Історія світової культури - Навчальний посібник (Левчук Л. Т)

Розділ i. природа І культура

Співвідношення природного і культурного.

Людина  як продукт  біологічної  та культурної еволюції.

Культура — основа  гармонізації суперечностей між людиною  і приро- дою.

Співвідношення природного і культурного

Проблема співвідношення природи і культури  — одна з перших в опануванні феномена культури, як у його суттєвих, так і в історичних проявах.  Культуру  не можна зрозуміти,  не виділивши її в особливу сферу реального щодо природи. Вже в початкових  спробах пізнання культури  її визначали як відмінне від натури (природи). Таке визна- чення на довгий час заклало розуміння природи й культури як рівно- значних субстанційних сфер буття не лише роз’єднаними,  а й проти- ставленими  одна одній.

Однак очевидність того факту, що людина — суб’єкт і носій куль- тури — постійно перебуває в об’єктивному, від неї не залежному,  на- туральному  (докультурному) зв’язку з природою, вимагає вбачати в абсолютизації цього визначення однобічність, викривлення дійсності щодо взаємозв’язку природи та культури.

Нарівні  з цим традиційним уявленням стосовно природи й куль- тури існує протилежне бачення, яке, у свою чергу, розмиває  своєрід- ність культури  повним  ототожненням її з природою,  перенесенням на культуру  природно-біологічних характеристик. У такому випадку культуру розуміють як пряме продовження органічних пристосувань,

 

як вироблені на основі інстинктів форми поведінки, що гарантують людині, цьому біологічному  індивідові, виживання. Віддаленість  на- веденої інтерпретації  культури  від дійсності, здавалося  б, незапереч- на. Та реалії культурно-історичного буття у своїх неймовірних «ан- тикультурних» проявах підтримують  існування  й такого тлумачення феномена культури.

Обидві крайні позиції в уявленнях про природу й культуру  тіль- ки загострюють проблему їх співвідношення, вимагаючи визначення як своєрідності, так і взаємозалежності цих реалій буття.

Втім, не лише пізнавальний інтерес загострює  проблему культу- ри та природи  в їх взаємодії.  Її значення  зумовлюється, насамперед, реаліями  культурного буття, соціальними,  антропологічними, духов- ними та екологічними наслідками  взаємодії  культури  і природи.  Це зобов’язує  до ретельного  аналізу  як своєрідності,  так і генетичної  й структурної взаємозалежності природи та культури.

Вже на рівні визначення змісту понять  «природа»  й «культура»

простежуються їхні взаємозв’язки.

Поняття «природа»  — одне з найширших.  Передовсім,  природа обіймає все те, що виникло  та існує саме по собі, незалежно  від волі й бажання  людини.  Як результат  узагальнення, поняття  «природа» охоплює  все існуюче, увесь світ у розмаїтті  його форм, і близьке  до понять матерії, універсуму, Всесвіту. Але це визначення більш влас- тиве природі  як матеріальній дійсності  в її долюдському  бутті. Для означення дійсності  після появи  людини  як природного,  але ж і со- ціально-культурного чинника,  за поняттям «природа»  закріплюєть- ся вся сукупність  природних  умов існування  людини.  І вже як така

«природа»  фіксує  певну межу життєдіяльності людини,  відмінність зовнішніх об’єктивних обставин людського буття від внутрішніх осо- бливостей  самої людської  життєдіяльності. Тому  природа  — об’єк- тивна, незалежна реальність, яка передує людському соціально- культурному існуванню, навіть і в самій людині, як її організм чи антропологічні характеристики.

Поняття «культура»  латинського походження і вживалося спо- чатку для визначення процесу обробки ґрунту. Навіть  у цьому вузь- кому значенні  підкреслюється наявність  змін в природному об’єкті залежно від дій людини, на відміну від змін під дією природних  при- чин. Ще в більшій  мірі акцентоване діяльне  начало  як людське  зу-

 

силля  зміни у використанні Цицероном  цього поняття  в переносно- му значенні  — «оброблення людської  душі». Поняття «культура»  в цьому значенні  обіймає все те, що оброблене, перетворене  людиною (суспільством), що несе в собі людське начало.

Таким  чином,  перше  визначення понять  «природа»  і «культу- ра» виявляє їхню відмінність:  під культурою  розуміють щось ство- рене людиною, і в цьому значенні  — штучне; під природою — все те натуральне,  що існує за не залежними від людини законами. Але ж в дійсному, об’єктивно-історичному існуванні  природа, культура  й суспільство являють собою нерозривну єдність, цілісність (ніяк не механічну  суму  «частин»),  розвиваючись як  природно-історичний та культуротворчий процес  життєдіяльності суспільства.  Лише  аб- страгувавшись від цього, подумки  можна протиставляти їх як окре- мі реалії. І хоча на перший погляд межа між культурою та природою здається  очевидною й безпосередньо  сприйнятною для кожного, на- справді культура не лише відрізняється від природи, а й передбачає її наявність  не стільки  як попередню, скільки  як постійну  й необхідну умову  свого існування  та розвитку.  Це, передусім,  об’єктивні  при- родні умови як загальний предмет людської праці, завдяки чому здій- снюється саме людське життя. По-друге, це об’єктивне матеріальне начало в самій людині, її тілесна й родова організація. Таким чином, можливості  буття культури  задаються природою. Навіть на емпірич- ному рівні можна констатувати те, що природне  не байдуже для тих форм, за якими «відливається» й живе культура. Свідчення такої за- лежності можна виявити на всіх рівнях існування  різних культур: від виготовлення знарядь праці й розвитку технології трудової діяльнос- ті до особливостей  побуту та явищ духовного життя.

