Розділ перший метафІзична сутнІсть та структура фІлософІЇ

,.          Життєдіяльність людини -

світоглядне знання

прямованого, перетворюючого впливу на навколишній світ та на самого себе для забезпечення свого існування, функціонування та розвитку. Можна сказати, що з появою людини утворився цілісний, дійсно людський світ, який презентує себе не просто як природа, матерія, а як дійсність людських сутнісних сил. Різні сторони цього світу, відіграючи суттєву роль у життєдіяльності людини, відображуються у свідомості. Усвідомлення значення різних його сторін для забезпечення існування, функціонуван­ня та розвитку людини знаходить своє виявлення в різних формах суспільної свідомості, тобто в моралі, праві, релігії, пол­ітиці тощо. Кожна з них являє собою не тільки відображення певної сторони дійсності, але й виступає фактором, що забез­печує орієнтацію людини, зумовлює спрямованість її цілепок-ладальної діяльності в даній сфері життя. Наприклад, наука, що розглядається з точки зору її особливостей як форми суспіль­ної свідомості, озброює людину знанням властивостей, зв'язків, законів об'єктивної дійсності; моральна свідомість виступає як усвідомлення людьми залежності їх життєдіяльності від харак­теру взаємних відносин одного до іншого в усіх сферах життя. Це усвідомлення виявляється в правилах, нормах, принципах, що зумовлюють характер поведінки людей, їх вчинків.

Однак у людини виникає потреба усвідомити не тільки відношення до різних сторін світу, а також до світу як певної цілісності, до самої себе в цьому світі. Таке усвідомлення зна­ходить своє виявлення у філософії, яка є однією з важливих і стародавніх форм суспільного світогляду. З плином часу її роль не зменшується, а зростає.

Слово філософія грецького походження (рЬііео - люблю, 8орЬіа - мудрість), що буквально означає любов до мудрості. Однак це етимологічне значення не вичерпує змісту філософії. У ній йдеться про здатність людини осягнути сутність світу, в якому вона живе, та свою власну сутність, піднятися до усві­домлення сенсу свого життя. Саме усвідомлення сутності світу, свого буття і своєї сутності, свого місця у світі, сенсу життя і становить розуміння мудрості.

Термін «філософія» вперше зустрічається у видатного філо­софа і математика Піфагора (VI ст. до н. е.), який вважав, що від філософії народжуються три плоди: дар добре думати, дар добре говорити, дар добре діяти. Пізніше Платон (V ст. до н. е.) надає цьому поняттю нового значення: наука, що вивчає світ у цілому та місце людини сі цьому світі. Термін «філософія» він викорис­товував як пізнання сутності. Арістотель (IV ст. до н. е.) вважав завданням філософії аналіз причин речей.

Філософія зародилася приблизно 2,5 тисячі років тому в Індії, Китаї, Греції в умовах поглиблення поділу праці, руйну­вання традиційних зв'язків і шаблонів поведінки родового сус­пільства, а також внаслідок суспільно-історичної необхідності розвитку пізнання, становлення наукового світогляду.

Світогляд - форма суспільної самосвідомості людини, через яку вона сприймає, осмислює та оцінює навколишню дійсність як світ свого буття і діяльності, визначає і сприймає своє місце й призначення в ньому. У свідомість входять узагальнені уявлен­ня про світ і саму людину, про спрямованість ходу подій у світі, про сенс людського життя, історичну долю людства тощо, а та­кож система переконань, принципів та ідеалів. Світогляд являє собою систему принципів, поглядів, цінностей, ідеалів, які виз­начають як ставлення до дійсності, загальне розуміння світу, так і життєві позиції, програми діяльності людей. Суб'єктами світог­ляду можуть бути одна людина, соціальні чи професійні групи, етнонаціональні чи релігійні громади, класи, суспільство в ціло­му. Отже, світогляд виступає як своєрідна інтегративна цілісність знання і цінностей, розуму і чуття, інтелекту і дії, критичного сумніву і свідомої переконаності.

У структурі світогляду виділяють такі елементи:

світорозуміння - пізнавально-інтелектуальий рівень;

світовідчуття - емоційно-психологічний рівень;

світовідношення - наявність у світогляді спонук до активності. Таким чином, світогляд інтегрує пізнавальну, ціннісну і спо-

нукально-діяльнісну установку людської життєдіяльності.

Різновидом світорозуміння є життєво-повсякденний і тео­ретичний світогляд.

Життєво-повсякденний світогляд включає досвід, певні навич­ки, забобони, «пам'ять століть». Він має стихійний, несисте-матизований характер, недостатньо захищений від помилок, підданий впливові; емоції у ньому перевершують розум.

На відміну від нього теоретичний світогляд - це більш-менш систематизований комплекс уявлень, оцінок, уста­новок, що забезпечують цілісне бачення та усвідомлення світу і місця в ньому людини разом з життєвими позиц­іями, які визначають діяльність людини. Залежність усіх сторін особистості, з яких складається соціальна, грома­дянська і культурна позиція, від найважливіших орієн­тацій світогляду настільки велика, що заслуговує науко­вого аналізу.

Порівняно з безособистісністю знань світогляд завжди «чийсь», він відображує позицію деякого суб'єкту, його став­лення до життєвої реальності, яке виявляється в діях і вчин­ках. Звідси і єдність поглядів людей, які наділені загальними знаннями. Залежно від соціальної структури суспільства, сту­пеня культурного та історичного розвитку виділяють антич­ний, середньовічний, шовіністський, гуманістичний та інші типи світогляду.

Світогляд - одна із суспільних форм відображення дійсності людиною. Його специфіка полягає в тому, що він відображує дійсність цілісно: як природно-суспільний світ життя та діяль­ності людини і водночас крізь призму її суспільних відносин та життєвих інтересів. Світогляд - невід'ємний атрибут людської свідомості. Його специфікою є й те, що він:

♦          по-перше, - форма суспільної самосвідомості людини;

по-друге, - спосіб духовно-практичного опанування дійсності.

Філософія ж, досліджуючи відношення свідомості до об'єктивного світу, мислення - до буття, робить своїм предме­том усю ту проблематику, яка виникає на ґрунті розвитку світогляду як форми суспільної самосвідомості. Від свідомості філософія відрізняється й тим, що вона є не «духовно-практич­не», а теоретичне освоєння світу, це форма теоретичного вияв­лення і розвитку світогляду. Вона постає відповідно як систе­ма доказів і знань фундаментальних проблем світогляду.

Отже, філософія:

дає теоретичне розв'язання питань світогляду з точки зору взаємовідносин людини і світу, мислення і буття, ду­ховного і матеріального;

виробляє загальний цілісний погляд на світ, на місце лю­дини в ньому;

досліджує практичне, пізнавальне, ціннісне, етичне та ес­тетичне ставлення до світу.

Світогляд відрізняється від філософії не предметним змістом, а зумовленими ним формою і статусом. Він не тільки виникає на рівні теоретичного знання, а й необхідно пород­жується всім суспільно-політичним життям людей, їх способом існування і тому являє собою духовно-практичну форму освоє­ння світу і самопізнання суспільної людини. Через це світогляд не зводиться лише до знання про світ і не функціонує у виг­ляді знання, хоч і вміщує його. Він виконує функцію само­пізнання, тобто є духовним інструментом суб'єкта в його прак­тичному самовизначенні в суспільній та природній дійсності. Тому в історії суспільства виникають систематизовані, але не філософські типи світогляду, такі як міфологія та релігія.

У цілому світогляд виступає як загальнолюдське явище, тобто він притаманний кожній людині в її нормальному стані; зрозуміло, що світогляд відсутній у новонароджених дітей та в душевнохворих. Проте саме загальнолюдський характер світог­ляду зумовлює його надзвичайну різноманітність, адже люди по-різному уявляють собі світ та себе в ньому.

Світогляд прийнято класифікувати за різними ознаками:

залежно від носіїв виділяють індивідуальний, колективний, груповий, національний, регіональний світогляд;

за рівнем світовідчуття та світорозуміння світогляд може бути усвідомленим, неусвідомленим, частково усвідомле­ним, повсякденним, науковим, філософським;

залежно від історичних епох він може характеризуватися як архаїчний, античний, середньовічний, ренесансний, світогляд радянських часів, а також світогляд періоду не­залежності;

за моральними та ціннісними орієнтаціями розрізняють егоїстичний світогляд, альтруїстський, гуманістичний, ан­тигуманістичний, цинічний, шовіністський та ін.;

за будовою він може бути цілісний, фрагментарний, супе­речливий, гармонічний, узгоджений тощо;

за ступенем адекватності сприйняття дійсності можна виділити світогляд реалістичний, фантастичний, викрив­лений, адекватний дійсності та частково адекватний.

Сама ж філософія як така і є світогляд, тобто сукупність поглядів на світ в цілому та на ставлення людини до цього світу. Поряд з філософією знаходяться інші форми світогляду: міфо­логічний, релігійний, художній, натуралістський, повсякденний та ін. Філософія відрізняється від інших форм світогляду тим, що відноситься, насамперед, до наукової сфери суспільної свідо­мості (хоча потрібно відразу сказати, не тільки до цієї сфери), а всередині її, на відміну від натуралістської форми (наприклад, фрейдівського світогляду, теж включеного до сфери науки), має специфічний категоріальний апарат, що спирається в своєму розвитку не на одну якусь дисципліну, а на всі науки, на весь єдиний сукупний досвід розвитку людства.

Отже, філософія виступає вищою теоретичною формою світогляду, спрямованою на критичне дослідження та вирі­шення світоглядних проблем з метою підвищення ступеня їх достовірності та надійності. Філософія повинна намагатися бути аргументованою, внутрішньо стрункою та логічно об­грунтованою.

знання про природу та її розвиток, фактично зливалась з при­родничими науками. Французький філософ XVII ст. Декарт по­рівнював філософію з деревом, корінь якого - метафізика, а гілки - всі інші науки. Такий широкий предмет філософії вип­равдовувався недостатнім розвитком конкретних знань.

В античному світі філософія була «наукою наук», але потім від неї в ході історичного розвитку відокремлювались одна за одною спеціальні галузі наукових знань - астрономія, фізика, хімія, біологія, історія тощо. У цих умовах філософія опинилась ніби в становищі шекспірівського короля Ліра, який на старість роздав дочкам своє царство, а вони вигнали його, як жебрака, на вулицю. Проте розмежування між філософією та спеціаль­ними науками, безсумнівно, сприяло формуванню специфічно­го предмета філософського дослідження, своєрідного проблем­ного поля філософствування.

Людина, людство, людяність - ось основний спектр тих про­блем, які завжди хвилювали мислителів. Німецький філософ Іммануїл Кант сприймав філософію як відображення пізнаваль­ного, практичного та ціннісного ставлення до світу. Його триа­да звучить так: Що я можу знати? Що я повинен робити? На що я можу сподіватись?

В історії філософії існувала спроба виділити основне питан­ня філософії, Воно було в найбільш узагальненому вигляді сфор­мульоване Ф. Енгельсом у праці «Людвиг Фоєрбах і кінець класичної німецької філософії». За Ф.Енгельсом, основне пи­тання філрософії - це питання про відношення мислення до буття, свідомості до матерії, природи. Основне питання філо­софії, згідно з Енгельсом, розглядається з двох боків:

♦ Що є первинним - мислення чи буття, природа чи дух, що кого породжує і визначає, тобто що чому передує: матері­альний світ свідомості чи свідомість матеріальному світові?

♦ Як відносяться наші думки про світ, що нас оточує, до са­мого цього світу? Чи спроможне наше мислення пізнати дійсний світ, дати вірне відображення дійсності? [13], тобто: доступний чи недоступний оточуючий світ для пізнання?

Залежно від розв'язання основного питання філософії в історії філософії виділяються дві основні лінії, два основних табори - матеріалізм, що первинним вважає природу, буття, матерію, та ідеалізм, що вбачає першооснову в дусі, свідомості. Розрізняють об'єктивний і суб'єктивний ідеалізм.

Представники об'єктивного ідеалізму вважають матерію вто­ринною; первинними, на їх погляд, є ідеї, світовий розум, Бог. Першооснову об'єктивні ідеалісти вбачають у якійсь ідеальній силі, що існує об'єктивно, зовні, незалежно від свідомості суб'єкта. До об'єктивних ідеалістів належить Платон, Фома Ак-вінський, Гегель та інші мислителі. Представники суб'єктивно­го ідеалізму первинним вважають свідомість, тобто ідеї, погля­ди, відчуття суб'єкта. Суб'єктивні ідеалісти - Берклі, Юм, Мах, Авенаріус та ін.

Звертаючись до питання про те, пізнаванний чи непізнаван­ний світ, Ф. Енгельс відзначає, що більшість філософів стверд­жують пізнаванність світу. Філософи, які заперечують пізнан­ня світу, отримали назву агностиків.

Агностицизм (від грец. непізнаванний) - філософське вчен­ня, яке заперечує можливість осягнення сутності речей і законо­мірностей розвитку дійсності. Окремі ідеалісти, визначаючи пізнаванність світу, розуміють під цим не відображення об'єктив­ної реальності, а пізнання людиною «абсолютної ідеї», світової волі тощо (об'єктивний ідеалізм) або пізнання самої людської свідомості через аналіз відчуттів, понять, мови тощо (суб'єктив­ний ідеалізм).

Матеріалісти визнають свідомість властивістю високоорга-нізованої матерії, сутність якої полягає у відображенні дійсності в ідеальній формі, стверджують пізнаванність світу. Історія роз­витку філософії свідчить про те, що часом важко визначити, чи є філософ матеріалістом або ідеалістом.

Сутність філософського світогляду визначається не тільки тим, що вважається первинним і чи визнається пізнаванність світу. Філософію завжди цікавили питання: Змінюється, ру­хається світ чи перебуває у спокої, у незмінному стані? І якщо світ змінюється, розвивається, то як і з якої причини, у якому напрямку відбуваються рух і зміни у світі? Ці питання, як і питання про взаємини свідомості і матерії, також є світогляд­ними і мають методологічне значення. Залежно від відповіді на них у філософії склались два погляди на стан та розвиток світу: діалектичний та метафізичний.

Діалектики вважають, що всі предмети та явища взаємопо­в'язані, рухаються, розвиваються. Розвиток розуміється як які­сне перетворення одних речей та явищ в інші, як знищення старого і ствердження, розвиток нового. Джерелом розвитку є внутрішня суперечливість, притаманна всьому світові, тобто визнається саморух, саморозвиток природи і суспільства.

♦ Метафізичний погляд полягає в тому, що предмети, явища розглядаються без зв'язку з іншими, зміни сприймаються тільки як збільшення або зменшення однієї і тієї ж якості. Джерелом змін метафізики вважають зовнішній поштовх або зіткнення різних предметів, визнають Бога - надприродну силу.

Філософське мислення, на відміну від унітарного, є прин­ципово плюралістичним, хоча в історії філософії відомо чима­ло поважних і авторитетних філософських вчень, які обстою­вали саме не плюралізм, а монізм (вчення Арістотеля, Фоми Аквінського, матеріалістичні вчення XVII - XVIII ст., марксизм та ін.). Справа в тому, що філософія як знання продуктивне водночас виконує функції і репродуктивні, адже необхідно час від часу упорядковувати, систематизувати здобутки філософсь­кої творчості.

Філософське мислення орієнтоване на мудрість, але не є самою мудрістю, котра неосяжна в нескінченності багатства свого змісту. В одному з діалогів стародавньогрецького філосо­фа Платона зафіксовано бесіду Сократа з софістом Гіппієм -людиною самовпевненою, яка справляла враження на простих людей «всезнайством». Сократ запитує Гіппія: Що таке пре­красне? Гіппій відповідає: Прекрасним є прекрасна дівчина. Якщо це так, - міркує Сократ, - то прекрасна дівчина і є те, що робить будь-яку річ прекрасною. Ми можемо говорити про прекрасну ліру і навіть прекрасний горщик. Але якщо дівчина є прекрасною щодо, скажімо, горщика, то відносно прекрасної богині вона буде потворною. Збитий з пантелику Гіппій зап­лутується в суперечностях і, по суті, ухиляється від подальшої бесіди із Сократом, а Сократ заявляє, що він сам не знає відповіді на поставлене запитання. Сократ бачить користь від своєї бесіди з Гіппієм, оскільки завдяки їй він зрозумів, яким важким є питання про прекрасне.

