Розділ xi. культура доби просвІтництваВитоки та основні засади Просвітництва. Ідеї Руссо — знамення часу. Велика французька революція. Тенденції розвитку мистецтва. Ідеї Просвітництва в літературі. Витоки та основні засади Просвітництва В історичному розвитку культури Просвітництво виокремлюєть- ся величезною концентрацією якісно нових ідей, народжених і реалі- зованих у гранично стислий час. На відміну від попередніх, ця епоха сама дала собі ім’я: термін «просвітництво» використовують Вольтер, Гердер, остаточно ж він закріплюється після статті І. Канта «Що таке Просвітництво?» (1784 p.). Новий етап у розвитку європейської фі- лософської думки засновник німецького класичного ідеалізму розпо- чав із підсумків діяльності енциклопедистів. Вже у XVII столітті тенденції соціально-економічного та полі- тичного розвитку європейських держав були усвідомлені як риси єдиного загальноєвропейського процесу. Рух до неофеодалізму — компромісу з першими реаліями буржуазного господарювання, а від нього — до утвердження капіталістичного способу виробництва здійснювався за його законами, приносив закономірні результати. Промислово-торговельна діяльність із простого способу експлуата- ції поступово перетворилася на гонитву за багатством задля одер- жання політичної влади. У новому соціальному контексті, народже- ному руйнуванням традиційних патріархальних форм експлуатації, розширенням товарно-грошових відносин, розхитуванням системи характеру, став визначальним чинником у подальшому розвитку Єв- ропи й регіонів її колоніальної експансії. Остання фаза загальної кри- зи феодалізму стала водночас новою фазою еволюції класу, що під- носився і впевнено набирав сили — класу буржуазії. Раціоналістичне світобачення всупереч теологічному, схиляння перед досвідом та людською думкою визначило вже перші її кроки. Декартове «cogito ergo sum» («я мислю, отже, я існую») було відгуком на реальні істо- ричні процеси, що стрімко розгорталися в суспільстві. Раціоналізм як філософський напрям, який вважав розум основою пізнання й поведінки людини, став чи не головним джерелом ідеології Просвіт- ництва, що слідом за Спінозою, Декартом, Лейбніцем, Гоббсом, Лок- ком стало на шлях боротьби зі схоластикою та догматизмом. Розум — панівна ідея Просвітництва. За нею — переконаність в іс- нуванні дещо невеликої кількості сталих істин, зрозумілих у будь-яку епоху, а, отже, одержаних завдяки здатності розуму пізнавати сут- ність речей і явищ. І що більше розум підносили як єдиний дійовий засіб пізнання світу, то менше могли претендувати на це інші джере- ла знань, передусім релігійний досвід. Будь-яка людська діяльність сприймалася тепер як вияв універсального закону природи, природ- ного порядку речей. Відповідно змінювався традиційний погляд на людину. Всесвіт- ній розум, вважали просвітники, визначив параметри існування лю- дини, кваліфікувавши її як істоту політичну, а суспільство — як спів- товариство таких істот. Добробут людства вони вбачали в розумінні ним своєї ролі та спрямуванні інтелектуальних зусиль на її виконан- ня. З цих позицій минуле виглядало як утілення дикості, варварства, тиранії, а майбутнє суспільство вимріювалося як царство розуму, що стане на перепоні деспотизму, фанатизму, соціальній несправед- ливості. Суспільні ж інституції — релігія, право, а також економічні відносини, що цим мріям не відповідали, перетворилися на об’єкти нещадної критики. За символами віри, навколо яких постійно точилися запеклі су- перечки, прискіпливий розум побачив цілком земні, меркантильні інтереси живих людей і більше не бажав визнавати авторитет схо- ластико-теологічного віропізнання, висловлюючи саркастичні сум- ніви щодо універсальної соціально-творчої ролі релігії. Девальвація традиційних патріархальних звичаїв і народжених ними морально-
наказових норм іще більше розхитувала віру в релігійні декларації альтруїзму, співчуття й милосердя. Зневірені в проголошуваній християнством любові до кожного, європейці знайшли духовну компенсацію в ідеї прав людини, що по- чинає виступати як ціннісно-нормативна система. Концептуально вона оформлена Локком у його потрактуванні «природного стану» людини і «природного» закону: дані від природи життя, свобода й на- бута працею власність потребують постійного захисту, й подбати про нього люди добровільно й свідомо доручають державній владі; але якщо вона не спроможна створити нормальні умови для існування й саморозвитку особи, люди мусять змінити політичний устрій. Так обґрунтовувалася необхідність буржуазних революцій, апогеєм яких стала Велика французька. Концепція рівності й свободи, що їх поклав Локк в основу свого соціально-політичного вчення, — відгомін вимог зміцнілого товарно- капіталістичного виробництва, де рівність у відносинах забезпечува- лася рівністю економічною. Взірцем справедливості у встановленні норм людської поведінки правила підлегла сталим законам природа, виключаючи метаморфози, які раз по раз переживає суспільство. (Та- кий погляд становив новий етап у розвиткові європейської філософсь- кої думки й був характерною рисою просвітницького світогляду. Локкова філософія bon sens (здорового людського глузду) спи- ралася на результати чуттєвого досвіду й тому протистояла пошире- ним у Просвітництві суто раціоналістичним концепціям. Сенсуалізм Локка підготував ґрунт для матеріалізму Дідро; Вольтер, Кондільяк, Гельвецій підхопили його думку про необхідність підкріплення ро- зуму відчуттями й емоціями, особливо коли людина стоїть перед ви- бором. Проте людські «природні права» Локк підпорядкував вартос- тям, пануючим у буржуазному суспільстві: держава визнає їх лише тоді, коли особа має власність. Навіть громадянська самостійність індивіда існує, за Локком, тільки тоді, коли він є «володарем власної долі». Відверто політизувалася правова свідомість, відкинувши мораль- ну рефлексію і релігійне тлумачення забороненого та гріховного. Тепер вона зорієнтована на розподільну й каральну справедливість, на недоторканість даних від народження прав-свобод, на дотримання взаємних зобов’язань у межах «контрактної етики».
