Розділ viii.  культура середньовІччя

Історичні передумови формування середньовічної культури. Характерні риси культури раннього середньовіччя.

Культура Європи IX–XIII століть.

Історичні передумови формування середньовічної культури

Культура  сучасної Західної  Європи  спирається на підґрунтя,  що утворилося за тисячоліття від кінця  V до початку  XІV століття  (на півночі Європи  — до середини  XVII  ст.). В історичній  науці за цим періодом закріпилася назва «середні віки».

Оцінки  культури  середньовіччя як своєрідного  етапу в розвитку людства традиційно  суперечливі.  Глибинні процеси становлення на- ціональної  самосвідомості  в Західній  Європі кінця XVIII  — початку XIX століття відкривали народам цього регіону їхнє величне минуле, пробуджували цікавість  до середньовіччя та його культури.  Найви- датніші представники літературної інтелігенції  в цей час докладали значних зусиль, аби заохотити європейське суспільство до знайомст- ва з культурою середніх віків.

Звернення до джерел  не надто  давнього  минулого  значною  мі- рою стало поштовхом  до формування й розвитку  європейського ро- мантизму. За романтичною концепцією основний художній стиль середньовіччя — готика  — мав змогу постійно  розвиватися завдяки своїй принциповій внутрішній  незавершеності. Французький  пись- менник Шатобріан у своїй книзі «Геній християнства» (1802 р.) по- казав взаємозв’язок середньовічної архітектури й християнської сві- домості, надавши цьому союзові романтичного забарвлення.

У провідних  теоретиків  романтизму братів Шлегелів  готика пе- ретворилася вже на символ  християнства — як утілення  нескінчен- ності, як саме прекрасне. Гейне критикує погляди  Шлегелів,  проте й сам наголошує на величі й силі середньовіччя, яке, мовляв, навіть ка- менем зуміло оволодіти так, «що він постає в примарному натхненні, отож і цей найтвердіший матеріал  стає виразником християнського спіритуалізму»1. У славнозвісному романі  В. Гюго «Собор  Паризь- кої Богоматері» (1831 р.) готичний  собор, власне кажучи, є одним з головних героїв твору. Успіх цього роману багато в чому зумовила велика  зацікавленість європейського загалу в культурі  середньовіч- чя. В цей самий час уся Європа  захоплювалася романами  Вальтера Скотта, який, звернувшись у своїй творчості до переломних моментів європейської історії, популяризував середньовічну культуру.  Дещо змістивши  акценти, романтики надали образові середньовіччя орео- лу романтичної фантазії й таємничості.

Найважливішим наслідком  уваги до проблем культури  середньо- віччя стало те, що літературно-філософська думка кінця XVIII  — по- чатку XIX століття вперше осмислила цю культуру як цілісне історич- не явище, яке й далі впливало на культурні процеси тогочасної Європи.

Проте існує також інший погляд, що довго не давав змоги оцінити культуру  середньовіччя об’єктивно. Згідно  з цим поглядом  вона є вті- ленням  догматизму, релігійного  фанатизму,  придушення свободи осо- бистості — всього, проти чого виступали і з чим боролися не лише словом прогресивні  сили наступних  епох. Тому, можливо, так довго панувала в науці та суспільній  свідомості своєрідна  характеристика готичного стилю, що її дав теоретик Відродження Джорджо  Вазарі. Ця, вочевидь упереджена, оцінка легко переноситься й на культуру середньовіччя за- галом. «Манеру  цю, — писав Вазарі про готику, — винайшли готи, бо після того, як були зруйновані  давні будівлі й війни згубили й архітек- торів, ті, що залишилися живими, стали будувати в цій манері, зводячи склепіння  на стрільчастих арках і заповнюючи всю Італію казна-якими спорудами... Збав боже всяку країну від однієї думки про роботи такого штибу, настільки безформних порівняно з красою наших будівель, що й не вартих того, аби говорити про них більше, ніж сказано»2.

1  Гейне Г. Романтическая школа. — Кн. 1 // Собрание  сочинений.  — Москва; Ле- нинград, 1936. — Т. 7. — С. 168.

2  Вазари Дж. Жизнеописания наиболее знаменитых живописцев,  ваятелей  и зод- чих. — Москва, 1956. — Т. 1. — С. 58.

Закріпити оцінку культури  середньовіччя як побудованої  на ста- рих традиціях, на повторенні, дублюванні раніше досягнутого, не- здатної до новацій, допоміг і Леонардо да Вінчі. Критикуючи творчий метод тогочасних художників, він писав, що після римлян  живописці

«наслідували один одного вік у вік, увесь час штовхали це мистецтво до занепаду»1.  Петрарка  теж характеризував середньовіччя як епоху потворності  на відміну від прекрасної  античності.  Нарешті,  й Гегель у своїх лекціях  з естетики  порівнює  середньовічну культуру  з тор- жеством чорної ночі, протиставляючи їй ранкову зорю Відродження.

Попри всі складності філософського осмислення феномена серед- ньовіччя сучасна наука розглядає  культуру середніх віків як історич- но закономірну складову частину розвитку людства. Культурна спад- щина середньовіччя посіла значне місце в історії культури  людства й позначилася на розвитку філософії, релігії, права, природничих наук. Особливо  вагомими були досягнення  літератури  та мистецтва. Твор- чість  митців  середньовіччя залишила людству  невмирущі  художні цінності.

Європейське  середньовіччя  охоплює   великий   проміжок   часу, тому вивчення його культури потребує виділення окремих етапів, у межах яких  формувалися найістотніші  її риси. Отже,  коли  йдеться про культуру  середньовічної Європи, то під цим розумітимемо  куль- туру раннього  (V—VIII ст.), зрілого (IX–XIII ст.) й пізнього (XIV– XVI  ст.)  феодалізму.  На  думку  одного  з провідних  представників Школи  «Анналів»  Жана  Ле Гоффа, середньовіччя тривало  до XVIII століття.

Початок добі середньовіччя поклала  криза, що її переживав римський  світ у III  столітті. Передусім  далася  взнаки  боротьба, яку вів Рим з провінціями і в якій так і не зміг перемогти. Середньовіч- чя успадкувало цю боротьбу, на його культуру  впливали процеси як об’єднання, так і уособлення  різних частин Заходу, в ній відбилися,  з одного боку, цілком щире бажання об’єднатись у християнській вірі, з іншого — не менш пристрасний потяг до національної самостійності.

Римський світ фактично  розколовся після заснування імпера- тором Константином у 324 році нового Рима — Константинополя, проте остаточний  поділ імперії стався після смерті Феодосія І в 395

1  Леонардо да Винчи.  Избранные произведения. — Москва;  Ленинград,  1935. — С. 85.

році. Вже у 330 році Константинополь стає резиденцією  імператора, й відтоді  Захід  і Схід  (Візантія) йшли  у своєму  розвитку  різними шляхами.  Надалі  ці відмінності  тільки глибшали, а суперечності,  що існували між частинами колишньої імперії, загострювалися, зрештою призвівши до розриву, який теж наклав свій відбиток на розвиток се- редньовічної  культури.

В цей самий час починається й те характерне  для середніх віків змішання  народів, що надало культурі  середньовіччя особливого  ко- лориту. У III столітті римські імператори мусили визнати варварів, приймаючи  їх до війська або дозволяючи їм як конфедератам чи со- юзникам селитися  на окраїнах імперії.

Нарешті, деякі римські імператори мали надію відновиш велич імперії під зверхністю  нового бога — Христа. 30 квітня  311 року ім- ператор Галерій офіційно визнав християн, і хоч не раз іще зазнавали вони переслідувань, християнська доктрина  стала основним  елемен- том  світогляду   середньовічної  Європи.  Саме  християнство прив- несло в середньовічну систему  цінностей  греко-римську культурну спадщину.

До цього слід додати особливу роль зовнішнього  чинника  — вар- варської  навали  у V столітті, яка підштовхнула  процес формування культури  середньовіччя, надавши  йому яскраво  вираженого  драма- тичного характеру.

Перші спроби осмислити причини загибелі Римської імперії зроб- лені вже тоді. Близько 440 року чернець Сальвіан  у своєму трактаті

«Про божественне управління» пояснює її гріхами римлян, зокрема й християн,  на совісті котрих розвал імперії й те, що вона опинилась  у руках варварів. Римляни, пише Сальвіан, самі собі були ворогами гір- шими, ніж зовнішні вороги, й нестільки варвари їх розгромили, скіль- ки вони самі себе знищили.  Аналізуючи причини успіху варварів, він передусім відзначає їхню військову перевагу, що була забезпечена кіннотою  й ефективною зброєю. Раніше  за Сальвіана  Амміан Мар- целлін  із жахом описував  незнану  римськими легіонерами  зброю — довгий меч, яким кіннотник міг колоти й рубати. До речі, трохи пізні- ше цей меч став зброєю середньовічного  лицарства.

Не меншою мірою успіхові варварів сприяв соціальний устрій Римської імперії, за якого вузьке коло багатих і всесильних  громадян визначало долю всього народу. Сальвіан свідчить: «Бідняки знедолені,

вдови стогнуть, сироти зневажені, і так, що багато з них, навіть хоро- шого походження і прекрасно  освічені, втікають  до ворогів. Щоб не загинути  під тиском державного  тягаря, вони йдуть шукати у варва- рів римської  людяності,  бо не сила їм далі терпіти варварську  нелю- дяність римлян». Отож варвари могли сподіватися якщо не активної, то хоч пасивної співучасті широких мас населення Римської імперії.

Майже безперервні напади варварів у першій половині V століття завершилися першою спробою стабілізувати життя в західній частині колишньої імперії — створенням гунської імперії. Ще 434 року Аттіла зміг об’єднати тюркомовні  племена, що прийшли  на Захід, підкорив інші племена варварів і на досить тривалий час став панівною силою, диктуючи політику  в Західній  Європі. Після смерті в 453 році цього

«бича божого», як охрестив Аттілу невідомий хроніст IX століття, ім- перія розвалилася.

Наприкінці V — на початку VI століття франки Хлодвіга й остго- ти Теодоріха заснували,  відповідно, в Галлії та в Італії стабільні дер- жавні утворення. Влада римських імператорів в очах варварів цілком утратила престиж, і це вирішило  її долю. 475 року римлянин Орест, у минулому писар при Аттілі, усунувши імператора Юлія Непота, про- голосив імператором  свого малолітнього  сина Ромула.  Через рік син іншого фаворита  Аттіли, скір Одоакр, убивши Ореста, усунув Рому- ла, а знаки імператорської влади — інсигнії — відіслав до Константи- нополя імператорові Зенону. Європі не бракувало тоді важливіших справ, щоб звернути  увагу на чергову зміну влади в Римі. П’ятдесят років потому візантійська хроніка  так відобразила цю подію: «Одо- акр, король готів, захопив Рим... Західна  Римська  імперія, якою пер- шим почав правити в 709 році від заснування Рима Октавіан Август, припинила своє існування  разом із юним імператором  Ромулом».

Теодоріх, захопивши  493 року Італію, 30 літ успішно правив кра- їною з допомогою  римських  радників  Ліберія,  Кассіодора,  Сіммаха та Боеція.  Досягнута  політична  стабільність, поновлений «римський світ» дали можливість  країні пережити своєрідний  золотий вік.

Ще одним  об’єднавчим  чинником  для середньовічного  суспіль- ства  стало  виникнення  ісламу  та  арабські  завоювання   VII—VIII століть. Найперше європейці  втратили  вплив на країни Північної Африки,  так званий  Магріб. А навесні  711 року загін під проводом берберського  полководця Таріка  ібн Зіяда  висадився на Піренейсь-

кому півострові,  перетнувши стиснуту  скелями  протоку,  що дістала назву  Гібралтар,  тобто Гори Таріка.  Розгромивши в 711—719 роках королівство вестготів, араби надовго осіли в Іспанії.

Не можна оминути  також іще однієї обставини,  яка значною мі- рою  вплинула  на  формування середньовічної культури.  Більшість варварських народів на довгому шляху міграції («велике  переселен- ня»),  що привів  у Західну  Європу,  в результаті  контактів  з різними цивілізаціями, збагатили  свої ремесла,  мистецтво,  звичаї.  Чимало  з них прийняли християнство. Але сталося так, що варвари-неофіти — остготи, вестготи, бургунди, вандали та лангобарди — почали сповіду- вати аріанство. Ця християнська течія названа за ім’ям александрійсь- кого пресвітера Арія, що дав своє тлумачення догмату Трійці (він стверджував,  що Христос не вічний, а створений  єдиним Богом).  325 року скликаний з ініціативи імператора Константина Нікейський со- бор засудив аріанство як єресь. Проте так можна було вгамувати  тео- логічні пристрасті серед єпископів, але не уникнути сутичок і розбра- ту, що виникали між римлянами-католиками й варварами-аріанами.

