Тема 11. майнова основа господарювання

11.1. Майно у сфері господарювання.

11.2. Джерела формування майна суб’єктів господарювання.

11.3. Прибуток суб’єкта господарювання.

11.4. Цінні папери у складі майна суб’єктів господарювання.

11.5. Корпоративні права.

11.6. Використання природних ресурсів у сфері господарювання.

11.7. Регулювання відносин використання в господарській діяльності

прав інтелектуальної власності.

11.8. Право суб’єктів господарювання щодо комерційної таємниці.

11.1. Майно у сфері господарювання

Ст. 139 ГК України визнає майном сукупність речей та інших цін- ностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначен- ня, виробляються чи використовуються у діяльності суб’єктів господа- рювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших пе- редбачених законом формах обліку майна цих суб’єктів.

Поняття речі вміщене у ст. 179 ЦК України, яка під річчю розу- міє предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивіль- ні права і обов’язки. З урахуванням положень ст. 190 ЦК України май- ном вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права і обов’язки, проте для визнання цих об’єктів речами в розумінні Госпо- дарського кодексу необхідно, щоб вони відповідали ознакам, зазначе- ним в ч. 1 ст. 139 ГК України, а саме: а) мали вартісне визначення; б) ви- роблялися чи використовувалися у діяльності суб’єктів господарювання; в) відображалися в балансі цих суб’єктів або враховувалися в інших вста- новлених законом формах обліку майна цих суб’єктів.

Відповідно  до  Положення  (стандарту)  бухгалтерського  обліку  8

«Нематеріальні активи», затвердженого наказом Мінфіну України від 18

жовтня 1999 р. № 242, нематеріальний актив – це немонетарний актив,

який не має матеріальної форми, може бути ідентифікований та утри-

мується підприємством з метою використання протягом періоду біль-

ше одного року (або одного операційного циклу, якщо він перевищує

один рік) для виробництва, торгівлі, в адміністративних цілях чи надан-

ня в оренду іншим особам.

Майнові цінності  залежно  від  економічної  форми,  якої  набуває

майно у процесі здійснення господарської діяльності, можуть належати

до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів. Зміст цих понять

та перелік об’єктів, що належать до тієї або іншої економічної форми, встановлені в ст. 139 ГК України, в законах та підзаконних нормативно- правових актах з питань бухгалтерського обліку і фінансової звітності.

Визначення поняття «основні фонди» (основні засоби) міститься в Положенні (стандарті) бухгалтерського обліку 7 «Основні засоби», за- твердженому наказом Мінфіну України від 27 квітня 2000 р. № 92, згідно з яким основні засоби – це матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк ко- рисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або опе- раційного циклу, якщо він довший за рік).

До основних фондів виробничого і невиробничого призначення згідно з ч. 3 ст. 139 ГК України належать будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання, що від- несено законодавством до основних фондів.

Для цілей бухгалтерського обліку основні засоби класифікуються, зокрема, на основні засоби (земельні ділянки, капітальні витрати на по- ліпшення земель, будинки, споруди та передавальні пристрої, машини та обладнання, транспортні засоби, інструменти, прилади, інвентар (ме- блі), робоча і продуктивна худоба, багаторічні насадження тощо), інші необоротні матеріальні активи (бібліотечні фонди, малоцінні необорот- ні матеріальні активи, тимчасові (нетитульні) споруди, природні ресур- си, інвентарна тара, предмети прокату тощо), незавершені капітальні ін- вестиції.

Оборотні засоби (оборотні активи) – це грошові кошти та їх еквіва- ленти, що не обмежені у використанні, а також інші активи, призначені для реалізації чи споживання протягом операційного циклу чи протягом дванадцяти місяців з дати балансу.

Оборотними засобами відповідно до ч. 4 ст. 139 ГК України є си- ровина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швид- ко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призначення, що віднесено законодавством до оборотних засобів.

11.2. джерела формування майна суб’єктів господарювання

Ч. 5 ст. 139 ГК України у складі майна суб’єктів господарювання ви- діляє кошти, під якими розуміє гроші у національній та іноземній валю-

ті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб’єктів з іншими суб’єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.

Під товарами у складі майна суб’єктів господарювання ч. 6 ст. 139

ГК України визнає вироблену продукцію (товарні запаси), виконані ро-

боти та послуги. Є й інші визначення цього поняття. Крім того, товарами

є продукція будь-якого виду та призначення, у тому числі сировина, ви-

роби, устаткування, технології, предмети у твердому, рідкому, газопо-

дібному стані, включаючи електроенергію, а також послуги, пов’язані з

поставкою товарів, якщо їх вартість не перевищує вартості самих това-

рів.

Вироблена (готова) продукція – це запаси виробів на складі, об-

робка яких закінчена та які пройшли випробування, приймання, укомп-

лектовані згідно з умовами договорів із замовниками і відповідають тех-

нічним умовам і стандартам. Продукція, яка не відповідає наведеним

вимогам (крім браку), та роботи, які не прийняті замовником, показу-

ються у складі незавершеного виробництва.

Виконані роботи (роботи) – це будь-яка діяльність, пов’язана з

проектуванням,  будівництвом  нових,  розширенням,  реконструкцією,

капітальним ремонтом та реставрацією об’єктів і споруд виробничого

та невиробничого призначення, технічним переозброєнням діючих під-

приємств, а також супровідні роботам послуги, у тому числі геодезич-

ні роботи, буріння, сейсмічні дослідження, аеро- та супутникова фото-

зйомки та інші, якщо вартість виконання цих послуг не перевищує вар-

тості самого будівництва.

