Історія світової культури - Навчальний посібник (Левчук Л. Т)

Розділ iii. раннІ форми культури

Культура збирання і полювання.

Неолітична революція й культура раннього землеробства.

Культура збирання і полювання

Історія людства налічує 35–40 тисяч років. Найтриваліший її відтинок  історики  найчастіше  називають  первіснообщинним ладом або кам’яним віком. У культурології ці терміни можна вживати  хіба як допоміжні:  адже в цю епоху існували  два принципово різні типи культури. Один спирався  на привласнювальне господарювання, дру- гий — на продуктивне. До продуктивного господарювання людство перейшло приблизно за 12–8 тисяч років до нашої ери. Вся попередня культура  Ноmо sapiens sapiens — це культура  збирання й полювання.

З чого  слід  починати   розповідь  про  еволюційний успіх  люд- ства? Мабуть, від того часу, як Homo sapiens sapiens лишився  єдиним представником людського роду після зникнення з лиця  землі Homo neandertales. Із усіх Homo sapiens, що виникли  в ході біологічної ево- люції, зберігся  лише Homo sapiens sapiens. У нього за плечима  були вже  мільйони  років  генетичної  та чималий  період  культурної  ево- люції. Біологічна й культурна спадщина  сучасної  людини  великою мірою ґрунтується на досвіді стародавнього збирача, рибалки  й мис- ливця.

Спроба описати культуру збирання й полювання, якою вона була, приміром, 15 тисяч років тому, наражається на цілу низку труднощів. Поведінку  людини за тієї доби не можна порівняти  з поведінкою на- шого сучасника, що живе в умовах науково-технічної цивілізації.

 

Знання  про тодішню культуру ми дістаємо, вивчаючи життя племен збирачів і мисливців, які збереглися донині, а також вивчаючи рештки матеріальної культури  первісного суспільства.

За оцінками  вчених, у найвіддаленіших районах  Землі,  — в пус- телях Австралії, африканських джунглях,  болотах Амазонки, в Арк- тиці живуть близько 50 тисяч людей, що не знають сільського госпо- дарства й добувають їжу збиранням,  полюванням і рибальством.  Це останні представники первісної культури.  Наукове,  всебічне вивчен- ня племен збирачів і мисливців почалось у XIX столітті, коли об’єктів для такого вивчення  було досить. І хоча нині первісна  культура  в її незайманому вигляді  зникає,  цінні відомості про поведінку збирачів і мисливців здобуті завдяки  спостереженням за їхніми останніми  по- коліннями.

Збирачі  й мисливці жили та кочували, об’єднані в невеликі групи з 40 або трохи менше осіб. Жінки збирали рослинну їжу, чоловіки полювали  й рибалили. Такий розподіл праці за статевою ознакою іс- нує майже  в усіх племенах,  які дотепер залишилися на цьому рівні розвитку,  отже, він був характерний для культури  збирання й полю- вання. Цей спосіб добування  їжі вимагав кооперації та участі кожно- го члена групи, крім найменших  дітей. Умовою розвитку культури збирання й полювання  була мобільність  і нечисельність  такої трупи. Споживши добуту їжу в місцевості навколо стоянки, люди могли за- лишатися на попередньому місці, пристосувавшися здобувати  хар- чі із більшими  труднощами  (розширивши територію пошуків) або зменшивши реальне споживання. Це змушувало їх весь час пересува- тися, мандрувати в пошуках нових місцевостей, багатих на їжу. Вини- кали відносно стабільні щорічні маршрути, пов’язані з сезонним виз- ріванням  плодів, нерестом риб, міграціями  й розмноженням тварин. Упродовж  року кожен рід міг чотири-п’ять  разів змінити  місце сто- янки. Постійне  пересування встановлювало жорстку залежність  між кількістю  мешканців  і розміром  освоєної  ними  території.  Одержані в XIX столітті дані свідчать, що для підтримання життя однієї особи треба було близько двох квадратних  кілометрів  землі. Група з 40 осіб потребувала  території  у 100 квадратних  кілометрів.  Тобто до виник- нення сільського господарства на території, скажімо, сучасної Фран- ції могло жити  не більше  як 20 тисяч  осіб. Добування  їжі жорстко обмежувало й спрямовувало  всі форми поведінки збирачів і мисливців,

 

у тому числі пов’язаних із розмноженням. Оскільки постійно існува- ла небезпека скорочення здобичі, протягом останніх 20 тисяч років культури  збирання й полювання  чисельність  людської популяції,  за науковими даними, майже не збільшувалася.

Антропологам та етнографам  давно відомий звичай кочових племен, що діяв за потреби скоротити  свою чисельність.  Коли їжі не вистачало,  її переставали давати спершу старим людям, потому най- меншим дітям — дівчаткам, нарешті — хлопчикам.  У періоди голоду остання  їжа перепадала  тим, хто її добуває.  Умертвіння дітей було характерною  особливістю  поведінки збирачів і мисливців.  Кочове плем’я мало дітей не більше, ніж дорослі могли їх нести на собі.

Встановлено,  що жінка-бушменка несла свою дитину  7–8  тисяч кілометрів,  аж поки приблизно в 4-річному віці та вже могла покла- датися  на свої сили.  Дитину  часто вбивали,  якщо  вона народжува- лася  раніше,  ніж попередня  починала  впевнено  пересуватися сама. За оцінками антропологів, убивали половину всіх немовлят. Те, що життя зберігали переважно хлопчикам, свідчить про свідоме регулю- вання  росту населення,  — промовистий приклад  перемоги  культури над природою.

Природні інстинкти, що визначають поведінку тварини, успад- ковуються нею генетично. Навіть набувши нових форм поведінки, тварина  не здатна передати їх своєму потомству. Натомість у люди- ни навіть найпростіші форми поведінки вивчені: без допомоги до- рослих  дитина  не може відтворити  жодного елементу  культури.  До того ж, попри  довгий  строк  вагітності,  людська  дитина  з’являється на світ не досить сформованою, щоб сприйняти складну  культуру,  і потребує турботи й піклування дорослих. Кожне з відомих людських суспільств  знає  в тій чи іншій  формі  сім’ю, в якій  чоловік  разом  із жінкою опікується своїми дітьми, поки вони малі. Специфічна людсь- ка риса, абсолютно не властива тваринному  світові, полягає в тому, що самець людини добуває для своєї сім’ї їжу. Щоправда,  птахи також годують свій молодняк,  але вони перебувають на надто далекому від людини еволюційному щаблі. В найближчих до неї тварин, у прима- тів, самець може битися з іншими самцями за володіння  самицею або захищати її та дітей від хижаків, але він не годує їх.

Сьогодні ж біологи-еволюціоністи,  так  і антропологи  та етно- графи сходяться  на думці, що саме зміна поведінки самця  зумовила

 

виживання гомінідів як біологічного виду й поклала початок процесо- ві, який  називають  соціалізацією гомінідів або початком культурної еволюції. Великою  мірою це припущення пояснює  причину,  що спо- нукала нашого далекого пращура  до праці. Саме необхідність здобу- вати їжу для самки й дитини, не зумовлена  біологічно, відрізняє пра- цю людини від звичайного  пошуку їжі твариною. Не маючи фізичної змоги здобувати їжі більше, ніж потрібно було для задоволення влас- них потреб, самець мусив використовувати допоміжні засоби — засо- би праці. Необхідність виробляти засоби праці й сам її процес форму- ють свідомість і волю — основу подальшої еволюції людини. Зв’язок між самцем і самкою з дитиною вже відрізняється від суто біологіч- ного (статевого) зв’язку, оскільки  він ґрунтується не на інстинкті,  а на засвоєній поведінці; крім того, виникають зв’язки, неможливі у тваринному світі: чоловік — жінка, батьки — діти, мати — діти, бать- ко — діти, брат — сестра тощо.

Такий  тип зв’язку називається соціальним  (а спільнота  людей — соціумом, общиною, родиною). Він є передусім моральним  зв’язком, тобто засвоюється людиною через наслідування та виховання і сприймається як природний,  виступаючи  неписаним  законом.  Уяв- лення про сім’ю як основу «людської спільноти, єдність природного й соціального зв’язку людей, передусім між чоловіком і жінкою, що бу- дують свої відносини не на природних,  інстинктивних  засадах,  а на моральних, які поступово замінюють інстинкт, утвердилося в євро- пейській  науці вже в першій половині  XIX століття.  Причому  до та- кої думки схилялись і вчені, що дотримувались ідеалістичного та ре- лігійного погляду на виникнення людства і сім’ї (наприклад Гегель), і вчені-матеріалісти (Енгельс).

