Господарське право України - Навчальний посібник (Несинова С. В., Воронко В. С., Чебикіна Т. С.)

Тема 34. захист прав  суб’єктів господарювання

34.1. Способи захисту прав суб’єктів господарювання. Досудове врегу- лювання господарських спорів.

34.2. Виконавчий напис нотаріуса.

34.3. Вирішення справ господарським судом.

34.4. Третейський  суд  у  спорах  суб’єктів  господарської  діяльності.

Порядок виконання судових рішень.

34.1. Способи захисту прав суб’єктів господарювання. досудове врегулювання господарських спорів

Згідно з ч. 5 ст. 55 Конституції України у кожного є право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень та протиправних посягань. Тобто кожна особа має право віль- но обирати незаборонений законом засіб захисту прав і свобод. Захист прав та законних інтересів може реалізовуватись кількома способами, серед яких: самозахист, залучення органів, які будуть сприяти в такому захисті, досудове врегулювання спорів.

Самозахист – це активні безпосередні дії самих суб’єктів госпо- дарювання. При цьому потрібно зазначити, що крім державних органів у країні є досить багато установ, які мають недержавний статус. Само- захист (самооборона) – це застосування засобів примусу самою управ- неною особою, без втручання відповідних державних та інших органів. Проте це не означає, що самозахисту (самообороні) не властивий дер- жавний примус. Цей державний примус наявний, хоч закон делегує пра- во на його застосування самій особі, інтереси якої порушені. Самозахист здійснюється після вчинення правопорушення. Прикладом можуть слу- жити норми ч. 4, 6 ст. 193 ГК, які передбачають можливість відмови від виконання (прийняття виконання) зобов’язання сторонами. Прикла- дом самозахисту застосування сторонами зобов’язання є використання оперативно-господарських санкцій.

досудове врегулювання спору, що має також назву «претензійний порядок врегулювання спору». Порядок застосування претензій визна- чається розділом ІІ Господарського процесуального кодексу України та ст. 222 ГК України. Суб’єкти господарювання мають можливість викорис- тання досудового врегулювання спорів як додаткового засобу правово- го захисту, що його держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом.

 

Однак використання досудових процедур є правом, а не обов’язком особи, яка потребує такого захисту, що було встановлено Рішенням КСУ

№ 15-рп/2002 від 09.07.2002 р. у справі щодо офіційного тлумачення положення ч. 2 ст. 124 Конституції України (справа про досудове врегу- лювання спорів). Конституційний Суд України виходить з того, що поло- ження ч. 2 ст. 124 Конституції України треба розглядати у системному зв’язку з іншими положеннями Основного Закону України, які передба- чають захист судом прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи, встановлюють юридичні гарантії їх реалізації, надаю- чи можливість кожному захищати права і свободи будь-якими не забо- роненими законом засобами (ч. 5 ст. 55 Конституції України). Тобто кож- на особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захис- ту прав і свобод, у тому числі судовий захист.

Для забезпечення судового захисту Конституція України у ст. 124 встановила принципи здійснення правосуддя виключно судами, непри- пустимості делегування функцій судів та їх привласнення іншими орга- нами чи посадовими особами та визначила юрисдикцію судів. Зазначені принципи забезпечують здійснення конституційного права на судовий захист, яке не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або над- звичайного стану (ст. 64 Конституції України).

Із змісту ч. 2 ст. 124 Конституції України щодо поширення юрисдик- ції на всі правовідносини, що виникають у державі, випливає, що кожен із суб’єктів правовідносин у разі виникнення спору може звернутися до суду за його вирішенням. Суб’єктами таких правовідносин можуть бути громадяни, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи та інші суб’єкти цих правовідносин. Зазначена норма, як і інші положення Кон- ституції України, не містить застереження щодо допустимості судового захисту тільки після досудового врегулювання спору та неприпустимос- ті здійснення правосуддя без його застосування.

