самоомани, яка перевернула усе життя».

Такою «оманою», а точніше втечею від буденності, стали письменницькі занят-

тя. У віці восьми років юнак почав писати романи в лицарському дусі. Він брав

сюжети з книжок і фільмів, у думках був справжнім хоробрим воїном: «Я був виб- раний, проте не був бездарним. Усе, чого я досягну, буде плодом мого терпіння та невдач», — згадуватиме пізніше письменник.

Навчання розпочав у ліцеї Генріха ІV, після чого його перевели у 1924 році до привілейованого вищого навчального закладу Еко Нормаль, у якому студіював філософію.

У цей час письменник працював дуже натхненно і самовіддано. Навколо нього утворився гурток талановитої молоді, яка захопилася ідеєю створити новий напря- мок у філософії. По закінченні навчання у 1929 році Сартр став одним із тих випус- кників, який пройшов по конкурсу, отримавши вчений ступінь (диплом першого ступеня), який надав право викладати філософію у вищих навчальних закладах. Так почалося сходження до Олімпу письменника-філософа.

У той час і помітив молодий філософ красиву і розумну студентку Симону де Бовуар, яка, на відміну від інших, трималася гордо і невимушено. У молодих людей зав’язалася стосунки, які переросли у кохання. Симона була особистістю неордина- рною Її батько, відомий паризький адвокат, мріяв про сина і довго не міг змиритися з думкою, що народилася дочка. Прагнучи довести свою «повноцінність», дівчина вже з дитинства набула якостей хлопців: проводилася незалежно, ніколи не плака- ла, вступала у бійки, а у 13 років остаточно вирішила, що не матиме дітей і стане відомою письменницею. Спостерігаючи за життям батьків, Симона дійшла виснов- ку, що родина вбиває кохання, перетворюючи життя на буденщину.

Ж.-П. Сартр запропонував Симоні одружитися, але на нових умовах — на своє-

рідному шлюбному контракті:

• жениться и жить под одной крышей как муж и жена — это буржуазная по-

шлость и глупость. Дети тоже связывают и убивают любовь, а кроме того, возня с

ними — это бессмысленная суета и потеря времени. Поэтому лучше их не заводить;

• если соединяться, то обязуются всегда быть рядом, считать себя принадле-

жащими друг другу и бросать все, если кому-то из них требуется помощь или

внимание;

• влюбленные должны предоставить друг другу полную сексуальную свободу.

Від такого шлюбного контракту наречена була у захваті: її стосунки із коханим

будуть унікальними, не схожими на інші. Але батько не розділив захоплення дочки

виступив проти шлюбу з людиною, яка підірвала закони суспільства.

Після завершення освіти Симоні і Сартру довелося розлучитися, оскільки вакан-

сій у Парижі не було. Вона поїхала у Марсель, він — у Гавр викладати філософію.

Зустрічалися рідко — 2—3 рази у місяць, але листи один одному писали майже

щодня. У Марселі Симона нудьгувала і не знала, що їй робити із свободою. Годин у

ліцеї мала небагато, колеги-викладачі здавалися їй дурними і нецікавими. Після

чергового листа, в якому Сартр написав, що зібрався у Берлін, Симона відправила-

ся до нього. А коли з’явилася у маленькій кімнатці готелю, то чоловік повідомив,

що у його житті «намітився невеликий романчик». А оскільки знайомство дружини

з героїнями романчиків входило в умови їх договору, Сартр спочатку заочно пред-

ставив їй свою нову подругу, а потім вмовив познайомитися з нею.

Коханка, Марі Жирар, була дружиною одного із місцевих студентів. Красива,

вона захопила викладача своєю мрійливістю. При знайомстві дівчина лише на хви-

линку поглянула на дружину свого коханця і порадила їй навчити чоловіка займа-

тися коханням, а то він нудний у ліжку. Симона ледь стримала себе, а Сартр після

цього знайомства розказав друзям, що їхній шлюб з Бобром (так він називав дру-

жину) витримав час.

