Розділ ix. культура вІдродженняІсторичні передумови становлення культури Відродження. Гуманізм як ідеологія Відродження. Особливості художнього осмислення дійсності: поезія, проза, драма- тургія. Історичні передумови становлення культури Відродження Ренесанс у Західній Європі (від франц. Renaissance — Відроджен- ня) охоплює період від останньої третини XIII століття до кінця XVI століття, а в Англії він тривав ще й на початку XVII століття. За до- сить короткий, порівняно з середньовіччям, час закладено підвалини нового етапу в історії світової культури, серед яких — реалістична й гуманістична художня творчість, секулярне світобачення, уявлення про свободу й гідність людської особистості. Залежно від конкретних історичних умов у кожній західноєвропейській країні культура Від- родження формувалася, розвивалася, досягала розквіту й переживала кризу пізнього періоду по-різному. Найповніше й найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії, де чітко вирізняються чоти- ри її етапи: так званий Проторенесанс (остання третина XIII — початок XIV століття, період, під час якого з’явилися перші ознаки якісних змін у культурному процесі) та власне Відродження, в якому розрізняють раннє (початок XIV — 90-ті роки XV ст.), Високе (90-ті роки XV — по- чаток XVI ст.) і пізнє Відродження (40-ві роки XVI — початок XVII ст.). Секуляризація культури цілком відповідала інтересам молодої буржуазії, що ставала панівною силою в містах. Проте своєю гума- ністичною спрямованістю, героїчним оптимізмом, гордою вірою в
людину, широкою народністю образів мистецтво Відродження вихо- дило за рамки ідеології ренесансної буржуазії. Філософська думка Відродження створює нову, пантеїстичну в засадах картину світу. В ній немає місця для ідей божественного тво- ріння, Бога ототожнено з природою, природу й людину обожнено. Внаслідок ревізії філософського змісту цих понять бог філософії Від- родження втрачає деякі риси, що ними його традиційно наділяли орто- доксальна релігія, схоластичне богослов’я, і набуває нових. Він втрачає свободу, він не творить світ «із нічого», а стає вічним його супутником, зливається із законом природної необхідності. А природа набуває рис божественних, тобто з творіння Божого перетворюється на першоос- нову речей, якій притаманні всі необхідні для творення сили. Яскравою рисою філософії Відродження був антропоцентризм. Людина традиційно була важливим об’єктом філософського аналі- зу й неодноразово в історії філософії ставала центральною ланкою в системі зв’язків універсуму. Згідно з августинівським трактуванням цієї проблеми, що панувало впродовж усього середньовіччя, попри те, що світ існує для людини й вона стоїть на найвищому щаблі в іє- рархії істот, що їх створив Бог, людина не є самодостатньою, а має значення тільки у своєму ставленні до Бога, в понятті гріха та вічного спасіння, якого неможливо досягти, сподіваючись тільки на власні сили. Гуманістична філософія Відродження цікавиться передусім земним призначенням людини. Розпад феодальних устоїв права й моралі, нестабільність, широкий спектр нових суспільних відносин, напружена драматична боротьба класів і станів, зіткнення приватних інтересів — ці обставини сприяли активній участі кожного громадя- нина в суспільному житті й відкрили простір для енергійної особи. Це «пробудження самотності духа» Гегель вважав провідною рисою Відродження. Класичні ідеали людини середньовіччя — аскета-ченця чи рица- ря-воїна — заступає новий ідеал яскравої, сильної особистості, котра, прагнучи досягти щастя на землі, розвиває й утверджує творчі здіб- ності своєї активної натури. Більшість діячів Відродження вбачають умову формування ново- го типу культури в цілковитому розриві з культурою середньовіччя. Досягнення середньовічних наук і культури зазнають часто неспра- ведливої критики у творах філологів та істориків, філософів і при-
родознавців. Петро Рамус, критик схоластики й реформатор логіки, впевнено стверджував, що «протягом одного сторіччя ми побачили більші успіхи в науці, ніж наші предки за всі попередні чотирнадцять віків». Не уникла критики й класична старовина. Історик Леон Леруа писав про своє XV століття: «Ніколи в минулому не було сторіччя, коли б культура й вільні мистецтва досягли такої досконалості, як те- пер. За останні сто років не тільки стали очевидними речі, перед тим сховані у пітьмі неуцтва, але й відкрито невідомі древнім нові моря, нові землі, нові типи людей, законів, звичаїв, нові трави, дерева, мі- нерали, зроблено нові винаходи: книгодрукування, артилерія, ком- пас...». Джіроламо Кардано, натурфілософ, математик, лікар, який народився на межі XV і XVI століть, так оцінив винахід книгодруку- вання: «Створене руками людей, придумане їхнім генієм, воно зма- гається з божественними чудесами, адже чого ще не достає нам, крім оволодіння небом?». Оволодіння небом почалося з праці польського астронома Міколая Коперника (1473–1543 pp.) «Про обертання не- бесних сфер» (1543 p.), де він обґрунтовував геліоцентричну систему світу. Коперник пояснив видимі рухи небесних світил обертанням Землі навколо осі та обертанням планет (і Землі в тому числі) навко- ло Сонця. Геліоцентрична система світу стала основою космологіч- них теорій Джордано Бруно, вона підтверджувалась астрономічни- ми відкриттями Галілео Галілея, але підважувала офіційну церковну доктрину, освячену авторитетом Арістотеля. Тому від 1616 до 1828 року вчення Коперника було заборонене католицькою церквою (зга- даймо судовий процес Галілея в 1633 p.). Три винаходи визначили обличчя нової епохи: друкарський вер- стат, компас і артилерія. Результатами їх застосування були поши- рення й примноження знань, великі географічні відкриття, ріст націо- нальних монархій, що за півтора сторіччя перетворили європейський світ. Глибокі зміни в змісті й у формах духовної діяльності, збільшення обсягу знань викликали велику суспільну потребу в книзі, й вона була задоволена, коли Гутенберг винайшов друкарський верстат. Протягом XV століття друкувалися твори отців церкви, середньовічних схолас- тів, наукові, літературні, філософські дослідження східних (єврейсь- ких та арабських) авторів, що вже увійшли до західноєвропейської культури, переклади доробку грецьких і римських учених, літературні
твори сучасників. Обсяг церковно-богословської літератури в цей час не перевищує 30\% видань. Наукова продукція становить приблизно 10\% видань — близько 3 тисяч книг; серед них найбільше трактатів із медицини, потім ідуть описи рослинного і тваринного світу, праці з арифметики, алхімії, агрокультури, твори древніх, середньовічних і нових астрономів та астрологів, трактати з фізики й геометрії. Поло- вина наукових книг XV століття надрукована в Італії. Колекція Бри- танського музею налічує не менше 20 тисяч назв італійських книг. Усі вони з’явилися протягом перших 135 років італійського книго- друкування. Автори аналогічного каталогу французьких книг цього ж музею (12 тисяч назв) вважають, що він охоплює приблизно сьому частину французьких друкованих книг 1470–1600 років. У Венеції, одному зі світових центрів книгодрукування та книж- кової торгівлі, у другій половині XVI століття функціонувало 113 друкарень, які випускали щороку близько 90 назв книг кожна. Книгодрукування давало змогу людині далеко повніше пізнати Ойкумену XIV–XV століть. Але її межі стрімко розсувалися, обжи- тий світ невпізнанно змінювався за життя навіть одного покоління. Великі географічні відкриття (Америки X. Колумбом у 1492 році, шляху з Європи в Індію Васко да Гамою в 1497–1499 роках, океану між Америкою та Азією, а також підтвердження гіпотези про кулясту форму Землі, що його під час першого кругосвітнього плавання зро- бив Фернан Магеллан у 1519–1522 роках) ущент зруйнували стару систему географічних, космографічних, етичних і навіть теологічних уявлень, обмежену традицією античної та середньовічної науки. Це був час, коли спростовувалися засадничі твердження авторитетів, пе- реглядалися попередні уявлення про світ. «У наш час стало очевид- ним, як мало знали древні про будову світу», — писав Джованні Бат- тіста Рамузіо, видавець багатотомного опису відомих мандрівок. Він порівнював великих учених класичної давнини з малолітніми дітьми й закликав «розсіяти пітьму їхніх численних вигадок про будову зем- ної кулі». Нові дані ставали одразу відомими в університетських ау- диторіях і змушували робити нові висновки. Професор філософії Бо- лонського університету П’єтро Помпонацці, коментуючи твердження Арістотеля про неможливість життя на екваторі, використав відомос- ті з листа Магелланового супутника Антоніо Пігафетта. Той писав про понад триста островів і безліч обжитих земель за екватором. Це
коротке повідомлення змусило визнаного арістотеліка зробити ви- сновок: «Отже, те, що казано Арістотелем, — нісенітниця». Нові відкриття в різних галузях практики стимулювали фор- мування нової за предметом і, головне, за методом науки. Численні «Сумми» та «Етимології» вже не могли правити за тверде опертя у засвоєнні нових фактів. Таким опертям стає досвід і отримані завдя- ки власній праці знання. Французький хірург Амбруаз Паре писав: «Я визнаю за краще мати рацію одинаком, ніж помилятися не тільки з мудрецями, але й з усім світом». Інтерес і довіра до спостережень, досвіду, практики простих ремісників, мореходів, рудознавців і на- родних лікарів-знахарів сприяли виникненню експериментального природознавства й появі цілої низки великих наукових відкриттів XVI століття, що започаткували історію багатьох сучасних наук. Значні зміни відбувались у сфері політики, яка поступово вивіль- нялася з-під тиску релігійних догм і феодальних традицій. Артилерія, що руйнувала стіни колись неприступних рицарських замків, водно- час клала край феодальному роздробленню. На уламках феодальних устоїв розвивалися національні монархії, міцні позиції завойовував абсолютизм, обґрунтування якого стало нагальною потребою XVI століття. Найкраще ідеал сильної державної влади, що втілювала волю панівного класу, розкрито в книзі Нікколо Макіавеллі «Госу- дар» (1513 p., надрукована 1532 p.). Вона знайомила читача з потаєм- ним боком політичних реалій, зводячи владу з високого п’єдесталу, розкриваючи політичну кухню, часто-густо брудну, що викликало осуд від церкви й водночас зробило книгу таємною чи явною біблією європейських монархів. З цієї невеличкої за обсягом книжечки по- чалася історія сучасної політичної науки. Нарешті, гуманістична ідеологія поклала край духовній моно- полії католицької церкви в Західній Європі. Культура Відроджен- ня живила ідеї реформаторів, котрі відкидали пишне богослужіння, шанування ікон, культ святих, церковну ієрархію та світську владу римських понтифіків. Саме єресі, що виникали на італійському ґрун- ті, поставили на порядок денний реалізацію програми «загальної ре- лігії», тобто християнства без обрядів і таїнств, покликаного єднати народи в братню сім’ю. Передові мислителі XVI століття першими в європейській історії обстоювали право на єресь, вважали віротер- пимість обов’язковою умовою нормального людського спілкування.