Усе це відбувалося на тлі перетворення релігії на доктринально- ідеологічний комплекс, що обслуговував державні інтереси; особиста ж віра людини відступила на другий план. Нові раціоналістичні тео- рії суспільства, держави, нарешті — моралі, всіляко спонукали й до створення релігії розуму, «природної релігії», де в центрі мав стати Бог, гарант розумності світу й можливостей його раціоналістичного пізнання. Відповідно церква ставала соціальною інституцією у спра- ві охорони суспільного порядку й буржуазних привілеїв. Пізніше це з безсоромною відвертістю стверджував Наполеон, який вважав, що немає суспільства без нерівності багатства, а вона, нерівність, не може існувати без релігії. Тому, прагнучи використати католицьке духовенство Франції у своїх політичних цілях, він 1801 року уклав із папою Пієм VII конкордат, що перетворив французьке духовенство на поліцейський орган, змушений, охороняючи суспільний спокій, доносити на його порушників. Згодом невір’я, цей пафос молодої буржуазії, швидко вичерпало себе, поступившися, за висловом Гегеля, скорботі за втраченою ду- ховністю, але ставлення до релігії залишалося суто прагматичним: віра давала змогу маніпулювати людською свідомістю. Так, Вольтер, найзапекліший борець проти церкви, клерикалізму, релігійної не- терпимості, вимогу «роздавити гадину» (тобто католицьку церкву), заклик до віротерпимості («Філософські листи», 1733 р.) поєднував із відмовою від атеїзму, що загрожував побудованому на приватній власності суспільному порядкові. «Якби Бога не було, — іронічно пи- сав Вольтер, — його належало б вигадати». Для самого ж філософа прийнятнішим було пояснення, що відштовхувалося від ідей Ньюто- на, класичної механіки: Бог створює вихідні умови існування мате- ріального світу й надалі не втручається в його каузальну структуру. Але потому він діє через встановлені ним на землі закони, волею ж людей керує, даючи їм єдине уявлення про благо. З ідеєю всевладдя розуму поєднувало релігійну віру німецьке Просвітництво. Як «душу світу» розумів Бога Лессінг. Виступаючи проти ортодоксів богослов’я, він трактував Бога як своєрідну етичну першооснову. Всі створювані на той час теорії релігії, природи, суспільства, державного устрою, які перебували в опозиції до колишніх автори- тетів, вбачали сенс життя в боротьбі за вічні істину, справедливість,
рівність, дану природою, за незаперечні права людини. Змістовим центром моралі, філософії, мистецтва, навіть релігії у її модифіко- ваному варіанті стала проблема людської особистості. І не дивно — увесь комплекс соціальних умов сприяв формуванню більш діяльної, самостійної та ініціативної особи. Розширення виробництва вимага- ло прикладання нових сил, а, отже, й людей, здатних боротися за своє місце в житті. Умовою повноцінного, діяльного людського буття, що гарантува- ла досягнення власних цілей, було проголошено «розумний егоїзм», всіляко пропагований філософами-новаторами. Однак пріоритетність у суспільстві підприємницького успіху робила активність суто буржу- азною. Вона стимулювалася безмежним честолюбством, що спиралося на суспільну думку про моральну перевагу таких рис, як енергійність, розсудливість, наполегливість у досягненні власної мети. Оголошую- чи прагнення до самозбереження й самоствердження за рахунок ін- ших, природних для людини, Гоббс називав стосунки між індивідами «війною всіх проти всіх» і вважав, що рівними насправді є ті, хто спро- можний однаково нашкодити один одному у взаємній боротьбі. Навіть одвічний ідеал гармонійної людини, який не був остаточно забутий, тепер полягає в повному підкоренні визначеному буржуаз- ною мораллю обов’язку. Суспільним героєм проголошується «грома- дянин» — ідеалізований буржуа, нібито здатний добровільно посту- патися особистими інтересами заради загального блага. Прагнення ж справді відповідати ідеалові стало родючим ґрунтом для конфліктів між почуттям і розумом, пристрастями та обов’язком. Перемагає ра- ціоналізм, що ставить індивіда, продукт буржуазної самосвідомості, над суспільством, яке жорстко підпорядковується його волі й розу- му. Так народжувалася самовпевнена до екзальтованості буржуазна «воля до життя». У цю ж епоху, особливо напередодні Великої французької ре- волюції, формуються й інші етичні та гуманістичні принципи, що спираються на ідею нової громадянськості. Вона вимагала від осо- би самообмеження, дисциплінування в дусі революційної моралі — благо держави, республіки справді ставилося вище за благо окремої людини. Це позначалося й на моральних пошуках, побудованих на запереченні монополії вигоди й корисності. Так, Руссо вважав, що до- брочесний вчинок іде від серця й ніколи не робиться з розрахунку.
Bcyrrepeq IJ;hOM)' iHIIIHH ¢paHU:Y3hKHH rrpocBiTHHK, aBTop \%Pyi:H,'Ill Po3- .lzyMiB rrpo peBOJIIOU:il iMrrepi:Hi> ( 1791 p.), BoJihHe:H, 6yB yrreBHeHHH, ru;o ocHoBoiO JIIO)l;ChKHX JI:iH E: ce6eJII06cTBO :H rrparHeHH51 BTiXH, i3arreBH51B: TaKHH Y'IHHOK BHKJIHKaHHH pau;ioHaJihHOIO ou;iHKOIO BJiaCHHX iHTepeciB. BiH CTBep.zoKyBaB, ru;o HaHMiu;HiiiioiO rriJI:rropoiO cycrriJihCTBa E: caMe \%JII0- 6oB )1;0 ce6e1>, 6o BOHa BHKJIHKaE:ThC51 Heo6Xi)l;HiCTIO He 3aB)l;aBaTH IIIKO)l;H KOM)'Ch qepe3 rro6oiOBaHH51 OJI:ep\%aTH 3JIO y BiJI:IIOBiJI:h. HaHBa\%JIHBiiiie TYT 36eperTH piBHOBary o6MiHy, He rrepeJI:o3yBaTH 6Jiara KOMYCh iTaKHM 'IHHOM He 3Heu;iHHTH :Horo. KoJIH rro)l;aiOTh MHJIOCTHHIO, 3aB)l;aiOTh THM IIIKOJI:Y cycrriJihCTBy, 6o HiXTO He MaE: rrpaBa KOpHcryBaTHC51 IIpHXHJibHic TIO :H pe3yJihTaTaMH 'IHE:lch rrpau;i6e3 a)l;eKBaTHoi: 3a Hei: BiJI:IIJiaTH. BiJI: JiiK Bi)l; ce6e, rrepeTBOpeHH51 BChOfO Ha rrpe)l;MeT HaCOJIO)l;H 3MiHIO€ 3BH'!He CIIpHHH51TT5! CBiry, Ha6JIH\%a€ qac, KOJIH BiH IIO'!He p03fJI51)l;aTHC51 51K Ha CJii)l;OK JI:HKTary JIIOJI:ChKOi: BOJii:H JIIOJI:ChKHX 6a\%aHh. Pi3HHU:51 rrorJI51JI:iB Ha JIIOJI:ChKY oco6wcTiCTh JIHIIIe HaroJioiiiyBaJia Ha Heo6xi)l;HOCTI p03KpHTH ll O)l;Bi'IHY cyTHicTh, II(O BH3Ha'!aJIOC51 51K HaHrO JIOBHiiiie i3 3aBJI:aHh. Y 1749 pou;i3'51BJI51E:ThC51 rrepiiiHH BHrrycK MoeyMeH TaJihHoi: \%ITpwpo)l;HH'!Ol icTOpili> ¢paHU:Y3hKoro rrpwpo)l;03HaBIJ;51 EIO¢ ¢oHa, B 51KiH 3o6pa\%aE:ThC51 IIIJI51X, rrpoH)l;eHHH HaiiiOIO IIJiaHeTOIO Bi)l; ll BHHHKHeHH51 )1;0 II051BH JIIO)l;HHH. .l{o 3araJibHOfO rrpou;ecy eBOJIIOIJ;il Ha piBHHX rrpaBaX 3 iHIIIHMH o6'E:KTaMH p03fJI51)l;Y rrpHJiyqaiOThC51 \%HTT51 Ta po3yM. KpiM cBoE:piJI:HOro aHaJii3y i)l;elpo3BHTKy, 51Ka 3axorrJIIOBaJia TOJI:i 6araThOX MHCJIHTeJiiB,rrpau;51 EIO¢¢oHa cTaJia ru;e OJI:HHM rrpHKJIMOM rriJI: XOJI:Y )1;0 JIIO)l;HHH 3 TO'IKH 3opy rrpHpO)l;HH'!Ol, a He cycrriJihHOlicTopil. IIepeTBopeHH51 rrpwpo)l;03HaBcTBa B eKcrrepHMeHTaJihHe :H MaTeMa TH30BaHe BHMaraJIO Bi)l;IIOBi)l;HOfO rreperJIMY BCiX paHiiiie )l;OC51fHYTHX 3HaHh, y TOMY 'IHCJii :H cBiTorJIMHHX. BiJI:Terrep yce, ru;o MO\%e JI:OCJiiJI:HO BHB'!aTHC51, II051CHIOBaTHC51 pau;ioHaJibHO, Ha3HBaE:ThC51 \%IIpHpO)l;OI01>. CrrwpaiO'!HCh Ha pau;ioHaJii3M HOBoro rrpwpoJI:03HaBCTBa i po3BHTOK Ma TepiaJii3My, OC06JIHBO y <DpaHIJ;il, )l;e 3a 51KHHCh )l;eC51TOK poKiB BH)l;aiOTh C51 OCHOBHi rrpau;i ¢paHIJ;Y3hKHX MarepiaJiiCTiB - \%J1IO)l;HHa-MaiiiHHa1> (1746 p.) JiaMeTpi, \%HapHC rrpo IIOXO,ZOKeHH51 JIIO)l;ChKHX 3HaHb1> (1746 p.) KoH)l;Ji ih51Ka, «liHcT rrpo cJiirrwx Ha HayKy 3p51'IHM1> (1749 p.) Ta «.llyM KH rrpo II051CHeHH51 rrpHpO)l;Hi> (1754 p.) ,lli)l;po, «ilpo po3yM1> (1758 p.) feJibBeiJ;i51, «BHKpHTe XpHCTH51HCTB01> (1761 p.) Ta «CHCTeMa IIpHpOJI:Hi> (1770 p.) foJib6axa- ¢iJioco¢i51 IIpocBiTHHIJ;TBa HaMaraE:ThC51 CTBopHTH yHiBepcaJibHY KapTHey 6yTT51,IIOCTaBHBIIIHB u;eHTp «IIpHpOJI:HY JIIO)l;HHY1>.