Природа  — вихідний пункт людського розвитку. Людська залеж- ність від природи базується  не тільки на тому, що людина — продукт органічної еволюції природи. Процес людського буття дедалі більше потребує  взаємозв’язку з природою  як необхідної  передумови.  Од- нак змістом  людського  буття  є культурне  вивільнення із стану без- посередньої залежності  від природи, підпорядкування цієї залежнос- ті людському  розуму й волі. Тому, перебуваючи  в об’єктивному, від неї не залежному  зв’язку з природою,  людина виробляє суб’єктивні засоби та створює умови оволодіння  цим зв’язком. У цьому процесі народжується світ артефактів — «учинених  речей», виникає  «друга

 

природа», створена людиною в процесі праці та предметно введена у сферу соціальних  зв’язків, олюднена, соціалізована природа. Культу- ра як спосіб людського буття — то вже позабіологічне,  надприродне явище, котре, однак, свідчить, що людина є важливою  рушійною си- лою багатьох  процесів  біосфери.  Варто  пригадати  хоча б культурні форми ландшафту, рослинності,  тваринного  світу як результат  люд- ської діяльності. Чимало  з його потреб продиктовані індивідові при- родною необхідністю — фізіологічні потреби, потреби в продовженні роду та інше. Відповідно до цього ми знаходимо природну складову в пізнавальній діяльності  індивіда, у спілкуванні, в художній творчос- ті, у формуванні ціннісних  орієнтирів.  Але справжня  людська форма всіх потреб, поривань, цілей задається  не природою, а культурою.

Загальновідомий факт, що людина, програючи  в гостроті зору багатьом представникам тваринного  світу, бачить, однак, в навко- лишньому середовищі значно більше й глибше, наголошує роль культурної  детермінації  в можливостях людського світобачення і, як наслідок, діяльної позиції.

Отже, культура  — специфічний спосіб існування  людини в приро- ді — не лише не усуває значення останньої в людському бутті, а й сама є засобом взаємозв’язку, засадою людської єдності з природою. Адже

«хитрість  розуму», яку виділяли в людині Гегель та Маркс, полягає в тому, що природним  силам людина протиставляє вже приборкані сили природи,  вже знані закономірності природних  процесів. Куль- тура сприяє виділенню людини (суспільства) із природи, відносному вивільненню її щодо природно-необхідного шляхом оволодіння  ним. Водночас культура  є засобом «вписування» людини в природу. Чим гармонійніша  взаємодія  людини  і природи,  тим якісніше  її життя  з точки зору культурного розвитку.

Як бачимо, навіть короткий  огляд співвідношення природи та культури  виявляє всю складність  і неоднозначність цієї проблеми. Осягнути ж сутнісну  своєрідність  культурного феномена  неможли- во поза баченням  діалектичного характеру  його єдності з природою. При  цьому важливо  зважати  на те, що природа як сукупність  влас- тивостей зовнішньої матеріальної дійсності, виявлених та узагаль- нених у процесі взаємодії із колективною родовою життєдіяльністю, є об’єктивною засадою людського буття як культури,  її загальною й необхідною  передумовою.  Культура  ж суспільно  вироблена  загальна

 

форма зв’язку, що характеризує  єдність людини з природою і висту- пає необхідним засобом людського існування  в природному універсумі. Отож, за всієї своєї своєрідності  культура  перебуває в органічній єд- ності з природою.

Однак  для подальшого  визначення сутності культури  необхідно проаналізувати засадничі умови її виникнення в системі природного цілого, унікальність і специфічні  прояви щодо закономірностей при- роди. Це передбачає  звернення до аналізу властивостей людської іс- тоти як єдиного з усіх живих істот носія культури, а також до розгля- ду способу людського буття, в якому народжується культура  і який здійснюється завдяки їй.

Людина  як продукт  біологічної  та культурної еволюції

Специфіка людини як продукту  біологічної й культурної  еволю- ції є фокусом  визначення своєрідності  культури  та її закономірної необхідності на шляхах здійснення універсального процесу еволюції природи.

Виявлення особливостей  людини  та способу її буття  зобов’язує до розгляду цього феномена в системі універсуму. Як зазначав Тейяр де Шарден, у процесі самопізнання людина не може цілісно осягнути ні себе поза людством, ні людства — поза життям,  ані життя — поза універсумом.

Таке бачення з’ясовує той факт, що людина — не статичний центр Всесвіту, який виникає водночас і раптово. Людина — продукт склад- ного, досить тривалого еволюційного  процесу, що не обмежився формуванням її як природної, біологічної істоти. Біологічні якості та закономірності людини  як живої істоти є лише частиною  того при- родного, що втілене  в ній. За  даними  сьогоднішньої  науки, людина є вищим синтезом  усіх сил саморозвитку матерії у Всесвіті. В цьому розумінні вона — не лише біологічна чи соціальна істота, а, до певної міри, і космічна. Ще В. І. Вернадський наголошував,  що людина по- винна  розуміти  те, що «вона не є випадкове,  незалежне  від довкіл- ля — біосфери чи ноосфери  — вільно діюче природне  явище. Вона — неминучий   вияв  більшого  природного  процесу,  який  закономірно триває протягом  щонайменше  двох мільярдів  років»1. Таким  чином,

1 Вернадский В. И. Научная мысль как планетное явление. — Москва, 1991. — С. 21.

 

у людині вбачається  вісь та вершина  еволюції, в процесі якої антро- погенез вінчає собою космо- та біогенез. Але це не означає закінчення еволюційного  процесу. Адже з появою людини в системі універсуму з’являється нова  світотворча  сила,  з котрої  розпочинається новий етап еволюції1.

За основу розгляду  специфіки людини,  її місця й ролі в універ- сумі візьмемо висновки теорії універсального еволюціонізму2. Теорія охоплює нерозривний процес розвитку  в неживій природі, живій ре- човині та суспільстві.  За визначенням академіка М. М. Мойсєєва,  це процес саморозвитку із хаосу нових стабільних  структур,  які безпе- рервно народжуються і знову обертаються  в хаотичність  матерії для наступних  перетворень3.  Незважаючи на спонтанний,  «стихійний» характер саморозвитку, усім рівням організації матерії в цілісній системі Всесвіту притаманне безперервне  ускладнення та різнома- нітність форм буття. Це свідчить про певну спрямованість розвитку як окремих  форм, так і всієї системи загалом.  Тому є можливість,  з одного боку, узагальнити основні закони процесу саморозвитку, з ін- шого — простежити його специфіку на різних  рівнях  та етапах. До основних закономірностей еволюції належать  механізми мінливості, наслідування та відбору. Ці механізми  базові для процесу  самороз- витку  в усіх ланках  еволюції.  Специфіка цих механізмів  задається притаманними еволюційному процесу кардинальними «потрясіння- ми», які радикально  змінюють напрям і характер саморозвитку Всес- віту. До таких «потрясінь» належать,  наприклад,  виникнення живої речовини  в системі  універсуму  й поява  людини  — носія  Розуму  та Волі як нових, унікальних сил еволюції. Тому в цілісному процесі са- морозвитку універсуму  вирізняють етапи космогенезу, де діють зако- номірності  космічної еволюції, біогенезу як біологічної еволюції, ан- тропосоціогенезу як біологічної та культурної  еволюції.