Буденна свідомість завжди намагається отримати вичерпну відповідь. Якщо ж вона не одержує її, тоді філософії виносить­ся смертний вирок, як грецькому філософу Сократу, котрий бентежив сумління афінських громадян своїми «незручними» питаннями, що не мали готової відповіді; спалюється Джорда­но Бруно за свої незрозумілі теорії, згоряють книги філософів 30-х років XX ст. в Німеччині, у 60-х роках - у Китаї; «прості радянські люди» щиро ненавидять «троцькістсько-зинов'євсь-ку банду», на демонстраціях вимагають смертної кари «найман­цям світової буржуазії» - цей перелік безкінечний.

Уся історія розвитку філософії пов'язана з нагромадженням позитивного знання і розвитком методів наукового пізнання. На відміну від конкретних наук, які намагаються максимально усунути із своїх положень суб'єктивний момент, відобразити об'єкт таким, яким він є сам по собі, безвідносно до суб'єкта, філософія свідомо включає в свої побудови людський, оцінюю­чий момент, досліджує дійсність і людину в ній не лише з точ­ки зору сущого, а й незалежного, відносно людських цілей і проекції буття в майбутньому.

Філософія спирається не тільки на науки, а й на весь сукуп­ний історичний досвід людства, зафіксований у матеріальній культурі та різних формах суспільної свідомості. Вона безпосе­редньо не вивчає окремі речі, явища й процеси, які є об'єктами певних наук, вона має справу з дійсністю опосередковано че­рез суспільну практику, а також через її відображення в науці, художніх творах, моралі тощо. Філософія не просто сприймає готові наслідки пізнання та інших утворень культури, а дослід­жує шляхи їхнього виникнення, виявляє тенденції розвитку, усвідомлює суперечності і потреби пізнання.

Таким чином, філософія є особливою формою суспільної свідомості, котра виконує специфічні функції:

світоглядні (дає знання загальних законів розвитку світу і розуміння місця людини в ньому);

методологічні (пропонує систему засобів і способів пояс­нення світу, загальних методів пізнання).

Отже, залежно від конкретних історичних умов, певного рівня розвитку пізнання та практики, вихідних соціально-класових по­зицій філософи по-різному тлумачили безпосередньо предмет філософського дослідження, його мету і роль у суспільному житті, про що свідчить вся історія розвитку філософії, починаючи з філо­софії стародавнього світу і закінчуючи сучасною філософією.

Предмет філософії відображується в теорії у трьох основних аспектах: онтологічному, гносеологічному, логічному.

Онтологічний аспект полягає в тому, що філософія як спе­цифічна форма усвідомлення людиною свого буття, як форма суспільної свідомості дає людині знання про світ і саму людину.

Гносеологічний аспект виявляється в тому, що предмет відображується не дзеркально, не просто як результат споглядання дійсності, а крізь призму практично-діяль-нісного ставлення людини до світу і до самої себе.

Логічний аспект виявляється в тому, що результати пізнан­ня, відображені у змісті філософського знання, фіксують­ся, обумовлюють формування понятійно-категоріального апарату філософії.

Філософія, таким чином, - це теоретично сформульований світогляд, система загальних теоретичних поглядів на світ, місце в ньому людини, усвідомлення різних форм ставлення людини до світу, яке виявляється у понятійній, категоріальній формі, спи­рається на досягнення наук про природу і суспільство і володіє певною мірою логічного доказу.

Функціональне        Навіщ0 ж потРібна Філософія?

Відповідь на це питання   міститься у покликання ?.,.„.

Ф

змісті тих функцій, які здатна виконува- ілософії           г. .

т          ти філософія відносно людини, соціаль-

ної групи, науки, мистецтва та інших явищ соціальної дійсності. При цьому під «функцією» мається на увазі спосіб дії, спосіб виявлення активності системи філо­софського знання, загальний тип завдань, які вирішуються цією системою.

Філософія виступає в двох іпостасях:

по-перше, вона являє собою інформацію про світ в ціло­му та відношення людини до цього світу;

по-друге, вона виступає як комплекс принципів пізнан­ня, як загальний метод пізнавальної діяльності.

Саме на цьому засновано виділення двох великих груп функцій: світоглядних та методологічних.

Відповідно до пріоритетної значущості проблеми люди­ни першою серед світоглядних функцій виступає гуманістич­на, оскільки філософія, хоча і не дає людині вічності, проте до­помагає осмислити життя, знайти його сенс та зміцнити свій дух. Починаючи з епохи рабовласництва, коли значна части­на людства прибуває у відчуженні від власності, від влади, від продуктів своєї діяльності, філософія звільняє людську осо­бистість від зовнішнього насильства та надає їй внутрішнього змісту. В умовах спеціалізації в усіх сферах людської діяль­ності (в виробництві, науці, управлінні), в умовах посилення технізації суспільства, швидкого росту безособового природ­ничо-наукового знання, зростаючого впливу цієї безособовості на особистість людини, саме філософія допомагає протистоя­ти техніцизму, тоталітаризму та сциєнтизму, розкрити людині форму вільної людяності, де особистість покликана бути щас­ливою серед собі подібних.

Наступною світоглядною функцією філософії є соціально-аксіологічна, яка в свою чергу розчленовується на такі підфункції:

конструктивно-ціннісну,

інтерпретаторську,

критичну.

Зміст першої з них полягає у розробці уявлень про цінності, такі як Добро, Справедливість, Істина, Красота; сюди ж відно­ситься і формування уявлень про суспільний ідеал. З конструк­тивно-ціннісними завданнями філософії переплітаються та ут­ворюють єдність завдання щодо інтерпретації соціальної дійсності та критики її структур, стану, тих або інших соціаль­них дій. Інтерпретація та критика пов'язані з орієнтацією на цінності, суспільні ідеали, з оцінкою соціальної дійсності під відпо­відним кутом зору. Філософія критична за своєю сутністю, тому основою і сутністю критичної роботи філософа є виявлення і розкриття протиріч, невідповідності між прийнятою системою понять та цінностей та тим змістом, який у них привносить новий етап розвитку світової історії.

Важливою світоглядною функцією є також культурно-ви­ховна, адже знання філософії, в тому числі вимог до пізнання, сприяє формуванню в людини важливих якостей культурної особистості: орієнтації на істину, правду, доброту. Одним з по­казників високої культури мислення є здатність суб'єкта не обходити пізнавальні протиріччя, а намагатися їх розв'язати, подолати, аналізуючи наявну інформацію, філософські категорії та виявляючи при цьому самостійність, нестандартність підхо­ду. Формування діалектичного мислення, уникнення догматиз­му та скепсису є одночасно формуванням таких цінних якос­тей культурної особистості, як самокритичність, критичність та сумнів, що виступає одним з активних засобів наукового по­шуку. Саме філософія дає міцні загальнонаукові та гносеологічні засади для послідовного саморозвитку сумніву в наукову впев­неність, для гармонійного узгодження її з вірою в подолання помилок, заблуджень, в отримання більш повних об'єктивних істин. Філософія дає людям загальну мову, вона виробляє в них єдині загальнозначущі уявлення про основні ціннності життя, створює єдине комунікативне поле без бар'єрів.

Одним із завдань філософії є вироблення світогляду, що відповідає сучасному рівню науки, історичній практиці та інте­лектуальним вимогам людини. У пояснювально-інформаційній функції модифіковано основне призначення спеціалізованого знання: адекватно відображувати свій об'єкт, виявляти його зв'язки та структурні елементи, основні закономірності, а також накопичувати і поглиблювати знання. Філософія, як і наука вза­галі, виступає тією складною інформаційною системою, яка здатна збирати, аналізувати та переробляти інформацію з ме­тою отримання нової інформації. Всередині цієї системи виді­ляються розділи: філософська онтологія (вчення про буття), теорія пізнання, діалектика як загальний метод, соціальна філо­софія, загальна етика, теоретична естетика, методологічні про­блеми наук, філософія релігії, історія філософії тощо.

З боку свого методу філософія здатна виконувати кілька функцій відносно науки. Серед методологічних функцій на­самперед слід назвати евристичну, сутність якої полягає в спри­янні приросту наукових знань, у тому числі в створенні пере­думов для наукових відкриттів. Філософський метод допомагає конкретним наукам у вирішенні складних теоретичних, фунда­ментальних проблем, він може брати участь у створенні гіпо­тез та теорій, у конструюванні передбачень.

Сутність координуючої функції полягає в координації ме­тодів у процесі наукового дослідження., яка базується на філо­софських принципах: принципі взаємної доповнюваності та принципі домінування. Будь-який метод науки має свої теоре-тико-пізнавальні та логічні можливості, за межами яких його ефективність знижується або елімінується зовсім. Внаслідок цього для вивчення складних об'єктів потрібні комплекси ме­тодів, здатні компенсувати неповноту пізнавальних можливо­стей окремих методів. Взаємодоповнюваність стає, таким чи­ном, необхідною умовою, що дозволяє уникнути однобічності при виборі методів та їх оперуванні. Склад того чи іншого ком­плексу методів визначається за об'єктивним критерієм: на­скільки ефективно вирішується конкретна пізнавальна задача. Принцип домінування встановлює нерівнозначність методів у вирішенні проблем та доцільність їх підкорення головному, провідному у даній системі.

Стосовно функцій філософії термін ?інтегруючий? пов'я­заний з уявленням про об'єднуючу роль філософського знан­ня відносно будь-якої множини елементів, що складають сис­тему або здатні утворити цілісність. Тому інтегруюча функція полягає у визначенні та усуненні дезінтегруючих факторів, що приводять до роздрібленості системи, надмірного росту віднос­ної самостійності елементів в її складі, виявленні недостатніх її ланцюгів або зв'язків, активне включення яких у функціонуван­ня системи надає їй більшої гармонійності та оптимальності, тобто підвищує ступінь упорядкованості та організованості.

Логіко-гносеологічна функція філософії полягає у розробці самого філософського методу, його нормативних принципів, а також у логіко-гносеологічному обгрунтуванні тих або інших понятійних та теоретичних структур наукового знання. Конк­ретні науки мають потребу в логіці, гносеології, загальній мето­дології пізнання. Цю функцію виконує діалектика як логіка, оскільки вона розробляє засоби найбільш повного, точного відображення мінливої сутності об'єкта, що постійно розви­вається.

Отже, філософія виконує світоглядні функції:

гуманістичну;

♦          соціально-аксіологічну (конструктивно-ціннісну, інтерпре­таторську та критичну);

культурно-виховну;

пояснювально-інформаційну.

До методологічних функцій філософії відносяться:

евристична;

координуюча;

інтегруюча;

логіко-гносеологічна.

Саме аналіз змісту функцій філософії дозволяє впевнитись у необхідності освоєння всієї скарбниці філософських знань, оволодіння філософською методологією пізнавальної діяльності.

Філософський, метафізичний підхід до дослідження буття вияв­ляється в безмежності, узагальненості філософського знання, його намаганні осягнути всю цілісність світу від засад до найбільш розвинутої сутності. Ме-

тафізика - це специфічний вид філософського знання, пов'яза­ний з найбільш абстрактною та глибокою формою рефлексії, роз­думами людини над проблемами особистого та світового буття, аналізом граничних засад існування. Філософія займає особли­ве місце в структурі суспільної свідомості, вона історично була ядром загального знання, в ній визріли, а потім відокремились усі інші науки. Тому прийнята за основу система філософських наук дозволяє побудувати систему всіх наук.

Як дух співвідноситься з матерією? Чи існують у глибинах буття надприродні сили? Скінчений чи нескінчений світ? У якому напрямку розвивається Всесвіт і чи має він мету у своє­му вічному русі? Дійсно існують закони природи та суспільства чи людина вірить у них в силу своєї схильності до порядку? Хто така людина і де її місце в загальному взаємозв'язку явищ світу? Яка природа людського розуму? Як людина пізнає ото­чуючий її світ та саму себе? Що є істина і заблудження? Що таке добро і зло? У якому напрямку і за якими законами ру­хається історія людства та в чому її сенс? Міркуючи над таки­ми питаннями, людина з необхідністю приходить до певної світоглядної позиції.

Вихідний пункт світогляду не може бути відокремлений від особливостей людського існування, від потреби людини в ос­мисленні свого місця в світі. Для індивіда весь світ виявляєть­ся розколотим на дві частини: на моє «Я» та останнє «не-Я», включаючи природу, суспільство, інших людей. З основним питанням про відношення людини до світу пов'язані інші про­блеми: проблеми сенсу життя, щастя, власного безсмертя тощо. Усі ці питання - «екзистенційні», оскільки нерозривно пов'я­зані з існуванням людини, з її духовною потребою в осягненні світу та осмисленні свого відношення до нього. На відміну від природознавства, філософія антропоцентрична, адже якщо для біології або космології людина є одне з багатьох явищ поряд з іншими, то в світогляді в предметному плані «Я» виявляється урівноваженим з «не- Я».

Специфіка філософського мислення полягає в тому, що:

воно має дуже широкий рівень узагальнення (категорії, принципи), що виходить за межі буття та небуття;

воно є формою людського самоосмислення з точки зору людини, її життєвого вибору;

філософське мислення може окреслювати дійсність не та­кою, яка вона є, а такою, якою вона повинна бути;

філософське мислення виступає одночасно як мисленням про реальність, так і мисленням про саме мислення;

воно виявляється взаємопов'язаним, логічно послідовним, аргументованим та обгрунтованим;

при цьому філософське мислення завжди намагається по­ставити та розв'язати доленосні, абстрактні проблеми людського буття;

воно являє собою рефлексію людини, тобто погляд на себе з боку, крізь призму своїх цінностей та інтересів.

Наведені риси філософського мислення резюмуються тим, що саме в філософії і за допомогою філософії людина заявляє про своє бажання взяти на себе саму відповідальність за свідо­ме вирішення своєї життєвої долі. У цьому розуміннні філосо­фія виступає як інтелектуальне прояснення своєї життєвої си­туації, осмислення стратегії та тактики своєї самореалізації.

Проблеми філософського світогляду є породженням різно­манітних проблем людини і детермінуються його діяльністю. Фактично будь-яка сфера діяльності людини виступає джере­лом проблем світогляду, в той час як природознавство обмеже­не пізнанням живої та неживої природи та природного в лю­дині. Головними витоками проблем світогляду можуть бути і індивідуально-екзистенційні, і соціально-класові, і внутрішньо-наукові, і художньо-етичні та ін.

У філософському розумінні проблема - це питання, що є органічною частиною пошукової пізнавальної ситуації, коли ма­ють місце пошуки нових явищ, процесів, структур, законів, нової інформації. Це знання про незнання і деякі передбачення не­відомого, що належить розкрити. Проблеми можуть бути ре­альні та надумані, вічні та тимчасові, суттєві та несуттєві тощо. Проте вони обов'язково є фундаментальними, оскільки висту­пають засадами будь-якого роду людської діяльності.

Усе різноманіття проблем філософського світогляду може бути зведене до шести великих груп:

онтологічної; ♦ гносеологічної;

антропологічної;        ♦ логічної;

аксіологічної; ♦ праксеологічної.

Онтологічний (грец. ontos - сутнісне, logos - вчення -вчення про буття) аспект відображення людини і світу в філо­софії полягає в тому, що філософія як специфічна форма усв­ідомлення людиною свого буття, як форма суспільної свідомості покликана дати людині знання про світ та саму людину в її бутті. По суті вона за своїм змістом претендує на те, щоб відпо­вісти на питання: Що ж являє собою світ як такий? Яка його природа? Що являє собою людина за своєю природою та сутні­стю? Як влаштований світ, в якому живе людина? В чому сенс самого людського буття, мета і смисл життя? Причому всі ці питання філософія ставить в граничній формі, говорячи про найбільш загальні передумови буття, про найбільш загальні взаємовідносини між світом і людиною, про загальні законо­мірності буття як такого. При цьому неважливо, про який кон­кретно різновид буття йде мова - природний, культурно-сим­волічний, духовний або особистісно-екзистенційний. Будь-яка онтологія - незалежно від того, чи визнає вона вихідним мате­ріальне, ідеальне чи якесь інше буття - завжди намагається виявити загальні структури і закономірності розвитку речей та процесів як таких, залишаючи осторонь питання про законо­мірності їх пізнання і про ціннісне ставлення до них з боку пізнаючого суб'єкта. Іншими словами, онтологічний аспект відображення предмета філософії в теорії акцентує увагу на її змісті, який складається незалежно від волі і бажання людей.