У VIII столітті провідну роль у європейських політичних  і куль- турних справах отримало  франкське королівство.  Це сталося  завдя- ки зусиллям династії Меровінґів,  що дістала ім’я від напівлегендар- ного засновника роду Меровія.  У ній найпомітнішою постаттю був Хлодвіг, який почав із того, що охрестився зі своїм військом не за аріанським,  а за католицьким обрядом, здобувши в союзники  всю ієрархію  католицької церкви  на чолі з папою, а також досить впли- вове чернецтво.

Від 751 року, після приходу до влади династії Каролінґів (за іме- нем  Карла  Великого),   починається  історія  відносин  королівської влади  та папської  держави.  Перший  з королів  цієї династії  — Піпін Короткий  — уклав  із папою Стефаном ІІ вигідний  для обох сторін союз, за яким римський  понтифік отримав світську владу над части- ною Італії навколо Рима (патримоній святого Петра). Натомість папа визнав за Піпіном титул короля й коронував його.

На Різдво  800 року папа Лев III  урочисто  помазав  Карла,  як це раніше було зроблено з його батьком, на царство. Тільки  голову сина в Римі прикрасила вже імператорська корона. Як воєначальник і по- літик, Карл  Великий  досить чітко розмежував функції  королівської влади і влади церкви. В листі до папи він написав: «...На нас покладено

з поміччю милосердного  Господа боронити святу Христову Церкву повсюди  від зовнішніх  поган  і зміцнювати її всередині  через  осяг- нення католицької віри. А твій обов’язок, о Святий Отче, здіймаючи руки до Бога, як то робив Мойсей, допомагати  нашим арміям, щоби твоїми молитвами  до нашого небесного Царя і Заступника християн завжди здобували  перемогу над ворогами Його Святого Імені і щоби ім’я Господа  нашого  Ісуса  Христа  було  проголошене  у всьому  сві- ті». Саме після утворення імперії Карла  Великого  (800 p.), зазначає Ж. Ле Гофф, на Заході з’явився новий світ, що виник через поступове злиття римського й варварського  світів.

Характерні риси культури раннього середньовіччя

Історія культури  раннього середньовіччя має немовби дві верши- ни, два періоди  культурного піднесення  — так зване «остготське  та вестготське відродження» (початок VI — перша третина VII ст.) і «ка- ролінгське та оттонове відродження» (відповідно перша половина IX, а потім кінець X ст.). Між цими періодами, за висловом В. І. Уколової, культура Західної  Європи поринала  в своєрідний  «летаргійний» сон.

Внаслідок   варварських навал  занепали   міста,  порушилася  ан- тична система торгівлі. Відтак завмерла мережа шляхів, які раніше зв’язували  найвіддаленіші куточки римського світу і якими римляни пишалися. Доступними залишилися природні  шляхи  сполучення  — ріки, на берегах яких виростали нові центри торгівлі, змінюючи роз- ташування міст.

Та найважливішим соціальним  явищем  раннього  середньовіччя була аграризація  населення, що зумовила  деякі своєрідні риси серед- ньовічного  суспільства.  Зокрема, його атомарний  характер, самодос- татність великої кількості закутків, на які розпався колись єдиний римський  світ.

Ще однією характерною  рисою було професійне й соціальне роз- межування.  Оперта  на  місцеве  виробництво економіка  згасала  че- рез  відсутність   товарообміну   й  потребувала   бодай  стабільної   ро- бочої  сили.  Тому  в добрій  пригоді  стали  ранньому  середньовіччю закони  пізньої Римської імперії, згідно з якими  деякі професії  були обов’язково спадковими. Який батько, такий і син — цей закон, зазна- чає Ж. Ле Гофф, західне середньовіччя перейняло від пізньої антич-

ності, згодом оголосивши  смертним  гріхом бажання  порвати зі своїм станом.

Серед варварів, що осіли в Західній  Європі, не було рівності й до їхнього приходу туди. Наявність серед завойовників різних соціаль- них прошарків, що було наслідком  великої соціальної диференціації, дала змогу швидко відокремитися можновладцям варварського  та римського походження від бідноти з обох етнічних груп.

Ще однією важливою  рисою раннього середньовіччя був його юридичний партикуляризм, що й надалі стимулював характерну  для середніх віків тенденцію до уособлення  права.

Відійшовши  від римської традиції, в королівствах варварів по- чинають до законодавства запроваджувати принцип  персональності права. Тобто закон у королівстві  був не однаковий  для всіх. Кожну людину судили  за правовим  усталенням тієї етнічної групи, до якої вона належала.  Римлянин поставав перед законом  римського  права, франка  судили  згідно зі звичаями відповідного  роду. Тож і виходи- ло так, що за ту саму провину  засуджували до різних  покарань.  За згвалтування — римлянина засуджували до страти, а бургундець від- бувався лише штрафом. Через кричущу несправедливість таких роз- біжностей  уже в V столітті  починаються спроби кодифікації та уза- гальнення права.

Наприклад, згідно  з едиктом  Теодоріха  встановлювалась єдина юрисдикція для всіх громадян, що населяли королівство. Закон коро- ля Гундобада визначав  відносини між бургундами, а також між ними та римлянами. Звичаєве право вестготів уперше кодифіковане за ко- роля Еріха (466–495 pp.) і вдосконалювалося пізніше. Кодифіковані за Хлодвіґа  звичаї франків  надалі вплинули на формування права в аламанів («Pactus» — VII ст. і «Аламанська  правда» — VIII ст.), у ба- варів («Баварська правда» — середина VIII  ст.). Хоч як різнилися ці кодекси, та з часом вплив римського права з його принципом  терито- ріальної дії дедалі дужчав. Цьому також сприяла  католицька церква, прийнявши у своє лоно королів-аріан і схиляючи їх до того, аби вони ухвалили  закони, які не зважали  б на етнічну належність.  Варто зга- дати й активну політику династії Каролінгів у германському  світі, що вимагала встановити  єдину юрисдикцію  для всього населення.

Уособлення права, викликане розривом економічних зв’язків і за- непадом господарства в ранньому середньовіччі, ще довго позначалося

на практиці правових відносин. Слід його знаходимо в церковних реформах  кінця X–XI  століття, що їх започаткувало абатство Клюні (так звані «клюнійські хартії»). І в XII столітті в деяких містах Італії ще трапляється протиставлення місцевих жителів, котрі живуть згід- но з «римським  законом», колонії прибульців, які керуються  звичає- вим правом.

У період раннього  середньовіччя вся культура  Західної  Європи перебувала  під впливом католицької церкви, що відігравала,  крім ре- лігійної,  ще й політичну,  соціальну,  військову  та господарську  ролі, претендуючи  на зверхність над світською владою. Особливо  приміт- ний цим був понтифікат Григорія Великого (590–604 pp.).

До рук церкви потрапила  й система освіти. Програма  занять для шкіл обов’язково мала бути затверджена католицькою церквою. В інтересах кліру підбирали  й учнів, здатних  після завершення освіти поповнювати  церковну ієрархію.

Нехтуючи  категоричну  заяву Тертуліана (III  ст.), що справжній християнин має зневажати філософію  як «безумство  цього світу», церква в особі Августина Блаженного (354–430 pp.) доходить виснов- ку про необхідність використовувати античних  авторів у шкільній освіті. Проте граматика, риторика, діалектика та історія, математичні науки  не повинні  відволікати  від пізнання  Святого  Письма,  а, нав- паки, мають підводити учня до нього. Шкільна  освіта, яку людина здобуває  в юності, не може перешкоджати її духовному  розвиткові, не повинна заважати їй здобути істинне знання, що міститься в хрис- тиянському вченні. Страшно, на думку Августина, коли мирське зна- ння слугує суєтним цілям і відвертає людину від істини. У своєму чи не найважливішому творі, у «Сповіді», він навіть порівнює навчання світським наукам зі сп’янінням, до якого спонукають молодь учителі, котрі вже пізнали  його. Та й мудрість уже виступає  тут підпорядко- ваною вірі, як благочестя з обов’язковим складником — «страхом Бо- жим». Любов до мудрості  перетворюється у Августина  на любов до Бога,  схиляння перед ним. Врешті-решт,  закладаючи  основи  освіти кліриків, він орієнтує її на задоволення інтересів церкви.

Так само суперечливе  ставлення  Августина  й до античної  куль- тури взагалі. Як особистість  і як філософ  Аврелій Августин форму- вався  в античному  культурному середовищі,  тому у своїх творах і в проповідницькій діяльності  охоче використовував його досягнення.

Як високий  церковний ієрарх і політичний діяч він мусив боротися з виявами  язичництва, стоячи  на тому, що «проповідувати мирське знання... справа суєтна»1. Формуючи джерела християнської культу- ри, що пануватиме  в середньовічній Європі,  Августин продовжував велику справу, започатковану Орігеном, Тертуліаном,  Лактанцієм, Ієронімом,  Василієм  Великим,  Григорієм Назіанзіном та іншими: поєднував  культурне  багатство античного світу з принципово новим християнським світовідчуттям. Інтерпретація греко-римської куль- турної спадщини дала можливість  створити нову, здатну до самороз- витку, модель духовного життя, головними  елементами якої стануть освіченість, філософський раціоналізм і поетична творчість. Як спра- ведливо зазначає С. С. Аверінцев, «така постать, як Августин, мисли- ма тільки в короткий  і неповторний момент зустрічі двох епох, коли основи середньовічної ідеології вже продумані  й пережиті  з доклад- ністю й послідовністю,  ще чужою поколінню  Лактанція, та антична витонченість  розуму  й почуття  збережена  в мірі, невідомій  уже мо- лодшим сучасникам Августина»2.

Протиставляючи «язичницькій» античній філософії  новостворю- вану християнську теологічну систему, Августин однак в її філософсь- кі підвалини заклав містичний  неоплатонізм.  Немовби  дискутуючи  з Тертуліаном,  він запитує:  «Стверджувати, що слід уникати  всілякої філософії,  хіба не те ж саме, що радити  не любити  мудрості?».  Вже в сані єпископа  міста Гіппона, заслуживши великий  авторитет  сво- їм благочестям  та аскетизмом,  в одному з листів Августин пише про бажання приєднати до сонму взятих на небо з Христом Платона, Ци- церона та Вергілія. Адже й серед тих, хто помилявся, віддаючи хвалу світові, а не його Творцеві,  були, безперечно,  люди, які жили  чесно, яких  можна  вважати  взірцем  чистоти,  безкорисливості, невибагли- вості, зневаги до смерті в ім’я блага батьківщини,  вірності співвітчиз- никам і, водночас, справедливості щодо ворогів. Авжеж, ці люди варті того, щоб наслідувати їх.

У традиціях  неоплатонізму (а саме їх, як це вже зазначено, дотри- мувався  Августин)  онтологія  збігалася  з теологією.  Вчення  про по- чатки всього сущого було вченням  про найдосконаліше буття. Саме Бог  мав  найбільш  істинне  й  високе  буття.  В Платонових «Ідеях»

1 Аврелий Августин. Исповедь. — Москва, 1991. — С. 127.

2 История всемирной  литературы: В 9 т. — Москва, 1984. — Т. 2. — С. 443.

Августин  вбачає  думки  Творця  перед  актом  творення.  Своєрідно трактує він і платонівську ідею космічного порядку: надчуттєвий світ постає як небесна ієрархія з Богом-Отцем на чолі. Як християнський теолог Августин підпорядковує земну ієрархію небесній, аргументує переваги теократичної системи, в якій світська влада підпорядкована церковній.

Відтак уся історія постає як боротьба між праведниками, котрі, належачи  до лона християнської церкви, складають  незримий  «град Божий»  на землі, й тими, хто живе за веліннями гордині, хто ство- рив земну світську державу, за своєю природою близьку до «града диявола». Отже, пише Августин, «два «гради» створені двома видами любові, а саме: земний  — любов’ю до себе аж до нехтування  Богом, Небесний  — любов’ю до Бога аж до нехтування  собою». Ці два «гра- ди» не розрізняються людським оком, у земному житті вони змішані, переплетені.  Їхня  природа  виявиться тільки  після  другого  приходу Спасителя.