Космічна  еволюція  неорганічної  матерії  — найбільш  повільний за темпами процес. Вона почалася, за існуючими  науковими уявлен- нями, близько десяти мільярдів  років тому. На цьому етапі творення

1  Про роль людини як творчої сили еволюційного  процесу писали В. І. Вернадсь- кий, П. Тейяр де Шарден.

2  Моисеев Н. Н. Алгоритмы  развития.  — Москва,  1987; Його ж. Универсальный эволюционизм и коэволюция // Природа. — 989. — № 4.

3   Моисеев  Н. Н. Логика  универсального эволюционизма и кооперативность // Вопросы философии. — 1989. — № 8. — С. 55—56.

 

унікального планетарного  середовища  формувалися основні  умови для реалізації можливостей розвитку  життя.

З моменту  виникнення живої  речовини  (перші  білкові  речови- ни), поява якої, як уже зазначалося, була «потрясінням», котре змі- нило напрям  загальнопланетарної еволюції,  розпочалася біологічна еволюція. Формування біосфери  почалося  приблизно три-чотири мільярди  років тому. Найвагомішим результатом цієї стадії еволю- ційного процесу стало виникнення понад двох мільйонів  різновидів біологічного світу. Одним із різновидів  було людство. Але людина — унікальне  створіння  біологічної  еволюції,  розвиток  якого  зумовле- ний, насамперед, еволюцією культурною.

Щоб  зрозуміти  унікальність,  парадоксальність людської  істоти, необхідно порівняти  закономірності біологічної і культурної  ево- люцій.

На етапі біогенезу розвиток життя, безперечно, залежав від кос- мічної  еволюції,  проте більшою  мірою визначався біологічними  за- конами. Реалізуючи загальний  механізм  еволюційного  процесу, біо- логічна стадія його базується, переважно, на механізмах генетичної спадковості.  Їй притаманні  й механізми  мутаційної  мінливості,  при- родного  добору, біологічного  наслідування, що базується  на майже повній незмінності спадкових ознак (генетичній пам’яті) біологічних видів.  Лише  мутація  вносить  зміни  в генетичну  інформацію  і тим сприяє новотворенню організмів у біосфері. Природний добір закріп- лює тільки ті зміни в організмі, котрі збільшують здатність живих організмів до пристосування й виживання в навколишньому середо- вищі. Біологічна еволюція  людини  — також  результат  мутацій,  що проявилися як зміни в діяльності центральної нервової системи.

Таким чином, основою біологічної еволюції є зміна генетичної ін- формації, а не організмів як таких. Тут саме інформація, що закладена в ДНК  (генетичному коді), набуває змін, котрі потім мають виявля- тися на органічному  рівні.

Жива  істота в межах біологічних  закономірностей генетично  за- програмована  на певну поведінку.  Структура організму тварини,  що виробилася в процесі біологічного  розвитку,  детермінує  і потреби, і поведінку, забезпечуючи  виживання за певних умов.

Водночас, саме ця запрограмованість обмежує  індивідуальні ва- ріації поведінки живої істоти. Хоча способом її відносин з навколишнім

 

середовищем є матеріальна взаємодія,  однак тварина  тут керована інстинктом.  Через  це в її розпорядженні не вся природа,  а лише  ті окремі «еконіші»,  котрі наперед  задані  їй біоеволюцією  тваринного виду як засади її існування  та видової відмінності. Використовуючи природу,  тварина  кардинально не змінює її. Споживаючи продукти природи,  вона лише користується нею, залишаючи  сліди своєї при- сутності, але не сліди своєї волі. Це під силу тільки людині.

Виникнення людини в надрах біогенезу — друге сутнісно значу- ще потрясіння еволюційного  процесу. З біологічної точки зору, за су- часними даними, людина — тварина, подібна до інших. За своєю ана- томічною будовою вона так мало відрізняється від людиноподібних мавп, що класифікації зоології мають підстави об’єднувати їх в одну родину гоміноїдних. І все ж поява людини — це грандіозний стрибок у процесі саморозвитку природи: з виникненням такого типу живих істот у їхньому розвитку з певного моменту зупиняється процес видо- утворення й розпочинається «творча еволюція»  цілком іншої якості. Така  еволюція  обмежується декількома  мільйонами років, але при- зводить до значних змін. Це — «біологічне вторгнення  нового живого типу, який поступово усуває або підкоряє будь-яку форму життя, що не є людською»1.

Людина — продукт двох типів еволюції. За розгляду  як представ- ника ссавців та вищих приматів  її потрібно  вважати  продуктом  біо- логічної еволюції. Однак  людина більшою мірою і продукт еволюції культурної,  бо ті суттєві ознаки, що відрізняють її від тварини,  є ре- зультатом саме цього етапу еволюції.

Антропосоціогенез як процес становлення людини тривав близь- ко трьох–трьох з половиною  мільйонів  років,  що майже  в тисячу разів більше, ніж уся «писана» історія людства. Якщо перший етап антропосоціогенезу відбувається як за біологічними,  так і за культур- ними закономірностями, то з набуттям  людиною сучасного вигляду (приблизно 35 тис. років тому) культурна еволюція стає домінуючою в її подальшому  розвитку.