Право на судовий захист передбачено й іншими статтями Консти- туції України. Так, відповідно до ст. 8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України, норми якої мають пря- му дію та найвищу юридичну силу, гарантується. Ч. 4 ст. 13 Конститу- ції України встановлює обов’язок держави забезпечити захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, в тому числі у судовому по- рядку. До таких суб’єктів належать, зокрема, юридичні особи та інші суб’єкти господарських відносин. Тобто можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб’єктом правовідносин інших засобів правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору.

Обов’язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можли-

вість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею право-

 

суддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість викорис- тання суб’єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учас- никам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рів- ня правового захисту, держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов’язком особи, яка потребує такого захисту.

Право  на  судовий  захист  не  позбавляє  суб’єктів  правовідносин

можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбаче-

но цивільно-правовим договором, коли суб’єкти правовідносин добро-

вільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове врегулювання спору

може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників право-

відносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулю-

вання спору.

Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому

числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов’язком осо-

би, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.

Встановлення законом обов’язкового досудового врегулювання спору

обмежує можливість реалізації права на судовий захист. З урахуванням

викладеного положення ч. 2 ст. 124 Конституції України щодо поширен-

ня юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в

аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право

особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юри-

дичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути

обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встанов-

лення законом або договором досудового врегулювання спору за воле-

виявленням суб’єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів

і права на судовий захист.

Право  на  судовий  захист  не  позбавляє  суб’єктів  правовідносин

можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбаче-

но цивільно-правовим договором, коли суб’єкти правовідносин добро-

вільно обирають засіб захисту їхніх прав.

Досудове врегулювання спору може мати місце також за волеви-

явленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності в договорі

застереження щодо такого врегулювання спору.

34.2. Виконавчий напис нотаріуса

В Україні, як і в інших країнах, створена система державних і недер- жавних органів, що здійснюють захист законних прав і інтересів суб’єктів господарювання, в тому числі способом розв’язання суперечок, які ви-

 

никають між учасниками відносин у сфері господарювання. До орга- нів, що здійснюють захист, відносять нотаріусів. За ст. 87 Закону України

«Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від борж- ника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість.

Нотаріус вчиняє виконавчий напис, якщо документи підтверджу- ють безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Стягнення за виконавчим написом провадиться так само, як і виконання судових рішень. Тому за юридичною силою вико- навчий напис, вчинений нотаріусом, прирівнюється до рішення суду.

Але першою чергою згідно з ч. 1 ст. 55 Конституції України права суб’єктів господарювання захищаються судом. Причому відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції юрисдикція судів поширюється на всі правовідно- сини, що виникають у державі. У сфері господарювання особливу роль відіграє система господарських судів, хоч і не виключає захисту деяких прав судами загальної юрисдикції.

Закон України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» визначає правовий режим регулювання обтяжень рухомо- го майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов’язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та реалізації ін- ших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна. Зокре- ма, згідно зі ст. 24 цього Закону звернення стягнення на предмет забез- печувального обтяження здійснюється на підставі рішення суду в поряд- ку, встановленому законом, або в позасудовому порядку згідно із цим Законом.

Використання позасудових способів звернення стягнення на пред- мет забезпечувального обтяження не позбавляє права боржника, обтя- жувача або третіх осіб звернутися до суду. Обтяжувач, який ініціює звер- нення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов’я- заний до початку процедури звернення стягнення зареєструвати в Дер- жавному реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет обтя- ження.

Реалізація предмета забезпечувального обтяження за рішенням суду передбачена ст. 25 вказаного Закону. Обтяжувач, який звертаєть- ся до суду з вимогою звернути стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов’язаний до моменту подання відповідного позову до суду письмово повідомити всіх обтяжувачів, на користь яких встановле- но зареєстроване обтяження цього ж рухомого майна, про початок су- дового провадження у справі про звернення стягнення на предмет за- безпечувального обтяження.