Та визначальною рисою цієї теорії двох «градів»  було розумін- ня історії. Антична думка наділяла історичний розвиток замкнутим циклічним характером.  Для  Августина  історія  — поступальний  рух суспільства до моральної досконалості. Тому історія має мету — мо- ральний прогрес.

Відправною  точкою історичного  розвитку  є творення  світу. Пер- ший період історії людства починається за часів Адама й закінчується Ноєм; першими представниками двох незримих «градів» були Каїн та Авель. Передостанній період припадає на часи від Давида до Христа, з появою якого почався останній період, що завершує світову історію.

Створений Августином  образ світу, цілісного  й досконалого  ре- зультату  божественного  творчого акту, не викликав заперечень  май- же тисячу  років. Тільки  в XIII  столітті  Фома  Аквінський  зробив  у ньому необхідні зміни відповідно до тодішнього стану християнської філософської думки.

Ще одним важливим  складником Августинового  вчення була теорія  особистості. «В  історії  думки  та цивілізації святий  Авгус- тин, —  пише  дослідник  його  творчої  спадщини  Поль  Анрі,  —  був першим мислителем, котрий оцінив значення й здійснив аналіз філо- софських  і психологічних понять  людини  і людської  особистості». Вся  західна  духовність   сприйняла особливе  бачення  Августином

світу — крізь призму  ставлення  особистості  до Абсолютної Особис- тості творця та мети людського існування  — сходження  просвітленої особистості до Бога. Після Августина головним питанням  христи- янського  світобачення стає поводження людини у світі, її правильне ставлення  до світу й до Бога. Теорія особистості стає теорією мораль- ної особистості, дослідницький пошук зосереджується на духовних потенціях людини в її моральному вимірі.

Спільне  для Августина й неоплатоників — розуміння зла як від- сутності, зменшення  блага. На відміну від маніхеїв, в універсумі  Ав- густина не може бути субстанційного зла; те, що не є благом, не може бути створене благим Творцем. Отже, разом з ідеєю упорядкованос- ті світу Августин обстоює ідею його благості. Тобто те, що в земно- му житті  метафорично називається «злом»,  насправді  ним не є. Це

«зло», твердить філософ  у творі «Про Град Божий»,  не лише не шко- дить гармонії Всесвіту, але є його складником.

Отже, Августин сформулював тематичну філософську тріаду, покладену  в  основу  теоретичного   мислення   всього  середньовіччя: Бог — світ — людина. І хоч ідеї Августина визнавало вже культурне оточення каролінгів, скажімо, «Сповідь» адекватної оцінки в ранньо- му середньовіччі  так і не дістала. Та починаючи  з Абеляра  й Данте, цей твір надихав багатьох діячів європейської культури, серед яких — Петрарка, Руссо, Л. М. Толстой.

Поховано Августина в соборі святого Петра міста Павії. Поряд із ним спочиває інша відома людина з трагічною долею — Аніцій Ман- лій Северин Боецій (бл. 480 р. — бл. 525 p.).

Боецій   своїми  філософськими  творами   заклав   основи   нового типу  філософського мислення,  визначив  нові критерії  інтелектуаль- ного життя європейського суспільства.

В середньовічній Європі це був найшанованіший після Арістоте- ля не тільки авторитет  у питаннях  філософії,  логіки й освіти, але та- кож етичний  ідеал, якому громадська  думка надала ореолу святості. Данте Аліг’єрі в «Божественній комедії» (Рай,  пісня десята),  згаду- ючи імена видатних  філософів  і богословів  минулого,  так відтворює образ Боеція:

Радіючи на благ найменший слід, Душа свята облуду в світі злому

Всім розкрива, хто терпить тьму обид.

Бо тіло, що її немає в ньому,

Лежить в Чельдавро, мученицька ж тінь

Блаженствує в спокої неземному.

Боецій був і видатним політичним  діячем свого часу. Вже в моло- дому віці йому було довірено розпоряджатися фінансами королівства остготів, пізніше він став magister  officiorum Теодоріха  і впливовою особою в сенаті, котрий ще функціонував за часів Теодоріха. Один із

«останніх римлян»,  Боецій був жертвою політичної  гри — був звину- вачений у державній зраді й страчений.

Популярність спадщини  філософа  в середньовіччі була зумовле- на щонайменше кількома причинами. «Великий учитель середньо- віччя» своїм ученням немов би підсумовував  розвиток  філософії  піз- ньої античності. Тому його справедливо вважали джерелом античної мудрості, викладеної  в доступній формі.

Водночас Боецію вдалося «вгадати» основні напрями  філософсь- ко-теологічної думки  середньовіччя. Навіть  більше, сам стиль  мис- лення, характер суджень, поетика Боеція  за духом і за способом вис- ловлення були близькі середньовічній людині.

Не останню роль відіграла й трагічна доля філософа — політичної жертви Теодоріха.

Про різнобічність особистості Боеція свідчить його літературна спадщина.  Це переклади  й коментарі  до праць із логіки Арістотеля, Порфірія та Цицерона,  теологічні трактати  «Про Трійцю», «І Отець, і Син», «Проти Євтихія  та Несторія». Сучасник  філософа  Кассіодор писав про нього так: «Дякуючи  тобі італійці  осягають  своєю мовою музиканта Піфагора  й астронома  Птолемея.  Сини  Авзонії слухають знавця арифметики Нікомаха й геометра Евкліда, теолог Платон і ло- гік Арістотель сперечаються наріччям Квіріна, і механіка Архімеда ти повернув сицилійцям у вигляді римлянина. Які б науки й мистецтва створила силами своїх синів красномовна Греція, всі їх перейняв  від тебе Рим  своєю рідною мовою». Та особливе  місце в його спадщи- ні, звісно, посідає твір «Про втіху філософією», який Боецій написав уже у в’язниці, виклавши  в ньому свою філософську систему.

Як особистість Боецій формувався під впливом античної спадщи- ни: політичної  (в королівстві  остготів діяли сенат, система римських магістратур і законодавство) та культурної (римської системи освіти, поширення філософських, наукових  і літературних творів античних

авторів).  Теодоріх,  який  від восьми  до вісімнадцяти років жив  при константинопольському дворі як заложник, став наймогутнішим ро- манізованим королем варварів. Його вабило сяйво минулої величі ім- перії. Прийнявши римське ім’я Флавій,  Теодоріх писав імператорові до Константинополя: «Я раб ваш і син ваш». Найбільше він бажав створити  королівство,  схоже на імперію. За його правління був від- будований  театр Помпея  в Римі,  міста впорядковувалися й прикра- шалися стародавніми статуями, будівництво велося за традиціями римської  архітектури.  Як і за давніх часів, відбувалися масові теат- ральні та циркові вистави. При дворі Теодоріха заохочувалося музич- не мистецтво, історичні та природничі  науки, світська поезія.

Антична духовна спадщина, яку Августин переосмислив і в тран- сформованому вигляді ввів у систему цінностей християнського сві- тогляду,  завдяки  Боецію  була збережена  й загалом  без перекручень пристосована  до потреб суспільства в нових історичних  умовах.

Найбільше уваги Боецій надає розбудові системи освіти. Розу- міючи, що мовою  культури  нового  світу  стала  латинська,  він дбає про створення писаних  латиною  підручників,  що узагальнювали й інтерпретували в доступній  формі  досягнення  греків у головних  на той час галузях знання (арифметиці, музиці, геометрії та астрономії). Саме Боецій остаточно поділяє тодішню систему «семи вільних мис- тецтв» на два рівні — «тривіум»1 та «квадривіум». До першого нале- жали граматика, риторика  й діалектика  (логіка), до другого — ариф- метика, музика, геометрія та астрономія. Нова структура навчання передбачала  «математичну» освіту як передумову  освоєння  істинної науки — філософії, предмети тривіуму та квадривіуму залишалися дисциплінами, обов’язковими для освіти, та все ж ще не наукою як такою.

На  перший  план  висувалася його  систематичність,  а змістов- ність відходила  на другий  план, не втрачаючи,  звичайно,  своєї цін- ності. Цілком  в дусі нової культурної  епохи реформатор вважав, що найважливішим у навчанні є прищеплення людині певного напряму мислення,  дотримання в розумовій  діяльності  сурової  дисципліни, яка  допоможе  освоїти  будь-який матеріал.  Наскільки вдалим  було таке новаторство, свідчить хоч би той факт, що підручники Боеція використовувалися для навчання протягом усього середньовіччя. Ще

1 Тривіум можна приблизно перекласти  як потрійний шлях.

у XVIII столітті у студентів Оксфорда його праця «Настанови до му- зики» була настільною книгою.

Орієнтація на античну спадщину, в часи коли грецьку мову на За- ході потроху забували,  вимагала  створити  латинський варіант філо- софської мови, віднайти  точні відповідники найважливіших понять і термінів грецької філософії. Боецій поставив собі за мету перекласти латинською мовою всі твори Платона й Арістотеля, авторів двох най- видатніших філософських систем античності.  Він писав: «Закінчив- ши цю роботу, я постараюся  зобразити  в певній гармонії філософію Арістотеля і Платона й покажу, що більшість людей помиляється, вважаючи  цих філософів  у всьому відмінними  між собою; навпаки, у більшості  предметів,  до того ж найважливіших, вони в згоді один із одним». Саме на творах Платона й Арістотеля, вважав Боецій, слід базувати інтелектуально-культурний простір нової епохи. Завдяки його перекладацьким зусиллям мова римських воїнів і політиків  ста- вала досконалою філософською мовою.

Переклавши працю  неоплатоніка Порфірія «Вступ  до «Катего- рій» Арістотеля»,  Боецій  окреслив  коло проблем і понять  середньо- вічної логіки. Він же надав проблемі універсалій  (загальних понять) тієї форми,  в якій  її засвоїла  середньовічна філософія, для  якої  ця проблема стала каменем спотикання, мірилом істинності, а також критерієм  ідеологічної оцінки, що часто мало трагічні наслідки: адже залежно  від трактування проблеми  універсалій  людину  могли  при- рівняти до єретиків, із якими церква нещадно боролася.

Арістотелеве  розв’язання проблеми  універсалій  Боецій  трактує в платонівському дусі  —  універсалії  існують  «з  приводу  чуттєвих речей, але розуміються зовні тілесної  субстанції».  Ця неоднозначна філософська теза породила  в середньовічній філософії  три основні течії. Філософські системи, що розвинули платонівський аспект Бое- цієвої тези й визнавали існування  надсвідомої реальності,  ідеальних об’єктів (універсалій), які не визначалися людським  досвідом і піз- нанням,  належали  до течії  реалізму.  Арістотелівський аспект  тези, за яким універсалії  аналізувалися як категорії людського мислення, розвивався номіналізмом. Як завжди  в такому  випадку,  третя  течія, концептуалізм, прагнула примирити ворожі течії, виходячи з того, що універсалії  існують у речах і водночас є концептами — відтворенням у розумі подібних ознак, що містяться  в одиничному.

Особливим напруженням боротьба цих течій характеризувалася в XI–XII століттях.  Подальший синтез середньовічної філософії,  що його в XIII  столітті  зробив  Фома  Аквінський,  ґрунтувався саме на реалізмі. Номіналізм, обстоюючи теорію двоїстої істини, стимулював цим розвиток  логіки та природничих наук, особливо в XIV–XV сто- літтях.  Концептуалізм своєю раціоналістичною спрямованістю ідей (П. Абеляр: «Розумію,  щоб вірити») підважував  авторитет  церкви  і, певна річ, викликав протест ортодоксальних кіл католицьких ієрархів, які у постановах Соборів 1121 та 1140 років засудили вчення Абеляра.

Основи  теорії двоїстої істини були закладені  Боецієм  у його богословських трактатах.  Вдавшися  до Арістотелевої  логіки в трак- туваннях  догматів, він дійшов висновку,  що істини віри мають бути підсиленими доведеннями розуму. Філософ не має сумніву, що віру треба  не просто  сприймати,  але  обов’язково  зрозуміти.  В трактаті

«Про  Трійцю»  він пише: «Звіримося тут чудовому,  на мій погляд, слову, що велить  ученій людині прагнути  досягти  такого розуміння кожної  речі, яке відповідало  б її сутності».  Це дає підставу  зробити висновок  про необхідність  розмежувати знання  та віру, науку й тео- логію як за предметом, так і за способом мислення. Речі природні слід вивчати за допомогою розуму, математичні — науки, а божественні — інтелекту.