Як біологічна  істота людина формувалася у процесі біогенетич- ного розвитку.  В боротьбі за існування  (природний добір) вона при- стосовувалася до навколишнього середовища  завдяки  розвиткові та удосконаленню мозку й нервової системи. Паралельно з цим склада-

1 Тейяр де Шарден П. Феномен человека. — Москва, 1987. — С. 149.

 

лися типові антропні  характеристики людини, серед яких — прямо- ходіння, вивільнення руки, зміна функцій  органів зору тощо.

Однак  парадоксальність феномена  людини проявляється вже на рівні її біологічного становлення у відхиленнях від загального  меха- нізму. Так, мінливість  і спадковість, які належать  до загальних  зако- нів універсального еволюціонізму,  при формуванні людини принци- пово змінюються за змістом, набуваючи характеру «надорганізмових» процесів її розвитку,  стаючи засобами  формування культурної  кон- ституції людини.

Отже, антропогенез  можна  розглядати як добір за якістю  мозку та його діяльності. З біологічної точки зору, наявність  мозку не може бути  характеристикою унікальності людини.  Мозок  як  носій  розу- му — продукт  тривалої  еволюції  всього живого.  З органічної  точки зору, вся гомінізантна  метаморфоза — це, передусім, проблема вищо- го мозку. Але тільки  у людини генетичні зміни в мозку та централь- ній нервовій  системі призвели до більш радикальних, ніж у тварин, змін поведінки. Розум — еволюційне досягнення саме людини, що дає їй докорінну перевагу над іншими тваринами.  Людина — єдиний носій свідомості, котрий досяг ступеня  думки. З моменту  переходу  поро- га думки еволюційний розвиток  її починає  виходити  за фізіологічні межі. Коли  для перших  представників гомінідів  типовим  є реаліза- ція в життєдіяльності законів біогенезу, то вже Homo sapiens (люди- на розумна) став тим щаблем антропогенезу, де класичний механізм біогенезу, природного  добору починає «відмовляти» і перебудову- ється. Вмикається механізм культурної  еволюції, який радикально змінює можливості  людської істоти щодо пристосування: межа (щоб не сказати — прірва)  між природним  і людським буттям виявляється абсолютно  чітко, розщеплюючи цілісність  природи  на субстанційно тотожні, але різко відмінні реалії за способом, типом й ритмами іс- нування.

Культурна еволюція  так само є формою  пристосування людини як живої істоти до навколишнього середовища та забезпечення вижи- вання в ньому й також базується на доборі й переданні життєво корис- ної для організму  інформації  як основи  самозбереження та подаль- шого пристосовного розвитку.  Але на відміну  від суто біологічного механізму, культурна еволюція  принципово не пов’язана з генною спадковістю  чи мінливістю.  Вона специфічна  як у змісті, характері,

 

способах передання  інформації,  так і в результатах її використання, тобто в особливостях організації людської життєдіяльності.

Виділяючи  специфіку культурної  і біологічної еволюцій у ці- лісному  еволюційному процесі, не забуваймо,  що вони відбувалися паралельно   протягом  усього  часу  становлення людини.  При  цьо- му культурна еволюція  з самого початку  простувала  своїм шляхом, впливаючи  зрештою і на біологічний розвиток.

Щоб зрозуміти  основні рушійні  сили та загальні  закономірності культурної  еволюції, необхідно розглянути низку положень  концеп- ції антропосоціогенезу1.

Інтенсивний розвиток  пралюдини  розпочався,  за відомими  на сьогоднішній  день науці даними,  в четвертинному періоді (близько двох-трьох мільйонів років тому). Цей період, відомий ще під назвою льодовикового, характеризувався різкою  зміною  кліматичних умов та природними катаклізмами. Це, зрозуміло, змушувало  гомінідів шукати засоби пристосування до нових умов і, найбільшою  мірою, — цілеспрямовано змінювати обставини відповідно до потреб організму й життя.

Вихідними  умовами такого типу пристосування були притаман- ні вже вищим ссавцям, приматам, і тим більше пралюдям, розвинута вища нервова система, достатня для подальшої інтенсифікації інте- лекту, здатність  спілкуватися й використовувати підручні  знаряддя в процесі пристосування, спільний  спосіб існування.  Тривалий гру- повий добір цього виду гомінідів надалі сприяв розвиткові та вдоско- наленню цих генетичних  властивостей як засобів уже діяльного, а не суто органічного пристосування до навколишнього середовища.

Діяльне  пристосування тісно пов’язане з виникненням вироб- ничої діяльності  для створення засобів такого пристосування, що кваліфікується наукою  як  початок  виходу  пралюдей  із тваринного стану.  На  відміну  від притаманної тваринам  (на  рівні  вищих  при- матів) знаряддєво-пристосовної діяльності, виробничо-знаряддєва діяльність  — вже людська характеристика, що відповідає культурно- еволюційним закономірностям. Адже дія з метою виготовлення зна- рядь як така — біологічно безкорисна. Вона не є пристосуванням. Але

1 Семенов Ю. И. На заре человеческой истории. — Москва, 1984; Алексеев В. П. Становление человечества. — Москва, 1984; Фаінберг Л. А. У истоков социогене- за. — Москва, 1980.

 

стосовно  людини  ця дія стає необхідною  умовою її адаптації  до се- редовища, а отже, в кінцевому підсумку, біологічно необхідною. Біль- ше того, виробничо-знаряддєва діяльність  із застосуванням знарядь праці є початком формування людських рис, вона потребує мислення, знань, мови як засобу передання  життєво  корисної інформації,  волі й відповідно — специфічної людської морфологічної організації.

За  свого виникнення виробнича  діяльність  була ще досить тва- ринною, близькою  до умовно-рефлекторної поведінки. До неї вда- валася  ще зоологічно  організована  спільнота.  Основою  вивільнення виробничої  діяльності  з тваринної  оболонки  став кооперативний  ме- ханізм (суто  культурно-еволюційна закономірність) як оптимальна умова приборкання біологічних  інстинктів  (зокрема,  зоологічного індивідуалізму) та використання колективних зусиль  для індивіду- ального  виживання. Цей народжуваний культурною еволюцією  ме- ханізм взаємодії  став згодом засобом перетворення первісного  стада в людський  соціум (родову  общину),  а далі — в суспільство  як куль- турну спільноту.