Таким чином, онтологія являє собою розділ метафізики, націле­ний на виявлення загальних закономірностей буття як такого.

Антропологічний аспект орієнтує на сприймання понят­тя «людина» як основної світоглядної категорії, виходячи з якої тільки й можна розробити систему уявлень про світ та законо­мірності його розвитку. Спроба виявити загальнолюдське в існу­ванні людей служить самоусвідомленню людини та виявленню її власного місця в світі, її відмінностей від живої природи. Особливого значення ця проблематика набуває в наш час, коли розвиток людства в цілому стає більш осмисленим і людина відчуває гостру потребу в саморозвитку, що узгоджується з доцільним розвитком суспільства, яке повинно забезпечити кожній людині гідне існування.

Аксіологічний аспект полягає в дослідженні природи цінностей, їх місця в реальності та структури ціннісного світу, тобто зв'язків різних ціннностей між собою, з соціальними та культурними факторами, а також структурою особистості. Го­ловне завдання аксіології - показати, як можлива цінність в за­гальній структурі буття і яке її відношення до фактів реальності. Отже, аксіологія - це розділ метафізики, який спрямований на виявлення загальних ціннісних засад буття людини як суб'єкта, її практичної діяльності та поведінки. Це філософське вчення про буття істинних цінностей, що виступають міцною основою цілепокладаючої та оціночної діяльності людини та дозволяють їй вести творче та гармонійне існування в світі.

Гносеологічний аспект відображення предмета в теорії полягає в тому, що він відображається не дзеркально, не як результат споглядального сприйняття дійсності, а крізь призму практично діяльнісного відношення людини до світу та до самої себе. Причому в основі відношення людини до світу лежать її потреби та інтереси, що можуть бути задоволені тільки в про­цесі практичного освоєння людиною дійсності. Виступаючи частиною буття, людина в той же час певним чином протистоїть йому та осмислює це своє протистояння. Одна з реалізацій такої ситуації дозволяє розглядати весь навколишній світ як об'єкт пізнання. Причому в якості об'єкта може виступати не тільки зовнішній світ, але й сама людина як частина світу, а також суспільство як організована сукупність людей. На цьому рівні філософія в граничній формі ставить питання про пізна­ванність світу та обгрунтованість наших знань про нього. Гно­сеологія, таким чином, є філософське вчення про знання та закономірності пізнавальної діяльності людини. На відміну від онтології, яка шукає закономірності самого буття, від загальної аксіології, яку цікавлять його ціннісні людські виміри, гносео­логію як важливу частину метафізики займають наступні питан­ня: Як можна отримати знання про буття будь-якого об'єкта? Як це знання співвідноситься з самим цим об'єктом?

Логічний аспект відображення предмета філософії в теорії полягає в тому, що результати пізнавального відношен­ня до дійсності, відображені у змісті філософського знання, фіксуються, обумовлюють формування понятійно-категоріаль­ного апарату філософії, зміст цього апарату, його структуру, еволюцію, відображують динаміку росту як самої дійсності, людини, так і їх взаємозв'язки. Можна сказати, що ступінь роз­робки понятійно-категоріального апарату, чіткість та ступінь розкриття змісту понять, категорій, законів свідчить про ступінь розвитку пізнавальних можливостей людини, розвит­ку та зрілості самої теорії. Логічні форми виступають, з одного боку, як результат, висновок попередньої життєдіяльності, а з другого - як її передумови, фактори і засоби пізнання люди­ною навколишнього світу та його перетворення відповідно до своїх потреб та інтересів для забезпечення свого існування, функціонування та розвитку.

Праксеологічний аспект полягає в осмисленні мотивів діяльності, основних засобів досягнення результату, прагматич­ного співвіднесення мети та засобів, у виявленні прийомів ак­тивізації суб'єкта діяльності, дослідженні умов ефективної та ра­ціональної людської діяльності. Філософія в цьому плані досліджує граничні засади практичної діяльності людини, ви­робляючи на основі пізнання істини в її узгодженні з загально­людськими цінностями та інтересами певну загальну систему норм діяльності, її параметри та обмеження.

Для кожного рівня філософії характерною є певна філо­софська дисципліна: логіка, філософська антропологія, етика, естетика, соціальна філософія, філософія мови, філософія релігії, філософія права, політична філософія, філософія науки (епісте­мологія) та філософія техніки та ін.

Етика досліджує систему моральних цінностей, виявляючи фундаментальні, граничні засади справедливих, розумних та осмислених дій в сумісному житті людей. Естетика пропонує загальні визначення прекрасного і досліджує форми його ви­явлення в природі та в мистецтві, висуває деякі критерії пре­красного. Соціальна філософія пов'язана зі з'ясуванням питань про те, що таке суспільство, що можна віднести до соціальних явищ, як реалізують себе в соціальному бутті соціальні законо­мірності. Важливим розділом соціальної філософії є філософія історії, яка досліджує сутність, сенс та ход історії людства та людину як суб'єкта історичного процесу. Філософія мови розг­лядає виникнення, розвиток та функції мови, а також її значен­ня в житті людини та суспільства. Філософія релігії ставить пи­тання про сутність феномену релігійної віри та релігійної свідомості, про специфіку їх функціонування в суспільстві, про значення релігії для людини. Філософія права вирішує питання обгрунтування права і правових відносин. Політична філософія розглядає будову, функції та смисл держави, закономірності її розвитку та особливості управління, аналізує основні рушійні сили (соціальні групи, партії), що впливають на її існування. На­уковий та технічний прогрес призвів до формування таких га­лузей філософського знання, як філософія науки (або епістемо­логія та філософія техніки.

Таким чином, структура філософського знання зумовлюєть­ся тими сферами реальності, які осмислюються людиною, а саме:

онтологія, натурфілософія та космологія визначаються такими сферами, як природа, світ, космос;

соціальна філософія, соціологія, філософія історії, етноф-ілософія, культурологія обумовлені такими сферами ре­альності, як суспільство та природа;

філософська антропологія, антропософія, структурна ан­тропологія, соціобіологія вивчають саму людину з її особ­ливостями, здібностями, властивостями;

логіка, гносеологія, ноологія визначаються сферою інте­лектуальних процесів;

етика, естетика, філософія релігії, філософія права та філо­софія історії - сферою духовного життя, осмисленням її цілей та цінностей.

У цілому ж процес диференціації філософського знання поки що явно переважає над процесами інтеграції, враховуючи загальну тенденцію розвитку культури. Проте у ХХ ст. посили­лась протилежна - синтетична - тенденція, пов'язана з повер­ненням до фундаментальної метафізичної проблематики.

Отже, метафізика виступає по суті фундаментальними за­садами філософії в цілому, філософії в її чистому вигляді, і на­ступна диференціація філософських дисциплін реалізується лише всередині загального метафізичного простору, а також фундаментальних метафізичних ходів думки, що склалися в ході історії філософії.

Виявлення специфіки філо- Філософія -     софського знання передбачає дос-

інтегральний вид       лідження різних форм опанування знання            дійсності людиною. Крім практич-

ного ставлення до дійсності, в ме­жах якого людина домагається користі, існують інші нормуючі сприймання людиною світу засоби опанування дійсності, які за­фіксовані у вигляді відповідних форм суспільної свідомості. Кожна з цих форм має певний набір категорій: у науці це перш за все істина, у релігії - віра, у політичній ідеології - влада, у праві - справедливість, у мистецтві - прекрасне, у моралі -добро, у філософії ж - мудрість.

Філософське знання - це знання «єдиного в усьому», воно відрізняється від знання окремих речей. Філософія характери­зується тим, що в її межах усвідомлюються ті засоби, завдяки яким людина опановує світ, і специфіка її врешті-решт зводить­ся до того, що спрямованість до дослідження свідомості, тобто рефлексія стає для неї основним змістом і метою. У цьому ро­зумінні філософське опанування дійсності виявляється у здійсненні рефлексії суспільством відносно свого буття, що у багато чому охоплюється поняттям мудрості.

Що ж складає специфіку наукового і філософського мислення?

Насамперед, наукове мислення предметне, вбудоване в чіткі рамки предмету даної науки. Філософське ж мислення здійснюється на основі зіставлень, порівнянь, переходів з однієї предметної галузі до другої.

Наукове мислення здійснюється в межах норм конкрет­ної науки. Воно чітко запрограмоване правилами наукового дослідження (правилами роботи в оперативних системах мате­матики, правилами поводження з різного виду символікою, мо­делями, картами, кресленнями і т. ін.). Філософське ж мислен­ня підкорене правилам логіки і здорового глузду, тобто запрограмоване не так чітко, як наукове.

Наукове мислення здійснюється на базі наукових понять, філософське ж - на базі філософських категорій, які не на­стільки чіткі, як наукові. Саме ця нечіткість філософських ка­тегорій дозволяє з їх допомогою визначити напрямки науково­го пошуку у тих ситуаціях, де наукові поняття не спрацьовують.

Філософське мислення пов'язане з цілеспрямуванням і формуванням цінностей, наукове ж реалізує вже поставле­не завдання, мету або систему цінностей. Наука відповідає на питання: Чому?, а філософія - на питання: Для чого, з якою метою?

Наукове мислення відволікається від будь-яких проявів, які характеризують ставлення людини до світу. У межах науки дійсність береться у формі об'єкта. Філософське ж мислення рефлексивне, воно звернене не тільки до об'єкта, але й до про­цесу його вивчення. Рефлексія - специфічне явище у сфері духовного опанування людиною світу, яке не співпадає з пізнанням. Предмет рефлексії - відношення внутрішнього світу до зовнішнього.

Філософія і наука подібні за своїми структурами і розріз­няються за своїми предметами і функціями. І філософське, і наукове знання складаються з елементів (суджень, умовиводів, понять, принципів, законів, гіпотез тощо), які організовані в систему, котра підкоряється законам логіки і складає певний теоретично зконструйований світ; і в цьому розумінні філосо­фія виступає як наука.

Однак, якщо предметом науки є об'єкт, який розглядається як природно-історичний феномен, то предметом філософського дослідження є теоретична модель відношення людини до світу і світу до людини. Філософія у всіх випадках виступає як рефлек­сивна система, котра включає предмет дослідження двічі - як дослідника і як елемент філософського аналізу.

У філософії як типі світогляду світ представлений цілісно, виявлено місце людини, її інтереси, переконання, ціннісні оріє­нтації. Наукова структура не робить філософський світогляд наукою, тому за предметом дослідження філософія не є наукою.

Філософія і наука подібні намаганням до вірогідності, до раціонального пояснення світу. Але якщо в науці це асоціюється з устремлінням до істини, то у філософії вірогідність допов­нюється елементами переконання. Інакше кажучи, у філософії є злитість знання з переконаннями. Цим обумовлюється те, що ідеологічний момент у ній виявляється сильніше, ніж у науці.

Закони науки дають можливість прогнозувати, як буде розвиватися об'єкт. На засадах філософських принципів мож­на прогнозувати лише шляхи, засоби вивчення досліджувано­го явища. Ця обставина вказує на різницю між філософією і наукою і в той же час на їх тісний взаємозв'язок. Наука не може успішно розвиватися без філософії, яка виступає у функціях попередньої асиміляції невідомого, методології і світогляду.

Пізнання завжди порівнюється з практичною та ціннісно-оцінковою діяльністю. Пізнання - це діяльність по отриманню, збереженню, переробці та систематизації усвідомлених конкрет­но-почуттєвих понятійних образів дійсності. Знання ж - це результат пізнання. Та або інша система знання вважається науковою, якщо вона відповідає певним критеріям. Для міфо­логічного та релігійного знання характерна віра в надприроднє, але така віра відсутня в науці.

Критеріями науковості є:

об'єктивність, адже наукове знання пов'язане з розкрит­тям природних об'єктів, що взяті «самі по собі», без ура­хування інтересів індивіда, без привнесення в них чогось суб'єктивного та надприроднього;

раціональність, тому що способом досягнення істини є критичність та раціональні принципи пізнання;

есенціалістська спрямованість, тобто націленість на відтво­рення сутності, закономірностей об'єкта;

системність знання, що означає впорядкованість за сис­темними принципами, впорядкованість у формі теорії та розгорнутого теоретичного поняття;

перевірка, що включає і наукове спостереження, і практи­ку, і випробовування логікою.

Усі названі критерії науковості можуть бути застосовані до частини змісту філософського знання, особливо до онтології, гносеології та методології наукового пізнання, що можна вия­вити фактично у всіх філософських системах, що мають відпо­відну проблематику. З цього можна зробити висновок, що філо­софія входить до складу наукової сфери знання частиною свого змісту і в цьому відношенні філософія є наука, вид наукового знання. її предметна специфіка як виду наукового знання - в узагальненості інформації з точки зору основного питання світогляду про взаємовідносини людини та світу.

У такому розумінні філософія є природничою наукою, час­тково вона входить до комплексу природничих дисциплін. У той же час філософія вивчає також і суспільство, а в ньому -співвідношення суспільної свідомості та соціального буття, спе­цифіку соціального пізнання та ін. Філософія тісно пов'язана з конкретними суспільними науками (правознавством, економі­чною наукою, політологією тощо), узагальнюючи під певним кутом зору дані цих наук. Предметно-змістовне взаємопроник­нення філософії та суспільних наук дозволяє вважати філосо­фію також і значущою частиною суспільствознавства.

Коли ж ми маємо справу з суспільствознавчою стороною філософії, то тут ми з необхідністю торкаємося питання про її позанауковий характер, про її зв'язок з ідеологією. Ідеологія визначається як відображення суспільного буття крізь призму соціально-групових та класових інтересів. Головний принцип ідеології - не принцип об'єктивності, як в природничих науках, а принцип партійності в розумінні визначеності соціальної позиції суб'єкта, адже в зміст ідеології входить система політич­них ідей та програма практичних дій. Оскільки філософія ви­являється пов'язаною з ідеологією, то в її змісті є ідеологічна сторона, а філософію можна вважати в даному аспекті такою, що має певне відношення до ідеології.

Філософія прагне до наукового пізнання світу і в той же час до максимального виявлення інтересів суб'єкта. У взаємодії цих двох тенденцій в історії філософії нерідко одна з них витісняла іншу, однак ця обставина не відміняє ні спрямованості філо­софії на досягнення істини, ні можливостей повного або част­кового співпадання цієї спрямованості з інтересами соціально­го суб'єкта.

У змісті філософського знання можна вичленити також частини або сторони, що відносяться до гуманітарних наук, об'єктом яких є індивід, а точніше духовний, внутрішній світ та пов'язані з ним світ людських взаємовідносин та світ духов­ної культури суспільства. До гуманітарних наук відносяться психологія (психологія особистості, психологія емоцій, соціаль­на психологія), громадянська історія, літературознавство, лінгвістика та інші науки, що дозволяють проникнути у внутрішній духовний світ людини завдяки розумінню, завдя­ки тексту.

У силу зверненості до індивідуальності філософія виступає як гуманітарне знання, адже філософська рефлексія завжди прагне діалектично проникнути у смисл діалогічного відношен­ня, намагається в ході інтерпретації розуміти, вивести на раціо­нальний рівень.

Філософії як виду знання притаманні також риси, харак­терні для художнього освоєння дійсності, тобто для мистецтва. Мистецтво - образне освоєння дійсності, де превалює індиві­дуальне, одиничне в конкретних, живих образах. Мистецтво спрямоване на осягнення естетичного в самій дійсності. А філо­софська картина світу містить в собі також емоційне відношен­ня до світу, його оцінку з точки зору доль індивіда та людства. Філософські праці нерідко набували форми художніх творів (наприклад, у Платона, Ф. Ніцше, А. Камю), а багато видатних поетів та письменників (О. С. Пушкін, Ф. М. Достоєвський, Л. М. Толстой) були філософами-мислителями.