Характерною рисою теологічних трактатів Боеція стає акцентація уваги на логічному аспекті порушених проблем. Теологічні проблеми взагалі перетворювалися на проблеми схоластичні, пов’язані з самою природою  людського  мислення.  Надання переваги  однозначній по- нятійній  формі речей, зведення зв’язків реального світу до суворо встановлених відношень, точність мови та виваженість побудованих за її допомогою конструкцій знаменували початок нового етапу в іс- торії європейського мислення  — схоластичної філософії.

Продовжуючи античну традицію трактування краси, Боецій роз- глядає її крізь призму  понять гармонії та пропорції.  Розум  виступає при цьому основним критерієм  естетичного сприйняття. Середньо- вічна естетика  постійно  поверталася до Боецієвої концепції  «світо- вої гармонії», що виходила  з найвищої  досконалості  та узгодженості світобудови.

Разом  із формуванням нового типу  інтелектуального життя  ми маємо змогу простежити в цей час і створення нового типу організації

культурного  життя Європи.  Визначення меж і внутрішньої струк- тури європейської культури  пов’язане  з ім’ям іще однієї непересіч- ної особистості — Магна Флавія Аврелія Кассіодора (бл. 487 р. — бл.

578 p.). Відомий філософ-гуманіст Еразм Роттердамський так харак- теризував його: «Я без вагання зараховую Кассіодора, людину, яка досягла багато чого і яку пестила фортуна,  до числа щасливців  і лю- дей видатних;  в осягненні  наук, як божественних,  так і світських,  я навіть не помишляю  наблизитися до нього».

Кассіодор  почав  свою діяльність  507 року в молодому  віці при дворі Теодоріха в Равенні на посаді квестора, до обов’язків якого вхо- дило складання листів і ділових паперів для короля. Теодоріх не на- лежав до правителів високоосвічених, проте чимало зробив для того, щоб залишити  про себе пам’ять як про покровителя наук, мистецтв і ремесел. До близького  оточення  короля  належали  передусім люди, що  виявили хист  у різних  галузях  державної  діяльності.  Завдяки своєму вмінню встановлювати добрі стосунки з людьми та знаходити компроміси в будь-яких  ситуаціях  Кассіодор  швидко  здобув високе становище в королівстві  остготів і майже 30 років вірно служив його правителям.

Прекрасне  римське  виховання та освіта навіть попри велику  за- клопотаність політичними справами  спонукали  до занять  науками. Високо цінуючи грецьку та римську античну культуру й постійно звергаючись  до неї, аби поглибити  свої знання, Кассіодор спілкував- ся з найосвіченішими сучасниками (Сіммах, Боецій та ін.).

Серед творів, що належать перу Кассіодора, особливе місце посі- дають «Варії». За різнобічність  інформації  їх можна назвати першою енциклопедією середньовіччя. Цей опублікований у 537—538 роках твір подавав широкі відомості про соціальне, політичне, державне, культурне  життя  остготського  суспільства,  про  сільське  господар- ство, ремесло, торгівлю, військову справу, звичаї. Не обминув увагою Кассіодор і народні повстання,  дав пояснення природних  явищ, зма- лював портрети сучасників.

«Варії»  були  одночасно  літературним твором  і збіркою  офіцій- них документів,  що виокремлювало їх із римської  епістолярної тра- диції. Кассіодор вважав «елегантність стилю» необхідною умовою написання офіційних документів.  Принцип викладення документів у «Варіях»  був хронологічно-тематичний, що стало  надалі  взірцем

для державного  апарату середньовіччя й апарату римської церкви. В середньовічній дипломатії, зазначає  І. М. Голєніщев-Кутузов, можна помітити той самий поділ письма на частини, що й у Кассіодора: про- токол, текст, кінцівка. Західне  середньовіччя запозичило у Кассіодо- ра титулатуру, форму звертання (офіційне й куртуазне) до офіційних осіб різних рангів.

Наприкінці 40-х років, відійшовши  від державних  справ, Кассі- одор вирішив пошукати таких способів створювати, зберігати й пе- редавати культурні  цінності, які б відповідали посиленню  позиції церкви та християнства в європейському світі, де населення,  здебіль- шого, було не знайоме з духовними  надбаннями античності й далеке від тонкощів  теологічних  диспутів. У середині 50-х років, повернув- шись до свого маєтку  «Віварій»  на півдні Італії, Кассіодор  заснував там монастир, якому судилося відіграти важливу  роль у формуванні середньовічної культури.

Взагалі ж, засновником чернецтва на Заході вважається Бенедикт Нурсійський, що 529 року заклав монастир  у Монтекассіно на улам- ках розбитої братами-ченцями статуї Аполлона. Цей монастир самою церемонією  свого заснування демонстрував  ставлення  чернецтва  до культури язичників, надалі ставши зразком для чернечих організацій Західної  Європи. Писані Бенедиктом «Правила»,  за якими всі члени общини  об’єднувалися під зверхністю  отця-настоятеля, покладені  в основу монастирських статутів раннього  середньовіччя. Вони вима- гали від ченців, крім служіння Богу, через самообмеження боротися з нечистим, молитися, а також працювати  фізично.

Життя ченців у монастирі  Кассіодора  теж було сповнене  праці, але не стільки  фізичної,  скільки  духовної.  Не виглядало воно й ас- кетичним  — у маєтку  буяли  сади, у ставках розводили рибу (звідки й назва  «Віварій»), Кассіодор  наказав  також  влаштувати купальні,

«корисні від тілесних хвороб».

Члени  «Віварію» не тільки знайомилися зі священними науками та вільними  мистецтвами.  Від трудів рук своїх треба було годуватись і його жителям, і «мандрівникам, і хворим, і біднякам, що потрапляли до монастиря або жили неподалік». Отже, щоб тримати у доброму ста- ні сади й поля, потрібно було вивчити агрономічні трактати римських авторитетів.  Дбали  тут не лише про дух людський,  а уміли лікувати й тілесні  недуги:  члени  общини  вивчали  медицину.  Сам  Кассіодор

рекомендував читати твір Діоскорида «Про лікарську матерію», що містив  опис кількох  сотень  рослин  та їхніх лікувальних властивос- тей. У бібліотеці «Віварію» були твори таких світил медицини, як Гіппократ, Гален, Целій.

Монастир  Кассіодора був задуманий  і функціонував як осередок духовних традицій і знань. Три елементи його структури як культур- ного центру стали традиційними для всього середньовіччя:  бібліоте- ка — сховище  книжок  і рукописів;  скрипторій — майстерня письма для  розмноження й  поширення рукописів,  що  використовувалися для потреб монастиря й на продаж; школа — навчальний заклад.

Яскравим    представником   «весттотського   відродження»   був

«перший   енциклопедист  середньовіччя»  Ісидор   Севільський (бл.

570—636 pp.), Єпископ  Севільї,  духовний  наставник і старший  друг молодого короля Сісебута, один із найпродуктивніших письменників раннього середньовіччя.

Серед кількох десятків його творів чільне місце посідають «Ети- мології» у двадцяти книгах — перша всеохопна енциклопедія середньо- віччя, в якій викладено  світоглядні основи нового типу культури.

Як  ієрарх  католицької церкви  Ісидор  стверджує:  «Блаженний той, хто знаходить  мудрість від Бога». І водночас збирає одну з най- більших  у тогочасній  Європі  бібліотек,  де Біблія  й твори  авторите- тів церкви мирно співіснували з творами античних поетів і мудреців. Зберігши наукові знання античності про світ і людину в умовах вар- варизації суспільства, Ісидор зміг створити єдину картину світу, що спиралася на античні  та християнські уявлення. Результатом цього була й реабілітація в межах християнського світогляду наук про при- роду, проблем пізнання  природних  явищ.

Перші вісім книг «Етимологій» відтворюють  систему кількасту- пеневої освіти: тривіум — квадривіум — медицина — право — теологія. Саме такий порядок  наприкінці XII — у XIII  столітті практикувати- меться в середньовічних університетах. Наступні  книги доповнюють і підкріплюють  викладену  схему освіти. В них наведено різноманітні історичні, географічні, військові, етнографічні відомості. Десята кни- га спеціально  присвячена інтерпретації  алфавіту;  тринадцята — кос- могонічним  проблемам: хоч, за біблійною  традицією,  світ створений Богом з нічого й має кінець у часі, він перебуває завжди в русі й осно- вою його будови є атоми, «так само неподільні, як точка в геометрії».

Останні книги містять відомості з архітектури, мінералогії, хімії, сільського  господарства,  військової  справи, мореплавства й тогочас- ної моди (види  одягу, вживані  кольори,  прикраси,  інструменти для пошиття  одягу тощо). У двадцятій  книзі описані їжа, ужиткові  речі, сільськогосподарський інвентар. Уся ця об’єднана, систематизована, зорганізована певним чином величезна  кількість  різноманітних фак- тів мала відобразити єдність та усталений характер світобудови.

Як зазначає  В. І. Уколова, «Етимології» — це не просто книга, це концепція культури,  зі своїми основами,  ієрархією,  законами  та но- сіями. Кожен рівень культури має своїх носіїв: це землероби, котрі годують усіх; це ремісники,  що створюють  засоби, предмети  корис- тування; це воїни, котрі захищають усіх; це самодержці, які правлять і дають закони; це духовні наставники, учителі, які навчають: це ін- телектуальна еліта, яка зберігає, виробляє й пропагує  знання; це ду- ховні обранці, котрі наблизилися до Бога своєю святістю, і всі носії духовного начала — об’єднавчий елемент суспільства.

Ще за життя  Ісидора  Севільського культурні  кола Європи  висо- ко оцінили  його діяльність.  Захоплення нащадків, мабуть, найкраще висловив  Данте, зарахувавши Ісидора  до найвищих  духовних  авто- ритетів і помістивши до раю:

Очима стрінься ще в вінку світінь

Із Ісидором, Бедою, Рішаром,

Який над людством став після видінь.

Петрарка  засвідчив  популярність Ісидорових  творів  у його час, гуманісти  Відродження відзначали  чималі  його досягнення  у філо- логії.

Образ культури раннього середньовіччя Європи був би неповним без згадки про інший напрям  її розвитку,  який  яскраво  представляє папа Григорій І Великий  (бл. 540–604  років; роки понтифікату 590–

604). Діяльність його засвідчує  добре розуміння великого  значення єдиної ідеології та єдиної культури  для згуртування мас довкола церкви.  Єдина  ця культура,  на думку папи, не повинна  була місти- ти античного елемента. Правильніше було б сказати, що у вирішенні актуальних  на той час завдань церкви — в боротьбі за світський  пре- стол, у місіонерській  діяльності, — як практик папа Григорій І не зна- ходив античній спадщині сфери застосування.

Варварське  населення,  що не мало навіть власної писемної куль- тури, потребувало  не античної мудрості, якої воно, здебільшого, про- сто не розуміло,  а дохідливої  проповіді,  повчальної  літератури,  що легко засвоювалася, створювала  образи, близькі народній фантазії, могла  передаватися усно  й трансформуватись у легенду.  Потрібні були нові приклади  святості, мужності, самозречення, взагалі добро- чесного життя, нові чудеса, аби подолати звабну силу чар, що жили у фольклорі варварських народів.

Виникали й множилися агіологічні легенди, героями  яких става- ли «воїни віри», здатні творити чудеса військової доблесті й сили. Небесний  патрон Франції святий  Денис, страчений  варварським володарем  за успішну  проповідь  християнства, за легендою,  кілька кілометрів  ніс у руках свою відсічену голову. Разом  з агіологічними легендами виник особливий жанр церковної літератури — агіографія, тобто життєописання святих, що швидко набув популярності завдя- ки своїй близькості  до народної релігії. У праці Григорія І «Діалоги» святі не лише повторюють  чудеса біблійних  пророків, Христа і його апостолів,  а й приборкують  потвор, після загибелі  оживають  і знову борються із силами зла. Це наближує  їх до героїв кельтського  та гер- манського епосів.

Особливе  враження  справляли подорожі в потойбічний світ, так звані «видіння»,  що розповідали про долю душі після  смерті люди- ни, відплату за її земне життя. Папа Григорій І часто використовував такі сюжети й мав у тому чимало послідовників у середні віки (Данте,

«Божественна комедія»). На відміну від Арістотелевих дидактичних методів  популяризації моральних  принципів,  «Діалоги»  досягають тієї самої мети за допомогою психологічних моделей-зразків, зрозу- мілих кожному.