Для  сучасної  науки  про людство, яка спирається на матеріаліс- тичні засади і вважає людину результатом єдності природної  та культурної  еволюції, проблема вивчення  сім’ї як універсального суспільного  типу зв’язку лишається актуальною.  Американський антрополог Маргарет Мід зауважує: «Від соціального устрою сус- пільства залежить,  яких жінок і яких дітей забезпечуватиме чоловік, хоч головне правило тут, очевидно, передбачає, щоб він забезпечував жінку, з якою перебував у статевих стосунках, і все її потомство. При цьому може бути зовсім несуттєвим,  чи це його власні діти, чи яко- гось іншого чоловіка з того ж клану, чи просто законні діти його жін-

 

ки від попередніх шлюбів. Діти можуть опинитися в його домі також внаслідок  усиновлення, сирітства  тощо. Це можуть бути жінки його синів. Але уявлення про дім, у якому  разом  мешкають  чоловік  або чоловіки та їхні партнерки жінки, дім, куди чоловік приносить  їжу, а жінка готує її, є загальним  для всього світу. Проте ця картина  може видозмінюватись, і саме такі її модифікації показують, що це правило не є чимось біологічним»1.

Крім виховання в чоловіків  навичок  піклування про потомство, сім’я мала розв’язувати інші універсальні проблеми. Аби забезпечити міцність і тривалість стосунків у сім’ї, кожне суспільство повинне ви- рішувати проблему суперництва  чоловіків через жінок так, щоб вони не перебили один одного, не монополізували жінок, відігнавши надто багато молодих чоловіків, не повелися  жорстоко з жінками та дітьми в шлюбному суперництві.

Ще одна проблема, яку мусило вирішити первісне суспільство — за- хист статево незрілих дітей, що є суттю проблеми інцесту2. Основ- ні правила  інцесту охоплюють  три типи відомих відносин  у родині: батько — дочка, мати — син, брат — сестра. В усіх первісних  суспіль- ствах діти, незрілі  у статевому  відношенні,  захищені системою табу, що накладаються на стосунки  між братами  й сестрами.  Ідентифіка- ція дитини з батьками тієї ж статі, що і його власна, надає особливих форм заборонам, що накладаються на взаємовідносини батьків і дітей різної  статі. Захист  дітей від батьків  іншої статі, колись  усвідомле- ний як бажаний,  пов’язаний  водночас  і з потребою  захисту  батьків від дітей. Зберегти десятилітню доньку від домагань батька — необ- хідна умова соціального  порядку,  але й захист батька від спокуси  — обов’язкова умова його соціальної адаптації. Як правило, табу інцесту розширюється різними  шляхами,  так що статево незріла  дитина  за- хищена від усіх дорослих.

Суспільства, які складалися на основі принципу  взаємодопомоги чоловіків, а не їхнього суперництва,  перебудували  табу інцесту  та- ким чином, що в ньому наголошувалися  не необхідність стримувати родичів від боротьби між собою, а навпаки — потреба встановлюва- ти за допомогою шлюбів нові родинні зв’язки. Тому на гнівний  осуд заслуговує  чоловік,  який  не віддає свою сестру або дочку заміж, бо

1 Мид М. Культура  и мир детства. — Москва, 1988. — С. 313.

2 Інцест — табу на шлюб між кровними  родичами.

 

обов’язок чоловіка — створювати  нові родинні зв’язки за допомогою жінок, що належать  до його родини. В основі правила  інцесту є спо- сіб, за допомогою якого зберігається родинний  осередок, а стосунки в ньому стають особистими  й індивідуальними. Крім того, заборона кровозмішання з більш далекими  родичами є водночас основою для фіксування ступеня спорідненості.

Це дає змогу реконструювати процес створення первісних колек- тивів людей — родів. Рід — об’єднання людей, пов’язаних кровними узами.  Рід  складається з кількох  сімей, які  могли  протягом  досить значного часу вести самостійне існування. Таким чином, процес фор- мування  типів соціальної спільноти  людей ішов не від стада до сім’ї, а, навпаки, від парної сім’ї до роду, общини й складніших  форм спіль- ності людей: племені, етносу, народності, нації.

Завдяки  дослідженням еволюціоністів середини  XIX  століття, зокрема І. Баховена й Л. Моргана, в науці утвердився погляд на сім’ю первісних  Homo sapiens як на матрилінійну й матрилокальну. Він здавався  цілком логічним і обґрунтованим: за умов існування  гру- пового шлюбу батько дитини  був невідомий  — на відміну  від мате- рі. Тому й походження визначалося за материнською лінією, тобто матрилінійна стадія (матріархат) передувала  патрилінійній. Але до- сягнення  біології, психології  та етнографії  довели,  що це насправді не так. Проблема  встановлення батьківства  була не надто складною. Чоловік,  головний  добувач їжі (насамперед,  білкової),  відігравав ви- рішальну  роль у виживанні сім’ї. Тому хлопчик, вихований у родині батька, не міг після  шлюбу переходити  до сім’ї жінки.  Останні до- слідження суспільства збирачів і мисливців засвідчують, що найтипо- вішою формою традиційних  і первісних суспільств була патрилінійна локальна група, яка володіла окремою територією. Земля збирачів  і мисливців — основний  засіб виробництва, і володіння  нею є умовою виживання локальної  групи. Це не означає,  що територію  не вико- ристовують інші локальні групи. Але порядок такого використання суворо регламентований.

Як локальна  група розподіляла своє багатство, молодих дівчаток і хлопців, досить добре описано в етнографічній літературі. Але увага там приділялася переважно  статевій  сфері, а не економічному зміс- тові зв’язків  із іншими  локальними групами,  що не вичерпувалися самими шлюбними угодами. Угоди між цими групами для проведен-

 

ня ініціацій1 юнаків мали великою мірою господарський характер. Також  не можна нехтувати  економічні  обов’язки чоловіка  щодо ло- кальної групи його майбутньої  жінки, яку йому могли обіцяти ще до її народження.

Характерною рисою суспільства аборигенів Австралії, зазначає видатний  етнограф  Ч. Роуз, було співробітництво. Воно виявлялось у відносинах  між локальними групами: кожна намагалася  заснувати їх на взаємних  правах  і обов’язках.  Але поза обмеженим  колом  ло- кальних груп вона вже не мала жодних контактів.

Які  ж ресурси  використовувалися для  встановлення таких  від- носин? По-перше, існували природні багатства, пов’язані з землею локальної   групи:  тваринна  й  рослинна  їжа,  в якій  мають  потребу інші групи. По-друге,  її багатством  були люди, особливо  хлопчики, яким  доведеться  пройти  ініціацію,  й дівчатка,  котрі  наближаються до шлюбного віку: основна виробнича сила й майбутні батьки. На- приклад, юнак залишав  свою сім’ю і жив під час ініціації в наставни- ка, який міг належати  до іншої локальної  групи, й потому зберігав із нею зв’язок. Крім того, мусив забезпечувати тваринно-білковою їжею сім’ю, яка обіцяла  дати йому жінку. «Наречена» не завжди  належа- ла до тієї самої групи, що і його наставник,  тобто юнак брав на себе обов’язки й права щодо ще однієї локальної  групи. Після одруження він зберігав дружні зв’язки з групою своєї жінки, а також підтримував зв’язок із локальною  групою, з якої походила його мати. Тобто мож- на припустити, що крім локально-групових збирач вступав в особові відносини, що давали йому змогу користуватися землею ще трьох ло- кальних груп.

Очевидно, він проводив чимало часу на їхній території. Крім того, він як чоловік, що пройшов ініціацію, був зобов’язаний  брати участь в обрядах,  пов’язаних  зі священними (тотемічними2) місцями,  роз- ташованими на землі його локальної  групи. Навіть  якщо  ці обряди проводилися нерегулярно, все одно вони сприяли  поверненню  або- ригена та його сім’ї на його землю, бодай на деякий час, без конечної господарської потреби.

1 Ініціація  (від лат. initiatio — посвята) — обряди, що супроводжували перехід мо- лоді в групу дорослих.

2  Тотемізм  — віра у кровноспоріднені зв’язки людського колективу (роду, племе- ні) з певним видом тварин, рослин або якимось предметом.