У разі задоволення судом позову про звернення стягнення на пред- мет забезпечувального обтяження в рішенні суду зазначаються:

 

1) загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають спла- ті обтяжувачу з вартості предмета забезпечувального обтяження;

2) опис рухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги обтяжувача;

3) заходи щодо забезпечення збереження предмета забезпечу- вального обтяження або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні;

4) спосіб реалізації предмета забезпечувального обтяження шля- хом проведення публічних торгів або із застосуванням однієї з проце- дур, передбачених ст. 26 цього Закону;

5) пріоритет та розмір вимог інших обтяжувачів, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження, які підлягають задоволенню з вартості предмета забезпечувального обтяження;

6)  початкова  ціна  предмета  забезпечувального  обтяження  для його подальшої реалізації на публічних торгах у порядку виконавчого провадження.

Якщо інше не передбачено рішенням суду, реалізація предмета за- безпечувального обтяження проводиться шляхом його продажу на пу- блічних торгах у порядку, встановленому законом.

Боржник вправі до дня продажу предмета забезпечувального об- тяження на публічних торгах повністю виконати забезпечену обтяжен- ням вимогу обтяжувача разом з відшкодуванням витрат, понесених об- тяжувачем у зв’язку з пред’явленням вимоги і підготовкою до проведен- ня публічних торгів. Таке виконання є підставою для припинення реалі- зації предмета забезпечувального обтяження на публічних торгах.

Ст. 26 цього закону визначає позасудові способи звернення стяг- нення на предмет забезпечувального обтяження. А саме, обтяжувач має право на власний розсуд обрати один із таких позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження:

1) передача рухомого майна, що є предметом забезпечувального обтяження, у власність обтяжувача в рахунок виконання забезпечено- го обтяженням зобов’язання в порядку, встановленому цим Законом;

2) продаж обтяжувачем предмета забезпечувального обтяження шляхом укладення договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем або на публічних торгах;

3) відступлення обтяжувачу права задоволення забезпеченої обтя- женням вимоги у разі, якщо предметом забезпечувального обтяження є право грошової вимоги;

4) переказ обтяжувачу відповідної грошової суми, у тому числі в по- рядку договірного списання, у разі, якщо предметом забезпечувального обтяження є гроші або цінні папери.

 

У разі звернення стягнення на рухоме майно, яке є предметом де- кількох обтяжень, переважне право на проведення процедури звернен- ня стягнення належить обтяжувачу з вищим пріоритетом. Якщо проце- дура звернення стягнення ініціюється обтяжувачем з нижчим пріорите- том, обтяжувач з вищим пріоритетом вправі протягом 30 днів з дня її іні- ціювання на підставі письмової вимоги припинити таке звернення стяг- нення обтяжувачем з нижчим пріоритетом та розпочати власну проце- дуру звернення стягнення.

34.3. Вирішення справ господарським судом

Підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули ста- тусу суб’єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господар- ських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоро- нюваних законом інтересів.

У випадках, передбачених законодавчими актами України, до гос- подарського суду мають право також звертатися державні та інші орга- ни, громадяни, що не є суб’єктами підприємницької діяльності.

Правові засади здійснення діяльності господарськими судами ви- значаються  Законом  України  «Про  судоустрій  України»  від  7  люто- го 2002 р. та Господарським процесуальним кодексом від 6 листопада

1991 р.

Систему господарських судів становлять місцеві господарські суди,

якими є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст

Києва та Севастополя, апеляційні господарські суди, які утворені в апе-

ляційних округах відповідно до Указу Президента України від 11 липня

2001 р. № 511 «Про утворення апеляційних господарських судів та за-

твердження мережі господарських судів України», та Вищий господар-

ський суд України.

Для визначення підвідомчості та підсудності важливими є також

Рекомендації президії Вищого господарського суду України «Про дея-

кі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» від

27.06.2007 № 04-5/120, а також «Про практику застосування законодав-

ства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин (Реко-

мендації президії Вищого господарського суду України» від 28.12.2007

№ 04-5/14).

 

34.4. третейський суд у спорах суб’єктів господарської діяльності. порядок виконання судових рішень

Якщо господарські суди належать до судової гілки влади і є дер- жавним органом, то в країні існують також спеціалізовані недержавні установи, які можуть за згодою сторін, між якими виникла суперечка, останню вирішити. Насамперед це третейські суди.