Настав час зайнятися літературою. Вперше Сартр заявив про себе як таланови- того письменника романом «Нудота», який побачив світ 1938 року, а вже наступно- го року була опублікована збірка оповідань «Стіна». Ці книги одразу помітили, оскільки вини не були схожими на традиційну французьку літературу. А творчість їх автора викликала глибокий інтерес як у критиків, так і в читачів-інтелектуалів. А Симона весь час напружено працювала над романом «Гостя».

Подружнє невдовзі оселилося у Парижі, зайнявшись викладацькою і письмен- ницькою діяльністю. Їх місцем перебування стала кав’ярня «Три мушкетери». Сю- ди приходили десятки прихильників філософа, щоб послухати вступи і поспереча- тися з ним. Правда, вигляд письменник мав дивний: «Грязная рубашка, помятая шляпа, надетая набекрень, стоптанные ботинки, причем иногда разного цвета». А Симона виглядала аскетично: «Накладная коса на гладко зачесанных черных воло- сах. Непритязательные клетчатые юбки, строгие, приталенные жакеты».

З деякого часу подружжя з’являлося разом з незнайомою чарівною дівчиною. Всі навколо знали, що це була чергова коханка Сартра. У середині 30-х років у цій ролі виступила Ольга Козакевич, донька російських емігрантів, яка ще у Руані була студенткою Симони. У товаристві Ольга поводила себе шокуюче: демонстративно сідала на коліна коханого, обіймала його, пристрасно цілувала. Ольгу змінила її се- стра Ванда, потім — Камілла Андерсен, потім — Б’янка Бінефело.

Після перших романів чоловіка Симоні стало все важче витримувати їх, і вона призналася собі, що, незважаючи на незалежність, виявилася простою жінкою. На- гравшись студентками Симони, письменник захопився східними красунями, яких знаходив невідомо де. Від ревнощів Бобр стала вживати спиртне, часто з’являлася в аудиторії напідпитку, але друзям говорила, що абсолютно щаслива із Сартром.

Сталася подія, несподівана навіть для самої Симони. Вона закохалася і в цьому при- зналася Сартру. Її захопленням став американський письменник Нельсон Олгрен, з яким жінка познайомилася у Чикаго. Їй на той час було 39, йому — близько 50. Вона літала до нього в Атлантику. Нельсон жив у власному будинку з підрізаними вазончи- ками, дзвіночками на дверях. Під час зустрічей коханій він приносив каву у ліжко, примушував гарно і регулярно харчуватися, давав уроки кулінарної майстерності, да- рував пеньюари, красиву нижню білизну. Симона почувала себе щасливою.

А у Парижі їй доводилося вести зовсім інше життя. У 1949 році вийшла її книга під назвою «Друга стать», що стала класикою фемінізму. Жінка стала відомою письменницею. У розквіт слави до Симони у Париж приїхав Нельсон і поставив пе- ред нею умову — він або чоловік. Симона зробила свій вибір — вона залишилася із Сартром, оскільки не змогла «зрадити спільні ідеали».

З початком ІІ Світової війни Сартр через слабкий зір був звільнений від призову до армії, його взяли на службу працівником метеослужби. У 1942 році, коли фаши- сти окупували Францію, письменник співпрацював з журналом, який підпільно ви- давав французький рух Опору. У 1943 році до митця прийшла очікувана слава, пов’язана з виходом п’єси «Мухи». Головна тема твору — екзистенційне поняття свободи, яка стала однією із провідних у творчості письменника. Мухи, які заполо- нили ціле місто, стали символом почуття совісті народу. У тому ж році вийшла і головна філософська праця «Буття і ніщо», де автор розкрив думку, що людина відповідає за свої вчинки лише перед своєю совістю.

Наприкінці ІІ Світової війни Сартр став визнаним ідеологом екзистенціалістів.

Наступні десять років письменник працював особливо плідно. Написав рецензії,

критичні статті, дослідження про життя і творчість Шарля Бодлера і Жана Жене, у

яких автор використав досвід філософії екзистенціалізму.