Під послугами зазначений закон розуміє будь-яку закупівлю, крім

товарів та робіт, включаючи підготовку спеціалістів, забезпечення тран-

спортом і зв’язком, освоєння технологій, наукові дослідження, медичне

та побутове обслуговування.

Цінні папери, як зазначено в ч. 7 ст. 139 ГК України, є особливим ви-

дом майна суб’єктів господарювання. Види і правовий режим цінних па-

перів, що належать до майна суб’єктів господарювання встановлені по-

ложеннями гл. 17 ГК України.

Загальні,   найпоширеніші   джерела,   з   яких   формується   майно

суб’єктів господарювання, встановлює ст. 140 ГК України.

Грошові та матеріальні внески засновників, як правило, є джере-

лом формування статутного капіталу (фонду) господарських товариств

(ст. 86 ГК України), майна виробничого кооперативу (ст. 100 ГК України)

на стадії заснування цих суб’єктів. За рахунок майнових внесків (вступ-

них, членських, цільових тощо) учасників формується майно об’єднання

підприємств (ст. 123 ГК України). При утворенні державного унітарного

підприємства компетентним органом державної влади останній наділяє

таке підприємство майном – відокремленою частиною державної влас-

ності (ч. 1 ст. 73 ГК України). Так само комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування на базі відокремленої частини комунальної власності (ч. 1 ст. 78 ГК України).

Доходи від реалізації продукції, (робіт, послуг) є основним джере- лом формування майна суб’єктів господарювання-підприємців після їх утворення. Зміст доходів з джерелом їх походження з України визначе- ний п. 1.21 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», згідно з яким це будь-які доходи, отримані резидентами або нерези- дентами від будь-яких видів їх діяльності на території України, включаю- чи проценти, дивіденди, роялті та будь-які інші види пасивних доходів, сплачених резидентами України, доходи від надання резидентам або нерезидентам в оренду (користування) майна, розташованого в Украї- ні, включаючи рухомий склад транспорту, приписаного до портів, роз- ташованих в Україні, доходи від продажу нерухомого майна, розташо- ваного в Україні, доходи, отримані у вигляді внесків та премій на стра- хування і перестрахування ризиків на території України, а також дохо- ди страховиків-резидентів від страхування ризиків страхувальників- резидентів за межами України, інші доходи від господарської діяльнос- ті на митній території України або на територіях, що перебувають під контролем митних служб України (у зонах митного контролю, на спеціа- лізованих ліцензійних митних складах тощо).

Під доходами від цінних паперів розуміють суму коштів або вар- тість майна, отриману (нараховану) платником податку від продажу, обміну або інших способів відчуження цінних паперів та деривативів, збільшену на вартість будь-яких матеріальних цінностей чи нематері- альних активів, які передаються платнику податку у зв’язку з таким про- дажем, обміном або відчуженням (п. 7.6.4 Закону України «Про оподат- кування прибутку підприємств»).

До доходів від цінних паперів слід також відносити і дивіденд – платіж, який здійснюється юридичною особою-емітентом корпоратив- них прав чи інвестиційних сертифікатів на користь власника таких кор- поративних прав (інвестиційних сертифікатів) у зв’язку з розподілом час- тини прибутку такого емітента, розрахованого за правилами бухгалтер- ського обліку.

Капітальні вкладення як джерело формування майна суб’єкта гос- подарювання – це інвестиції, спрямовані на створення і відновлення основних фондів. При цьому розрізняють державні і недержавні капі- тальні вкладення. Державні капітальні вкладення – це інвестиції, спря- мовані на створення і відновлення основних фондів, джерелом фінан- сування яких є кошти державного бюджету, державних підприємств та організацій, а також місцевих бюджетів. У їх складі виділяють дер- жавні централізовані капітальні вкладення – інвестиції, що спрямовані

на створення і відновлення основних фондів і фінансуються за рахунок коштів державного бюджету та бюджетних позичок.

Недержавні капітальні вкладення – це інвестиції, що фінансують- ся за рахунок коштів інвесторів із недержавними формами власності, а саме: власних фінансових ресурсів інвестора (прибуток, амортизаційні відрахування, відшкодування збитків від аварій, стихійного лиха, грошо- ві нагромадження і заощадження громадян, юридичних осіб тощо); по- зичкових фінансових коштів інвестора; залучених фінансових коштів ін- вестора (кошти, одержані від продажу акцій, облігацій, пайові та інші внески громадян і юридичних осіб); безоплатних та благодійних внесків, пожертвувань організацій, підприємств і громадян; коштів іноземних ін- весторів (іноземні інвестиції, як прямі, так і портфельні, капітальні транс- ферти, кредити).

Дотації можуть надаватися з державного або місцевого бюджетів неприбутковим організаціям відповідно до умов міжнародних догово- рів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а та- кож на регулювання цін на платні послуги, які надаються таким непри- бутковим організаціям або через них їх отримувачам згідно із законо- давством, з метою зниження рівня таких цін.

Надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об’єктів (комплексів), що належать суб’єктам господарювання, придбання май- на інших суб’єктів – одне з джерел формування майна, що поділяється на кілька складових: 1) виручка від продажу майнових об’єктів; 2) надхо- дження у вигляді орендної плати як платежу за користування об’єктом оренди; 3) придбання майна інших суб’єктів (у власність, господарське відання або оперативне управління) відповідно до укладених договорів.

Кредити банків та інших кредиторів – це кошти та матеріальні цін- ності, які надаються резидентами або нерезидентами у користування юридичним або фізичним особам на визначений строк та під процент. Кредит поділяється на фінансовий кредит, товарний кредит, інвестицій- ний податковий кредит та кредит під цінні папери, що засвідчують від- носини позики.

Безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій та гро- мадян складають незначне за розміром джерело формування майна суб’єктів господарювання.

Майно суб’єктів господарювання може формуватися також за ра- хунок інших джерел, не заборонених законом. Правовий режим май- на суб’єктів господарювання встановлюється Господарським кодексом України та іншими законами з урахуванням видів майна, зазначених у ст. 139 ГК України (основні фонди, оборотні засоби, кошти, товари, цін- ні папери тощо).

11.3. прибуток суб’єкта господарювання

Прибуток (доход) суб’єкта господарювання можна назвати особли- вим майновим фондом суб’єкта господарювання. Правовий режим при- бутку включає: поняття прибутку, порядок і методи обчислення прибут- ку, зобов’язання суб’єкта господарювання зі сплати податків з прибутку та механізм його здійснення, права суб’єкта господарювання з викорис- тання прибутку.

Прибуток (доход) є основним узагальнюючим показником фінан- сових результатів господарської діяльності суб’єктів господарювання. Згідно з ч. 1 ст. 142 ГК України прибуток (доход) суб’єкта господарюван- ня визначається шляхом зменшення суми валового доходу суб’єкта гос- подарювання за певний період на суму валових витрат та суму аморти- заційних відрахувань.

Для цілей оподаткування прибутку суб’єктів господарювання, а та- кож організації бухгалтерського обліку і звітності в законодавстві ви- користовується поняття «валовий доход», під яким розуміють загаль- ну суму доходу платника податку від усіх видів діяльності, яка отрима- на протягом звітного періоду у грошовій, матеріальній і нематеріальній формах, як на території України, її континентальному шельфі, виключній (морській) зоні, так і за її межами. Для більшості суб’єктів господарюван- ня основну частину прибутку (доходу) складає доход від реалізації това- рів (робіт, послуг).

Під валовими витратами розуміють суму будь-яких витрат платити і податку у грошовій, матеріальній і нематеріальній формах, які здійсню- ються як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбані (ви- готовлені) для їх подальшого використання у власній господарській ді- яльності.

Під терміном «амортизація основних фондів і нематеріальних ак- тивів» розуміють поступове віднесення витрат на їх придбання, виготов- лення або поліпшення, на зменшення скоригованого прибутку платни- ка податку у межах норм амортизаційних відрахувань. Суми амортиза- ційних відрахувань визначаються шляхом застосування норм амортиза- ції (показників споживання основних фондів, встановлених законодав- ством) до балансової вартості кожної з груп основних фондів на початок звітного періоду.

Види доходів, які включаються до складу валового доходу, а також перелік витрат, що включаються до складу валових витрат, визначають- ся Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Порядок використання прибутку (доходу) суб’єкта господарювання визначає власник (власники) або уповноважений ним орган відповідно до законодавства та установчих документів. Законодавством практично не встановлені нормативи розподілу прибутку. Ці питання віднесені до

компетенції самих суб’єктів господарювання. Зокрема у господарських товариствах створюються фонди прибутку, що розподіляється, який ви- плачується учасникам, і прибутку, що не розподіляється, який залиша- ється у розпорядженні господарського товариства і спрямовується перш за все у фонд розвитку виробництва.

Держава може впливати на вибір суб’єктами господарювання на-

прямів та обсягів використання прибутку (доходу) через нормативи, по-

датки, податкові пільги та господарські санкції відповідно до закону.

11.4. Цінні папери у складі майна суб’єктів господарювання

Цінні папери є особливим видом майна суб’єктів господарювання (ч. 7 ст. 139 ГК України). Їх правовому режиму присвячені, зокрема, по- ложення гл. 17 ГК України (ст. 163–166), а також норми гл. 14 (ст. 194–

198) ЦК України. Відносини, що виникають під час розміщення та обі- гу цінних паперів, регулюються Законом України від 23 лютого 2006 р.

«Про цінні папери та фондовий ринок».

Суб’єкти господарювання, якщо це входить до їх компетенції, ма-

ють право випускати (емітувати) цінні папери, реалізовувати їх, а також

придбавати цінні папери, випущені іншими суб’єктами господарюван-

ня.

Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними

реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає

взаємовідносини між особою, яка його випустила (видала), і власником

та передбачає виконання зобов’язань згідно з умовами його випуску, а

також можливість передачі прав, що випливають з цього документа ін-

шим особам (ч. 1 ст. 194 ЦК України).

Цінний папір відрізняється від інших документів тим, що він за-

вжди є документом майнового характеру. Але на відміну від інших до-

кументів, що фіксують певні майнові права (боргових розписок, страхо-

вих полісів, заповітів тощо), цінний папір може бути реалізований лише

шляхом його пред’явлення. Інакше кажучи, цінний папір це такий до-

кумент, пред’явлення якого потрібне для здійснення засвідченого ним

майнового права.

Цінний папір має бути складений у визначеній законом формі і по-

винен мати всі необхідні реквізити, перелік яких щодо конкретних видів

цінних паперів встановлюється законодавством.

Однією з головних ознак цінного паперу є те, що в ньому мають

бути чітко засвідчені права володіння чи визначені ті юридичні можли-

вості, на здійснення яких має право законний володілець цінного па-

перу (одержання доходу у вигляді дивідендів або процентів чи певно-

го майна).

Цінні папери характеризуються також можливістю передачі грошо- вих та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам. Спо- соби передачі та можливі обмеження щодо передачі залежать від виду цінного паперу і можуть бути різними – від вільного обігу до повного ін- досаменту або до заборони передачі іншим особам.