 

Попри патрилокальність первісного суспільства,  що підтримува- лася  прив’язаністю  чоловіків  до священних  місць, виробнича  група в деякі пори року могла виявитися переважно  матрилокальною. Це пов’язано з тим, що рід скоріше виконував функцію  соціально-регу- лятивної інституції. Належність до роду визначає світогляд і поведін- ку людини, її нормативно закріплені відносини з іншими людьми, зо- крема, вказує, з ким можна одружитися, тобто конструює спільноту, в якій протікає реальне повсякденне життя. Ця спільнота дістала назву первісної  общини  (або виробничої  групи),  що підкреслює  її роль як головної виробничої  одиниці первісного суспільства. Общини  збира- чів і мисливців мають універсальні риси: вони складаються з родин і в певну пору року, залежно від умов господарської діяльності, розпа- даються на невеликі  групи сімей, або господарські  групи. Крім того, для  виконання одночасних  завдань  (війни,  мисливства, збирання) общини виділяють  зі свого середовища  цільові групи з чоловіків  або жінок. Будучи відносно стабільною інституцією, община водночас є сукупністю  рухомих, мінливих  за складом і розміром господарських груп.

Залежно від пори року господарські групи розпорошуються тери- торією общини, щоб потім знову об’єднатися.

Община поєднує дві протилежні тенденції — стабільність і стій- кість, з одного боку, мінливість й нестійкість — з іншого. Це робить її гнучким соціальним утворенням, здатним перебудовуватись від- повідно до змін в природному  середовищі, в демографічній ситуації, й, насамперед, у зв’яку з вимогами господарської діяльності. Саме пластичність і адаптивність общинної  структури,  головного  вироб- ничого механізму первісного суспільства, дали змогу первісному людству витримати найнесприятливіші кліматичні  умови й засели- ти континенти. В цьому — одне з головних  джерел стійкості  й жит- тєздатності   первіснообщинного  ладу.  Названі   властивості   й  зро- били  общину  провідною  його формою.  При  цьому  слід пам’ятати, що землеробська  община, котра прийде на зміну общині мисливців і  збирачів,  відрізнятиметься від неї. Провідне  становище  чоловіка в економіці  суспільства  збирачів  і мисливців та провідне  значення патрилінійності й патрилокальності їхніх общин зумовили  й вищий соціальний  статус  чоловіка  стосовно  жінки  в первісному  суспіль- стві.

 

Життя людей первісної культури, тепер досить різнобічно вивче- не етнографами,  археологами  та антропологами, виявилося  зовсім не таким  примітивним і бідним. Сучасну  людину вражає  багатство, різноманітність і насиченість  суспільного  й духовного життя  людей кам’яного віку. За зовнішньою  відсталістю  відкрилося багатство й матеріальної культури, й духовного світу, найскладніші системи спо- рідненості й непроста, хоч і відповідна первісному укладові, соціальна організація, безмежне різноманіття обрядів, вірувань, міфів, сюжетів і форм образотворчого мистецтва, інших виявів народної творчості.

Матеріальну культуру збирачів і мисливців, здебільшого, характе- ризує використання  кам’яних знарядь праці. Найдавніші з них — ру- била з уламків  каменю різних  порід: кременю, кварциту,  обсидіану, сланцю, що часто трапляються в приводі й легко розщеплюються. Найхарактернішими були ручні рубила із загостреною нижньою час- тиною й широкою верхньою, на яку спиралася долоня під час роботи, а також скребла. Деякі кам’яні знаряддя застосовувалися безпосеред- ньо для здобування  їжі й були більш спеціалізованими. Але, здебіль- шого, за їхньою допомогою виготовляли знаряддя з дерева, кістки й інших органічних матеріалів, а вже ті використовувались у господар- стві. Форма  кам’яного  виробу  й техніка  обробки  каменю  позначає етапи культурного розвитку  людства.

У цей же період винайдені спис, до якого стали прикріпляти кам’яний наконечник,  списометалка, лук і стріли, бумеранг, рибо- ловецькі снасті, палиці-копачки й домашній посуд, що його виго- товляли з плодів і деревини. Аборигени Австралії, Амазонки вміють виготовляти довбані  човни,  які  використовують для  рибальства  та мандрівок водою на великі відстані.

Місця перебування людей цієї епохи називають  стоянками,  стій- бищами,  поселеннями. Поселення бувають різних  типів: довгочасо- ві, короткочасові, базові. Вони розташовувались як під відкритим небом, так і в печерах. Споруджувати будівлі  (здебільшого конусні курені)  людина почала ще в ашельську  епоху, і вже з цього часу по- чинає створювати  штучний (соціальний) простір, що поряд із фізич- ним становить середовище, в якому протікає життя людини. Житлові будівлі, місця добування каменю, майстерні для виготовлення знарядь праці, маршрути сезонних міграцій, межі територій окремих виробни- чих груп, родові святилища — ознаки соціального простору, які поряд із

 

природним простором — річками й горами, степами й лісами, пустеля- ми й морями вже на ранніх стадіях культури  зумовлюють специфіку людського життя, пов’язують саму здатність до життя з освоєнням соціального простору, поступово віддаляючи  його від природного, аж до створення в наш час штучного, урбанізованого середовища,  де не лишилося місця природі.

Соціальна структура  суспільства збирачів та мисливців,  хоч і ви- значена природними умовами, набуває дедалі чіткіших соціальних характеристик. Статевий  поділ має не лише біологічний,  а й соціаль- ний зміст, оскільки  жінки  стоять  на особливому  місці в суспільно- му виробництві:  вони  займаються  винятково збиранням,  домашнім господарюванням і вихованням дітей. Віковий  поділ також значною мірою позначається на суспільному  поділі праці: діти навчаються, допомагаючи дорослим, котрі є головною виробничою силою, старі вчать молодь, виконують  функції хранителів знань і традицій, беруть участь у вирішенні суспільних  справ.

Людське життя  було нетривалим, отож старих людей було мало. А потреба відтворювати  багатство культури, не маючи писемності чи інших способів фіксації минулого, змушувала змалку навчати дітей, міцно карбуючи в їхній свідомості головні знання й навички. Тільки вплив  якогось  зовнішнього  чинника  (природної катастрофи, завою- вання) міг порушити цю спадкоємність.

Такий тип культури, де діти вчаться у своїх попередників, де існує безумовність культурних цінностей, притаманна  примітивним  сус- пільствам (передусім тим, що лишилися на стадії культури  збирання й полювання), називають постфігуративним,  або традиційним. Саме влада традиції  зумовила  його незмінне  існування  впродовж  тисячо- літь, забезпечила збереження  культурних надбань, культурну еволю- цію, що відбувається завдяки  кількісному накопиченню  культурних винаходів.

Духовна культура  збирачів і мисливців має синкретичний ха- рактер. Результат пізнання  світу на основі примітивного способу виробництва, вона водночас вражає багатством образів і значень, що розвинуться потім в багатство духовної культури  — цивілізації — мистецтво й релігію, науку й мораль, міф і фольклор.

Поряд  зі знаряддями праці культура  збирання й полювання  за- лишила  нам зразки  образотворчого мистецтва.  Найвідоміші скарб-

 

ниці палеолітичного живопису  — печера Ласко  в південно-західній Франції,  Альтамірська  печера на півночі Іспанії та Капова печера на Нижньому Уралі. Для печерного живопису  характерні  поліхромні малюнки бізонів, оленів, коней, биків, носорогів. Йому притаманна майстерність,  реалістичність, уміння  передати  прикметну  рису пев- ного виду тварин: могутність бізона й бика, стрункість  оленя, спокій- ну ходу носорога. А людина зображається схематично, невміло — ма- буть, іще не привертає уваги художника.  Трохи пізніше з’являються скульптурні зображення жінки, так звані «палеолітичні венери». Їхні обличчя  лише  схематично  окреслені,  інші  частини  тіла  відтворені дуже конкретно й різко перебільшені. В цей же період з’являються елементи орнаменту на знаряддях праці, окремі геометричні штрихи, фігури. Зрозуміло, що первісне мистецтво (а це, крім образотворчого, музичне — танець, спів) мало й практичне значення, обрядове чи ма- гічне, але сама здатність до нього і спроможність створити складний духовний образ за допомогою обмежених матеріальних  засобів указу- ють на високий рівень інтелектуальних здібностей людини.

Первісна культура не має розвиненої релігійної системи, але люд- ська свідомість уже створює складні уявлення,  які закладають  підва- лини релігійної свідомості: магію, фетишизм,  анімізм, тотемізм.