Усі ці зміни в науці й моралі, в релігії й політичному житті ві- дображали складні соціально-економічні процеси в країнах Захід- ної Європи, передусім в Італії, протягом двох сторіч. Як відомо, за- родки капіталістичного виробництва виникають в окремих містах Середземномор’я вже в XIV і XV століттях. У Флоренції в XIV столітті починає функціонувати перша ма- нуфактура (від лат. manus — рука і factura — оброблення) із засто- суванням найманої праці. Мануфактури швидко витіснили залишки середньовічного ремісничого виробництва. Боротьба міських верств ремісників і торгівців ліквідувала або великою мірою послабила вла- ду феодального дворянства. Виникають незалежні міські республіки, в яких формувалися нові соціальні відносини, сповнені нових кла- сових суперечностей. Уже в XIV столітті в Італії сталося кілька по- тужних виступів найманих робітників (найвідоміший — повстання флорентійських чомпі 1378 p.). XVI століття — епоха первісного на- громадження капіталу — вмістило і Селянську війну в Німеччині, що була першою невдалою спробою буржуазної революції, і переможну буржуазну революцію в Нідерландах. Разом з буржуазією на історич- ну арену виходить і пролетаріат, і його перші виступи прискорюють появу ідеї справедливого безкласового суспільства — утопічного ко- мунізму. Першою спробою втілити її на практиці була комуна анабап- тистів міста Мюнстера (Вестфалія) на чолі з Яном Матісом та Іоан- ном Лейденським. Під час 14-місячної облоги міста в 1534–1535 роках військами феодалів мюнстерська комуна конфіскувала в інтересах міської бідноти церковно-монастирське майно, скасувала борги, гро- шовий обіг, запровадила зрівнювальний розподіл предметів ужитку. Проте винаходи епохи Відродження діставали й протилежну оцінку. Книгодрукування не залишилося поза увагою католицької церкви. Папа Григорій XVI у своїй енцикліці так висловив ставлення до нього: «Нас охоплює жах від страхітливих учень і огидних поми- лок, що приносить нам цей потоп книг, творів, усіляких писань, що розсіяв мерзоту по обличчю Землі». Індекси заборонених книг, які видавали церковні й світські власті в першій половині XVI століття, аби зберегти духовну монополію католицької церкви, скидаються на мартиролог європейської культури багатьох віків. Бачимо в них трак- тати засновника середньовічного раціоналізму П’єра Абеляра, «За- хисника миру» Марсилія Падуанського, «Монархію» Данте Аліг’єрі,
майже всі твори Лoренцо Валли, навіть «Історію Базельського собо- ру» папи Пія II (в миру Енея-Сильвія Пікколоміні, що мав необач- ність належати до плеяди мислителів-гуманістів). Потерпів і трактат «Про католицьку згоду» філософа-кардинала Миколи Кузанського. Були заборонені книги Еразма Роттердамського — найпопулярнішо- го в XVI столітті автора. Богослови з Конгрегації папського індексу, що його затвердив 1559 року Тридентський собор, не забули «Дека- мерона» Джованні Боккаччо, сонети Петрарки, «Новеліно» Мазуччо, всіх творів П’єтро Аретіно та багатьох їхніх видатних сучасників. Індекс гальмував розвиток культури, накладав окови на думку письменників і вчених. Зв’язки між різними регіонами Європи, що їх колись нав’язали гуманісти, розривалися, книжкова справа зане- падала, гинули науки. Венеціанський патріарх дав розпорядження публічно спалити трактат П’єтро Помпонацці «Про безсмертя душі». Запалали вогнища з вилучених книг. Але, як писав секретар Конгре- гації індексу фра Даміано Рубео, «свята Церква скоріше згодиться щоб на багато років зупинилося книгодрукування, ніж допустить примноження шкідливих книжок». Конгрегація індексу заборонених книг щільно співпрацювала з Конгрегацією святої служби — інквізицією. Інквізиція виникла ще в XIII столітті, але саме на століття великих відкриттів припадає її най- активніша діяльність. Полювання на відьом ми звикли пов’язувати з реаліями середньовіччя, та насправді воно поширилося в Західній Європі часів Відродження, особливо активізувавшись після видання «Молота відьом» Інстіторіса та Шпренгера та булли «З найбільшою ретельністю» папи Інокентія VIII. Беручи до уваги твердження рад- ника інквізиції богослова-домініканця Бартоломео да Спіни про те, що відьми збираються на свої шабаші на горі Патерно неподалік Бо- лоньї, папа вимагав від болонського губернатора сприяти місцевому інквізиторові Джеронімо да Фаенца у їх розшуках. Реальність чаклунських діянь відьом була для церкви так само незаперечною, як і реальність визнаних ортодоксальним богослов’ям християнських чудес. Сумніви в дійсності угод з дияволом, нічних шабашів, польотів у повітрі, причини та навороту прирівнювалися до самого чаклунства і вважалися ворожими церкві. Згаданий да Спіна пише трактати про відьом, обґрунтовує реальність чаклунства, а од- ночасно в філософських памфлетах виступає проти П. Помпонацці,
один із творів якого мав назву «Про причини природних явищ, або Про чаклунство». Да Спіна вимагав віддати до суду інквізиції тих, хто вважає розповіді про відьом плодом хворої уяви чи омани почуттів. Відтак запалали багаття не лише для книг, а й для їхніх авторів. До тортур і страт у ті часи вдавалася не тільки інквізиція: на ешафот можна було потрапити й за дрібний злочин. Але між світським судо- чинством та інквізицією була істотна відмінність. У світському суді донощик мусив першим у випитуванні на муках підтвердити істин- ність своїх свідчень: інквізиція цього не потребувала. Імена донощи- ків і свідків залишалися невідомими підсудному, священний трибу- нал ставав захисником і покровителем цих людей. Звинувачений не мав права на захист і, якщо виникала хоч найменша підозра в єресі, йому не залишалося нічого іншого, як тільки визнати провину, пока- ятися й зректися. Якщо після суду цю людину вдруге звинувачували, вона закінчувала життя у вогні. Світський суд обмежував застосуван- ня тортур з огляду на хворобу звинуваченого, його вік і стать; інкві- зиція цих обмежень не знала. Звинувачених зазвичай засуджували до публічних спалень — вони почалися ще в XIII столітті й тривали аж до XIX — останнє відбулося 1826 року у Валенсії (Іспанія). Аутода- фе (від португ. auto da fe, букв. — акт віри) стали після заснування 1542 року римської інквізиції звичними подіями. Скоро римляни так зненавиділи «святий трибунал», що після смерті папи Павла IV по- грабували й спалили приміщення римської інквізиції, побили її слу- жителів, розбили монументи, споруджені папі ще за його життя, і, як у добрі старі часи, вчинили наругу над відбитими головами статуй — волочили їх вулицями. Проте головної мети «святий» трибунал досягав, придушуючи єресі й вільнодумство, він привчав людей жити в постійному страху. Тому Марчелло Паліндженіо Стеллато в поемі «Зодіак життя» до- ходить висновку, що звучить дисонансом на тлі розквіту наук і мис- тецтв: «Не було віку мерзеннішого, ніж наш, — і не буде». Економічний і політичний занепад італійських міст, що став по- мітним іще наприкінці XV століття, зрештою призвів до загибелі куль- тури італійського Відродження, до перетворення Італії на головний плацдарм Контрреформації. Економічний занепад значною мірою ви- кликали зміна напрямку торговельних шляхів, а також конкуренція промисловості й торгівлі інших європейських держав. Розрізнені осе-