Поглиблене вивчення цього феномена відкрило поряд із при- родними соціальні його детермінанти. Але така очевидна дихотомія не усвідомлювалася як цілісність, виникли два протилежні напрями аналізу: один вивчав людину як суто природну істоту, другий — у її суспільному бутті, трактованому як результат «суспільного догово- ру». Погляд на цей предмет демаркував позиції найталановитіших мислителів того часу. Гольбах, французький філософ-матеріаліст, ідеолог революційної буржуазії XVIII століття, у своїй «Системі при- роди», яку його сучасники називали «Біблією матеріалізму», повніс- тю підкоряє людину законам природи, позбавляючи її свободи волі, шукає пояснення суспільних явищ у явищах природних. З позицій системного принципу дослідження природознавчих, філософських і соціальних проблем Гольбах піддавав гострій критиці ті теологічні й метафізичні концепції, що виривали людину із загального порядку природи, ставлячи її в центр Всесвіту. На думку філософа, порушу- валася об’єктивна цілісність природи і, відповідно, втрачалася мож- ливість цілісного сприйняття людини. Порівнюючи людину з фортепіано, на клавішах якого грає приро- да, Дідро в цьому йшов за Ламетрі, який у своєму творі «Людина-ма- шина» розглядав її як подобу саморегульованого годинникового ме- ханізму. Для Ламетрі природними є як егоїстичні спонуки людей, так і моральні настанови. Тому і їх він підпорядковував дії «природного закону», розуміючи його як почуття, що вчить, чого не слід робити, і не потребує «ні виховання, ні одкровення, ні законодавця». А Гельвецій, котрий також ішов в авангарді французького матері- алізму й набагато випередив своїх сучасників у деяких принципових питаннях теорії, наполягав на вирішальній ролі соціального середо- вища в становленні людини, виробничої діяльності — у виникненні й розвитку свідомості, мови, звичаїв, моралі й мистецтва. Традиційно виходячи в аналізі з «незмінної природи» індивіда, філософ постійно наголошував роль матеріальних умов життя, доводив, на противагу думці про природженість моральних почуттів, їхній зв’язок із досві- дом та інтересами особи. Філософія, запозичуючи методи механістичного природознав- ства, намагалася водночас подолати будь-яку суперечливість і тому пояснювала існуючу протилежність людських якостей їхньою належ- ністю до різних природ — індивідуальної та суспільної. Неперекон-
ливість такого твердження стимулювала пошук їхнього можливого синтезу. Перемогла ідея, що його можна досягти, виховуючи людину і як природну, і як суспільну істоту. Проблема виховання стає серце- виною філософських і соціально-політичних поглядів просвітителів, їхня безмежна віра в розум надає йому функції основного орієнтиру людини в притаманних їй різнорідних якостях. Просвітителі закли- кають до створення в суспільстві умов, сприятливих для формування цілісної, не роздертої суперечностями істоти. Цій роботі віддаються зусилля найвидатніших із них, чиї твори стають програмою соціальних перетворень, знаряддям формуван- ня нового типу особи, іншого способу мислення. Яскраве свідчен- ня того — «Енциклопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел» у 35 томах, що видавався у Франції з 1751 по 1780 рік і став подією загальноєвропейського масштабу. Відображаючи того- часний рівень знань, як це й належить довідникові, «Енциклопедія» об’єднала навколо себе опозицію віджилому феодальному режимові, захисників суверенності людської особи, її свобод: Дідро, засновни- ка й головного редактора, Д’Аламбера, Монтеск’є, Вольтера, Руссо, Гольбаха, Тюрго, Кене, Кондорсе, Бюффона та ін. Вона проникала в усі сфери соціальної дійсності Франції переконливо й авторитетно. Поряд із питаннями науки, політики, філософії розглядалися різні види трудової діяльності, засоби праці й, що дуже важливо, сам тру- дівник як творець матеріальних цінностей. «Енциклопедія» стала закликом до об’єктивного дослідження природи й суспільства всупереч релігійному ставленню до реального світу. Не випадково кожен том наштовхувався на опір церковників і королівської ради, яка не один раз забороняла їх вихід, доки врешті- решт дозвіл на видання зовсім не був анульований. «Енциклопедія» так чи інакше підтримувала нові принципи, що вносилися в педагогіч- ну науку з позицій просвітницького погляду на формування людини: ідеї вирішального впливу середовища, природної рівності здібностей, вимоги реальної освіти. Суспільство ознайомилося з ними через їх яскраве обґрунтування у творах Руссо та Гельвеція. І перший, стверд- жуючи, що всі людські вади породжені цивілізацією, і другий, схи- ляючи голову перед досягненнями культури, були єдині в розумінні виховання як сили, здатної по-справжньому створювати людину. Ви- сновки енциклопедистів про роль і значення просвіти народів, науки
й техніки у прогресі суспільства, антитрадиціоналізму, поширення нових ідей стали однією з основ ідеології третього стану напередодні революції, суттєво вплинули на формування молодого покоління, що відіграло в ній видатну роль. Ідеї Руссо — знамення часу Найбільший суспільний резонанс мав руссоїзм, який своїм полі- тичним радикалізмом сприяв перемозі буржуазії у революції (досить згадати її якобінську диктатуру). Основні художні твори Ж.-Ж. Рус- со — «Юлія, або Нова Елоїза» (1761 p.), «Сповідь» (1766–1770 pp.), «Мрії любителя самотніх прогулянок» (1772–1778 pp.) — поряд із його ж «Міркуваннями про походження і причини нерівності між людьми» (1755 р.) і відомим твором «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» (1762 р.) здобули йому особливе місце серед ідеологів Просвітництва. Виступаючи проти соціальної нерів- ності, деспотизму й рабства, визнаючи законною боротьбу народних мас проти монархії, Руссо відкидає як злочинне будь-яке насильство над природою та особою. Природу він розуміє як справжнє джерело й вічний закон людського життя, корисливому розумові й побудованій на розрахунку «безплідній моралі» протиставляє почуття — самостій- ний і основний елемент духовного життя людини. Ця позиція про- кладала шлях психологічному романові XIX століття з такими яскра- вими його представниками, як Стендаль, Лев Толстой, Достоєвський. У романі-трактаті «Еміль, або Про виховання» (1762 р.) Руссо визначає виховання як спосіб розвинути в людині природні осно- ви здоров’я й моральності. Так, виховуючи дитину, слід звільняти її від рис деспотизму й жорстокості, всіляко підтримувати притаманні кожному від природи почуття ніжності, співчуття, людяності. Та доброзичлива, дружня атмосфера, в яку Руссо вводив героїв більшості своїх творів, була своєрідною утопією, характерною для багатьох представників Просвітництва, котрі у мріях про майбутнє суспільство розглядали колектив як фактор величезного виховного значення, незважаючи на реальну його відсутність. Із втратою ілю- зій щодо можливості поліпшити буржуазне суспільство Руссо пізні- ше схиляється до песимізму, відчуваючи ворожість панівного ладу до своїх ідеалів і все більше вбачаючи їх у простому й доброчесному