Магія (від лат. magia — чаклунство) — віра в надприродну мож- ливість впливу практичної  дії людини на об’єктивну дійсність, спри- чинена самою практичною  змогою людини змінювати  дійсність. Але оскільки на ранніх етапах історії ця можливість обмежена, людина доповнює її уявною, надприродною дією. Магія присутня  в танці, що передує полюванню, в шептанні знахарки,  що виганяє  хворобу з тіла хворого, в обряді хрещення водою, яка очищає від гріхів. У житті пер- вісного мисливця майже немає такої сфери діяльності, яка не допов- нювалася й магічними діями.

Фетишизм  (від fetico — зроблений) — віра в надприродні влас- тивості матеріальних речей. Найпоширеніша форма фетишизму — носіння амулетів, що оберігають людину від лиха й поганого, над- природного  впливу. В пізніших  релігіях  фетишизм перетворився на поклоніння священним  книгам  (Біблії,  Корану),  іншим  священним предметам. Фетишами є перші культові споруди.

Анімізм  (від  лат. anima  —  душа)  виникає  як  усвідомлення лю- диною специфіки внутрішнього  духовного  світу, що й дістає  назву

 

«душа», «дух». Виникають  уявлення про безсмертя  душі й про мож- ливість існування  її окремо від тіла, про що свідчить поява обряду поховання людини. Саме анімізм згодом переростає в ідеї духа, бо- жества, бога.

Анімізм поширюється також на тварин, рослини й узагалі на при- родний світ: кожне явище, кожний предмет наділено душею.

З анімізмом  пов’язане виникнення тотемізму (від північно- американського «от-тотем»  — його рід), віри в існування  прабатька окремого роду людини — певної тварини,  рослини  тощо. У розвине- ній формі тотемізм існував у північноамериканських індіанців, коли європейці колонізували Америку.

У збирачів  і мисливців  релігійний  культ  ще не має самостійного значення, а органічно включений в обряди, які супроводжують най- важливіші події життя людей. Тому це суспільство  ще не має про- фесійних  служителів культу,  хоча деяка  перевага  в йото виконанні належала  чоловікам.

Найважливіший серед них — обряд ініціації, посвяти  в дорослі. Це особливе навчання юнаків вимагало засвоєння  трудових навичок, позитивних знань, знайомства  з родовими  звичаями,  таємницями, віруваннями, піснями,  танцями.  Закінчувалась ініціація  іспитом  на витримку.  Юнакам  завдавали  ран, вибивали  передні зуби, виривали нігті, клали на багаття й таке інше. Ті, що пройшли  ініціацію, вважа- лися дорослими  й підготовленими до тяжкого життя дорослих. Ініці- ація також готувала молодь до шлюбних стосунків. Чоловічі  будівлі, де проводилося навчання  й передавалися таємниці  обрядів, ставали місцем  спілкування чоловіків,  де вони  проводили  вільний  час. На основі цих домів розвинулися чоловічі союзи, в яких зосереджувала- ся суспільна влада. Потім вони перетворилися на орган встановлення влади племінної верхівки.

Культура  збирання й полювання  мала у своєму  надбанні  чима- ло позитивного знання,  яке здобувалося внаслідок  спостережень  за природою  та практичною  діяльністю  людини. Це, передусім, знання тварин і рослин, природних явищ, астрономічні знання, а також ство- рення  календаря,  вміння  рахувати,  піктографічне письмо, елементи медицини.

 

великого перелому. Майже так само непомітно людина приручила тва- рин і взяла  на себе догляд за бродячими  собаками, вівцями  й козами, карибу та північними  оленями, що супроводжували людину в її пере- міщеннях у пошуках їжі.

На Близькому Сході вівці й кози спочатку  були об’єктом полю- вання, та з часом перетворилися на свійських  тварин,  яких, очевид- но, досить легко було приручити.  Під час випасу худоби неоціненну допомогу надавали  собаки. На території  Іраку овець стали випасати ще раніше, ніж вирощувати рослини, але загалом скотарство виникло одночасно з переходом до землеробства,  яке давало солому та інші відходи, придатні  на корм вівцям і козам. Деякі племена кочували  й після освоєння  скотарства, але більшість перейшла  до осілого спосо- бу життя й займалася землеробством. Скотарство  вперше забезпечи- ло людині постійне надходження м’яса, підвищивши ступінь присто- сування її до життя.

Рослинництво не лише дало людині надійніші й ефективніші дже- рела надходження їжі — воно прив’язало споконвічного мандрівника й кочівника  до землі. Через  багато тисячоліть важко оцінити  безліч еволюційних  переваг, що їх надавала людині наявність  постійного житла,  яке  стабілізувало людське  життя,  забезпечувало притулок для задоволення основних  потреб, перетворювало постійний  пошук їжі на організований процес  вирощування і зберігання  харчів. Ста- ло легше захищатися від несприятливих погодних  умов, хижаків  та ворогів. Матері могли дбати тепер про кількох дітей водночас. При- ріст населення в осілих продуктивних суспільствах, їхня здатність до демографічної експансії істотно зросли. Зрозуміло, що землеробське населення справляло постійний  демографічний тиск на бродячу  пе- риферію. Постійна демографічна експансія землеробських общин у по- чатковий період їхнього формування супроводжувалася об’єднанням дрібних сусідських колективів, а це зумовило гомогенізацію культури та мови. Але процес  інтеграції  тривав  доти, доки не досягав  рівня, що максимально сприяв  ефективному господарюванню. Відтак  по- чиналася  диференціація, відокремлення общин. Археологічні дані свідчать, що поселення  стародавніх  землеробів  налічували декілька сот жителів.  Дальше  зростання  поселень,  їх брунькування й поши- рення, а також перегрупування та злиття  призводили до ускладнен- ня родового устрою окремих  поселень. Кровно  споріднену  общинну

 

організацію заступила сусідська община, племінна структура ослабла до повного зникнення. Тобто в соціальній  структурі  первісного  сус- пільства полігамна сім’я, локальна  господарська  група, рід, плем’я змінюється   на  патріархальну сім’ю та  сусідську  землеробську   об- щину, на основі якої виникли  перші державні утворення (місто-дер- жава).  Щодо  племені  в сучасній  науці існують різні погляди.  Деякі вчені вважають  його перехідною  формою від дикості до варварства, що утворилася внаслідок  тиску більш розвинених  суспільств, у тому числі класових, на відсталіші. Саме в результаті такого тиску й сфор- мувалися,  очевидно, в ранньоколоніальний період ті найвідоміші індійські  племена  й союзи племен, що їх часто вважали  за еталонні для первісного  суспільства.  Інший  погляд  такий: племінна  організа- ція стала першою політичною організацією, що знає владу, військову організацію й пов’язана з необхідністю захищати і здобувати воєнним шляхом додатковий продукт, який з’являється завдяки землеробству. Племена вважають і першими формами  етнічної спільноти людей, де етнічний  елемент злитий  і неподільний з іншими характеристиками певної групи — соціальними,  кровноспорідненими, релігійними, гос- подарськими,  мовними тощо.

Осілий спосіб життя сприяв  накопиченню  знань і досвіду. У ко- чових племенах  лише в деяких  випадках  досвід передавався від ді- дів до онуків. У селянській общині це стало за правило.  Атмосфера постійного дому створювала молодому поколінню ліпші умови для засвоєння  досвіду й знань, для загального розвитку, ніж кочовий спо- сіб життя.  Зростала кількість  і якість  культурної  інформації,  розви- валася мова, її головний  носій, удосконалювалися знаряддя праці, навички землеробства  та скотарства. Соціальні  групи — носії якісної інформації  — виборювали кращі території, зростали кількісно.

Через  чотири-п’ять  тисячоліть після виникнення сільського  гос- подарства, ще до появи стародавніх цивілізацій, виробники їжі жили в Середземномор’ї та в зоні Перської затоки, мешкали також в Індії, Ки- таї, на островах  теперішньої  Індонезії  та в Мексиці.  Оскільки збіль- шення  кількості  їжі сприяло  зростанню  населення,  забракло  земель для  сільськогосподарського освоєння.  Відтак  особливістю  початко- вих стадій аграрної культури  стала міграція. Землероби й скотарі му- сили постійно заселяти нові території, придатні для сільського гос- подарства. Великі переселення народів періоду ранньої землеробської

 

культури  підтверджуються етнографією  й етнолінгвістикою, які вив- чають походження етносів і мов.

