15.2. управління залученням банківського кредиту

Діяльність підприємства щодо залучення позикового капіта­лу пов'язана безпосередньо з функціонуванням кредитного рин­ку, розвитком його видів і сегментів, станом його кон'юнктури.

Безпосередніми учасниками фінансових операцій на кредит­ному ринку є кредитори і позичальники. Основна функція креди­торів - продаж кредитних ресурсів у грошовій або іншій формах для задоволення різних потреб підприємств і організацій у пози­ковому капіталі.

У складі фінансового кредиту, що залучається підприємства­ми для розширення фінансово-господарської діяльності, пріори­тетна роль належить банківському кредиту. Цей кредит має ши­року цільову спрямованість і залучається в найрізноманітніших видах. В останні роки в кредитуванні підприємств беруть участь не тільки вітчизняні, але і закордонні банки (табл. 15.1).

* Статистичний щорічник України за 2002 р. - С. 77.

Наслідками переходу до ринкової економіки стала докорін­на зміна механізму фінансування реального сектора. Скорочен­ня участі держави в інвестиційному процесі спонукало підприєм­ства до пошуку нових джерел забезпечення виробничої діяль­ності. Проте можливості фінансових інститутів приватного сек­тора виявилися досить обмеженими, що послужило поштовхом до забезпечення основної маси капіталовкладень у перехідній економіці України за рахунок власних фінансових ресурсів.

1Крамаренко ПА. Моделирование финансовой системы в рыночной и переходной экономике // Академічний огляд. - 2003. - №1. - С. 84-88.

Так, згідно з статистичними даними, в економіці постсоціа-лістичних країн більше 70\% вкладень в основний капітал забез­печуються з власних коштів підприємств. При цьому майже 48\% підприємств не користуються банківськими кредитами через їх недостатність, 70-80\% - через нестачу коштів, а 40-50\% підприємств вбачають у власних ресурсах доступне джерело інве­стицій1. Очевидно, що таке становище знайшло відображення в загальному стані інвестиційного процесу.

На даний час ситуація починає змінюватися в позитивну сто­рону. Так, загальна сума кредитів банківської системи підприєм­ствам збільшилася з 30602 млн грн у 2000 р. до 78674 млн грн у 2003 р.1 Підвищується роль кредитування економіки в цілому. На початок 2000 р. його частка у ВВП склала 17,7\%, а в 2003 р. -уже 29,8\%2. Також зросла питома вагу довгострокових кредитів (на термін більше одного року) з 17,9\% у 2000 р. - до 45,0 \% у 2003 р.3

Проте в цілому сприятлива тенденція змінюється при більш глибокому якісному аналізі показників діяльності українських банків (рис. 15.1)4. Так, їхні сумарні активи не перевищують 13,4\% ВВП, сукупний капітал - 23\% ВВП5. І це істотно менше показ­ників не тільки розвинутих держав, але навіть більшості країн, що розвиваються6.

Причому вітчизняні банки є чистими позичальниками сто­совно до населення і підприємств, виступаючи кредиторами не­резидентів. Це означає, що банківська система залучає на депо­зити і рахунки грошей більше, ніж повертає в реальний сектор у вигляді кредитування підприємства, вкладаючи в закордонні фінансові активи надлишок коштів.

Низьку долученість банківського сектора до кредитних опе­рацій підтверджує і наявність надлишкових ресурсів у НБУ. Так, резервні активи органів грошово-кредитного регулювання (без золота) склали в 2001 р. 2,96 млрд дол. США7.

Статистичний щорічник України за 2003 рік / Держкомітет статистики України. - Київ: Техніка, 2004. - С. 68.

Розраховано за материалами «Статистичного щорічника України за 2003 рік», С. 79.

3Там же.

4Грос Д., Штайнхерр А. Реформи банківсьної системи у Східній Європі. Особливості України // Фондовий ринок. - 1999. - №15. - С. 39.

5Статистичний щорічник України за 2002 рік / Держкомітет статистики України. - Київ: Техніка, 2003. - С. 77.

6Лунтовский Г. Мы хотим, чтобы наши банки приблизились к запад­ным // Коммерсантъ-Дейли. - 2001. - №17. - С. 8.

7Статистичний щорічник України за 2001 рік / Держкомітет статистики України. - Київ: Техніка, 2002. - С. 604.

Таким чином, кредитування в Україні є в більшості випадків однією з форм фінансування інвестицій з власних ресурсів

Розраховано за даними Вісника НБУ, №3, 2000 р.; №3, 2001 р.; №3, 2002 р.; №3, 2003 р.