Важливою стороною філософського пізнання є також його трансцендуючий характер. «Трансцендентний» (лат. ТгашсепсСеге - переступати) - тлумачиться як той, що виходить за межі можливого (не тільки індивідуально і в теперішній час) досвіду, що виходить за межі людської свідомості. Цьому понят­тю протилежне «іманентне». Трансцендування як метод осяг­нення чогось, як «вихід за межі» пов'язане з самозаглибленням, з наявністю певного «таїнства», «неосяжності для розуму», і в цьому розумінні, надлюдяності, осяжності трансраціонально. Інакше кажучи, трансцендування хоча і не дає визначеного і точного знання як наукова раціональність, воно здатне все ж уловити деякі глибинні властивості буття. Заглиблюючись у себе, людина через себе осягає світ в його першооснові, а заг­либлюючись в цю першооснову, осягає все більше самого себе. Така медитація являє собою розумову дію, що спрямована на приведення психіки людини в стан заглибленої зосередженості. В психологічному аспекті медитація передбачає усунення крайніх емоційних проявів та значне пониження реактивності.

Трансцендування тісно пов'язане і з містикою, що тлума­читься як щось загадкове, незрозуміле, нез'ясоване. Оскільки філософствування доходить до меж неосяжного та до уявлень про першооснову світу, воно не може не торкатися сфери над­природного. Результатом філософського трансцендування з включеними в нього елементами - медитацією та містикою - є філософська віра як психологічна установка індивіда, що сприй­має щось необгрунтоване належним чином за реально існуюче.

Зміст філософського знання включає в себе також установ­ку здорового глузду з його орієнтацією на пізнання найближ­чих причин явищ, їх пізнання та використання в повсякденній практиці. Саме в повсякденному житті, в його глибинах відбувається кристалізація того дорогоцінного феномену со­борного людського життя, який являє собою «мудрість». Вона тлумачиться як глибокий розум, що спирається на життєвий досвід; це поєднання істини та блага, це життєва правда, це злиття любові та істини, вищого стану розумово­го та морального удосконалення.

Таким чином, філософське знання має суттєві ознаки, що притаманні:

природничонауковим знанням;

ідеологічним знанням (суспільним наукам);

гуманітарним знанням;

художнім знанням;

трансцендуючому осягненню (релігії, містиці) та

повсякденним знанням людей.

У філософському знанні всі види знань представлені як сторони, іпостасі, компоненти його внутрішнього змісту. Вони внутрішньо взаємопов'язані між собою, причому настільки, що виявляються злитими, неподільними. Отже, філософське знан­ня є комплексний, інтегруючий вид знання, де інтегральність виявляється єдністю, що не виключає превалювання в ньому якогось об'єднуючого першопочатку; таким є, напевно, його раціоналістичність.

Міфом ми називаємо щось Міфологія і релігія     нереальне, вигадане, таке, чого не як витоки       було в історичній дійсності (сло-

філософїї        во «міф» від грец. мзнот -

оповідь, переказ). У давніх греків слово «міф» означало: слово, промова, розмова, порада, намір, чутка, оповідання, переказ, зміст.

Міф - історично перша світоглядна форма відображення дійсності, в якій художнє, моральне, пізнавальне та практично-перетворююче освоєння світу постає в синкретичній, взаємоопо-середкованій єдності. Міф виступає духовно-практичним засо­бом освоєння форм суспільної життєдіяльності, форм взаємовідносин людини і природи, людини і суспільства.

Побудова світу, його буття в природному середовищі фор­мується в міфах за принципом діяльної взаємодії, взаємоперет­ворення міфів, персонажів і різних форм природної та суспіль­ної реальності. Невіддільність природного та суспільного в предметній образності міфів, закріплення їх в таких проявах суспільного життя людини, як мова, жест, ритуальне-обрядова дія, забезпечували формування світосприйняття, світопережи-вання та світорозуміння первісної людини. Народжувалися суспільні, духовні, вольові, розумові, моральні форми освоєння світу, суспільної прихильності (поваги, захоплення, любові тощо), поступово вони перетворювалися в певні способи та норми родового буття, сподівання людей на оволодіння сила­ми природи та суспільства, самовдосконалення. Міфи перетво­рювали родові надбання в надбання окремого індивіда.

Міф відображує історично першу специфічну для людини форму її зв'язків з природою, що фіксує не будь-яке емпіричне ставлення до природи, а лише загальне, тобто цінне для всього суспільства (роду).

Міфологія відбивала дійсність в її цілісності, яка включала в себе природу і родоплемінні відносини. Але цей природно-суспільний світ міфологія відбивала, враховуючи не його об­'єктивність, а його цінність, значення для даного родового ко­лективу, тобто крізь призму докорінних інтересів роду. Міфологія була покликана доповнити або полегшити процес матеріально-практичного освоєння світу. Здійснюючи духовно-практичне перетворення дійсності, вона була способом і засо­бом духовної видозміни всього світопорядку.

Міфи - це узагальнені образи, які включають в себе не тільки світ наявного буття, котрий часто виступає чимось во­рожим для людини, але і світ бажаний, світ надій і сподівань, в якому вільно здійснюються докорінні життєві інтереси родово­го колективу. Міф не можна розглядати як первісну форму науки або філософії. Тим більше недопустимо інтерпретувати міф як простий вимисел. Свідомість первісного суспільства єдина. Вона не знає роздвоєння. Первісний колектив не відок­ремлює себе від природи, на яку переносяться внутрішньо-ро­дові відносини. Можна вважати, що міфологія як зібрання міфів відображає погляди первісних людей на явища природи і жит­тя, зародки наукових знань, релігійні та моральні уявлення, які панували в родовій общині, і художньо-естетичні почуття лю­дей на початку їхньої історії.

Таким чином, передумовами міфологічної «логіки» можна вважати:

по-перше, нездатність людини виділити себе з оточуючо­го середовища;

по-друге, цілісність міфологічного мислення, яке не відок­ремлене від емоційної, афективної сфери.

Міф відрізняється від казки, оскільки в ньому є спроба по­яснити світ. Він відрізняється й від легенди, бо в його основі не лежить конкретне явище, подія.

Існують космогонічні, антропологічні, етнологічні міфи про походження, а також створення та впорядкування світу міфічними персонажами; календарні міфи, пов'язані з осмис­ленням природно-господарських ритмів та циклів змін жит­тя, закріпленням їх у ритуально-обрядових діях; есхатолочні міфи як закріплення уявлень про потойбічний світ та май­бутнє, їхню традиційну зверненість у минуле; культово-біог­рафічні міфи про життєві випробування міфічних персо­нажів, що стають надбанням окремих індивідів через їх ритуально-обрядове відтворення. Наприклад, давні греки по-різному пояснювали виникнення світу. Існував міф про по­чаток усіх речей від богині Евріноми й північного вітру, який богиня перетворила на великого змія Офіона, а сама стала голубкою і знесла яйце, що з нього виник Всесвіт -Сонце, Місяць, планети, зорі й земля з усім, що на ній. Зго­дом Еврінома з Офіоном оселились на горі Олімпі, але Евр-інома розгнівалась на змія, бо він твердив, що ніби сам ство­рив Всесвіт, і скинула його з гори у підземну темряву, В інших міфах йдеться про виникнення світу з первісної «ріки» Океану або про те, як богиня Ніч знесла яйце, а з нього вийшов бог світового ладу Ерот, що пізніше став бо­гом Кохання. Нарешті в пізніших міфах уже не йдеться про яйце, а про первісну Гею - матір Землі, яка створила бога Урана - батька Неба, а потім народила все, що є на світі.

У єгипетській міфології Сонце (бог Ра) народилося від союзу Землі і Неба. Спільним для всіх космогонічних міфів була ідея про те, що створенню світу передував хаос води, початок виходу з хаосу зв'язувався зі світлом, яке ототож­нювалось із Сонцем.

Уявлення про водний простір, з якого з'являється земля, тісно пов'язане з єгипетською дійсністю, воно відповідає річно­му розливу Нілу, води якого покривали долину, а потім відсту­пали, і поступово з'являлася земля. В цьому розумінні акт ство­рення світу, так би мовити, повторювався щорічно.

Інші міфи розповідали про походження людей. Ці оповідан­ня дуже суперечливі. За деякими міфами, олімпійські боги ство­рили людей, щоб ті служили їм, приносили жертви. Інші міфи стверджують, ніби людей виліпив з глини титан Прометей. В єгипетських міфах дуже мало місця приділено створенню лю­дини. Людина створена, щоб поклонятися богам.

У багатьох давньогрецьких міфах розповідалось про народ­ження богів - фантастичних істот, що втілюють різні природні явища: грім, блискавку, вогонь, сонячне світло, нічну темряву. Всю природу, все, що протистоїть людям, давні греки олюдню­вали, тобто уявляли собі в образах, схожих на самих людей. Розповідалось, що від шлюбу богів Землі і Неба народилось перше покоління богів, так званих титанів - шестеро братів і шестеро сестер. Один із них, Кронос, захопив владу, скинувши свого батька Урана. Йому було провіщано, що так само, як він забрав владу у батька, так і один з його синів забере в нього владу. Отож, коли його дружина Рея народжувала дітей, він відразу поглинав їх. Але коли народився Зевс, Рея сховала його, він виріс, пішов служити батькові.

Міфи про діяння богів - часом сприятливі, а часом згубні для смертних людей. Існували численні міфи про героїв: на-півбогів-напівлюдей. Тих людей, що робили багато доброго, були дуже розумні, сильні, хоробрі, після смерті називали ге­роями, будували для них храми. Такими героями були Геракл,

Персей. Міфи славили добродійність Прометея. Існували міфи про заснування міст, наприклад про Мілета, що був заснов­ником Мілета.

Багато міфів розповідали про родоначальників різних родів. Дуже цікаві міфи, що їх переказували давньогрецький поет Гесіод і римський поет Овідій, про «віки», тобто періоди історії людства. За цими переказами, в історії людства послідовно заступали один одного п'ять великих «віків»: «золотий», коли люди жили щас­ливо, без турбот і без воєн; «срібний» - також досить щасливий для людей, які проте не шанували богів і були знищені; «брон­зовий», коли люди впали на землю, мов достигле насіння з ясенів, і воювали, уже озброєні бронзовою зброєю; ще один «бронзовий», коли відбулися похід аргонавтів по золоте руно, війна ахейців з троянцями; нарешті, «залізний», за якого люди, несправедливі й жорстокі, невпинно воюють між собою.

Греки, так само як і інші народи, вважали різні лиха (хворо­би, смерть) за кару богів. Найвищою нагородою богів було без­смертя. Часто боги перетворювали людей на тварин, рослин, ка­мені. Самозакоханий Нарцис стає квіткою, поранений Адоніс -горицвітом, Дафна, рятуючись від переслідування Аполлона, стає вічнозеленим деревом - лавром.

Міфи оповідають також і про перетворення неживих речей на живих людей (наприклад, оживлення статуї, яку вирізьбив Пігмаліон), або речей та істот - на зірки, сузір'я (так, Ліра - це кіфара Орфея, Лев - саме той, якого переміг Геракл).

У грецьких міфах відбилися різні мрії людства: приборкан­ня сил природи (Геракл), освоєння далеких земель і морів (по­дорожі аргонавтів), опанування повітряного простору (Дедал та Ікар), перемога над усіма хворобами і навіть смертю (міф про божественного лікаря Асклепія, якого його батько Аполлон віддав кентавру Хірону, щоб той навчив сина лікувати; Аск-лепій вмів навіть оживляти мертвих, за що розгніваний Зевс убив його блискавкою). Давні греки зображали Асклепія з па­лицею, навколо якої обвилася змія.

Схожість міфів різних народів, класичне відбиття в них тих чи інших проявів первісної свідомості обумовлені спільністю смисложиттєвих питань та предметів, що усвідомлювались у міфах, єдністю принципів і засобів опредмечування міфічного світогляду і спільністю походження (греки, кельти, слов'яни).

Як спосіб духовно-практичного освоєння світу міф є спе­цифічною формою світоперетворення, опанування та олюднен­ня світу, що виростає з надії, мрії про вільну реалізацію життє­вих цілей (підкорення реального світу діям та волі сил «невідомого» світу тотемних предків, героїв, богів - уособлених персоніфікованих суб'єктивно-діяльних здібностей суб'єктів родоплемінного колективу).

Міф як історично перша форма духовного життя первісної людини був разом з тим засобом розвитку людської духовності, суспільної духовної культури. Минуле, сучасне, майбутнє по­ляризовані в міфологічному світогляді категоріями істини та помилки, добра і зла. В міфологічній свідомості часове сприй­няття світу звернене в минуле, а майбутнє та сучасне змістов­но продовжують його, єдині з ним. Через міфи, обряди та ри­туали здійснювалися освоєння людиною форм суспільної діяльності, соціалізація індивідів, гуманізація людини та світу.

У міфах відсутні уявлення про природну закономірність, оскільки людина не усвідомлювала відмінності власного спосо­бу дії від способу дії природних сил. У них домінує ідея доц­ільної взаємодії різних формоутворень життя в природі і суспільстві, виявлення стосунків природної та культурно-істо­ричної реальностей через протилежні визначення явищ: то­тожність - відмінність, загальне - одиничне, постійне - мінли­ве, хаос - космос.

Таким чином, специфіка міфологічного світогляду полягає у тому, що всі речі і явища сприймаються як взаємозв'язані одне з одним. Це значить:

по-перше, що якості одних речей переносяться на інші;

по-друге, відбувається «олюднення» сил природи, відоб­раження їх у вигляді чуттєвих образів;

по-третє, всі дії сприймаються як звичайні (Атлант, на­приклад, дійсно держить небосхил, Зевс насправді пород­жує грім і блискавку).

Міфологічна свідомість практично поставила всі основні світоглядні питання: про походження світу і людини; про її місце та призначення в світі; про шляхи і засоби виникнення найваж­ливіших явищ природи і суспільного життя, культури та інші.

Треба сказати, що в історії людства міфологія оцінювалась по-різному.В епоху Відродження Віко порівнював міфи з ди­тячою психологією. Французьке Просвітництво вважало міфи продуктом неуцтва і омани (Дідро, Вольтер, Монтеск'є). Німецький філософ XVIII ст. Гердер, навпаки, називав міфи ба­гатством і мудрістю народу. Великого значення їм надавав і французький етнограф і соціолог Леві-Строс, поставивши їх на рівень аналізу, узагальнення. Міфологія еволюціонує з розвит­ком виробництва, діяльності, інших форм свідомості, а потім розвивається у мистецтві. У XX ст. представники деяких на­прямів літератури свідомо звертаються до міфів (Кафка, Томас Манн, Ануй). Крім того, зберігається «міфотворчість» як засіб маніпуляції масовою свідомістю, коли люди живуть в уявних обставинах, серед уявних міфічних образів.

Другим типом світогляду є релігія. Термін релігія походить від лат.: religio - благочестя, побожність.

Основною ознакою будь-якої релігії є віра в надприродне, в Бога. Від фольклорних і літературних образів надприродного релігія відрізняється тим, що проголошує його реальність, мож­ливість впливу його на долю людини і можливість людини впливати на нього, одержувати від нього допомогу. Релігія являє собою комплексне явище, яке включає: ідеї, погляди, уяв­лення про надприродне; викликані ними переживання, почут­тя, емоції, настрої; відповідні їм культові дії - молитви, обряди, свята, богослужіння; побутові традиції; організації, що об'єдну­ють, спрямовують і контролюють віруючих.

Таким чином, релігія - це більш-менш струнка система, яка включає:

релігійні ідеї;

релігійні почуття;

релігійні дії.

Релігія виникла в епоху верхнього палеоліту (кам'яний вік) 40-50 тисяч років тому на відносно високому ступені розвит­ку первісного суспільства. Первинним об'єктом релігійного ставлення був реально існуючий предмет, наділений надчуттє­вими властивовостями (фетиш). Фетишизм тісно пов'язаний з магією (намір впливати на події, чаклунство, заклинання).

У ранньому класовому суспільстві існували племінні, а потім національно-державні релігії (конфуціанство, іудаїзм, індуїзм). На пізнішій стадії історичного розвитку формуються світові, наднаціональні релігії: буддизм у УІ-У ст. до н. е., християнство у І ст., іслам (УІІ ст.).

Отже, можна зробити деякі висновки. Способом існування будь-якої релігії є віра. На відміну від міфів, релігія розділяє світ на два рівні - реальний і потойбічний, орієнтує людину на по­тойбічне життя. Релігія являє собою фантастичне відображення пануючих над людьми природних та соціальних сил. Як соціаль­но-історичне явище релігія змінювалась разом із зміною форм суспільного життя, які вона спотворено відображала. Етапами її еволюції були первісні вірування (тотемізм, магія, фетишизм, анімізм), національні (іудаїзм, індуїзм, сінтоїзм, даосизм, конфу­ціанство), світові релігії (буддизм, християнство, іслам).