Сьогодні в Україні діяльність третейських судів з розгляду госпо- дарських спорів між юридичними особами регулюється Законом Укра- їни від 11 травня 2004 р. № 1701-IV «Про третейські суди» (далі – Закон

№ 1701-IV).

Практична  реалізація  питань  третейського  судочинства  відобра-

жена  в  Узагальненні  судової  практики  Верховного  Суду  України  вiд

11.02.2009 р. «Практика застосування судами Закону України «Про тре-

тейські суди», в рекомендаціях президії Вищого господарського суду

України від 11.04.2005 р. № 04-5/639 «Про деякі питання практики засто-

сування господарськими судами Закону України «Про третейські суди»,

в інформаційному листі Вищого господарського суду України 02.04.2009

№ 01-08/194 тощо. До того ж посилання на можливість вирішення гос-

подарських та цивільних спорів у третейському суді містяться в більш

ніж тридцяти нормативно-правових актах України, серед яких Цивіль-

ний процесуальний кодекс України, Господарський процесуальний ко-

декс України, закони України «Про заставу», «Про зовнішньоекономіч-

ну діяльність» та ін.

Проблеми, пов’язані з діяльністю третейських судів в Україні, є

об’єктом численних дискусій, в яких обговорюються питання як теоре-

тичного, так і практичного характеру. З одного боку, інститут третейсько-

го розгляду спорів, як і наявність інших альтернативних способів вирі-

шення правових суперечок, – ознака розвинутого демократичного сус-

пільства, та є досить ефективним і прогресивним, оскільки дає змогу

особам уникнути деяких недоліків, притаманних державному судочин-

ству. Він також сприяє зменшенню навантаження на суди. Цей інститут

має багатовікову історію і поширений практично в усіх країнах світу.

З іншого боку, в Україні внаслідок недосконалості законодавчої

бази впровадження і діяльність третейських судів не лише не дає по-

зитивних результатів, але й призводить до виникнення значних усклад-

нень і проблем. Причому не можна стверджувати, що ці проблеми нале-

жать до сфери суто третейського розгляду справ. Оскільки питання вико-

нання та оскарження рішення третейського суду нерозривно пов’язані з

відповідним зверненням до державного суду, практично всі проблеми,

пов’язані з третейським розглядом справ, стають актуальними і для су-

 

дів. Крім того, до них додаються також проблеми, що виникають при здійсненні судами своїх власних функцій.

Відповідно до положень Закону від 11 травня 2004 р. № 1701-IV

«Про третейські суди» (далі – Закон № 1701-IV) державними судами

розглядається дві основні категорії справ, що безпосередньо пов’язані

з діяльністю третейських судів: 1) справи про видачу виконавчого доку-

мента на рішення третейського суду; 2) справи про скасування рішення

третейського суду. Процесуальним законодавством не регламентовано

порядок розгляду таких справ, що, зокрема, призводить до неоднакової

судової практики.

Основна причина виникнення проблем у зазначеній сфері є недо-

сконалість законодавства, що регламентує діяльність третейських судів

та їх взаємодію із судами та іншими державними органами, насампе-

ред Закону № 1701-IV. Справа в тому, що низка положень цього Закону

внаслідок їх юридично-технічної недосконалості не узгоджується з по-

ложеннями інших законодавчих актів (зокрема з положеннями Цивіль-

ного процесуального кодексу України (далі – ЦПК) та Господарського

процесуального кодексу України (далі – ГПК), що призводить до склад-

них системних колізій, вирішувати які доводиться саме судам. Крім того,

у чинному законодавстві з питань, пов’язаних з діяльністю третейських

судів, наявна велика кількість прогалин, які на сьогодні вже виявлені за-

вдяки напрацьованій практиці. Наявність колізій і прогалин неминуче

призводить до неоднакової практики вирішення спорів, у першу чергу

судами, що негативно позначається на рівні захисту прав осіб, а також

створює ґрунт для численних зловживань.

