Історія світової культури - Навчальний посібник (Левчук Л. Т)

Розділ iv. культура стародавнього сходу

Культура Месопотамії.

Культура Стародавнього Єгипту.

Культура Месопотамії

Велика  територія,  що розкинулася від гір Вірменії на півночі до Перської затоки на півдні, від гірських областей Ірану на сході до сирійсько-месопотамського степу на заході, прийняла на себе назву, якою спочатку  давньогрецькі географи  нарекли  рівнинну  область  в нижній  та середній течії рік Тигр та Євфрат.  Ця назва — Месопота- мія, що буквально  означає  «Межиріччя» (від грец.    — серед- ній,  — річка).

Дві великі  річки, Тигр і Євфрат,  правили  не тільки  за своєрідне обрамлення прекрасного  полотна,  на якому  відбилися  народження, становлення, розквіт і занепад протягом кількох тисячоліть цілої низ- ки цивілізацій. Примхливий, нерідко жорстокий  характер  цих річок і складні кліматичні  умови суттєво вплинули на дух месопотамської культури. Упродовж  тисячоліть руїни колись знаменитих  міст — Ва- вилона  та Ніневії  — були поховані  під піском, болотом  та щебенем. Ще зовсім нещодавно кожна з поодиноких напівзруйнованих цег- ляних споруд, що траплялася місцевим жителям,  сприймалась як відома Вавилонська вежа. Колись  родюча країна  перетворилася на пустелю та болото, всіяні пагорбами (по-арабськи — «телль»).  Однак слід, залишений минулим  у свідомості народів, які мешкають на цій

 

території, був настільки  глибоким, що в бедуїнських  назвах цих міс- цевостей збереглися  відголоси назв зниклих  месопотамських міст.

Руїни  Месопотамії  та написи  на них поступово  відкривали свої таємниці.  Спочатку  були дешифровані написи  ассирійською  мовою, які донесли до нас відомості про події, що мали місце понад чотири тисячі років тому. Трохи пізніше стало очевидним, що існували асси- рійський  і вавилонський діалекти  тієї мови, котру тепер називають аккадською.

До останньої чверті XIX століття прочитано кілька систем кли- нопису. Завдяки цьому були доповнені  відомості ще про цілу низку стародавніх  цивілізацій Месопотамії,  серед яких  особливо  слід від- значити  хетську,  еламську,  хуррітську.  Наукові  дослідження у цій галузі багато в чому сприяли  розумінню походження та оточення мі- кенської, палестинської і єгипетської  цивілізацій.

Відомі вже сотні імен царів та інших видатних людей того часу, починаючи з правителів міста Лагаша III тисячоліття до нашої ери до останнього  царя з нововавилонської династії  Набоніда  (556–535 pp. до н.е.). Спираючись на відомості, що містяться у давніх текстах, стало можливим простежити долі цілих династій і окремих правителів,  ре- конструювати піднесення  та занепад міст, навіть дати оцінку загаль- ній політичній  ситуації в досить окреслених  хронологічних рамках.

Шумери, походження яких до цього часу чітко не визначено, хоча традиція  пов’язує їхню батьківщину з островами  Перської  затоки, в кінці IV тисячоліття до нашої ери, рухаючись  з півдня,  освоїли  до- лину  Тигру  та Євфрату.  На початку  III  тисячоліття до нашої ери в Південній  Месопотамії  вже виникли  шумерські  міста-держави. За- звичай, вони споруджувалися на природних  узвишшях,  були оточені стінами й мали до 40–50 тисяч жителів. Такими  містами були Ереду (крайній південний  захід месопотамської рівнини), поряд з ним Ур, далі на північ на березі Євфрату  місто Лapca, на схід від нього на бе- резі Тигру — Лагаш. На березі Євфрату  ж було зведене місто Урук, а в центрі краю над Євфратом піднялося місто Ніппур  — головне свя- тилище  всього Шумеру.  Правителі міст мали титул лугаль («велика людина», тобто цар) або енсі (правитель і жрець одночасно). На межі XXIV та XXIII  століть до нашої ери, після драматичного  протибор- ства міст Лагаш та Умма, правителю  останнього Лугальзагесі вдаєть- ся вперше об’єднати майже весь Шумер.  Шумерський період історії

зиватися  Вавилонією.  Отже,  культура  Месопотамії  в II тисячолітті до нашої ери — результат діяльності  семітських народів. Однак це не означало зникнення шумерської  культури,  бо злиття  двох народів відбувалося поступово  й не спричиняло повної  заміни  шумерської культури  семітською.

До останнього часу суто семітських культів на території Месопо- тамії не виділено.  Всі відомі аккадські  боги мають шумерське  похо- дження або ототожнені з шумерськими.

Таким чином, в основу вивчення культури Стародавньої Месопо- тамії покладено  чітку періодизацію.

І ранньодинастичний період (бл. 2750–2615 pp. до н.е.) пов’язаний з іменами  кількох  міфічних  правителів (або, скоріше, тотемів)  міст Урука, архаїчного Ура.

II ранньодинастичний період (бл. 2615–2500 pp. до н.е.), для яко- го характерні  оформлення І династії  Урука,  перелік  царів якої міс- тить напівлегендарне ім’я царя Гільгамеша, архаїчної  династії  міста Лагаша.

III ранньодинастичний період (бл. 2500–2315 pp. до н.е.), коли на території Месопотамії виникає чимало міст-держав, які ведуть само- стійну політику. Це міста Кіш, Ур, Акшак, Умма, Лагаш та ін.

Значний період у розвитку культури Месопотамії пов’язаний з іс- торією Вавилонії  (2316–539 pp. до н.е.). У XIX столітті до нашої ери царям Вавилона  (назва  міста походать від Баб-Ілі  — «ворота бога»), що містився на лівому березі Євфрату, на перехресті торговельних шляхів,  вдалося  об’єднати під своєю владою Межиріччя. Серед  ве- ликої кількості імен правителів і династій слід звернути  увагу на Саргона Древнього, засновника аккадської держави, царювання  якого (2316–2261 pp.) примітне  будівництвом  монументальних культових споруд;  Хаммурапі,   шостого  царя  І  Вавилонської династії  (1792–

1750 pp. до н.е.), що залишив кодекс законів; Навуходоносора II (605–

562 pp.), який  у 597 і 587 pp. до н.е. під час походів у Палестину за- хопив Єрусалим  і забрав багато його жителів у вавилонський полон. Спомин про це знаходимо на сторінках Біблії.

Взагалі перші землеробські  поселення  на півночі Месопотамії  ви- никають наприкінці VIII — на початку VII тисячоліть до нашої ери. Але своєї характерної  форми месопотамська культура  досягла приблизно в епоху ранньої писемності, тобто близько середини IV тисячоліття до

 

нашої ери. У протописемну епоху склалася та фундаментальна модель культури,  яка, з одного боку, дала змогу Месопотамії  оцінити й збаг- нути свої найважливіші проблеми, а з іншого — виробити критерії для оцінки свого оточення.

Першою серед ознак цієї моделі культури слід назвати велико- масштабну планомірну іригацію, яка з цього часу, назавжди стала характерною рисою сільського господарства Месопотамії. Геродот у своїй «Історії» зазначає, що вся Вавилонія, так само як і Єгипет, пере- тинається  каналами. Найбільший з них — судноплавний; в південно- східному  напрямку  він тече з Євфрату  в Тигр. Із розвитком земле- робства пов’язаний помітний приріст населення. Долина Межиріччя вкрилася новоствореними поселеннями, на місці старих селищ вини- кали міста.

Переростання села в місто призвело  до формування політичної моделі  цивілізації — примітивної  (первісної)  демократії. Збори  до- рослих вільних  громадян  міста-держави вирішували всі складні  пи- тання його політичного життя. Цим зборам належала вища політична влада. Повсякденними справами міської общини, зазвичай, займала- ся рада старійшин. У критичні  моменти свого життя, наприклад,  при загрозі війни, община міста на загальних зборах могла надати одному із членів ради старійшин право абсолютної влади і оголосити його ца- рем. Така царська влада була посадовою, встановлювалася на деякий час і після подолання кризи скасовувалася.

Поступове  посилення процесу централізації влади в межах нової політичної моделі, зрослі фінансові можливості  міських общин спри- яли розвиткові в Месопотамії монументальної архітектури. На рубе- жі IV і III тисячоліть разом з виникненням перших держав у Півден- ній Месопотамії почалося розшарування суспільства на владоможців та підлеглих; одночасно змінювались і уявлення про богів.

Частина  в минулому  племінних  покровителів дедалі більше сприймалась як володарі, що правлять у світі богів. Володар сприй- мався як уособлення  держави. В ієрархізованому пантеоні кожне бо- жество  наділялося певними  функціями. Кожне  місто-держава,  зви- чайно, шанувало  своїх богів. Так, божествами  міста Урука  були бог Ан та його дочка, богиня Інанна,  міста Ніппура  — бог Енліль,  міста Ереду — бог Енкі, міста Лагаш — бог Нінгірсу,  міста Вавилон  — бог Мардук. Їхнім скульптурним зображенням приносилися жертви.

 

Посередництво між світом людей і світом богів взяли на себе жер- ці. Функцію верховного  жерця виконував правитель.  Саме він пови- нен був збудувати  відповідне культове приміщення й пильнувати точність  дотримання ритуалів  та жертвопринесення. Культові  дій- ства зосереджувались у святилищах головних  богів. На рівнині  бу- дувалися  величні храми, центром яких були знамениті зіккурати,  що мали форму  східчастих  башт зі священною  кількістю  поверхів  (3, 5 або 7). Археологічні розкопки  показали,  що ці святилища споруджу- валися  на високих  терасах. За матеріал  на побудову храмів правили висушені на сонці глиняні цеглини.

Зміни  в економічній  і соціальній  сферах  життя  суспільства  Ме- сопотамії  супроводжувалися значними  досягненнями й у сфері  ду- ховного життя. Саме Месопотамію можна вважати батьківщиною писемності. Її винайшли, аби полегшити бухгалтерію, що значно ускладнилася у розвинутих міському та храмовому  господарствах. Писемність  мала велике значення  в становленні й закріпленні нової культури  стародавнього суспільства;  адже з її появою стали можли- вими нові форми передання та зберігання знань і «теоретична», тобто суто інтелектуальна діяльність.  Клинопис  є найважливішим із того, що було створено на месопотамській рівнині. В музеях, наукових за- кладах  зберігається нині понад півтора  мільйона  клинописних тек- стів, а археологи кожного року знаходять їх сотні і тисячі.

Месопотамська писемність  у своїй найдавнішій,  піктографічній, формі  з’явилася  на рубежі IV–III тисячоліть до Нашої  ери. Цілком можливо,  що вона  склалася  на основі  системи  «облікових  фішок». Адже жителі  близькосхідних поселень  від Західної  Сирії  до Цент- рального Ірану в IX–IV тисячоліттях до нашої ери використовували для обліку різних  продуктів  і товарів  тримірні  символи  — маленькі глиняні кульки, конуси і т.п.

В IV тисячолітті до нашої ери набори таких фішок, що реєстру- вали певні акти передання тих чи інших товарів, почали вміщати в глиняні оболонки розміром з кулак. На зовнішній поверхні такого своєрідного  «конверта»  інколи робили  відбиток  усіх фішок, що міс- тились усередині. Це полегшувало ведення точних розрахунків без напруження пам’яті й без необхідності розбивати опечатані оболонки. Врешті-решт  відпала й потреба у самих фішках — їх чудово замінили самі відбитки.  Пізніше  продряпані  паличкою  значки  — малюнки  —

 

заступили відбитки. Так теорія походження давньомесопотамського письма  робить  зрозумілим вибір  глини  як письмового  матеріалу,  а також специфічну  форму стародавніх табличок, схожу на подушечку чи лінзу.

Вчені вважають,  що рання  форма  піктографічного письма  мала понад  півтори  тисячі  знаків-малюнків. Кожен  знак  позначав  слово або кілька слів. Подальший розвиток  ішов у напрямі  уніфікації  зна- ків, зменшення  їхньої кількості (в нововавилонський період цих зна- ків було трохи  більше  300).  Знаки  ставали  схематичнішими, їх на- писання  спрощувалося, що призвело  до появи  клинописних знаків. Останні  утворювалися з комбінацій  клиноподібних відбитків  три- гранної палички-штампа.