Як зазначалося вище, здійснення суб’єктивного права, засвід- ченого або передбаченого цінним папером, можливе лише шляхом пред’явлення цінного паперу. Тому втрата цінного паперу, за загаль- ним правилом, тягне за собою неможливість реалізувати втілене в ньо- му право. Разом з тим закон передбачає можливість відновлення імен- них цінних паперів, яке провадиться державними органами, підприєм- ствами, установами і організаціями, що випустили ці папери. Що стосу- ється особи, яка втратила цінний папір на пред’явника або вексель, то вона може в порядку, встановленому гл. 7 р. IV Цивільного процесуаль- ного кодексу України від 18 березня 2004 р., просити суд про визнання папера недійсним і про відновлення її прав на втрачений цінний папір.

Види   цінних   паперів   закріплені   в   ст.   3   Закону   України   від

23.02.2006 р. «Про цінні папери та фондовий ринок», згідно з якою цін-

ні папери поділяються:

а) за порядком їх розміщення (видачі) на:

– емісійні;

– неемісійні.

Емісійні цінні папери – цінні папери, що посвідчують однакові пра-

ва їх власників у межах одного випуску стосовно особи, яка бере на себе

відповідні зобов’язання (емітент). До емісійних цінних паперів належать

акції; облігації підприємств; облігації місцевих позик; державні обліга-

ції України; іпотечні сертифікати; іпотечні облігації; сертифікати фондів

операцій з нерухомістю (сертифікати ФОН); інвестиційні сертифікати;

казначейські зобов’язання України;

б) за формою існування на:

– документарні;

– бездокументарні;

в) за формою випуску:

– на пред’явника (права, посвідчені цим цінним папером, нале-

жать його пред’явникові);

– іменні (права, посвідчені цим цінним папером, належать особі,

зазначеній у цінному папері);

– ордерні (права, посвідчені цим цінним папером, належать особі,

зазначеній у цінному папері, яка може сама здійснити ці права або при-

значити своїм розпорядженням (наказом) іншу уповноважену особу.

Як зазначено в ч. 2 ст. 163 ГК України, в Україні можуть випускатися

і перебувати в обігу пайові, боргові та інші цінні папери.

11.5. корпоративні права

Визначення поняття «корпоративні права» містить ч. 1 ст. 167 ГК України, згідно з якою корпоративні права – це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господар- ською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) цієї організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними докумен- тами.

Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» визна- чає корпоративні права як право власності на статутний фонд (капітал) юридичної особи або його частку (пай), включаючи права на управлін- ня, отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а та- кож активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства, не- залежно від того, чи створена така юридична особа у формі господар- ського товариства, підприємства, заснованого на власності однієї юри- дичної або фізичної особи, або в інших організаційно-правових формах.

Володіння корпоративними правами не вважається підприємни- цтвом. Законом можуть бути встановлені обмеження певним особам щодо володіння корпоративними правами та/або їх здійснення.

Механізм реалізації корпоративних прав, що належать державі, встановлено ст. 168 ГК України, відповідно до якої корпоративні права держави здійснюються визначеними законом центральними органами виконавчої влади та уповноваженими особами в порядку, встановлено- му Кабінетом Міністрів України.

Центральні органи виконавчої влади та уповноважені особи: здій- снюють правомочності щодо участі в управлінні господарською орга- нізацією відповідно до частки (акцій, паїв) держави у статутному фон- ді цієї організації; ведуть реєстр державних корпоративних прав; про- водять оцінку державних корпоративних прав; здійснюють контроль за ефективністю роботи господарської організації у частині реалізації на- лежних державі корпоративних прав.

Правомочності з управління корпоративними правами держави здійснюються безпосередньо відповідними органами виконавчої влади у разі, якщо: держава має сто відсотків часток (акцій) у статутному фон- ді господарської організації; суб’єкт господарювання, щодо якого здій- снюються корпоративні права держави, бере участь у державних та ре- гіональних програмах, що фінансуються з Державного бюджету Украї- ни; не відбувся конкурс з призначення уповноваженої особи через від- сутність претендентів або якщо пропозиції конкурсантів не відповідають умовам конкурсу; в інших випадках, передбачених законом.

У решті випадків управління корпоративними правами держави здійснюється із залученням уповноваженої особи. Умови передачі по- вноважень та завдання з управління корпоративними правами держа- ви, у тому числі щодо юридичної відповідальності уповноважених осіб, є обов’язковою частиною відповідного рішення Кабінету Міністрів Укра- їни та договору з уповноваженою особою.

Управління корпоративними правами територіальних громад здій- снюється відповідно до положень ст. 168 ГК України, якщо інше не вста- новлено законом.

Уповноваженою особою з управління корпоративними правами держави може бути громадянин або юридична особа, що визначена за результатами конкурсу, з якою відповідний центральний орган виконав- чої влади укладає договір доручення з управління корпоративними пра- вами держави. Положення про представника органу, уповноваженого управляти відповідними державними корпоративними правами в ор- ганах управління господарських товариств, а також Порядок проведен- ня конкурсу з визначення уповноваженої особи на виконання функцій з управління державними корпоративними правами, затверджені по- становою Кабінету Міністрів України від 15 травня 2000 р. № 791 «Про управління корпоративними правами держави».

Центральний орган виконавчої влади, уповноважений Кабінетом Міністрів України для здійснення необхідних заходів з управління кор- поративними правами держави, координації діяльності органів вико- навчої влади у цій сфері та надання необхідних відомостей іншим ор- ганам державної влади, відповідно до законодавства формує і веде ре- єстр корпоративних прав держави. Відносини, пов’язані з управлінням корпоративними правами держави, регулюються, крім ГК України, ін- шими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відпо- відно до Кодексу.