У 1964 році Сартр був удостоєний Нобелівської премії, хоч сам завжди скептич-

но ставився до слави.

У  1965 році,  коли  йому  виповнилося  60,  а  їхньому  шлюбу  з  Симоною —

36 років, він наніс їй останню душевну травму, удочеривши свою 17-річну алжир-

ську коханку Арлет Елкаїм. Дівчину загрожувала депортація із країни, а Сартр не

хотів з нею розлучатися. Вона оселилася на квартирі у коханця і навіть осмілилася

не пускати туди Симону. Одного разу дружина не витримавши кинула у свою супе-

рницю банан. Але, незважаючи на ці негаразди, Симона залишилася єдиною люди-

ною, яка повністю розділяла погляди, письменника—філософа.

В останні роки життя Сартр більше займався політикою, ніж літературою. Здо-

ров’я погіршилося, він майже повністю втратив зір через глаукому, проте від акти-

вного життя не відмовився: давав інтерв’ю, обговорював політичні події із друзями,

слухав музику, просив дружину читати йому вголос. Помер Жан Поль Сартр 15

квітня 1980 року. У некролозі газети «Монд» йшлося про те, що жоден із францу-

зьких інтелектуалів ХХ століття, жоден лауреат Нобелівської премії не здійснив на

культуру такого глибокого впливу, як Сартр.

Головною домінантою творчості французького письменника стала проблема ін-

дивідуальної свідомості. Тривога і страх — домінують категорії, які прозаїк вивів у

своїх творах. Характери героїв показані не в діях, а міркуваннях, внутрішніх моно-

логах.

Герої Сартра — одноманітні, це люди «самотньої свідомості», слабкі перед жах-

ливим обличчям абсурдного світу, песимісти, багато розмірковують про себе, пе-

реживають.

В оповіданні «Стіна» («Мир») розповідь йшла від першої особи — імені голо-

вного героя — Пабло Іббіети. Він в’язень, якого разом з іншими засудили насмерть.

Ув’язнені очікували виконання вироку. Їм залишалося жити до ранку, а вранці всіх

трьох поведуть на розстріл: «Раньше я никогда не думал о смерти — не было слу-

чая, но теперь мне ничего не оставалось, как задуматься о том, что меня ожида-

ет». Кожен герой у камері поводив по-різному: наймолодший в’язень майже не го-

ворив,  почав  мочитися,  сам  того  не  відчуваючи;  інший —  Том —  весь  час

розмовляв, розказував про воєнні події, про своє життя. А сам Пабло спочатку мов-

чав, а потім пригадав епізоди зі свого життя: кохану, товаришів та інше. Але часи

очікування пролетіли і прийшов ранок: «Той минуты, как я понял, что мне пред-

стоит умереть, все вокруг казалось противоестественным. Тем не менее я не хо-

тел об этом думать, хотя прекрасно понимал, что всю эту ночь мы будем думать

об одном и том же, вместе дрожать и вместе истекать потом…»

Зранку охоронці прийшли і забрали на розстріл двох ув’язнених, а Пабло сказа-

ли, що доведеться почекати. Через деякий час прийшли і за ним. Але повели не на

подвір’я, де розстрілювали, а до начальника на допит. Героя знову запитували про

те, де переховувався Рамон Гріс. І хоча Пабло знав (Гріс переховувався у його

двоюрідних братів), проте сказав, що той сховався на цвинтарі у будинку сторожа.

Охорона зібралася і йшла туди. А герой зрадів, що обдурив, хоча розумів, що коли

ті повернуться ні з чим, то його одразу ж розстріляють. Пабло побачив, як привели

ще нових арештантів, серед них був знайомий Гарсіа. Він і розказав Пабло, що Гріс

попався.

— Он свалял дурака, разругался с братцем и ушел от него. Желающих его при-

ютить было хоть отбавляй, но он никого не захотел ставить под удар. Он сказал

мне: «Я бы спрятался у Ибеетты, но раз его арестовали, спрячусь на кладбище».