редки капіталістичного розвитку не розвинулися тут у нову економіч- ну структуру в національному масштабі. Важливою обставиною, що згубно позначилася на долі італійської економіки та культури, була відсутність національно-політичної єдності. Ні імператори, ні папи, які вели конкурентну боротьбу в середньовіччі й за часів Відроджен- ня, не змогли об’єднати країну в єдине ціле. Макіавеллі справедливо зауважив, що папство було не досить сильним, аби об’єднати Італію, але досить сильним, щоб такому об’єднанню перешкодити. Гуманізм як ідеологія Відродження Гуманізм (від лат. humanus — людський, людяний) спочатку ви- никає як світське вільнодумство епохи Відродження. Започатко- ваний у середині XIV століття передовими мислителями Італії, він швидко поширюється по всій католицькій Європі й стає головною течією в тогочасному духовному житті, впливаючи на філософську, етичну, естетичну думку, на мистецтво Відродження впродовж XIV– XV століть. Витоки гуманістичної культури епохи Відродження бачимо у творчості великого Данте Аліг’єрі (1265–1321 pp.). Він вважав люди- ну своєрідною ланкою між тлінним і нетлінним, і це засадниче поло- ження обґрунтовував у філософських трактатах, втілював в образній системі «Божественної комедії». Дуальна природа людини — смерт- на і безсмертна — зумовлює і дуалізм її призначення: «... Вона одна з усіх істот визначається до двох кінцевих цілей». Цими кінцевими цілями людського існування є два види блаженства; першого можна досягти в земному житті завдяки «власним чеснотам», друге, при- ступне тільки посмертно, є «блаженство вічного життя, що полягає в спогляданні божественного образу». Вчення про подвійне призна- чення людини вказує на розрив Данте-філософа з середньовічною традицією, адже блаженство, якого можна досягти в земному житті, ставало самостійним і рівноцінним вічному блаженству. Досягнення двох видів блаженства потребувало й різних за характером і змістом настанов — земна роль людини ставала реальністю в громадянському суспільстві під проводом світського зверхника й за приписами філосо- фії; проблемами вічного життя опікувалася церква, очолювана римсь- ким понтифіком.
Політичний аспект Дантового вчення про подвійне призначен- ня — програма єдиної всесвітньої монархії, світської і незалежної від церкви. Якщо земне життя самоцінне, церква мусить відмовитися від зазіхань на світську владу. Данте гостро критикував сучасну йому церкву з її ієрархією та агресивною політикою пап. Данте вважав свободу людської діяльності обов’язковою умовою не лише посмертного воздаяння, а й моральної оцінки людини. Ко- ристуючися даною їй свободою, людина здатна виконати своє земне покликання. У трактаті «Бенкет» Данте виклав антифеодальне за ду- хом учення про шляхетність особистості, що не залежить ані від зна- тності, ані від багатства. Шляхетність людини полягає в її діяльності, яка може піднести природне (людське) до божественного. Найкраще втілює високі уявлення про людину образ Уліса (Одісея) в «Божест- венній комедії». Ідеалом людини стає сміливий першовідкривач, у якого потяг до нових знань і слави взяв гору над страхом порушити заборону богів. «Першим гуманістом» називають великого італійського поета Франческо Петрарку (1304–1374 pp.). Він був не тільки творцем но- вої європейської лірики, автором всесвітньо відомих сонетів на честь мадонни Лаури, патріотичних канцон, інвектив проти папської курії, віршів, що склали його знамениту «Книгу пісень» рідною мовою. У своїх творах латинською мовою, які ґрунтувалися на духовній спад- щині класичної давнини, Петрарка заклав підвалини нового світо- бачення, що покликало до життя й нову систему культурних ціннос- тей — гуманізм, у центрі якого перебувала людина. Петрарка, а потім його учень К. Салютаті (1331–1406 pp.) надавали великої ваги етико- психологічним проблемам. Ренесансний антропоцентризм став необ- хідною ланкою на шляху до нової онтології, до нового світорозуміння, до нової філософії — філософії гуманізму, увага якої зосереджувалася на внутрішньому світі людської особистості в її земному існуванні, в її активній, творчій діяльності, сповнених земними пристрастями. Наступним кроком стала творчість Леонардо Бруні (1370 або 1374–1444 pp.), що розвинув ідеї своїх попередників. Він усвідомлює необхідність перегляду моральних засад і пише про це у «Вступі в науку про мораль», де формулює завдання нової світської етики — «науки життя», яка вела б людину до щастя в земному житті. Обстою- ючи незалежність моралі від релігійної догми, гуманіст звертається
до етичних учень античності в пошуках теоретичного обґрунтування своїх ідей. Критичний аналіз доктрин стоїків, епікурейців та періпа- тетиків дає змогу йому, відкинувши суперечності між ними, віднайти спільне: ідею діяльної чесноти, що реалізується в активному грома- дянському житті: «Кожну чесноту слід розуміти приблизно так: вона є характером і набувається вправленням душі і діяльністю, і так, що сама вона вправно й мудро завершує діяльність». Бруні — яскравий виразник ідей громадянського гуманізму — одного з провідних напрямів гуманістичної дамки XV століття. До особливостей цього напряму слід віднести незмінний інтерес до соці- ально-етичної та політичної проблематики, чітку практичну спрямо- ваність пропонованих ідей, світсько-раціоналістичні засади моральної філософії. У своїй фундаментальній праці «Історія флорентійського народу» Бруні послідовно обстоює ідеї бюргерського республіканіз- му. Розквіт Флоренції — міста-комуни в XIV столітті Бруні пов’язує з часом розквіту демократії, а найбільше завоювання демократії вба- чає у збереженні свободи республіки — свободи від тиранії. Своєю інвективою «Про лицемірів» (1417 р.) Бруні започаткував античернецьку полеміку гуманістів. Таку саму назву мав діалог По- джо Браччіолі, написаний тридцять два роки потому. До них приєд- нується діалог Лоренцо Валли «Про чернецьку обітницю» (1444 р.), в якому автор ставить під сумнів правомірність самого існування чернецтва як церковної інституції. Справжнє благочестя, стверджує Валла, не в тому, щоб стримувати природні пориви плоті чернечою обітницею, а в тому, щоб гідно зносити мирські радощі й негаразди. Лицемірством гуманісти вважають аскетичне самозречення, пропо- відь зневажливого ставлення до світу, відмову від живих земних при- страстей. Тобто критиці піддавалася релігійна система моральних цінностей, що вже віджила своє й не відповідала новим уявленням про природу та гідність людини. Нова орієнтація гуманістичної ідеологи викристалізовувалась у боротьбі зі схоластикою. Петрарка почав цю боротьбу, а Бруні її про- довжив. Інвектива Петрарки «Про своє й чуже неуцтво» спрямована проти всієї системи середньовічного філософського знання: «Я люб- лю філософію, — пише Петрарка, — але не ту, балакучу, схоластич- ну, пусту, якою смішно пишаються наші вчені, а істинну, що існує не тільки в книгах, але й в умах, що міститься в діяннях, а не в словах».