Важливу роль у вдосконаленні системи управління корпоративни- ми правами держави має відіграти реалізація Основних концептуальних підходів до підвищення ефективності управління корпоративними пра- вами держави, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від

11 лютого 2004 р. № 115.

11.6. Використання природних ресурсів у сфері господарювання

Відповідно до ст. 149–153 ГК України суб’єкти господарювання ви- користовують у господарській діяльності природні ресурси в порядку спеціального або загального природокористування відповідно до цьо-

го Кодексу та інших законів. Кабінет Міністрів України забезпечує дер- жавний облік природних ресурсів, що належать до державної власнос- ті, перебувають в управлінні Автономної Республіки Крим та належать до комунальної власності і можуть використовуватися у господарській діяльності.

Суб’єктам господарювання може передаватися у власність земля із закритими водоймами, ділянками лісів, загальнопоширеними корисни- ми копалинами, що знаходяться в ній, у тому числі громадянам для ве- дення фермерського господарства, а також сільськогосподарським під- приємствам – для господарської діяльності. Порядок надання землі у власність визначається виключно законом з урахуванням необхідності визначення гарантій ефективного використання землі суб’єктами госпо- дарювання, запобігання її безгосподарному використанню та псуванню.

Суб’єктам господарювання для здійснення господарської діяльнос- ті надаються в користування на підставі спеціальних дозволів (рішень) уповноважених державою органів земля та інші природні ресурси (в тому числі за плату або на інших умовах). Порядок надання у користу- вання природних ресурсів громадянам і юридичним особам для здій- снення господарської діяльності встановлюється земельним, водним, лісовим та іншим спеціальним законодавством.

Суб’єкт   господарювання,   здійснюючи   господарську   діяльність, має право: експлуатувати корисні властивості наданих йому природ- них ресурсів; використовувати для господарських потреб в установле- ному законодавством порядку корисні копалини місцевого значення, водні об’єкти, лісові ресурси, що знаходяться на наданій йому земель- ній ділянці; одержувати доходи від результатів господарської діяльнос- ті, пов’язаної з використанням природних ресурсів; одержувати пільго- ві короткострокові та довгострокові кредити для реалізації заходів щодо ефективного використання, відтворення та охорони природних ресур- сів, а також користуватися податковими пільгами при здійсненні зазна- чених заходів; вимагати компенсації шкоди, завданої належним йому природним ресурсам іншими суб’єктами, а також усунення перешкод у здійсненні господарської діяльності, пов’язаної з використанням при- родних ресурсів.

Суб’єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, зобов’язаний: використовувати природні ресурси відповідно до цільо- вого призначення, визначеного при їх наданні (придбанні) для викорис- тання у господарській діяльності; ефективно і економно використову- вати природні ресурси на основі застосування новітніх технологій у ви- робничій діяльності; здійснювати заходи щодо своєчасного відтворен- ня і запобігання псуванню, забрудненню, засміченню та виснаженню природних ресурсів, не допускати зниження їх якості у процесі господа-

рювання; своєчасно вносити відповідну плату за використання природ- них ресурсів; здійснювати господарську діяльність без порушення прав інших власників та користувачів природних ресурсів; відшкодовувати збитки, завдані ним власникам або первинним користувачам природ- них ресурсів. Законом можуть бути визначені й інші обов’язки суб’єкта господарювання щодо використання природних ресурсів у господар- ській діяльності.

11.7. регулювання відносин використання в господарській діяльності

прав інтелектуальної власності

Згідно зі ст. 154 ГК України відносини, пов’язані з використанням у господарській діяльності та охороною прав інтелектуальної власності, регулюються ГК України та іншими законами. До відносин, пов’язаних з використанням у господарській діяльності прав інтелектуальної влас- ності, застосовуються положення Цивільного кодексу України з ураху- ванням особливостей, передбачених ГК України та іншими законами.

Згідно зі ст. 54 Конституції України громадянам гарантується свобо- да літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелек- туальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних ін- тересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяль- ності. Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуаль- ної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом.

Правові основи регулювання і захисту права інтелектуальної ді- яльності також встановлені в книзі четвертій «Право інтелектуальної власності» Цивільного кодексу України. Положення Цивільного кодек- су України застосовуються до відносин, пов’язаних з використанням у господарській діяльності прав інтелектуальної власності, з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України та інших законів.

Ст. 156 ГК України зазначає, що право інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок, сорти рослин, породи тварин відповідно до законодавства України засвідчується патентом. Відносини суб’єкта господарювання, що є роботодавцем для винахідни- ка (винахідників) або автора (авторів) об’єктів, зазначених у частині пер- шій цієї статті, щодо прав на одержання патенту і права використання за- значених об’єктів інтелектуальної власності регулюються Цивільним ко- дексом України та іншими законами.

Використанням винаходу, корисної моделі чи промислового зраз- ка у сфері господарювання є: виготовлення, пропонування для прода-

жу, запровадження в господарський (комерційний) обіг, застосування, ввезення чи зберігання із зазначеною метою продукту, що охороняється відповідно до закону; застосування способу, що охороняється відповід- но до закону, або пропонування його для застосування в Україні за умов, передбачених Цивільним кодексом України; пропонування для прода- жу, запровадження в господарський (комерційний) обіг, застосування, ввезення чи зберігання із зазначеною метою продукту, виготовленого безпосередньо способом, що охороняється відповідно до закону.

Суб’єктам господарювання належить право попереднього вико- ристання винаходу, корисної моделі чи промислового зразка за умов, передбачених Цивільним кодексом України. Володілець патенту може передавати свої права щодо використання винаходу, корисної моделі чи промислового зразка як вклад у статутний фонд підприємства.

