Тема 10. правове регулювання відносин власності у сфері господарювання

10.1. Правовий режим майна суб’єктів господарювання.

10.2. Право власності – основне речове право у сфері господарювання.

10.3. Організаційно-засновницькі повноваження власника.

10.4. Право господарського відання.

10.5. Право оперативного управління.

10.6. Особливості правового режиму державного майна у сфері госпо-

дарювання.

10.7. Особливості використання майна за договорами оренди та лі-

зингу.

10.1. правовий режим майна суб’єктів господарювання

Під правовим режимом майна суб’єктів господарювання в теорії господарського права розуміють встановлені правовими нормами: а) структуру цього майна; б) порядок його придбання (формування), вико- ристання і вибуття; в) порядок звернення на нього стягнення кредиторів.

Основою правового режиму майна суб’єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, відповідно до ч. 1 ст. 133 ГК України є право власності, а також речові права осіб, які не є власника- ми, – право господарського відання і право оперативного управління. Зміст кожного з цих прав розкривають подальші статті ГК України.

Крім зазначених, господарська діяльність може здійснюватися та- кож на основі інших речових прав (в Розділі II Книги третьої Цивільного кодексу України вони називаються речовими правами на чуже майно), до яких належать, зокрема, права володіння, права користування.

Право володіння чужим майном виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом (ст. 398 ЦК України).

Право користування чужим майном (сервітут) може бути вста- новлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земель- ний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб суб’єктів господарювання, які не можуть бути задоволені іншим спосо- бом (ч. 1 ст. 401 ЦК України). Право користування чужою земельною ді- лянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку і трубопроводів, забезпечення водопостачан- ня, меліорації тощо (ч. 1 ст. 404 ЦК України).

Майно суб’єктів господарювання може бути закріплено на іншо- му, крім зазначених в ч. 1 ст. 133 ГК України, праві відповідно до умов договору з власником майна. Отже, ч. 2 ст. 133 ГК України передбачає можливість визначення інших прав, які належать не до речових, а до зобов’язальних прав. Одним з них є, на нашу думку, право оренди ці- лісного майнового комплексу державного (комунального) підприємства або його структурного підрозділу. Це право виникає на підставі догово- ру суб’єкта господарювання з власником майна про здійснення на його (майна) основі цим суб’єктом самостійного господарювання.

До прав, щодо яких йдеться в ч. 2 ст. 133 ГК України, можна від- нести іпотеку (заставу). Як встановлено в ч. 3 ст. 13 Конституції України, держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господа- рювання. Це положення знайшло свій розвиток в ч. 4 ст. 133 ГК Украї- ни, згідно з якою держава забезпечує рівний захист майнових прав усіх суб’єктів господарювання. Такий захист забезпечується незалежно від того, про яке право йде мова – чи то про право власності, чи про інші ре- чові права.

10.2. право власності – основне речове право у сфері господарювання

Право власності, як зазначено у назві ст. 134 ГК України, є основним речовим правом у сфері господарювання.

Згідно зі ст. 134 ГК України суб’єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, од- ноосібно або спільно з іншими суб’єктами володіє, користується і роз- поряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право на- дати майно іншим суб’єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених ГК України.

В економічному аспекті власність – це присвоєння матеріальних благ, суть якого полягає в належності наявних засобів виробництва і

одержуваних продуктів праці державі, територіальній громаді, окремо- му колективу чи індивіду. Це матеріально-речовий аспект процесу при- своєння, який характеризує відношення людей до речі. Інший аспект присвоєння матеріальних благ – це суспільні відносини власності, які ха- рактеризують відносини між людьми, що ґрунтуються на розмежуван- ні «мого» і «чужого». Суть його полягає в пануванні власника над річ- чю і усуненні всіх інших суб’єктів від речі або, інакше кажучи, в недопу- щенні будь-яких перешкод власнику в здійсненні панування над річчю з боку невласника.