Різко виступаючи проти культу авторитету в схоластичній філософії, Петрарка наголошує, що він виступає «не проти Арістотеля... а проти дурних арістотеліків». Традиції звертатися тільки до імені Стагіріта Петрарка протиставляє невичерпне багатство філософської думки класичної давнини: Піфагора й Анаксагора, Демокріта, Діогена, Со- крата, Цицерона, Плотіна, Порфірія, Апулея і «князя філософів» Платона. Арістотель у цій плеяді посідає почесне місце, проте, заува- жує Петрарка, «самого Арістотеля я вважаю найвидатнішим із лю- дей, але — людиною». Боротьба Петрарки за класичну латину проти «варварської» мови схоластичних трактатів, його пошуки нових пам’яток антич- ної культури, прагнення досягти адекватного розуміння античних текстів стимулювали формування нової філософії Відродження. Від часів Петрарки філософ перестає бути тлумачем чужих книжок і стає творцем нових текстів. Сам текст перестає бути джерелом авторитет- них цитат, незаперечної істини, а перетворюється на об’єкт історико- філологічного дослідження й критики. Талановитий учень Салютаті П’єтро Паоло Варджеріо поклав початок пошукам гуманістів у галузі виховання й освіти. Основу мо- рального виховання людини вони вбачають у суспільно-корисній праці: ледарство неприпустиме в досконалому суспільстві. Гуманізм як головна течія в духовному житті епохи Відродження охоплював нові й нові його сфери. Цьому сприяли примноження дже- рел гуманістичної думки, знайомство наукових кіл із віднайденими гуманістичними творами римських, а потім і грецьких письменників, поетів, ораторів, істориків і філософів. Початок викладання грецької мови у Флоренції й значна перекладацька діяльність гуманістів теж сприяли поширенню гуманістичної ідеології. Якщо в ранньому гуманізмі більше звучали епікурейські мотиви, то гуманізм флорентійської Платонівської академії (XV ст.), звер- нувшись до онтологічної проблематики, розширив полеміку проти схоластичної традиції й зробив саме християнство предметом перео- смислення та переробки. Засновник і голова академії Марсіліо Фічіно (1433–1499 pp.) та Джованні Пікоделла Мірандола (1403–1494 pp.), чиї світогляди були суголосні ідеям Платонівської академії, закла- дають основи християнського гуманізму. Флорентійський неоплато- нізм ототожнює Бога із «загальною природою речей», відновлюючи
таким чином пантеїстичні традиції у філософії. «Бог — скрізь» — таку назву має шостий розділ другої книги «Платонівського богослов’я» М. Фічіно. «Скрізь, де відкривається або мислиться буття, котре яв- ляє собою загальний результат, там повсюди є й Бог, який є загаль- ною причиною». Отже, гуманісти протиставляли вченню про нехтування світом принцип виправдання та обожнення прекрасного космосу. Мірандо- ла так формулює це положення: «...Якщо позбавити всяку річ недо- сконалості, яку вона містить у своєму роді, і від частковості її роду, то те, що залишиться, буде Богом». Ці положення стали основою по- шуків краси й гармонії світу в творчості майстрів Високого Відро- дження, в поезії XV–XVI століть, у численних трактатах і діалогах, присвячених любові. У трактаті «Про християнську релігію» Фічіно висуває концеп- цію «загальної релігії», що споконвічно притаманна людству. Вірний гуманістичним ідеалам, Фічіно розглядає християнство як окремий, хоча й найвищий, прояв цієї релігії. Отже, всі культи ставали хай не повним, але вираженням єдиної істини, а ця теза, своєю чергою, ста- вала теоретичним обґрунтуванням віротерпимості. Сама ж «загальна релігія» була ніби загальною мудрістю, вільною від «марновірства та неуцтва» сумою моральних приписів, прийнятних для кожної люди- ни незалежно від її конфесії. Знайомство з ідеями Платонівської академії й особливо з погля- дами Марсіліо Фічіно вплинуло на формування видатного гуманіста так званого Північного Відродження Еразма Роттердамського (1469– 1536 pp.). Творчо переробивши досягнення гуманітарних наук XV — початку XVI століття, Еразм Роттердамський (справжнє ім’я — Гер- хард Герхардс) став володарем дум освічених кіл суспільства в пору найвищого розквіту ренесансної культури, у переддень Реформації. Літературна й наукова спадщина письменника величезна за обся- гом, різноманітна тематично й жанрово. До неї входять «Адагії» — збірник латинських прислів’їв і сентенцій, перша книжка, що зробила ім’я Еразма відомим усій Європі, «Апофтегмата» — збірник висловів відомих людей античності, твори на морально-виховні, морально-фі- лософські, педагогічні, філологічні, богословські теми, твори сатирич- ного змісту, трактати на захист миру, переклади з давнюгрецької та римської літератури. Нарешті, понад три тисячі листів характеризують
його як віртуоза епістолярного жанру не лише епохи Відродження, а й усіх часів. Еразм був пропагандистом гуманістичного ідеалу людяності й справедливості. Як і його великі сучасники, Т. Мор і Ф. Рабле, він вважав, що людина створена доброю, що мати Природа наділила її шляхетними пориваннями, здатністю творити світле й прекрасне. Тому війна є порушенням гармонійного розвитку людини, великим лихом, що мусить зникнути з життя суспільства. Думки гуманіста з цього приводу яскраво викладені у творі «Війна мила тим, хто її не зазнав», у трактаті «Скарга Миру», в сатирі «Похвала глупоті», в ба- гатьох листах. У «Скарзі Миру» (1517 р.) Еразм нещадно таврує служителів церкви, які водночас проповідують любов до ближнього й благослов- ляють насильство та розбій: «Як можна поєднувати шолом і митру? Що спільного в єпископського або пастирського посоха з мечем? Як можна вітати людей з миром і водночас кидати їх у найжорстокіші битви, вихваляти мир на словах, а насправді закликати до війни? Як можна, щоб ті самі вуста голосно славили миролюбного Христа і вих- валяли війну?». «Скарга Миру» Еразма Роттердамського стала зразком для цілої серії трактатів гуманістів XVI–XVIII століть про вічний мир, до яких належать книжки чеського педагога Я. А. Коменського, англійсько- го мислителя В. Пенна, французьких просвітителів Ш. Сен-П’єра і Ж-Ж. Руссо, німецьких філософів-просвітителів Й. Гердера, І. Канта, Й. Фіхте, російського просвітителя В. Малиновського та ін. Сатира Еразма «Похвала глупоті» (1509 p.), найвідоміша з його доробку, написана у формі пародійного панегірика й викриває вади феодального суспільного ладу. Тавруючи облудну побожність, що ви- являється в надмірному культі ікон і читанні молитов, зловживання у відпущенні гріхів, гуманіст протиставляє їм «істинне християнське благочестя», яке вбачає справжній сенс християнства у дотриманні законів любові та милосердя, а не в сліпому й формальному виконан- ні зовнішніх обрядів. Продовжуючи традицію флорентійських неоплатоників із їхньою ідеєю «загальної релігії», Еразм Роттердамський розглядає христи- янство як завершення найкращих досягнень людської (і «язичниць- кої») культури, як продовжувача античної духовної традиції: «Все,
що язичники мужньо зробили, мудро сказали, талановито вигадали, винахідливо передали — все це приготував Христос для майбутньої своєї Республіки». Отже, «філософія Христа», тобто трансформована згідно з принципами ренесансного гуманізму християнська етика у Еразма Роттердамського переростає межі офіційного потрактування християнського віровчення. Він вибудовує систему моралі, що спи- рається на досягнення класичної давнини й — що особливо підкрес- лює гуманіст — функціонує у відповідності з природою. «Адже чим іншим є філософія Христа, яку він сам називає Відродженням, як не відновленням природи, одвічно створеної благою?» Бути філософом і бути християнином, сповідувати християнство і проповідувати «фі- лософію Христа» означає одне й те саме: суворо дотримуватися при- родних правил моралі. Гуманізм як ідеологія Відродження відіграв головну роль в оновленні загальної культури епохи. Передусім, він сформував нове ставлення до людської особистості, визнав індивідуальність однією з найцінніших людських якостей. Водночас гуманістичній культурі притаманне нове розуміння природи. «Реабілітація» природи означа- ла підхід до неї як до об’єкта наукового дослідження й початок роз- витку нового природознавства на основі нової методології. Гуманіс- тична культура змінила ставлення до наукової традиції, до способу отримання й трактування знань про світ, сам характер наукової ін- формації. Гуманістична педагогіка сприяла формуванню нового типу людської особистості — багатосторонньої, вільної, незалежної від догм і традицій, із розвинутим почуттям власної гідності у стосунках із сучасниками й попередниками в історії. Чималою мірою вплинув християнський гуманізм, особливо Еразма Роттердамського, на євро- пейську культуру XVI століття. Особливості художнього осмислення дійсності: поезія, проза, драматургія. У мистецтві епохи Відродження відбулося остаточне подолання стереотипних уявлень про простір і час, характерних для культури середніх віків. Людина середньовіччя сприймала час у подвійному вимірі: природному та історичному. Середньовічне суспільство, як це вже наголошувалося раніше, в основі своїй є суспільством землеробів.