Одночасно  відбувалася фонетизація письма, тобто значки  стали вживатися не лише в первісному, словесному значенні, а й для позна- чення складів. Таке письмо стало здатним передавати точні граматич- ні форми,  виписувати власні імена, полегшувало  засвоєння  часових форм. Отже клинопис  зміг зафіксувати живу мову, став справжньою писемністю. Надалі писемність і ритуальні  церемонії великою мірою сприяють появі літератури.

Вже досить розвинута в середині III тисячоліття до нашої ери клинописна система  породила  розмаїття  текстів, що є різного  роду розрахунковими  документами,   купчами,   закладними,  будівельни- ми написами,  культовими формулами, збірками  прислів’їв, шкільні вправи (перелік знаків), «наукові» знання (назви гір, країн, мінералів, рослин, риб, професій і посад). З’являються двомовні словники. При школах-академіях (едуба)  виникали бібліотеки,  де накопичувалися знання  з різних  галузей. Існували і приватні  зібрання  клинописних табличок. Великими були бібліотеки при значних храмах і в палацах правителів.  Зазвичай, вони  включали  господарчо-адміністративний архів і власне бібліотеку.

Найвідоміша бібліотека ассирійського царя Ашшурбанапала в Ні- невії (відкрита археологами в 1853 p.). Це одна з перших у світі справ- жніх систематично  підібраних і влаштованих бібліотек, де зберігало- ся 25 тисяч  табличок.  Комплектація бібліотеки  була під контролем самого царя. За його наказом численні писці робили копії зі старо- давніх чи рідкісних табличок, привозили до Ніневії оригінали. Деякі з текстів зберігалися  в 5–6 примірниках. Великі тексти мають до 150

 

таблиць, у кожної з яких свій порядковий номер. Заголовки текстам даються за початковими словами  першої таблиці. Тексти  бібліотеки Ашшурбанапала класифіковані відповідно  до галузей  знання.  Так виокремлені історичні твори («аннали», «хроніки»),  судові збірки, гімни богам, молитви,  заклинання й заговори,  епічні поеми, «науко- ві» тексти (медичні,  астрологічні  тексти, словники). Від ритуальних церемоній,  що супроводжувалися пантомімою,  танцями  та співами гімнів на честь богів, бере початок особливий  літературний жанр — релігійна драма.

Храмові  господарства  мали майстерні  ремісників,  де виготовля- лися високохудожні прикраси  та оздоби, ритуальний посуд для хра- мових комплексів.

Релігія, культи, обряди. Відтоді, як населення Месопотамії  пе- рейшло до осілого землеробства  й заснувало  постійні поселення,  де- далі більшу роль у його релігійних уявленнях стали відігравати сили, яким приписувалася здатність забезпечувати йому існування й вижи- вання. Це були передусім божества родючості, що шанувалися безпо- середньо в житлах або в окремих спеціально призначених невеликих культових  приміщеннях. Божественні сили дедалі більше уявлялися як антропоморфні. Під час розкопок різних ранніх поселень знайдені численні  глиняні  фігурки  з гіпертрофованими жіночими  статевими ознаками,  що вказує на значущість культу богині родючості. Чолові- ча сила і здатність давати потомство  передавалися в образі бика або через фалічні символи.

Із сформуванням культів богів-покровителів міст-держав  і ви- никненням культових центрів релігійні уявлення жителів Месопота- мії, що відобразились у міфах, культовій  пісенній культурі  та молит- вах, були зафіксовані писемно. В міфологічних і культових  текстах у літературній формі розповідалося про створення світу, стосунки  бо- гів, про розбрат між ними та їхні радості. Йшлося також про важливі події, які урочисто відзначалися під час свят. Що більшого значення в політичних відносинах між містами-державами набувало якесь місто, то більше поширювався культ його головного божества.

Як зазначає Т. Якобсон, найхарактернішою рисою жителів Месо- потамії була дивовижна  наполегливість, із якою цей народ шукав ор- ганізовані взаємозв’язки сил, що їх він бачив у природі. Намагаючись

 

зрозуміти  механізм виникнення великих  космічних подій, житель Месопотамії особливо цікавився, яким чином індивідуальні космічні сили об’єдналися, щоб правити Всесвітом, структура якого видавалася йому схожою на структуру  держави.  Так  само як у земній  державі всі суспільні справи вирішувалися дорослими  вільними  чоловіками, у космічній державі обожнені природні сили, чия влада викликала священний страх і шанування в людини, мали політичні  права, були спроможні  чинити  політичний вплив. На своїх загальних  зібраннях боги приймали й підтверджували важливі ухвали про всі події й долю всіх істот. На чолі зібрань  був бог неба Ан (у аккадців  — Ану), ім’я якого пишеться  знаком, що означає поняття  «бог» і ставиться  як де- термінатив перед іменами інших богів. У списках богів XXVII–XXVI століть до нашої ери з міста Фари  (як  і в інших списках  богів) його іменем починається перелік  богів. Постійний титул  Ану — «батько богів», символ  — рогата  тіара. Саме  йому  приписується створення неба. Поряд  з «батьком богів» завжди був син, бог вітру й грози Ен- ліль (у аккадців — Елліль), ім’я якого згадується  вже в найдавніших піктографічних текстах з Джемдет-Наср (межа IV–III тис. до н.е.).

Інколи (про це свідчить міф «Енкі і Ереду») син перевершує бать- ка, адже бог Енкі прибуває  по благословення не до Ана, а до Енліля. Його  шанобливі  імена — «велика  гора», «могутня  скеля»,  «володар усіх країн», а також «батько богів» (титул  Ана) і «володар, який ви- значає долю».

У міфах про Енліля виражена його сутність як божества родючос- ті та життєвої снаги, а також неприборканої стихії.

У міфі про Енліля та Нінліль бог Енліль умирає і воскресає. Коли він силою оволодів Нінліль, «старші боги» виганяють його до підзем- ного світу. Нінліль,  вагітна його дитиною  (майбутнім богом місяця Нанною), йде за своїм чоловіком. Енліль, ще тричі змінивши свою подобу, тричі з’єднується  зі своєю жінкою (то як «охоронець  воріт», то як  «людина  підземної  ріки»,  то як  «перевізник»), чим збільшує кількість  підземних богів. У гімнах і молитвах до Енліля  його по- рівнюють  з диким  биком, з ревучим  вітром. Досить  часто в текстах підкреслюється його злоба. На  зібраннях  богів, коли  вирішувалося питання  про покарання людей всесвітнім  потопом, як свідчить епос про Гільгамеша, саме Енліль доклав до цього найбільших зусиль. Водночас Енліль  має і риси носія культури,  творця  Всесвіту. Якщо

 

Ан народжує небо, то Енліль — землю. Разом з богом Енкі він вигото- вив мотику, сотворив також богів скотарства  Емеша і Ентена, богинь Лахар і Ашнан (худоба й зерно).

Символом Енліля  була та ж сама рогата тіара, що й у Ана, вста- новлена на священному вівтарі.

Тріаду головних  шумерських  богів завершує  Енкі (аккад. — Ейа, Еа, Хайа). Вперше ім’я цього бога згадується  у списку богів із Фари  і означає «володар землі», «володар низу». Енкі володіє підземним оке- аном прісних вод, а також поверхневих земних вод, він — бог мудрості й заклять,  володар  божественних сил ME, що керують  світом, усіма божественними і земними  інституціями. Часто  Енкі захищає  людей перед богами, допомагає людям і богам у важких справах. У міфах за ним закріплюється роль бога родючості, творця світових цінностей.

Енкі разом з богинею Нінмах створює людей. У міфі «Енкі і Шу- мер» цей бог дає лад земному  життю. Мандруючи землею, Енкі за- пліднює її і «визначає  долю» міст і країн.

Наочними результатами його діяльності  є, крім мотики,  плуг, форма  для  цегли.  Він призначає покровителями кожної  галузі  гос- подарства богів, наприклад, богу Енкімду наказує піклуватися про канали й рови, богу Думузі доручає вівчарні та стійла. Різні тексти доповнюють  образ Енкі, приписуючи йому винахід садівництва,  го- родництва, вміння вирощувати льон, знання цілющих трав.

В останній чверті III тисячоліття у процесі формування аккадсь- кої територіальної держави  стала  сильнішою  влада  правителя, зріс його вплив на храми. Для того, щоб поширити на віддалені області, де місцеве населення шанувало  інші божества, свої вселенські,  «угодні божествам»  зазіхання  на владу, царі почали  вводити  обожнювання своєї персони. Подібна практика  існувала також і за часів панування III династії міста Ура, коли царям складалися гімни і присвячувалися молитви як богам. Шанувались їхні скульптурні зображення.

Одним  із найголовніших у Стародавній Месопотамії  було свя- то акіту, відоме ще за шумерських  часів. Воно пов’язане зі строками важливих  господарських робіт, жнивами  або сівбою, йому припису- вався вплив на родючість землі й людини. Важливим елементом свя- та акіту був обряд «священного  шлюбу». Це відоме з багатьох релігій символічне  злиття  людської або божественної  пари мало благодійно вплинути  на коловорот у природі.

 

У Шумері це вірування було пов’язане з богинею Інанною та її ко- ханим Думузі. Інанна була головною богинею міста Урука. За однією версією вона — дочка бога Ана, за іншою — бога Місяця Нанни, голов- не святилище якого містилось у великому центрі шумерської культу- ри місті Урі. Інанна була покровителькою пасовищ, луків і свійських тварин, виступала  втіленням жіночності  й водночас володаркою  лю- дей. Пізніше вона стала астральним  божеством, втіленим у зірці Вене- рі. Інколи  у міфах Інанна  зображається як войовнича  богиня, здатна спричинити розбрат, смуту і зло як у світі богів, так і серед людей.

Згідно з деякими  текстами Думузі можна розглядати як історич- ний персонаж, ідентифікуючи його з одним із перших володарів Уру- ка. Часто Думузі сприймали також як бога рослинного світу й символ умираючої та воскресаючої природи.

Не підлягає  сумніву тісний  зв’язок Думузі з Інанною,  що завер- шувався  церемонією  «священного   шлюбу».  Численні тексти  свід- чать, що цей акт, необхідний для продовження людського роду, здій- снювався правителем  і жрицею. До речі, сам ритуал «священного шлюбу»  створював  умови  для  підсилення ролі правителя в культі. Водночас він викликав до життя рад любовних поезій, які вкладалися в уста самій богині або жриці, що брала участь у ритуалі. Як приклад можна навести хвалу жриці царю Ура Шу-Сіну:

Муж, моїм серцем любимий, — Хороша твоя краса і солодка як мед. Лев, моїм серцем любимий, — Хороша твоя краса і солодка як мед.

Церемонія «священного  шлюбу» відбувалася всередині  храму, в найбільш  урочистому  приміщенні.  Є свідчення,  що в храмах на вер- шині зіккуратів  були спеціальні постаменти для ложа. На циліндрич- них печатках III тисячоліття трапляється зображення «царя-нарече- ного», який у супроводі процесії прямує до святилища.

Міфологія, філософська поезія. Разом  з розквітом  Вавилона  в часи Аморейської династії Хаммурапі підносилось  і значення  бога Мардука  — покровителя міста. Пізніше  Мардук  стає на чолі Вави- лонського  пантеону  і привласнює функції,  які належали  раніше ін- шим богам. Це призводить  до формування своєрідного  «соціального

 

замовлення» — обґрунтування переходу влади до Мардука.  Таке за- мовлення  було реалізоване  в прекрасній  літературній формі в космо- гонічній поемі «Енума еліш» («Коли вгорі...»).

Тривалий час цей визначний твір копіювався  знову й знову, а в урочистих випадках, наприклад,  під час святкування Нового року, голосно читався. Про значну роль твору в релігійному  й державному житті  свідчить  уже те, що завойовники Вавилона  ассирійці  перей- няли  його в повному  обсязі,  змінивши  тільки  ім’я Мардука  на ім’я верховного  бога своєї держави  Ашшура. Найдавніший текст  поеми датується  X століттям  до нашої ери.

Як цього вимагає традиція, текст починається першим актом тво- рення — розмежуванням неба і землі:

Коли вгорі не звалося небо,

А суша внизу була безіменна,

Апсу первородний, всесотворитель, Праматір Тіамат, що все породила, Води свої мішали докупи.

..................................................................... Коли ще з богів не було нікого,

Нічого не названо, долею не позначено,

У надрах тоді зародились богове.

Ці перші боги тривожили праматір  Тіамат  і Апсу, галасуючи  та здіймаючи гармидер. Тоді Апсу вирішив їх знищити. Порадившись зі своїм помічником Мумму, він починає діяти:

Про те, що на раді вони ухвалили, Богам, своїм первісткам, вони сказали. Почули богове, заметушились.