Григорій І визначив порядок католицької служби Божої, для якої написав  текст меси та хорові співи. У відправі  він широко  викорис- товував  музику,  враховуючи  великі  можливості  її психологічного й емоційного  впливу на віруючих. Так званий григоріанський хорал містить елементи пісенної та ритмової культури різних народів. Його виконує  в унісон чоловічий  хор, а основу музичної  тканини  склада- ють переважно звуки рівної тривалості  восьмитонового ладу.

Діяльність Григорія Великого  мала відлуння  й на сході Європи. Хоча за понтифікату Григорія І папський  престол цілком вивільнив-

ся з-під впливу Константинопольського патріарха, чого східна церква схвалити  не могла, «Діалоги»  у VIII  столітті  перекладено  грецькою мовою. В X–XI століттях їх поширювали також слов’янськими мова- ми; на Русі праці папи Григорія І з’явилися у XII столітті. Деякі з них зберігаються  в Санкт-Петербурзі.

Діяльність Аврелія Августина, Боеція,  Кассіодора, Ісидора Се- вільського,  Григорія  Великого,  Бенедикта Нурсійського та ін. свід- чила про появу нової культури,  світобачення та світорозуміння якої, система  естетичних  і моральних  цінностей  якісно  відрізнялися від тих, що панували  в античному  світі.

Культура Європи IX–XIII століть

Отримавши у 800 році з рук папи Римського Лева III імператор- ську корону, Карл Великий  створив  Франкську державу  — перший варіант  Священної Римської імперії. Реформи у сфері юриспруден- ції, політики,  військової  справи та релігії надали феодалізмові адек- ватної  форми.  Імперія  проіснувала недовго,  але задосить  для  того, щоб закріпити канон політичної творчості, а це, своєю чергою, викли- кало до життя й нові форми творчості культурної.  За час так званого

«каролінгського ренесансу»  (800  р. — перша половина  IX ст.) були закладені основи суто європейської духовно-політичної культури.

При  дворі Карла  Великого  діяла  «Академія»,  керувати  нею ко- роль запросив відомого Алкуїна (бл. 735–804  pp.), який доти очолю- вав відому в Британії монастирську школу в Йорку.

Алкуїн застосував методи навчання латини, розроблені його ір- ландськими та англосаксонськими попередниками, для освіти кіль- кох молодих франків високого роду. Це було досить елементарне навчання  (молодь  вміла читати, писати  й навіть розмовляти грама- тично правильно латиною),  але воно стимулювало інтерес до відро- дження  наук.  Життєписець Карла  Великого  Ейнгард  сповіщає,  що сам імператор присвячував багато часу вивченню з Алкуїном ритори- ки, діалектики,  а передусім астрономії. «Він опанував  мистецтво  об- рахунків і любив поговорити  з мудрою розважливістю про те, якими шляхами  ходять у небі зорі. Він намагався  також опановувати науку письма і тримав у себе в ліжку, під подушками,  таблички  й малі кни- жечки, щоб у години дозвілля  призвичаювати руку до виписування

літер. Проте він заходився  коло цього вже на схилі життя  й не досяг великого  поступу».  Карл  організовував своєрідні  семінари,  на яких найосвіченіші придворні дискутували проблеми теології, читали свої й критикували чужі вірші, обговорювали щось на кшталт  наукових питань.  Такі зустрічі  проходили  досить невимушено  — учасники  їх пили  багато пива й вина і називали один одного іменами  представ- ників римської класики  чи героїв старозавітних часів. Так, Карла називали «Давидом»,  його сина Людовіка  — «Соломоном», а самого Алкуїна — «Флакком» (тобто римським поетом Горацієм).

Починаючи від Карла, франкські  королі зобов’язують  єпископів та абатів відкривати школи (кафедральні й монастирські). «Загальне Напучення» 789 року окреслило предмети  для вивчення:  «Слід від- кривати  школи, де дітей навчатимуть читати. В кожному  монастирі та єпископському домі мають навчати псалмів, нотного запису, співу, лічби та [латинської] граматики».

Наприкінці свого життя  Алкуїн заснував  школу при Турському монастирі,  яка  чимало  прислужилася в поширенні  освіти  у Фран- ції. Найвизначніші праці Алкуїна  — «Про  розум  душі», перший  за- хідноєвропейський середньовічний трактат із психології, та «Діа- лектика», — твір, що вперше виводив  діалектику  з переліку  вільних мистецтв. У Алкуїна вона не зводилася  до логіки як мистецтва  фор- мально  правильного мислення,  а охоплювала  поняттями людського розуму всю сферу божественного буття.

Та найвидатнішим тогочасним діячем західноєвропейської освіти був Іоанн Скот Еріугена (бл. 810–877 pp.). В IX столітті цей виходець з Ірландії уславився  як найповажніший неоплатонік у західній хрис- тиянській філософії.

Близько 840 року він прибув до Франції й на запрошення фран- цузького короля Карла Лисого очолив школу при дворі. Переклав з грецької мови на латину твори Псевдо-Діонісія, коментарі  до «Арео- пагітиків»  візантійського теолога й філософа  VII століття  Максима Сповідника та працю Григорія Нісського «Про творення людини». Із власного доробку слід відзначити «Про поділ природи». Праця на- писана  у формі  діалога між учителем  та учнем і налічує  п’ять книг. Захищаючи процес раціоналізації теології, Еріугена доводить, що між

«правильним розумом» і «істинним  авторитетом»  немає суперечнос- ті, що Святе  Письмо можна й треба розумно тлумачити.  «Авторитет

народжується від істинного розуму, але розум ніколи не народжуєть- ся з авторитету». Найсильнішим знаряддям розуму є діалектика.  Але якщо в Алкуїна діалектика ще виступає служницею християнської теології, то Еріугена акцентує увагу на її онтологічному значенні. Он- тологічне трактування діалектики приводить до висновку, що діалек- тика — це вчення про суще, «вільне мистецтво»,  що «ділить роди на види і зводить види до родів», вона не вигадана людиною, «але вста- новлена в природі всіх речей самим винуватцем... усіх мистецтв... і мудрецями  відкрита».

Еріугена  далі  розвинув   пантеїстичні  мотиви  «Ареопагітиків». Бог і створений ним світ постають у їхній єдності, адже «Бог є в усьо- му.., він існує як сутність усього». Саме буття Бога розглядається як безперервний процес творення  усього дійсного.

Важливу роль в онтології Еріугени відіграє проблема людини. Людина завжди причетна до тих змін, що відбуваються  у світі, її доля є вирішальною для долі всього космосу. Пантеїзм із його ідеєю не- нормальності існування  людини як емпіричної одиниці, з його орієн- тацією на людину як частину  спільноти  робить філософію  Еріугени великою мірою антропоцентричною. Не без впливу Максима Сповід- ника, який  у теологічній  формі  поставив  антропологічну проблему, зв’язавши історію Христа з долею всього людства й космічними про- цесами, Еріугена звертається до проблеми  пізнання  людської приро- ди. У трактаті «Про поділ природи»  він пише: «Найважливіший і чи не єдиний шлях до пізнання  істини — спочатку пізнати й возлюбили людську природу... Адже якщо людська природа не відає, що відбува- ється в ній самій, як вона хоче знати те, що є вищим від неї?».

Погляди  Еріугени  розходяться з позицією  ортодоксальної като- лицької доктрини  й церкви. Ще за життя філософа  Собори 855 і 859 років указували  на зв’язок його вчення з єресями  Орігена й Пелагія. Пантеїзм та раціоналізм головної праці філософа був засуджений па- пою Левом IX у 1050 році. Коли став очевидним вплив цього трактату на дальший розвиток  філософської думки й вивільнення її з пут тео- логії, папа Григорій ІІІ навіть засудив книгу до спалення.

Цікавою  віхою в історії культури  середньовічної Європи  був кі- нець  X століття.  Ідея  відродження Римської імперії,  яку  пробував реалізувати Карл  Великий,  захопила  16-річного  імператора  Оттона III.  Політичний міф минулого  про Рим  як про всесвітню  монархію

середньовічна свідомість поступово трансформувала у міф про спра- ведливу й благочестиву всесвітню державу, здатну відновити зруй- нований  гріхопадінням земний світ. Оттон ІІІ мріяв про велику християнську державу, яка продовжила б місію Стародавнього Риму. Син гречанки  Феофанії, Оттон  запроваджує при своєму дворі пиш- ний церемоніал візантійських василевсів. Його оточують чиновники, що називаються, як і в Візантії, протовестіаріями, логофетами,  про- тоспатаріями. Заради  прекрасної  мрії юний Оттон  пориває  зі своїм народом: «не бажаючи бачити рідну землю, солодку Германію», хоче зробити  столицею  своєю Рим.  Цей  «раб Ісуса  і імператор  римлян» так звертався  до них: «Чи не називав я вас моїми римлянами? Чи не заради вас відмовлявся я від батьківщини і близьких? З любові до вас жертвував  я саксами, всіма германцями і навіть собою...».

Важливою  рисою ідеології молодого імператора  було заперечен- ня теократії. Основні положення цій ідеології «Рим — столиця світу»,

«Римська церква — мати всіх церков» передбачали залежність римсь- кого папи  від імператора.  Усвідомивши себе главою Града Божого, Оттон III обирає і призначає пап, дарує їм землі, не беручи до уваги розмови церковних ієрархів про якісь там їхні особливі права. Папа тільки патріарх Заходу. Релігійно-політична доля світу мала залиша- тися в руках імператора.  Таку програму  розробити  й реалізувати на практиці  допомагав  один з найавторитетніших учених  і богословів свого часу Герберт Аврілацький.  Завдяки зусиллям Оттона,  він 999 року став папою Сильвестром II. Герберт побував в Іспанії, що була завойована  арабами ще у VIII  столітті. Він одним із перших західно- європейських учених познайомився з арабомовною  наукою. З цього часу європейці  стали  користуватися арабськими  цифрами,  лічиль- ною дошкою — абаком. Герберт починає посилено  вивчати  і присто- совувати до християнської ідеології арабомовну філософію  та науку. Головна заслуга Герберта пов’язана з науками, що складали  квадри- віум. Він захопився  логікою, вивчаючи її в Реймській школі. Досить коротке  «оттонове  відродження» закінчилося зі смертю у 1002 році молодого імператора і в 1003 році — Сильвестра II.

Система вибору і призначення єпископів,  інвеститури їх дрібни- ми володарями, королями, імператорами поширилася по всій Європі. Ця система, зрощуючи церкву з державою, підривала основи її ієрар- хічного устрою й позбавляла її необхідної свободи дії. Отож на Рейм-

ському соборі 1049 року папа Лев IX (1048–1055 pp.) виступив проти інвеститури, а наступні собори за те навіть погрожували відлученням від церкви. В 1059 році собор передає обрання самих пап колегії кар- диналів. Після цього кліру й народові залишається тільки право «зго- ди» і цим папство звільняється залежності  від світської влади й від- мовляє імператорській владі в можливості  втручатись  у обрання пап.

Визнаючи  необхідність  взаємної  любові між церквою  та держа- вою, один з теоретиків  верховенства  церкви й папства кардинал  Ум- берто ставить церкву вище за світську владу в єдиному тілі людства. У папи Григорія VII (1073–1085 pp.) знаходимо вже аргументацію на користь  верховенства  церкви  над державою.  Римський понтифік — голова римської церкви, що ніколи не оступалася  в питаннях  віри, — вселенський єпископ. Через своїх легатів він може призначати інших, усувати їх з посад, контролювати їхню діяльність.  У церкві папа три- має в руках вищу судову, законодавчу  й дисциплінарну владу, і «за- слугами  блаженнійшого Петра  він, без сумніву, стає святим».  Тому церква повинна  бути вільною від держави.  Більше  того — вселенсь- кий єпископ  вищий  за царів земних, «princeps  super regna mundi»,  і тільки це може стати основою єдності тіла Христового. Папа Римсь- кий нікому не підсудний,  він може позбавити  трону імператора,  він вимагає  від самодержців  цілувати  йому ноги. Світські  володарі  по- винні бути васалами папи. «Якщо свята апостольська  кафедра даною їй від Бога  найпершою  владою розрізняє і судить духовне, то чому не судити їй і мирське?».  Адже мирське нижче духовного, тіло гірше за душу, місяць темніший  від сонця. Господь доручив Петру «народ християнський», а папа — намісник  Петра. В папі живе, все бачить і чує сам апостол. Бог виділяє  государя серед рівних перед собою лю- дей тим, що доручає йому управління мирським.  Але в межах своєї діяльності  государ повинен виконувати релігійне завдання,  а тому використовувати свій меч тільки служачи церкві й виконуючи  її веління. На думку Григорія VII, «царську владу породила людська гординя... Вона невпинно прагне суєтної слави». На державі лежить печать її демонічного  походження.  Тому ті государі, які не підкоря- ються церкві, — «тирани», «тіло диявола».