Зміна пір року в природі не лише нав’язувала селянам характер і ритм праці, а й формувала деякі особливості їхнього світогляду. Час тоді розумівся як круговорот і вимірювався природними циклами (рухом небесних світил, черговим святом урожаю, зміною поколінь у роду), набуваючи характеру циклічного. Водночас другий вимір сприйняття часу формувався під впливом християнської традиції, що вела поча- ток від Августина. Відповідно до цього час ставав календарним, під- давався точному обчисленню: точкою відрахунку для нього слугува- ло Різдво Христове. Від цієї вселенської події час відмірявся в минуле — аж до «сот- воріння світу» і в майбутнє — до його кінця, «другого пришестя Христа». «Еталоном» для земного часу виступала вічність, на тлі якої час ставав минущим, хитким і непевним. Після гріхопадіння люди- на втратила вічне життя й була скинута в царство часу, отож сам час сприймався сповненим негативного змісту. Як зазначає М. А. Барг, час християнського міфу був часом лінійним, часом як незворотньою чергою подій (стільки-то років від сотворіння світу, до чи після Різдва Христового й т.д.). «Однак за фасадом лінійного часу при найближ- чому розгляді знову виявляв себе час циклічний»1. Ця тенденція в середньовічному сприйнятті часу, що домінувала в світогляді язич- ника, так і не була остаточно подолана в християнському світогляді. Вона яскраво виявляла себе в ідеї «світових монархій» (ассиро-вави- лонської, перської, грецької та римської). Отож суть лінійного руху врешті-решт зводилася до круговороту. Розквіт культури міст країн Західної Європи, передусім Італії, наприкінці XII — у XIV столітті мав одним із наслідків переосмис- лення традиційних уявлень про час. Бюргери в Німеччині, буржуа у Франції, пополани в Італії були дітьми вируючого життя міста, що вирвалося за межі орбіти залежності політичної (від феодала) і прак- тичної (від зайнятості землеробством) від села. Красномовним свід- ченням змін, які відбулися у свідомості городянина стосовно факто- ра часу, може бути книга висловів флорентійця Паоло ді Чертальдо
1 Барг М. А. Шекспир и история. — Москва, 1976. — С. 42.
час», «Пам’ятай, що час втрачений неможливо повернути», «Остері- гайся лінощів, як самого диявола чи будь-якого іншого ворога, якщо прагнеш досягти успіху», «Завжди працюй, щоб отримати вигоду. Ти не знаєш, скільки тобі дано жити, як і не знаєш своєї долі». Простір перестав бути замкнутим внаслідок далеких торгових експедицій, великих географічних відкриттів. Гіпотеза Коперника, підтверджена дослідами й відкриттями Галілея, змінила уявлен- ня про структуру Космосу і планетарний статус Землі. «Світське» богослов’я перетворило самого Бога з потойбічного «гаранта» незмін- ності творення світу на силу, що перетворює його й надає йому духо- вного змісту, на силу, яка виявляє себе в процесі вічного становлення. Отож буття в часі і просторі постає як божественне буття в про- цесі творення. Час починає уособлювати мінливість, а простір — сце- ну, де відбувається дійство. Від людини вимагають діяльності, в якій вона, попри свою смертність, може виявити власну причетність до вічного, набути безсмертя. Найповніше характерні риси нового світобачення втілили проза й поезія італійського Відродження. Без сумніву, це результат впливу гуманістичної ідеології. Біля витоків національної італійської літератури була «Канцоньє- ре» («Книга пісень») Франческо Петрарки — справа всього життя по- ета. Дев’ята редакція цієї збірки віршів італійською мовою — остаточ- на й найповніша — містить 366 віршів різних ліричних жанрів; 317 сонетів, 29 канцон, а також секстини, балади, мадригали. Збірка по- ділена автором на дві частини: перша — «На життя мадонни Лаури», друга — «На смерть мадонни Лаури». Головна тема «Канцоньєре» — кохання поета до Лаури, молодої жінки, яку Петрарка побачив уперше у квітні 1327 року в авіньйонсь- кій церкві святої Клари і яка стала натхненницею його творчості. Численними ліричними віршами поет здобув славу «співця Лаури». Кохана Петрарки постає як жива жінка з реальними рисами, чуттє- вий образ якої переважує алегоризми, вжиті за традицією. Новацією була і сповідальність ліричного героя поета. Після Августина Бла- женного, але вперше у світській літературі, Петрарка заглиблюється в аналіз свого внутрішнього світу, прагне осягнути суперечливість своїх почуттів, складні поривання людської душі. В сонетах поета зу- стрічаємо й роздуми над часом.
Як не любов, то що це бути може? А як любов, то що ж таке вона? Добро? — Та ж в ній скорбота нищівна. Зло? — Але ж муки ці солодкі, Боже! Горіти хочу? — Бідкатись не гоже. Не хочу? — То даремна скарг луна. Живлюща смерте, втіхо навісна! Хто твій тягар здолати допоможе? (Переклад тут і далі Д. Паламарчука) Крім любовної лірики до збірки входять вірші на теми полі- тичні й моральні, вірші, що є відлунням філософських і естетич- них роздумів, вірші, в яких оспівується природа, моральна цін- ність дружби. Дісталося й папській курії, що перебувала в той час в Авіньйоні: Хай спопелить тебе господній гнів, Лукавий граде ницих фарисеїв! На ріки й жолуді країни всеї Ти чинш наклав і грабиш бідняків. Ти — зрад кубло, павук, який оплів Весь світ тенетами олжі своєї, Ти раб вина і похоті, що з неї Собі кумира сотворить посмів. У патріотичній канцоні «Італія моя» Петрарка висловив любов до вітчизни, щире почуття своєї невіддільності від неї: Хіба не тут я зводився на ноги? Колискою була мені Хіба не ця країна, серцю мила? Благословенна мати, день при дні Молюся я на кого? Перші згадки про Петрарку з’являються в давньоукраїнській літературі наприкінці XVI століття. Поет, прагнучи краси форми, витонченості вірша, вишуканості образу, надав сонету класичної викінченості. За формою та ліричністю мови петрарківський со- нет став взірцем для найвидатніших поетів Франції, Іспанії, Англії і слов’янських країн доби Відродження.
Джованні Боккаччо (1313–1375 pp.) був другом Петрарки і його однодумцем, однак відрізнявся характером творчості. Свої найвідо- міші твори він писав прозою, зосередившись на зображенні матері- ального боку тогочасної дійсності, на відтворенні розмаїття життєвих ситуацій людського буття. Значним етапом у творчості Боккаччо була прозова повість у формі сповіді «Ф’яметта» (1343 р.), в основу якої були покладені по- дії реального, певною мірою навіть особистого життя. У стражданнях героїні повісті автор відтворив власні глибокі переживання після того, як був зраджений і покинутий позашлюбною донькою неапо- літанського короля Роберта Анжуйського Марією д’Аквіно. Власне образ останньої під іменем Ф’яметти (італ. «вогник») увійшов у всі основні твори письменника. В елегії описуються міські свята, побут городян, їхні розваги, змагання в зброї, розповідається про взаєми- ни Ф’яметти з городянами, їхнє реагування на зміни в її поведінці й зовнішності. В такий спосіб автор вплітає образ героїні в контекст зовнішнього світу й робить його значущим елементом. Повісті влас- тивий точний психологічний аналіз, реалістичне змалювання душев- ного світу людини. Література збагатилася першим психологічним дослідженням жіночого характеру. Новаторство Боккаччо полягало в тому, що він зробив основним об’єктом зображення особисті почуття людини. «Ф’яметту» зазвичай називають першою психологічною по- вістю в європейській літературі. Своєрідним гімном красі людської плоті, коханню як чуттєвій земній пристрасті, що несе людині й радість, і страждання, стала най- довершеніша поема Боккаччо «Ф’єзоланські німфи» (1345–1346 pp.). Введення розмовної манери, народної мови дало змогу переконливо відтворити сповнені життєвої енергії людські почуття. Найвищим етапом у творчому розвитку Боккаччо став «Декаме- рон» (1350–1353 pp.) — збірка оповідань, що започаткувала історію жанру художньої реалістичної новели в Європі. Спираючись на тра- диції міського побутового оповідання, що дійшли ще від XIII сто- ліття (збірка новел «Новеліно, або Сто давніх оповідок»), Боккаччо змінив характер жанру й підніс його до рівня справжнього мистецтва. «Декамерон» — цілісний твір, сюжетно й композиційно заверше- ний. До збірки ввійшли 100 новел, які обрамляються переднім словом і післямовою автора. Починається вступ з опису чуми, яка спустошила
Флоренцію в 1348 році. Зав’язкою сюжету стає вимушене перебуван- ня десяти молодих людей — семи жінок і трьох юнаків — за межами міста. Протягом десяти днів1 кожен із них розповідає щодня по новелі. У переднім слові Боккаччо обґрунтовує принципи своєї творчості Це своєрідний естетичний маніфест. Головна мета творчості полягає, на думку автора, в тому, щоб зробити оповідання цікавими й корис- ними, дати читачам розраду й добру пораду. Цього можна досягнути тільки зображуючи життя таким, яким воно є насправді, показуючи земну людину такою, якою вона створена природою і згідно з зако- нами природи. «Моєму перу слід надати не менше права, ніж пензлю живописця, який... змальовує і Христа мужчиною і Єву жінкою». Обстоюючи реалістичні принципи творчості всупереч релігійно-ас- кетичним догмам, Боккаччо виходив з усвідомлення митцем власної творчої індивідуальності, права на свободу. Останнім видатним поетом італійського Відродження, що жив і творив у період жорстокої реакції (Контрреформації), був Торк- вато Тассо (1544–1595 pp.). Перший його твір — поема «Рінальдо» (1562 р.) — мав фантастичний рицарський сюжет, вміщений у фор- му за правилами античної поеми. Потребу в епічній поемі нового зразка, яка б об’єднала достоїнства античної епічної і середньовічної рицарської поем, Тассо реалізував у своєму найвищому досягненні — поемі «Визволений Єрусалим» (1580 p.). Ренесансна епіка черпала натхнення з реалістичного світу, розко- лотого на католицьку Європу та Османську імперію. Турки, захопив- ши Балкани й підкоривши Албанію, Угорщину, загрожували всьо- му Півдню Європи. Розгром турецького флоту в Лепантській битві (1571 р.)2 об’єднаними силами Іспанії та Венеції розцінювався як перемога католицької зброї. Цим настроєм пройнятий ідейний зміст
1 Звідси назва «Декамерон» — від грец. «десятиденник». 2 До речі, це була остання в історії битва гребних флотів.