Потім притихли, безмовно сиділи.

Тільки мудрий Ейа (пам’ятаємо,  що це шумерський Енкі) не ско- рився долі. За допомогою заклять  він приспав Апсу і Мумму. Убив- ши Апсу, взяв у полон Мумму:

Він воздвиг над Апсу собі чертоги.

...........................................................................

«Апсу» нарік він покої, зробив кумирню,

 

Для шлюбу святого він їх призначив.

Там з жоною, Дамкіною, ліг у величі Ейа. У покої доль і грядущих накреслень

Бог зачав наймудрішого з-поміж мудрих. У Апсу зароджений був Мардук.

Від народження Мардук  вирізнявся своїми здібностями — най- сильніший серед богів, зростом найвищий,  найгарніший:

Синочку-сонце! Сонечко боже! Німб його — десяти богів сяйво!

Отже, Мардукові  від народження визначено особливе майбутнє. А вдова Апсу, Тіамат, у цей час готується до смертельного бою з бо-

гами. Вона створює одинадцять чудовиськ, на чолі яких ставить Кінгу. Як своєму  чоловікові,  вручає  вона йому таблиці  долі, що визначали хід світових подій і гарантували їхньому власникові владу над світом.

Довідавшись  про наміри Тіамат, боги злякалися, бо не відали, як її втримати. Тоді вони звернулися до Мардука. Він згодився вийти на бій із Тіамат, але поставив єдину вимогу:

Моє слово, як ваше, хай долю судить! Незмінним хай буде все, що сотворю я! І ніхто наказу моїх вуст не скасує!

На  банкеті  Мардук  демонструє  перед  богами  могутність  свого слова: за його наказом зникає і потім знову з’являється зірка. Врешті- решт боги віддають Мардукові владу над Всесвітом. Під час битви Мардук  убиває Тіамат, бере у полон її помічників,  відбирає  у Кінгу таблиці долі. Розправившись із Тіамат, він створює з її нижньої час- тини землю, а з верхньої  — небо, де поселяє  богів. Далі він призна- чає старшим  над богами Ану, повертає  Енлілю  та Ейа їхні володін- ня, зіркам, сонцю і місяцю — їхні місця та шлях у небі, ділить рік на дванадцять місяців. Нарешті Мардук вирішує створити людей з крові вбитого богами Кінгу:

Кров зберу я, зміцню кістками, Сотворю істоту, назву «людина». Воістину нині людей сотворю я,

Хай послужать богам, щоб ті опочили.

 

Вдячні боги вирішили звести Мардукові святилище, яке б не мало рівних у світі. Залишки головного  святилища Мардука  — Есагіли  — та величного зіккурата були розкриті під час археологічних розкопок у Вавилоні  на початку і в 60-ті роки минулого століття.

Завершується поема «Енума  еліш»  описом  діяльності  Мардука щодо визначення подальшого  порядку  та розмірів жертвопринесень, хвалою богам. Поема містить у собі Символ  Віри вавилонської релі- гії, а кінцеві  її строфи  можна  порівнювати  зі славослов’ям  багатьох релігій.

З етичними пошуками жителів Стародавньої Месопотамії Європа познайомилася через текст Біблії. Саме вавилоняни першими розмір- ковували  над сутністю та роллю зла, поставили питання  про призна- чення людини. Думки, викладені в біблійних «Книзі Іова» й «Еклезі- асті», вперше в історії були, хоч і не в такій досконалій формі, записані клинописом на глиняних табличках.  Античний  філософський діалог своїм корінням  пов’язаний із месопотамським прототипом.

Одним  з найкращих  зразків  давньомесопотамської літератури вважається «Епос про Гільгамеша». Ім’я Гільгамеш — аккадського  по- ходження,  його шумерський варіант близький за формою до Більга- мес, що, можливо, означає «пращур-герой». Гільгамеша можна сприй- мати як реальну історичну особу, він був п’ятим правителем І династії міста Урука в Шумері (кінець XXVII — початок XXVI ст. до н.е.). Піс- ля смерті був обожнений, і вже в списках із Фари його ім’я знаходимо з детермінативами бога. Найдавніший запис епічної поеми датується першою чвертю II тисячоліття, але, можливо, сягає останньої  трети- ни III тисячоліття до нашої ери. Найповніша версія під назвою «Про того, хто все бачив» приписується урукському  заклинателю Сінліке- уннінні і збереглася  в записах VII–VI століть до нашої ери.

Поема, сповнена  глибокого  філософського змісту, — вияв  висо- кого рівня літератури  Стародавнього Сходу. Вона складається з два- надцяти  пісень. Оповідь  починається з того, що жителі  міста Урука постійно  зверталися до  богів  зі  скаргами  на  свого  норовливого й буйного володаря — могутнього Гільгамеша. Він примушує їх ви- конувати  важкі повинності  на зведенні стіни навколо  міста, ще й до того відбиває  жінок  у добропорядних громадян.  На прохання  богів богиня  Аруру створює  дику людину  Енкіду,  що має зійтися  у дво- бої з Гільгамешем  і здолати  його. Гільгамеш  бачить у сні видіння,  з

 

яких дізнається, що йому суджено мати друга. У поєдинку ніхто із супротивників не зміг взяти гору, і вони стають побратимами.  Далі в поемі описуються подвиги, що їх здійснили друзі, виступаючи інколи і проти волі богів. За вчинки ці потрібно розплачуватись. Так сталося після вбивства  лютого Хумбаби, котрий  охороняв  священний ліс. З волі богів, розгніваних цією смертю, помирає  Енкіду. Очевидно,  ця жертва й дає змогу зберегти життя Гільгамешу.

Приголомшений смертю друга, Гільгамеш тікає в пустелю. Опла- куючи друга, він уперше відчуває свою смертність. Одержимий ба- жанням стати безсмертним, Гільгамеш кинувся на пошуки вічного життя. Шинкарка Сідурі так співчуває Гільгамешу:

Гільгамешу, куди ти рвешся?

Життя, яке шукаєш, — не знайдеш ти! Боги, коли творили людину, —

Смерть вони судили людині, Життя собі залишили.

Попри  все Гільгамеш долає багато перешкод, навіть води смерті, потрапляє на острів, де живе Ут-напішті  — єдина людина, якій боги дарували  безсмертя.  Від Ут-напішті  Гільгамеш  дізнається про істо- рію всесвітнього потопу, очевидцем якого той був, а також довідуєть- ся, що рада богів не збереться,  щоб дарувати  йому вічне життя.  Од- нак на прощання  праведник  відкриває  герою таємницю квітки вічної молодості.  З великими  труднощами  Гільгамеш  дістає квітку,  але не встигає нею скористатися: коли він купався, квітку викрала змія, яка, скинувши  шкіру, одразу помолодшала.

Повернувшись в Урук, Гільгамеш заспокоюється, отримуючи на- солоду від виду стіни, спорудженої  навколо міста.

Образи  Енкіду і Гільгамеша розвиваються за законами  епосу: на перший  план  виходять  фізичні  й моральні  якості  героїв, що дають змогу подолати перешкоди, нездоланні для простих смертних. Чари, дивовижні  істоти-помічники вже не мають при цьому вирішального значення, як це було в міфах.

У поему закладено  й більш глибокий  моральний зміст: людина не може зрівнюватися з богами, даремними  будуть її силкування здо- бути безсмертя. Але те, що робить людину безсмертною в пам’яті лю- дей, — це її славні діла.

 

Право. Складні  й суперечливі процеси в житті міських  общин і всього Шумеру  викликали до життя  перші правові акти в галузі со- ціально-економічних  відносин.   Впливовий  громадянин  міста  Ла- гаша на ймення Уруїнімгіна,  підтриманий «плебсом», усуває енсі Лугальанда і за часи свого правління (2318—2312 pp.) здійснює низ- ку соціальних реформ. Саме він першим проголосив формулу «Хай сильний  не ображає  вдів та сиріт». Новий  правитель зменшив  пла- ту за відправу релігійних обрядів, відмінив, дбаючи про розвиток міської економіки, ряд податків для ремісників, захистив громадян Лагаша від лихварської кабали. Уруїнімгіна відновив автономію хра- мових господарств, їхню незалежність від царського господарства. Знову  відродилася традиційна  судова організація  в сільських  общи- нах, залежних  від міста. Він же поклав край поліандрії, тобто практи- ці шлюбу однієї жінки з кількома чоловіками. Ці правові акти набули форми угоди Уруїнімгіна з богом Нінгірсу — патроном міста.

Наступний крок  у формуванні правових  норм був зроблений у законах царя Шульгі. Це перші відомі в історії правові акти. В зако- нах Шульгі встановлювалася винагорода за повернення  раба-втікача володарю,  визначалися штрафи  за тілесні ушкодження (в подібних випадках законодавець виходив з принципу  грошового відшкодуван- ня потерпілому).

Законодавство міста Ешнунна  (початок  XX ст. до н.е.) встанов- лювало тарифи цін та оплати праці, містило статті, що регламентува- ли сімейні, шлюбні відносини, норми карного права. Симптоматична реакція  законодавця того часу на злочини,  що зачіпали  права успад- кування, — подружня зрада жінки, зґвалтування заміжньої жінки, ви- крадення  дитини вільного громадянина каралися смертю.

В законах царя Ліпіт-Іштара (друга половина  XX ст. до н.е.) рег- ламентувався статус рабів, визначалися покарання за втечу раба від хазяїна та за переховування раба-втікача.  Був і закон, що свідчив про певну гуманізацію  права — рабиня,  що брала шлюб з вільним,  сама ставала вільною, вільними  були і її діти від цього шлюбу.

Та найвидатнішою пам’яткою давньосхідної  правової  думки ста- ли закони царя Хаммурапі, викарбувані на чорному базальтовому стовпі.  Мабуть  уперше  закони  набувають  форму  судового  кодексу. Цей кодекс має досить великий  вступ, де сповіщається,  що боги пе- редали Хаммурапі  царську владу, щоб він захищав слабких, сиріт та

 

вдів від образ та утиску сильними.  Власне, кодекс налічує 282 статті, що охоплюють  майже всі сторони  життя  вавилонського суспільства того часу. Ці статті подають основи громадянського, карного та адмі- ністративного права.

Кодекс законів Хаммурапі важливий ще й тим, що в ньому реалі- зується,  хоч і не завжди  послідовно, принцип  вини та злої волі. Так, відповідальність за вбивство  вільного диференціюється залежно  від мотиву злочину (випадковість чи зумисність). Однак заподіяні тілес- ні ушкодження каралися згідно з давнім законом  «око за око, зуб за зуб».

Зазвичай правові  норми захищали  інтереси  панівних  верств на- селення  держави:  були  передбачені  покарання непокірних  рабів, за викрадення чи переховування раба оголошувався смертний  вирок. Зміст  норм наповнювався відповідно  до структури  тогочасного  сус- пільства, що складалася з «синів мужа» (вільних повноправних гро- мадян),  мушкенумів  (юридично вільних, але неповноправних грома- дян, залучених  до роботи в царських господарствах) і рабів. Отож за тілесне ушкодження, заподіяне  «сину мужа», розплачувалися за за- коном  «око за око», а якщо  травмували мушкенума,  то винуватець відбувався  штрафом.  На практиці  це означало,  що, наприклад,  нев- дало зроблена  «сину мужа» операція  коштувала  б лікарю  руки  — її відрубали  б, а такий же результат  операції у випадку з рабом мав би грошовий  еквівалент. В іншому разі, якщо будівельник зводив буди- нок, а той з певних причин  завалювався і при тому гинув син хазяї- на — страчували  сина будівельника.

Кодекс Хаммурапі містив і ряд норм, що стимулювали економіч- не життя  країни. Так, боргове рабство обмежувалося трьома роками роботи на кредитора. Коли минали ці три роки, позика, незалежно від її розміру, вважалася погашеною. Також  за умови стихійного  лиха і знищення  врожаю борг (позика  й відсотки) автоматично  переносив- ся на наступний  рік.

В кодексі були закладені засади орендного права. Так, встановлю- валась орендна плата за використання поля: (третина  врожаю)  і саду (дві третини врожаю).

Шлюб визнавався законним  за умови укладення контракту. Перелюбство  жінки каралося смертю — винуватицю топили. Що- правда, коли  потерпілий  чоловік  прощав  жінку,  то звільнявся від

 

відповідальності і винуватець.  Перелюбство  чоловіка  визнавалося тільки  в разі  зваблення жінки  вільного.  За  законами  Хаммурапі батько не міг відмовити  синам у праві на спадок (за умови, що вони не скоїли злочину). Обов’язком батька було навчити синів свого ремесла.