Право інтелектуальної власності на торговельну марку засвідчуєть- ся свідоцтвом у випадках і порядку, передбачених законом. Викорис- танням торговельної марки у сфері господарювання визнається засто- сування її на товарах та при наданні послуг, для яких вона зареєстрова- на, на упаковці товарів, у рекламі, друкованих виданнях, на вивісках, під час показу експонатів на виставках і ярмарках, що проводяться в Украї- ні, у проспектах, рахунках, на бланках та в іншій документації, пов’язаній з впровадженням зазначених товарів і послуг у господарський (комер- ційний) обіг.

Свідоцтво надає право його володільцеві забороняти іншим осо- бам використовувати зареєстровану торговельну марку без його до- зволу, за винятком випадків правомірного використання торговельної марки без його дозволу. Суб’єкти права на торговельну марку можуть проставляти попереджувальне маркування, яке вказує на те, що торго- вельна марка, яка застосовується, зареєстрована в Україні. Суб’єкти пра- ва на торговельну марку, які здійснюють посередницьку діяльність, мо- жуть на підставі договору з виробником товару (послуг) використову- вати свою торговельну марку з торговельною маркою виробника, а та- кож замість його торговельної марки. Право інтелектуальної власності на торговельну марку може бути передано як внесок до статутного фон- ду суб’єкта господарювання. У разі банкрутства суб’єкта господарюван- ня право на торговельну марку оцінюється разом з іншим майном цього суб’єкта (ст. 157 ГК України).

Ст. 158, 159, 160 ГК України зазначають, що торговельна марка, право на яку належить кільком особам, – це марка, що відрізняє то- вари і послуги учасників об’єднання підприємств (торговельна марка об’єднання, спільна торговельна марка) від однорідних товарів і послуг інших суб’єктів господарювання, або використовується спільно кількома суб’єктами в інших випадках, передбачених законом.

Суб’єкт господарювання – юридична особа або громадянин-під- приємець може мати комерційне найменування. Громадянин-під- приємець має право заявити як комерційне найменування своє прізви- ще або ім’я. Відомості про комерційне найменування суб’єкта господа- рювання вносяться за його поданням до реєстрів, порядок ведення яких встановлюється законом. Суб’єкт господарювання, комерційне найме- нування якого було включено до реєстру раніше, має пріоритетне право захисту перед будь-яким іншим суб’єктом, тотожне комерційне найме- нування якого включено до реєстру пізніше.

Право на використання географічного зазначення мають лише суб’єкти господарювання, які виробляють товари (надають послуги), щодо яких здійснено державну реєстрацію відповідного географічного зазначення.

Використанням географічного зазначення суб’єктом господарю- вання вважається: застосування його на товарах, для яких зареєстрова- но це географічне зазначення, а також на упаковці; застосування в ре- кламі, проспектах, рахунках, друкованих виданнях, офіційних бланках, вивісках тощо.

Суб’єкти господарювання, які здійснюють посередницьку діяльність, можуть використовувати свою торговельну марку разом з географічним зазначенням товару виробника не інакше як на підставі договору.

11.8. право суб’єктів господарювання щодо комерційної таємниці

Згідно з ч. 1 ст. 36 ГК України відомості, пов’язані з виробництвом, технологією, управлінням, фінансовою та іншою діяльністю суб’єкта господарювання, що не є державною таємницею, розголошення яких може завдати шкоди інтересам суб’єкта господарювання, можуть бути визнані його комерційною таємницею.

Легальне визначення комерційної таємниці міститься у ст. 505 Ци- вільного кодексу України: інформація, що є секретною в тому розумін- ні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є неві- домою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з ви- дом інформації, до якого вона належить, у зв’язку з цим має комерцій- ну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію.

Поняття комерційної таємниці слід розглядати і визначати у зв’язку з більш загальною категорією інформації і менш загальною, похідною від неї категорією конфіденційної інформації.

За критерієм правового режиму комерційну таємницю слід відне- сти до конфіденційної інформації, яка, у свою чергу, за критерієм режи- му доступу є видом інформації з обмеженим доступом. Таким чином, комерційна таємниця – це вид конфіденційної інформації і різновид ін- формації з обмеженим доступом.

Комерційній таємниці повністю властиві всі ознаки інформації як самостійного виду об’єктів прав суб’єктів господарювання, і разом з тим – специфічні ознаки, що відрізняють її від інших видів і різновидів інформації. Виходячи з легального визначення комерційної таємниці в ст. 505 ЦК України, відповідно до українського законодавства (як і за- конодавства багатьох країн), комерційній таємниці властиві такі ознаки.

По-перше, інформація має дійсну або потенційну комерційну цін- ність унаслідок її невідомості третім особам.

По-друге, до інформації, що складає комерційну таємницю, немає вільного доступу на законній підставі. Згідно зі ст. 505 ГК України абсо- лютна таємність інформації не потрібна. Інформацію слід вважати се- кретною, поки вона не стає загальновідомою або легкодоступною осо- бам, які належать до тих кіл, які звичайно пов’язані з подібною інфор- мацією.

По-третє, прийняття власником інформації заходів щодо охорони її секретності. До них можуть бути віднесені різноманітні заходи технічно- го, організаційного та юридичного характеру, спрямовані на те, щоб за- хистити інформацію від несанкціонованого доступу третіх осіб. При ви- значенні того, чи були прийняті належні, адекватні заходи для збере- ження комерційної таємниці, слід враховувати ті зусилля і грошові кош- ти, що були витрачені її законним володільцем для розробки секретної інформації, цінність цієї інформації для нього та його конкурентів, сферу дії тих заходів, що були прийняті законним володільцем для збережен- ня цієї інформації в таємниці, а також простоту або складність одержан- ня цієї інформації законним чином іншими особами. Комерційна таєм- ниця і банківська таємниця розрізняються за двома основними критері- ями: за рівнем визначення відомостей, що складають таємницю, та пра- вовим оформленням такого визначення.