Названі  науки  разом  з археологією  дають змогу  реконструюва- ти в загальних  рисах процес етногенезу  й виникнення сучасних мов. Учені сходяться  на думці, що ці процеси збігаються  з переходом  до продуктивного господарювання й розкривають суть явища,  що діс- тало назву «неолітичної революції».

Термін  «етнос»  у давньогрецькій мові має більш як десять  зна- чень: народ, плем’я, юрба, стадо, стан, соціальна група, клас тощо.

Етнічна спільність — це спільнота, пов’язана певною загальною культурою в найширшому розумінні цього слова. Тому потрібен пев- ний рівень розвитку  культури,  щоб у ній могли з’явитися  визначні  й усвідомлювані відмінності, яких досить для самопротиставлення ко- лективів  з різною культурою,  тобто етнічні відмінності.  Саме такий комплекс  культурних відмінностей  формується в умовах  переходу від привласнювального до продуктивного господарювання.

Якщо детальніше й глибше сформулювати таке розуміння культу- ри, то зміст її зводиться до сукупності  засобів, якими  інституалізу- ються різні види людської діяльності. Основні види діяльності за своїм змістом спільні для всього людства, деякою мірою є породженням його біологічної організації і загальнопланетарного середовища, в якому розвинулася людина. Повсюдно  люди трудяться,  поновлюють  засоби свого існування,  забезпечують  себе харчами,  помешканням і одягом, організовують середовище  свого існування,  відтворюють  самих себе, тобто народжують  і виховують дітей, їдять, сплять тощо. Різні види людської діяльності або поведінки ідентичні для всіх людей за своїм основним змістом. Але форми, яких набирає в різних людських колек- тивах ця діяльність, інституціональні й варіабельні. Для різних етносів характерні різні, специфічні  форми трудової діяльності: полювання  чи рибальство, землеробство чи скотарство або ремесло, різні трудові при- йоми й засоби в усіх цих галузях господарства, різні форми організації свого відпочинку, різні методи виховання дітей. Навіть здійснення, зда- валося б, суто біологічних функцій — статевих відносин або пологів, — мають досить суттєві етнічні відмінності. Вони виявляються й у тому, як люди вдягаються, як вони їдять, у яких позах стоять або сидять.

Для прикладу,  елементарна  форма людської поведінки  — «їсти». Це поняття  висловлюється неоднаково  різними  мовами. Проте, на-

 

віть зрозумівши  зміст слова, людина  іншої етнічної  культури  може не збагнути, що їсти, якими предметами користуватися, як це робити. Бо все це має різні форми в різних народів. Така інформація, закладе- на в матеріальних предметах і формах поведінки  й засвоєна в загаль- ному контексті певної культури, складає етнічну культуру.

Будь-яка форма, будь-який вияв  культури  так або інакше пов’язані з етносом, бо поширені  серед одного, багатьох або всіх ет- носів. Але для етнокультурного аналізу (тобто вивчення  етносу) має вагу не явище культури  саме собою, і навіть не те, яким чином воно позначається в процесі загального культурного,  соціального  або еко- номічного  розвитку  певного  суспільства,  а те, яким  чином воно по- значається на усвідомленні  суспільством  своєї  етнічної  єдності,  на його етнічній самооцінці; а також, як це культурне  явище оцінюють і сприймають  інші етноси. Етногенез тісно пов’язаний із формуванням самосвідомості етносу, який  дає змогу йому самоідентифікуватися й  самоназватися.  За  цими  фактами   стоїть  можливість   розрізняти

«своїх»  і «чужих»,  самоідентифікуватись особистості  в належності до певної спільноти  — «я — українець».  Самосвідомість і самоназва є головними  етнічними  позначками,  що фіксують  ситуацію, коли із взаємодії  різних, не однозначних  і не поширених  соціальних  факто- рів складається згусток інформаційної мережі, що призводить  до ви- членування етносу. Завдяки цьому об’єктивні фактори  існування  ет- носу перетворюються на фактор  самосвідомості,  який, у свою чергу, знаходить вираження в самоназві як в об’єктивній реальності.

З моменту  виникнення такої більш чи менш загальної  в рамках окремої групи населення самосвідомості  й самоназви  етногенез, тоб- то становлення певної групи як етносу, може загалом  вважатися за- вершеним, і всі інші процеси складають подальшу етнічну історію певного етносу: введення до його складу окремих інородних груп або, навпаки, виокремлення з нього окремих груп і їхній перехід в інші ет- носи; подальша консолідація етносу, і навпаки, тимчасове послаблен- ня внутрішньоетнічних зв’язків, яке не призводить, проте, до розпаду етносу як цілісності; виникнення або стирання локальних особливос- тей малих  етнографічних груп усередині  етносу тощо. Незважаючи на всі ці явища, що істотно змінюють конфігурацію, структуру  й об- личчя етносу на різних етапах його історії, етнос зберігає свою само- назву і самосвідомість,  забезпечуючи  тривкість  свого існування,  так

 

само як індивід залишається однією й тією самою особистістю, неза- лежно  від зміни  віку чи будь-яких  подій у його житті. Механізм  іс- нування  етнічних спільнот усіх типів, їхня просторова стабільність, їхня часова спадкоємність спираються  переважно на зв’язки, які за- галом можна назвати інформаційними.  На відміну від генетичної інформації,  яка передається в генній формі, культурні  інформаційні зв’язки існують у вигляді різних форм комунікації.

Справді, будь-які відносини між окремими людьми та їхніми групами — економічні, суспільні, політичні, релігійні — обов’язково мають форму певної інформації.  Біологічні групи людей (раси) під- тримують свою відносну морфологічну стабільність, насамперед, пе- реданням генетичної інформації всередині групи. Існування етнічних груп зумовлене  схожим  механізмом,  але форма  передавання інфор- мації — культурна.  Особливо  важливими для людей є мовні комуні- кації у формі наслідування, які вимагають тісного контакту в просто- рі й часі.

Крім  цієї інформації  в синхронному  плані  (або  горизонтально- му), існує ще інформація в діахронному  (вертикальному) плані. Це вся культурна традиція  народу, його спадщина, що передається з по- коління  в покоління в мовній  (усній  або письмово-літературній), а також матеріальній і поведінковій культурі. Наявність безперервних діахронних  інформаційних зв’язків між поколіннями етносу зумов- лює його спадкоємність і стабільність  у часі, тяглість  етнічної  тра- диції.

Визначальні  параметри етносу і нації перебувають  у різних пла- нах, оскільки для існування етносу основною є діахронна (вертикальна) інформація, а для нації важливіша синхронна. З її втратою національ- на єдність губиться досить швидко, тоді як етнічна може зберігатися тривалий час.

Для  розуміння етносу  важливе  значення  мають  запропоновані Ю. В. Бромлєєм терміни  «етнікос»  та  «етносоціальний організм»1. Коли йдеться про народ (етнос),  мається на увазі етнікос. Саме етні- кос коріння свого існування  мав у діахронній інформації, в наявності своєрідної  етнічної  пам’яті, комплексу  етнічних  традицій.  Тобто ет- нос зберігає певний набір умовних знаків, і використання, навіть спо- радичне, цих знаків  є засобом самоідентифікації, демонстрації  своєї

1 Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. — Москва, 1983. — С. 15.

 

належності  до певного етносу. Інша річ — етносоціальний організм, одним із видів якого є нація. Для її існування  важливі не стільки діахронні,  скільки  синхронні  зв’язки, не стільки  пам’ять і традиція, скільки повсякденна діяльність і спілкування, розв’язання щоденних загальних  завдань, координація діяльності  для їх вирішення.  Таким чином, українці Канади безумовно є часткою українського народу (етнікосу), але не можуть бути складовою  частиною української  на- ції. І річ не в територіальній єдності чи відособленості, а в збереженні або у втраті інформаційного) спілкування.