Архітектура. «Батько  історії», великий  давньогрецький учений Геродот, побував у Вавилонії  близько  460 року до нашої ери й зали- шив досить докладний опис столиці царства, що ще не втратила оста- точно своїх пишних форм, хоч уже і вступала в пору занепаду. Пере- дусім Геродот був вражений  тим, що Вавилон  правильно й розумно спланований, чого не було в жодному з відомих йому міст. У столиці зводили  три- й чотириповерхові будинки.  Місто  перетинали  широ- кі прямі вулиці. Тогочасні  вузькі та звивисті  вулички  грецьких  міст надто вже контрастували з головною вулицею столиці ассирійського царства Ніневії, ширина якої — 26 метрів.

Правильність планування й ширину  вулиць у містах Межиріччя пильнували дуже суворо. Згідно  з одним з текстів, людину, яка при спорудженні  будинку  порушувала правильність вулиці,  вийшовши за межу дозволеної  лінії, прирікали на страшну  смерть: саджали  на палю на даху власного будинку.

У першій книзі своєї «Історії» Геродот описує міські укріплення, які досягали  висоти  50 м. Стіни  міста мали 100 мідних воріт з мід- ними  одвірками  й поперечками.  Щоправда,  дані,  наведені  Геродо- том, без сумніву, перебільшені,  бо не підтверджуються результатами археологічних  розкопок.

Найбільшого розмаху  будівництво  у Вавилоні  досягло  за Наву- ходоносора II, що по праву носив титул «цар Вавилонїї, цар Шумеру і Аккаду, цар чотирьох  сторін світу». Підкоривши Сирію, закріпив- ши за собою Фінікію,  Навуходоносор захопив Єрусалим,  столицю Юдейського царства, і використав усіх полонених на будівництві хра- мів, укріплень, палаців Вавилона. Цей цар, чиє правління було успіш- ним і довгим (605–562 pp. до н.е.), будував не лише у Вавилоні.  Він піклувався і про численні інші міста і святилища країни. В містах Ур, Кіш, Урук, Ніппур, Борсіппа зводилися за його наказом храмові баш- ти-зіккурати, підтримувалися в належному  стані головні святилища. У шостій таблиці поеми «Енума еліш» сповіщається про побудову у

 

Вавилоні  храму на честь бога Мардука.  Зіккурат Есагіли, головного святилища бога, виділявся особливими розмірами. Саме цей зіккурат увійшов в історію під назвою Вавилонської вежі, його справжня  наз- ва звучить більш гордо — Етеменанкі  (шумерське — «будинок підва- лин небес і землі»).  Ще царевичем  Навуходоносор II брав участь у будівництві східчастої башти, носив будівникам  глину, вино, олію та прянощі.

За даними  археологічних розкопок,  довжина  однієї сторони  зік- курату  (в основі якого був квадрат)  дорівнювала  приблизно 91,5 м, сім поверхів його підносилися на таку ж висоту. Вершину  вежі при- крашав храм, який було видно здалеку. Розміри храму теж були знач- ними  —  24  22,5 м, висота  15 м. У храмі  зберігалися  святині  бога Мардука,  окремі приміщення призначалися для богів вавилонсько- го пантеону, а також «старших»  богів Ана та Енліля.  У приміщенні, відведеному  Мардукові,  вражали  його трон і ложе «в дев’ять ліктів довжиною, чотири лікті шириною; ложе й трон стояли одне проти од- ного». Геродот і деякі давні автори теж згадують це гігантське  ложе довжиною 4,5 м та шириною 2 м.

Навуходоносор так описує верхній храм: «Етеменанкі,  східчасту башту Вавилона,  я змусив опорядити асфальтом  і блакитною  глазу- рованою цеглою, прекрасною,  як день. Для  перекриття його примі- щень  я використав величезну  кількість  могутніх  кедрових  стовбу- рів». Є свідчення,  що храм, окрім того, був прикрашений могутніми бичачими  рогами з бронзи — символами  божества. За підрахунками X. Шміда,  головного  архітектора   розкопок,  що  проводились  1962 року робочою групою Німецького археологічного інституту ФРН, спорудження такої колосальної будівлі потребувало  неймовірних зу- силь і витрат. Передусім  це стосувалося ядра будівлі з цегли-сирцю та оболонки  з випаленої  цегли  завтовшки 18 м. За  Шмідом,  на ку- бічний  метр треба було використати 100 квадратних  цеглин.  Отож, батькові  Навуходоносора, Набопаласарові, що почав будувати  Ете- менанкі й звів вежу на чверть її висоти, треба було виготовити  від 10 до 12 млн цеглин. Ці цифри  підтверджують достовірність  даних про сорокарічний термін будівництва.

Геній вавилонських архітекторів  втілювався  не лише в будовах храмових  комплексів,  іригаційних та оборонних  споруд, палаців ца- рів. За правління того ж таки Навуходоносора II споруджено так зва-

 

ні «висячі  сади Семіраміди»1  — справжню  перлину  інженерної  дум- ки того часу. За легендою, цар вирішив  подарувати  своїй улюбленій дружині цілу оазу, ніби вивезену з гір Мідії, звідки вона була родом.

Сади  розміщувалися на  широкій  чотириярусній башті.  Кожен ярус мав цегляні стіни, що спиралися на могутні високі колони. Плат- форми терас були складені з масивних кам’яних брил, укритих згори шаром очерету й залитих асфальтом.  Далі — шари цегли, закріпленої гіпсом. До всього, цегла була прикрита  пластинами зі свинцю, щоб вода не просочувалася на нижні поверхи. Згори насипали  шар родю- чої землі, такий завтовшки,  аби могли рости найбільші дерева.

Яруси  садів  піднімались уступами.  Їх  з’єднували  широкі  схо- ди, викладені плитами рожевого й білого кольору. Були висаджені улюблені  рослини  цариці. Прекрасні пальми  здіймалися високо над стіною укріплення палацу. Для поливання рослин, висаджених на терасах садів, було збудоване спеціальне водопідйомне  колесо зі шкі- ряними відрами.

Вавилонська культура  мала  великий  престиж  у стародавньому світі. Досягнення безіменних жерців, архітекторів, астрономів, поетів були використані народами-сусідами, багато чим ми користуємося і тепер. Зокрема, місячно-сонячним календарем. Близько 2500 року до нашої ери шумерські чиновники почали точно й докладно вести облік часу за днями, місяцями й роками. Семиденний тиждень прийшов  у сучасну культуру  теж із Месопотамії.  Улюблений напій багатьох — пиво — вживали  там уже у VI тисячолітті до нашої ери. Шумери,  як про це свідчать глиняні таблички, варили з ячменю 19 сортів пива.

Нарешті, відомо, що в І тисячолітті до нашої ери у Вавилоні особ- ливого розквіту набули астрономія та астрологія. Халдейські мудреці були носіями точних знань про рух зірок і планет.

Вершиною  розвитку  вавилонської математичної  астрономії  вва- жається  V століття  до нашої ери. Водночас  традиції  своїх поперед- ників продовжували вчені знаменитих  астрономічних шкіл в Уруці, Сіппарі, Вавилоні,  Борсіппі.  Із цих шкіл вийшли  два великих  астро- номи: Набуріан  (розробив систему визначення фаз Місяця) і Кіден (встановив Тривалість сонячного року й відкрив задовго до Гіппарха

1   Справжнє ім’я цієї  цариці  Саммурамат.  Вона  була  матір’ю і регентшею  царя Адад-Нерарі (810–783 pp. до н.е.), що успадкував  престол іще хлопчиком. Звичайно, з огляду на роки царювання  її сина, вона жодного відношення до висячих садів не мала.

 

сонячні прецесії1).  Велику  роль у ознайомленні греків з астрономіч- ними знаннями відіграла школа, заснована вавилонським вченим Бе- ресом на острові Кос близько 270 року до нашої ери.

Правителі елліністичних держав, а пізніше  римські  кесарі бага- то чого засвоїли  з придворного  етикету  месопотамських царів. Ідея єдиної, істинної  «царственності», що переходить  з часом від одного міста-держави до іншого, виникла  ще на рубежі III–II  тисячоліть до нашої ери. Але увійшовши  до Біблії як ідея зміни царств у книзі про- рока Данила, вона стала здобутком ранньої християнської історіосо- фії і одним з джерел гасла «Москва — третій Рим», проголошеного на Русі в XVI столітті. Цікаво, що інсигнії (знаки імператорської влади) візантійських імператорів,  князів  Київської  Русі й російських  царів, на думку  візантійських і російських  авторів,  походять  з Вавилона. Із  «Сказання про Вавилонград» (за  списком  XVII  ст.)  дізнаємося, що «цар Василій»  (імператор Візантії)  отримав  з Вавилона  «великі царські речі», а князь Володимир  Київський, про те довідавшись, по- слав свого посла. Отож цар Василій «ради честі своєї» послав до Киє- ва подарунки  і, між іншим, «мономахову  шапочку».

Досягнення Месопотамії  в галузі математики,  медицини  та бага- тьох інших наук багато в чому запозичені,  збережені,  розвинуті  ан- тичною культурою. Як було вже зазначено, античний філософський діалог і, можливо, навіть театр (згадаймо  зародження релігійної дра- ми) мають в основі месопотамські прототипи.  Цим самим джерелом користувалася міфологія  античності,  наприклад,  інтерпретуючи сю- жет про зміну поколінь богів.

Культура Стародавнього Єгипту

На території сучасного Єгипту людина з’явилася ще в епоху палеоліту.  Але тільки  в VI тисячолітті до нашої ери, тобто в епоху неоліту, на землях,  що заливаються Нілом,  виникли  землеробство  і скотарство. Іригаційні споруди — дамби, греблі, канали — почали бу- дувати в першій половині IV тисячоліття, за мідно-кам’яного  віку. В

1894–1895 роках англійські  вчені Ф. Пітрі та Дж. Квібелл  відкрили

1 Від лат. praecessio — рух уперед. В астрономії прецесія — повільний рух осі обер- тання землі по круговому конусу. Наслідок цього — зміна положення точки весняного рівнодення.

 

у Верхньому Єгипті (Нагада) доісторичну культуру Єгипту, яка пря- мо вказала  на африканське її походження.  На цьому рівні свого роз- витку культура  територій, що прилягали до долини Нілу, була тісно пов’язана із сахарсько-суданським культурним ареалом. Власне єги- петські  риси  культури  виявились у так званий  «протодинастичний період» (3300–3000 pp. до н.е.). З минулого  були взяті  кам’яні зна- ряддя праці, пантеон богів, магія, культурна відмежованість окремих частин Єгипту, шанування тварин, рослин і сакральних  предметів.

З досвіду десятків поколінь жителі долини й дельти Нілу навчи- лися  раціонально використовувати розливи  ріки  для землеробства. Була створена система так званого басейнового зрошення.  Землі, що їх заливала  повінь, розгороджувалися валами, а після того як родю- чий мул осідав, воду спускали й засівали  вологий ґрунт. За сотні ро- ків зрошувальні споруди, що створювалися зусиллями окремих  об- щин, з’єднувались у більші системи. Зростання продуктивності праці в землеробстві  дало змогу вивільнити частину населення для занять ремеслами.

Спільна діяльність багатьох общин потребувала відповідної ор- ганізації виробництва. В суспільстві  починає виділятись не лише військова аристократія, а й «інженери-іригатори». Враховуючи особ- ливості життя єгиптян  того часу, ці перші «білі комірці» поєднували функції виробничників, жерців та управлінців. Майнова та соціальна нерівність,  що виникла  й посилювалася внаслідок  війн із сусідами, зумовила  появу  елементів  державності  й пов’язане  з цим розмежу- вання суспільства на стани. До початку об’єднання Єгипту на йото території  налічувалося близько  40 первинних  державних  утворень. Пізніше  вони стали основою формування провінцій  і набули в істо- ричній науці назву «ном» — термін, запозичений із грецької мови.