Слід відзначити, що низку змін до чинного законодавства було вне-

сено Законом від 5 березня 2009 р. № 1076-VI «Про внесення змін до де-

яких законодавчих актів України щодо діяльності третейських судів та

виконання рішень третейських судів». Цим Законом, зокрема, вилучено

деякі категорії справ з компетенції третейських судів, встановлено до-

даткові вимоги до третейської угоди, внесено зміни щодо правил визна-

чення компетентного суду, врегульовано питання про преюдиційність

рішення третейського суду, розширено переліки підстав для скасуван-

ня рішення третейського суду та для відмови у видачі виконавчого доку-

мента на рішення третейського суду, а також вирішено питання про за-

хист прав осіб, які не були стороною третейського розгляду, якщо тре-

тейський суд вирішив питання про їх права і обов’язки. Велику кількість

проблем та зловживань породжує діяльність третейських судів при ви-

рішенні конкретних спорів (арбітражів ad hoc), що можуть утворюватися

згідно з ч. 1 ст. 7 Закону № 1701-IV.

На відміну від постійно діючих третейських судів, для яких зако-

ном передбачено необхідність реєстрації (що автоматично означає на-

 

явність юридичної адреси, подання відомостей про особовий склад по- стійно діючого третейського суду, зміст його регламенту тощо), всі пи- тання створення та діяльності суду ad hoc регламентуються виключно третейською угодою, до якої також не встановлено спеціальних вимог. Таким чином, суди ad hoc часто функціонують фактично поза межами ефективного правового регулювання їх діяльності, що закономірно при- зводить до зловживань.

Третейська угода є підставою для передачі спору на розгляд тре- тейського суду, а в деяких випадках – і підставою для створення та діяль- ності такого суду. Таким чином, належність форми і змісту третейської угоди, наявність у ній всіх істотних умов, передбачених законом, є пер- винною та обов’язковою умовою правомірності третейського розгляду, а відтак – і третейського рішення.

Вбачається, що розглядаючи будь-яке питання, пов’язане з діяль- ністю третейського суду, суду перш за все необхідно перевірити наяв- ність укладеної сторонами належним чином третейської угоди, відпо- відність її форми та змісту встановленим вимогам. Відповідно до поло- жень ст. 5 Закону № 1701-IV спір може бути переданий на розгляд тре- тейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відпо- відає вимогам цього Закону. Однак слід наголосити на тому, що третей- ська угода є різновидом цивільно-правового правочину, тому вона має відповідати також вимогам, встановленим цивільним законодавством. Невідповідність третейської угоди вимогам цивільного законодавства дає підстави вважати таку третейську угоду нікчемною на підставі ст. 228

ЦК, згідно з ч. 1 якої правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АР Крим, територіальної громади, неза- конне заволодіння ним. Судам також слід звернути увагу на положення ст. 203 ЦК, якою встановлено загальні вимоги, додержання яких є необ- хідним для чинності правочину.

Щодо обов’язковості виконання рішення третейського суду було зроблено висновок Конституційним Судом України у п. 4 Рішення від 10 січня 2008 р. № 1-РП/2008 (справа про завдання третейського суду), в якому зазначено, що відповідно до Закону № 1701-IV третейські суди приймають рішення тільки від свого імені (ст. 46 цього Закону), а самі ці рішення, ухвалені в межах чинного законодавства, є обов’язковими лише для сторін спорів.

Відповідно до цих висновків Законом від 5 березня 2009 р. № 1076- VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо ді- яльності третейських судів та виконання рішень третейських судів» пе- релік підстав для відмови у видачі виконавчого документа на рішення

 

третейського суду доповнено п. 9, згідно з яким підставою такої відмови є вирішення третейським судом питання про права і обов’язки осіб, які не брали участь у справі.

Відмова у видачі виконавчого документа на рішення третейсько- го суду.

Підстави відмови у видачі виконавчого документа встановлено ч. 6 ст. 56 Закону 1701-IV. Так, компетентний суд відмовляє в задоволенні заяви про видачу виконавчого документа, якщо:

1) на день прийняття рішення за заявою про видачу виконавчого документа рішення третейського суду скасовано компетентним судом;

2) справа, з якої прийнято рішення третейського суду, не підвідо- мча третейському суду відповідно до закону;

3) пропущено встановлений цією статею строк для звернення за видачею виконавчого документа, а причини його пропуску не визнані судом поважними;

4) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбачено- му третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які вихо- дять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду ви- рішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди;

5) третейська угода визнана недійсною компетентним судом;

6) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав

вимогам статей 16–19 цього Закону;

рішення третейського суду містить способи захисту прав та охоро-

нюваних інтересів, які не передбачені законами України;

8) постійно діючий третейський суд не надав на вимогу компетент-

ного суду відповідну справу;

9) третейський суд вирішив питання про права і обов’язки осіб, які

не брали участь у справі.