Необхідність вироблення нових способів колективного існуван- ня зумовлювала швидке  зростання  інтелектуальних здібностей  пра- людей, ускладнення їхніх навичок, розширення кола їхніх знань. Виживання виду дедалі більше залежало від володіння життєво необ- хідною інформацією,  а не просто від силової переваги у внутрішньо- видовій боротьбі. Більше  того, виробничо-діяльне існування  пралю- дей  все  очевидніше  суперечило  механізмові  біологічних  відносин. Адже зміст знань і зростання  їхнього обсягу потребували нових мето- дів оволодіння, нагромадження й передання  їх. Виникають  нові типи пам’яті, функціонування котрих  потребує  принципово інших  умов. Так, нагромаджена інтенсивнішою роботою мозку життєво  необхід- на інформація на рівні буття пралюдей  вже не може бути генетично засвоєною  й переданою,  бо якість,  кількість  і швидкість  отримання інформації тепер не збігається з умовами генетичного кодування. Ви- никає потреба в пам’яті, котра не пов’язана з генетичним механізмом. Вже на рівні вищих ссавців поряд із генетичним існує наслідування за принципом  «роби як я!». Цей первинний механізм негенетичного на- слідування дає змогу передавати  наступним  поколінням сприятливі навички  поведінки  (наприклад, умовні рефлекси), він розрахований на найпростішу  інформацію,  котру можна засвоїти  шляхом  імітації.

 

Більш складна і розширена  інформація пралюдей потребувала  спеці- алізації, засобу специфічно  культурного кодування — мови, системи цілеспрямованого навчання («вчитель»)1. Тому культурно-еволюцій- ний розвиток  сприяє формуванню значно довершенішої,  універсаль- нішої негенетичної  форми пам’яті. Вона могла реалізуватися лише в умовах гарантованої безпеки для носіїв знань. Виникла  потреба доко- рінної перебудови всієї системи відносин у первісних спільнотах, яка здійснювалася спочатку через опанування, а згодом — через відмову від суто біологічного  способу вдосконалення виду — внутрішньови- дової боротьби. Протягом  багатьох століть відбувалося поступове об- меження  біологічних  інстинктів  через формування системи заборон- них норм поведінки  для  кожного  члена  спільноти  — як вираження волі праобщин стосовно індивідуальних обов’язків у процесі спільно- го виживання. Народжувалася ще одна засада культурної  еволюції — мораль. Завдяки цьому добір на біологічному рівні було витіснено до- бором на рівні організації соціальних  спільнот, суспільних  структур.

Увесь  цей  процес  переходу  від суто біологічних  закономірнос- тей розвитку  людини  як виду до культурних закономірностей її іс- нування  окреслюється досить  широкими хронологічними рамками, у межах яких  антропогенез,  що розпочався  близько  двох з полови- ною мільйонів років тому, доповнений соціогенезом (близько 1,6 млн років), завершився появою Homo sapiens sapiens — людини сучасної (35–40 тис. років тому). Розвиток людини як біологічної істоти закін- чується у кінці мезоліту — на початку неоліту. З точки зору морфоло- гічної будови вона відповідає сучасним стандартам: за способом існу- вання повністю вивільнилася з біологічно-інстинктивної форми, всі біологічні інстинкти  взяті під соціальний  контроль. Людина остаточ- но перейшла у стадію культурно-еволюційного розвитку. Розпочина- ється найбільш стрімкий та найбільш значущий етап еволюційного процесу, коли людина продовжує  своє вдосконалення за рамками біологічно-природного обмеження  у сфері  культурно-духовного са- морозвитку. Якісна  відмінність  духовно-культурного виміру  сучас- ної людини  й біологічно-морфологічно однакового  з нею кромань- йонця  є найкращим  доказом значення  та можливостей культури  як різновиду еволюції.

1  Моисеев Н. Н. Человек  во Вселенной  и на Земле  // Вопросы философии. 1990.

№ 6. — С. 36—37.

 

З переходом до виробничої діяльності по виготовленню штучних знарядь  праці, до наслідування  через передання  знань необхідної для виживання інформації, до використання мови як засобу негенетичного кодування цієї інформації та спілкування, із освоєнням соціальних сто- сунків в організації свого існування  людина включилася  в нову стадію еволюції, коли рушійними силами стали колективні творчі можливості людства, яке існує та розвивається засобами культури.

На відміну від біологічно-тваринних форм кооперативного іс- нування (наприклад, бджолиний рій, мурашник чи термітник) людська  спільнота  як  основа  культурного буття  реалізується че- рез  поглиблення  індивідуалізації   суб’єктів  культуротворення. У тваринному світі індивідуальність істоти поглинається потребами виду. Тварина  як ланка  у низці  поколінь  не має особистої  ціннос- ті. Вона — лише  момент  процесу  існування  виду, основне  завдан- ня якого — отримати, зберегти, відтворити, передати наступникам генетичну  своєрідність  виду. З іншого  боку, в таких  системах,  як термітник,   індивідуальне  начало  взагалі  підпорядковане  цілому. Тут індивідуальна програма  особи зводиться  до виконання певної функції  в термітнику  як організмі. Індивідуальна істота навіть не є окремим організмом.

Людська культурна єдність базується  на протилежній тенденції. Основою  творчо-пристосовної діяльності  є варіативність людських особистостей.  Їх різноякісне і в цьому більш всеохопне відображен- ня  навколишнього світу  — підстава  для  формування колективного інтелектуально-творчого потенціалу.  Саме різноякісність індивіду- альних можливостей дає спільноті  творчу конструктивність у сві- товідношенні, сприяючи освоєнню реальності не вузькими мірками одного виду, а універсальними мірками світу. У свою чергу, культура як надіндивідуальний інтелект1 дає людині можливість  здолати інди- відуальну обмеженість і тим самим розширити свої пристосовні мож- ливості. Більше  того, людина, яка входить до культурної  цілісності, не лише  не втрачає,  а, навпаки,  набуває  індивідуальної цілісності. Тому, на відміну від природної єдності, людина в культурі є частиною цілого і водночас не перестає бути цілим. Завдяки цій складності інди- відів культурна спільнота як культурний розум, культурний інтелект

1  Лотман Ю. М. Феномен культуры  // Семиотика культуры: Труды по знаковым системам. — Вып. 10. — Тарту, 1978. — С. 15.