Рис. 15.1. Структура банківського сектора України (1999-2002 р.)1

підприємств, число яких в умовах економічного зростання збільшується. У зв'язку з цим експерти відзначають, що подібна модель кредитування порівнянна з розвитком «натурального гос­подарства», коли кожна велика фірма або підприємство змушені мати власний банк. Подібний механізм управління фінансовими потоками збільшує витрати в масштабах економіки в цілому. При цьому зростає кількість кредитних організацій непропорційно реальним потребам. Тим самим створюються умови, за яких ка­пітал навіть найзначніших кредитних організацій не відповідає потребам економіки України.

У перехідний період розвитку економіки не вдалося істотно змінити банківську систему. Значна частина українських банків не в змозі забезпечити необхідне накопичення кредитних ре­сурсів, обслуговувати інвестиційні процеси в суспільстві. Агрего-ваний банківський капітал України складає усього 4,9\% від ВВП, тоді як у країнах із перехідною економікою Центральної і Східної Європи - в середньому 40\%, в країнах європейської співдруж­ності - до 80\%.

Таким чином, під банківським кредитом розуміються кош­ти, що надаються банком у борг клієнту на певний термін під певні відсотки і для цільового використання.

Середньозважену ставку витрат за кредитами і позиками, призначеними для активізації фінансово-господарської діяльності підприємства (ССП), можна визначити за формулою:

Середньозважена сума кредитів і позик, не погашених протягом звітного періоду - Середньозважена сума кредитів і позик для

-           фінансування придбання інвестиційних активів      (1_5. 1)

Загальна сума витрат, пов'язаних з використанням кредитів і позик у звітному періоді - Сума витрат за кредитами і позиками для фінансування придбання інвестиційних активів

Порівняно з фінансуванням через позики, що залучаються з фондового ринку, використання довгострокових кредитів забез­печує позичальнику такі переваги:

відсутні витрати на друкування документарних емісійних цінних паперів, їх розміщення, оплату послуг фінансових посе­редників;

правові відносини між позичальником і кредитором відомі небагатьом особам;

умови надання кредиту визначаються партнерами з кож­ної кредитної угоди;

зменшується термін між поданням заявки й одержанням кредиту від банку порівняно з надходженням коштів з фондово­го ринку.

Різноманітність джерел і умов надання позикового капіталу у формі банківських кредитів передбачає необхідність порівняль­ної оцінки ефективності формування позикових коштів.

Основу такої оцінки становить розрахунок вартості залуче­них позикових коштів у розрізі їхніх елементів. Оцінка вартості позикового капіталу має ряд особливостей:

порівняну простоту формування базової оцінки вартості позикових коштів;

урахування в процесі оцінки вартості позикового капіталу податкового коректора;

залучення позикового капіталу завжди викликає зворот­ний грошовий потік зі сплати відсотків і погашення основної суми боргу;

вартість залучення позикового капіталу взаємозалежна з оцінкою кредитоспроможності позичальника з боку банку.

Вартість банківського кредиту визначається на основі про­центної ставки, що формує основні витрати позичальника з об­слуговування боргу і може бути розрахована за формулою (15.2).

ПКвк = СП •(1-Пс), (15.2) 1-РВВк

де ПКБК - вартість позикового капіталу, що залучається у формі банківського кредиту;

СП - ставка процента за банківський кредит, \%;

ПС - ставка податку з прибутку, частки одиниці;

РВБК - рівень витрат позичальника щодо залучення банківсь­кого кредиту в його сумі, частки одиниці.

Ставка процента за банківський кредит у гривні, залуче­ний 01.01.2002 р. ТОВ «ТранзитСервіс» у розмірі 900 000 грн, складала 24,3\%. Ставка податку з прибутку - 0,30. Рівень вит­рат позичальника на залучення банківського кредиту - 0,02.

Тоді

пкбк = 24,3 • (1 - 0,30) / 1 - 0,02 = 17,357\%.

Якщо позичальник не має додаткових витрат на залучення банківських кредитів або вони мінімальні стосовно до обсягу по­зикових коштів, то формула (15.2) використовується без знамен­ника. Тоді ціна позикового капіталу складає тільки 17\% (24,3 • 0,7).

Політика залучення банківського кредиту включає такі ос­новні етапи:

визначення цілей використання залучуваного банківсько­го кредиту;

оцінка співвідношення між короткостроковим і довгостро­ковим кредитом;

вивчення та оцінка комерційних банків - потенційних кре­диторів позичальника;

зіставлення умов можливого залучення окремих видів кре­дитів у різних банків.