житті народу. Поступово мрія про загальне благо, щасливе майбутнє для всіх перетворюється на ідею відособленого щастя. Герой Руссо стає самітником, тікає у світ природи від світу людей, де панують жорстокість, ненависть, зрадництво. Він зосереджений на собі, своє- му внутрішньому стані, віддається імпульсивним пориванням, від- мовляючись від аналітичного сприймання дійсності. Так закладали- ся основи романтизму Шатобріана, Сенанкура та ін. Велика французька революція Розгортання революційного руху в Західній Європі не було не- сподіваним. Події підганяли одна одну, державне банкрутство, тор- говельно-промислова криза, голодні неврожайні роки, виникнення революційної ситуації 1788–1789 років, створення депутатами від третього громадянського стану Національних, а пізніше Установчих зборів, які ухвалили 26 серпня 1789 року «Декларацію прав людини і громадянина». Базуючись на ідеях просвітителів, «Декларація» виго- лошувала, що люди народжуються і залишаються вільними й рівни- ми у правах, що серед них природними й незаперечними є «свобода, власність, безпека та опір гнобленню», що верховну владу санкціонує народ, що всім громадянам, незалежно від походження, має бути до- ступною будь-яка посада. Проголошувалася свобода слова, думки, совісті й друку. Водночас затвердження майнового цензу як основи виборчої системи, залишивши за межами активної громадянської ді- яльності істотну більшість населення, встановило фактично і юри- дично панування в країні великої буржуазії. 10 серпня 1792 року монархія впала. Велика буржуазія, зусилля якої протягом цього часу були спрямовані на гальмування революції, її зупинення, відкрито перетворюється на консервативну силу. В опо- зицію до неї стали середні верстви, демократична буржуазія, усунуті від політичного керівництва. Не бажаючи йти на компроміси із сила- ми старого світу, вони об’єднались із народом і домагалися розвитку революційного процесу. Великою підмогою в цьому була демокра- тична преса, яка, виходячи з інтересів народу, відкрито й поіменно звинувачувала уславлених вождів революції в зневажанні потреб на- роду, а пізніше — у зраді революції. На другому етапі революції (10 серпня 1792 року — 2 червня 1793 року) це протистояння виявляло
себе в боротьбі прихильників її подальшого розгортання — якобінців (Робесп’єр, Марат, Дантон, Сен-Жюст) і жирондистів, котрі захопи- ли політичне керівництво в Конвенті. Народне повстання 31 трав- ня — 2 червня 1793 років призвело до встановлення якобінської дик- татури, започаткувавши найвищий, третій, етап революції (2 червня 1793 року — 27/28 липня 1794 року). Звільнивши селян від феодальної залежності й затвердивши все- народним голосуванням демократичну конституцію, що базувалася на політичних ідеях Руссо — принципах свободи, рівності й народ- ного суверенітету, якобінська влада консолідувала навколо себе ре- волюційні сили. Це дало змогу їй перемогти війська європейських монархічних держав, які намагалися придушити революцію, подола- ти контрреволюційний опір усередині країни, радикально вирішити найважливіші соціально-політичні й економічні питання. Але буржу- азна сутність якобінців, котрі спиралися на народ, та вести його могли тільки в межах своїх інтересів, робила їхню політику непослідовною, суперечливою, позбавленою чіткої програми. Це стало головною при- чиною поразки якобінської диктатури в результаті контрреволюцій- ного перевороту 9 термідора (27 липня 1794 року). Хоча той день став останнім днем Великої французької буржуаз- ної революції, її вплив на світову культуру був величезний. Людство зобов’язане їй метричною системою (платиновий еталон якої мав де- віз «На всі часи, для всіх народів»), досвідом створення політехніч- них шкіл для навчання інженерних кадрів, навігаційної та військо- во-морської освіти, вдосконалення академічних структур, організації музеїв. Наука періоду революції віддано служила новому буржуазному суспільству, поставивши в ряд учених зі світовим ім’ям Жозефа-Луї Лагранжа, автора «Теорії аналітичних функцій», П’єра-Сімона Лап- ласа, великого математика й астронома, творця космічної гіпотези, «Аналітичної теорії імовірностей» і «Трактату про небесну механі- ку», Жана- Батіста Ламарка й Етьєна-Жоффруа Сент-Ілєра, які роз- робили основи еволюційного вчення, видатних хіміків Антуана-Ло- рана Лавуазье, Клода-Луї Бертолле, Нікола Леблана, винахідника оптичного телеграфу Клода Шаппа. Продовжується накопичення нової інформації про явища при- роди в рамках диференціювання галузей науки. Виникають галузе-
ві системи, народжуються уявлення, поняття й методи широкої дії, спрямовані на створення єдиної картини світу. Взяті на озброєння суспільною думкою концепції природного права, природної моралі, взагалі природних норм були виплекані природознавством; атоміс- тична гіпотеза в науковому поясненні світу підкріплюється тенден- цією до «атомізації» індивіда в буржуазному суспільстві. Його актив- ність надає неабиякого значення показникам темпу та прискорення, не підвладних традиції, а залежних від реальних умов і власних мож- ливостей. Загострення політичної боротьби викликало інтерес до ораторст- ва, яке мало своїх неперевершених майстрів в особі Робесп’єра, Мі- рабо, Дантона, Сен-Жюста, Барера. В період якобінської диктатури робилися спроби створити масові політико-агітаційні вистави, при- свячені актуальним сюжетам героїчного буття, вистави розігрували- ся на площах просто неба. Народ, аплодуючи персонажам-патріотам, виражав свою солідарність, демонстрував ненависть і презирство до тиранів і зрадників, ворогів республіки. Відповідаючи загальним сподіванням на справедливе суспільст- во, французька революція провела межу між минулим і майбутнім, прискоривши хід історії. Ідеї, народжені європейською культурою доби Просвітництва, поширилися у світі, стали частиною його над- бання. Серед них — ідея нації як людської спільноти, що складаєть- ся історично на основі єдиної території, економічних зв’язків, мови, особливостей культури й характеру. Щоправда, пафос утвердження незалежної особи орієнтував ре- волюційне розуміння нації на загальнолюдські чинники, позбавляю- чи вагомості будь-яку іншу визначальну належність. Гердер, німецькі романтики заперечували цю концепцію, обстоюючи ідею неповтор- ного духу кожного народу. Подолав суперечливість цих точок зору Гете, помітивши в усіх культурах прагнення до універсальності. Тенденції розвитку мистецтва Мистецтво революційної пори, яскрава сторінка світової худож- ньої культури, логічно вписалося в художній контекст Просвітництва, з яким генетично пов’язане основними своїми ідеями. В його естетичних вимогах і критеріях повно й різнобічно відображені антифеодальний