Філософія від міфологічних і релігійних форм світогляду відрізняється тим, що реалізує свою світоглядну функцію на основі теоретичного відношення до дійсності, звертаючись до фактів логічних побудов, виробляючи гносеологічні і логічні критерії для свідомого пошуку і вибору істинних поглядів.

Отже, за способом опанування дійсністю філософія є нау­кою, котра створює теоретичний світогляд шляхом раціональ­ного осягнення дійсності. Але це не означає, що будь-яка філо­софська система є об'єктивно істинною і позбавлена впливу міфологічної або релігійної свідомості.

Філософія вимагає невпинного поповнення знань про світ та людину в ньому, і це заради цієї людини, а тому імперати­вом філософії є навчити людину мислити творчо та самостійно.Розділ другий СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК М ЕТАФІЗИЧНОЇ СТРУКТУРИ ФІЛОСОФІЇ

Зародження уявлень Перші   елементи філо-

про цілісність світу та його     софських уявлень виникають

першооснови в країнах      у Стародавньому Єгипті та

Стародавнього Сходу Вавилоні в кінці III - на по­чатку II тисячоліття до н. е.

Вироблення філософських понять було, з одного боку, тісно пов'язане з першими кроками науки про світ (астрономія, кос­мологія і математика) , а з іншого - з міфологією. Філософія як особлива форма суспільної думки ще не виділилась.

Стародавній Вавилон і Єгипет були рабовласницькими сус­пільствами, рабська праця застосовувалась для зрошення, водо­постачання, устрою водних шляхів, побудови пірамід, храмів, палаців. Каста жреців, що виробляла основи релігійної ідеології, була разом з тим носієм знань, необхідних для виконання робіт, важких і великих за масштабами. У Єгипті рано виникла по­треба в точних передбаченнях розливу Нілу. Ці передбачення були можливі тільки на грунті астрономічних спостережень. Господарські потреби, в свою чергу, потребували встановлен­ня точно розрахованого календаря, заснованого також на аст­рономічних спостереженнях за рухом місяця, сонця і зірок. Усе це привело до розвитку астрономії, арифметики та геометрії.

Таким чином, не теоретична цікавість, а практична потреба покликала до життя в Єгипті та Вавилоні першочергові занят­тя астрономією, арифметикою, геометрією, які вже в давнину стали невід'ємною складовою частиною елементарних уявлень людства про природу. Вавилонська культура - назва умовна, вона пов'язана не з якимось одним суспільством або держав­ним утворенням, а з діяльністю багатьох народів Сходу.

У Вавилонській релігії великого значення набу­ває поклоніння богу вес­ни і світла Мардуку. В га­лузі права виникає знаменитий кодекс за­конів Хаммурапі, що відображає класові відно­сини суспільства зі склад­ною соціальною будовою і з довгою історією свого існування. В цілому зако­нодавство Хаммурапі

відбиває високий рівень суспільного розвитку. Йому вже відомі такі правові поняття і такі ідеологічні розбіжності, які були вироблені потім тільки в римському законодавстві епохи Ан-тонідів. Постанови ці були розвинуті з точки зору монархії в інтересах рабовласників-землевласників, військових, торговців.

Але в давній вавилонській літературі є твори, які відобра­жають негативне ставлення їх авторів не тільки до деяких рис рабовласницької влади, до жорстокого деспотизму, але й до пануючих релігійних уявлень, до віри в богів, яким віруючі надсилають свої молитви. Одним з таких творів був «Діалог пана і раба про зміст життя». В «Діалозі» відкидаються надії на милість царя, на можливість успішного повстання проти дес­пота, на допомогу з боку богів.

Значну роль у розвитку вавилонської культури відігравали жерці. З числа богів виділялися бог Мардук і богиня Іштар. При цьому Мардука ототожнювали з планетою Юпітером і з зодіа­кальним сузір'ям Тельця, богиню Іштар - з планетою Венерою.

Вчення про виникнення богів («теологія») перетворюється у Вавилоні на вчення про походження світу («космогонія») і його будову («космологія»). Світила розглядаються не тільки як засіб для відрахунку часу і астрономічних передбачень, але й як сили, що створюють світ і постійно діють на нього. Згодом у давньому міфі про світостворення боротьба стала зображува-

тись як перемога світла над темрявою. Бог світла зображував­ся як моральна сила, що править світом. Головним світилом, «батьком богів», вважався Місяць; Зірки - божества, які світять тільки вночі. Отже, денне Сонце - сила, котра поглинає сяйво небесних світил, воно - джерело темряви, сила підземного світу, яка несе смерть. Але Місяць, вмираючи, воскресає для нового життя, тому він є образом вічного життя.

За уявленнями вавилонської науки кожний знак зодіака відображає життя божественних сил великого кола - екліпти­ки. Світ - куполоподібний, а небо - це твердий дах світу. По­верх цього даху створюють дощові води, але вони можуть ви­ливатися тільки тоді, коли відкривається решітчастий затвір. На внутрішній поверхні неба прикріплені зірки, а під ними протя­гом доби рухаються Місяць і Сонце разом з п'ятьма планета­ми. Земля оточена водою, але являє не плескатий диск, а підви­щення. Під Землею - темна печера, це місце, де мешкають померлі. У «космогонії» вавилонців роль Бога як творця світу обмежується: Бог створює тільки Небо, Землю і підземний світ.

Розвиток спостережень над планетами привів вавилонців до відкриття вірної послідовності їх віддалення від Землі. Аст­рономічні спостереження вавилонців, накопичуючись на про­тязі багатьох століть, привели їх до важливих результатів. Вони відкрили, наприклад, важливий період в 223 місяця, протягом якого повторюється послідовність сонячних і місяцевих затем­нень, і встановили, що в межах цього періоду відбувається в середньому 41 сонячне і 29 місяцевих затемнень.

«Зірковий» («астральний») світогляд надав розвитку аст­рології, тобто фантастичній вірі у здатність світил безпосеред­ньо впливати на долю цілих суспільств і окремих людей. З Вавилону розповсюджувались космологічні міфи, а також відомі з Біблії сказання про потоп. Вони проникли у світогляд сирійців, в грецьку міфологію, в європейську літературу. Ми пізнаємо їх у грецьких міфах про титанів і про гігантів, у фінікійській космогонії, в християнській писемності - в апокр-іфах, апокаліптичній і сектантській літературі.

Вавилонці винайшли видатну шестидесятирічну «позицій­ну систему» письмового відліку. Для будь-якого знаку його значення залежить від «позиції» (положення), яку цей знак займає в усьому числі. Проте, на відміну від нашої десятирічної позиційної системи, у вавилонців за основу приймається не число 10, як у нас, а число 60. У цій системі не було усклад­нень, що виникають при обчисленні з простими дробами. Пе­ревага цих вирахувань була особливо відчутна при розрахун­ках в астрономії. Від вавилонської системи походить сучасна лічба хвилин (1 година - 60 хвилин, 1 хвилина - 60 секунд). Однак система ця не знала нуля, в цьому була її незручність. Тільки в середині II ст. н. е. грецький астроном Птолемей, який обчислював дроби за шестидесятирічною системою, став кори­стуватися знаком нуля як у середині, так і в кінці числа, і та­ким чином довів систему до завершення. Крім системи вира­хування в арифметиці, вавилонці створили не менш видатну для глибокої давності алгебру і початки геометрії, вони володі­ли вже способом приблизного обчислювання квадратних ко­ренів, розв'язання квадратних рівнянь.

Давньоєгипетська культура - одна з найдавніших на Землі, вона виникла приблизно в один час з культурою Стародавньо­го Вавилону. Після об'єднання Верхнього і Нижнього Єгипту в одну велику державу її економічні, політичні і культурні зв'яз­ки сильно розширились. До давно існуючого спілкування з народами Африки - лівійцями, ефіопами, неграми - при­єднується спілкування з народами Азії і південно-східної Євро­пи, з вавилонцями, а також фінікійцями, греками, персами.

Зразки філософської думки невіддільні в Стародавньому Єгипті від міфології і релігії, з одного боку, і від зародків науко­вого дослідження - з іншого. В епоху так званого Стародавнь­ого Царства (3200-2000 рр. до н. е.) і навіть в епоху Середньо­го Царства (2000-1600 рр. до н. е.) в Єгипті взагалі ще не було чітко означеного класу жерців. Після того як жерці виділились в особливу суспільну групу, роль їх у наукових заняттях зрос­ла. До наукових - астрономічних і математичних - занять жерців спонукала потреба в поясненні явищ, від яких залежа­ло господарське життя країни. Для Єгипту таким явищем були щорічні розливи Нілу. Великого практичного значення набуло своєчасне передбачення цих розливів.

На відміну від вавилонської, єгипетська міфологія, що впер­ше спробувала осмислити явища природи, які вона спостері­гала, віддавала перевагу Сонцю. В Єгипті дійшли думки, що саме Сонцю зобов'язана земля своєю родючістю, що кожна пора року є результатом його дії. Поняття про первинність Сонця викликало зміни в єгипетському богослов'ї та міфології. Особливо важливе практичне значення мало встановлення сонячного календаря. За твердженням давньогрецького істо­рика Геродота, в давньому Єгипті раніше ніж у інших народів було визначено тривалість року в 365 1/4 днів. Однак, зробив­ши це визначення, єгиптяни спробували поділяти рік на 12 місяців по 30 днів, додаючи до кожного року ще по 5 днів, але не вдавалися до поняття «високосний рік». Найвищим досяг­ненням єгипетської геометрії були обчислення значення чис­ла \% (Пі), виведення точних формул для обчислення об'єму зрізаної піраміди з квадратною основою, площі трикутника, трапеції, кола. З часом зростав інтерес єгиптян і до теоретич­них проблем науки. В єгипетських школах починають засто­совувати для обчислення особливий метод, який передбачає наявність певних теоретичних знань.

Єгипетська культура розвивала­ся шляхом, що вів від релігії до філо­софського розуміння релігійних міфів. З часом у міфи вкладається вже не релігійний, а філософський зміст, якого вони спочатку не мали. Джерелом пізніших філософських ідей стало переосмислення міфу про бога мистецтва Птаха (Пта). Птах був богом архітекторів і ремісників, він ніби сповіщав їм плани побу­дов, малюнки творів мистецтва.

Розвиток уявлень про цього бога   Фігурка жерця привів до виникнення філософських понять про цілеспрямо­вану діяльність і про будову Всесвіту. На весь світ у цілому були перенесені уявлення про ту творчу і художню діяльність, орган­ізуючим центром якої був Мемфісський храм. Майстерні цьо­го храму перетворюються в уявленнях єгиптян у будинок Все­світу, а бог Птах - у верховного творця і художника світової майстерні. Птах - вищий розум, і все існуюче перебуває в його розумі. Як плани будівників і твори мистецтва потребують втілення в матеріалі, в речовині, так і думка божественного ар­хітектора потребувала втілення в слові.

Після створення могутньої єгипетської держави, яка поши­рювала свою владу на країни Переднього Сходу і Азії, сфера дії богів, що досі обмежувалась кордонами Єгипту, стає світовою. Складається доктрина, згідно з якою єгипетський цар (фараон) отримує світ лише для того, щоб вручити його Богу. Згідно з цими уявленнями, влада Бога простягається до всіх областей, з яких фараон отримує данину, і таким чином виникає ідея про світового Бога. Релігія, філософсько-етичні і правові поняття відбивали в Стародавньому Єгипті розвиток боротьби класів і форм політичної влади. В епоху загострення класової бороть­би, яка доходила іноді до повстань проти земельної знаті і фа­раонів, виникали твори публіцистичної літератури, в яких ця боротьба і викликані нею потрясіння в житті народу виявля­лися з більшою силою.

Стислий розгляд історії філософії в країнах Давнього Схо­ду свідчить, що народи цих країн мали своєрідні філософські ідеї і зробили свій внесок у розвиток філософської думки дав­нього рабовласницького світу. Філософська думка народів Схо­ду намагалась розв'язати ті ж питання, якими займалась потім філософія народів Заходу.

Філософія у Стародавній Індії виникла приблизно в сере­дині I тисячоліття до н. е., коли на її території почали формува­тися рабовласницькі держави. На чолі кожного такого суспіль­ства стояв раджа, влада якого спиралась на владу рабовласницької аристократії і родової знаті (брахманів). Для стародавнього індійського суспільства характерна була кастова організація. Головними кастами вільної частини суспільства були: військова аристократія (кшатрії), жерці (брахмани), вільні общинники (вайшви) та нижча каста (шудри). Шудри знахо­дились у підлеглості у кшатріїв, брахманів, вайшвів, їх не прий­мали у члени общини, вони не брали участі у вирішенні її справ та не мали права на общинну власність. Соціальний поділ на касти освячувався релігією. Родовиті брахманські сім'ї, госпо­дарство яких базувалося на праці рабів, мали значний вплив на суспільство і були носіями освіченості та спеціальних знань, впливали на розвиток релігійної ідеології.

Для історії стародавньої Індії характерні хронологічна не­визначеність, відсутність точного датування більшості філо­софських джерел. Найдавніші пам'ятники індійської літерату­ри - чотири збірники релігійних гімнів та молитв, які називають «Ведами» (близько 2500-1700 рр. до н. е.). Найваж­ливіший з них - «Рігведа». Інші - «Яджурведа», «Самаведа» і «Атхарваведа». Мовою «Вед» викладений стародавній релігій­ний світогляд, з яким вже в той час поєднувалися деякі уяв­лення про світ, людину і моральне життя.

У «Гімні Пурушу», що входить до складу «Рігвед», говорить­ся про «людину-всесвіт», з якої виникло все живе (небо, зем­ля, вітер, тварини, люди: брахмани виникли з вуст, воїни - з рук, ремісники - зі стегна, шудри - з ніг).

Другу частину «Вед» складали «Брахмани» - збірники ри­туалів. На них спиралась релігія брахманізму, яка панувала до виникнення буддизму. У священних книгах брахманізму було вироблене вчення про безособову, безтілесну, без'якісну субстан­цію, що є нібито підґрунтям усього сущого. Творчою основою всього є бог Брахма, засадами виникнення - бог Вішну, а руй­нування - бог Шіва. Брахманізм дотримувався вчення про перевтілення душ (сансара), відплату у потойбічному світі за земне життя (карма), проповідував необхідність дотримування кожним віруючим законів його касти (дхарма).

Завершенням «Вед» вважаються «Упанішади» (upani - sad -«сидіти біля, тобто коло ніг вчителя, одержуючи від нього по­ради, настанови»). Нині відомо близько 300 «Упанішад».

Більшість їх складено у VIII-VI ст. до н. е. У цих збірниках бесід наставника з учнями з'ясовується питання про субстан­цію буття. Визначається абсолютна і єдино істинна першоосно­ва всього існування - світова душа (брахман), що втілюється в різні істоти за законом карми (відплати). Поряд з цим в «Упа­нішадах» відобразилися й матеріалістичні погляди, згідно з якими за першооснову буття вважали матеріальні елементи (вода, вогонь, повітря, земля).

Головна увага у філософських ідеях Упанішад звертається на питання про субстанцію буття. Пануюче місце займає викла­дення поглядів про брахмана як абсолютну і єдино істинну ду­ховну першооснову всього існуючого. Брахман творить об'єктив­ний світ свавільно з самого себе і є тотожнім з душею людини (атман). Згідно з «Упанішадами» вищий сенс мудрого життя -в усвідомленні, осягненні брахмана як пронизуючої все сут­ності, в тому, щоб зрозуміти неістинність, тимчасовий характер емпіричного буття, відректися від потягу, жаги до нього і знай­ти вічний спокій і безсмертя у пізнанні своєї тотожності з брах­маном, у єдності з ним (мокша).

У III ст. до н. е. традиційний ведичний ритуалізм, застаріла, часто примітивна міфологія вже не відповідали новим умовам. Це обумовлює необхідність оновлення світогляду. Виникає ряд нових доктрин, які відкидають привілейоване положення брах­манів у культі і по-новому підходять до питання про місце людини в суспільстві.