ного рицарства. У самого поета під час роботи над поемою посили- лася хвороблива релігійність, страх перед цензурою інквізиції. Адже поряд з батальними сценами не менш цінними в художньому відно- шенні були численні епізоди, що змальовували кохання воїнів-хрис- тиян і жінок-язичниць. Поетичним і гуманістичним змістом сповнена історія рицаря Рінальдо та Арміди. На перешкоді їхньому щастю ста- ють реалії війни, розлучаючи закоханих і приносячи їм страждання. Коли один з друзів опублікував поему, Тассо навіть зрікся твору. Поема, справді, викликала офіційну негативну оцінку. Переляканий Тассо, вже психічно хворий, видав перероблений варіант поеми під назвою «Завойований Єрусалим», що значно поступався своїм ідей- ним рівнем та художнім змістом першій редакції. Однак від Тассо увійшла в контекст європейської художньої і філософської культури тема особистої трагедії людей, втягнутих у вир визначних історичних подій. Дисгармонія суспільно-політичного життя Італії в XVI столітті породила стиль, що передав кризове світовідчуття його 20–60-х ро- ків. Цей стиль мав назву маньєризм1. Він не ґрунтувався на нормах гармонії, що було характерним для класичного стилю і взагалі для ес- тетики зрілого Відродження. Віра у високе призначення людини була втрачена, життя з його політичними інтригами, заколотами, зрадами, безперервними війнами, здавалося більш ірраціональним, нерозум- ним, ніж розумним. Світ і людина стали надто плинними, щоб гово- рити про їхню надійність, значущість. Життєстверджуючі ідеали гу- манізму поступаються місцем гедонізму. Стильовими особливостями маньєризму стають ускладнення форм, деформація образів, потяг до вишуканих, примхливих виразів, що краще за все передають трагічні дисонанси буття.
1 Від італ. maniera — манера, стиль.
Ренесансна літературна й поетична традиція Франції бере свій початок від гуртка Маргарити Наваррської (1492–1549 pp.), сестри короля Франциска І. Вона вирізнялася всебічною освіченістю, знала класичні мови, захоплювалась античним мистецтвом. Як письменни- ця, поетеса, Маргарита Наваррська формувалася під впливом творів Данте, Петрарки, Боккаччо. Найкращим її твором є прозова збірка новел «Гептамерон», яка побачила світ уже після смерті автора в 1558 році. «Гептамерон» — семиденник, він містить 72 оповідання й ком- позиційно наслідує «Декамерон» Боккаччо. Одним з найталановитіших представників гуртка Маргарити Наваррської був Клеман Моро (1496–1544 pp.) — поет, що першим у Франції наслідував петрарківський сонет. Чуттєво-матеріальне сприйняття світу, яке відбилося в його поемах, баладах, рондо, епі- грамах, інтерес до всього земного й часто неприховане глузування над релігійною догматикою зробили з Моро ворога як католицької, так і кальвіністської церкви. Вершиною французької літератури Відродження була творчість Франсуа Рабле (1494–1553 pp.). Почавши з освіти в духовній школі, а потім у францисканському монастирі, Рабле після знайомства з антич- ною культурою та навчання на медичному факультеті університету в Монпельє зійшовся з ученими-гуманістами, листувався з Еразмом Рот- тердамським, яким захоплювався, називаючи батьком своїм і матір’ю. Світову літературну славу Рабле приніс його роман «Гаргантюа і Пантагрюель». Сюжет цієї казки-сатири запозичений з народної літератури, з одного з варіантів легенди про велетня Гарґантюа. Од- нак запозичивши основну сюжетну лінію, імена й частину важливих епізодів легенди, Рабле, переосмисливши й переробивши цей матері- ал, створив цілком оригінальний твір. Перед читачем на тлі широкої картини реального життя постає гостросатирично зображений фео- дальний світ, дисгармонійно змальований середньовічний світогляд. Відкрита критика схоластики, віри в священні авторитети, релігійно- го фанатизму, пропаганда гуманістичного виховання та утверджен- ня ідеалів гармонійно розвиненої людини Відродження поєднують Рабле з плеядою письменників-гуманістів XVI століття. Після опуб- лікування в 1546 році третьої частини роману (а робота над ним поча- лася ще в 1532 р.) вся книга була заборонена теологами. Однак пись- менник продовжив роботу над твором і остання — п’ята — частина вийшла з друку вже після смерті автора в 1564 році.
Роман «Гаргантюа і Пантагрюель» належить до найвидатніших творів реалізму доби Відродження. Але Рабле для глибшого проник- нення в сутність явищ і процесів тогочасної дійсності часто створює їх фантастичні образи. М. Бахтін зазначає, що «за найбільш, здава- лося б, фантастичними образами розкриваються дійсні події, стоять живі особи, лежить великий особистий досвід автора і його точні спостереження»1. Опираючись на багату фольклорну традицію Раб- ле використав у романі різноманітні форми і прийоми комічного — пародію, шарж, карикатуру, буфонаду. Але те, що надає особливого колориту образам роману, це гротеск (від італ. grotta — грот, печера, підземелля — місце в Римі, де Рафаель зі своїми учнями під час розко- пок античних споруд знайшов живописний орнамент la grottesca, що дивовижно поєднував рослинні, тваринні й людські форми). Саме за гротесковим принципом, який полягає у поєднанні реального й фан- тастичного, високого й низького, будується вся система образності й комізму в романі Франсуа Рабле. Друга половина XVI століття у Франції пов’язана з розквітом гума- ністичної поезії. Найкращі поетичні здобутки того часу належали па- ризькому літературному об’єднанню «Плеяда» й особливо його главі — П’єру де Ронсару (1524–1585 pp.). Під впливом Ронсара один із членів літературного об’єднання Жоашен дю Белле написав і опублікував трактат «Захист і прославляння французької мови» (1549 p.). Цей трак- тат, в якому критикувалася латиномовна поезія і обстоювалися права французької мови, став своєрідним програмним маніфестом «Плеяди». Ронсар — дворянин, з 12 років — паж принців, а потім наближе- ний до почту членів королівської сім’ї та дипломатичних кіл, побу- вав майже в усіх країнах Європи. Здібний до вивчення мов, юнак, здавалося, мав усе для швидкого досягнення вершин дипломатичної служби: розумний, добре вихований, гарний, вправний шевальє, який прекрасно фехтував і танцював та ще й складав вірші. Однак важка хвороба, що спіткала його в 17 років, призвела до значної втрати слу- ху. Це поклало край сподіванням на успіх при дворі, й Ронсар повніс- тю віддався поглибленню своїх знань і заняттям поезією.
1 Бахтин М. М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура Средневековья и Ренессанса. — 2-е изд. — Москва, 1990. — С. 484.