Після  тривалих  усобиць між номами в другій половині  IV тися- чоліття до нашої ери виникають два великі царства — Нижньоєги- петське (на півночі)  та Верхньоєгипетське (на Півдні).  Центрами  їх були відповідно міста Буто і Нехен (грецьке — Ієраконполь). Напри- кінці IV тисячоліття до нашої ери цар Верхнього Єгипту Менес (на- водиться  грецька  транскрипція його імені)  об’єднав країну,  ставши засновником першої династії фараонів. Після цього царі Єгипту зоб- ражаються увінчаними двома коронами: білою конусоподібною ко- роною Верхнього Єгипту, надітою поверх червоної корони Нижнього

 

Єгипту. Сам термін «фараон»  трапляється за часів правління XVIII династії (близько 1600 р. — середина XIV ст.). Крім єгипетських тек- стів, цей термін вживається у Біблії як видозмінена форма усталеного словосполучення «пер-аа» — «будинок великих».  У єгиптян  ці слова слугували для метафоричного визначення того, хто живе у великому будинку, тобто в палаці.

Наприкінці додинастичного періоду виникає  єгипетська  ієроглі- фічна писемність.

Вивчення  культури  Стародавнього Єгипту  спирається на періо- дизацію історії династичного  Єгипту від 3000 року до середини IV століття  до нашої ери. Сучасна  історіографія використовує періоди- зацію, викладену  єгипетським жерцем-істориком кінця  IV століття до нашої ери Манефоном в його двотомній  «Історії Єгипту».  Запро- понована ним схема передбачала  поділ історії Стародавнього Єгипту на Давнє, Середнє і Нове царства, які налічували по десять династій фараонів  кожне.  Сучасна  класифікація виділяє  ще Раннє  царство, куди відносять  перші дві династії  з верхньоєгипетського міста Тіна (поблизу Абідоса), і пізній період історії Стародавнього Єгипту,  що починається з правління XXI династії.

Період  Раннього царства (бл. 3000–2800 pp. до н.е.) характери- зувався  подальшим  розвитком систем зрошення,  що давало змогу значно збільшити продуктивність сільського господарства. Однією з найважливіших функцій  царя в Стародавньому Єгипті  була органі- зація  будівництва й підтримання в належному  стані зрошувальних систем. Основними культурами були  ячмінь  і пшениця-двозернян- ка. Єгиптяни зналися  на виноградарстві й виготовляли виноградне вино, про що свідчить значна кількість  посудин для його зберігання з археологічних розкопів.  Розводилися велика  рогата  худоба, вівці, кози, осли, свині. Було розвинуте  ткацтво. В цей час єгиптяни поча- ли використовувати гончарний  круг. Розширювався товарний  обмін у самому Єгипті  і з сусідніми  країнами  Східного  Середземномор’я  і Нільської Ефіопії.  Розкішні поховання  царів, жерців, представників знаті вказують  на вже доволі тоді велику  майнову  нерівність,  на по- чатки мистецтва  муміфікації.  За фараона  Менеса (єгипетське — Хор Аха) на рубежі Дельти  і Верхнього  Єгипту  засноване  місто Мемфіс (тепер це південь сучасного Каїра). Одна з назв цього міста — Хет-ка- Птах («Садиба двійника  Птаха» — головного бога столиці).  Саме від

 

цієї назви походить грецька назва країни Айгюптос (Єгипет). Місце- ве населення називало  свою країну Та-кемет,  тобто «Чорна  земля», відмежувавши її таким чином від навколишніх пустель — «Червоної країни».

Цар ІІ династії Хассехем остаточно об’єднав Єгипет, силою при- пинивши  заворушення на півночі країни.

В часи Раннього  царства  склалися всі види знаків  єгипетського ієрогліфічного письма, система  лічби, для письма  став використову- ватись папірус, будувались  монументальні гробниці-мастаби і ство- рювались  перші статичні  зображення офіційних осіб держави,  були закладені основи строгого канонічного мистецтва. Дуалізм держав- ності, що зримо втілився в подвійній короні царя (білій короні Півдня й червоній короні Півночі),  пройде через всю історію Стародавнього Єгипту попри всі спроби утвердити  єдиновладдя й відновлювати- меться в так звані перехідні епохи. Одним із засобів подолання цього дуалізму державності  було надання сакрального характеру  єгипетсь- кій монархії, коли цар — «божественний володар Обох Земель» — ви- ступав земним втіленням бога Хора.

З епохи Раннього  царства  постає традиція  складати  царську  ти- тулатуру з чотирьох імен: «ім’я Хора», що пов’язувало царя з його бо- жественним двійником; «ім’я Обох Володарок» — богині Нехтеб, яка стала символом Півдня в образі сокола, та богині Уаджет (букв. «Зе- лена»), яка представляла Північ в образі змії кобри; «золоте ім’я»1   — символ божественної  плоті царя; титул царя Верхнього та Нижнього Єгипту, після якого вже вказувалось його власне ім’я.

Самі  боги єгипетського  пантеону  немов сходять  на землю з не- бес, набуваючи антропоморфного вигляду. Для них і для «земних їх- ніх втілень» починають зводитись перші храми і палаци. При храмах були особливі скрипторії, «будинки життя», де складались, записува- лись і переписувались релігійно-магічні, літературні, медичні та інші тексти.  Там виникали бібліотеки,  архіви,  починались  перші спроби оволодіти  часом — велися  записи про важливі  події за роками прав- ління царів.

1  Шанування Сонця  (Ра) — центральний культ  в геліопольській теології — ста- ло загальнодержавним. Це підтверджують імена царів: Джосер — «сонце в золоті», Джедеф-Ра — «Син Ра». Про перших царів V династії легенда згадує як про «дітей Ра», народжених жінкою жерця Ра (папірус Весткар).

 

У формуванні культури раннього Єгипту велику роль відігравало географічне  положення цієї країни. Долина Нілу, де й виникла  вели- ка цивілізація, загалом  становила  замкнений простір.  На  півночі — Середземне  море, на півдні — перший поріг Нілу, на заході — «повна диких звірів Лівійська  пустеля»,  на сході — хребти Аравійської  пус- телі були природними кордонами  країни. Ще Діодор Сицилійський (І ст. до н.е.), грецький історик, вказував на те, що Єгипет укріплений з усіх сторін самою природою. Життя в долині цілком залежало  від Хапі (так єгиптяни називали Ніл, і ця назва означала просто «Ріка»). За  словами  Геродота, «Єгипет  — дар Нілу».  Кожного  року десь 19 липня  починалася повінь, Ніл  розливався, і з цієї значної  події для жителів  долини  починався Новий  рік. Специфічні природні  умови Єгипту — дуже вузька смужка населеної землі, витягнута  уздовж ве- ликої ріки, — зумовили  виникнення в дуже ранні часи в Єгипті над- звичайно  централізованої, всеохопної та єдиної державної влади.

Період Давнього царства (початок  XXVIII — середина XXIII  ст. до н.е.) позначений  суттєвими змінами в житті Єгипту. Площі обро- блюваних  земель  розширюються, мотику  доповнює  рало, вдоскона- люється система зрошення.

Єгиптяни займались окрім виробництва зерна садівництвом, городництвом, виноградарством. Саме в Єгипті  в цей час з’явилися перші  бджолині  пасіки.  Особливістю тваринництва, що переважно розвивалось у Дельті, було утримання в стаді домашніх тварин пов- ністю або частково  приручених тварин  пустелі:  антилоп,  козерогів, газелей.  Пожвавлюються зв’язки  з Передньою  Азією та Нільською Ефіопією.

Загальне піднесення господарства, можливості мобілізованого населення дали  змогу будувати  гробниці-піраміди. Перший  цар III династії Джосер зводить першу східчасту піраміду (XXVII ст. до н.е.). Збереглися навіть відомості про архітектора царя — лікаря і чаті (вер- ховний сановник і помічник  царя)  Імхотепа. Пізніше греки піднесли його в ранг бога, ототожнивши з покровителем медицини Асклепієм. З правління царя Джосера в Єгипті починають  широко застосовува- ти знаряддя праці з міді, продовжуючи  використовувати кам’яні.

За часів царювання IV династії будуються знамениті піраміди Хеопса (Хуфу), наймогутнішого царя  цієї династії,  Хефрена  (Хаф- Ра)  і Мікеріна  (Менкау-Ра). І в наші часи поряд з пірамідами  висо-

 

чить витесаний  зі скельного моноліту 20-метровий Великий  Сфінкс, що має портретну схожість із царем Хефреном.

Основу економіки Єгипту складають царські, храмові господар- ства. Виділяються й великі господарства вельмож. Селяни й ремісни- ки повністю або частково  позбавлені  засобів виробництва. Існувала інституція рабства — так звані повні раби, баку. На вершині ієрархіч- ної державної  структури  перебував  цар, якому належала  формально необмежена  економічна, політична  влада. Він був також і верховним жерцем, а в пору розквіту  Давнього  царства  — й живим  богом. Дер- жавна структура включала розгалужений бюрократичний апарат, внаслідок  чого номи втратили  залишки  автономії. Опорою  держави було численне  піше військо, що здійснювало  похода в Лівію, Нубію та на Синай.  Тільки  під час походу в Нубію  військо  засновника IV династії царя Снофру  захопило  7 тисяч полонених  і 200 тисяч голів худоби.

Невдоволена утисками центральної влади номова знать постійно виявляла опозиційні  настрої,  що врешті-решт  призвело  до розпаду Єгипту після смерті останнього царя VI династії Піопі II в 2250 році до нашої ери. Номи постійно ворогували  між собою, колись єдине господарство країни занепадало.

Із  VII   династією   царів  Єгипту   посилюється  і  значення   міс- та Абідос, патроном  якого  був бог Осіріс.  З цим богом починають пов’язувати  надії на безсмертя. Найчастіше ім’я цього бога супро- воджував  епітет  Уннефер,  тобто «той, що перебуває  у стані  благо- сті». Саме від цього епітета виникло  й поширювалося серед східних слов’ян після прийняття християнства ім’я Онуфрій. З Єгипту похо- дять також імена Таїса, Пахом, Сусанна, Пафнутій.

Манефон стверджує, що 70 царів VII династії правили 70 днів. Наприкінці III  тисячоліття нашої ери виділилися два центри  полі- тичного й релігійного  життя  в долині Нілу. Це були місто Гераклео- поль (на півночі, біля Фаюмської оази) і місто Фіви.  Цей період, що дістав назву «першого перехідного», відповідав VII–X династіям  ца- рів.

Приблизно в 2040 році до нашої ери саме фіванському царю Мен- тухотепу I (XI династія) вдалося знову об’єднати країну.

За  часів  Середнього царства  (близько 2160–1700 pp. до н.е.)  в

Єгипті входить до вжитку бронза, удосконалюється рало, виникають

 

численні нові знаряддя праці. Налагоджено виробництво скла, вироби з непрозорого  скла починають прикрашати будинки знаті. З’явилися велетенські  іригаційні споруди у Фаюмській оазі.

Переживає розквіт єгипетська  культура,  передусім література. Зроблено чимало наукових відкриттів: досить точно визначене число

 (відношення довжини кола до діаметра), закладені основи алгебри

й геометрії, значних успіхів досягла медицина.

Про  рівень  розвитку  архітектури та образотворчого мистецтва свідчать, наприклад,  храм Аменемхета III в Ель-Фаюмі1, статуї Сену- серта III і Аменемхета ІІІ, розписи гробниць царів у Бені-Хасан із зо- браженнями природи та сцен повсякденного життя.

У  цей  час  найчисленнішим станом  у  Єгипті  стають  так  звані царські  хемуу  нісут. Вони відрізнялись від цілковитих рабів (баку) тільки тим, що належали  не конкретній особі, а її посаді. Хемуу нісут були «прикріплені» до професії  — від селян до ремісників  та воїнів. Вони підлягали  обліку й розподілу, виконуючи  важливі для держави іригаційні та будівельні роботи.

Завдяки сильній  центральній владі вирішувалися питання  як внутрішньої,  так і зовнішньої  політики.  Після  успішного військово- го походу територія  держави  розширилася до другого порога Нілу. Нубія  стала джерелом  поповнення кількості  рабів, запасів  слонової кістки, золота, міді. Однак боротьба правителів номів із центральною владою значно ослабила  державу, яка на кінець «другого перехідно- го періоду»  (час  правління XIV–XVII династій) пережила  на межі XVIII–XVII століть до нашої ери інтервенцію  кочовиків-гіксосів. У боях із цим племінним  союзом жителів Південної  Сирії та Північної Аравії єгиптяни вперше познайомилися з кінними колісницями.