 

характеризується надзвичайною гнучкістю та динамізмом,  що збіль- шує пристосовні можливості  людини як виду.

Таким чином, розглядаючи в загальних  рисах біологічну й куль- турну еволюції, можна констатувати,  що людина як продукт цих ста- дій еволюційного процесу є «точкою перетину», яка поєднує культуру та природу поза їхньою різноякісністю. Природа і є тією першоосно- вою, на якій  розвинулася людина.  Вона  знаходиться не лише  «по- ряд», а становить саме її буття. Водночас культура  — це існування буття в його людській специфіці, яка виділяє  людську істоту з безпо- середньої тваринної  залежності  від природи. Саме завдяки  культур- ній еволюції  людина придбала  і вдосконалила свої найхарактерніші риси  та властивості  пристосування й виживання в навколишньому світі. Творячи  культуру,  людина  постійно  спонукується на подаль- ший саморозвиток, а також стає силою розвитку природи. Досягши в культурі опосередкованого опанування фундаментальними засадами свого існування, людина хоч і виробила засоби підпорядкування при- родно-необхідного своїм потребам, однак остаточно не вивільнилася від нього, не стала поза природою. Навпаки, як продукт природи, що займає найвищий щабель у природній ієрархії завдяки володінню си- лою розуму у творенні свого буття й буття природи, людина ще тісні- ше пов’язана з природним  універсумом мірою відповідальності за пе- ретворення, які вона привносить  у нього. Навіть поза усвідомленням своїх обов’язків як носія величезної  творчої, але водночас і руйнівної сили,  людина  пов’язана  з природою  у своєму  фізичному існуванні, що потребує  гарантій  стабільності  й надійності  у стихії природного середовища. Руйнуючи природу, людина зменшує свої життєві  шан- си. Біосфера може існувати  без людини. Людина ж існувати  без біо- сфери не здатна.

Отже, за всієї відмінності  у формуванні культури  як засади люд- ського буття постійно простежується необхідність  співвідносити її з природою. Весь досвід історико-культурного буття людства свідчить, що культура не може розвиватися всупереч своїй субстанційній осно- ві — природі. Але, з іншого боку, простежується, особливо  у зв’язку з радикалізацією людського активного  втручання у природні  проце- си, зворотна  залежність.  Олюднена  природа  дедалі більше потребує культурного ставлення.  З кожним  кроком  у розвитку  людських  ді- яльних  можливостей вона чимраз більше залежить  від рівня розвит-

 

ку культури,  від її здатності  до відповідної  взаємодії  з природними силами, від рівня свідомості й відповідальності людського ставлення до неї. Відповідно до цієї залежності  якість взаємовідношення люди- ни та природного  універсуму  стає показником рівня розвитку  куль- тури, її типологічних різновидів.

Культура — основа  гармонізації суперечностей між людиною і природою

Роль  культури  в прогресуючому  розвилку людства  можна  про- стежити, розглянувши основні тенденції взаємодії людини і природи в історії соціально-культурного буття.

Як  відомо, загальним  результатом історичного  розвитку  люди- ни  в суспільстві  стало  вивільнення її з безпосередньої  залежності від природи. Аби уреальнити саморозвиток людства, вихідна єдність людини і природи мала впасти. Історичний розвиток  людства став у залежність  від  соціальних   зв’язків,  опосередкованих результатами спільної людської діяльності,  тобто від культури.  Але історично лю- дина завжди перебувала в певній єдності з природою, хоча їх співвід- ношення  переважно  мало суперечливий характер.  Більше  того, чим активнішою виявляла себе людина стосовно природи, тим гострішою ставала  ця суперечність,  сягнувши  навіть ступеня  антагонізму  в ха- рактерній для сучасності екологічній кризі.

Однак, як уже зазначалося, загострення суперечностей між куль- турою і природою завжди супроводжувалося й посиленням їхньої взаємозалежності. Це могло  правити  за аргумент  проти  думки,  що суперечності  між культурою  та природним  цілим  є наслідком  сут- ності культури, однак історичний досвід життєдіяльності людства свідчить: згубні результати людської  діяльності  породжуються рад- ше «малокультурним» чи «некультурним» ставленням до природи. Можливо, стихія природних  сил дає відсіч саме стихії людської «без- культурності».

Історичний процес людської культурної життєдіяльності в різних типах взаємовідносин людини  і природи, на різних етапах його роз- гортання  виявляє те, що суперечності  культури  і природи  детермі- новані значно ширшими  підставами,  а не лише протистоянням «лю- дина — природа».  Аналіз  різновидів  у способах  взаємодії  культури

 

і природи  допомагає  визначити ці підстави,  а також  спрогнозувати можливі  способи розв’язання суперечностей культурно-творчого іс- нування  людини у природі.

Протягом тисячоліть діяльність людини була тісно пов’язана з про- цесами самої природи і в певній мірі нерозривно перепліталася із при- родними циклами й метаморфозами. Але навіть розглядаючи людське буття від доленосної  межі в історії людства — неолітичної революції, спостерігаємо  ще досить тривалу  залежність  людської  діяльності  від природних  її передумов. Відлік від неолітичної революції пов’язаний із докорінною перебудовою в цей час типу людської життєдіяльності: відбувся перехід до землеробства  та скотарства,  тобто до виробничого господарства,  що зумовив суттєву зміну стосунків між людьми, їхніх відносин із природою. Змінився характер праці, а також і ставлення до неї. Зміни торкнулися і способу життя, і системи організації та управ- ління соціумом, і світогляду. Розпочався досить тривалий етап людсь- кої історії, котрий  кваліфікують як період аграрної культури.  Буття людини на цьому етапі позначається певною двоїстістю: з одного боку, людина із самого початку свого існування  — це активно  діюча істота, з іншого — вона ще не відірвана від природних  умов свого існування. Безперечно, стан «природної  зрощеності»  індивіда із природними пе- редумовами своєї виробничої  діяльності є вихідним пунктом історич- ного розвитку.  Але залишкові форми цього співвідношення (в тій чи іншій мірі) присутні і на подальших етапах історії.