Економічні відносини власності отримують юридичне закріплення у праві власності, яке виникає внаслідок правового регулювання зазна- чених економічних відносин. Правове регулювання відносин власності є одним з найважливіших напрямів нормотворчої діяльності держави. За допомогою права держава регулює належність тих чи інших об’єктів власності певному суб’єктові (громадянину, колективу, державі); обсяг і зміст суб’єктивних повноважень власника, порядок і форми їх реаліза- ції стосовно різних об’єктів; засоби і способи правової охорони відносин власності тощо.

Сукупність зазначених правових норм, що регулюють відносини власності, становить право власності в об’єктивному розумінні. Право власності в суб’єктивному розумінні є основним речовим правом у сфе- рі господарювання, зміст якого складають повноваження (права) влас- ника щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном при здійсненні господарської діяльності.

Володіння – це закріплення матеріальних благ за конкретними власниками – індивідами і колективами, фактичне утримання речі у сфе- рі господарювання цих осіб.

Користування – це вилучення з речей їхніх корисних властивостей, які дають можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чи ко- лективу.

Розпорядження – це визначення власником юридичної або фа- ктичної долі речі.

Зазначені повноваження власник реалізує на свій розсуд (тобто за своїм інтересом, незалежно від волі і бажання інших осіб), одноосібно або спільно з іншими суб’єктами. Реалізуючи свої повноваження, влас- ник у тому числі має право надати майно іншим суб’єктам для викорис- тання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених, зокрема, ст. 133 ГК України.

Господарське законодавство (ч. 2 ст. 134 ГК України) закріплює можливість використання в господарській діяльності майна, що перебу- ває у спільній власності двох або більше осіб (співвласників), тобто спіль-

ного майна, яке може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності (ч. 1, 2 ст. 355 ЦК України). Правовий режим майна, що перебуває у спільній власності, права і обов’язки спів- власників такого майна встановлені, крім норм ГК України, також поло- женнями гл. 26 «Право спільної власності» ЦК України (ст. 355–372).

У Господарському кодексі (ч. 3 ст. 134) знайшло відображення по- ложення п. 7 ст. 92 Конституції України, згідно з яким правовий режим власності визначається виключно законами України. До таких законів, зокрема, належать Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Закони України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самовряду- вання», від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації» тощо.

Велике значення для забезпечення майнових прав суб’єктів госпо- дарювання має також положення щодо визначення правових форм ре- алізації права власності у сфері господарювання виключно на рівні за- кону. Така вказівка Кодексу покликана захищати суб’єктів господарю- вання від проявів втручання державних та інших органів в регулювання майнових відносин шляхом прийняття ними актів так званого відомчо- го законодавства.

10.3. організаційно-засновницькі повноваження власника

Серед повноважень власника ГК України виділяє такий вид, як організаційно-установчі повноваження, що мають безпосереднє відно- шення до здійснення господарської діяльності.

Одним з основних організаційно-установчих повноважень власника майна ч. 1 ст. 135 ГК України називає його засновницькі повноваження:

По-перше, власник має право засновувати господарські організа- ції: одноосібно (унітарні підприємства) або спільно з іншими власника- ми (корпоративні підприємства) на основі належного йому (їм) майна або здійснювати господарську діяльність в інших формах господарюван- ня, не заборонених законом. Господарські організації, щодо заснування яких йдеться в ч. 1 ст. 135 ГК України, можуть створюватись різних видів і організаційних форм, встановлених ст. 63 ГК України.

По-друге, якщо власником є громадянин, він може обрати таку ор- ганізаційну форму підприємництва, як підприємець без статусу юридич- ної особи (ч. 1 ст. 128 ГК України).

По-третє, власник на свій розсуд визначає мету і предмет господар- ської діяльності утвореного ним суб’єкта господарювання. Метою гос- подарської діяльності є задоволення суспільних і особистих потреб, а предметом – систематичне здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної та іншої господарської діяльності (ч. 1 ст. 62 ГК України).