А сегодня утром туда нагрянули. Накрыли его в домике сторожа. Грис отстрели-

вался, а они его прихлопнули. Перед очима у героя все попливло, він впав на землю і сміявся так нестримано, що з очей капали сльози.

Назва оповідання символічна: Стіна як порятунок (Пабло) і смерть (в’язні та його товариш). Тема — зображення внутрішнього світу героя під час очікування смерті.

У оповіданні «Кімната» розповідь йшла про родину Дарбеда. Пані Дарбеда хво- ра психічно, за нею доглядав чоловік. Подружжя мало дочку, яка була заміжньою і проживала окремо від батьків. Єва вийшла заміж за нормального чоловіка, але зго- дом він збожеволів: називав її Агатою, сидів у кімнаті, нікуди не виходив, вислов- лював різні нерозумні думки (перефарбувати кімнату у чорний колір, бо замало чо- рного кольору). Шарль Дарбеда час від часу провідував дочку. Під час зустрічей він намагався відмовити дитину від такого життя, просив її переїхати до них жити, щоб доглядати за матір’ю. Але Єва не слухалася. Вона була впевнена, що кохає чо- ловіка. П’єр вимагав від дружини різноманітних забаганок, згадував такі події, які ніяк не були пов’язані з нею. Єва намагалася втекти від проблеми, вона замикалася у себе в кімнаті, але тоді дії врятували її. Героїні все рівно доводилося обслуговува- ти чоловіка. П’єр часто марив. «Когда он засыпал, Ева испытывающее смотрела на него: каким он проснется? Именно это терзало ее. Она боялась, как бы он снова не проснулся с этими бегающими глазами и опять не стал бы бредить. А наступит день, когда черты его лица исказятся, челюсть отвиснет и он с трудом будет прикрывать слезящиеся глаза. Ева склонилась к руке Пьера и коснулась ее губами:

”Но я убью тебя раньше“».

Кімната символізувала глухий кут, безвихідь. Тема оповідання — показ життє-

вої безвиході головної героїні, її прагнення втекти від реальності.

У романі «Нудота»(1938) вже з’явилися окремі екзистенціалістські мотиви та

ідеї. Головний герой роману — Антуан Рок антен, опинившись у невеличкому про-

вінційному містечку Бувіль, писав книгу про маркіза де Ролебона. Рок антен вів

щоденник, головним змістом якого стали «осяяння», що їх переживав герой. Ця ни-

зка «осяянь» склалася у сюжет роману, послідовною темою якого стало відкриття

особистістю абсурду. Відкриття Рокантеном абсурдності буття відбулося внаслідок

його конфліктів з предметами, які оточували героя. Світ речей і — ширше — при-

родне буття виявили ворожість щодо людської суб’єктивності. Гідність та свободу

особистості сам Сартр вбачав у тверезому визнанні абсурдності буття. Рок антен

подолав   відчуття   нудоти,   вносячи   у   ворожий   до   людини   природній   світ

суб’єктивний, особистісний елемент. Здійснивши вільний вибір у «межовій, погра-

ничній ситуації», Рок антен став героєм, що екзистенціює. Він відмовився від звич-

них форм життя та діяльності і хоче перетворити своє життя на своєрідну подобу

досконалого мистецького твору.

На виборі Сартром щоденникової форми розповіді, АН сповідальності романної

інтонації позначилося сартівське розуміння природи філософської ідеї. Для пись-

менника вона не результат спекулятивного, абстрактно-логічного мислення, а інти-

мне, особистісне переживання.

У романі відсутній фінал, не було і справжнього початку, адже життя втратило

сенс, а події — лише причинно-наслідкові зв’язки.

Сартр був володарем дум значної частини європейської інтелігенції середини

ХХ століття, виразив її сумніви та пошуки. Творчість письменника залишила слід у

філософії та літературі, в естетиці та критиці, у театрі та кінематографі.

Українською мовою твори Сартра були перекладені Р. Доценко, О. Жупанським,

В. Борсуком, Г. Філіпчуком та іншими.

3. Вплив екзистенціалістських ідей на творчість А. Камю

 

 

Альбер Камю 1913—1960 Письменник-філософ, драматург, суспільний діяч, Лауреат Нобелівської премії (1957).