У таких культурно-історичних умовах і формувалася філосо­фія Стародавньої Індії. Характерною рисою стародавньоіндійсь-кої філософії є те, що вона розвивалася тут у рамках певних філо­софських шкіл. Більшість цих шкіл були ортодоксальними, бо спирались на авторитет «Вед». Це школи санкх'я, ньяя, йога, вай-шешика, міманса, веданта та ін. Однак у багатьох з них (буддизм, джайнізм, чарвака-локаята) з-під зовнішньої релігійно-етичної форми виступає матеріалістична тенденція.

Внаслідок розвитку давніх «пророчих» вчень виникла філо­софія джайнізму. Останній у ряду пророків - Вардхамана, який жив у VI ст. до н. е., отримав прізвисько «переможець» - Джи­на. Його послідовники стали називатися джайністами. Джайнізм - школа, яка виступала проти «Вед», з критикою брах­манізму, проти жертвопринесення. Але в ній було і багато спільного з брахманізмом: це віра в сансару, карму, дхарму. Мета вчення джайнізму - звільнитися від страждання. На відміну від брахманізму, джайнізм стверджує, що закони карми не можна подолати жертвою богам, але можна перемогти. Джина - це той, хто переміг закон карми, звільнився від сансари.

Для звільнення від сансари ще при житті необхідні правиль­на поведінка, правильне пізнання, правильна віра. Джайнізм у своїй головній частині - це етичне вчення, яке вказує на шлях «звільнення» душі від підкорення пристрастям. Подібна етика стала традиційною для ряду індійських систем. Мета філософії джайнізму - «святість», особливий образ поведінки, за допо­могою якого досягається вказане звільнення. Джерелом муд­рості у джайнізмі вважається не Бог, а особливі святі, які досяг-ли сили, щастя на грунті досконалого знання і за допомогою поведінки, яка випливає з цього знання.

Джайнізм спирається на особливе вчення про буття, згідно з яким існує велика кількість речей, що наділені реальністю і володіють, з одного боку, постійними або субстанційними, а з іншого - випадковими або перехідними властивостями. У числі неживих субстанцій особливого значення надається матерії (пудгала). Матерія виступає або як роз'єднана на свої неподільні елементи (атоми), або як зібрана у вигляді сполучення атомів. Крім матерії, до числа неживих субстанцій належать простір, час, а також умови руху і спокою. Космос, згідно з джайнізмом, вічний, він ніким не створений і не може бути знищений.

Основною ознакою душі джайнізм вважає свідомість. Ступінь свідомості в душах різний. За своєю природою душа досконала, а її можливості - безмежні: душі доступні і безмеж­не знання, і безмежна могутність, і безмежне щастя. Але душа схильна ототожнювати себе з тілом. У цьому ототожненні -джерело її неволі, залежності. Матеріальні частки, утворюючи тіло, надають душі тілесний вигляд. У кожний момент душа є наслідком всього її минулого життя: всіх її минулих дій, по­чуттів, думок. Основна причина, яка породжує залежність душі, -її сильні бажання або пристрасті. Вони криються в незнанні життя. Тому пізнання повинно звільнити душу від тіла. Умова істинного пізнання - не тільки у вірі, тобто довірі до авторитету вчителів, але також у правильній поведінці, у напрямі наших дій.

«Звільнення» як мета вчення джайнізму має привести до повного відділення душі від тіла. Досягається це шляхом ас­кетизму. Метою є особисте врятування, оскільки людина може звільнитися лише сама і ніхто їй не може допомогти. Звідси егоцентричний характер етики джайнізму. У ній аб­солютизовані принципи неможливості чинити зло всім жи­вим істотам, принципи статевого утримання, відчуження від мирського багатства.

З плином часу у джайнізмі, вплив якого постійно слабшав, сформувались два напрями, які відрізнялись розумінням аске-зи. Ортодоксальні погляди обстоювали дигамбари (буквально: вдягнуті повітрям, тобто відкидаючі одяг), більш помірний підхід проголошували шветамбари (буквально: вдягнуті у біле). Зараз джайни складають 0,5 \% населення сучасної Індії.

У VI ст. до н. е. виникає релігійне вчення буддизму, вороже давній релігії брахманізму. Буддизм розповсюджувався серед «низів» рабовласницького населення міст, де класові супереч­ності були гострішими. Пануючі класи через деякий час визна­ли і підтримали буддизм, виходячи із своїх класових інтересів. Саме в цю епоху в Індії виникли значні рабовласницькі держа­ви. Брахманізм захищав переваги жерців, у буддизмі ж силь­ною була протилежна тенденція. В той же час ідеологія буддиз­му вимагала покірності і тому не була небезпечною для пануючого класу.

Буддизм - одна із світових релігій, вона знаходиться в одній ланці з християнством і мусульманством. Вчення буддизму грун­тується на легенді про засновника релігії - принца Сіддхартха Гаутами, якого називали Будда (близько 583-483 рр. до н. е.).

Перша спроба систематизації буддизму надана у книзі «Трипітака», тобто «Три кошики вчень». У третій з цих книг розглядаються філософські питання. Релігія буддизму розпов­сюджувалась на сході і на півдні Індії, на Цейлоні, в Бірмі. Інша гілка буддизму затвердилась у Тібеті, Китаї і в Японії.

Буддизм - більше релігійна етика (бо має за мету вказати шлях до врятування від зла), ніж теоретична філософія. У бес­ідах мудреці буддизму вчать, що мета пізнання - звільнення людини від страждань, пізнання шляху, який веде до цього звільнення.

Буддизм висуває чотири положення:

життя виповнене страждань;

існує причина виникнення страждань;

є можливість припинення страждань;

існує шлях звільнення від страждань.

Отже, згідно з вченням буддизму, життя - це суцільна низ­ка страждань. Причина цих страждань - у самій жадобі до життя, у потягу до існування. Смерть не веде до припинення страждань, бо за нею настає нове переродження. Подолати страждання, врятуватися від вічного кола перевтілення (санса-ри) можна тільки шляхом подолання в собі потягу до існуван­ня. Необхідність страждання виводиться з обумовленості і за­лежності усіх подій і фактів. Уже факт народження нібито неминуче веде за собою ланцюг страждань. Життя людини, його прагнення до насолоди обумовлені чуттєвим досвідом, супроводжуються стражданнями. Вчення буддизму про при­чинний ланцюг страждань не є теорією про механічну при­чинність, бо воно пов'язане з визнанням цілеспрямованої дію­чої «життєвої сили».

В основі етики буддизму лежить переконання в тому, що звільненння від страждань досягається не в потойбічному, а в теперішньому житті. Таке припинення страждань називається у буддистів нірваною. Під нірваною (санскр., букв.- охолоджен­ня, загасання) буддисти розуміють стан блаженного небуття, звільнення від усього, що приносить біль, відволікання від зов­нішнього світу, від світу думок.

Деякі положення буддійського вчення цікаві з філософсь­кої точки зору. Це вчення про загальну мінливість і заперечен­ня існування душі як особливої сутності. Розвиток цієї думки привів до висновку, нібито кожна річ може існувати тільки протягом одного неподільного (атомарного) моменту часу. Ніщо не може тривати довше однієї миті. Звідси виходить вис­новок про неіснування душі як тривалої в часі сутності «суб­станції». Існує тільки потік станів свідомості які постійно зміню­ють один одного.

Питання про практичні шляхи етичного удосконалення розроблене у буддизмі дуже досконало. Це - вчення про «вось­мирічний шлях», про вісім «доблестей», які досягаються тими, хто пройде цим шляхом. Ці доблесті зводяться до правильних поглядів, суджень, мови, поведінки, устремлінь, життя, уваги, зосередження. Засуджується як життя, присвячене чуттєвим задоволенням, так і шлях аскези та самознищення.

Успіх буддизму був у тому, що він став релігією порятунку, він наповнював душі віруючих надією на те, що страждання може бути переможене. Як і всі релігії, буддизм не прагнув до ліквідації причин страждань у реальному суспільстві. Він був не вченням боротьби, а релігією покірності.

У поглядах на походження і закономірність світу буддизм виходить з концепції буття як безперервного потоку становлен­ня, круговороту перероджень (сансара). Світ існує лише у виг­ляді нескінченного руху вічних і незмінних психофізичних елементів - дхарм, різноманітні комбінації яких створюють усе багатство явищ природи. Життя, за буддизмом, є ланцюг пере­роджень, характер яких визначається законом карми (відплата за вчинки в попередніх переродженнях). Мета життя -звільнитися від перевтілень і досягнення нірвани (стану абсо­лютного спокою, де відсутні всі бажання, прагнення, пристрасті і пов'язані з ними страждання). Головним моральним ідеалом виступає любов до всього живого і утримання від того, щоб завдавати йому шкоду (ахінса).

З ідей перевтілення, спорідненості всього живого випливає принцип духовно-матеріалістичної єдності світу, відсутність протиставлення духу і матерії, суб'єкта і об'єкта. Бог мислиться іманентним людині і природі.

Найвідоміші філософські школи буддизму: мадх'яміка, йо-гачора, ваджраяна, саутрашина та ін. Школа мадх'яміка стверд­жувала, що немає ні матеріальної, ні духовної реальності. Все існує лише як подоба, дійсний зміст якої утворює «шунья» (пу­стота). Школа йогачори визнавала існуючим лише духовне буття. Третя школа визнавала реальне існування як матеріаль­ного, так і духовного світів. Але представники цієї школи роз­ходилися між собою в розумінні пізнання. Школа вайбхашиків стверджувала, що речі матеріального світу пізнаються безпосе­редньо, школа саутрантиків - нібито предмети осягаються тільки за допомогою умовиводу.

Про перші вчення стародавньоіндійської філософії судити нелегко, бо твори, особливо філософів-матеріалістів, загублені, повідомлення про найдавніші вчення, які ідуть від найпізніших ідеалістів, сильно ними перекручені.

Найдавнішою матеріалістичною філософською течією в Індії було вчення локаята, або чарвака (вчення, спрямоване на цей світ - локу). Локаята заперечувала існування будь-якого іншо­го світу, крім матеріального. Філософія локаята виникла в епо­ху, коли давній родовий лад змінився в Індії класовою держа­вою і коли поряд з давніми класами воїнів і духовенства (брахманами) став підноситися клас торговців, а з середовища землевласників почали виділятися вільні селяни і ремісники.

Згідно з вченням локаята про буття, весь об'єктивний світ складається з матеріальних першоелементів. Віра в існування Бога, душі, раю, потойбічного світу - неправда, а предмети цієї віри недоступні для сприйняття. Речі природи складаються з повітря (або вітрів), вогню (або світла), води і землі. Чарвака -термін, який поєднуює два стародавньоіндійських слова: «чар» (чотири) і «вак» (слово). Це і є 4 елементи світу. Після смерті організми розкладаються на першопочаткові елементи. В лю­дині немає нічого, що пережило б смерть. А якщо так, то необ­хідно користуватися реальним життям, приймати те, що воно приносить, усвідомлюючи те, що приємні сторони життя мо­жуть урівноважити зло і страждання.

Свідомість згідно з цим вченням існує реально і усвідом­люється сприйняттям. Але свідомість не може бути властивістю духовної і нематеріальної сутності, вона - властивість живого матеріального тіла. Особа невідокремлена від тіла, збігається з ним. Матеріалістичне вчення про світ і свідомість виключає віру в Бога. Крім матеріальних першоелементів і законів їх по­єднання, немає ніякої іншої реальності.

На основі вчення про буття у філософії локаята будується і етика. Існування тіла людини пов'язане водночас і з насолодою, і з стражданням. Повністю ліквідувати страждання неможливо, але можна їх звести до мінімуму, а насолоду зробити макси­мальною. Неминучість страждання, яке супроводжує насолоду, не може спричинюватися до відмови від насолоди. Що стосуєть­ся звичайних етичних понять про доброчесність і розпусту, то вони вигадані авторами священних книг. Вигадками ж були і рай, і весь ритуал жертвопринесення, і пекло. Загальним для всіх матеріалістичних напрямів є, насамперед, заперечення існу­вання потойбічного життя, закону карми і сансари.

У теорії пізнання представники школи стояли на позиціях матеріалістичного сенсуалізму, вважаючи єдиним джерелом знань чуттєві сприйняття. Школа локаята відкидала містичне одкровення, сліпу віру у Веди, заперечувала самі основи ведич­ної релігії - карму (відплату за земне життя у потойбічному світі й усіх наступних перевтіленнях), сансару (коло земних перевтілень душі) і мокшу (звільнення від них).

Соціальні погляди представників локаяти були прогресив­ними. Вони захищали інтереси пригноблених верств суспіль­ства, відстоювали право людини на щастя на землі, а не в ілю­зорному потойбічному світі. Свої погляди локаятики обґрунтовували логічними положеннями, піддавали сумніву традиційні доктрини. Наприклад, ставились питання: Якщо при принесенні жертви тварина потрапляє на небо до богів, то чому не приносять у жертву своїх близьких, щоб допомогти їм швид­ше потрапити на небо? Чому душі померлих не попереджують людей про погані вчинки? Виступали вони і проти кастової системи, надавали критиці ритуальну практику жерців і авто­ритет священних текстів.

У VI ст. до н. е. вчення локаята поширював Аджи-та-Кеша-комбасеїн. Потім у вчення локаята проникає елемент скепти­цизму, який полягав в утриманні від суджень щодо питань, на які існують суперечливі відповіді. Згідно з цим новим варіан­том вчення локаята, не можна впевнено говорити про те, існує чи ні потойбічний світ, чи є життя після смерті, чи немає.

Дуже давньою формою філософії в Індії було вчення санк-х'я. Засновником його був Капіла, що жив близько 600-х років до н. е. Філософія санкх'я, як і низка інших шкіл стародавньоі-ндійської філософії, головною мудрістю вважає пізнання шляхів і засобів, які ведуть до повного звільнення людини від страждань і нещасть. Вчення санкх'я передбачає два початки: матеріальний і духовний. Для пояснення світу санкх'я вважає вихідним поняття про матеріальну першопричину всіх речей і явищ, у тому числі явищ психічних. Наслідками першопричи­ни є не тільки тіла, а й душі. Першопричина має бути настільки тонкою і всепроникаючою, щоб вона могла пояснити виникнен­ня найтонших породжень, таких, наприклад, як розум. Першоп­ричина не може бути породжена ніякою попередньою її при­чиною. Вона - вічна самопричина, вічне підґрунтя всього світу.

Усі без винятку предмети здатні викликати у нас або задо­волення, або біль, або байдужість. Причиною їх є три складові частини предметів, які називаються гунами і безпосередньо не сприймаються. З цих трьох складових частин утворені не тільки первинні субстанції, а й усі речі світу. Але пракриті (матеріаль­ний субстрат світу у його неподільному, непроявленому стані), згідно філософії санкх'я, - не єдина первинна субстанція. Прак­риті - причина існування тільки тіл, почуттів, емпіричного розуму, інтелекту. Крім цього, існує, згідно з вченням санкх'я, свідомість, яка перебуває вище від будь-яких змін і за своєю природою вже нематеріальна. Безліч предметів реального світу виникає за допомогою процесу, який починається, коли нема­теріальна причина - пракриті - вперше випробує вплив з боку пуруша, або «Я». Розум, який пішов від пракриті, невічний, він складний і являє собою суб'єкт, який виникає і руйнується з часом. Розвиваючись, пракриті породжує як фізичні елементи природи, так і елементи свідомості: розум, самосвідомість, орга­ни чуття і дії.

Отже, філософія санкх'я має дуалістичний характер, бо виз­нає дві реальності: матеріальну - пракриті - й духовну - пуру-ша. Вічна, всюдисуща, активна, але позбавлена свідомості прак­риті складається з трьох гун (субстанційних сил), взаємодія яких утворює багатоманітність природи.

Пуруша - пасивна, але наділена свідомістю. Поєднання пракриті і пуруша зумовлює початок еволюції індивіду і Все­світу. В етичних поглядах санкх'я виходила з ідеї універсаль­ності страждання, яке проголошувала найвищою сутністю тілес­ного існування. У звільненні душі від пут емпіричного світу, в загальмуванні всіх природних прагнень та споглядальному ас­кетизмі вбачали теоретики санкх'я мету людського життя.

Із вчення про буття філософії санкх'я походить вчення про пізнання. Крім сприйняття і логічного висновку, санк-х'я визнає джерелом пізнання також і свідчення давніх свя­щенних книг - «Вед». Достовірне пізнання виникає тоді, коли інтелект приймає в себе відображення не предмету, а самої свідомості, або «Я».