По-четверте, власник на свій розсуд визначає також структуру утво- реного ним суб’єкта господарювання (види і назву виробничих структур- них підрозділів, а також види і назву функціональних структурних під- розділів апарату управління), склад і компетенцію його органів управ- ління, порядок використання майна, інші питання управління діяльніс- тю суб’єкта господарювання.

По-п’яте, власник приймає рішення про припинення відповідно до законодавства господарської діяльності заснованих ним суб’єктів госпо- дарювання.

Власник має право здійснювати організаційно-установчі повнова- ження також на основі належних йому корпоративних прав відповідно до ГК та інших нормативно-правових актів.

Державні та комунальні підприємства можуть бути об’єднані за рі- шенням власника (уповноваженого ним органу) у державні (комуналь- ні) господарські об’єднання.

10.4. право господарського відання

Однією із форм правового режиму майна, закріпленого за суб’єктом підприємництва, є право господарського відання. Термін «право госпо- дарського відання» прийшов на заміну терміну «право повного госпо- дарського відання», яким у Законах України від 7 лютого 1991 р. «Про власність» (втратив чинність) (ч. 1 ст. 10) та від 27 березня 1991 р. «Про підприємства в Україні» (втратив чинність) (ч. 3 ст. 10) позначалося пра- во, на якому майно закріплювалося за державними підприємствами.

Право господарського відання – правова форма, що згідно з ч. 1 ст. 136 ГК України застосовується для встановлення правового режиму майна, закріпленого лише за суб’єктом підприємництва. При цьому, як випливає зі змісту ч. 2 зазначеної статті, такий суб’єкт підприємництва має бути заснований в організаційно-правовій формі підприємства.

За суб’єктами господарювання, які не належать до суб’єктів під- приємництва, майно не може закріплюватися на праві господарського відання. Щодо них застосовуються інші форми правового режиму (пра- во оперативного управління, право користування тощо). Для порівнян- ня варто відзначити, що за законодавством Російської Федерації майно на праві господарського відання належить лише державному або муні- ципальному унітарному підприємству (ст. 294 ЦК РФ), а за законодав- ством Республіки Казахстан – державному підприємству (ст. 196 ЦК РК), яке може бути республіканським або комунальним.

право господарського відання – це речове право суб’єкта підпри- ємництва, який, так само як і власник, володіє користується і розпоря-

джається закріпленим за ним майном. Проте, якщо зазначені повно- важення власника мають абсолютний характер, то суб’єкт підприємни- цтва, за яким майно закріплене власником (уповноваженим власником органом) на праві господарського відання, обмежений у здійсненні по- вноваження розпоряджатися окремими видами майна, яке (повнова- ження) він може реалізувати лише за згодою власника. Випадки одер- жання такої згоди передбачені ГК України та іншими законами.

Право господарського відання, крім обмеження суб’єкта підпри-

ємництва у розпорядженні окремими видами майна згодою власника

(уповноваженого органу), характеризується і тим, що власник майна,

закріпленого за суб’єктом господарювання, здійснює контроль за ви-

користанням та збереженням належного йому майна. Такий контроль

може здійснюватись власником як безпосередньо, так і через уповно-

важений ним орган. Проте в будь-якому випадку такий контроль не по-

винен призводити до втручання в оперативно-господарську діяльність

підприємства.

Згідно з ч. 3 ст. 136 ГК України право господарського відання захи-

щається за допомогою тих же положень закону, що і право власності.

Важливе значення для захисту права господарського відання має вка-

зівка закону (ч. 2 ст. 136 ГК України) на те, що суб’єкт підприємництва,

який здійснює господарювання на основі права господарського віда-

ння, є підприємством. Статус юридичної особи, яким наділене підпри-

ємство, дозволяє такому суб’єкту підприємництва не лише закріпити за

ним майно засобами бухгалтерського обліку і тим самим відокремити

його від майна інших суб’єктів господарювання, власника тощо, але і не-

сти відповідальність за своїми зобов’язаннями закріпленим за ним май-

ном, звертатися до суду за захистом порушених майнових прав у тому

числі і в тому випадку, коли таке порушення мало місце з боку власника.