Папа  Інокентій  III  (1198–1216 pp.) вже говорить,  що римський понтифік не лише спадкоємець Петра, а й намісник, «вікарій» Христа.

«Його  одного  поставив  Господь  Собі  в намісники  за діяльністю,  в

спадкоємці  за учительством». Христос же — глава правлячої  церкви і всього Свого тіла, всього світу, який  об’єднує в руках Своїх владу святительську з владою государя. Тому й папі належить  «священ- ницьке царство і царственне священство». «В одній і єдиній церкві, — говорить  Боніфацій VIII  (1294–1303 pp.), — одне тіло й одна голо- ва: — не дві голови,  як у чудовиська,  а — Христос  і вікарій  Христа, Петро і Петра спадкоємець». Далі папа стверджує, що обидва мечі — в руках церкви. Але меч духовний виймає з піхов сама церква, меч мирський — влада государя, хоч і «за церкву», і «з волі і з дозволу церкви».

Наприкінці XI століття  починається піднесення  культури  серед- ньовічної  Європи,  яка в цей час набуває  ознак, що у XII–XIII сто- літтях стануть визначальними. Феодалізм виявляється у класичному вигляді: головними  стають відносини  землевласників, пов’язаних іє- рархією служіння  королю, й селян, особисто вільних, але так чи інак- ше прикріплених до землі.

Культура періоду зрілого феодалізму розвивалася під впливом двох важливих чинників, що сформували її специфічні  риси. По-перше, це поява міст, а по-друге — початок хрестових походів.

До другої половини XI століття місто було військовим або ад- міністративним центром. Але вже в останній  чверті XI століття  тут концентруються ремесла й торгівля,  воно набуває  ознак культурно- політичного центру. Металургія та виробництво сукна давали конче необхідні суспільству продукти, потреба в цих продуктах стимулюва- ла розвиток  відповідних  ремесел. Місто як осередок ремісничого  ви- робництва  дедалі більше унезалежнюється від землеробства,  а отже дедалі менше залежить  від класичних феодальних відносин. Цей процес  прискорював перехід до зв’язку  зі споживачем  через ринок, початок формування міжнародного ринку та мереж трансєвропейсь- ких торгових шляхів. Фактично місто було ембріоном буржуазної республіки.

Досить швидко місто починає формувати й свою культуру,  влас- ну систему  цінностей.  З’являються фахівці  нового типу  — юристи, лікарі, вчені, відносно незалежні від монастирської культури. Внаслі- док раціоналізації теології виникає  й своєрідне світське богослов’я, а разом з ним і новий тип єресей, що живилися соціальними негаразда- ми середньовічного  міста.

ситети засновано в Саламанці,  Падуї, Палермо, Тулузі, Монпельє, Оксфорді, Кембриджі  та в інших містах. У XV столітті  їх було вже понад шістдесят.

Середньовічне місто дало життя  й своєрідному  типові  демокра- тії — середньовічній міській республіці, яка, втім, багато в чому відріз- няється від майбутньої бюргерської держави. Міська автономія ще досить обмежена, не завершена переорієнтація на систему спожи- вацько-виробничих цінностей.

Політична свобода, за минулих часів відсутня взагалі, поєднуєть- ся тепер із суворою регламентацією всіх виявів  життя  і форм праці. Нестабільна поки що й політична  структура  міста, що має широкий спектр форм — від диктатури «черні» до тиранії.

Серед міст, сполучених мережею торгових шляхів, виділялися передусім ті, що були не лише посередниками, а й мали велике вироб- ництво. Такими  були міста Північної  Італії, Флоренція, де виробля- лося сукно. Розвиток міста впливав і на село: в селян з’явилися гроші, сеньйорів дедалі більше влаштовував грошовий  оброк, і це заважало прикріпляти селян до землі. В політиці й економіці міста з’являються нові дійові особи — банкіри.

Другий важливий чинник доби зрілого феодалізму,  що сприяв народженню нових форм культури, — хрестові походи. Цим поняттям позначають  різні, інколи  ізольовані,  військові  експедиції,  внаслідок яких відбувалася експансія  західного християнського світу від се- редини XI до кінця XIII  століття. Сюди відносять  походи німецьких рицарів  на слов’янські землі та ініційовані  папством каральні  експе- диції північнофранцузького рицарства на південь Франції проти аль- бігойців, що сповідували єресь катарів (так звані альбігойські  війни

1209–1229 pp.). Одна із середньовічних хронік фіксує під 1212 роком хрестовий  похід «для  надання  допомоги  графу  де Монфору  в його війні проти альбігойців... єретиків  землі святого Жіля.  Папа Інокен- тій закликав до цього походу і організував  його, зобов’язавши  брати участь у ньому задля відпущення гріхів».

Та переважно хрестовими однак були походи до Святої Землі. Основним їх мотивом був релігійний, до чого додавалися паломницт- во до Святої  Землі  та допомога Візантії проти мусульман.  Боротьба проти ісламу, «суд Божий» між двома релігіями почалися раніше в Іспанії, під час походів норманів до Сицилії, нападів італійських  міст

на мусульманські землі. В 1095 році на соборі у П’яченце папа Урбан II закликав християн допомогти візантійському імператору в його бо- ротьбі проти сельджуків, що захопили Святу Землю і пригноблювали тамтешніх  християн.  Наприкінці того ж року на соборі в Клермоні папа  змальовує страждання палестинських християн  і паломників, говорить  про осквернення турками  святих  церков.  Загроза  нависла над усім християнським світом. Усі повинні оголити меч проти «си- нів Агарі»1  і послужити Христу, «гроб якого знову прославиться».

Серед головних причин цих походів — матеріальна й демографічна. То була воєнно-економічна інтервенція, що приносила гроші, землі, владу. Крім цього, походи — форма міграції чималої частини населен- ня Заходу (передусім, бідного рицарства та зубожілого селянства).

Ведучи війну «за гроб Господній», середньовічна Європа вперше відчула себе єдиним цілим і вперше здобула одну високу мету. Резуль- татом хрестового  походу стало й нове осмислення історії як війни за ідеал. Ця ідея надовго заволоділа  свідомістю Європи. Справді, поряд із земним  життям  і благополуччям духовний  ідеал і жертва  заради нього були не меншою цінністю культури  середньовіччя.

Але найістотніший вплив на культуру  Заходу  аж до початку XII століття справила  інша цінність як спроба синтезувати названі вище. Йдеться про той варіант есхатології, тобто вчення про кінцеву долю світу й людини, котрий пов’язаний із хіліазмом — ученням про тися- чолітнє царство Боже на землі. Спочатку популярне в єретичних сек- тах, це вчення  опанувало  й ортодоксальну християнську свідомість. Вчення  сформувало новий ідеал: перебудувати  земний  світ так, щоб він став гідним  утіленням духу. Отже,  трактування історії  в межах Августинової концепції «двох градів», що було важливою рисою християнського світоспоглядання, збагатилось  утопією про царство справедливості й щастя, яке можна побудувати  на деякий час у зем- них умовах. Таким  чином, прагнення реалізувати цю культурну цін- ність, здійснити всі ці задуми було аж ніяк не другорядною причиною хрестових походів.

Церква в цей час живе подвійним життям. Домінування її у сфері духовній, її життя та організація  стають можливими тільки на ґрунті розвинутого фінансового господарства.  Церква  — найбільший фео- дал, що отримує податі від «васальних» держав — Неаполя, Сицилії,

1 Тобто арабів-мусульман.

Арагону, Англії. Прибутки найбільшого  фінансиста  на папському престолі Іоанна XXII за роки його понтифікату (1316–1334 pp.) оці- нюються в 4 100 000 золотих флоринів.  У 1313 році золотий запас римської курії сягає 1 040 000 флоринів.

В XI столітті все чіткіше викристалізовується моральне  ядро християнського вчення,  а головне — виявляються принципові супе- речності  релігійно-морального ідеалу  й дійсності.  Наслідком цього були заклики реформаторів повернутися до ідеалу Христа і апосто- лів, що впали на благодатне підґрунтя в низах кліру і широких народ- них масах. Та у вульгарній  догмі моральне протиріччя сприймається як метафізичне. Бога протиставляють дияволу,  царство Христове  — царству бісівському, небо і перетворюване Богом на землі — грішній землі й пеклу. Відтак усе зло, моральне і стихійне, походить від бісів, від диявола,  що веде вічну боротьбу з Богом істини  і світла, змуше- ним задля перемоги жертвувати  Сином Своїм.

В цій атмосфері  морально-метафізичного дуалізму легко прижи- ваються  ідеї «апостольського життя»  та занесеного  з Болгарії  мані- хейства. В Німеччині,  Італії  та Франції поширюється єресь катарів. У XII–XIII століттях  виникає  ціла низка катарських  церков, які протиставляють своє «істинне»  вчення  католицькому, своїх «доско- налих» — кліру, свій культ — римському.  Під впливом  доктрини  ка- тарів, що проголошувала все мирське  злом і закликала до аскези, до підготовки до життя небесного, були увесь Південь Франції та Північ Італії.  І «мирська»  церква  змогла  повернути  до свого лона ці землі, тільки  використавши світські засоби — так звані альбігойські  війни (1209–1229 pp.), ініційовані  Римом, та діяльність інквізиції.

Наприкінці XII століття ліонський  купець Вальдес залишив мир- ське життя  для  того, щоб врятувати свою душу, наслідуючи  Хрис- та. Він і його учні відтворюють життя апостолів, об’єднуються в апостольське братство. У своїх проповідях нові учні Ісуса обирають основною темою покаяння й це викликає переслідування їх мирською церквою. Сприйнявши від неї євангельський ідеал, так звані єретики цим же ідеалом  починали  оцінювати  й церкву,  вимагати  від кліри- ків «досконалого» життя.  Вони вбачали  джерело  зла в уподобленні церкви  миру, в її багатствах і зазіханні  на світську владу. «Дар Кон- стантанів»  розглядався як початок занепаду церкви. Маючи надію на близький кінець світу, вальденси протиставляли своє «апостольське»

життя  грішному  життю  католицького кліру,  не визнавали таїнства

«мирської»  церкви.

Скорботна  мрія  Бернарда Клервоського про  церкву  днів  апос- тольських  запалила душу найбільш  відомого з реформаторів духу християнства Франциска Ассизького  (1181/82–1226 pp.). Виходець з родини багатого купця з італійського міста Ассизі під впливом єван- гельських легенд відмовляється від майна, покидає рідний дім і, веду- чи життя жебрака, всі сили віддає молитвам, посту і проповіді Слова Божого.  На  Цьому  жертовному  шляху  його підтримували, мабуть, слова з «Дій святих апостолів»,  що воскрешали в пам’яті часи, коли

«... люди, що ввірували, мали серце одне й одну душу, і жоден із них не вважав що з маєтку свого за своє, але в них усе спільним було» (4:32).

Історик  культури  П. М. Біціллі  вважав, що Відродження в «згор- нутому вигляді»  вже дане в особі Франциска Ассизького. Не маючи богословської  освіти,  Франциск розумів  слова  Євангелій  дослівно, що не могло не викликати глузування й презирства  у багатих і вче- них абатів та єпископів  (Франциска прозвали «Бідняжкою»). Сказав Христос своїм учням: «Не беріть з собою ні золота, ні срібла, ні міді в пояси свої, ні суми на дорогу, ні двох одеж, ні взуття, ні ціпка», — і Франциск йшов від міста до міста, від села до села босоніж,  у дра- ній рясі, підперезаний обривком  мотузка, ночував у куренях  або під чистим  небом. Сказав  Ісус: «Йдіть  по всьому світові і проповідуйте Євангелію  усій тварі», — і Франциск читав проповіді «усій тварі» — не тільки  людям, а й птахам і звірям. Він вважав, що «вище всіх ми- лостей і дарів Духа Святого, котрі Христос уділив друзям, — одне — перемагати себе самого й добровільно, з любові до Христа зносити муки, образи, ганьбу й нестатки».