пафос Просвітництва, його філософські, соціальні й моральні засади, своєрідне розуміння «природної людини», природи, розуму. На вірі в загальнолюдську єдність, спільність кардинальних завдань, можли- вість бути «громадянином світу» ґрунтувалося мистецтво. Водночас просвітницький рух не однорідний, усередині його ки- піли пристрасті, точилася боротьба між різними течіями. Богобор- ство Вольтера, яке засуджував Галлер, було досить помірковане, по- рівняно з радикалізмом Руссо, який, у свою чергу, поступався перед сміливою позицією Мельє, Мореллі, Маблі, Дюлорана. Своєрідний відгук ці процеси дістали в просвітницькій естетиці: в суперечках апологетів класицизму з його принциповими супротивниками, Рус- со — з енциклопедистами, Гердера — з Кантом. До того ж погляди на мистецтво змінювалися навіть у межах однієї творчої біографії, як це сталося з Гете й Шіллером, котрі перейшли з позицій «Бурі й натис- ку» на платформу веймарського класицизму. Однак була основа для консолідації — активна суспільна позиція всіх без винятку митців Просвітництва. Не випадково зростає зна- чення публіцистики, підкріплене збільшенням газетно-журнальної продукції, утвердженням за національними мовами функції основ- них носіїв інформації (латина остаточно витісняється з науки), ви- никає популярна пропагандистська література, напівлегальні й не- легальні видання. Еволюціонує художня література, наповнюючись авторськими відступами, соціально-політичними узагальненнями, документально точними характерами. Популярним стає жанр есеїс- тики, здатний швидко реагувати на будь-які суспільні події, розви- вається памфлетна література. В живопису цю лінію продовжують політична карикатура, злободенний лубок. Висока хвиля суспільного руху, що й призвела до революції 1789 року, ознаменувалася характерними змінами в усіх видах мистецтва, яке через епоху бароко й «старого» класицизму прийшло спочатку до ряду нових «проміжних» течій, а потім до революційного класицизму XVIII століття, який частково подолав, частково засимілював ці течії. Чутливою до змін виявилася музика, засвоївши драматизм те- матики, бурхливі пристрасті, динамічний розвиток думки, різкі контрасти. В результаті народжуються великі циклічні форми, опе- ри, ораторії. Паралельно відбуваються процеси заміни придворної «серйозної опери» побутовою комічною, котра виражає демократичні
ідеали широких мас; у вокальну та інструментальну творчість про- никає народна пісня, масові жанри активно впливають на симфонічні й оперні твори. Творча індивідуальність більшості майстрів того часу складала- ся в надрах бароко. Барочними були образи й колізії опер Генделя, його інструментальна музика, але міць фантазії, сила почуттів, зри- мість образів у поєднанні з епічною величиною й героїчним оптиміз- мом зрілого етапу його творчості подолали межі концепції бароко. Працюючи в Англії, німецький органіст і композитор опинився в тій революційній атмосфері, героїчна напруженість якої надихала на по- шук відповідних сюжетів. Їхнім джерелом для Генделя стала Біблія, сюжети якої визначили тематику близько тридцяти його монумен- тальних ораторій. Бароко, драматичний, контрастний, психологічно-гострий стиль, поглиблює, розвиває і переробляє Бах, змінюючи тематику, тракту- вання форм, засоби музичної виразності. Він практично створює власний стиль, не схожий на пишну, важку манеру старих майстрів, підноситься до вершин мистецтва поліфонії, наповнюючи свої чис- ленні твори гуманістичними ідеями, живими образами, жанрови- ми епізодами. Апогеєм творчості Баха стають євангельські легенди («Страсті за Іоанном», «Страсті за Матфеєм»), їхні образи позбува- ються містичного ореолу, наближаються до людей життєвістю своїх страждань. У цих величних трагедіях (написаних для трьох хорів і двох органів) відродилася до нового життя прекрасна спадщина на- роду. В цій музиці вчувалося все: і хода Христа, що йшов на смерть, і біль ридаючого Петра, і ненависть, острах та каяття натовпу. Та все перевищувала, окрилюючи людські душі, краса духовного подвигу. Перш ніж музика прийшла до узагальнюючого стилю віденських класиків, у XVIII столітті виникло кілька так чи інакше пов’язаних із Просвітництвом «молодих» стилів, що формували смаки суспільства. Їхня спільна мета — стильове полегшення, відмова від релігійної тема- тики, складних концепцій, декоративної пишності — виражалася по- різному: в прагненні до витонченого й граціозного та поверхового ро- коко (в межах класичної французької опери), до наївно-реалістичного «молодого» стилю італійців (Перголезі та Вівальді) чи щирого роз- криття почуттів у сентименталізмі (мангеймська школа, Піччіні та ін.). Так, стилем передового мистецтва, що складався в революційний
характерні риси творчої індивідуальності. Постійна присутність високого ідеалу, яскравої художньої індивідуальності, визначеної мо- ральнісної позиції, благородство власної життєвої лінії пов’язувало віденську школу з класицизмом більше, ніж із будь-якими іншими стилями XVIII століття. Все художнє життя Європи періоду Просвітництва розвивалося під сильним впливом його ідей, що зародилися в Англії, а остаточ- но викристалізувалися, сформувалися як ідейний рух у Франції. Із занепадом абсолютної монархії в мистецтві починається пошук тієї естетичної сутності, яка б адекватно відображала процеси, що відбу- валися в суспільстві. Лідером у цьому стає Франція, яка впродовж десятиліть зберігає високе звання культурного центру Західної Євро- пи й законодавця художніх нововведень. Тому аналіз мистецтва доби Просвітництва є, передусім, розглядом французької художньої спад- щини — яскравої, складної й самобутньої. В ній дістали розвиток усі ті процеси, що характеризували вступ європейських країн у нову епоху. Ґрунтом, на якому пізніше сходять паростки Просвітництва, було мистецтво рококо (франц. rococo, від rocaille — декор, мотив у вигляді черепашки), підкреслено світський характер якого став звитяжним ар- гументом у боротьбі з мистецтвом релігійним. Більш камерне й інтим- не, щире, пов’язане з побутом людини, воно змінило бароко, збігшися з відчуттями хисткості існування, тривоги за майбутнє, передбачен- ням тяжких, грізних часів, бажанням встигнути взяти все від життя, які охопили суспільство в перші десятиліття XVIII століття. Рококо входить до інтер’єру, щоб перетворити його величавість на приємний комфорт, який відчувається в усьому: меблях, посуді, декоративних тканинах для оздоблення житла, бронзі, порцеляні. Асиметрія (тепер головна характеристика форми) створює відчуття неспокою, що на- пружує і бентежить. Спалахує гострий інтерес до найтонших душев- них переживань, який пізніше повно зреалізує себе в сентименталізмі. Найпослідовніше природа цього своєрідного стилю виявила- ся в живопису Жана-Антуана Ватто, Франсуа Буше, Жана-Оноре Фрагонара. На полотнах Ватто життя розгортається як театральна дія; основна тема — галантні святкування — подається з вишуканою грацією, з акцентуванням на динаміці любовного почуття в його най- тонших нюансах. За цим стоїть іронічний, меланхолійний споглядач. Фривольність, відверто плотська насолода життям розкривається в