Таким чином, підбиваючи підсумок, право господарського відання

можна визначити як право юридичних осіб, що здійснюють підприєм-

ницьку господарську діяльність, тобто є суб’єктами підприємництва, по-

хідне від права власності, з обмеженням повноваження розпоряджен-

ня окремими видами майна згодою власника (уповноваженого органу).

10.5. право оперативного управління

Право оперативного управління як правовий інститут вперше було запроваджено в законодавство Основами цивільного законодавства Со- юзу РСР і союзних республік 1961 р. спочатку лише для позначення май- нових прав державних організацій, а згодом (1981 р.) було поширене і на кооперативні, державно-кооперативні, міжколгоспні підприємства – юридичні особи.

право оперативного управління – це речове право суб’єкта гос- подарювання, який здійснює некомерційну діяльність, тобто самостійну систематичну господарську діяльність, спрямовану на досягнення еко- номічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибут- ку (ч. 1 ст. 52 ГК України). Змістом права оперативного управління є по- вноваження володіння, користування і розпорядження майном, закрі- пленим за суб’єктом господарювання власником (уповноваженим ним органом). Проте реалізація зазначених повноважень здійснюється у ме- жах, встановлених ГК та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

Так, відповідно до ч. 3 ст. 76 ГК України майно казенного підпри- ємства закріплюється за ним на праві оперативного управління в обсязі, зазначеному в статуті підприємства. Казенне підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить (ч. 4 ст. 77 ГК України).

На прикладі казенного підприємства можна бачити, що право опе- ративного управління відрізняється від права господарського відання за такими ознаками:

– казенне підприємство або інший суб’єкт господарювання, який здійснює некомерційну господарську діяльність, постійно фінансується власником. Як зазначено в ч. 3 ст. 76 ГК України, фінанси казенних під- приємств є єдиними з фінансами державної казни. Суб’єкт господарю- вання на праві господарського відання здійснює підприємницьку діяль- ність за рахунок отриманих від неї доходів, тобто на основі самофінан- сування;

– як і при праві господарського відання, власник майна, закріпле- ного на праві оперативного управління за суб’єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в опе- ративне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган. Проте межі управління зазначеним майном з боку власника ширші, ніж при праві господарського відання. Власник має право вилу- чати у суб’єкта господарювання надлишкове майно, майно, що ним не використовується, а також майно, що використовується суб’єктом госпо- дарювання не за призначенням.

Так, відповідно до ч. 3 ст. 77 ГК України орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, здійснює контроль за використан- ням та збереженням належного підприємству майна і має право вилу- чити у казенного підприємства майно, яке не використовується або ви- користовується не за призначенням, та розпорядитися ним у межах сво- їх повноважень.

Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.

10.6. особливості правового режиму державного майна у сфері господарювання

Ч. 1 ст. 141 ГК України узагальнено встановлює перелік об’єктів, що належать до державного майна у сфері господарювання. Цілісні май- нові комплекси державних підприємств, їх структурних підрозділів – це господарські об’єкти із завершеним циклом виробництва продукції (ро- біт, послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об’єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енер- гопостачання (ч. 3 ст. 283 ГК України). Оскільки таке визначення цілісних майнових комплексів державних підприємств стосується об’єктів орен- ди, для загальних цілей (в тому числі для визначення складу майна під- приємства як єдиного майнового комплексу) можна керуватися поло- женнями ч. 2 ст. 191 ЦК України, згідно з якою до складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устат- кування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом.

Цілісний майновий комплекс підприємства визнається нерухоміс- тю і може бути об’єктом купівлі-продажу та інших угод, на умовах і в по- рядку, визначених Господарським кодексом та законами, прийнятими відповідно до нього (ч. 3 ст. 66 ГК України).

Нерухоме майно державних підприємств (в ч. 1 ст. 181 ЦК Украї- ни ще вжито терміни «нерухомі речі», «нерухомість») – це земельні ді- лянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Режим нерухомої речі може бути поширено законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти, а та- кож інші речі, права на які підлягають державній реєстрації (ч. 2 ст. 181

ЦК України).