Умовою поступового  формування етносів була щільність  інфор- мації як у синхронному,  так і в діахронному плані. Комунікації у пер- вісних колективах  засновані  на взаєморозумінні усної мови для всіх їхніх членів. Тісне спілкування людей підтримує це взаєморозуміння, не дає діалектам перерости в окремі мови. Саме порушення спілкуван- ня внаслідок розселення нових землеробських і скотарських спільнот зумовило  виокремлення й самостійний розвиток  колись  пов’язаних між собою за походженням, мовою та культурою  праетносів. За від- сутності письма синхронні  інформаційні зв’язки були щільнішими в межах локальних виробничих груп, землеробських селищ, а загально- племінна й міжплемінна інформація передавалася вряди-годи. Лише з появою класового суспільства й пов’язаних із ним великих поселень, поглиблення поділу праці, збільшення щільності населення,  а також виникнення писемності  зросла й інтенсивність комунікацій.  Саме в цей період формуються стародавні народності. Процес етногенезу на цьому не зупиняється, він триває  протягом  усієї первісної,  а також давньої  і ранньосередньовічної історії, але інтенсивність його змен- шується.  Нові  етноси виникали з наявних  шляхом  їх розщеплення, диференціації, або шляхом  асиміляції (інтеграції). В результаті  дво- стороннього  балансу цих процесів сформувалися мовні сім’ї народів, генеалогічна класифікація яких виглядає так.

I. Індоєвропейська сім’я мов — найбільша  з усіх мовних  сімей. У

ній понад десять гілок:

1. Індоарійська — до неї входять  мови: гіндустані, бенгалі, пенд- жабі та ін.

2. Іранська  об’єднує більш як двадцять  мов: перську,  афганську, таджицьку, осетинську, курдську та ін.; до іранських належать і мерт- ві мови — давньоперська, пехлеві, скіфська та ін.

 

3. Летто-литовська (балтійська) — об’єднує мови литовську,  ла- тиську, латгальську (на сході Литви) і мертву прусську. Вчені вказу- ють на спорідненість  балтійських і слов’янських  мов.

4. Слов’янська  з трьома підгрупами — східнослов’янською,  за- хіднослов’янською,  південнослов’янською.

5. Германська об’єднує такі поширені мови, як англійська, німець- ка, голландська,  шведська, норвезька, данська, ісландська  та ін.

6. Романська об’єднує п’ятнадцять мов: іспанську, португальську, французьку, італійську, румунську,  молдовську  (дуже близька  до румунської) та ін. До романської гілки належала  й мертва латинська мова, яка справила  великий  вплив на розвиток  усіх романських мов.

До індоєвропейських належать також кельтські мови (ірландська, шотландська,  бретонська та ін.), сучасна грецька й давньогрецька, ал- банська, вірменська, хетські і тахарехські (відомі тільки з пам’яток писемності) мови.

ІІ. Фінно-угорська (уральська) сім’я мов поділяється на дві гілки:

1. Угорська об’єднує мови: угорську (мадярську), мансійську  (во- гульську)  і хантийську  (остяцьку).

2. Фінська об’єднує мови: фінську (суомі), естонську, карельську, комі-зирянську, комі-пермяцьку, удмуртську, марійську, мордовську та ін.

ІІІ. Тюркська (алтайська) сім’я мов об’єднує понад тридцять  мов: турецьку,  узбецьку  (в Узбекистані й Афганістані), азербайджанську (в Азербайджані  й Ірані), татарську, туркменську, башкирську, ка- захську, киргизьку,  чуваську, алтайську (ойротську) та ін.

IV. Семіто-хамітська (афразійська) сім’я мов. Єдності думок про розгалуження цієї сім’ї на гілки поки що немає. Проте можна говори- ти про вичленування семітської,  берберської,  кушитської  і чадської. Найпоширенішою сучасною мовою семітської гілки є арабська, якою розмовляють жителі всіх арабських країн.

V. Кавказька сім’я мов різноманітна, міра спорідненості неоднако- ва і не досить вивчена. Основні гілки:

1. Картвельська (іберійська) об’єднує грузинську,  що має давню писемність і літературну форму, занську (мегрело-чанську) і свансь- ку мови.

 

2. Абхазо-адигейська об’єднує кабардино-черкеську, адигейську, абхазьку й абарзинську мови.

3. Нахсько-дагестанська — об’єднує аварську, лезгинську,  лаксь- ку, даргинську, чеченську, інгуську та інші мови. Не всі мови Кавказу мають писемність.

Крім названих, відомі інші, менш розгалужені сім’ї мов — чукотсь- ко-камчатська, дравидійська,  тайська, ескімосо-алеугська та ін.

VI. Китайсько-тибетська  сім’я мов посідає друге місце за кількіс- тю людей, що розмовляють ними. Ця сім’я об’єднує дві гілки мов — китайську, або хань, і дунганську, або хуей, та тибето-бірманські (бір- манську, тибетську).

VII.  Австронезійська  сім’я мов налічує  понад  150 мов, що поді- ляються  на чотири  великі  гілки — індонезійську, полінезійську, ме- ланезійську й мікронезійську. Австронезійська сім’я (індонезійська, яванська,  сунданська,  мальгаська,  гавайська,  фіджі  та  ін.)  посідає третє місце за кількістю  людей, що розмовляють нею. Це населення численних  островів і півостровів Південно-Східної Азії.

VIII.  Папуаська  сім’я мов об’єднує мови, якими  розмовляє на- селення  Нової  Гвінеї, Соломонових островів. Вони генеалогічно  не- однотипні, тобто говорити про сім’ю мов папуа можна лише умовно.

Мови  Нового  Світу  (Північної та Південної  Америки)  розпада- ються на багато сімей індіанських мов, досить різноманітних типоло- гічно. Скоріше  за все, їх генезис відбувався  уже в Новому  Світі, під час розселення на континенті  нащадків  порівняно невеликої  групи перших переселенців, які потрапили сюди в період верхнього палеолі- ту, десь понад 15 тисяч років тому. Простежити на кореневому матері- алі спорідненість мов Нового й Старого Світу вже неможливо, а деяку структурну  схожість можна пояснити  випадковою конвергенцією.

Хоч америндські мови справді дуже різноманітні, багато з них од- нак мають і деяку схожість. Не випадково вже давно ставиться питан- ня про наявність у давнині америндської етномовної єдності. Про від- далену спорідненість  усіх індіанських  мов писав іще у двадцяті роки італійський лінгвіст  А. Тромбетті.  Ще один визначний мовознавець М. Сводеш вважав, що близько 15–20 тисяч років тому пращури аме- риканських індіанців могли розмовляти на діалектах однієї спільної

 

мови. Очевидно, ідея про америндську єдність слушна. Водночас дея- кі індіанські мови пов’язані, ймовірно, з пізнішими мігрантами з Азії.

Генеалогічний опис дає змогу простежити виникнення й розви- ток мови, а отже, її носія — народу. Проте загальна картина розвитку мови й етногенезу далека від завершення. І не тому, що частина мов і діалектів не досить вивчені. Багато мов, у тому числі й добре відомих науці, не піддаються класифікації. Це стосується  японської та корей- ської, погано простежуються споріднені зв’язки албанської, грецької, вірменської  мов. Нові наукові теорії дають змогу з нових позицій пі- дійти до розв’язання цієї проблеми.

Зупинимося на проблемі  появи  мови як найважливішого фено- мена культури.  З початком  трудової  діяльності  мова була так само необхідна людині, як і засоби праці, й удосконалюватися вони мали одночасно.  Але наука може вивчати  або живі мови, або ті, що зали- шили письмові пам’ятки. Всі ці мови сформувалися в історичний період, починаючи  з мезоліту. При всьому розмаїтті  відомих мов усі вони мають певний набір загальних рис. Можна допустити, що ці рисі притаманні  й тим  прамовам,  якими  коли-небудь розмовляв Homo sapiens, бо вони однаковою мірою властиві  мовам високорозвинених суспільств і мовам первісних племен, тобто відображають  загальні особливості  мислення  людини.  Всі  мови  світу  розрізняють іменні й дієслівні  функції  слова, суб’єкт і об’єкт дії, суб’єкт і предикат.  Усі мови світу здатні будувати  складнорозгалужені сурядні  та підрядні речення, за допомогою яких можливо  висловити найскладнішу дум- ку, попередньо  домовившись  про терміни, тобто за наявності  відпо- відної лексики.

Зрозуміло, що появі  мови  такого  довершеного  типу  мала  пере- дувати складна  й довга еволюція.  Первинним етапом звукової  мови могло бути її існування  у формі окремих «слів», тобто звукових  сиг- налів, які ще не об’єднувались у синтагматичні1 сполуки. Наступним і вирішальним кроком у її розвитку  мусило стати опанування вільним групуванням «слів-сигналів» у парні синтагматичні сполуки, від яких уже легше перейти до розгорнутих речень. Різниця в мові — це різниця в правилах  оформлення синтагматичних  сполук і побудові речень. На етапі, коли не було цих правил, не було й різниці. На рівні примітив-

1 Синтагма (від грец.  — з’єднання)  — закономірність сполук одиниць і категорій мови в процесі їхнього мовного функціонування.