Героїня першого циклу поезій молода італійка, яку Ронсар зустрів 1545 року в королівському палаці в Блуа. Кохання поета залишилося без відповіді, та біль роз’ятреного серця породив прекрасні строфи сонетів, сповнених ніжного й сумного почуття безнадійної любові В ранкових променях іде моя єдина, Завинута у плащ волосся золотий, Здається, що каскад із локонів рясний Спадає владно вниз, цілуючи коліна. (Переклад тут і далі Ф. Скляра) Ця збірка була писана під значним впливом книжної традиції. Жіночий образ у Ронсара — ідеалізований, сповнений неземної краси й чеснот — вимальовується за зразками лірики Петрарки. У 1555– 1556 роках Ронсар публікує іншу за духом низку сонетів, присвячену простій селянці, п’ятнадцятирічній дівчині Марі Дюпен, яка відпові- ла палким почуттям на його кохання. Мова Ронсара стає щирою, про- стою, поетичні образи втрачають прикраси вишуканості й набувають кришталевої чистоти і прозорості: Марі, усе єство ви збурили мені — І розум, і чуття. Тепер я вже не в силі Співати, як раніш, у строгім давнім стилі. Передчасна смерть коханої, туга за безповоротною втратою від- билися в рядках сонетів Ронсара, що по праву вважаються вершиною всієї французької любовної поезії доби Відродження: І ти, вродливице, у юності цвіла, На небі й на землі була тобі хвала, Та парка заздрісна життєву нить урвала. На похорон сумний несу з долин, узвиш У глеку молоко і квітів повний кіш, Щоб ти трояндою і в гробі розцвітала. Останній цикл любовних сонетів Ронсара з’явився вже на схилі його життя (1578 р.) і був присвячений Єлені де Сюржер — фрейлі- ні королеви. Щире і сповнене життєвої мудрості й безнадії кохання напівглухого поета не знайшло відгуку в серці молодої і прекрасної жінки. Та сім років останньої безнадійної закоханості Ронсара від-
дзеркалилися у надзвичайно яскравих образах поезій, обрамованих дбайливо відшліфованими строфами: Від неї повіва холодною зимою, Як сніг вона сама, душа ж закута в лід. Їй любий я лиш тим, що спів мій знає світ. Чого ж, безумний, я терзаюсь в неспокою? Пощо її ім’я з пихою родовою — Прекрасний мій полон і ніжний рабства гніт? Щасливо поєднуючи у своїй особі вченого-гуманіста й поета, Ронсар зміг стати реформатором французької поезії та літературної мови. Оцінюючи його роль в історії французької літератури, поет і оратор дю Перрон у жалобній промові пам’яті Ронсара влучно висло- вився: «...в усьому він був вищий за інших і в цьому він дорівнював сам собі». В останній чверті XVI століття сягає вершин розвитку жанр фі- лософсько-моралістичної прози. Передусім особливо це стосується творчості Мішеля де Монтеня (1533–1592 pp.). Маючи прекрасні знання з культури античності й Відродження, досвід подорожей по Європі та роботи на посаді мера міста Бордо, Монтень став автором одного з найвидатніших витворів культури Відродження — мораль- но-філософського твору «Проби». Власне, про зміст книги добре на- писав сам автор у вступному зверненні «До читача»: «Зображую я не когось, а самого себе, предмет цієї книги — я сам». Отже, Монтень спробував крізь своє «Я», що представляє рід людський, побачити людину «без деформацій», до яких призводять норми релігійного світогляду, упередженість політичних доктрин. Людина, взята «сама по собі», постає істотою мінливою, здатною на метаморфози під тиском зовнішніх обставин і залежно від душев- ного стану. Вона може досягти довершеності й безодні морального падіння; розуму людському властиво невпинно розвиватись і водно- час помилятися. «Проби» як філософський твір сповнені скептичним ставленням до всього, що виступає в личині незаперечної абсолютної істини. Скептицизм Монтеня передусім спрямований проти догма- тизму середньовічного світогляду, схоластики, будь-яких теоретич- них конструкцій, позбавлених опертя на практичний досвід і тому нездатних до розвитку відповідно до багатозначної реальності.
Скептицизм автора «Проб» не суперечив усвідомленню потреби людини в ідеалах, необхідності формування твердих моральних засад особистості. Філософ за ідеал вважає людину доброчесну, людину, якій притаманні гідність і здатність стоїка протидіяти «жалюгідним умовам людського існування». Доброчесне життя пов’язане зі здоро- вим глуздом і поміркованістю, це діяльність для блага інших людей, а отже, і для власного блага: «Той, хто почуває власну гідність, зрозуміє свої обов’язки перед іншими людьми й суспільством, той усвідомить своє покликання сприяти громадській користі, виконуючи обов’язок громадянина. Той, хто не живе для інших, не живе для самого себе». Морально-філософський твір Монтеня поклав початок жанру есе, який робить предметом художньої творчості внутрішній світ од- нієї людини — самого автора, особливості його світогляду й світовід- чуття, барвисту мозаїку буття в мікрокосмосі його свідомості. «Проби» справили значний вплив не тільки на подальший роз- виток французької і європейської художньої прози й філософської публіцистики, а й на сучасників Монтеня, зокрема великого англійця В. Шекспіра. Творчість Вільяма Шекспіра (1564–1616 pp.) прийнято поділяти на три періоди. Перший період (1590–1600 pp.), який ще називають оптимістич- ним, пов’язаний з ідеалами гуманізму, вірою в торжество розуму, мож- ливість побороти зло. В цей час з-під пера геніального митця виходять драми-хроніки, ранні трагедії, поеми, комедії, сонети. Перша збірка сонетів, надрукована в 1609 році, відкрила вищий етап у розвитку ре- несансної поезії. Сонети Шекспіра, кожен з яких є завершеним тво- ром, самостійною системою образів, взяті разом створюють сюжетний цикл, героями якого стають сам поет, його друг і «смуглява леді». Зміст сонетів циклу передає динаміку складних відносин між персонажами: Прийшли мені на горе і на страх Любові дві в супутники щоденні. Юнак блакитноокий — добрий геній, І жінка, — демон з мороком в очах. (Переклад тут і далі Д. Паламарчука) Ліричний герой сонетів Шекспіра не обмежується виявом почут- тів дружби і кохання — він замислюється над можливістю протистоя-
ти руйнівній силі часу, утверджує вищу цінність духовного багатства над багатством матеріальним, виступає з нищівною критикою поро- ків і несправедливості реального життя: Стомившися, вже смерті я благаю, Бо скрізь нікчемність в розкоші сама, І в злиднях, честь доходить до одчаю, І чистій вірності шляхів нема. ....................................................................... І злу — добро поставлене в служниці, І владою уярмлені митці, І істину вважають за дурниці, І гине хист в недоумка руці. Другий період творчості Шекспіра (1601–1608 pp.), або період трагічний, пов’язаний з поглибленням соціально-політичних супе- речностей у тогочасній Англії. Поринаючи у вир людського життя драматург зміг геніально втілити у своїх творах трагічне світосприй- няття. Це були «Гамлет», «Отелло», «Король Лір» та «Макбет». Трагедії Шекспіра перемогли час і зберегли свій сенс до наших днів, тому що вийшли далеко за межі історичних реалій доби Відрод- ження, піднялися на рівень осмислення загальнолюдських проблем, моральних колізій життя суспільства. Вони були закликом Шекспіра до встановлення у світі ідеалу, якого давно вже прагне людство, — гід- ного людини порядку речей. Так, один з персонажів трагедії «Тімон Афінський», Алківіад, проголошує необхідність подолати чвари між людьми і встановити мир і спокій у суспільстві: З війни народжується мир, а мир Хай стримує війну, й на вічні віки Хай одне одному готують ліки. Третій період творчості (1609–1613 pp.) ще називають роман- тичним через характерну для нього наявність значного казково-фан- тастичного елемента. Шекспір написав у цей час чотири п’єси, які визначають то як трагікомедії, то як романтичні драми, а також істо- ричну драму «Генріх VІІІ» (1613 p.). Криза ренесансного світогляду призвела до того, що Шекспір переніс позитивне вирішення проблем суспільного життя свого часу у світ незвичайного, у світ фантазії.