Інше окреме індивідуально визначене майно державних підпри-

ємств – це майно (річ), яке наділене тільки йому властивими ознаками,

що вирізняють його з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізую-

чи його.

Акції (частки, паї) держави у майні суб’єктів господарювання різних

форм власності (наприклад, 50\% + 1 акція, 25\% + 1 акція, або інша кіль-

кість акцій у статутних фондах відкритих акціонерних товариств, ство-

рених в процесі корпоратизації і приватизації; будь-яка кількість акцій,

часток, паїв у статутних фондах (майні) інших суб’єктів господарювання).

Ст. 141 ГК України називає серед державного майна суб’єктів гос-

подарювання також майно, закріплене за державними установами і ор-

ганізаціями з метою здійснення необхідної господарської діяльності, та майно, передане в безоплатне користування самоврядним установам і організаціям або в оренду для використання його у господарській діяль- ності. На нашу думку, тут йдеться не про якісь окремі види майна, а, ско- ріше, про певних суб’єктів, які здійснюють господарську діяльність без мети одержання прибутку (некомерційну господарську діяльність), ви- користовуючи при цьому державне майно, закріплене за ними на пев- ному правовому титулі.

Держава через уповноважені органи державної влади здійснює права власника не лише стосовно майна, вказаного в ч. 1 ст. 141 ГК Укра- їни, але також і щодо об’єктів права власності Українського народу, за- значених у ч. 1 ст. 148 ГК України – землі, її надр, атмосферного повітря, водних та інших природних ресурсів, що знаходяться в межах території України, природних ресурсів її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.

Відповідно до п. 5 ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів України забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону. Кабі- нет Міністрів України поклав здійснення функцій з управління зазна- ченим майном на міністерства та інші підвідомчі йому органи держав- ної виконавчої влади. Органи, які здійснюють управління майном, що є державною власністю, реалізують надані їм повноваження таким чи- ном: приймають рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію під- приємств, установ і організацій, заснованих на державній власності; за- тверджують статути (положення) таких підприємств, контролюють їх до- тримання та приймають рішення у зв’язку з порушенням статутів (поло- жень); укладають і розривають контракти з керівниками підприємств, установ і організацій, заснованих на державній власності; контролюють ефективність використання і збереження закріпленого за підприємства- ми державного майна; дають згоду Фондові державного майна України на створення спільних підприємств будь-яких організаційно-правових форм, до статутного фонду яких передається майно, що є державною власністю; готують разом з відповідними місцевими радами висновки та пропозиції Кабінету Міністрів України щодо розмежування майна між державною, республіканською (Автономної Республіки Крим) і кому- нальною власністю; беруть участь у підготовці та укладенні міжнарод- них договорів України з питань державної власності.

Згідно зі ст. 19 Закону України від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві дер- жавні адміністрації» місцева державна адміністрація здійснює на від- повідній території управління об’єктами, що перебувають у державній власності та передані до сфери її управління.

Крім центральних та місцевих органів виконавчої влади у випад-

ках, передбачених законом, управління державним майном здійсню-

ють також інші суб’єкти. Наприклад, як виняток, функції з управління майном, що є у державній власності, і закріплене за підприємствами і організаціями, що входять до складу корпорацій «Укрбуд», «Украгро- промбуд», «Укрмонтажспецбуд», «Укрбудматеріали», «Укртрансбуд»,

«Укрметротунельбуд» та концерну «Укрцемент», було делеговано цим

корпораціям і концерну.

Кабінет Міністрів України встановлює перелік державного майна,

яке безоплатно передається у власність відповідних територіальних гро-

мад (комунальну власність). Передача об’єктів господарського призна-

чення з державної у комунальну власність здійснюється в порядку, вста-

новленому законом.

