§ 6. асоцІативнІсть, метафоризм І алегоричнІсть як чинники художньо-образноЇ виразностІВарто зупинитися на деяких спільних внутрішньо-психологічних, семантичних властивостях художнього образу, без яких мистецтво втратило б будь-які ознаки своєї життєдайної сили, руху, динаміки. Завдяки винайденим мистецьким засобам — паралелям, уподібнен- ням, нагадуванням, асоціативним зв'язкам — наше пізнання світу стає повнішим і виразнішим, а переживання — глибшим. у самій реальності світу з його розсипами щедрот, глибокою осмисленістю, мудрою доцільністю, довершеністю мистецтво черпає багатства уяви, натхнення, естетичну духовність, образність. до образності людство зверталось як до позаписьмових, спов- нених сенсу, пояснень. Багато образів і тропів органічно увійшли в лексику, не лише побутову, а й наукову. Мистецтво, звертаючись до художньо-образного мислення, творить нові або переосмислює існу- ючі структури, збагачуючи наш світ уяви, творчий процес, діючи за правилами художності й поетики — порівнянь, іномовлення, уподіб- нень у зближенні явищ, перенесення смислових та емоційних відтін- ків тощо. у найзагальнішому і спільному, що об'єднує всі засоби художньо- образного вираження, слід, насамперед, вказати на певну суміжність, своєрідну паралельність існуючих у цій суміжності явищ і предметів, здатних утворити той зв'язок між собою, який називається асоціатив- ністю. у своїй генетичній основі зародження художній образ утво- рюється саме за законом асоціативності. Від відчуття до контурності образу, що виникає в пам'яті, — досить складний шлях асоціативного відбору, вилучення другорядного і увиразнення найхарактернішого. певний асоціативний ряд утворює цілісну систему знаків, здатних нести в собі узагальнюванні й генералізуючі властивості, відновлен- ня в пам'яті образу за законом асоціативної суміжності, уподібнення, контрасту. до загальних ознак найважливіших складових образної структу- ри належить порівняння, що також «діє» за законом асоціативнос- ті. За рахунок однієї ознаки предмета в зіставленнях посилюється інша. Отже, порівняння — це образне вираження, побудоване на
зіставленні предметів, понять, станів, які мають певні спільні озна- ки, завдяки чому включаються механізми художнього сприймання. Вказуючи на складність і недостатню вивченість поетики порівнян- ня, О. квятковський називає його в системі художніх засобів вираз- ності «початковою стадією, звідки у вигляді градації і розгалуження виходять майже всі інші тропи — паралелізм, метафора, метонімія, синекдоха, гіпербола, літота та ін. у порівнянні — джерела поетич- ного образу»1. порівняння не тільки збагачує мову, розширює зміст понять в їх новому синтезі, а й творить художньо-поетичне бачення світу. В уподібненні й порівнянні мовби пробуджується сам собою генетичний код записаних у пам'яті єдностей. Метафора (від грец. μτφoρ — переміщення, віддалення) — один із найпоширеніших тропів і засобів творення художньо- образної мови. Ще Арістотель відзначав уміння складати метафори як особливий поетичний дар. За визначенням мислителя, «складати гарні метафори— означає підмічати подібність». у метафорі пряме тлумачення речей і явищ, вживання слів в їх онтологічному значен- ні має бути замінене переносним. предмет порівнюється з якимось іншим з урахуванням ознак, що дають змогу знайти спільну основу. навіть віддалені властивості в знаходженні можливостей їх порів- няння синтезуються в складну органічну цілісність. Тут також наяв- на протидія елементів єдиної системи в їхній антиномічності — схо- жість у несхожому. Семіотика, поетика, філософія, естетика, мистецтвознавство до- сліджують природу метафори в різних аспектах її функціонування, зі- ставлення з асоціативним, художньо-образним мисленням, символом тощо. Метафора є складним духовним утворенням, що з'явилося спо- чатку на основі інтелектуально-психічної еволюції в прагненні й умінні людини побачити на інтуітивно-неусвідомленому рівні співіснування двох сутностей диференціації відмінностей і зв'язку між ними — смис- лового, причинового, знакового. Метафора, несучи в собі фізичний контекст пояснення явищ, побудована на тотожностях сторін та їхній несхожості. «Шляхом певних ієрархічно організованих операцій, — пише один із дослідників цього питання Е. Маккормак, — людський розум зіставляє семантичні концепти, значною мірою не зіставлені, що і є причиною виникнення метафори. Метафора передбачає певну схо- 1 Квятковский Л. П. поэтический словарь. — М., 1966. — С. 280.