Склад відомостей, що складають комерційну таємницю, визнача- ється самостійно суб’єктом господарювання (за винятком тих, які відпо- відно до законодавства не можуть складати комерційну таємницю), у той час як коло відомостей, що складають банківську таємницю, визна- чений Законом. Відповідно, обсяг і коло відомостей, що складають ко- мерційну таємницю, різний у різних суб’єктів господарювання, на від- міну від відомостей, що складають банківську таємницю, який є одна- ковим для всіх банків. Для оформлення правового режиму комерцій- ної таємниці необхідне закріплення його на рівні локальних актів, у той

час як банківська таємниця не вимагає спеціального оформлення на ло- кальному рівні. Суб’єкт господарювання самостійно визначає коло осіб, які мають право доступу до комерційної таємниці. Що ж стосується бан- ківської таємниці, то коло осіб, які мають право її одержувати, встанов- люється законом і не може бути розширене або звужене банком. Разом з тим банківська таємниця не виключає існування комерційної таємниці самого банку як самостійного суб’єкта господарських відносин, що, од- нак, не може бути включена до банківської таємниці. Категорія «комер- ційна таємниця» є одним з важливих понять господарського права, тому що її володільцями є суб’єкти господарювання і вона необхідна для здій- снення господарської діяльності. Комерційна таємниця суб’єктів госпо- дарювання знаходиться в господарському обігу та є об’єктом відносин, що підлягають правовому регулюванню. Комерційна таємниця як юри- дично значущий вид інформації є об’єктом суспільних відносин щодо її використання і захисту, що через врегулювання правом набувають ха- рактеру правовідносин. Виділення комерційної таємниці як самостійно- го об’єкта прав суб’єктів господарювання обумовлено як її комерційною значущістю, цінністю та участю в обігу, так і необхідністю її захисту.

З урахуванням специфічних ознак комерційної таємниці можна дати таке її визначення: комерційна таємниця – це будь-яка комерцій- но цінна конфіденційна інформація, що охороняється суб’єктом госпо- дарювання і доступ до якої обмежений з метою захисту прав та закон- них інтересів її володаря від неправомірного доступу до неї, розголо- шення або використання.

Оскільки комерційна таємниця, що охороняється законом, не може існувати поза суб’єктами господарювання, а відносини, що складають- ся між суб’єктами у зв’язку з комерційною таємницею, нерозривно пов’язані зі сферою господарювання (підприємництва), сукупність пра- вових норм, що регулюють ці відносини, слід вважати інститутом госпо- дарського права. Інститут комерційної таємниці суб’єктів господарюван- ня – це сукупність правових норм, які регулюють відносини, що виника- ють у процесі реалізації права суб’єкта господарювання на комерційну таємницю, у тому числі віднесення інформації до комерційної таємниці, визначення режиму її конфіденційності, порядку одержання, зберіган- ня, використання комерційної таємниці іншими особами.

Регулювання комерційної таємниці має відбуватися на підставі сполучення нормативно-правового регулювання, здійснюваного дер- жавою, і локального (недержавного) регулювання, здійснюваного сами- ми суб’єктами господарювання. Практично відносини щодо регулюван- ня та охорони комерційної таємниці як один з видів відносин суб’єкта господарювання регулюються загальними нормативно-правовими ак- тами та локальними актами суб’єкта господарювання.

Законодавче закріплення усіх видів інформації, що входить до складу комерційної таємниці суб’єкта господарювання, є неможливим через різноманіття відомостей, здатних бути цінними для суб’єкта.

Правова кваліфікація інформації як комерційної таємниці не є не- змінною та абсолютною, вона може змінюватися залежно від часу, змі- ни виду діяльності та інших обставин.

Одним з перспективних шляхів удосконалення регулювання і за- хисту комерційної таємниці суб’єктів господарювання є активізація впровадження у сферу господарювання етичних кодексів (кодексів по- ведінки), прийнятих суб’єктами господарювання та їх об’єднаннями, що передбачають, зокрема, зобов’язання працівників щодо збереження комерційної таємниці.

Право суб’єкта господарювання на комерційну таємницю – це пра- во на індивідуалізацію способу її використання, що включає право на за- хист від стороннього втручання в її використання, у тому числі неправо- мірний доступ до неї.

Це суб’єктивне право суб’єкта господарювання, що включає три елементи:

1) можливість самого суб’єкта господарювання діяти певним чи- ном – визначати склад інформації, що складає комерційну таємницю, режим її конфіденційності, вживати заходів щодо збереження її таєм- ності, розпоряджатися нею тощо;

2) можливість вимагати, щоб зобов’язані особи діяли відповідно до чинного законодавства і не порушували його право;

3) можливість звертатися за захистом до управомочених держав- них органів у разі порушення права на комерційну таємницю, зокрема шляхом неправомірного збирання, розголошення і використання ко- мерційної таємниці.

Суб’єкт господарювання – володілець комерційної таємниці має такі правомочності:

1) установлювати, змінювати і скасовувати режим комерційної та- ємниці відповідно до закону;

2) використовувати комерційну таємницю в господарській діяль- ності (у тому числі у виробництві товарів, робіт або послуг), передавати іншим особам на підставі договорів, а також включати зазначену інфор- мацію в господарський обіг іншими способами;

3) на судовий захист у встановленому порядку від діянь (дій або бездіяльності), що порушують установлений відповідно до законодав- ства режим комерційної таємниці або створюють загрозу порушення та- кого режиму.