Життєдіяльність людини  за цих умов  залежала,  з одного  боку, від землі та ряду інших природних  умов, з іншого — від колективів, які природно  склалися.  Людина  тут «культурна» в міру своєї діяль- ної єдності із природою  і «некультурна» в міру своєї безпосередньої (не опосередкованої працею)  єдності з нею, свого «включення» у природні  умови виробництва1. Адже і земля  як предмет праці, і сам виробник  у цьому типі діяльності не залежать від діяльних зусиль людини, а лише «зустрічаються» у процесі праці як об’єктивні, не за- лежні від людини її передумови. Як бачимо, на цій стадії у виробни- чій діяльності людини серед умов її здійснення переважає природний елемент. Це вказує  на ще суттєву залежність  людини від природних сил. Така безпосередня  залежність  культурного буття від природи накладала свій відбиток  на всі прояви  та сторони  людського життя.

1 Межуев В. М. Культура  и история. — Москва, 1977. — С. 105–124.

 

Так, невіддільна єдність природи й культури мала своє специфічне відображення у свідомості людини. Характерний для неї міфологізм, антропоморфізм  у  сприйнятті світу,  намагання  вплинути   на  при- роду в бажаному  напрямі,  використовуючи слово, ритуал,  символ та магічні дії, — то все ознаки  «розчиненості» людини  в природі.  Фак- тично це було перенесення на природу форм впливу, що утвердилися в суспільстві  та вражали  свідомість  своїми яскравими можливостя- ми. Однак такий світогляд базувався  на невідокремленні культурно- го від природи. Він породжував  анімістичні  (від лат. anima — душа) уявлення про Всесвіт, у яких одухотворювалися явища  та предмети природи. Але водночас цей світогляд породжував тотемістичні (від тотем — першопредок  рослинного  або тваринного  походження) ві- рування, в яких соціальна  група, система її суспільних  відносин під- корялися фантастично осягнутим  силам природи.

Навіть  у найрозвинутіших зразках  культури  (наприклад, антич- ній)  за цих часів відчувається залежність  людини  від загального  як

«підсумку»  природного  цілого. У своїй життєдіяльності людина під- легла чи то безособовим  космічним силам, богам, світовій долі, чи то законам пращурів, волі роду і т.ін. Притаманні цій культурі  традиці- оналізм, відсутність розвинутого індивідуального начала, локальний характер  розвитку  є свідченням  культурної  обмеженості людини ще досить владно пануючим світом природи.

Однак вже на цьому етапі соціально-культурного буття у ставлен- ні людини  до природи  формується ряд  світоглядно різних  позицій, які втілюють специфіку виниклих типів культури. Так, можна просте- жити  тенденції  гармонійних  відносин із природою шляхом  прийняття останньої й пристосування до неї: такі відносини характерні  для дале- косхідної культурної  традиції тих часів (наприклад, даосизм у Китаї). Специфічний підхід до природи  — в індійській  культурній традиції. Індійська  культура,  як відомо, є колискою  релігійно-етичних учень, що теоретично і практично заперечують світ (наприклад, буддизм, ін- дуїзм). За умов такої «втечі» від світу відношення до природи досить пасивне, майже ігноруюче. Але в припустимому і неминучому контакті з природою присутня традиція вшанування всього живого і незашкод- ження його (наприклад, принцип ахіней — жалю до всього живого).

Від цих орієнтацій на гармонію людини з природою, на пристосу- вання до природних процесів, на перебування в єдності відрізняються

 

світоглядні  засади близькосхідної та середземноморської культурної традиції,  орієнтованої на оволодіння природою. У цілому  ряді світо- глядних учень цих культур (наприклад, юдаїзмі, ісламі, зороастризмі, ряді пізньо-античних учень) простежується позиція  прийняття при- родного світу на умовах його активного  вдосконалення. Найяскраві- ше ця тенденція  виявлена в християнстві як продукті розвитку  саме цього культурного регіону. В ньому втілена нова концепція людини і світу, де людина — творіння  за образом і подобою Божою — вже по- кликана своєю природою і місцем в універсумі до активного творчого ставлення  як до себе, так і до природи. Тим паче, що остання про- тистоїть їй як зашкарубла,  статична,  нездатна  до розвитку  і вдоско- налення, позбавлена  позитивних вимірів. Навіть у людській істоті природна  частина потребує постійного духовного приборкання. Тим більше природа загалом, яка для того, щоб людина оволоділа нею, підкорила її собі (Буття, 1: 26—28).

Як бачимо,  тут закріплюється дуалізм  природи  й культури,  що віддаляє людину від природи, провокує (через втрату їхньої єдності) до ворожого ставлення  до неї, до намагання її приборкати, а в резуль- таті — до її експлуатації.

Безперечно, така світоглядна  позиція  є свідченням  радикальних змін  у співвідношенні природи  й культури,  що намітилися під час завершення першої стадії культурно-історичного розвитку  людства. Значно зросла культурна спроможність до самодетермінації. Завдяки накопиченню  культурного потенціалу змінилися місце й роль людсь- кої особистості щодо активного  перетворення засад її буття. Але, водночас,  було закладено  основи  такого ставлення  до природи,  яке за спрямованість на її поліпшення та вдосконалення було влучно наз- вано «людським шовінізмом» (Р. Рутлі). На цих шляхах втрачалася внутрішня цінність самої неолюдненої природи. Що при цьому втра- тила сама культура, можна простежити на реаліях сьогодення.