Передача майна у зазначених випадках здійснюється у порядку,

передбаченому Законом України від 3 березня 1998 р. «Про передачу

об’єктів права державної та комунальної власності», що регулює відно-

сини, пов’язані з передачею об’єктів права державної власності у кому-

нальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спіль-

ну власність, а також об’єктів права комунальної власності у державну

власність.

Об’єктами передачі згідно з цими актами є:

а) цілісні майнові комплекси підприємств, установ, організацій, їх

структурних підрозділів (далі – підприємства). Структурний підрозділ

підприємства може бути об’єктом передачі після виділення його в уста-

новленому порядку в цілісний майновий комплекс на підставі розпо-

дільного балансу;

б) нерухоме майно (будівлі, споруди, у тому числі об’єкти незавер-

шеного будівництва, а також нежитлові приміщення після виділення їх в

окрему облікову одиницю (інвентарний об’єкт) на підставі складання в

установленому порядку розподільного балансу за умови обов’язкового

наступного укладення з іншими балансоутримувачами будинку, в яко-

му розташовані ці приміщення, угоди про спільне користування та утри-

мання будинку і прибудинкової території);

в) інше окреме індивідуально визначене майно підприємств (крім

нерухомого);

г) акції (частки, паї), що належать державі у майні господарських

товариств (крім передачі акцій державним органам приватизації засно-

вниками відкритих акціонерних товариств, створених у процесі корпо-

ратизації);

д) житловий фонд та інші об’єкти соціальної інфраструктури (далі –

об’єкти соціальної інфраструктури), які перебувають у повному госпо-

дарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств,

установ, організацій (далі – підприємств) або не увійшли до статутних

фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (кор-

поратизації), у тому числі не завершені будівництва.

Передача об’єктів права державної власності здійснюється за рі- шенням Кабінету Міністрів України та органів, уповноважених управля- ти державним майном, або самоврядних організацій залежно від видів об’єктів.

Передача об’єктів права державної власності від одного підприєм- ства іншому, що належать до сфери управління одного і того ж органу, уповноваженого управляти державним майном, або самоврядної орга- нізації, здійснюється на підставі рішення цього органу або самоврядної організації.

Не можуть бути об’єктами передачі з державної у комунальну власність: підприємства, що провадять діяльність, передбачену ч. 1, 2 та 3 ст. 4 Закону України «Про підприємництво»; казенні підприємства.

Законом можуть бути визначені види майна, що може перебува- ти виключно у державній власності, відчуження якого недержавним суб’єктам господарювання не допускається, а також додаткові обме- ження щодо розпорядження окремими видами майна, яке належить до основних фондів державних підприємств, установ і організацій.

10.7. особливості використання майна за договорами оренди та лізингу

Одним із напрямів підвищення ефективності використання май- на підприємств і організацій у сучасних умовах є передача його в орен- ду фізичним та юридичним особам. За допомогою оренди реалізують- ся як інтереси власника щодо отримання доходу з наявних у нього ви- робничих фондів, так і інтереси орендаря, який, не обтяжуючи себе що- разу придбанням необхідного обладнання, устаткування тощо у влас- ність, має змогу ефективно використовувати найняте ним майно для здійснення своєї статутної діяльності.

Загальне поняття договору оренди сформульовано в ч. 1 ст. 283 ГК України, згідно з якою за договором оренди одна сторона (орендода- вець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у ко- ристування майно для здійснення господарської діяльності.

З цього визначення випливає, що: по-перше, орендні відносини мають виключно договірний характер і не можуть виникати на підста- ві планових завдань або інших адміністративно-управлінських актів; по- друге, оренда передбачає передачу майна у користування (без надан- ня права орендареві розпоряджатися орендованим майном); по-третє, таке користування є платним, що забезпечується внесенням оренда- рем орендодавцеві орендної плати у визначених розмірах; по-четверте, оренда передбачає передання майна у строкове (тимчасове) користу-

вання. У разі закінчення строку, на який було укладено договір оренди, цей договір припиняється.

Під лізинговою операцією розуміється господарська операція фі- зичної чи юридичної особи (орендодавця), що передбачає надання основних фондів або землі у користування іншим фізичним чи юридич- ним особам (орендарям) під процент та на визначений строк.