жість між властивістю її семантичних референтів, оскільки вона пови- нна бути зрозумілою, а з іншого боку — несхожість між ними, оскільки метафора покликана створювати деякий новий смисл, тобто володіти сугестивністю»1. Саме поняття сугестії, тобто навіювання, передає до- сить істотний відтінок предметного взаємовідображення у метафорі з метою досягнення глибиннішої сутності ідеї твору. на прикладах з давнього мистецтва можна побачити образ- метафору, так би мовити, в розрізі, коли маємо справу не просто з порівнянням, аналогією чи перенесенням ознак, а із встановленням своєрідного поєднання. робиться суцільне зминання різних істот, природного, людського і божественного, і тоді метафоризм й але- горичність починають співіснувати в одному образі. Сфінкс, який символізує надлюдську силу фараона в поєднанні торса лева і голо- ви царя з певними символами божественної недоторканості (сокіл за плечем). Це і є прикладом такого фантастичного сполучення. Своєю незворушністю і могутністю вражав славнозвісний Великий Сфінкс поблизу храму кафра в Єгипті. В його основі — природна скеля, від- повідно опрацьована: лежачий лев з обличчям фараона та всіма атри- бутами величності і влади, висічений ірей на лобі — священна змія- охоронителька. «незважаючи на велетенські розміри, — зауважує М. Матьє, — обличчя Сфінкса все ж передає основні портретні риси фараона кафра. В давнину Сфінкс, колосальне чудовисько з облич- чям фараона, мав, разом із пірамідами, навіювати уявлення про над- людську могутність правителів Єгипту»2. В новелі англійського драматурга дж. прістлі «Скляні две- рі» вже сама назва твору є метафоричною, має глибокий філософ- ський підтекст. Між людьми стоїть скляна непрохідна стіна, крізь яку вони все бачать, усе розуміють, а зблизитися не можуть. Мета- фора переростає в образ-сенс, образ-концепцію часу. «Гра в бісер» Г. Гессе — метафора. наш український драматург і. кочерга, автор п'єси «Майстри часу», був схильний до яскравого, соціально і філо- софічно глибокого метафоризму й символіки. у 1934 р. він розпо- відав: зародилася «думка показати в живій сценічній формі, що таке час, які його закони і примхи, хто володіє і хто, навпаки, підпадає під 1 Когнитивная теория метафоры // Теория метафоры. — М., 1990. — С. 358. 2 Матье М. искусство древнего Египта. — М., 1970. — С. 53.
його жорстоку владу»1. час є категорією онтологічною і водночас аб- страктно філософською, що наповнюється художньо-метафорічним значенням. час — це і ритм, і його «жорстока влада» — це і зміна, і звершення, уповільнення або напруження подій. Метафора історично змінювана в світоглядних і естетичних вимі- рах. Зародившись у міфологічному світі, вона невпізнанно мінялась в бароковому та сучасних стилях мистецтва. Особливу роль відіграє метафора на початку задуму твору. Вона може послужити своєрідним образом у мініатюрі та ключем до іноска- зання, як це побачив Василь Стефаник у краплині роси (оповідання «роса»), цілий космос світосприймання. Якось, ідучи полем, Л. Толстой на краю запиленої сірої дороги побачив три відростки від куща татарни- ка (реп'яха), два з яких зламані й забруднені, а третій, хоч і чорний від пилу, та все ще живий і з середини червоніється. письменник, вражений побаченим, занотовує в записнику. «нагадав Хаджі Мурата. Хочеться написати. Відстоює життя до останнього, і один серед усього поля..»2. Зображення для мистецтва — це лише спосіб його зв'язку з реаль- ним світом, природою, історією, етносом. Фактом художності воно стає саме тоді, коли в нього вселяється утворений людською фанта- зією (але не вузько утилітарною, безкрилою і збідненою в почуттях) поетичний світ свободи в асоціаціях, порівняннях, метафоричності, в блискавичності якої освітлюється безліч явищ, які до цього могли за- лишатись для нас внутрішньо відчуженими, непізнаними. В метафорі — символіка пізнаної і стисло закодованої у формі поетичної ідеї. Алегорія (від грец. άλλοζ — інший і γορεύω — говорю) (іноска- зання) становить також один із засобів художньої виразності в об- разотворенні. Вона супроводжує розвиток мистецтва протягом ба- гатьох віків. Алегорія має свої особливості, хоч і є елементом більш загальної системи художньої мови та образності, а якоюсь мірою є різновидом художнього символу. «Голуб миру» пабло пікассо — це і символ, і алегорія. перша ознака алегоризму в мистецтві полягає в тому, що у ньому поєднано два плани — абстраговане поняття, ідею та конкретний предмет в його однозначності, своєрідній емблемності, наприклад, лотос, — алегоричний символ влади в індійському епосі 1 Кочерга І. А. радість мистецтва // Театральна публіцистика. — к., 1973. — С. 32. 2 Альтман А. у Льва Толстого. — Тула, 1980. — С. 191.