Середнє царство стало класичним періодом розвитку єгипетської культури. Були закладені основи світської науки, яка дедалі більше віддалялась і відділялась  від магії. Здобуття освіти в школах писарів вже було справою суто утилітарною.  Знання, оволодіти  яким  міг не кожен (а значить, воно — дар божий!), було потрібне для досягнення високого соціального  і майнового  становища.  З одного тексту дізна-

1  Знаменитий Лабіринт,  від грецької транскрипції престольного  імені царя — Ні- маат-Ра,  тобто Ламарес.  Цей унікальний архітектурний ансамбль  площею 72 тис. кв. м до наших днів не зберігся.  Геродот стверджував,  що Лабіринт  перевершує  самі пі- раміди.

 

Відгукуючися на потреби динамічного  економічного й духовного життя держави змінюється  і письмо — з’являється скоропис, так зва- не ієратичне письмо.

За правління фіванського царя Яхмеса (Амасіса),  який оволодів Аварісом  — укріпленням гіксосів  на північному  сході Дельти,  далі витіснив  їх за межі держави і заснував  XVІІІ  династію, починається період Нового царства (бл. 1600–1070 pp. до н.е.). В Єгипті в цей час відбувалися найбільш динамічні події.

Єгиптяни стали  займатися конярством. З Азії були  вивезені  й почали культивуватися нові породи дерев (гранатове,  оливкове, пер- сикове, яблуня, мигдаль, вишня та ін.). У господарстві широко засто- совуються мідь, бронза, камінь, з’являються й перші вироби із заліза. Ливарний реманент збагатився  ножними  міхами, ткацький  — новим вертикальним верстатом,  з’явився  давній  родич українського  коло- дязного «журавля» — водопідйомний механізм «шадуф». Вершин до- сконалості  досягло мистецтво муміфікації.

Для полегшення виходу торгових  експедицій  у країну Пунт (ві- рогідно, на території сучасного Сомалі) східний рукав Нілу з’єднали каналом із Червоним  морем. Військові  експедиції  цього часу органі- зовуються  переважно  для того, щоб захопити  полонених.  Їх потому перетворювали на рабів у царських і храмових господарствах,  перед- усім у величних  храмах Амона-Ра  у Фівах,  що стали центром цього головного божества країни.

За 30 років правління цар Рамсес III подарував храмам понад 100 тисяч полонених  із Сирії та Палестини,  більш як 200 тисяч гектарів орної землі.

Армія, сформована для боротьби з гіксосами, використовувалася фараонами для відновлення Єгипетської держави в межах Середньо- го царства — від другого нільського порога до Палестини — і для по- дальшого її розширення. За перших фараонів XVIII династії Тутмоса І і Тутмоса III Єгипет стає імперією, яка розкинулася на території від IV порога Нілу і Євфрату  до північних окраїн Сирії.

Фараони цієї династії залишили прекрасні архітектурні пам’ятки, наприклад,  архітектурний ансамбль заупокійного храму цариці Хат- шепсут в місцевості  Дейр-ель-Бахрі, новий  храм на честь Амона-Ра у Фівах,  розкішний палац Аменхотепа  III  на західному  березі Нілу, його заупокійний храм, від якою залишилися відомі «колоси  Мем-

 

нона». Два гранітних  сфінкси  з цілої алеї біля  храму перевезені  до

Санкт-Петербурга.

На час панування XVIII династії припадає і перша в історії спроба ввести монотеїстичну релігію. Цю сміливу  релігійну  реформу  впро- вадив Аменхотеп IV, який правив близько 17 років в XІV столітті до нашої ери. Фараон-реформатор замінив культ Амона-Ра  і цілий пан- теон богів культом  єдиного  бога Сонця  — Атона. Він змінив  навіть своє ім’я, назвавшись  Ехнатоном  (ім’я означає корисний  для Атона), переніс  столицю  на північ від Фів  у новозбудоване місто Ахетатон (тобто Горизонт Атона). При розкопках цього міста (тепер місто Ель- Амарна)  в одній із майстерень  знайдений скульптурний портрет  го- лови цариці Нефертіті, головної дружини Ехнатона. Цей невеличкий скульптурний портрет  слушно вважається одним зі світових шедев- рів мистецтва.

Реформа  Ехнатона була викликана гострим конфліктом між старою  родовою   аристократією,  яка   підтримувалася  фіванськи- ми жерцями,  та молодою знаттю, що виросла  на службі у фараона. Новий  культ не зміг пересилити традицію, і після смерті Ехнатона культ  Амона-Ра  поступово  відновили,  а бога Атона і фараона-єре- тика прокляли.

В епоху Нового  царства  єгипетська-культура інтенсивно  поши- рюється за межі Єгипту, взаємодіючи  з культурами сусідніх народів.

Значну   кількість   елементів  єгипетської   державності   переймає Нубія. Вона сприймає канон єгипетського мистецтва, запозичує  релі- гію та ієрогліфічне письмо. Відчутним був вплив Єгипту та культури Лівії, Ефіопії, областей Судану й Західної  Африки. Царі Бібла вико- ристовували єгипетську писемність для своїх написів; місцеве жіноче божество Баалат  Гебал набуло під впливом  єгипетського  культу рис богині Хатхор. Деякі запозичення, хоч і обмежені зовнішніми  форма- ми (елементи декору архітектурних споруд, будинків, стели на моги- лах, побутові предмети, риси іконографії  місцевих божеств),  просте- жуються в культурах Сирії та Фінікії.

Як результат  контактів  з іншими  культурами, особливо  культу- рами Близького Сходу й Месопотамії,  в самому Єгипті поширюється шанування войовничих азійських  богів і богинь. Це були близькос- хідні Баал і Решеф, месопотамські Іштар, Анат та ін. В літературі  по- ширюються семітизми.

 

В  Єгипті  ще  рафінованіших  форм  набуває  рельєф,   пластика. Більш складною і багатою стає технологія  ювелірної справи.

Деякий  спад у розвитку  Єгипту змінився  піднесенням під час правління XIX  династії,  особливо  за фараонів  Сеті І та Рамсеса  II. Останній збудував знаменитий печерний храм із чотирма гігантськи- ми статуями  самого фараона в Абу-Сімбелі.

Значна  спадщина  залишилася після  Нового  царства  не лише  в архітектурі,  скульптурі,  живописі. Збагатилася новими жанрами й література: збереглися твори любовної лірики, сатири, історичні та міфологічні твори, автобіографічні записи. В літературі, особливо після  перемоги  Єгипту  над гіксосами,  червоною  ниткою  проходить тема оспівування ратної слави. Під впливом пафосу офіційної літера- тури змінюється тональність навіть заупокійних текстів. Так, у «Кни- зі мертвих» гімни богам немовби відтісняють ритуал на другий план. Любовна лірика пориває з культом і в так званих «піснях услади сер- ця» постає  як лірика  світська, позахрамова.  В одній з таких пісень, що мали широку популярність, описуються  страждання красуні, яка воліє потрапити  до гарему фараона «Мехі» (можливо, Хоремхеба).

В той самий час виникає  жанр пародії. Так, у «Суперечці  Хора з Сетом» боги зображаються в досить непривабливому вигляді,  а міф про Осіріса  втрачає свій сакральний характер. «Взяття котячої  фор- теці» — яскравий приклад  пародії на оспівування вояцьких  доблес- тей.

Пізній період історії  Стародавнього Єгипту  (XI  ст. — 332 р. до н.е.) характеризується загалом подальшим  занепадом держави, поси- ленням впливу елементів лівійської, ассирійської, грецької, перської культур.

На початку XI століття до нашої ери в Єгипті знову відновлюють- ся два царства: Нижньоєгипетське (столиця — м. Таніс)  та Верхньо- єгипетське  (столиця — м. Фіви).

Держава ще пережила розквіт за часів правління XXVI так званої саїської династії  фараонів.  Засновник цієї династії  Псамметіх  І, ви- ходець з міста Саїса в Дельті, визволив Єгипет від загарбників  та зно- ву об’єднав. Фараон  Неко  II на короткий  час відновив  панування в Сирії. За його наказом навіть відбулася дворічна експедиція  навколо Африки через Червоне море та прибережні води Індійського та Ат- лантичного  океанів, про що згадує Геродот.

 

Однак Єгипет не зміг протистояти новій хвилі азійських завойов- ників — персам і після поразки від війська Камбіза в битві під Пелу- зією (525  рік до н.е.) надовго залишився в орбіті перських  впливів. Самі перси високо оцінювали  культурний потенціал  Єгипту  й раху- валися з ним в економічній, дипломатичній і культовій  політиці. Так, Камбіз доводив законність  своєї коронації  на престол фараонів  тим, що називав  себе сином царя Кіра від доньки фараона  Апрія Нететіс. Камбіз  був посвячений жерцями  в містерії  богині  Нейт,  патронеси міста Саїса, і, як саїські царі, мав титул «Син Ра, подоба Нейт», тобто підтримував ідею неперервності влади  фараонів.  Дарій  І наказував зображати  себе в єгипетських військових  обладунках.  Перські  царі зводили храми богам Єгипту, розраховуючи на прихильність впливо- вої касти єгипетських жерців.

З часів домінування в Єгипті  Саїса офіційною  писемною мовою стає демотична. Вона мала значну кількість запозичень з арамейської мови й нагадує нашу стенографію,  важко прочитується спеціаліста- ми, а назву свою дістала від Геродота.

Життя в долині  Нілу  в Пізній  період тривожне,  багате на події, що несуть  зло колись  великій  і могутній  державі.  Постійно  зміню- ються династії. Мов чиясь  безжалісна  рука піднімає  суспільство  на хвилі розквіту, а потім кидає у безодню всеохоплюючої кризи. З краї- ни-завойовника Єгипет перетворився на країну — об’єкт агресії, доля якої вирішувалася поза її межами й життя в якій було сповнене стра- ху перед нападом  чергових  зайд-грабіжників. Ситуація загострюва- лася міжусобицями володарів  окремих областей Єгипту, що втратив цілісність.

Така нестабільність життя суспільства  не могла не викликати хвилю захоплення чудесами, сліпе довір’я оракулам  богів. Гімни бо- гам, що складаються в цей час, за силою поезії, за глибиною  образів своїх і щирості почуттів, у них вкладених, нагадують біблейські псал- ми. Результатом цієї нестабільності було й посилення апокаліптич- них настроїв.

Більш  глибоким  стає етичний  зміст дидактичної літератури.  Ба- гато дослідників вбачають  значну  кількість  паралелей  у «Повчанні Аменемопа» (XXII–XXVI династії)  та «Притчах  Соломонових». Згадаємо, що й у «Діяннях святих апостолів» підкреслено: «І Мойсей був навчений всієї премудрості єгипетської...» (6:23).

 

У 332 році до нашої ери Єгипет відвоювали у персів війська Алек- сандра Македонського, якого коронували як фараона  і за традицією проголосили сином бога Амона, володарем Обох Земель.

Останній  напис ієрогліфами датується  394 роком, а в 535 році за імператора  Візантії  Юстиніана  перестав  існувати  храм Ісіди на ост- рові Філе. Так згасли останні жарини від колись могутнього вогнища єгипетського язичництва, а разом з ними і велична оригінальна куль- тура Стародавнього Єгипту.

Міфологія, релігія, культи, обряди. Скласти уявлення про віру- вання, культи, обряди стародавніх єгиптян допомагають різноманітні релігійні тексти: гімни й молитви богам, записи поховальних обрядів на стінах гробниць. Найважливішими є так звані «Тексти пірамід» — складна  система  заклять,  замовлянь і молитов,  що супроводжували заупокійні  царські  ритуали.  Їхні тексти  вирізані  на стінах внутріш- ніх приміщень  пірамід фараонів  V та VI династій  Давнього  царства (XXVI–XXIII ст. до н.е.). Найстаріший текст знайдено в піраміді фа- раона Унаса, мабуть, останнього  правителя V династії, але характер накреслення ієрогліфів,  стиль  написів,  лексика  та інші особливості вказують, що тексти в такому вигляді  існували  навіть у додинастич- ний період.

Для реконструкції найважливіших сторін життя суспільства Ста- родавнього  Єгипту  використовуються й так звані «Тексти  саркофа- гів», що збереглися  на саркофагах  епохи Середнього  царства (XXI– XVIII  ст. до н.е.), а також  «Книга  мертвих»,  створена  від періоду Нового царства й до кінця історії Стародавнього Єгипту, та численні збірки заупокійних текстів. «Книга мертвих» була написана частково на основі найдавніших релігійних  текстів. Це найпопулярніша збір- ка релігійних  текстів і заклять  у Стародавньому Єгипті. Примірники ілюстрованої  «Книги мертвих» клалися до гробниці поруч із мумією померлого і слугували йому дороговказом  у потойбічному  світі.