образах Буше, котрий будь-яку тематику зводить до пасторалі, а всіх богинь бачить аристократками-парижанками. Фрагонар збагачує за- гальну тенденцію введенням еротичних сцен, реалістичною манерою зображення, точністю деталей, багатством фантазії, легкістю й сміли- вістю письма, наповненістю композицій світлом і повітрям. У пошуках ідеалу людини, яка б відповідала новим реаліям епохи, відбувається активне звернення до таких понять, як духовна природа, довершеність, краса. В єдину концепцію їх об’єднав німецький історик мистецтва Вінкельман, яскравий представник наукової думки Про- світництва. Аналізуючи з відповідних позицій історію античного мис- тецтва, він стверджує, що ідеальну людину, необхідний взірець, треба шукати не в Римі, а в Греції, яка знала справжню політичну свободу. Героїчний зміст і демократичний характер давньогрецького мис- тецтва перебували у явній опозиції до феодальних порядків, що руй- нують людську особистість, ставили під сумнів класицизм XVII сто- ліття, орієнтований на імператорський Рим. Боротьба Вінкельмана проти придворного мистецтва й меценатства точилася з позицій віри за перемогу благородного і прекрасного в людині. Не випадково його ідеї були так палко зустрінуті великими німецькими мислителями Лессінгом, Форстером, Гердером, Гете, швидко вийшли за межі Ні- меччини. Вінкельманом покладено початок буржуазно-революційно- му класицизмові кінця XVIII століття, що дав життя «Марсельєзі» Руже де Ліля, творчості Давіда. Стилізація під грецьке мистецтво внесла в художню палітру ге- роїзацію і деякий романтизм. Це відчувається в архітектурі Клода- Нікола Леду, котрий надавав перевагу простим геометричним фор- мам, у моді на англійський ландшафтний парк, який на противагу регулярному французькому ніби й не знав людських рук. Виникає прагнення до великої теми, ідейності, монументальності, створення узагальненого образу. Передвістя революційного класицизму відчувається у творчості Етьєнна-Моріса Фальконе, котрий від рокайльної скульптури (виго- товлення моделей для порцеляни, бісквітів) приходить до створення образу Петра І. Свідомо відкидаються всі пишні атрибути й складні алегорії заради максимальної виразності самої фігури, яка, зберігаю- чи індивідуальні риси героя, є символом нестримної, всепереборної енергії.
Уявлення про світле й розумне суспільство, обіцяне просвітите- лями, диктувало ідеал простий і піднесений; лише шляхетні почут- тя, героїчні вчинки, прекрасні людські образи мали право на життя в мистецтві. Розуміння простоти як виразу людської самодостатнос- ті утверджували реалістичні пошуки Жана-Батіста Греза, котрий присвятив свій пензель скромному побутові суспільних низів, їхнім патріархальним звичаям і моральнісним чеснотам, а також жанрові картини й портрети художників англійського Просвітництва Вілья- ма Хогарта та Джошуа Рейнолдса. Бурхливі події епохи, напруженість пристрастей напередодні Ве- ликої французької революції вступили згодом у дисонанс зі спокій- ною величчю давньогрецьких зразків і повернули інтерес до римської історії часів республіки. На сцену знову виступили герої драматурга минулого століття Корнеля — зразки античних чеснот і патріотизму. В цьому контексті розгорталася творчість основоположника револю- ційного класицизму Жака-Луї Давіда. Його відоме полотно «Клят- ва Гораціїв», яке славило подвиг давньоримських братів-героїв, на- справді апелювало до сучасників, закликаючи їх на боротьбу. Вся антична краса, якої прагнув Давід, виявилася насиченою зов- сім не античними почуттями й експресією. Монолітна група з трьох воїнів, котрі в єдиному пориві кинулись уперед, сповнена енергії й драматизму, що підкріплюються тричі повтореним жестом із силою піднятих у клятві рук. Тема вірності обов’язку й готовності боротися з ворогами, вирішена в прямолінійній, майже аскетичній, хоча й не позбавленій деякої бундючності, манері, дала поштовх бурхливому розвиткові нових естетичних поглядів. З початком революційних подій Давід стає організатором ху- дожнього життя Франції, опікується націоналізацією творів мисте- цтва, перетворенням Лувру на музей, відкриттям бібліотек і архівів для народу, оформленням масових свят. У виконаній на замовлення Конвенту «Смерті Марата» художник не лише надав меморіального характеру суворому класичному стилеві, а й виявив неабиякі можли- вості реалізму, що пізніше визначив долі багатьох талановитих пред- ставників французького і світового живопису. Дух доби Просвітництва в усій складності її філософських, со- ціально-політичних, морально-естетичних принципів повно й різ- нобічно розкрився в літературі. Жоден із напрямів, якими вона
представлена, не зміг стати єдиним виразником свого часу, відобра- жаючи його по-своєму, класицизм — через конфлікт між ідеальним і реальним, реалізм — з позицій встановленої розумом норми, сенти- менталізм — виходячи з почуттів. Та всіх їх поєднувало прагнення наблизити літературу до життя, зробити її дієвим чинником фор- мування суспільної моралі, тому вона мала публіцистичний, про- пагандистський характер, несла високі громадянські ідеали, пафос утвердження позитивного героя, Вольтер, Дідро, Руссо, Бомарше, Лессінг, молоді Ґете й Шіллер, Річардсон, Філдінг, Смоллет, Шерідан — ось неповний перелік тих, хто втілив усе це у своїй творчості. Серед жанрів, у яких вони працю- ють, провідну роль відіграють сатиричний і сімейно-побутовий роман, «роман виховання», філософська повість, сатирико-моралістичне есе, драма, особливо міщанська. Відмова від будь-якої регламентації, не- бажання віддавати перевагу одному жанрові перед іншим була чітко виражена Вольтером: «Усі жанри гарні, крім нудного». Вела перед проза, вражаючи новим підходом до зображення лю- дини («Робінзон Крузо» Дефо, «Сентиментальна подорож» Стерна, «Юлія, або Нова Елоїза» Руссо). Вона, безумовно, не вичерпувалася власне просвітительським романом, але й інші твори («Манон Лес- ко» Прево, «Небезпечні зв’язки» Шодерло де Лакло) своїми окреми- ми гранями поєднувалися із загальним напрямом суспільних ідей, проникненням у психологію людини, в людське добро і зло, готували художні відкриття сентименталізму, критичного реалізму. На службу Просвітництву була поставлена велика сила впливу, притаманна театрові. Філдінг, Гольдоні, Бомарше, Шіллер писали для демократичного глядача, зі сцени виносили вирок феодально- му світові. Та, вихваляючи енергію, цілеспрямованість, міць людини нової епохи, вони не ідеалізували буржуа, не цураючися навіть злої пародії. Відкриттям XVIII століття стала міщанська драма — відповідь на процес демократизації театру, великого розквіту досягла комедія. Перша, безконфліктна за своєю суттю, захищала від неспокійного світу ілюзією патріархальних чеснот, нібито властивих родині; друга йшла двома напрямами: відмовлялася від критики, зосереджуючись на перевихованні персонажа, звільненні його від вад і дивацтв, чи від- новлювала сатиричну комедію у традиціях Мольера.