5 березня 2009 р. набув чинності Закон від № 1076-VI «Про внесен-

ня змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності третей-

ських судів та виконання рішень третейських судів», положеннями яко-

го встановлено, що місцем проведення третейського розгляду справи

у постійно діючому третейському суді є місцезнаходження цього тре-

тейського суду. Місце проведення третейського розгляду справи у тре-

тейському суді для вирішення конкретного спору визначається третей-

ською угодою.

Зі змісту ст. 51 Закону № 1701-IV (в системному аналізі зі стаття-

ми 2, 3 цього Закону і визначенням терміна «сторони третейського роз-

гляду»), – питаннями, що виходять як за межі третейської угоди, так і за

межі самого рішення третейського суду, слід вважати, зокрема, питан-

 

ня прав та обов’язків інших осіб, які не є сторонами, що передали спір на вирішення третейського суду, оскільки у межах рішення третейського суду можливо вирішувати лише питання, що стосуються виключно сто- рін третейського розгляду. Залучення до справи зацікавленої особи як третьої особи не надає такій особі прав сторони третейського розгляду.

Таким чином, рішенням третейського суду вирішені питання за ви- щевказаними межами, що є порушенням Закону № 1701-IV і безумов- ною підставою для скасування рішення третейського суду.

Відповідно до п. 1 ст. 6 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) кожен при вирішенні питан- ня щодо його цивільних прав та обов’язків має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безсто- роннім судом, створеним відповідно до закону.

Кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушу- ються, має право на ефективний засіб правого захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особа- ми, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Право на судовий захист передбачається ст. 55 Конституції України, ст. 3 ЦПК, ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до ст. 12 Господарського процесуального кодексу Укра- їни третейські суди, разом з господарським судом, правомочні розгля- дати будь-які економічні спори, підвідомчі господарському суду, за ви- нятком спорів про визнання недійсними актів органів державної влади, а також суперечок, що виникають під час укладання, зміни і виконан- ня господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних по- треб. Крім того, третейському суду не підвідомчі також справи про бан- крутство, а також сімейні трудові спори.

Найвідомішими центрами з третейського розгляду внутрішньо- економічних спорів є Третейський суд при Київській третейській палаті, Міжрегіональний третейський суд України при Асоціації третейських су- дів України, Третейський суд при Київській торгово-промисловій палаті.

До міжнародного комерційного арбітражу відповідно до Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24.02.1994 мо- жуть за угодою сторін передаватися:

– спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що ви- никають під час здійснення зовнішньоторговельних та інших видів між- народних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї зі сторін знаходиться за кордоном,

– спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою,

– спори між їх учасниками, а також їх спори з іншими суб’єктами права України.

 

В Україні постійно діючими арбітражними установами є Міжна- родний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій пала- ті України та Міжнародна морська комісія при Торгово-промисловій па- латі України.

Крім того, останнім часом в Україні все більше поширюються аль-

тернативні способи розв’язання конфліктів. До таких способів відносять

посередництво (медіація), фасилітацію, міні-суди, приватний арбітраж

та ін.

Зрозуміло, що винесення рішення компетентним органом ще не

є гарантією свідомого виконання свого обов’язку правопорушником.

Саме з метою примусити виконувати свої обов’язки в Україні діє спеціа-

лізований інститут – державна виконавча служба, правовий статус якої

визначений відповідним Законом України «Про державну виконавчу

службу» від 24 березня 1998 р.

Державна виконавча служба входить до системи органів Міністер-

ства юстиції України і здійснює виконання рішень судів та інших органів

відповідно до законів України. Отже, у разі відмови порушника від до-

бровільного виконання свого обов’язку, підтвердженого рішенням ком-

петентного органу, суб’єкт господарювання повинен звернутися саме до

виконавчої служби.