У багатьох відношеннях близькою до системи санкх'я була система йога. Засновником йоги вважається мудрець Патанд-жалі. Найдавнішим твором йоги вважають «Йога-Сутру», яка також називається по імені засновника «Патанджалі-сутра». Важливим елементом йоги є опис правил психологічно орієн­тованого тренування. Його окремі ступені включають самовла­дання (яма) , оволодіння диханням за певних положень тіла (асана), ізоляцію почуттів від зовнішнього впливу (прат'яхара), концентрацію думки (дха-рана), медитації (дх'яна) і стану зо­середження (самадхи) - звільнення від тілесної оболонки.

Йога вчить, що найвищого блаженства людина може досяг­ти не зміною об'єктивних умов свого життя, а повним звільнен­ням своєї свідомості від впливу зовнішнього світу і досягнен­ням особливого психічного стану «самадхи» (зосередження), коли згасають усі бажання, мислення застигає на якійсь внутрішній точці. Порушується зв'язок з основним світом і ніби­то з'являється здатність інтуїтивного бачення істини.

Дух розглядається як незалежний, який не піддається нія­ким обмеженням: ні тілесним, ні психічним. Система йога виз­нає існування Бога. Віра в Бога - це елемент теоретичного світогляду, а також умова успішної практичної діяльності, спря­мованої на звільнення від страждань. З тих засобів, які йога рекомендує для звільнення, частина належить до практики аскетизму, частина - до принципів етики, заснованої на співчутті всім формам і видам життя. Приклад перших - пра­вила, які вимагають придушення чуттєвих бажань і пристра­стей. Приклад других - правила, які забороняють завдавати шкоди живій істоті. Серед правил йоги є низка раціональних, якоюсь мірою перевірених досвідом наказів, що стосуються гігієни дихання, режиму харчування.

Засновником системи ньяя (правила міркування, логічний висновок) вважається мудрець Гаутама. Найбільш давні тексти школи походять з III ст. до н. е., останні написані не раніше, ніж у перших століттях нашої ери згідно ньяя. об'єктивний світ складається з вічних, якісно різнорідних дрібних часток (ану) води, землі, повітря і вогню. Основну увагу послідовники Гау-тама зосереджували на проблемах теорії пізнання і логіки. Вони визнавали чотири джерела пізнання: чуттєве сприймання, точ­не свідчення, аналогію та умовивід. Вони розробили вчення про пізнання і про логічний висновок, яке розвивалося на основі матеріалістичної теорії буття. Цікавим є введення поняття си­логізму. У більшості шкіл використовується п'ятичленний си­логізм: 1) теза (прамтиждня) - на горі вогонь; 2) довід (хету) -(тому що там) дим; 3) приклад (удахарана) - де дим, там і во­ронь, як у вогнищі; 4) аплікація (упанаяна) - те саме й тут; 5) висновок (нігамана) - тоді це так (тобто відповідає тезі). У найдавніші часи логічне вчення ньяї було тісно пов'язане з матеріалістичним розумінням предмета знання. У пізніші часи представники школи ньяї досліджували головним чином спо­соби пізнання, визначення, а також висновок. Засновником цієї тенденції став Гангеши (у XII ст. н. е.).

Теорія буття ньяї слугувала не теоретичному, а практич­ному завданню - звільненню людини від усіх страждань. Філо­софія ньяї розглядала джерела і методи пізнання, класифіку­вала предмети пізнання, саму реальність. Істинне знання може бути або осягненням через сприйняття, або пізнанням через висновок. Сприйняття обумовлене органами чуття і дає безпосередньо знання про предмети. Для логічного пізнання треба вилучати ознаки, які необхідно пов'язати з предметом, що пізнається.

У цілому філософія ньяя наївно матеріалістична. І за поход­женням, і за змістом вона ставить істину в залежність від ре­альної природи об'єктів, що пізнаються. Предмет існує раніше, ніж знання про нього. Згодом у цей матеріалістичний зміст проникли елементи релігії та ідеалістичної психології.

Однією з найбільш зрілих систем стародавнього індійсько­го матеріалізму є система вайшешика. Назва школи пішла від слова «вішеша», яке означає «особливість» і вказує, що для вайшешика засади реальності - в особливих властивостях атомів і душ. Вайшешика виникла приблизно в VI - V ст. до н. е. Засновником її був мудрець Канада. Філософія вайшешика виникла спочатку як вчення про буття, як матеріалістичне вчен­ня про природу і теорія атомізму. Згодом в коло питань вай-шешики були включені і питання логіки.

Вчення пройшло складну еволюцію від дуалізму до ідеаліз­му. Згідно з вайшешикою, світ складається з елементів (води, землі, повітря і вогню), утворених неподільними матеріальни­ми частками (атомами) - ану. Всі комбінації ану, внаслідок яких здійснюється процес виникнення і зникнення конкретних речей, підпорядковані світовій душі (адришті). Ану розрізняють­ся за якістю, розміром і формою. Як і ньяя, вайшешика бачить мету мудрості у звільненні людського «Я» від страждань і за­лежності. Оскільки причина страждання - незнання, то шлях до звільнення лежить через знання, тобто через істинне відоб­раження реальності.

Таке пізнання передбачає дослідження категорії реальності, тобто вищих родів буття. Категорія - це не поняття розуму, але перш за все предмет, позначений терміном. Тому класифікація категорій збігається з класифікацією предметів або об'єктів. Матеріальним носієм усіх якостей речей, особливостей, дій, а також причиною всього складного є субстанція. З різних видів субстанцій лише п'ять (земля, вода, світло, повітря, ефір) утво­рені з фізичних елементів, які самі складаються з вічних непо­дільних атомів. Саме вони не сприймаються почуттями, і про їх існування дізнаємося тільки за допомогою висновку.

Характерна особливість вчення вайшешики про атоми -визнання якісної різниці між ними. Якості, на відміну від вла­стивості, розглядаються як початкове. Рух, наприклад, є не якість, а властивість, оскільки він передається від одного пред­мета до іншого. Носіями руху як дії можуть бути тільки обме­жені тілесні субстанції. У безтілесних субстанцій, якими є ефір, простір, час і душа, руху і дії не може бути. Важливими для пізнання категоріями система вайшешики вважає загальне і особливе. Маючи загальну природу, речі деякого класу одержу­ють і загальне ім'я. Загальне є реальне, знаходиться в самих предметах реального класу, воно не є тотожним з їх індивіду­альними властивостями, воно є сутність окремих предметів. Якщо б існувало тільки все загальне, неможливо було б відрізнити одну субстанцію від другої, бо кожна субстанція має те, що належить їй одній. Це і є особливість.

Через те, що субстанції вічні, то вічні і їх особливості. Вчен­ня вайшешика про атомістичну будову землі, води, повітря і вогню має матеріалістичний характер. Але згодом деякі вчителі цієї школи стали стверджувати, начебто всі дії атомів підляга­ють волі вищої істоти, яка і направляє все до морального очи­щення. Утворений світ начебто має світову душу, і всі страж­денні в ньому істоти за проходження деякого повторюваного циклу звільняються від страждань. Умова цього звільнення -руйнування світу та існуючих у ньому з'єднань атомів. З часом релігійне забарвлення філософії вайшешика ще більш посилю­валось. Пізніші вчителі школи вайшешика почали розглядати атоми тільки як матеріальну причину світу, а діючою причиною світу проголосили Бога.

Адживіка виникла на початку I тисячоліття до н. е. По­слідовники вчення критикували брахманійсько-ведичний світогляд, заперечували існування брахмана і атмана (Бога-аб­солюта і душі як особливої першопричини, якій притаманна свідомість). Світ складається з п'яти елементів: води, вогню, землі, повітря й вітальної (життєвої) сили. Прихильники аджи-віки виступали за приборкання плоті: самокатування вогнем, виснажливі пози.

У низці вчень стародавньоіндійської філософії є системи, які безпосередньо спираються на «Веди». У цих системах тексти «Вед» розглядаються як священні книги, подібно до стародавнь-оєврейської Біблії і новозавітної християнської літератури. Ці системи - міманса і веданта. Для них «Веди» - авторитет, єдине джерело пізнання. Позиції, що стверджуютья у ведійських гімнах, вважаються безумовно істинними. Єдиним засобом звільнення від пут сансари і карми, згідно із вченням школи міманса, є дот­римування того, чому вчать тексти «Вед», у яких вчення вбачає надчуттєву універсальну субстанцію, яка існує вічно і є абсолют­ною. Іноді ці тексти повністю ідентифікуються з брахмою.

Відмінною рисою міманси є те, що це вчення, мета якого виправдати ведійський ритуал. Міманса приділила велику ува­гу питанням теорії пізнання і логіки. Чуттєві сприйняття роз­глядаються тут як особливе джерело знання. Предмети сприй­няття характеризуються як реальні, що мають різні об'єктивні ознаки. Крім сприйняття, джерелом пізнання вважають логічний висновок, порівняння, авторитетне свідчення священних книг і визнання деяких неприйнятних істин як постулатів.

Ідеалістичне вчення веданти вперше систематично розвив Бадараяна. У цьому вченні були різні відтінки, обумовлені різницею в розумінні відносин між душею і Богом. Найбільш граничними були такі погляди: 1) душа і Бог різні; 2) вони єдині. Перше вчення захищав Мадхва, друге - Шанкара.

Вчення веданти потребує, щоб учень покірно наслідував учителя (що був присвячений до мудрості веданти), брав участь у спогляданні та в постійних роздумах над джерелом істини доти, поки не досягне постійного споглядання істини.

Як і Шанкара, Рамануджа стверджував, що Бог є єдина ре­альність. Але Шанкара вважав, що в самого Бога немає ніякої безлічі окремих речей і їх властивостей. Рамануджа ж учив, що в Бога існує безліч матеріальних речей і душ. Бог створив ма­теріальні речі з матерії, яка вічно перебуває в самому Богові. Бог не тільки втілює в собі цю безліч, але, крім того, він має найвищі властивості, серед яких - всемогутність і всезнання.

Пов'язана із своїм тілом душа не вільна, вона хоче чуттєвих задоволень і випробовує низку перетворень. Перемога над не­знанням, що пригнічує душу, досягається вивченням веданти.

Веданта - вчення об'єктивного ідеалізму, яке веде до місти­ки, до споглядання, до відмови від боротьби, до підкорення філософії релігії. На вчення веданти спирались реформатори індуїзму Гадатуар Чаттерджи (Рамакришна), Нарендранатха Датта (Вивекананда), Рамана Махараши та інші мудреці.

Внаслідок відсутності точно датованих літературних пам'ят­ників питання про хронологічну послідовність і про дати виник­нення вчень і школ стародавньоіндійської філософії залишаєть­ся невизначеним. У всякому випадку можна вважати, що вже в період панування релігійних і міфологічних поглядів, які відоб­разились у «Ведах» і в «Упанішадах», виникли перші елементи філософської свідомості і почалось оформлення перших філо­софських вчень як ідеалістичних, так і матеріалістичних.

У VI-V ст. до н. е. У Стародавньому Китаї з'явилися залізні знаряддя, які спричинили корінні зміни в усіх галузях виробництва. В цей час широко використовувалась рабська праця, розвивався обмін, виникла приватна власність на зем­лю. З'явилися і приватні ремісницькі майстерні. Почався ви­пуск металевих монет. У ході класового розшарування суспіль­ства розорялись общинники, швидко зростала економічна і політична могутність нових земельних власників і міських ба­гатіїв. Йшла гостра боротьба між рабами і рабовласниками, між простим народом і знаттю. Безперервно велись війни, зникали дрібні і посилювались великі царства. В цих умовах і виникли різні філософські течії, які з різних класових позицій ставились до подій, що відбувались у суспільстві.

У Стародавньому Китаї в УП-УІ ст. до н. е. як в ідеології, так і в політиці чітко вимальовувались дві тенденції - консер­вативна і прогресивна, містична і атеїстична. У ході боротьби цих двох тенденцій все ширше розповсюджувалися наївно-ма­теріалістичні думки про п'ять першоелементів і речей (метал, дерево, вода, вогонь, земля), про протилежні сили (інь і ян), про природний шлях (дао) в природі та інші, що виникли ще на початку II—І тисячоліття до н. е. внаслідок узагальнення пер-шопочаткових знань того часу. Проте формування філософсь­ких течій відноситься до УІ-У ст. до н. е. Між цими течіями велась напружена боротьба протягом трьох століть, яка, без сумніву, була пов'язана зі зламом в історії стародавньокитайсь-кого суспільства.

У У-ІІІ ст. до н. е. утворюються основні філософські школи:

конфуціанство;

моїзм;

школа закону фа-цзя;

даосизм;

школа інь-ян (натурфілософія);

школа імен шін-цзя та ін.

У першій половині І тисячоліття до н. е. і в період ста шкіл (УІ-ІІ ст. до н. е.) виникли класичні книги китайської освіче­ності, які включають стародавню поезію, історію, законодавство і філософію. Книга пісень (Ши-цзин - ХІ-УІ ст. до н. е.) -збірник народної поезії, який містить також культові пісні, містичне тлумачення походження ремісництва та речей. Книга історії (Шу-цзин - початок І тисячоліття до н. е.) - відома та­кож як Шан-шу (Шанські документи) - є збірником офіційних документів, описом історичних подій. Книга порядку містить у собі опис правильної організації, політичних і релігійних цере­моній, норм соціальної і політичної діяльності. Книга Весни і Осені (Чунь цю) є хронікою держави Лу (УІІ-У ст. до н. е.) ­зразок вирішення етичних і фор-мальнолітературних питань. Книга змін (І-цзин - XII-VII ст. до н. е.) - містить перші уяв­лення про світ і людину у китайській філософії.

В історії давньокитайської філософії важливе місце посідає конфуціанство, засновником якого був Конфуцій (латинізо­вана версія імені Кун-Фу-цзи - вчи­тель Кун, 551-479 рр. до н. е.). Йому приписується укладання низки старо­давніх книг («Книга пісень», літопис «Весна і осінь» та ін.), в яких зібрана культурна спадщина минулого. Він висловлював ряд глибоких думок з питань виховання. Наприклад, він го­ворив, що «всі люди близькі одне од- Конфуцій

ному за своєю природою, а розходять­ся між собою у ході виховання», що треба «вивчати старе для того, щоб пізнати нове», що «вчення без роздумів - марне, а роздуми без вчення - пусте».

Вчення Конфуція було суперечливим, у ньому були консер­вативні сторони, оскільки воно вимагало відновлення патріар­хально-родових відносин і традицій, що вже віджили свій вік. Головним у етиці Конфуція є поняття «жень» (гуманність) -моральний закон, який визначає взаємини людей у сім'ях, суспільстві і вимагає беззастережної покори молодших стар­шим за віком або за соціальним становищем. Згідно з конфуц­іанством воля людини визначається «небесною волею», тому поділ суспільства на «шляхетних» і «низьких» не може бути змінений. Кожна людина повинна точно знати своє місце в суспільстві і сумлінно виконувати покладені на неї обов'язки.

Конфуцій висуває вчення чжень-мін (виправлення імен), суть якого полягає в тому, що назва речі повинна відповідати її сутності. Це значить, що місце кожної людини в суспільстві, її поведінка має суворо відповідати соціальному стану людини. В книзі «Лунь-юй», у якій зібрані вислови Конфуція, говорить­ся: «Господар повинен бути господарем, підданий - підданим, батько - батьком, син - сином».

Із вченням про виправлення імен пов'язаний принцип «лі» (етикет), що включає в себе норми поведінки, права, звичаї, ритуали, в яких ніби відбивається воля неба, «верховного бо­жества». Етикет був розрахований на те, щоб чітко регламен­тувати життя кожної людини.

Обґрунтовуючи свої соціально-етичні погляди, Конфуцій стверджував, що «життя людей залежить від долі, а багатство і знатність - від неба».

Таким чином, він дотримувався традиційних релігійних поглядів давнього Китаю, згідно з якими небо як верховне бо­жество диктує свою волю людині.

Консервативні і ідеологічні сторони вчення Конфуція знай­шли подальший розвиток у поглядах його послідовників. На­приклад, у написаній послідовниками Конфуція книзі «Чжу-нюн» висувається містичне поняття «чен» (абсолютна істина, духовний початок). На думку конфуціанських філософів, чен являє собою «небесний закон» (тянь дао), а його здійсненням на землі (в суспільстві) є закон людського життя (жень дао). Той чи інший суспільний порядок є проявом цього «небесного за­кону», тому суспільна нерівність постає як природне явище.