Невелика за обсягом творча спадщина була ство- рена в основному, під час другої світової війни та повоєнних років. Це наклало свій відбиток і на її теми, що їх порушив письменник. А. Камю був од- ночасно письменником і філософом. Розмежувати ці два поняття, як дві сторони його таланту, просто неможливо. В обох своїх виявах він справив вели- кий вплив на розвиток європейської та світової культури.

Французький письменник Альбер Камю народи- вся 7 листопада 1913 року в місті Мондові (депар- таменті Алжиру, який був на той час французькою

колонією). «Найбільшою моєю удачею був той факт, що я народився в Алжирі, — згадував незадовго до своєї смерті письменник. — Я не писав нічого, що так чи ін- акше не було б пов’язане з цією землею». Дружина народилася у небагатій родині сільськогосподарського французького робітника Люсьєна Камю та іспанки Катрін Сантес. Батько загинув у Марні під час І Світової війни, коли Альберу не було ще й року. Мати, малограмотна жінка, разом зі своїми синами (у Камю був старший брат Люсьєн) переїхала до міста Алжир, де влаштувалася прибиральницею у сім’ях ба- гатіїв. Дуже скоро жінка захворіла, стався крововилив у мозок, у результаті чого що вона стала напівнімою. В Алжирі родина жила у будинку бабусі, де мешкав дядько- інвалід. Хлопець зростав страшенних злиднях, проте це факт не сприяв усамітнен- ню письменника. Маленький Альбер захопив красою північноафриканського узбе- режжя, що було повною протилежністю його злободенному життю. Дитячі роки за- лишили глибокий слід у його душі: «Я перебував напівдороги між злиднями і сонцем. Злидні не дозволяли мені повірити, ніби все гаразд в історії і під сонцем. Сонце навчало мене, що історія — це ще не все. Змінити життя — так, але тільки не світ, бо я його обожнював».

З 1918 по 1923 роки Альбер навчався у початковій школі у передмісті Алжиру, яку закінчив з відзнакою. Значний вплив на хлопця справив його шкільний учитель Луї Жермен, який, побачивши здібності дитини, як міг, допоміг йому. За підтримки Жермена Камю вдалося у 1923 році вступити до Алжирського ліцею Бюжо, до того ж вчитель добився, щоб хлопець отримував стипендію. Інтерес до навчання у май- бутнього письменника поєднувався із пристрасними заняттями спортом. Проте у 17 років хлопець захворів на туберкульоз і тому довелося на рік залишити навчання для тривалого лікування. Ця хвороба вилучила Камю із кола однолітків і, незважа- ючи на лікування, переслідувала усе життя, додаючи до фізичних ще й душевні страждання.

Восени 1931 року, повернувшись до ліцею, хлопець зблизився з учителем філо- софії і літератури Жаном Греньє, який справив великий вплив на розвиток світо- гляду майбутнього письменника. Серйозно захопившись філософією, він вперше спробував себе і в літературі. Перші статті і есе були опубліковані в ліцейному жу- рналі і торкалися проблем моралі та релігії, аналізу творів філософів Ніцше та Бер- гсона.

З 1932 року Камю навчався в Алжирському університеті, де протягом 5 років займався переважно вивченням філософії. Працюючи з різноманітною науковою літературою, він поступово увійшов у коло екзистенціалістських та релігійно- філософських ідей, у світ образів Ф. Достоєвського. Вражений романами російсь- кого письменника, філософ зауважив у своєму щоденнику: «Я зустрівся з творами Достоєвського, коли мені було двадцять років, і враження, які я пережив під час зустрічі, живуть і сьогодні, через двадцять років. …, я полюбив у Достоєвському того, хто зрозумів і найбільш глибоко відобразив нашу історичну долю». Альбер отримав диплом магістра філософії, мав можливість залишитися в аспірантурі, про- те цьому завадив туберкульоз.