Органами державної виконавчої служби є:

– Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції

України;

– відділи державної виконавчої служби Головного управління

юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, об-

ласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції;

– районні, міські (міст обласного значення), районні у містах відді-

ли державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.

Базовим законодавчим актом, який визначає процедуру здійснен-

ня виконавчих дій, є Закон України «Про виконавче провадження» від

21 квітня 1999 р. Його положення деталізують норми Інструкції про про-

ведення  виконавчих  дій,  затвердженої  наказом  Міністерства  юстиції

№ 74/5 від 15 грудня 1999 р.

Крім цього, особливі процедури визнання і виконання рішень іно-

земних судів на території України визначаються відповідним законом

від 29 листопада 2001 р.

питання для самостійного вивчення

1. Суб’єкти кримінальної відповідальності у новелах законодавства в Україні.

2. Презумпція винуватості у господарській сфері.

 

тість.

 

3. Випадки, коли перевізник повинен доводити свою невинува-

4. Законодавче закріплення форс-мажору.

5. Особливості застосування відшкодування збитків та стягнення

штрафних санкцій за ЦК України та ГК України.

6. Судова практика щодо визначення розміру та стягнення збитків

за підрив ділової репутації.

7. Обов’язковість досудового врегулювання спорів згідно з рішен-

ням Конституційного суду України.

тести для поточного контролю

34.1.  Що  таке  арбітражна  угода  за  чинним  законодавством

України?

– угода сторін про призначення арбітрів;

– угода сторін про передачу до арбітражу (третейського суду) всіх

або певних спорів;

– клопотання сторін про припинення провадження по справі;

– угода про припинення провадження по справі за згодою сторін.

34.2. Господарському суду підвідомчі:

– справи за заявою органів Антимонопольного комітету України;

– спори, що виникають при погодженні стандартів;

–  спори,  що  виникають  у  зв’язку  зі  створенням  чи  ліквідацією

промислово-фінансових груп;

– спори, що виникають у зв’язку з порушенням прав споживачів.

34.3. Спори, що виникають при виконанні господарських догово- рів, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням:

– позивача;

– відповідача;

– сторони, що виконує відповідне зобов’язання.

34.4. Трудовий спір підвідомчий:

– місцевому суду;      – адміністративному суду;

– господарському суду;        – третейському суду.

34.5. Спори, що випливають з виконання господарського догово- ру, вирішуються:

– місцевим судом;

– господарським судом;

– арбітражним судом;

– торгово-промисловою палатою України.

 

34.6. Обов’язкове досудове врегулювання передбачено для:

– спорів про укладення господарських договорів;

– спорів, що випливають з договорів перевезення;

– справ про банкрутство;

– спорів щодо укладання зміни та розірвання договорів оренди

державного майна.

34.7. Спір про виконання договору поставки між підприємством і громадянином-підприємцем підвідомчий:

– місцевому суду;

– господарському суду;

– адміністративному суду;

– торгово-промисловій палаті України.

34.8. Спір про захист порушених прав споживачів підвідомчий:

– місцевому суду;

– господарському суду;

– адміністративному суду;

– місцевій раді.

34.9. У разі відсутності підстав для відмови в прийнятті позов- ної заяви суддя господарського суду виносить ухвалу про порушення провадження у справі:

– не пізніше 5 днів з дня її надходження;

– не пізніше 3 днів з дня її надходження;

– протягом 20 днів з дня її надходження;

– протягом 10-денного строку.

34.10. Корпоративні спори підлягають розгляду у:

– місцевому суді;

– господарському суді;

– адміністративному суді;

– місцевій раді.

34.11. Касаційною інстанцією для господарських судів є:

– Вищий господарський суд України;

– Верховний суд України;

– Міжнародний комерційний арбітраж.

34.12. Яку відповідальність несе засновник товариства з обме- женою відповідальністю в разі банкрутства:

– акціями, які він придбав протягом року;

– власним майном;

– часткою грошових вкладень в це товариство.