Ситуація у співвідношенні природи  й культури  різко змінюєть- ся з подальшим  розвитком суспільного  виробництва і впевненим пануванням наукового  світогляду.  Період промислового культурного розвитку як наступний  етап культурної  еволюції виявив залежність людини не стільки від природних обставин, скільки від історично ство- рених умов виробничої діяльності. Зв’язок  людини з природою  за та- ких умов набуває характеру  не безпосередньої  єдності (зрощеності),

 

а єдності опосередкованої діяльної, цілком зумовленої людським бут- тям  у культурі.  Природа  починає  розглядатися людиною  як об’єкт пізнання  й утилітарного використання заради своїх потреб.

Вивільнення людини від страху перед природою засвідчено беко- нівською світоглядною  установкою «знання  — сила» і декартівським

«людина — власник  та володар  природи».  Результатом такої форми взаємодії людини та природи стало включення останньої як перетво- реного елемента в систему культури. Але водночас це супроводжува- лося втратою пієтету перед одвічною природою, розуміння якої лю- дина цивілізації втрачає.

Якщо природа  стає лише предметом для людини, такою собі ко- рисною річчю, якщо її перестають визнавати  самодостатньою  реаль- ністю, що має об’єктивно закономірний характер, а розрізняють лише крізь  призму  людських  потреб,  тоді унеможливлюється уникнення руйнівного впливу людини на природу. Як зазначав видатний ні- мецький філософ  Г. Гегель, «практичне  ставлення  до природи зумов- лене загалом хтивістю, а остання егоїстична. Потреба прагне до того, щоб ужити природу на свою користь, стерти її грані, вихолостити, коротше кажучи, знищити її»1. В основу такого знищення  природи покладено світовідношення, за якого люди, культура повністю «виве- дені» із природи, розглядаючи останню зверхньо  й відчужено. Біль- ше того, практика  такого використання природи  має тенденцію екс- тенсивного  її підкорення. Але з розширенням освоєного природного світу людині дедалі важче охопити в одне ціле залучені  до взаємодії сторони та якості природи. Це призводить  до зростання  непередбаче- них наслідків такої взаємодії.

Зі свого боку подальше поглиблення спеціалізації людської пра- ці, сприяючи  остаточному  руйнуванню цілісного  уявлення про світ природи,  посилює  стихійність  людських  дій щодо неї. А, як відомо,

«культура,  — коли  вона розвивається стихійно,  а не спрямовується свідомо ... залишає  після себе пустиню»2.  Та найбільша  втрата від зруйнованої гармонії із природою  — втрата самої культури.  Чим ак- тивніше людина порушує своїми діями міру природних процесів, тим більше вона загрожує своєму існуванню у природі. І чим очевидніше

1 Гегель Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук: в 2 т. — Москва, 1975. — Т. 2. — С. 12.

2  Маркс К. Лист  Ф.  Енгельсу  в Манчестер.  25 березня  1868 р. // Маркс К., Ен- гельс Ф. Твори. — Т. 32. — С. 43.

 

людина знецінює природу у своєму ставленні до неї, тим більше вона руйнує засади свого духовного буття і своєї культури.  С. Л. Рубінш- тейн свого часу застерігав, що «культура, яка взагалі вигнала б із жит- тя природу, зруйнувала б сама себе і стала б нестерпною»1.

Таким  чином,  історія  людської  культури  на всіх етапах,  у всіх своїх різновидах доводить необхідність гармонійного взаємозв’язку людського культурного буття з природним  універсумом. Чим далі культура  у своєму еволюційному розвитку  відривається від природи, тим більше міра гармонійності їхнього співвідношення стає мірою культурності  людського існування.  Останнє  і сьогодні, як ніколи, за- лежить від розумної пропорційності із природою. Цю закономірність обґрунтовано  науковою, зокрема філософською, думкою ще в працях російського  космізму В. І. Вернадського,  в ученні Тейяра  де Шарде- на, Альберта Швейцера та ін.

Слід нагадати, що одним з перших на нерозривному зв’язку при- роди й культури  наголосив  В. І. Вернадський.  Його вчення  про ноо- сферу  як новий  етап існування  людини  в універсумі  базувалося на глибокому й точному розумінні взаємозв’язку людини і природи. Вив- чаючи роль живої речовини в еволюції планетної  оболонки, В. І. Вер- надський  (передбачаючи недалеке майбутнє  людства)  дійшов висно- вку  про  те, що діяльність  людини  в біосфері  може  бути  порівняна за результатами з геологічними  та іншими  природними факторами в перетворенні  земної оболонки.  І хоча за часів Вернадського  ще не було такого катастрофічно руйнівного  втручання людини у природні процеси, він стверджував,  що людство зможе існувати  в майбутньо- му, тільки  коли візьме на себе відповідальність за розвиток  біосфери загалом. Сьогодні, в умовах різкого ускладнення нашої цивілізації, зростання  її могутності вчені особливо наголошують  на тому, що по- дальше існування  на Землі  популяції  Ноmо sapiens потребує надзви- чайно тонкого узгодження  антропогенного навантаження на біосферу з процесами,  що відбуваються  в ній. Ті радикальні зміни, які вносить людина в довкілля,  докорінно  потребують  змін самої людини.  Орга- нізувати свою соціально-культурну життєдіяльність людина повинна на засадах окультурення власних потреб відповідно до вимог природи. Тільки безперервний діалог «природа — культура» може бути основою стабільності існування  людини, суспільства, а, отже, і самої культури.

1 Рубинштейн С. Л. Проблемы  общей психологии. — Москва, 1973. — С. 62—63.

 

Рекомендована література

1. Вернадский В. И. Философские мысли натуралиста. — Москва, 1988.

2. Вернадский  В. И. Научная мысль  как планетное  явление.  — Москва,

1991.

3. Лотман Ю. М. Феномен культуры  // Семиотика культуры: Труды по знаковым системам. — Вып. 10. Тарту, 1978.

4. Межуев В. Н. Культура  и история. — Москва, 1977.

5. Проблемы философии культуры. — Москва, 1988.

6. Тарасенко Н. Ф. Природа, технология, культура. — Киев, 1985.

7. Тейяр де Шарден П. Феномен человека. — Москва, 1987.