Молодий філософ виявляв і неабияку громадську активність. З приходом Гітле- ра до влади він розпочав активну боротьбу проти фашизму. Його зацікавили питан- ня комунізму, виникло бажання вступити до комуністичної партії. Восени 1934 ро- ку Камю став членом алжирської секції компартії Франції, де залишався протягом трьох років.

Одночасно з початком суспільної діяльності письменник поглибив свої знання у галузі філософії екзистенціалізму. Створив свій театр, де виконував роль і драмату- рга, і режисера, і актора.

1934 року в житті Камю сталася ще одна щаслива подія — одруження з Сімо- ною Ійє. Цей шлюб не можна було назвати цілком щасливим, оскільки вже через два роки подружжя розлучилося. Сталося це у 1936 року, під час подорожі по- дружжя Центральною Європою. У той час і сімейні негаразди. Камю посварився з дружиною, оскільки дізнався про її зраду (випадково перехопив листа, адресовано- го дружині). Одразу після повернення подружжя розлучилося. До сімейних про- блем додалися ще й інші. Через рік Альбера було звільнено із алжирської компартії, через його антифашистську пропагандистську роботу.

Однак ці невдачі не вплинули на розвиток творчості Камю. У другій половині

30-х років письменник розпочав роботу над філософсько-моральним есе «Міф про

Сізіфа», романом «Щаслива смерть» (твір був надрукований у 1971 році), п’єсою

«Калігула».

У 1940 році, не знайшовши роботи в Алжирі, він поїхав до Орана вчителювати.

У грудні 1941 року одружився на Франсині Фор, з якою разом давав приватні уроки

дітям оранців. Враження від цього міста лягли в основу роману «Чума» (1947).

У період фашистської окупації філософ брав активну участь у русі Опору, спів-

працював з підпільною газетою «Бій», став учасником організації «Боротьба». Ра-

зом з тим працював над закінченням повісті «Сторонній», яка була опублікована

водночас з «Міфом про Сізіфа» у 1942 році у видавництві «Галлімар». У «Міфі про

Сізіфа» автор вдало поєднав і порівняв абсурдність людського буття з працею міфі-

чного Сізіфа. Герой міфа Сізіф приречений вести постійну боротьбу проти сил, з

котрими  не  спроможний  впоратися  парадоксальним  чином.  Камю  як  філософ

знайшов сенс у самій боротьбі. Спасіння, на його думку, полягало у щоденній ро-

боті, а сенс життя — у діяльності.

Як драматург Камю допоміг у постановці драми «Калігула» і активно зайнявся

журналістською діяльністю. Проте, незважаючи на постійну зайнятість, численні

зустрічі і спілкування з багатьма людьми, Камю завжди надавав перевагу самотнос-

ті. Причиною тому була тяжкий недуг. Періодично хвороба загострювалася і нага-

дувала Камю про плинність життя і неминучість смерті. А все це забирало фізичні

сили письменника. Ізольованість від світу, самотність притаманна і героєві повісті

«Сторонній» — службовцеві Мерсо, образ якого автор змалював із себе. Усі свої

переживання, почуття і думки Камю викладав на папері, будь-яким способом праг-

нучи приховати від оточуючих внутрішній стан.

У 1947 році вийшов у світ роман «Чума», роботу над яким письменник розпочав

ще у 1941 році, коли вчителював в Орані. Перший варіант твору вийшов 1943 року,

але автора не задовольнив. Автор ще доопрацював твір і видав остаточний його ва-

ріант. Роман «Чума» став своєрідним продовженням і розвитком ідей та роздумів

письменника, що охопили його від початку творчості. Автор торкнувся проблеми

вибору людини і розвінчив тему боротьби людства проти зла, невіддільного від

буття. Назва твору символічна, оскільки чума — це абсурд, який осмислювався як

форма існування зла, це трагічна людська доля, бо зло побороти і викорінити не-

можливо.