За релігійними уявленнями жителів Стародавнього Єгипту, схід, де встає  сонце, місце народження й відродження,  а захід, де сонце зникає,  — місце смерті й потойбічного  життя.  Схід називався Краї- ною Бога, адже там сонце кожного дня піднімалось у славі.

Як  життя  цілій  країні  приносили грудки  родючого  мулу,  так  і життя  взагалі,  вважали  єгиптяни,  виникло  на  первісному  пагорбі.

 

У «Книзі  мертвих»  перша  поява  Ра-Атума  — бога-творця — відбу- вається  саме на «первісному  пагорбі, що в Єрмополі».  Єгипетський ієрогліф, яким позначали  первісний  «пагорб творення»,  читався  і як

«являтись у славі». Він зображав кулястий пагорб, з якого вгору під- німаються сонячні промені, і тим самим давав дохідливу графічну ілюстрацію дива першої появи бога-творця.

В давні часи бог сонця мав свою сім’ю богів, яка складала  також вищу раду богів. Ця група богів була Енеадою, Дев’ятерицею, що мала центральне  святилище у храмі Сонця  в місті Іуну поблизу  Мемфіса (грец. Геліополь).  До Енеади входили чотири пари богів, пов’язаних родинними почуттями, що мали спільного предка: Атум, Шу, Тефнут, Геб, Нут, Осіріс, Ісіда, Сет і Нефтіда.  Бог сонця Атум, що з’явився на вершині  первісного  пагорба, виник,  за єгипетською  традицією,  «сам собою». Ім’я Атум означає «все», а також «нічого». На думку Дж. Віл- сона, Атум означає  щось всеохопне  й водночас  — порожнечу,  при- чому скоріше порожнечу  початку, ніж кінця. За «Книгою  мертвих», боги виникли  після того, як Атум дав імена частинам  свого тіла. За особливостями первісної магічної свідомості акт вимовляння нового імені мислився як акт творення.

У «Текстах пірамід» дається дещо інша картина. Звертаючись до Атума і нагадуючи, що він був на вершині первісного  пагорба, напис продовжує: «Ти виплюнув те, що було Шу. Ти вирвав те, що було Тефнут».

Подружня пара Шу, бога повітря, і Тефнут,  богині вологи, поро- дила бога землі Геба і богиню неба Нут. За іншою версією, бог повіт- ря піднявся  й відірвав небо од землі. Своєю чергою, Геб і Нут, земля і небо, створивши  сімейну  пару, породили  дві пари, бога Осіріса  та його дружину Ісіду й бога Сета з його дружиною Нефтідою.

Геродот писав про надзвичайну релігійність  єгиптян,  що їх виді- ляло  серед інших народів. Спочатку  богів зображали у вигляді  тва- рин, пізніше  вони набували  подоби людей із головами  тварин.  Так, бог Ра мав голову сокола, Сехмет— лева, Анубіс — собаки чи шакала, Хатхор — корови, Хнум — барана. Існували боги тільки з людськими рисами — Пта, Мін, Осіріс.

Поклоніння тваринам  практикувалося ще  в архаїчний  період, але найбільшого  розвитку  культ тварин  досяг у період Нового  цар- ства. Найпоширенішим був культ  священного  бика Апіса. Як богів

 

шанували й інших тварин — крокодила, кішку, мавпу, ібіса. Тіло померлої  священної  тварини  муміфікували й ховали  в саркофагах. За тисячоліття культ поклоніння тваринам  перетворився на релігію простого народу.

Жерці намагалися систематизувати безліч богів, визначити ієрар- хію їхніх взаємозв’язків. Але, як і в Месопотамії, після змін у суспіль- но-політичних умовах  занепадали  або підносилися міста, а разом  з ними і їхні боги-покровителі. Так, на початку  історії Єгипту  голов- ним богом пантеону богів був Птах, якому і приписувалося творення світу. Потім його місце посів Хор, далі — Ра й Осіріс, нарешті Амон став головним богом єгиптян.

Боги  зв’язані  сімейними  узами.  В Ранньому  царстві  в Мемфісі Птах був богом-вітцем, його дружина — богиня Сехмет, син — бог Нофертум. Птах як один із найстаріших богів, згідно з «Мемфіським богословським трактатом», створив світ, дав життя іншим богам і лю- дям. У пізніші часи його стали ототожнювати з богом Сонця. Сехмет мала подвійну сутність: була богинею війни і спустошення, але також і богинею-заступницею. Син Птаха Нофертум був богом рослинного світу й зображався у вигляді квітки лотоса.

В Новому царстві найзначнішою тріадою стали боги з міста Фіви: Амон, його дружина Мут і син Хонсу. З рядових богів Раннього  цар- ства, починаючи від XVIII династії, Амон став головним богом Єгип- ту внаслідок зростання  політичного впливу касти жерців. Верховний жрець Амона (пізніше його ототожнили з богом Сонця Ра і стали зва- ти Амон-Ра) мав у своїх руках велику політичну  владу, міг впливати на фараонів  і навіть  стати  фараоном,  як це трапилося приблизно в

1070 році, коли влада у Фівах  перейшла  до верховного  жерця  Амо- на — Херіхора. Мут була богинею неба. Хонсу мав повну владу в цар- стві мертвих і був богом Місяця.

Серед названої Дев’ятериці богів Осіріс, Ісіда та їхній син Хор створюють ще одну тріаду богів. За традицією, Осіріс — перший пра- витель  Єгипту,  він навчив  людей  обробляти землю,  створив  перші закони.  У «Книзі  мертвих»  його названо  зерном, а в «Текстах  піра- мід» — богом виноградної  лози.  Осіріс  — бог родючості,  в його об- разі втілювалися поняття  смерті та відродження,  у міфах про нього відображена  природна  зміна пір року, осіннє в’янення і весняне від- родження  природи.  В епоху  Середнього  царства  епізоди  міфів,  де

 

центральним персонажем був Осіріс, відтворювали під час святкових дійств, а вже в грецький  період ці свята перетворилися на дуже по- пулярні в народі містерії.

Ісіда — богиня родючості — стала також символом подружньої вірності й материнства. Її шанували як велику чаклунку. У греко- римський  період культ Ісіди як великої богині-матері  поширився да- леко за межі Єгипту. Предмети її культу знайдені на території римсь- кої провінції Паннонія (нинішні Австрія та Угорщина).

Хор став символізувати владу  фараона  й тому фараони  носили його ім’я.

Образ Ісіди з маленьким  Хором на руках став одним із прообра- зів християнської Марії з Христом-немовлям. Іноді Ісіду зображали в момент, коли вона годує груддю дитинча.

Уявлення стародавніх  єгиптян  про потойбічне  життя  мали вирі- шальне значення в їхній релігії. Ці уявлення справили значний вплив на розвиток  і формування стилю пірамід і гробниць, на всю архітек- туру Стародавнього Єгипту.

Основною  умовою загробного життя  вважали  збереження  тілес- ної оболонки померлого. Для цього тіла мерців бальзамували, прагну- чи зберегти зовнішній  вигляд. Крім цього, рідня небіжчика  забезпе- чувала його всім необхідним, що могло знадобитись у потойбічному світі. Задля цього ж робили  й жертвопринесення біля гробниці: по- мерлому давали харчі в дорогу, напої та одежу. Предмети, що клались до могили,  могли  мати й символічний характер,  як, наприклад,  ма- ленькі глиняні тарелі з глиняними зображеннями страв.

У відповідний час кожного року потрібно було приносити по- мерлим реальні або символічні  жертви. Біля  пірамід будувалися  для цього  храми,  де статуя  фараона  із свого  покою  через  спеціальний отвір могла спостерігати  за ритуалом  жертвопринесення. Бажання підтримати  життя  небіжчика  за межею покинутого  світу було таким сильним,  що, як показує  одна з гробниць Середнього  царства, в одяг крітських послів, зображених на стіні гробниці, була внесена поправ- ка — відповідно до зміни моди — на довжину парадних спідничок.

За часів Середнього царства до могили клали маленькі статуетки слуг і рабів. Пізніше в Новому царстві вони були схожими на малень- кі мумії і називались «ушебті». Так як і в земному житті, в загробному світі вони мали служити померлому й виконувати за нього роботу.

 

Уявлення про життя в потойбічному  світі не були у єгиптян  зав- жди одними  й тими  самими.  В архаїчний  період безсмертя  й вічне життя символізували зірки, які постійно виднілися на небосхилі (на- приклад, Полярна зоря). Саме до неї прямували душі померлих, тому вхід до піраміди  робився  завжди  на північ. У Давньому  царстві  цю роль починає  відігравати  Сонце. Бог Сонця  Ра мандрує  вночі краї- ною мертвих  і вершить  над ними  суд. Пізніше  цим почав займати- ся бог Осіріс, який  став володарем  загробного  світу. Загробний суд добре описаний у 125-му розділі «Книги мертвих». У присутності Осіріса та інших богів вершиться психостасія: зважування серця по- мерлого на вагах, урівноважених пером (символом богині істини  та порядку Маат). Грішника поглинало страшне чудовисько Аммат (лев із головою крокодила), а праведник  оживав для щасливого життя на Полях Іару — на «Полях очерету».

Духовний світ стародавніх єгиптян тісно пов’язувався з їхньою вірою  в потойбічне  життя.  За  релігійним  ученням  єгиптянин мав кілька  душ. Головними  були  «Ка»  та «Ба».  «Ка»  мислилась як ду- ховний  двійник  людини,  з яким  вона зустрічається після  смерті. В культі мертвих «Ка» відігравала дуже важливу роль. Гробницю на- зивали «Будинком Ка», а жерця, що виконував поховальні обряди, —

«служителем Ка». Ця душа забезпечувала померлому  існування  піс- ля смерті, робила можливим виконання життєвих  функцій. Графічно

«Ка» зображалась у вигляді руки, що підгримує, захищає.

«Ба» за аналогією можна назвати «чистим духом». Ця душа за- лишала людину після її смерті і прямувала на небеса. «Ба» мислилась як внутрішня енергія людини, її божественний зміст.

Ім’я людини — це не просто набір звуків чи слів: це ще одна душа людини «Рен». Ім’я дається на честь божества-покровителя: «Хорі» — на честь бога Хора, «Хнумхотеп» — на честь бога родючості бараного- лового Хнума, «Рамсес» — на честь Ра.

Крім названих,  у єгиптян  було ще дві душі «Ах» («Сяяння») та

«Шуїт» («Тінь»). Про них відомо ще досить мало.

Беручи до уваги буквальне значення цих понять, вжитих для назв душ, можна припустити, що вони відображають  суто моральний ас- пект релігійних  вірувань — це немов одночасно співіснуючі в людині сяючий ореол благодіяння і тінь гріховності.

Спочатку право на існування  в загробному світі мав тільки фара- он. Тіло покійного фараона переправляли з Мемфіса  через Ніл у До-

 

текст, про який  ідеться, прагне довести пріоритет  молодого бога пе- ред старшим. У цьому разі трактат схиляє  симпатії до бога Птаха (а отже, і міста Мемфіс), показує його спадкоємцем геліопольського бо- га-творця  Атума.

В текстах про творення,  які згадувалися вище, використовували- ся для зображення цього важливого  факту фізичні терміни: бог відді- ляв небо від землі або породжував повітря й вологу. Мова ж трактату сповнена філософських термінів у тій мірі, на яку був здатний жрець- єгиптянин того часу. Творення пов’язується з думкою, котра відвідала серце бога, з мовленням повеління, яке втілює цю думку в реальність. Такий  характер  творення  за допомогою уяви і словесного  мовлення, звичайно,  мав емпіричні корені в житті стародавнього єгиптянина: правителю  належала  влада створювати через повеління.  Використан- ня таких термінів, як «серце» (для  назви думки)  і «язик»  (для  назви наказу),  пов’язує «Мемфіський богословський трактат» із традицією, але в ньому вже закладено  можливість  нового підходу до вирішення проблем,  зреалізовану в ученні  про Логос  (згадаймо  і євангельське

«Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог»).