Зміна акцентів відбувається й у трагедії. Зміст, лише формаль- но зорієнтований на авторитет Буало та художні зразки Корнеля й Расіна, під впливом творчості Вольтера починає розгортатися не в ідеалізованому, а в реальному суспільстві, де складові — реальні осо- бистості. Справді новаторською напередодні революції стає драма, що робить своїм героєм просту людину, позбавляючи її такої звичної для всіх німоти. Надзвичайно важливим було XVIII століття для розвитку реаліз- му. Вимоги життєвої правди, глибокого пізнання людської природи знаходили вирішення в різних жанрах, у різних авторів. Показова в цьому плані полеміка Дідро з апологетами класицизму стосовно драматичної поезії. Обстоюючи природність і простоту сценічного мистецтва, він вважав за необхідне зображати особу в її соціальному контексті. Його «Парадокс про актора» і «Салони», присвячені кри- тичному аналізові нових творів живопису й скульптури, мали на меті висвітлити зв’язок мистецтва з дійсністю, довести необхідність не просто копіювати її, а відображувати художніми засобами. Принципо- ві питання естетики просвітительського реалізму порушував Лессінг у «Лаокооні...» та «Гамбурзькій драматургії». Вбачаючи в класицизмі прояв традиційно-рабської свідомості, повну відмову від індивідуаль- ного під тиском регламентуючого почуття обов’язку, він вимагає гар- монійного поєднання особистих і громадських інтересів, показу всієї гами людських почуттів. «Герої на сцені, — писав німецький драма- тург і теоретик мистецтва, — повинні виявляти свої почуття, виража- ти відкрито свої страждання й не заважати вияву природних нахилів. Штучність і вимушеність героїв трагедії залишають нас холодними...». Ідеї Просвітництва в літературі Новий читач вимагав абсолютної правди, з особливою довірою ставився до книг, титульний аркуш яких свідчив, що їх зміст складе- ний із власних авторських нотаток, щоденникових записів. Слушни- ми є твердження сучасних дослідників, нібито своєю величезною по- пулярністю «Памела, або Винагороджена доброчесність» Річардсона чи «Страждання молодого Вертера» Ґете не в останню чергу завдя- чували наївній вірі читачів і читачок у те, що видавець оприлюднює справжні листи й щоденники.
Однак, це було не що інше, як пошук нових сфер і способів відображення, який поряд із вірогідністю утвердив арсенал інших засобів, вбираючи фантастику (філософсько-фантастичний аналіз людської природи й суспільства в «Подорожі Гуллівера» Свіфта, історія Фауста у Клінгера й Ґете, драми-притчі). Все було щедро здобрене дидактизмом, що мав донести до читача певну суспільно значущу ідею. Своєрідність освоюваної літературою європейської дійсності іно- ді підкреслювалася сприйняттям її очима уявного іноземця («Пер- ські листи» Монтеск’є, «Громадянин світу, чи Листи китайського філософа з Лондона своїм друзям на Сході» Голдсміта) або людини, вихованої «природою» («Простак» Вольтера та ін.). Романи Вольте- ра, Дідро, Ґете започаткували європейські філософський роман і дра- му. На тлі тогочасних матеріальних і духовних реалій вони розгляда- ли людину в її співвідношенні з дійсністю, в боротьбі за гідне місце в житті. Безумовно, література доби Просвітництва своїм підходом до життя, способом його відображення, типом позитивного героя та художніми особливостями була якісно новим, закономірним етапом розвитку світової літератури. Аналіз панівних тенденцій у культурному розвитку Європи того часу знову звертає нашу увагу на Францію, батьківщину Вольтера, Дідро, Руссо, котрі уособили дух Просвітництва. Не одне поколін- ня мислителів і письменників формувалося під впливом ідей Марі- Франсуа Аруе, відомого під псевдонімом Вольтер. Охоче вдаючись до іронії та скепсису, він глумився з церкви, викривав мракобісся, релігійний фанатизм, тиранію, висміював безпідставну гонористість аристократів, самовдоволення буржуазії. Його варіант погляду на іде- альне суспільство поступався глибині й сміливості переконань Дідро та Руссо своєю помірністю вимог, абстрактно-гуманістичним харак- тером влаштовував і буржуазію, і аристократів, і монархів. Але життя Вольтера, стиль його мислення, світосприймання, система поглядів, особливості таланту зробили його символом передової думки свого часу. Цьому сприяла притаманна мислителеві здатність відкривати оригінальність і перспективність чужих концепцій та думок, вдало їх пропагувати, як це сталося з класичним твором підпільної літерату- ри — «Заповітом» Жана Мельє, котрий сприяв появі комуністичних утопій XVIII століття.
Загальну увагу до себе Вольтер привернув пропагандою прогре- сивної соціальної системи й передової філософії в книгах «Філософсь- кі листи» (1733 р.) та «Основи філософії Ньютона» (1738 p.), де зі- ставлялися англійські та французькі погляди не на користь останніх. Авторитет провідного майстра слова закріплюється за ним великим успіхом історичних праць, пронизаної ідеями просвітницького абсо- лютизму історичної поеми «Генріада» (1723 p.), знаменитої поеми «Орлеанська діва» (1735 p., видана 1755 p.), що розвінчувала церков- не потрактування історичного прототипу. Минуле під пером пись- менника й філософа набувало чітко окреслених рис сучасності. Та офіційного визнання в літературі Вольтер досягає як драма- тург, творець просвітительського класицизму, відмінного від класи- цизму XVII століття. Шануючи й наслідуючи традиції Корнеля та Расіна, він розвиває їх у напрямі політизації тематики, зіткнення різ- них ідеологій та їхнього впливу на людей, посилення активності пер- сонажів, уведення гострих філософських проблем, дотримання істо- ричної й етнографічної достовірності, привернення уваги до почуттів героїв. «Едіп» (1718 р.), «Брут» (1731 p.), «Заїра» (1732 p.), «Смерть Цезаря» (1736 p.), «Фанатизм, або Пророк Магомет» (1740 p.) — ось неповний перелік численних драматичних творів, адресованих лю- дям, котрі розмірковували над політичними, філософськими, мо- ральними, релігійними проблемами. Конструюючи для Європи свій варіант суспільного ідеалу, Воль- тер продовжив сходофільську традицію. Складаючи панегірик Схо- дові, передусім Китаю, закликав наслідувати його як державу осві- ченого деспотизму, якою управляє імператор-філософ в інтересах народу, як державу, де панує деїзм (сприймання Бога як світового розуму, що вибудував природу), де основа ідеології — вчення Конфу- ція — є втіленням чистої моралі. Цього, на думку просвітителя, було досить, аби вважати європейські країни варварськими, порівняно зі справді духовними східними. Ускладнення процесів суспільного розвитку й, відповідно, самої концепції Просвітництва в середині XVIII століття роблять твор- чість Вольтера складнішою й неоднозначною. Для нього це час про- щання з багатьма ілюзіями, а заразом і з вірою в освіченого монар- ха, в гармонію між добром і злом, час появи цілої серії невмирущих шедеврів. У величезній кількості творів найрізноманітніших жанрів
Вольтер приходить до висновків, що творець Всесвіту не втруча- ється в його долі, не може відвернути лихо, що зло є в основі са- мої світобудови й переважає, тому в людській історії крихти чеснот і щастя губляться серед злочинів, безумств, нещасть. Це своєрідно висвітлюється в нових філософських творах, памфлетах, трагеді- ях, прозі, що, за влучним висловом дослідників, з’являється ніби на полях його найважливіших і найгостріших в ідейному плані філо- софських та політичних праць. У центрі повістей, оповідань, казок- притч стоїть типовий для класицизму образ інтелектуального ге- роя, який прагне перейти від інтелектуального споглядання світу до впливу на нього, та сюжет не висвітлює цю домінанту тогочасних людських прагнень, лишаючись простою ілюстрацією тієї чи іншої філософсько-етичної доктрини, того чи іншого питання людського буття. Активне ж звернення до східної тематики давало змогу через зображення чужини ще раз загострено і критично подивитися на єв- ропейську дійсність. Вольтер оцінює людське життя з точки зору розуму й здорового глузду, нічого не сприймаючи на віру, все піддаючи сумніву. Показо- ві його повісті «Задіг, або Доля» (1748 p.), «Кандід, або Оптимізм» (1759 p.), «Простак» (1767 р.), у яких, міркуючи про недосконалість світу й тривкість у ньому зла, мріючи про ідеальну державу Ельдора- до, він розкриває соціальний зміст злого, санкціонованого релігією, узаконеного беззаконня. Авторитет Вольтера як письменника, пси- холога, філософа культури й історії був величезним, вплив всеосяж- ним і довгочасним. Його ідеї значною мірою визначили ідеологічну палітру Великої французької революції, яка вшанувала його пам’ять величним постаментом, складеним із каміння зруйнованої Бастилії над могилою письменника в Пантеоні. Та не одному Вольтерові належала честь відкриття нових шляхів розвитку людства, культури, літератури. Свої яскраві таланти віддали цій справі Дідро й Руссо. Продовжуючи антиклерикальну діяльність Вольтера, Дідро відкинув компромісну деїстичну версію про існуван- ня Бога як конструктора розумного устрою природи і став на позиції матеріалізму й атеїзму. Виголошені ним ідеї про незалежність матерії від духу, єдності органічної й неорганічної природи, про еволюцію природних форм дістали широкий суспільний резонанс («Лист про сліпих на науку зрячим», «Розмова Д’Аламбера з Дідро» та ін.).