Лізингові операції здійснюються у вигляді оперативного лізингу, фі- нансового лізингу та зворотного лізингу.

Оперативний лізинг – це господарська операція фізичної чи юри- дичної особи (орендодавця), що передбачає передачу орендарю пра- ва користування основними фондами на строк, що не перевищує строку їх повної амортизації, з обов’язковим поверненням таких основних фон- дів їх власнику після закінчення строку дії лізингової угоди. Основні фон- ди, передані в оперативний лізинг, залишаються у складі основних фон- дів орендодавця.

Оскільки при оперативному лізингу орендодавець не може амор- тизувати всі витрати за рахунок надходжень від одного орендаря, в літе- ратурі цей вид лізингу називається ще лізингом з неповною окупністю. Фінансовий лізинг (лізинг з повною окупністю) – це господарська опе- рація фізичної чи юридичної особи, що передбачає придбання орендо- давцем на замовлення орендаря основних фондів з подальшою їх пере- дачею у користування орендарю на строк, що не перевищує строку по- вної амортизації таких основних фондів з обов’язковою передачею пра- ва власності на такі основні фонди орендарю.

Фінансовий лізинг є різновидом фінансового кредиту, тому іноді він ще має назву інвестиційного лізингу. Витрати орендодавця на купів- лю об’єктів фінансового лізингу не включаються до складу валових ви- трат або до складу основних фондів такого орендодавця. Основні фон- ди, передані у фінансовий лізинг, включаються до складу основних фон- дів орендаря.

Відносини фінансового лізингу у сфері господарювання регулюють- ся положеннями ст. 292 ГК України. Крім того, правовідносини, що вини- кають у зв’язку з договором фінансового лізингу, також регулюються по- ложеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, по- ставку з урахуванням особливостей, що встановлюються Законом Укра- їни № 723/97-ВР від 16.12.1997 р. «Про фінансовий лізинг» (раніше цей закон називався ЗУ «Про лізинг»).

Згідно з ч. 1 ст. 3 ЗУ «Про фінансовий лізинг» предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознака- ми та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів.

Не можуть бути предметом лізингу:

– земельні ділянки та інші природні об’єкти,

– єдині майнові комплекси підприємств та їх відокремлені струк- турні підрозділи (філії, цехи, дільниці).

В операціях фінансового лізингу на початкових стадіях беруть участь три суб’єкти: виробник або продавець устаткування, який, уклавши угоду купівлі-продажу або поставки, втрачає право влас- ності (право повного господарського відання) на зазначене устат- кування; орендодавець (лізингова компанія), який укладає договір купівлі-продажу (поставки) з виробником і стає власником устатку- вання; орендар, який отримує майно у володіння та користування і здійснює орендні платежі.

Відповідно до ст. 4 ЗУ «Про фінансовий лізинг» суб’єктами лізин- гу можуть бути:

– лізингодавець – юридична особа, яка передає право володіння та користування предметом лізингу лізингоодержувачу;

– лізингоодержувач – фізична або юридична особа, яка отримує право володіння та користування предметом лізингу від лізингодавця;

– продавець (постачальник) – фізична або юридична особа, в якої лізингодавець набуває річ, що в наступному буде передана як предмет лізингу лізингоодержувачу;

– інші юридичні або фізичні особи, які є сторонами багатосторон- нього договору лізингу.

Це традиційна і найпоширеніша з точки зору техніки її проведен- ня лізингова операція, яка повністю фінансується орендодавцем і тому називається прямою лізинговою операцією – прямим лізингом. Разом з тим у комерційній практиці використовується непрямий лізинг, при яко- му до кола суб’єктів, що беруть участь у такій операції, залучається банк, що фінансує угоду. При цьому можуть застосовуватися дві схеми здій- снення непрямих лізингових операцій. За першою банк надає лізинго- вій компанії кредит на придбання устаткування під заставу цього устат- кування, а лізингова компанія, здавши устаткування в оренду, сплачує банку кредит і проценти за користування ним за рахунок отриманої від орендаря орендної плати. За другою схемою банк сам купує устаткуван- ня (стає його власником), за допомогою лізингової компанії здає його в оренду і отримує орендні платежі. Роль лізингової компанії зводиться до обслуговування цієї операції. При цьому можливе укладання догово- ру про сумісну діяльність між банком і лізинговою компанією.