Думка і мова були з давніх-давен  атрибутами  влади  в Єгипті.  В ранніх літературних творах вони зображались як божества, пов’язані з богом Сонця: Ху, «владне висловлення», мова в такій мірі дійова, що здатна творити, і Сіа, «пізнання»,  осягнення в думці ситуації, предме- та, уявлення. Ху і Сіа виступали атрибутами  керівної влади. У «Тек- стах пірамід», що датуються ближчим до нас часом, правлячий бог залишає  свій храм і передає свої функції  померлому  царю, оскільки небіжчик «опанував Ху, оволодів Сіа». В мемфіському трактаті ці два атрибути виражені матеріальними термінами: серце — орган, де зарод- жується думка, язик — орган, що цю зароджену  думку перетворив  на чуттєву реальність. Усе це приписується діяльності мемфіського бога Птаха, котрий сам є думка й мова в кожному серці і на кожному язиці. Таким чином, автор трактату зводить все до єдиного начала: «Трапи- лось так, що серце і язик правлять всіма членами тіла, навчаючи, що Птах — у кожнім тілі у вигляді серця і в кожних устах у вигляді язика, всіх богів і всіх людей, і всіх тварин, усіх гадів і всього, що є живим, через його (Птаха) задум (у вигляді  серця)  і наказ (у вигляді  язика) всього того, що він бажає». Творення зображається не як одноразовий акт, воно відбувається завжди і скрізь, де наявні думки й повеління.

 

У Стародавньому Єгипті виникли  різноманітні твори художньої літератури  (міфи,  казки,  повісті,  повчання) і досягли  високого  ху- дожнього рівня. Літературні твори, як поетичні, так і прозаїчні, мали строго ритмічну  форму. Вплив консервативної релігійної ідеології зумовив  збереження  протягом  тисячоліть традиційних сюжетів, лі- тературних  мотивів, жанрів і форм. Зв’язок літератури  стародавніх єгиптян  з релігією, однак, не позбавляв  її розвитку. Так, у період Се- реднього царства з’явилися  художні твори світського  характеру,  по- вісті та оповідання  про пригоди мандрівників у південних  та азійсь- ких країнах.  Серед  літературних жанрів  особливу  увагу  приділяли дидактичній літературі.

В «Повчанні  Хеті, сина Дуауфа, своєму сину Пепі» Хеті, мабуть, професійний писар, упевнено і зі знанням  справи наголошує на пере- вагах своєї професії: «Дивись,  немає посади, де не було б керівника, крім посади писаря,  адже він сам начальник». Водночас  він у дета- лях змальовує картину важкого, голодного існування  простих людей:

«Кожен ремісник... уночі, коли він вільний, він працює більше, ніж можуть зробити його руки. Каменотес... коли закінчує, руки його па- дають, і він стомлений.  І так сидить він до смеркання,  коліна  його і спина зігнуті».

Песимістичними мотивами  сповнена  «Бесіда  зневіреного  зі сво- їм «Ка»». Людина, яка готова відмовитися від життя, сперечається зі своїм «Ка». Цікавий  акцент цього твору — «Ка», що було, як ми вже знаємо, виявом вічного життя, не може після аргументації людини твердо засудити  смерть. Висновок  робиться  тільки один: світ, у яко- му живе людина, ворожий їй, і тільки загробне життя може принести полегкість.

Образотворче мистецтво, скульптура,  архітектура. Зобра- жуючи людину, художники  Стародавнього Єгипту виходили  з тра- дицій, що виникли  ще в часи архаїки. Майже  завжди  фігура людини зображається у фас, а її голова й ноги — у профіль.  Така особливість пов’язана з тим, що одним із джерел живопису була піктографія, пере- хідна форма до ієрогліфічного письма. Зображення людини, що супро- воджувало знаки письма, мало відповідати накресленню  цих знаків.

Особливості персонажів  зображень  передавалися через титули, ім’я-ієрогліф  і масштаб. У багатофігурних композиціях, наприклад,

 

фараон або вельможа, своїм зростом домінують над почтом, а набли- жені до фараона вищі за простих смертних, рабів. Реагуючи на зміни в житті суспільства,  його розшарування, зображення набуває ієрархіч- ного порядку,  його головні персонажі  займають  верх і центр компо- зиції. До цього слід додати і те, що портрет, як і вічне життя, вважав- ся можливим тільки  для фараона  або визначної  людини.  Всі рядові персонажі зображалися схожими один на одного як краплі води, адже простий  смертний  не мав права бути зображеним інакше, ніж інші, виділятися з маси.

До обряду поховання фараона входило відливання посмертних масок із гіпсу, а потім із дорогоцінного  металу. Від них бере початок скульптурний портрет Стародавнього Єгипту. Фараони IV династії, котрі вважали  себе богами, зводили  собі портрети-пам’ятники ще за життя.  На цих портретах  вони зображені  як втілення  того чи іншо- го бога, у вигляді  сфінксів.  Згадувана реформа  релігії  Аменхотепа IV вплинула  і на традиції  в мистецтві  того часу: цей фараон  зобра- жався вже не як божество, а подібним до самого себе. Портрет фа- раона-єретика в молодому  віці відображає  його характерні  риси, що легко запам’ятовуються: різко  окреслені  вилиці,  довгий  ніс, гостре, виступаюче  підборіддя,  досить великий  рот, нерозвинуте кволе тіло із впалими  грудьми. До речі, греки, за Б. Ріджуеєм,  познайомившись близько 700–650  років до н.е. з єгипетською  скульптурою,  запозичи- ли технічні прийоми різання мармуру, а також найбільш уподобаний ними статуарний  тип чоловічого зображення.

У портреті дружини фараона Нефертіті вдало передані неповтор- ні індивідуальні риси цариці. Водночас у цьому портреті втілено іде- ал митця,  що поєднував  уявлення про жіночність,  тендітність,  муд- рість, чарівність та світлу печаль, яка бринить у прекрасному образі.

Одна з перлин живопису  Стародавнього Єгипту зберігалася  в Саккара  в мастабі знатного єгиптянина Ті, який жив за правління V династії. Живопис цього часу набуває декоративного і деякою мірою гіперболічного  характеру. Ті зображений під час полювання  в очере- тяних хащах. Навкруг  чиновника,  фігура якого подана в традиційній манері, немовби оживають болотисті хащі, що аж кишать рибою, кро- кодилами,  гіпопотамами,  а також маленькими пташками  і звірятка- ми, котрі снують поміж високих  стебел папірусу з їхніми чарівними квітами й бутонами.

 

Стебло папірусу, бутон його квітки та сама квітка стають по- пулярними мотивами  і в архітектурі  Стародавнього Єгипту.  Квіт- ка папірусу, як і священна змія, була символом Нижнього Єгипту. Форма  колон у храмах нагадувала в’язанку стебел папірусу, капітелі колон мали форму розкритої  квітки або закритого  бутона квітки па- пірусу, крони пальми, голови божества (Хатхор або Осіріса). До речі, іонійська капітель має єгипетське походження, а прототип дорійської знаходимо в Дейр-ель-Бахрі у храмі XVII століття до нашої ери.

Найбільшою храмовою спорудою Давнього Єгипту був Карнаць- кий храм площею 5 тис. кв. м, який  прославляв Амона і могутність Єгипту1.  Побудований у північній  частині міста Фів на східному бе- резі Нілу, цей комплекс  від часів XIX династії вважався  державною святинею. Фараони будували туг протягом двох тисяч років, і в пері- од Нового царства храм вже мав свій характерний вигляд.

Фараон  Тутмос III будував в Карнаці більше за своїх попередни- ків. Найвизначніша його споруда — архітектурний комплекс  у схід- ній  частині  храмового  ансамблю.  Комплекс  складається з великої зали для свят і численних  допоміжних  приміщень  навколо неї. Сама зала розділена  на п’ять проходів-нефів. Це перший в історії приклад планування соборного  типу: дах головного  нефа спирається на під- вищені опори й тому підноситься над стелею інших нефів-кораблів. Світло проникає до зали через розміщені в головному нефі вікна. Ви- сока стеля пофарбована в синій колір і прикрашена золотими  зірка- ми. Інші, вужчі нефи, відмежовані  один від одного чотиригранними стовпами,  вкритими барельєфами. Приміщення навколо  зали й мо- лільні теж прикрашені на диво витонченими рельєфами.

За наказом фараонів Сеті І та Рамсеса II споруджена величезна (її розміри 102  53 м) прекрасна  колонна зала, яка вважається одним з наймонументальніших інтер’єрів архітектури Стародавнього Єгипту. Поздовж  осі зали здіймається подвійна колонна галерея Аменхотепа III. Висота колон (загалом їх 134) сягає 23 м. Стеля, підтримувана ко- лонами, підноситься над сусідніми прогонами  на 10 м. Звідси  світло проникає всередину споруди через вікна з кам’яними ґратами. На капі- телі колон у формі розкритих квітів папірусу падав могутній потік со- нячного світла. Капітелі інших колон, які «ховалися» в напівтемряві,

1 Карнак  — назва сучасного селища на місці храму. Давні єгиптяни називали свя- тилище Іпет-Сут.

 

мали форму нерозкритих бутонів. Колони, як і стіни зали, вкриті ко- льоровими  барельєфами. Стіни  до того ж прикрашені барельєфами ззовні.

Культура  Стародавнього Єгипту  значною мірою вплинула  на іс- торичний  і культурний розвиток  народів Передньої Азії, античної Греції та Стародавнього Риму. Ремесла Єгипту (ткацтво,  гончарство, металообробка,  суднобудування, виготовлення скла, монументальне будівництво  та обробка  каменю, землеробство), елементи  наукових знань  (астрономія, математика,  медицина),   що  сформувалися  тут, стали основою подальшого розвитку  світової культури.

Від єгиптян європейці отримали назви 12 зодіакальних сузір’їв, сонячний   календар  (основа  так  званого  Юліанського календаря), навчилися визначати площу кола, об’єм зрізаної піраміди, площу по- верхні півкулі, взяли немало рецептів лікувальних засобів, дізналися про цілющі властивості  рослин і мінералів, особливості діяльності людського організму. Згідно  з античною  традицією  багато видатних греків побували в Єгипті й перейнялися його глибокою мудрістю. Се- ред них називають  Солона,  Піфагора,  Фалеса,  Гекатея Мілетського. Плутарх  сповіщає,  що Євдокс  вчився  у Ксенофона  з Мемфіса,  Со- лон — у Сонхіта із Саїса, Піфагор  — у геліополіта  Ойнуфея. Цей Пі- фагор,  підкреслює  Плутарх,  захоплювався жерцями  й «наслідував їхню таємничу символіку, оповиваючи вчення іносказанням».

Своєрідний тип східної деспотії, який  склався  як результат  по- шуків найбільш раціональної форми державного будівництва,  так чи інакше враховувався в практиці інших країн.

Єгипетська  монументальна архітектура,  оригінальна скульптура, витончений живопис, міфологія,  релігія, релігійно-філософська та світська  поезія  і проза як довершене  втілення  людського  духу при- крашають скарбницю світової культури.

Рекомендована література

1. Антес Р. Мифология в Древнем  Египте // Мифология древнего ми- ра. — Москва, 1974.

2. Антонова Е. В. Обряды  и верования первобытных  земледельцев Вос- тока. — Москва, 1990.

3. Афанасьева В. К. Гильгамеш и Энкиду. — Москва, 1979.

 

4. Бикерман Э. Хронология древнего мира. — Москва, 1976.

5. Дженкинс Нэнси. Ладья под пирамидой. — Москва, 1986.

6. Древние цивилизации. — Москва, 1989.

7. Искусство Древнего Востока. — Морква, 1971.

8. Кленгель-Брандт  Э. Вавилонская башня. — Москва, 1991.

9. Кремер С. Н. История начинается  в Шумере.  — 2-е изд. — Москва,

1991.

10. Культура  Древнего Египта. — Москва, 1976.

11. Ламберг-Карловски  К., Саблов Дж. Древние  цивилизации: Ближний

Восток и Мезоамерика. — Москва, 1992.

12. Лацис И. А. Культура  Древнего Египта  // История древнего мира. — Москва, 1983. — Ч. 1.

13. Матье М. Э. Искусство Древнего Египта. — Ленинград, 1961.

14. На ріках вавілонських:  3 найдавнішої  літератури  Шумеру,  Вавілону, Палестини.  — Київ, 1991.

15. Оппенхейм  А. Древняя Месопотамия. Портрет  погибшей  цивилиза- ции. — 2-е изд. — Москва, 1990.

16. Поэзия  и проза Древнего Востока // Библиотека Всемирной  литера- туры. — Москва, 1973. Т. 1.

17. Целлар К. Архитектура  страны фараонов. — Москва, 1990.

18. Эпос о Гильгамеше («О все видавшем»). — Москва; Ленинград, 1961.

19. Яйленко  В. П. Архаическая  Греция  и  Ближний Восток.  —  Москва,

1990.