Для вирішення питання про вибір банку-кредитора необхід­но враховувати такі фактори:

загальну характеристику банку: склад засновників, орга­нізаційно-правову форму, цілі і політику банку на ринку позичко­вого капіталу, контингент його клієнтів тощо;

результати діяльності банку за останній рік: розмір влас­ного капіталу, позиції на фінансовому ринку, фінансову стійкість та ін.;

якість і різноманітність послуг, що надаються банком, та ін. Для підприємства-позичальника важливе значення мають і

такі параметри, як:

швидкість здійснення розрахункових операцій;

можливість одержання недорогих кредитів;

мінімізація витрат на відкриття розрахункових, валютних і спеціальних рахунків та якість їх обслуговування;

можливість вигідного вкладення свого капіталу та ін. Одержати уявлення про надійність і фінансову стійкість банку

можна з публікованої звітності за ряд років і порівняння прове­дених у ній показників з іншими фінансово-кредитними організа­ціями.

Розробка політики залучення банківського кредиту являє собою частину загальної політики підприємства щодо залучення позикових коштів. Спочатку визначаються цілі використання за­лучуваного банківського кредиту. Потім проводиться оцінка влас­ної кредитоспроможності. При цьому розроблювана підприєм­ством політика залучення позикового капіталу повинна збігати­ся за параметрами з відповідними параметрами кредитної по­літики банків.

У сучасній банківській практиці оцінка рівня кредитоспромож­ності позичальника при кредитуванні виходить з таких критеріїв: рівня фінансового стану підприємства; характеру погашення підприємством раніше отриманих ним кредитів.

Рівень фінансового стану підприємства оцінюється систе­мою фінансових коефіцієнтів, серед яких основна увага при­діляється коефіцієнтам платоспроможності, ліквідності та рен­табельності.

Фінансову стійкість оцінюють за допомогою аналізу структу­ри активів і пасивів балансу (див. табл. 14.1 і 14.2).

У балансі підприємства показники наявності джерел коштів для формування запасів і витрат відповідають показникам їх за­безпеченості. Найбільш важливим показником фінансової стійкості є коефіцієнт фінансової незалежності (К):

Кфн = ц. (15.3)

де ВК - власний капітал; ВБ - валюта балансу. Якщо Кфн > 0,5, це означає, що всі позикові кошти можуть бути в будь-який момент компенсовані за рахунок власного ка­піталу.

На рис. 15.2 наведено поквартальну динаміку коефіцієнта фінансової незалежності (Кфн), вираженого у відсотках, і зміну структури капіталу ВАТ «Олімпія» у (2001-2003 рр.).

Відповідно до запропонованої методики ситуація, що скла­лася на підприємстві, може бути оцінена як несприятлива, хоча спостерігається стабільне зростання показника фінансової не­залежності. Нездатність підприємства покрити позиковий капі­тал власним пов'язана з наявністю великих збитків минулих років.

Аналіз Кфн у динаміці дозволяє прогнозувати фінансову не­залежність позичальника на перспективу, що є важливою обста­виною для його кредиторів.

Платоспроможність позичальника характеризує ліквідність його балансу, тобто можливість швидко трансформувати свої

активи в кошти. Платоспроможність оцінюється на підставі ана­лізу балансу підприємства.

У практичній діяльності використовуються такі фінансові коефіцієнти:

абсолютної ліквідності (Кал);

поточної ліквідності (Кпл);

загальної ліквідності (К^).

Вони обчислюються за формулами:

гк + кфв

ГК + кфв + дз

(15.4)

Кал

ГК + кфв + дз + з

;Кпл

КО       КО КО

де ГК - кошти на розрахункових, валютних і спеціальних рахун­ках у банках, а також у касі;

КФВ - короткострокові фінансові вкладення; ДЗ - дебіторська заборгованість; З - матеріально-виробничі запаси; КО - короткострокові зобов'язання. Визначено показники ліквідності по підприємствах ВАТ «Олім­пія» і ТОВ «ТранзитСервіс» (рис. 15.3). Дані рис. 15.3 свідчать

про те, що обидва підприємства знаходяться в складному фінан­совому стані. Коефіцієнти ліквідності нижче нормативних розмірів. Динаміка коефіцієнтів загальної ліквідності свідчить про те, що підприємства не в змозі відповідати за своїми короткост­роковими зобов'язаннями, не використовуючи необоротні акти­ви. Це обумовлено тим, що темпи зростання короткострокових зобов'язань у деяких періодах випереджають темпи зростання ліквідних коштів. Дефіцит коштів указує на затримку платежів за поточними фінансовими зобов'язаннями, що знижує ліквідність балансу підприємств.