У своїх ранніх працях письменник зображав абсурд не лише як характеристику

людського буття, а й ту рису, яку неможливо перемогти. Тому у творах звучали дві

найголовніші теми: абсурду, пов’язаного з негативними засадами («Сторонній»), та

бунту, пов’язаного з позитивними засадами («Чума»). Пізніше, у 40—50 рр., Камю

відмовився від абсурдного світосприйняття. Отож, прозаїк у зрілі роки —бунтів-

ник, а наприкінці життя — людина, яка зізналася: «У глибині мого бунту дрімала

покірливість». Творчість письменника, таким чином, являла собою своєрідну спі-

раль, а саме:

І — ПРОЛОГ — філософська концепція («Виворіт і лице» (1937));

ІІ — АБСУРД — показ і ствердження абсурдності життя («Калігула», «Сторон-

ній» (1942), «Міф про Сізіфа» (1942));

ІІІ — БУНТ — пошук сенсу життя навколо абсурдного світу («Чума» (1947),

«Бунтівна людина» (1951));

ІУ — ВИГНАННЯ — розгубленість перед підступністю світу, глибокий скепсис

(«Падіння» (1956)).

У 1957 році французькому письменникові було присуджено Нобелівську премію

«за великий вклад в літературу, за висвітлення значення людської совісті». Під час

вручення премії представник Шведської академії Андрес Естерлінг відзначив, що

«філософські погляди Камю народилися у гострому протиріччі між прийняттям зе-

много існування та усвідомленням реальності смерті». У своїй промові письменник

наголосив, що його творчість базувалася на бажанні «уникнути відвертої брехні та

протистояти гнобленню. Я переконаний, що мистецтво — не забава на самоті, а

засіб схвилювати якнайбільшу кількість людей, розгортаючи перед ними виняткові

образи світових страждань та радощів…». Альбер Каммю мавграндіозні творчі

плани (про це свідчили записи в щоденнику і спогади друзів), адже йому виповни-

лося на той час лише 44 роки. Проте їм не судилося здійснитися. 4 грудня 1960 ро-

ку Камю повертався із Прованса в Париж разом з видавцем Галлімаром та його ро-

диною. Спочатку філософ хотів їхати потягом, але Галлімар переконав їхати з ним

автомобілем. За 24 кілометри від міста Санса сталася аварія, в результаті якої відо-

мий письменник помер на місці. Галлімар помер через кілька днів у лікарні, а його

дружина і донька залишилися живими.

Через десять днів після загибелі про нього було опубліковано есе під назвою

«Розум і ешафот», у якому письменника оголосили «класиком, одним із найбіль-

ших моралістів». Відгукнувся на трагічну загибель і Жан Поль Сартр, який заува-

жив, що про творчість являла собою самобутню лінію у французькій літературі.

Альбер Камю прожив усього 46 років. Про нього ще за життя вийшло чотири

книги, але то були критичні нариси. Після смерті письменника з’явилися біографі-

чні розвідки. Англійска журналістка і історик Герберт Р. Лоттман у 1978 видала

біографію, а через два десятиріччя журналіст і письменник Олів’є Тодде написав нову біографію на 800 сторінках.

Ім’я лауреата Нобелівської премії Альбера Камю залишилося як в історії літера- тури, так і в історії філософії. Адже всі твори письменника були є філософськими за змістом, та високохудожніми за формою.

Найяскравіше погляди автора виявилися у повісті «Сторонній». Звичайно його визначають роман як, проте сам Камю шукав для своїх творів інші жанрові визна- чення — «міф», «хроніка». Ж. П. Сартр у 1943 році у своєму аналізі «Стороннього» наголосив, що книга написана в традиціях вольтерівських філософських повістей алегоричного змісту.

У центрі твору — образ дрібного службовця Мерсо, «вільного» від моральних норм і засудженого за вбивство.

Назва «сторонній» вживалася лише один раз — у заголовку, але це свідчило про її зв’язок з авторською ідеєю. Сторонній — байдужий до суспільних цінностей. Йому «чужі найелементарніші людські почуття». Сторонній — дивний, не такий, як усі; чужий, самотній, відчужений, тобто Людина абсурду.