Випереджала сучасників і соціальна думка Дідро. Не поділяючи типове для просвітників розуміння рівності як правового феномена, він вірив у її реалізацію в суспільстві, що не ставить у центрі всього розрахунок. Він вірив у можливість побудови нової спільноти, жит- тєвим принципом якої мала стати природна доброта й народжувана нею самопожертва. Особливу увагу філософа привертали ті суспільні звичаї, що орієнтували людину на добровільне й некорисливе здій- снення вчинків заради інших. На основі подібних поглядів будується естетична концепція Дідро, яка мала надзвичайне значення для розвитку європейського мистецтва, зокрема літератури. Виходячи з ідей англійського Про- світництва (Гатчесон, Шефтсбері та ін.), він загострює їх і розви- ває: стверджує об’єктивну основу краси, розглядає мистецтво як ді- яльність, що не поступається науці в пізнанні, розвиває філософські основи реалізму, приділяє увагу питанням типізації у створенні ху- дожнього образу. Від визнання величезного моральнісного впливу мистецтва на людину мислитель приходить до створення цілої про- грами революційно-демократичного виховання громадян, вимагає від художника високої ідейності, закликає до демократизації мистецтва. Особливий акцент філософ робить на театрі як найдійовішому спо- собі пропаганди просвітницьких ідей, підкреслює пріоритет серйоз- ної комедії та міщанської драми з їхніми можливостями зображення життя звичайної людини. У «Парадоксі про актора» (1773 р.) Дідро обґрунтовує свою концепцію акторської гри, вимагаючи вивчення й зображення людської природи без суб’єктивного впливу власних емоцій. Запропонована у зв’язку з цим система драматургічних жан- рів поставила під сумнів нормативну естетику Буало вже тим, що центральне місце серед жанрів віддавалося «середньому», побудова- ному на конфліктах і проблемах людей третього стану. Свої принци- пи Дідро послідовно розвивав у статтях до «Енциклопедії», що була гімном творчій праці, в «Салонах», у серії звітів про художні вистав- ки, які започаткували новий літературний жанр — художню критику, намагався реалізувати їх у власній творчості. На жаль, художня практика Дідро не стала адекватною його тео- ретичним ідеям. Передусім це стосується його п’єс нового жанру, де безконфліктність і відсутність соціальної гостроти виявились за- кономірним результатом піднесення на щит патріархальних чеснот
вже буржуазної родини. Вагомішим був внесок Дідро в європейський роман. Його «Черниця» (1760 p.), поглиблюючи філософську проб- лематику повістей Вольтера, стала бунтом проти всілякого прини- ження людської гідності, утвердженням суспільної природи людини. В «Небожі Рамо» (1762 p.), вступивши фактично в дискусію із самим собою, філософ перевіряв власні ідеї й позбавлявся ілюзій. Апологією реальному світові, чинникам щастя й насолоди став «Жак-фаталіст і його пан» (1773 p.). Аналіз цих творів свідчить, що Дідро яскраво репрезентував не лише розквіт суспільної думки Просвітництва, а і його художньої прози. Як синонім сентименталізму вживається у світовій літературі ім’я Руссо, представника радикального крила французького Просвіт- ництва. Його симпатії на боці «нових людей», проникнення в їхній внутрішній світ надає його творам особливого психологізму, густо приправленого антифеодальними мотивами. Не випадково герої Рус- со, розмірковуючи над економічними, педагогічними, релігійними й естетичними проблемами, так полюбляють писати листи. Над усе автором ставиться моральнісна позиція героя, що гар- тується в зіткненні з дійсністю, з носіями протилежних поглядів, у конфлікті нового й старого. Це новаторське зображення людського характеру як арени боротьби суперечностей, добра і зла стало епо- хальним досягненням європейського сентименталізму. Почуття в різ- ні епохи зображалися в мистецтві по-різному, сентименталізм зробив їх основним критерієм в оцінці характеру. Людина у Руссо — істота складна, суперечлива, здатна вступати у внутрішню боротьбу сама з собою. Не уник суперечливості й сам Руссо як громадянин відкрито ви- ступаючи проти «старого режиму», мріючи про демократичну респу- бліку, нову людину, виховану на високих і благородних ідеалах, під- казаних самою природою, а як мислитель втікаючи від буржуазних реалій життя у психологію, шукаючи допомоги за межами дійсності. Та вплив його виявився вирішальним для майбутнього письменства, особливо для романтиків кінця XVIII століття. Діяльність Руссо, як і інших представників просвітительського руху, сприяла тому, аби Просвітництво увійшло до скарбниці світової культури своєрідною й необхідною частиною. Його здобутки й тепер збагачують духовний світ людини.
Рекомендована література 1. Григорович В. Б. Великие музыканты Западной Европы: Бах, Гайдн, Моцарт, Бетховен. — Москва, 1982. 2. Западноевропейская художественная культура XVIII века. — Москва, 1980. 3. История всемирной литературы: В 9 т. — Москва, 1988. Т. 5. 4. Момджян X. Н. Французское Просвещение XVIII века. — Москва, 1983. 5. Музыкальная эстетика Западной Европы XVII–XVIII вв. — Москва, 1971. 6. Философия эпохи ранних буржуазных революций. — Москва, 1983.
|
P031JI!I
X I KYJibTY PA IJOEH IIPOCBITHHII,TBA |