 

ної культури, в зачатках мовної діяльності ще не склалися комплекси різниць, між якими можна провести чіткі кордони в просторі.

Сучасна  лінгвістика,  яка вивчає  такі синтагматичні основи  мов, досить упевнено доводить, що більшість сучасних мов має спільне походження.

Так звана «ностратична» теорія, яку висунув 1903 року датський учений Холгер Педерсон і розвинув потім радянський  учений В. М. Іл- ліч-Світич, дає змогу в загальних рисах відтворити етногенез на осно- ві вивчення спорідненості мов за походженням і зв’язком деяких пра- мов із расовими популяціями людини.

X. Педерсон  навів деякі  аргументи  про віддалену  спорідненість між  індоєвропейськими,  семіто-хамітськими  та  урало-алтайськи- ми мовами,  що їх він у сукупності  назвав  ностратичними (від  лат. noster — наш). Ілліч-Світич далеко розширив  рамки ностратичної макросім’ї, включивши до неї картвельські й дравідійські  мови, до того ж він увів до алтайських корейську мову. В результаті постійних досліджень у цій галузі рамки ностратичної макросім’ї ще більше роз- ширилися. Тепер до неї відносять  японську  (до алтайської  сім’ї — в одній групі з корейською), юкагирську (можливо, до уральської сім’ї) та ескімосько-алеутські мови.

Тобто переважна більшість мов Північної Євразії і Північної Аф- рики належать до величезної ностратичної  макросім’ї. Після великих географічних  відкриттів  та інтенсивних міграцій  із Європи  до Аме- рики, Австралії  та Океанії  одна з сімей ностратичних мов — індоєв- ропейська — дуже поширилася також і в цих частинах світу. Нині мо- вами ностратичної  макросім’ї говорить 61 відсоток усього населення світу, в тому числі мовами індоєвропейської сім’ї — 45 відсотків, аф- роазійської  (семіто-хамітської) — 5, дравідійської  — 4, алтайської — 6 (у тому числі японською  — 3 й корейською  — 1), уральською  — 0,5, картвельською — 0,1 відсотка.

Коли розпалась  етнолінгвістична спільність, що дала початок сім’ям, мовами  яких  тепер розмовляють понад 3/5  всього людства? Дані глотохронологічного аналізу дають підстави припустити, що ди- вергенція (розпад) ностратичної  етнолінгвістичної єдності відбулася

15–11 тисяч років до нашої ери.

Багато хто з прибічників ностратичної теорії вважає, що регіоном, де сформувалась, а згодом розпалася  ностратична етномовна єдність,

 

була Південно-Західна Азія (під час своєї дивергенції  ця спільнота, імовірно, сягала й деяких сусідніх областей).

Час і місце початку неолітичної революції й початку поширення ностратичних мов загалом збігаються. Можна припустити, що старо- давні землероби  й скотарі  Переднього  Сходу розмовляли саме пра- ностратичними діалектами.  Після  освоєння  продуктивного господа- рювання  почалося  його лавиноподібне поширення, що призвело  до безпосереднього розселення носіїв нового господарського типу (отже й носіїв ностратичних мов) і до поширення нових культурних досяг- нень разом зі словами, що їх позначають.  Ностратичні мови швидко охопили чималий ареал.

Досить великий  інтерес викликає  зв’язок мовних і расових спіль- нот. Він якраз і поставлений у рамках ностратичної  теорії. Адже мовами  ностратичної  сім’ї нині розмовляють народи  різних  рас: єв- ропеїди, негроїди, монголоїди.  Проте це результат  процесу расового змішування, який  тривав  постійно. Є всі підстави вважати,  що носії ностратичної  мови з антропологічного погляду були однорідні, при- чому палеоантропологічні знахідки, що приблизно відповідають часові та місцю існування  ностратичної єдності, свідчать про їхню належ- ність до європеїдної раси.

Процес дивергенції  в афроазійської (частини ностратичної) сім’ї супроводжував активне розселення племен. Проникнувши до Афри- ки й мігруючи нею, одні з них — кушити  — отримали  чималий  домі- шок негроїдної крові й стали мішаною расовою групою, інші — чад- ці — фактично  безслідно  розчинилися серед місцевого  негроїдного населення,  передавши,  одначе, йому свою мову й культуру.  Алтає- мовні народи — ще один приклад  зміни початкової раси. Спершу єв- ропеїди, «алтайці»,  рухаючися  на схід, набували  дедалі виразніших антропологічних рис  монголоїдного  населення (зберігаючи,  проте, свої мови). Зрештою, дві алтайські гілки (монголи й тунгусо-мань- чжури)  остаточно втратили  всі європеїдні  морфологічні ознаки. Що ж стосується  тюрків, то, як відомо, серед них трапляються і майже цілковиті  європеїди  (наприклад, турки, азербайджанці), і майже ціл- ковиті  монголоїди  (якути,  тувинці),  і расово  змішані  народи  (біль- шість тюркських  етносів).

На відміну від інших гілок ностратичної етномовної єдності ін- доєвропейці значною  мірою зберегли  свій початковий  європеїдний

 

вигляд.  Виняток  становить  індоарійська  група, до складу якої після її проникнення в Північну  Азію влився  помітний австралоїдний еле- мент.

Усе сказане про ностратичну макросім’ю та європеїдну  расу стосується  також  інших  рас.  Вважається,  що монголоїдам відпові- дає стародавня  австрична  мсосросім’я, що об’єднує австронезійські, паратайські, мяо-мяо й австроазійські мови. Розпад праавстричної мови  відбувся  на  північно-східному узбережжі  Китаю  не  пізніше VIII тисячоліття до нашої ери. Всі народи, які належать до австричної макросім’ї, мають ту або іншу австралоїдну домішку. І це не дивно: як свідчать палеотропологічні матеріали,  в сусідніх районах  з австрич- ною прабатьківщиною, в Індокитаї  та Індонезії,  в добу палеоліту  й частково мезоліту мешкали  австралоїдні  групи, що проникали в пів- нічні райони.

Нині  австралоїди розмовляють так званими  папуаськими та ав- стралійськими мовами. Сліди  прамови,  якою розмовляла індотихо- океанська  етногенетична спільнота,  помітні  в андаманських, тасма- нійських і деяких папуаських  мовах.

Існує гіпотеза про єдність америндської  макросім’ї та америндсь- кої раси (хоч деякі антропологи вважають американоїдів однією з гі- лок монголоїдної  раси).

Складнішим є питання  генетичного  співвідношення з мовними групами  негроїдної  раси. Негроїди  розмовляють мовами,  часом до- сить відмінними  одна від одної, причому їхня класифікація є вельми дискусійною.  Якщо не брати до уваги чадців (про причини  невідпо- відності між мовною й расовою належністю  яких говорилося  вище), расово чисті негроїди говорять тепер мовами двох макросімей: конго- сахарської та койсанської. Впевнено відповісти, яка з цих макросімей має відношення до прамови негроїдів, учені поки що не можуть. Але якщо  буде науково  доведено  генетичний  зв’язок  конго-сахарських мов з афроазійськими, доведеться співвіднести  негроїдів тільки з койсанськими мовами.

Тобто  з найбільших  етномовних  спільнот Землі п’ять безсумнів- но пов’язані генетичними коренями із певними людськими расами: ностратична й афроазійська — з європеїдами, америндська — з аме- риканоїдами,  індотихоокеанська  — з австралоїдами, койсанська — з негроїдами. Расова  належність  носіїв  синокавказької та австричної

 

прамов спірна, вчені умовно припускають,  що вони були відповідно європеїдами й монголоїдами.

Отже, ностратична теорія робить великий  внесок у розуміння перебігу формування й дивергенції  прамов і пов’язаного з ним етно- генезу, який став основним  культуротворчим процесом ранньої зем- леробської культури.

В цей же період закладені підвалини ще багатьох культурних над- бань, що значно прискорили культурну еволюцію та перехід до циві- лізації.

Величезний стрибок  у розвитку  культури,  особливо  на початко- вих її етапах, зумовило  виникнення писемності,  яка, фіксуючи  роз- виток культури  у часі і просторі, робить її досягнення  незворотними. Писемність  також залежить  від рівня розвитку  мови, за якою стоїть певний обсяг соціальної інформації. Коли ця інформація сягає певної кількості, вона об’єктивно сприяє виникненню способів її фіксації.