Певний інтерес з точки зору перспектив застосування в господар- ській практиці України становить так званий зворотний лізинг – госпо- дарська операція фізичної чи юридичної особи, що передбачає продаж основних фондів фінансовій організації (лізинговій компанії) з одночас- ним зворотним отриманням цих основних фондів такою фізичною чи юридичною особою в оперативний або фінансовий лізинг.

Ст. 7 ЗУ «Про фінансовий лізинг» передбачено право відмови від договору лізингу. Так, лізингоодержувач має право відмовитися від до- говору лізингу в односторонньому порядку, письмово повідомивши про це лізингодавця, у разі якщо прострочення передачі предмета лізингу становить більше 30 днів, за умови, що договором лізингу не передба- чено іншого строку. Лізингоодержувач має право вимагати відшкоду- вання збитків, у тому числі повернення платежів, що були сплачені лі- зингодавцю до такої відмови.

Лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу та ви- магати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача у безспір- ному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо лізинго- одержувач не сплатив лізинговий платіж частково або у повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів.

Стягнення за виконавчим написом нотаріуса провадиться в поряд- ку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження».

Відмова від договору лізингу є вчиненою з моменту, коли інша сто- рона довідалася або могла довідатися про таку відмову.

Якщо сторони договору лізингу уклали договір купівлі-продажу предмета лізингу, то право власності на предмет лізингу переходить до лізингоодержувача в разі та з моменту сплати ним визначеної догово- ром ціни, якщо договором не передбачене інше.

Предмет лізингу не може бути конфісковано, на нього не може бути накладено арешт у зв’язку з будь-якими діями або бездіяльністю лізингоодержувача.

питання для самостійного вивчення

1. Особливості документального оформлення договору лізингу.

2. Цінні папери у складі майна суб’єктів господарювання.

3. Обмеження прав на управління майном підприємства.

4. Майно, що використовується у господарській діяльності та пере-

буває у спільній власності двох або більше власників.

тести для поточного контролю

10.1. Право власності відповідно до чинного законодавства – це:

– комплекс повноважень власника щодо володіння, користування

та розпоряджання майном;

– правовий режим майна державних підприємств;

– суспільні відносини з приводу привласнення засобів виробни-

цтва і продуктів праці.

10.2. Що з названого не підлягає приватизації в Україні?

– майно міського виробничого комбінату;

– майно державного машинобудівного підприємства;

– майно державного комітету з цінних паперів та фондового ринку;

– майно державного торгового підприємства.

10.3. Продаж майна державного підприємства на аукціоні озна- чає, що:

– майно продається тільки товариству покупців;

– майно продається тому, хто більше за нього заплатить;

– майно продається тому, хто дасть зобов’язання вкласти в це під-

приємство інвестиції.

10.4. Хто з перерахованих нижче не має права подати заяву на приватизацію майна державного підприємства?

– фізична особа;

– юридична особа;

– товариство покупців;

– директор державного підприємства.

10.5. У склад майна не входять:

– оборотні активи;

– цінні папери;

– орендовані виробничі комплекси;

– результати господарської діяльності.

10.6. Право власності має:

– абсолютний характер;

– відносний характер;

– забезпечувальний характер;

– обмежувальний характер.

10.7. Знайдіть хибне твердження. Основа правового режиму май- на суб’єкта господарювання:

– право власності;

– право господарського ведення;

– право оперативного управління;

– право оперативного використання майна.

10.8. Яке з майнових прав більш обмежене?

– право повного господарського ведення;

– право оперативного управління;

– вони рівні між собою.