Правовий режим комерційної таємниці, встановлюваний у за- конодавстві,  повинен  забезпечувати  сполучення  приватних  інтересів

суб’єктів господарювання і публічних інтересів, що викликає необхід- ність використання як приватноправового, так і публічноправового ре- гулювання в цій сфері.

Суб’єктом права на комерційну таємницю (володільцем комерцій- ної таємниці) є юридична особа – суб’єкт господарювання або фізична особа – суб’єкт підприємницької діяльності.

Оскільки право суб’єкта господарювання на комерційну таємницю, як і будь-яке інше право, має певні межі, не повинне допускатися зло- вживання цим правом. Право суб’єкта господарювання на комерційну таємницю не може бути використане для приховування правопорушень і завдання збитку державним і суспільним інтересам, а також правам і законним інтересам інших суб’єктів господарювання.

Право суб’єкта господарювання на комерційну таємницю закрі- плюється в таких локальних актах: установчих документах (статуті або засновницькому договорі), Правилах внутрішнього трудового розпо- рядку, колективному договорі, Положенні про комерційну таємницю суб’єкта господарювання і правилах її зберігання, Положенні про до- звільну систему доступу до комерційної таємниці тощо.

У регулюванні відносин щодо встановлення та охорони комерцій- ної таємниці повинен дотримуватися певний баланс приватних інтере- сів суб’єкта господарювання і публічних інтересів. Тому для найбільш ефективної реалізації права на комерційну таємницю, при визначенні переліку відомостей, що складають цю таємницю, суб’єкту господарю- вання слід враховувати як законодавчі обмеження, так і власні інтереси.

До відомостей, що не можуть складати комерційну таємницю, від- носять: відомості, зазначені в постанові Кабінету Міністрів України від

09.08.1993 р. № 611; відомості, які відповідно до чинного законодав- ства підлягають обнародуванню, загальнодоступність яких гарантуєть- ся Конституцією і законами України і не може бути обмежена; відомос- ті, що складають державну таємницю; відомості, захищені правом інте- лектуальної, у тому числі промислової, власності. Включення вищевка- заних відомостей до комерційної таємниці суб’єкта господарювання є неправомірним.

За винятком зазначених обмежень визначення переліку відомос- тей, що складають комерційну таємницю, слід розглядати як одну з пра- вомочностей права суб’єкта господарювання на комерційну таємницю, яке здійснюється ним на свій розсуд та у своєму інтересі. Це право не може бути неправомірно обмежене шляхом законодавчого встановлен- ня переліку і змісту відомостей, що складають комерційну таємницю.

Для завершення формування інституту комерційної таємниці як ін- ституту господарського законодавства та удосконалення законодавства в цій сфері необхідне прийняття спеціального Закону, що регулюватиме

визначення, використання, поширення, зберігання та захист комерцій- ної таємниці суб’єктів господарювання.

питання для самостійного вивчення

1. Перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці.

2. Цінні папери: поняття та види.

3. Обмеження у використанні прав інтелектуальної власності.

4. Інформація з обмеженим доступом.

тести для поточного контролю

11.1. Володіння корпоративними правами:

– не вважається підприємництвом;

– здійснюється центральними органами виконавчої влади;

– виникає з моменту оформлення заяви про вступ до товариства.

11.2. Знайдіть хибне твердження. Суб’єкт господарювання, здій- снюючи господарську діяльність, зобов’язаний:

– використовувати природні ресурси відповідно до цільового при- значення, визначеного при їх наданні (придбанні) для використання у господарській діяльності;

– ефективно і економно використовувати природні ресурси на основі застосування новітніх технологій у виробничій діяльності;

– здійснювати заходи щодо своєчасного відтворення і запобігання псуванню природних ресурсів;

– своєчасно вносити відповідну плату за використання природних ресурсів;

– здійснювати господарську діяльність, порушуючи права інших власників та користувачів природних ресурсів, якщо вони заважають ре- алізації планів суб’єкта господарювання.

11.3. Володілець патенту свої права щодо використання винахо- ду, корисної моделі чи промислового зразка:

– може передавати як внесок у статутний фонд підприємства;

– не може передавати як внесок у статутний фонд підприємства.

11.4. Право інтелектуальної власності на торговельну марку за- свідчується:

– свідоцтвом;

– патентом;

– ліцензією.

11.5. Суб’єкти права на торговельну марку, які здійснюють посе- редницьку діяльність, можуть на підставі договору з виробником то- вару (послуг):

– використовувати свою торговельну марку з торговельною мар- кою виробника, а також замість його торговельної марки;

– використовувати свою торговельну марку з торговельною мар- кою виробника;

– використовувати свою торговельну марку замість торговельної марки виробника.

11.6. Право інтелектуальної власності на винахід, корисну мо- дель, промисловий зразок, сорти рослин, породи тварин засвідчуєть- ся:

– свідоцтвом;

– патентом;

– ліцензією.

11.7. У разі банкрутства суб’єкта господарювання право на тор- говельну марку:

– оцінюється разом з іншим майном цього суб’єкта;

– не оцінюється, оскільки є об’єктом права інтелектуальної влас-

ності;

– залишається власністю учасника, що передав його як внесок до

статутного фонду суб’єкта господарювання.

11.8.  Поняття  «комерційна  таємниця»  та  «конфіденційна  ін- формація» співвідносяться як:

– похідною від поняття «конфіденційна інформація» є категорія

«комерційна таємниця»;

– ці поняття тотожні;

– ці поняття не пов’язані між собою.