ііУіУііКоефіціент загальної' ліквідності (Кзл) ТОВ «Транзит Сервіс» ^^ЗКоефіцієнт поточної' ліквідності (Кпл) ТОВ «Транзит Сер»іс» ШШШКоефіцієнт абсолютної ліквідності (Кал) ТОВ «Транзит Сервіс» *   Коефіцієнт абсолютної ліквідності (Кал) ВАТ «АК «Олімпія» Н    Коефіцієнт поточної ліквідності (Кпл) ВАТ «АК «Олімпія» Ж    Коефіцієнт загальної ліквідності (Кзл) ВАТ «АК «Олімпія»

Рис. 15.3. Динаміка показників ліквідності підприємств ТОВ «Транзит Сервіс» і ВАТ «Олімпія» (2000-2003 рр.)

Основні причини нестачі ліквідних коштів:

збитки минулих років;

уцінка матеріальних запасів;

капітальні витрати понад накопичені джерела фінансування;

зайві вкладення в довгострокові інвестиції (статутні капі­тали інших підприємств та ін.).

Наявність у підприємства-позичальника необхідних ліквідних коштів залежить від:

обсягу господарської діяльності підприємства;

галузі промисловості і сфери комерційної діяльності;

тривалості виробничого циклу, що позначається на вели­чині незавершеного виробництва;

сезонності роботи підприємства;

стану загальної ринкової кон'юнктури.

Разом з перерахованими вище фінансовими коефіцієнтами ліквідності для оцінки кредитоспроможності позичальника вико­ристовують також показники обіговості і рентабельності всіх ак­тивів, оборотних активів і власного капіталу.

Клас кредитоспроможності позичальника і умови надання кредиту (розмір позички, термін, форма забезпечення, процент­на ставка) визначаються на основі наведених показників та їх відносної оцінки. Клієнтів за характером кредитоспроможності банки поділяють на 3-5 класів. В основу визначення класу кре­дитоспроможності покладено критеріальний рівень показників та їхній рейтинг. Середні розміри цих показників є підставою для віднесення позичальника до другого класу, вище середніх - до першого, а нижче середніх - до третього.

Рейтинг або вагомість показника в системі визначають спе­ціалісти банку для кожного позичальника окремо, виходячи з кре­дитної політики, особливостей клієнта і ліквідності його балансу.

Перший клас умовно має від 100 до 150 балів; другий клас -від 151 до 250 балів; третій клас - понад 251 бал. Виходячи з величини коефіцієнтів ліквідності і фінансової незалежності, по­зичальників можна умовно поділити на три класи (табл. 15.2).

Виходячи з даних рис. 15.3, можна зробити висновок, що у цілому обидва аналізованих підприємства належать до третього класу позичальників, за винятком окремих періодів.

Далі проводитися розрахунок рейтингу позичальника (табл. 15.3).

Таблиця 15.3

Таким чином, дане підприємство-позичальник належить до третього класу кредитоспроможності. Тому банк вправі відмови­ти йому в наданні кредиту.

З підприємствами кожного класу кредитоспроможності бан­ки будують свої кредитні відносини по-різному. Так, позичальни­кам першого класу вони можуть відкривати кредитну лінію, кре­дитувати за контокорентним рахунком, видавати в разовому по­рядку бланкові кредити без забезпечення зі стягуванням зниже­ної процентної ставки.

Кредитування клієнтів другого класу здійснюється на зви­чайних умовах, тобто при наявності відповідних форм забезпе­чення. Процентні ставки залежать від виду забезпечення, попи­ту на кредити, дисконтної ставки НБУ та ін.

Надання кредиту позичальникам третього класу пов'язано для банку з великим ризиком неплатежу за основною сумою боргу і відсотками. Якщо банк зважується на видачу позички позичаль­нику третього класу, то її' розмір не повинен перевищувати вели­чину статутного капіталу позичальника.

При виникненні договірних відносин між підприємствами в них з'являється інтерес до фінансової стійкості один одного як до критерію надійності партнера. Стійкість економічного зрос­тання дозволяє припустити, що підприємству не загрожує банк­рутство. Тому перед керівництвом підприємства постає важливе завдання - забезпечити стійкі темпи економічного розвитку.

Питання для самоконтролю

Хто є учасником фінансових операцій на кредитному ринку?

Охарактеризуйте механізм фінансування реального сек­тора економіки в умовах переходу до ринку.

Дайте характеристику банківської системи в умовах пе­реходу до ринку.

Дайте поняття «банківського кредиту».

Які переваги забезпечує позичальнику використання дов­гострокових кредитів?

Якими особливостями характеризується оцінка вартості залучуваного позикового капіталу?

Наведіть етапи залучення банківського кредиту.

Які чинники необхідно враховувати при виборі банка-кре­дитора?