Розвиток писемності — необхідна умова переходу  до цивілізації. За цим фактом стоїть якість соціально-культурного розвитку люд- ства, а не лише наявність  графічного засобу фіксування  інформації. Писемність пройшла досить довгий шлях розвитку, мала своєрідні форми, наприклад,  вузликове письмо індіанців або клинопис  асси- рійців, але є певна закономірність у розвитку способів фіксування інформації.

Науці відомо три головних типи письма, що історично змінюють один одного (маються  на увазі не окремі мови, а процес мовного роз- витку загалом)  — піктографію,  ідеографію й фонографію.

Піктографія  (від  лат. pictus — розмальований і грец.    —

пишу)  — це письмо, знаки  якого (піктограми) мають вигляд  схема- тичних малюнків, що наочно зображають предмети і явища дійсності (людей, птахів, дерева, хижі тощо).

Ідеографія. Цей термін (від  — поняття,   — пишу) час-

тіше замінюється терміном  «логографія» (від грец.    — слово,

 — пишу). Знаки  ідеографічного письма називаються ідеогра- мами (логограмами).

Якщо піктограма  зображує  предмет, то ідеограма позначає зміст, суть слова. Ідеограма  не конче має нагадувати  про якийсь  предмет своєю схожістю  з ним, вона  є умовним  знаком  слова. Щоб  уявити собі сутність ідеограм (логограм) виразніше, звернімося  до сучасних

 

цифр і арифметичних знаків. Це досить досконалі ідеограми. Кожна із них нічим не нагадує позначений  ними «предмет».

Різновидом ідеографії  є так звана  ієрогліфіка, що нею послугу- вались  у Давньому  Єгипті,  тепер — у країнах  Сходу. Ієрогліфи (від грец.   — священний і  — вирізьблене зображення) — це ідеографічні  знаки, в написах яких зберігається деяка, скоріше сим- волічна  подібність із предметом.  Наприклад, у єгипетському письмі схематичне  зображення ноги означало «йти», коло з крапкою по- середині  — «сонце»,  схематичний малюнок  птаха — «летіти»  тощо. Ідеографія виявилася досить стійкою  системою  письма, й у деяких народів існує й досі (наприклад, китайське  письмо).

Фонографія.  Знаки   фонографічного (від  грец.    —  голос,

  — пишу)  письма  (фонограми) означають  звукові  елементи слова, тобто склади або звуки (фонеми). Залежно від цього слід роз- різняти  два різновиди  фонографії — складове  письмо  (індійське)  і буквене (українське).

Фонографія має очевидні  переваги  над ідеографією,  а тим біль- ше над піктографією.  Добре розвинена  ідеографічна  система письма складається, зазвичай,  з кількох  десятків  тисяч знаків. Сучасні  роз- винуті фонографічні системи письма налічують лише кілька десятків знаків (букв).  Отже, людина потребує для засвоєння  грамоти набага- то менше сил і часу. Саме народи з фонографічною системою письма досягли високого рівня письменності  населення ще за давніх часів.

Втім, жоден тип письма не використовується в «чистому» вигля- ді. Піктографія має зачатки  ідеографії,  ідеографія  зберігає  численні сліди піктографії й має елементи фонографії. Фонографія поєднуєть- ся у письмових  текстах з ідеограмами — цифрами,  математичними знаками,  символікою  хімії й фізики,  доповнюється схемами, малюн- ками тощо.

Найдавніші системи письма були піктографічними, ідеографічни- ми й ієрогліфічними. Перше  буквено-звукове письмо створили  фіні- кійці у XII–X століттях  до нашої ери. Його знаки  (букви) означали окремі звуки  фінікійських слів, причому  позначалися тільки  приго- лосні. Фінікійці мали абетку, тобто букви були розташовані в певно- му порядку. Букв було двадцять дві й вони мали свої назви.

Відомі три гіпотези про виникнення фінікійського письма — єги- петська,  ассиро-вавилонська й крито-мікенська. Тобто  фінікійське

 

письмо  розвинулося внаслідок  удосконалення досить  розвинутих і поширених  систем письма стародавнього світу. Деякі вчені додержу- ються думки про самостійне виникнення фінікійського письма. Най- доказовішою  поки що є гіпотеза, яка пов’язує фінікійське письмо  з єгипетським.

Із фінікійського письма через арамейське  походить письмо єв- рейське, іранське, сирійське, арабське. Це ж джерело й у найрозви- нутішого й найпоширенішого давньогрецького письма (VIII–VII  ст. до н.е.). Давньогрецьке письмо мало 24 букви  для означення звуків (17 приголосних і 7 голосних),  що відповідали фонетичній системі давньогрецької мови. Греки почали писати не лише справа наліво, а й зліва направо, змінюючи напрямок  через кожний  рядок. Такий  спо-

 

сіб письма  називався у греків бустрофедон  (від  грец.  

— бик

 

і  — повертаю, тобто поворот борозни, коли ореться земля).

Давньогрецьке  письмо стало основою всіх західних  алфавітів. На грецькій основі в Давньому  Римі склалося латинське  письмо, яке використовується національними мовами багатьох європейських народів. У XIX–XX століттях  на латинській основі створені  абетки для багатьох народів усіх частин світу (зокрема  народів Африки). На грецькій основі виникла  також кирилиця, на якій базувалися алфаві- ти багатьох слов’янських  мов.

Крім зачатків писемності, в культурі раннього землеробства  за- кладені  підвалини ще  багатьох  культурних досягнень.  Передусім це стосується  вдосконалення засобів  праці. Землеробство спочатку було  мотижним,  і лише  в V—IV тисячоліттях до нашої  ери, після приручення великої  рогатої худоби, — плужним.  Для  виготовлення плугів  спершу  використовували шліфований камінь,  а потім  вони були бронзові  або мали бронзові  наконечники. З’являється архітек- тура — глиняні  й дерев’яні споруди (житло  й культові приміщення). Поступово,  зі збільшенням густоти населення,  в деяких регіонах сві- ту виникають  міські поселення.  Цьому сприяло  освоєння гончарного ремесла (винахід гончарного круга відносять до V–IV тис. до н.е.), розвиток  ремесел і торгівлі, а також необхідність захисту від ворогів. Одне з найдавніших міст — Єрихон  (VII  тис. до н.е.) з його стінами й вежами, навколишніми сільськогосподарськими угіддями й трьома тисячами  жителів, стало величним  творінням свого часу; проте його, як і інші міста й селища  в період ранньої  землеробської культури,

 

доводилося  знову й знову відбудовувати з руїн. Підвищення ефек- тивності сільського господарства супроводжувалося зростанням  на- сильства. Це ставало головним джерелом привласнення додаткового продукту. Єдність, рівність, характерні для відносин усередині зем- леробської  общини й засновані  на внутрішньосімейних зв’язках, по- ступово зникали. Відтепер соціальні відносини визначалися владою правителів окремих поселень і міст. Для них уже характерні  особли- вості, властиві цивілізації,  — фіксовані  території і постійна централі- зована влада.

Успіхи продуктивного господарювання й усього комплексу  ран- ньої аграрної культури  зумовили  в середині IV тисячоліття до нашої ери появу перших держав. Починалась епоха цивілізацій.

Рекомендована література

1. Антонова Е. В. Очерки  культуры  древних  земледельцев Передней  и

Средней Азии. — Москва, 1984.

2. Арутюнов  С. А. Народы  и культуры:  Развитие и взаимодействие. — Москва, 1989.

3. Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. — Москва, 1983.

4. Головин Б. Н. Введение в языкознание. — Москва, 1983.

5. Грант В. Эволюционный процесс. — Москва, 1991.

6. История  первобытного общества:  В 3 т. / Под ред. Ю. Бромлея. — Москва, 1983–1988.

7. Кабо Р. В. Первобытная доземледельческая община. — Москва, 1986.

8. Козлов В. И. О классификации этнических  общностей  // Исследова- ния по общей этнографии. — Москва, 1979.

9. Кууси П. Этот человеческий мир. — Москва, 1988.

10. Линдбланд Ян. Человек  — ты, Я и первозданный. — Москва, 1991.

11. Мид М. Культура  и мир детства. — Москва, 1988.

12. Пучков П. И. Некоторые проблемы  протоэтногенеза // Исчезнувшие народы. — Москва, 1988.

13. Роуз Ф. Аборигены  Австралии:  Традиционное общество. — Москва,

1989.

14. Тейлор Э. В. Первобытная культура. — Москва, 1989.