Франциск став засновником нового виду чернецтва.  Чернецтво, що жебракувало,  швидко  здобуло  повагу,  особливо  серед  простого люду в містах і селах. Папа Інокентій  III дав благословення на засну- вання ордену францисканців після того як, згідно з легендою, побачив віщий  сон, в якому  Франциск підпер плечем головний  собор Рима, що похитнувся. Але кому в ті часи, як не папі Римському було зрозу- міло, що церкві, аби вижити в боротьбі з єресями, потрібна внутрішня реформа. Однак потрібні були й інші радикальні засоби боротьби.

Таким засобом став ще один орден ченців-жебраків — домінікан- ський. Засновник його, святий Домінік (1170–1221 pp.), походив з Іс-

панії, але тривалий час прожив  у Південній  Франції,  ведучи бороть- бу проти альбігойців,  що сповідували єресь катарів. Саме у Франції Домініка осінила думка створити чернецьке братство спеціально для діяльності проти всіляких  неортодоксальних сект і єресей.

Успіх у цій святій справі залежить  від уміння розбиратись у всі- ляких  богословських тонкощах. Тому на відміну від францисканців домініканці,  або брати-проповідники, багато часу й сил віддавали освіті. Ченці-домініканці обіймали кафедри в найкращих університе- тах. Домініканцями були найвидатніші богослови XIII століття Аль- берт Великий  та Фома Аквінський.

Але і в трибуналах інквізиції основними «спеціалістами» з єресей були також домініканці. Назва ордену звучала близько до латинсько- го словосполучення «Domini  canes»  — тобто «пси Господні».  Домі- ніканці повинні були нести знання  у світ, проповідувати істину, але, водночас, охороняти церкву від помилкових учень. Тому не випадко- во емблемою ордену стало зображення пса, що несе в пащі палаючий смолоскип.

Цікаво,  що вже у 1233 році — лише через 17 років після  засну- вання ордену — домініканці почали будувати монастир під Києвом. В

1272 році вони були вже в Китаї.

Для періоду розвиненого феодалізму  характерний швидкий  роз- виток світського мистецтва, яке в цей час виступає альтернативою церковному. Згадані процеси в суспільному житті Західної  Європи розхитували провінційний характер середньовічного  світобачення. Торгівля,  що формувала міжнародний ринок,  і хрестові  походи  на- багато розширювали його горизонти.  Саме в X–XII століттях  фор- мується загальноєвропейський художній стиль, що дістав назву «ро- манського» (від лат. romanus — римський). В Італії та Німеччині він характерний і для більшої  частини  XIII  століття.  Пробудження ін- тересу до людської особистості, що, як ми бачили, виявилось у зміні філософської проблематики, позначилося й на романіці. Своєрідною формою протесту проти суворої станової та корпоративної регламен- тації життя суспільства стала поезія вагантів, основними темами якої були ліричні  мотиви  та моралізаторські сентенції,  а ідеалом  — бра- терство добрих і веселих людей, де не зважають  на майновий  і соці- альний стан, ані на віровизнання й національність.

Тоді ж були зроблені  літературні  записи  середньовічного  епосу та героїчних пісень, що оспівували  образи рицарів — учасників війни

з «іновірцями». Широко  відомими в Європі стали «Пісня про Ролан- да» (1100 р.) та «Пісня про мого Сіда» (бл. 1140 p.). Перша розповіда- ла про загибель  під час битви з маврами  юного графа Роланда,  пле- мінника  Карла  Великого,  про зраду  Роландового вітчима  Ганелона та про помсту  короля  за смерть  улюбленого  племінника. Поетична обробка цієї історичної події зробила з графа Роланда  ідеального ва- сала, котрий до останньої хвилини життя залишається вірним своєму сеньйорові.  «Пісня про Роланда» пройнята  християнським фанатиз- мом, водночас вона відобразила й соціально-політичні реалії феода- лізму X–XI  століть, сповнені суперечностей і драматизму.

Інший герой звільнення Іспанії від маврів, Руй Діас, що його ара- би прозвали Сідом, виведений головним персонажем «Пісні про мого Сіда». Вона була складена на основі пісень та оповідань, що прослав- ляли  подвиги  Сіда ще за його життя,  і стала вершиною  іспанського народного епосу.

Стильові особливості середньовічного мистецтва найбільшою мі- рою втілювала  архітектура.  Характерна  ознака романського стилю — напівокругла склепінчаста арка, найпоширеніші типи архітектурних споруд — храм, монастирський ансамбль, замок. Романський храм в основі своїй мав стару форму базиліки1. Романська базиліка — масив- на кам’яна будова, що мала три нефи (рідко  — п’ять), які перетина- лись одним, а зрідка й двома трансептами (поперечними нефами). В деяких архітектурних школах була ускладнена  й збагачена формами східна частина церкви: з’явився хор, що завершувався півкруглим ви- ступом апсиди (від грец. «склепіння»). Хор оточували  капели, неве- ликі приміщення, де зберігалися  реліквії, молились  окремі сім’ї тощо (так званій вінок капел).

На відміну від храму язичників, що вважався  житлом бога, хрис- тиянські храми були місцем, де збиралися віруючі. Розподіл внутріш- нього приміщення храму та його оздоблення  відповідали ієрархічній структурі  феодального  суспільства.  Клір  займав  чільну,  найближчу до вівтаря  частину — хор, а в частині, що відводилася мирянам, були виокремлені місця для знаті. Скульптури розташовували біля вівта- ря, їх яскраво розфарбовували, щоб парафіяни в напівтемряві собору

1  Базиліка (від грец.   — царський  дім) — прямокутна за планом будо- ва, внутрішній  об’єм якої розділений  рядами  колон чи стовпів на поздовжні  частини (нефи  — кораблі);  середній неф, більш високий,  освітлювався крізь вікна над дахами бічних нефів.

легше могли їх сприйняти. Під вівтарною  частиною, зазвичай,  хова- лося  ще одне «підвальне»  приміщення, яке називалося крипта  (від грец. потаємний,  прихований). Був звичай там ховати померлих слу- жителів даного храму.

Масивність і геометричність архітектурних форм стали головни- ми ознаками зовнішнього вигляду романського храму. Найохочіше архітектори використовували паралелепіпеди, циліндр  і напівци- ліндр, конус, піраміду. Романський храм — це одночасно і математич- не рівняння, і фуга, і образ космічного порядку, зазначає французький дослідник  Жорж  Дюбі. Про зодчого, який  обчислив  пропорції  вели- кої базиліки абатства Клюні, біограф пише, що його надихали святі Петро і Павло — покровителі цього монастиря.  Далі він додає, що це був «прекрасний псалмоспівець», маючи на увазі  композиторський дар архітектора,  його талант  до складання псалмів.  Справді,  будова зведена на складній основі арифметичних комбінацій.  Кожне з вико- ристаних тут чисел має потаємний зміст: один означає для посвячено- го — Бога єдиного; два — Христа, в якому об’єдналися дві сутності — божественна і людська; три — це Трійця; число чотири має дуже багате потрактування: воно, з одного боку, представляє структуру  космосу, його цілісність (чотири сторони світу, чотири ріки в раю, чотири сти- хії), з іншого боку, — уособлює моральні  сутності (чотири  євангеліс- ти, чотири основні чесноти, чотири кінці Хреста). Квадрат — це знак переходу до світу горішнього, тому його місце на підлозі, на перети- ні трансептів,  під колом  напівсфери центрального  куполу.  Квадрат, коло — рай утрачений і рай майбутній, предмет надій і прагнень.

В XI–XII століттях одночасно й у тісному зв’язку з архітектурою розвивається монументальний живопис, відроджується монументаль- на скульптура.  Залежність образотворчого мистецтва  від релігійного світогляду  надала йому символічного характеру,  умовності прийомів та стилізації форм. Пропорції  людської фігури часто порушувалися, складки  одягу  зображалися без урахування реальної  пластики  тіла. Простір  романських композицій  не має глибини.  Ієрархічна значу- щість диктує різномасштабність фігур. Скульптура, живопис мали переказувати Святе Письмо, тому їхні сюжети обмежені тільки суттє- вим. Художник більше дбав не про реальність образу, а про схематич- не відтворення окремих  епізодів, часто пов’язаних між собою тільки символічно. У цей час найпоширенішим був фресковий живопис, хоча

в Італії ще збереглися  традиції мистецтва  мозаїки. В скульптурі  най- популярнішим став рельєф.

У романський період особливого значення набуває орнаменталь- не мистецтво, закорінене  в спадщину «варварських» народів, ан- тичності, Візантії  та Ірану. Збережене в пам’яті народів примітивне світосприйняття недалекої  епохи втілилося в зображеннях фантас- тичних істот, у яких вгадуються химерні поєднання антропоморфних форм і образів тваринного  світу.

Від другої половини  XII століття  в Західній  Європі  й передусім в Північній  Франції (Іль-де-Франс, Пікардія) формується архітек- тура нового стилю, так звана готика. Розвитком міст як торгово-ре- місничих  і культурних центрів  стимулювався злет середньовічного мистецтва  Західної  й Центральної Європи  в XIII–XIV століттях. Найбільше піднесення  переживали церковна  й світська архітектура. В багатьох містах споруджуються стрункі, спрямовані  високо в небо готичні собори, що об’єднували  під своїм дахом великі  маси людей, виконуючи  роль суспільного  центру міста. Собор в іспанському  міс- ті Севільї,  який  серед готичних  храмів Європи  поступається своїми розмірами  тільки  Міланському соборові,  є грандіозним прямокут- ником  (140  76 м без прибудов),  розділеним  на п’ять нефів.  Най- ширший  із них (16 м), центральний, заввишки  36 м, підноситься над боковими  нефами  (26 м). Величезні  склепіння  спираються  на сорок могутніх стовпів з пучками колон. Найістотнішими рисами готичної архітектури стають панування лінії, вертикалізм композиції, віртуозна деталізація  та підпорядкованість  елементів логіці цілого. Готика ви- користала  деякі знахідки романської  архітектури:  одним з важливих її елементів стала гостра стрілчаста арка, відома зодчим бургундської

школи.

Головним нововведенням готичного стилю стала каркасна систе- ма. Вона дала змогу зробити  склепіння  легшим, ніж у романського храму. Готичні архітектори досягли цього, зробивши ребра хрестових склепінь (нервюри) основою конструкції  склепіння.  Нервюрне скле- піння спиралося не на стіни, а на стовпи-опори, воно було гнучкішим, могло перекривати простір неправильної форми. Тому будови готич- них храмів  не такі масивні,  як романські.  Зовні  над храмом  вирос- тав цілий ліс башт і башточок, прикриваючи місця, в яких аркбутани (особливі арки, що допомагали гасити розвал склепіння в середньому

нефі) закріплювалися на контрфорсах. Каркасна система допомагала споруджувати будови  небаченої  раніше  височини:  в деяких  храмах вона під куполом  сягала понад 40 м, з’явились  і перекриття великої ширини.

Велетенські вікна з яскравими вітражами, своєрідним видом жи- вопису за допомогою кольорових  розписаних  пластин скла, замінили глухі стіни, витіснивши монументальний розпис. Фреска майже зов- сім зникає.

Пластика вростала  в структуру  будови храму і збагачувала  його художній образ. Сотні, тисячі, іноді десятки тисяч скульптурних композицій, окремих статуй прикрашали готичний  храм усередині й особливо ззовні Хоч у готиці використовується рельєф, та головний її скульптурний жанр — статуя. Готичні скульптурні композиції  ясні- ше й реалістичніше розкривають сюжети, більше пов’язані між собою, а головне, влучніше й людяніше передають внутрішній стан віруючих.

Готичний стиль був характерним не лише для церковної  архі- тектури. Міські  ремісники,  до рук яких переходить  будівництво  со- борів, використовували своє мистецтво  й у спорудженні  цивільних будівель. Поряд із собором, що втілював ідею панування феодальної ідеології, виростали розкішні середньовічні ратуші, де засідала міська рада. Їхні архітектурні форми  відобразили зростання  соціальної са- мосвідомості міського бюргерства, його значення  в житті суспільства й багатство.  Ратуші  Флоренції, Брюгге,  Брюсселя, Лувена  та інших міст Європи збереглися  як прекрасні пам’ятки світської готики.

Важливу роль у культурному житті зрілого феодального суспіль- ства  відіграла  рицарська  культура.  Разом  з куртуазністю,  що була досить складним  комплексом звичаїв, ритуалів,  манер, придворних, військових  розваг (наприклад, рицарських  турнірів),  їй притаманна своєрідна література: рицарська поезія та роман.