Дослідник творчості геніального драматурга О. Анікст, оцінюючи його останні п’єси, зазначив: «Шекспір не знав і не міг знати шляхів до створення ідеального ладу. Він був певний тільки одного: людям потрібне інше життя, ніж те, на яке вони засуджені, вони варті того, щоб нові обставини були для них створені, й запорукою такої можли- вості є те краще, що було в людській природі». Творча спадщина Шекспіра стала впливовим фактором розвитку мистецтва й літератури багатьох країн світу. В XVII столітті в Ні- меччині вона була каталізатором формування реалістичної естетики, взірцем для Шіллера й Гете у створенні національної драми. Роман- тизм як загальноєвропейський художній напрям теж мав за головний орієнтир драматургію Шекспіра. Його називали своїм учителем ви- датні письменники критичного реалізму. Феномен Шекспіра та його творчості залишається в полі зору й світової літератури XX століття. Іспанська література доби Відродження досягла апогею у твор- чості Сервантеса й Лопе де Веги. Мігель де Сервантес Сааведра (1547–1616 pp.), як і більшість з представників гуманістичної культури, здобув хорошу гуманітарну освіту, подорожував, брав участь у Лепантській морській битві між іспано-венеціанською і турецькою ескадрами, пізніше потрапив у полон і скуштував гіркої долі раба в Алжирі. Після повернення на батьківщину, незважаючи на всеєвропейську славу, здобуту своїми художніми творами, письменник жив бідно. Бідним і помер у монас- тирі, де й похований разом з іншими безталанними. Творчий шлях Сервантеса позначений ліричними поезіями, драматичними творами, пасторальним і рицарським романом, реалістичними новелами. Та світову славу письменник здобув своїм безсмертним романом «Ви- гадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» (перша частина — 1605 p., друга — 1615 p.). Спираючись на традиції прозових жанрів іспанської літератури Сервантес створив новий тип епічного жанру — реаліс- тичного роману у світовій літературі. Як зазначив І. Франко, «це був перший рішучий крок до реалістичного зображення дійсного життя і дійсного народу.., у «Дон Кіхоті» мусимо бачити перший роман нові- шого покрою, суспільно-психологічний твір...». Образ Дон Кіхота, що органічно поєднав героїзм і слабкість духу, мудрість і безумство, трагічність і комізм, дає змогу прослідкувати світоглядну еволюцію Сервантеса від ренесансного оптимізму до усві-
домлення трагічної несумісності гуманістичних ідеалів і реалій того- часної європейської дійсності. У плані художньому це втілилося в по- глибленні реалізму письменника. Образ Дон Кіхота став співзвучним своїми певними рисами багатьом людям, ім’я його стало загальним. Ми називаємо Дон Кіхотом людину шляхетну, але наївну, людину, яка самовіддано прагне нездійсненної мети, зазнає поразок у реальному житті, але не відступає. Дон Кіхотом ми називаємо також «безпробуд- ного» мрійника, що викликає сміх, більше того, — презирство, своєю неспроможністю розібратись у лабіринтах реального життя, своїм без- силлям змінити хоча б щось у ньому на краще чи собі на користь. Образ Санчо Панси, хоча багатьма рисами свого характеру й про- тистоїть Дон Кіхоту, та внутрішньо доповнює образ лицаря Ламанчі. Плоть від плоті іспанського народу Санчо Панса демонструє його неви- черпні можливості, його духовну близькість до шляхетних ідеалів Дон Кіхота. Врешті-решт, тільки один Санчо і вбачає за безумством свого лицаря істинний героїзм, доброту, здатність до самопожертви, вели- кодушність і глибокий розум: «...В нього хитрості от настільки немає, душа в нього відкрита, він нікому не здатний заподіяти зло, він робить тільки добро, лукавства цього самого в ньому ні на волосину немає...». Обом, і Санчо, і Дон Кіхоту притаманні повага й любов до людини. Багато хто з видатних романістів пізніших часів — Філдінг, Смол- летт, Діккенс і Гоголь — використовував композиційну схему «Дон Кіхота» для створення типу так званого «роману великої дороги». Подаючи широку панораму народного життя, роман заслуговує ха- рактеристики глибоко народного, «правдивої історії». Іспанська драматургія доби Відродження досягла зеніту свого розвитку у творчості Лопе де Beги — основоположника іспанського національного театру. Лопе Фелікс де Вега Карпйо (1562–1635 pp.) рано виявив свої надзвичайні здібності, здобув добру освіту, спочатку монастирську, а потім — університетську. Майбутній драматург опанував кілька іно- земних мов, мав ґрунтовні знання в галузі природничих наук, мате- матики, військової справи, географії. Близькими йому були історія й філософія. Світогляд і художні смаки Лопе де Веги формувалися під значним впливом античної культури та іспанського фольклору. У творчому доробку поета й драматурга велика кількість тво- рів усіх жанрів, які знала тогочасна європейська література: поеми,
ліричні вірші, пригодницькі романи, пасторалі, новели. Але світову славу Лопе де Веґа здобув своїми драматичними творами. Особливе місце в теоретичній спадщині драматурга посідає його поетичний трактат «Нове мистецтво писати комедії у наш час». Висту- паючи проти суворого поділу жанрів на «високі» (трагедія) й «низькі» (комедія), тобто проти одного з найсуттєвіших положень класицизму як художнього стилю, Лoпe де Вега писав: «Збираючись писати комедію, я замикаю (всі) правила на шість ключів і видаляю зі свого кабінету Плав- та і Теренція з остраху почути їхні крики протесту». Серед трьох правил класицизму (єдностей місця, часу і дії) драматург визнавав доцільним тільки останнє, допускаючи табуйовані класицизмом побічні епізоди, другорядні лінії в сюжеті за умови, що вони не руйнують цілісності твору. В драматургії Лопе де Веги чільне місце відводиться відображен- ню проблем соціально-політичних у їхньому тісному зв’язку з істо- ричним матеріалом, а також проблем приватно-побутових. Героїчна драма «Фуенте Овехуна» («Овеча Криниця») стала но- вим типом драми в літературі — чи не вперше головним героєм дійства виступає в ній народ, селянська маса. За основу сюжету драми драма- тург узяв історичний факт — повстання селян Фуенте Овехуни в 1476 році проти тирана-феодала, командора ордену Калатрави Фернана Гомеса де Гусмана. Автор драми цілком на боці народу й рішуче об- стоює право трудового люду на боротьбу з насильством і гнобленням. Відомими були й приватно-побутові п’єси Лопе де Веги, в яких звучить основною тема кохання. Це так звані комедії «плаща і шпа- ги». Їх іще називають комедіями інтриги, бо головну увагу драматург у них надає розвиткові дії, відсуваючи на другий план розкриття ха- рактерів персонажів. У комедіях «плаща і шпаги» бринить ще не втрачений остаточно ренесансний оптимізм, у них висловлена віра в можливість людсь- кого щастя, досягнення поставленої мети діяльною людиною, яка сміливо обстоює свої цілком земні, «у плоті і крові», почуття. Так, Діана, персонаж однієї з найвідоміших комедій Лопе де Beги «Собака на сіні» вже не вбачає перешкоди щастю зі своїм коханим Теодоро в його неродовитому походженні: Щастя наше не в величчі, а у тому, щоб душа вільну й щиру мала втіху1.
Зробивши головним предметом зображення людини в єдності її фізичного й духовного життя, в її різноманітних зв’язках із суспіль- ством, у реальних вимірах її суперечливого характеру, поезія, проза й драматургія Відродження опоетизували земну людину, відновили цінність людського чуттєвого начала й утверджували гармонію чут- тєвого й духовного як ідеал, як основу оптимістичного світогляду. Рекомендована література 1. Алпатов М. В. Художественные проблемы Итальянского Возрожде- ния. — Москва, 1976. 2. Баткин Л. М. Итальянское Возрождение в поисках индивидуальнос- ти. — 2-е изд. — Москва, 1989. 3. Бахтин М. М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура Сред- невековья и Ренессанса. — Москва, 1990. 4. Бернсон Б. Живописцы итальянского Возрождения. — Москва, 1965. 5. Бицилли П. М. Место Ренессанса в истории культуры. — Санкт- Петербург, 1996. 6. Брагина М. М. Итальянский гуманизм: Этические учения XIV–XV веков. — Москва, 1977. 7. Вазари Д. Жизнеописания наиболее знаменитых живописцев, ваяте- лей и зодчих. — Москва, 1956–1971. — Т. 1—5. 8. Валла Л. Об истинном и ложном благе. О свободной воле. — Москва, 1989. 9. Данте А. Малые произведения. — Москва, 1968. 10. Данте Аліг’єрі. Божественна комедія. — Київ, 1973. 11. Еразм Роттердамський. Похвала глупоті. — Київ, 1991. 12. Каптерева Т. П. Искусство Испании: Очерки. — Москва, 1989. 13. Микельанджело. Поэзия. Письма. Суждения современников. — Мос- ква, 1983. 14. Мор Т., Кампанелла Т. Утопія. Місто Сонця. — Київ, 1988. 15. Помпонацци П. Трактаты. — Москва, 1990. 16. Сочинения итальянских гуманистов эпохи Возрождения (XV век). — Москва, 1985. 17. Шеллер-Михайлов А. К. Царства двух монахов // Полное собрание со- чинений. — 2-е изд. — Санкт-Петербург, 1905. — Т. XVI.
|
«Книга
про хороші звичаї» (XIV ст.). Усвідомлення того, що життя
плинне й мінливе, підштовхує автора саме до прагнення
земних ці- лей, пов’язаних з накопиченням багатства. З його настанов
дізнаємо- ся про високу ціну земного часу: «Хто надто довго спить — втрачає
Три
найзначніші періоди творчості Ронсара мали своїми верши- нами цикли
ліричних поезій: «Любовні вірші до Кассандри», «Любов до Марії» та «Сонети до
Єлени». |