Сюжет розбито на дві частини, тісно пов’язані між собою. У першій подано опис кількох останніх тижнів життя Мерсо до скоєння ним злочину. Сюжет другої складало слідство та суд, але під час них знову з’явилися ті ж події із життя героя протягом останніх тижнів. Друга частина віддзеркалювала першу.

Розповідь йшла від першої особи — головного героя Мерсо. Це дрібний служ-

бовець, «вільний» від моральних норм, засуджений за вбивство.

Мерсо зовні такий, як і всі, — звичайна людина. Однак поведінка дещо дивна:

його здається, мало зворушила смерть матері. Він відмовив від запропонованої пре-

стижної роботи в Парижі, здав байдужим до шлюбу, відмовив підіграти адвокатові,

щоб врятувати собі життя.

Герой не розділяв правил людського співжиття. Моральна свідомість відтіснена

потягом до приємного (сон, їжа, близькість з жінками, відпочинок). Захоплювався

природою, а тому став відкритим до неї але, закритим до суспільства.

Зіткнення Мерсов з судовою машиною перетворює його життя на життя злочи-

нця. Він був не здатний аналізувати свої вчинки, бо жив інстинктами, а не розумом,

висловлював лише жаль і не визнавав своєї провини. Поведінка Мерсо була абсур-

дною, такою, як і поведінка суддів. Для суддів жити — значить ламати корисливу

соціальну комедію. Вони шукали докази запеклої злочинності в біографії підсудно-

го. На суді ставкою було життя підсудного, а це означало, що у суті справи судді

так і не розібралися.

Незважаючи на відстороненість від суспільства, герой став частиною його, істо-

тою соціальною. І після остаточного усвідомлення своєї приреченості Мерсо ска-

зав: «Для повного завершення моєї долі, для того, щоб я відчув себе не таким са-

мотнім, мені залишається побажати одного: хай у день моєї страти збереться

багато глядачів — і хай вони зустрінуть мене криками ненависті». Хай це буде не-

нависть, але це вже буде не самотність».

Проблема злочину та покарання, була розглянута автором нетрадиційно. Випад-

ковий злочин він використовує як екстремальні умови для «стороннього», в яких

герой має зробити вибір: або зі страху бути покараним — прийняти умови адвока-

та — брехати, зрадити самому собі або загинути, залишаючись вірним собі. Автор

виступив на захист особистості, та її права бути самою собою.

Пропонуючи ключ до розв’язання назви твору, А. Камю пояснив, що його «під-

захисний» засуджений тому, що не прийняв гри тих, хто його оточував. Саме тому

 

 

 

 

52

 

Мерсо чужий суспільству, у якому він живе, одним словом, — сторонній: «Якщо Всесвіт раптово позбавляється як ілюзій, так і пізнання, людина стає в ньому сторонньою», — стверджував письменник. У той же час, пошук сенсу життя героя вкрай сумнівний хоча б з тієї причини, що здійснював за чийсь рахунок.

Художні особливості творчості А. Камю:

― твори позбавлені конкретних ознак часу, а часто й місця дії;

― середовище не відігравав особливої ролі, все залежало від того, який вибір

зробила людина;

― самотні герої діяли в атмосфері штучної духовної ізоляції;

― творчість пронизана песимізмом і відчаєм: «Без відчаю в житті немає любові

до життя».

У центрі уваги французького письменника завжди була людина. Російський лі-

тературознавець В. Лакшин сказав так: «Його мучила і палила тривога за людей,

подив їхньою безпечністю в головному, занепокоєння сенсом життя, що втрача-

ється. І це при тому, що він не був аскетом. Навпаки, йому дано було гостре від-

чуття, подесятерене сухотами. Чи не тому, що він так жадібно любив гарячу

плоть життя, він так рано навчився роздумувати про смерть».

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. У чому полягала своєрідність екзистенціалізму?

2. Хто став теоретиком цього напрямку в літературі?

3. Чому роман Сартра носив назву «Нудота», визначте ознаки екзистенціалі-

зму у творі?

4. Які проблеми порушив у своїй творчості А. Камю?

5. У чому полягають особливості творчого методу письменника?