Виховання майбутнього рицаря починалося досить рано — з семи років — він оселявся  в чужій сім’ї як паж або валет. Саме в такому званні в замку багатого землевласника він починав освоювати ази практичної школи, що звалася куртуазією, тобто вчився гречності і взагалі  світських  манер. У п’ятнадцять  років з рук священика юнак отримував  освячений короткий  меч і ставав зброєносцем. Разом з іншими юнаками він ніс важку й часто небезпечну службу. По ви- повненні  вісімнадцяти років  чи за подвиг  на полі  бою зброєносця

посвячували в рицарі й король або сеньйор вручав йому меч. Відпо- відно до ритуалу, посвячуваний ставав на коліна, а сеньйор торкався своєю рукою щоки юнака, а своїм мечем — його плеча. Наскільки це була важлива  подія в житті середньовічного  рицаря, свідчить і риту- ал, що супроводжував позбавлення рицарського звання,  наприклад, у разі доведення  факту обману. Рицаря,  що вчинив злочин, роззбро- ювали  і одягнутого  в довгу  сорочку  виводили  на поміст  перед  на- товпом людей. До ніг йому кидали  його поламану  зброю. Рицарські шпори  зривали,  герб, що прикрашав його щит, стирали,  а сам щит прив’язували до хвоста робочого коня. Показуючи  на винуватця, ге- рольд тричі питав: «Хто це?» і тричі йому відповідали з натовпу, що це рицар. Але герольд  також тричі голосно  перечив: «Ні, це не він! Це не рицар, це — негідник, який  зрадив  своє слово, клятву  вірнос- ті». Священик голосно читав 109-й псалом, в якому звучали особливо грізно для присутніх прокляття, звернені проти нечестивця:

Нехай дні його будуть короткі, хай інший маєток його забере! Бодай діти його стали

сиротами,

а жінка його — удовою!

І хай діти його все мандрують та жебрають...

Потім розжалуваного рицаря  укладали  на ноші і, як небіжчика, померлого для рицарства, несли до церкви. В церкві винний прилюд- но мусив вислухати заупокійні молитви. Померлим вважався він сам, адже він помер для честі.

Канони  куртуазної  любові та її літературного  висловлення через мистецтво Провансу XII століття прийшли  на Захід з арабської Іспа- нії. Арабо-перські джерела містили концепцію містичної любові як та- ємниці й сенсу любові земної. Самостійно  чи в певній залежності  від суфійських поетів, але поети Провансу  (так  звані трубадури1) ство- рюють власну філософію кохання з притаманною йому системою цін- ностей  та ритуалом,  формують  новий морально-естетичний  ідеал — служіння  Дамі.  Ані ідеал  служіння  сюзеренові,  ані ідеал  служіння

1  Трубадур, трувер — франц. troubadour, з прованс, trobador, від trober, що означає знаходити, винаходити.

Богові вже не відповідали новим духовним потребам часу. Куртуазне кохання  з новою психологією  любовних  переживань дає можливість вияву індивідуальності. Головний мотив творчості трубадурів (у Ні- меччині — мінезингерів) — кохання поета до Дами, не розділене через соціально-ієрархічні перепони.  В центрі  емоційного  світу  трубаду- ра — жертовне  посвячення себе служінню  Дамі: страждання, нездій- сненність бажання. Та саме вони й створюють поета як особистість.

Деякі  з провансальських трубадурів  після  Альбігойських воєн емігрували  на північ Італії й принесли  з собою мистецтво. Його пое- тичні  форми,  образи  й стиль  підготували ґрунт,  на якому  виросла поезія Петрарки, стали джерелом, що живило творчість Шекспіра.

Найбільш відомим з трубадурів  був Бертран  де Борн  (бл. 1145–

1210/1215 pp.).

Французький епос розквітав  у творчості труверів. Трувери  мали своїх попередників — кельтських  співців, що звалися  бардами. При дворах Карла Великого  та Людовіка  Благочестивого поети під час бенкетів оспівували подвиги хоробрих воїнів на франкському діалек- ті або романською мовою, поширеною з VI по XII століття в Західній Європі. Співцями цими були давньогерманські скальди.

З найдавніших пісень труверів  склалася  поступово  кантилена, а остання  розвинулася, у свою чергу, в chanson  de geste. Кантилена — твір церковного або світського характеру, в основі якого домінує ліричний  чи хвалебний  елемент.  Вона  складалася з кількох  строф з приспівом  і відображала  події з народного  життя.  Як це буває  не часто в історії, на подальший  розвиток  світських  кантилен  вплинула особа Карла Великого.

Chanson de geste походить від Gesta, тобто «подвиги, діяння», і означає пісню про подвиги чи про рід-плем’я героя. З часом героїчні поеми досягають все більших і більших розмірів. Спочатку вони міс- тили 4 чи 5 тисяч віршів, а в пізніх поемах — 20 тисяч і більше.

Залежно від характеру  сюжетів епічні поеми середньовіччя поді- ляються  на кілька  груп. До першої  належать  поеми, в яких  оспіву- ються подвиги  Карла  Великого  і його паладинів  (каролінгський чи французький цикл). Сюди ж відносять поеми, герої яких жили в піз- ніші часи. Другу групу епічних поем утворюють ті, що розвивають легенди  Арморіки  чи Британії, легенди  про короля  Артура та його сподвижників чи  спадкоємців (так  званий  британський, або  цикл

короля Артура). Нарешті, третя група містить поеми, які воскрешали подвиги  героїв античної  доби в середньовічній інтерпретації  (цикл Риму, або античний).

Найкращою з епічних поем, що збереглася  до нашого часу, була вже  названа  вище  «Пісня  про  Роланда».  Широко  відомими  також були поема про Рауля  де Камбре й поема про Емері де Нарбона.

З труверів, що складали  поеми античного циклу, особливу славу мав Бенуа де Сент-Мор (XII  ст.). Він написав роман про Трою, мож- ливо, роман про Енея, беручи за взірець Гомера. Популярними були роман про Фіви, написаний під впливом «Фіваїди» Стація, роман про Цезаря, створений як наслідування поеми Лукана «Фарсалія», поема

«Олександр», написана  двома труверами  XII століття  — Ламбертом

Лі-Куртом і його наступником Олександром де Берне.

Тема кохання  була провідною й у рицарському романі. Вона до- повнювалася фантастикою,  основу сюжетів якої складали  надпри- родні, незвичайні  явища, що супроводжували пригоди рицарів.

Автори рицарських  романів використовували історичні та геогра- фічні відомості, зверталися до фольклору, вплітаючи в канву подій ста- ровинні легенди й повір’я. Обов’язковими при цьому були й моральні сентенції. На початок XIII  століття  вже складаються класичні  форми рицарського роману. З найвідоміших  романів цього часу вирізняється тонким аналізом душевних переживань героїв твір Готфріда Страс- бурзького «Тристан». За основу його була взята кельтська за походжен- ням оповідь про трагічне кохання рицаря Тристана до Ізольди, дружи- ни корнуольського короля Марка. На перешкоді чистим, благородним почуттям стає обов’язок, що визначається становими зв’язками.

На  великі  зміни  в емоційному  світі людини  середньовіччя вка- зували  й нові явища в музичній культурі. Саме у XII–XIII століттях досягає  вершин  розвитку  найдосконаліший вид професійного бага- тоголосся  — дискант. Це був спів у протилежному русі, або «проти- голосся». Уславленими центрами цього співу стали школи французь- ких міст Ліможа,  Шартра  й особливо  Парижа,  де школу при соборі Паризької Богоматері очолювали славнозвісні майстри поліфонічно- го співу регенти Леонін та Перотін.

Театр,  що  відігравав  помітну  роль  у  середньовічній культурі, на межі XI–XII століть демонструє  перехід від літургійної  драми до містерій. Містерії  були вже менше пов’язані з богослужінням. Та й

відбувалися драматичні  дійства  вже не в храмі, а на міській  площі, авторами  виступали не клірики,  а прості  міщани.  Сюжети  містерій зазвичай  бралися  зі Старого Заповіту (наприклад, «Гра про Адама») або ними ставали події, пов’язані з життям, смертю й воскресінням Христа.  Ці містерії  відбуваються  й нині під час великих  релігійних свят (Різдво,  Великдень) в деяких країнах Південної Європи. Міська драма тісно пов’язана з народними ігрищами, обрядами, із селянськи- ми весняними та осінніми святами.

В середині XII століття  в міському  середовищі  виник  жанр реа- лістичної віршованої новели рідною мовою, започаткувавши міську літературу.  Вона виражала  інтереси городян як стану, що ставав де- далі впливовішим на соціальній  арені. У Франції ці новели  назива- лись «фабліо»,  в Німеччині — «шванки»  (жарти). У творах міської літератури знаходимо сатиричні зображення представників феодаль- них верхів, викриття шахрайства, користолюбства й розпусти, в яких погрузло католицьке духовенство.

Оскільки  разом   з  релігійними  текстами   чималого   поширен- ня набула  навчальна  література,  записи  поетичних  і прозових  тво- рів, оформлення книги теж зазнає  змін. Готичний  стиль проникає  в книжкову  мініатюру.  Її малюнок  стає чіткішим  завдяки  тонкій  і го- стрій лінії. Це дало змогу точніше передати емоційний настрій пер- сонажів. Фарби,  як у вітражах, стають насиченими,  а самі композиції вміщуються  в круглі медальйони.  Подібно до арабського письма, по- ширений  у цей час гострокутний готичний  шрифт  робив текст схо- жим на мереживо.

Особливу    роль   відігравала    народна   карнавальна    культура. М. М. Бахтін показав, що карнавали протиставляли аскетичній хрис- тиянській ідеології інший тип світовідчуття, де панувало веселе, жит- тєствердне  начало. Веселий сміх під час загального  свята на міських площах і вулицях,  де кожен відчував себе часткою безсмертного, віч- ного цілого — народу, убивав релігійний страх перед смертю, неми- нучим страшним судом і пекельними муками за гріхи. Людина немов би перероджувалася для нових, суто людських взаємин. Відчуження тимчасово  зникало,  вона поверталася до себе самої й відчувала  себе людиною серед людей.

Отже, розвиток  культури  середньовічної Західної  Європи  харак- теризується розмаїттям історичних  і регіональних  форм.  Однак  це

багатство  культурного життя  тільки  виявило свої можливості.  Роз- винутись йому заважали тенета громіздких ієрархічних структур феодального суспільства. Та наступні культурно-історичні епохи створять адекватні форми вияву можливостей, закладених творчістю народів  середньовічної Європи,  дадуть простір  для їхнього подаль- шого розвитку. Головним же надбанням середньовічної культури  було те, що вона відкрила духовні сили людини, започаткувала гуманістич- ний світогляд. Саме це стане наріжним  каменем світобачення епохи Відродження,  визначить основні тенденції культурного розвитку сві- тової цивілізації.

Рекомендована література

1. Августин Аврелий. Исповедь. — Москва, 1991.

2. Аверинцев С. С. Судьбы европейской культурной традиции в эпоху пе- рехода от античности к Средневековью // Из истории культуры Сред- них веков и Возрождения. — Москва, 1976.

3. Бахтин М. М. Творчество  Франсуа Рабле и народная  культура  Сред- них веков и Ренессанса. — 2-е изд. — Москва, 1990.

4. Боэций. «Утешение философией» и другие трактаты. — Москва, 1990.

5. Всеобщая история  искусств: В 6 т. — Москва, 1960. Т. 2. Кн. 1.

6. Гуревич А. Я. Категории  средневековой культуры. — Москва, 1984.

7. Добиаш-Рождественская  О. А. Культура  западноевропейского сред- невековья.  — Москва, 1987.

8. Иванов К. А. Многоликое средневековье. — Москва, 1996.

9. Иванов К. А Трубадуры, труверы и миннезингеры. — Москва, 1997.

10. Каптерева Т. П. Искусство Испании:  Очерки. — Москва, 1989.

11. Карсавин Л. П. Культура  средних веков. — Киев, 1995.

12. Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада. — Москва, 1992.

13. Лінч Джозеф Г. Середньовічна церква: Коротка історія. — Київ, 1994.

14. Муратова К. М. Мастера французской готики XII–XIII веков. — Моск- ва, 1988.

15. Уколова В. И. Античное наследие и культура раннего средневековья. — Москва, 1989.

16. Хейзинга Й. Осень Средневековья. — Москва, 1988.