та індійській семантиці значень. В алегорії уособлюється явище або ідея — і тоді перед нами постануть агнець, голуб, змія, сокіл, лотос — символи чистоти, миру, мудрості, влади, краси тощо. Алегоричним називав Шеллінг «те зображення, в якому особливе означає всезагальне чи в якому всезагальне споглядається за допо- могою особливого»1. для доповнення цього визначення в найзагаль- нішому тлумаченні алегорії як тотожності особливого у всезагально- му слід відзначити таку його рису, як поєднання абстрактної ідеї чи поняття з конкретним явищем. В алегорії не потрібно, щоб поняття було повністю втілене в образі або зрощене з ним. предметність у зображенні умовна, оскільки має означати інше — переведення її в площину всезагальних абстрактних суджень. Якщо породжена в лоні міфології алегорія певний час залишалась однако- вою мірою всезагальним поняттям та його уособленням (сили і стихії природи, людські пристрасті, музи), то зрештою вона набула влас- тивостей умовно-демонстративного іносказання. Тут ідеться не про аналогії чи уподібнення згідно з властивостями метафори і певним допущенням зближення предметів. В алегорії поняття залишається таким, що має тенденцію до аб- страктного самоутвердження, але воно може читатися в нашій свідо- мості крізь зовнішнє конкретне одухотворення чи «опредметнення». Міфологія, релігія, фольклор, різні притчеві жанри (казки, байки, апокрифи, билини) звернені до алегоричних персоніфікацій. у ставленні до алегорії — не тільки данина минулому чи мораліс- тичні сентенції в живих уособленнях, а й визнання високої поезії, до- віри до свободи і духовних прагнень того, хто спілкується мовою мис- тецтва. В алегорії може бути і глибокий художньо-філософський сенс. Один із шанованих багатьма митцями алегоричних персонажів дав- ньогрецької міфології псіхея (образ душі) послужив сюжетною осно- вою для картини рафаеля «поклоніння перед красою псіхеї». В цій картині не лише символіка поклоніння перед благом краси, а й перед- чуття драматизму, колізій, адже псіхеї, за «Метаморфозами» Апулея, заздрила навіть богиня Афродіта. Звертання до алегорії позначені по- етичною символікою втілення образу долі, сильних і чистих людських почуттів, як, наприклад, у «Тополі» Т. Г. Шевченка та «Лісовій піс- ні» Лесі українки. навіть своєрідний раціоналістичний дух алегорії, 1 Шеллінг Ф. В. И. Философия искусства. — Спб., 1996. — С. 254.
якщо він належить великому митцю, набуває ліричного іносказання, в чому можна переконатися, споглядаючи полотно В. Васнецова «Три царівни підземного царства», де уособлено скарби земних надр — зо- лото, коштовне каміння, вугілля. Водночас вони є і символами люд- ської краси, гордої незалежності. Алегорія правічна в художній самосвідомості людства. Вона не може бути забутою, оскільки залишаються безсмертними «проме- тей прикутий» Есхіла, «Божественна комедія» данте, «Лебедине озеро» п. чайковського. Алегорія добра і Зла, темного і світлого — два кольори душі люд- ської, два алегоричні образи буття — Ерос і Танатос.
1. Як ви розумієте поняття «семіологія мистецтва»? 2. дайте визначення художнього образу. 3. Що таке співтворчість у сприйнятті художнього образу? 4. Які структурні рівні та компоненти художнього образу? 5. Зробіть порівняння знаку, символу й образу у мистецтві. 6. Які відмінні ознаки метафори, символу та алегорії? 7. розкрийте поняття умовності в мистецтві. 8. наведіть приклади і проаналізуйте образ як людський тип і харак- тер, образ природи в українській літературі та мистецтві.
Аверінцев С. С. Символ // Софія-Логос: словник. — к., 2004. Барт роллан. избранные работы: Семиотика. поэтика. — М., 1994. Брянский В. п. построение и природа художественного образа // ис- кусство и философия. — калининград, 1999. коцюбинська М. X. Відтворення чи перетворення: до генезису метафо- ричного образу // Мої обрії: в 2 т. — к., 2004. — Т. 1. Меряо-понти Морис. Знаки.— М., 2002. Опанасюк О. п. Художній образ: структурна феноменологія і типологія форм. — дрогобич, 2004. потебня А. А. Символ и миф. — М., 2000. Стоян С. п. пошуки нових шляхів самовираження в сучасній неоміфо- логічній літературі //Людина в лабіринті перспектив. — к., 2004. успенский Б. А. Семиотика искусства. — М., 1995. Шульга р. п. искусство в ценностные ориентации личности. — к., 1989.
|