Найбільш видатним послідовником Конфуція був Мен-цзи (372-289 рр. до н. е.). Розвиваючи ідеалістичні погляди Конфу-ція, він стверджував, що людське життя підкорене небесній волі, носієм якої є мудрий цар - «син неба». На його думку, людина народжується доброю, їй властиві чотири вроджені якості: співчуття, почуття сорому, скромність і уміння відрізняти істи­ну від брехні. Але вроджені якості людини внаслідок поганого впливу суспільства швидко втрачаються. Мен-цзи бачив своє завдання в тому, щоб шляхом виховання і удосконалення осо­бистості захистити народ від впливу противників конфуціанства.

Проти конфуціанської школи виступив Мо-цзи (Мо-ді) (479-381 рр. до н. е.). Він висунув ідею загальної любові, зак­ликав людей надавати одне одному допомогу незалежно від соціального стану. Піддаючи критиці конфуціанство, він ствер­джував, що наперед визначеної долі немає. Доля людини зале­жить від того, як вона буде здійснювати в житті принцип «загальної любові». Залежно від цього «небесний володар» відповідним чином нагороджує або карає її. Мо-цзи виступав проти загарбницьких війн, проповідував мир і взаємодопомогу між державами.

Стосовно теорії пізнання у вченні Мо-цзи містяться деякі елементи матеріалізму. Наприклад, він говорив, що знання ви­никає з безпосереднього вивчення дійсності. В подальшому послідовники Мо-цзи - моїсти - звільнили раціональні ідеї свого вчителя від містичної оболонки і розвинули їх з позицій наївного матеріалізму.

Моїсти розробляли головним чином логіку і теорію пізнан­ня. Вихідним положенням в їх філософському вченні було виз­нання об'єктивного існування речей поза нашою свідомістю. Всі наші знання, як учили моїсти, є наслідок спільних зусиль наших органів чуття (у-лу) і мислення (сін). Моїсти підкреслювали, що вироблення правильних понять («імен») є дуже важливим фак­тором у процесі пізнання. «Загальне ім'я - поняття, що означає групу споріднених одне одному речей. Приватне ім'я - це кор­дон, що означає дійсність», тобто та межа, за якою людині вже немає необхідності далі розчиняти річ у своїх поняттях.

Моїсти висунули категорію «бянь» (судження) як основний логічний метод. За допомогою неї визначається істина і помил­ка, законна і незаконна дія, встановлюється тотожність і різни­ця: з'ясовується співвідношення між іменами (поняттями і дійсністю), усуваються сумніви.

Матеріалістичне вчення моїстів було спрямоване головним чином проти софістів Хуей Ши (IV—III ст. до н. е.) та Гунсунь Луна (III ст. до н. е.). Виявивши суперечності кінцевого і без­кінечного, відносного і абсолютного, Хуей Ши намагався звес­ти їх до тотожності, розчинити їх у великій єдності». За допо­могою софістики він заперечував якісну різницю речей. Гунсунь Лунь вважав, що конкретні речі є результатом поєднання само­стійно існуючих окремих ідей.

У розвитку філософії Стародавнього Китаю чільне місце посідає даосизм, вчення Лао-цзи про Дао, про загальний при­родний закон світу речей.

Основна ідея філософського вчен­ня Лао-цзи (УІ-У ст. до н. е.) поля­гає в тому, що життя природи і людей не керується «волею неба», а тече за визначеним природним шляхом -Дао. Дао - це природний закон самих речей, який разом із субстанцією «ці» становить підвалини світу. Сутність Дао полягає в тому, що в світі все знаходиться в русі і зміні, і в процесі цієї зміни всі речі обов'язково перехо­дять у свою протилежність. При цьо­му Лао-цзи вважав, що в процесі безкінечних змін «у світі най-слабші перемагають найсильніших».

На думку Лао-цзи, людина не повинна втручатись у природний процес розвитку речей. Хто намагається змінити цей процес, підко­рити його особистим інтересам, той неминуче зазнає поразки.

Із вчення Лао-цзи про Дао логічно витікає, що все зло і нещастя в житті людей походять від того, що, втручаючись у природний плин речей, вони порушують закон Дао. Лао-цзи закликав людей відмовитися від розкошів і багатства і повер­нутися до первіснообщинного життя.

Вчення Лао-цзи суперечливе, воно реакційне, оскільки ви­магає повернення до минулого, але разом з тим воно прогре­сивне, оскільки його викриття соціального зла сприяло боротьбі проти консервативного суспільно-політичного ладу того часу.

Одним з видатних послідовників Лао-цзи був Ян-чжу, який жив у УІ ст. до н. е. Ян-чжу заперечував існування надприрод­них сил і виступав проти культа предків. Він вважав, що світ речей керується власними законами і знаходиться в безпе­рервній зміні. Згідно з вченням Ян-чжу, людина відрізняється від інших істот тим, що вона найрозумніша серед тварин. Душа людини невіддільна від її тіла і зникає разом з її смертю. За життя людина повинна мати змогу задовольнити всі свої по­треби. Ян-чжу вчив, що все існує для людини, висунув ідею «все для себе» (Вей во).

Важливим етапом у розвитку стародавнього даосизму є вчен­ня Чжуан-цзи (IV-III ст. до н. е.). Чжуан-цзи, як і Лао-цзи, вва­жав, що в світі речей існує природний закон Дао, характерною рисою якого є безперервність оновлення речей. Чжуан-цзи ствер­джував, що від найдрібніших органічних істот у воді - цзі -пішли тварини, а від останніх - людина. Єдиним матеріальним початком ці наповнена вся піднебесна, пронизаний весь світ. Ці висновки Чжуан-цзи вміщують елементи наївного матеріа­лізму і стихійної діалектики. Проте в цілому вчення Чжуан-цзи має діалектичний характер. Наприклад, він заперечував існу­вання об'єктивної істини, життя оголосив ілюзією.

Прихильники даосизму з «Палацу науки Цзися» Сун Цзін, Інь Вень та інші розвивали вчення про матеріальну субстанцію. Вони вважали, що основою усіх речей є ці (повітря, ефір), яким внутрішньо притаманний рух і зміна. Ці у них поділяються на дві групи - на «найтонші» і «грубі». Людина, на їх думку, на­роджується внаслідок поєднання цих двох родів ці. Причому душа людини складається з «найтонших» ці, а тіло - з «грубих». Головну роль в організмі людини відіграють перші, від них за­лежать і розумові здібності людини. Мудрість їй не дається від Бога, а є дією тонких ці. Давні матеріалісти вважали, що тонкі ці можуть залишати людину, коли вона «вмирає», і утворюва­ти те, що люди називають «демоном» або «богом».

Наївно-матеріалістичні погляди прихильників даосизму мали великий вплив на філософів інших течій, у тому числі і на конфуціанців. Наприклад, Сюй Сін, який був, на думку су­часних китайських вчених, вихідцем з конфуціанської школи, пов'язав ці з п'ятьма першоелементами. Таким чином, ці, які виникли як єдине нерозрізнене поняття, тепер розділилися на п'ять видів: ці дерева, ці металу, ці вогню, ці води і ці землі. Ці п'ять першоелементів взаємно породжуються, наприклад, во­гонь - деревом, дерево - водою. Разом з тим залежно від пори року вони взаємно переборюються: вогонь - водою, дерево -металом, метал - вогнем і тому подібне.

Наївно-матеріалістичні погляди отримали подальший роз­виток у вченні одного з найвидатніших представників конфу­ціанства - Сюнь-цзи (288-238 рр. до н. е.). Сюнь-цзи, на відміну від інших конфуціанців, вважав, що небо є складовою частиною природи - матеріалістичний початок. У поняття «небо» вхо­дять такі природні явища, як зірки, сонце, місяць, пори року, світло і темрява, вітер і дощ. Зміна небесних явищ плине за певними природними законами і пов'язана з існуванням муд­рого або нерозумного управління в країні. Долі людей не виз­начаються небесною волею, її немає в дійсності, все залежить від самих людей.

Сюнь-цзи стверджував, що, на відміну від тварин, люди вміють об'єднувати свої зусилля і жити суспільним життям. Крім того, людина вміє пізнавати явища, що її оточують, і ви­користовувати їх у своїх інтересах. Пізнання в неї починається з відчуттів. Проте органи чуття підкоряються нашому мислен­ню (сін) і дотримуються природних законів. Згідно з ученням Сюнь-цзи, всі люди рівні за своєю природою. У природу люди­ни закладено не добрі, а злі якості. Вона народжується егоїстом. Обов'язок мудреця полягає в тому, щоб виховати в людині добрі якості в дусі конфуціанства, конфуціанської етики.

Як ідеолог пануючих класів Сюнь-цзи вважав, що в суспільстві повинні існувати люди, які керують, і люди, якими керують, одні мають займатися фізичною працею, інші - розу­мовою. У вченні Сюнь-цзи знайшла широке відображення ево­люція давнього конфуціанства, яка проходила під впливом змін у соціально-економічних відносинах давньокитайського сусп­ільства з часу заснування цієї школи. До III ст. до н. е. конфу­ціанство вже втратило свою опору - родову знать, яка прийш­ла до повного занепаду. Багато представників конфуціанства слугували тепер новим господарям і багатим купцям, які вели боротьбу проти родової знаті. У зв'язку з цим вони перегляда­ли свої переконання і пристосовували їх до нових умов.

Фащя («законники») були прихильниками державних ре­форм як знаряддя перетворення старого суспільства. Основні положення школи сформулював Шан-Ян (IV ст. до н. е.). Один з найвидатніших представників цієї школи - учень Сюнь-цзи -Хань Фей (III ст. до н. е.), стверджував, що природний шлях розвитку дао є підґрунтям усіх законів природи - лі. У людсько­му суспільстві, як і в природі, існують, закони (Фа), які є для лю­дей критерієм їхніх дій. Ці закони повинні стати мірилом у виз­наченні добрих і злих намірів людини, змінюватися згідно з вимогами часу, зробитися могутньою зброєю в укріпленні країни.

Хань Фей засуджував релігійну містику. Він говорив, що існування богів не може бути доведене: люди часто посилають­ся на «волю неба» лише для того, щоб не дотримуватися дер­жавних законів. Хань Фей, як і інші представники школи фац-зя, виправдовував поділ суспільства на багатих і бідних, проповідував ідею необмеженого збагачення меншості за раху­нок експлуатації більшості, ідею подальшого зміцнення класо­вої нерівності.

До кінця III ст. до н. е. філософсько-політичні ідеали фацзя втілилися в життя. Китай був об'єднаний під владою першого імператора Цінь Ши-хуанді. Однак незабаром почалося по­встання рабів, вільних землевласників і ремісників проти різних груп старої аристократичної знаті. Династія Цинь була знище­на, її змінила нова династія Хань.

У перший період династії Хань (II—І ст. до н. е.) стан народ­них мас залишався дуже тяжким. У цих умовах почали розви­ватися містика, магія і ворожіння. В результаті виникла нова релігія так званої лаоської секти, яка жахливо перекрутила вчен­ня Лао-цзи про Дао, піднесла давцього філософа до божества.

Подальшим розвитком містики є вчення одного з конфуц­іанців - Дун-чжун-шу (ІІ-І ст. до н. е.). На його думку, всі стихійні явища є формою виявлення небесної волі. Людина відрізняється від тварини тим, що вона здійснює волю неба.

На початку нашої ери проти релігійної містики, зокрема проти конфуціанської теології, виступала низка філософів, се­ред яких особливо виділявся матеріаліст Ван Чун (27 - близь­ко 97 р. н. е.). В його книзі «Лун-хен» («Критичні роздуми») знайшли подальший розвиток матеріалістичні елементи попе­редніх філософських вчень. Ван Чун вважав, що світ складається з вічно існуючої матеріальної субстанції ці, де Дао діє як зако­номірність розвитку самої дійсності. Одні ці знаходяться звер­ху, в небесному просторі, у вигляді туманних мас, а інші - зни­зу, на землі, у згущеному вигляді, у вигляді різних тіл. Два види ці, розріджені (Ян-ці) і згущені (Інь-ці), на думку Ван Чуна, існу­ють довічно і від їх взаємодії народжуються всі речі.

Людину він розглядає як природну істоту, що складається з матеріальної субстанції. В ній, як і в будь-якому живому організмі, втілена життєва енергія - цзінь-ці, тобто духовний початок, вироблений у процесі кровообігу в організмі. Припи­нення кровообігу в організмі веде до зникнення життєвої енергії і смерті.

У своєму матеріалістичному вченні Ван Чун викриває кон-фуціанську теорію про вроджене знання, стверджує, що істину можна довести лише через дослід. Однак без розуму дослідні дані, чуттєві сприйняття ще не дають достовірних доказів. Єдність досліду і розуму є основою теорії пізнання у Ван Чуна. Матеріалізм Ван Чуна має метафізичний характер. Філософ стверджував, що «небо і земля не змінюються» і що випадко­востей як у природі, так і в суспільстві не буває. Але у вченні Ван Чуна були і деякі діалектичні здогадки.

У Стародавньому Китаї розвиток матеріалізму пройшов три етапи.

На першому етапі на межі другого і першого тисячоліть до н. е. виникли наївно-матеріалістичні і атеїстичні погляди, що, з одного боку, були примітивними узагальненнями пер-шопочаткових знань того часу, а з іншого - стихійним проте­стом проти соціальної нерівності і насилля пануючої родової знаті в умовах формування і розвитку рабовласницького кла­сового суспільства.

На другому етапі (в V-!!! ст. до н. е.) матеріалізм Старо­давнього Китаю виступає як систематичне вчення, свідомо про­тиставлене ідеалізму і містиці.

У період розпаду рабовласництва, що отримав відобра­ження в містичних вченнях, з критикою ідеалізму і містики виступив матеріаліст Ван Чун, вчення якого стало завершаль­ним, третім етапом розвитку матеріалістичної філософії Старо­давнього Китаю.

„          л „  „    Антична філософія (давня,

Розробка поняття      *    4 Л '

старовинна) - збірна назва філо- метафізики     ;           '       1 ,

софських вчень, розроблених у

в античності.

стародавньогрецькому та старо-Метафізика та ґ

давньоримському рабовлас-ниць-

онтологія

ких суспільствах з кінця VII ст. до н. е. до VI ст. н. е. За час свого існування антична філософія пройшла склад­ний шлях. У її розвитку можна виділити чотири періоди:

зародження та становлення (VI ст. до н. е.);

зрілість і розквіт        ст. до н. е.);

початок занепаду - грецька філософія епохи елінізму, латинська філософія періоду Римської республіки (Ш-І ст. до н. е.);

♦          занепад і загибель в епоху Римської імперії (І-V ст. н. е.). Великий вплив на розвиток античної філософії мали соціаль­но-економічні умови та культурні традиції Стародавньої Греції.

З часу становлення цивілізації стародавніх греків великого значення набуває поліс. Поліс, античне місто-держава, стає для греків тим, що сучасною мовою можна назвати комплексною системою, єдністю сільськогосподарської і промислової, гро­мадсько-політичної, повсякденно-побутової і духовної діяль­ності. Поліс для греків був особливим, внутрішнім, громадянсь­ким єднанням життя.

Афіняни побудували свою цивілізацію на поєднанні при­ватної і державної власності. Вони, на відміну від спартанців, звикли до майнового розшарування і не стримували його штуч­но. В Греції рабство і рабовласництво не стало домінуючою формою соціально-економічних відносин і тим більше - фун­даментальною проблемою політичного життя. Усі громадяни полісу були залучені до політичного життя, отже, питання про закони було важливим як для політики, так і для філософії.

Офіційна релігія стародавньогрецьких полісів отримала на­зву олімпійської (Олімп - гора, на якій жили боги). Головних олімпійських богів було дванадцять (Зевс, Посейдон, Гера,

Афіна, Афродіта, Аполон, Ге­фест, Гермес, Арес, Гестія, Геба, Деметра). Аїд - бог підземелля, брат Зевса, на Олімпі не жив і тому не був олімпійцем.

Торгівля набуває особли­вого значення в розвитку грецької цивілізації, агора -

ринкова площа - стає не Парфенон       .           . .

тільки місцем торгівлі, а й

центром громадсько-політич­ного життя. Закінчивши продаж-купівлю товарів, купці, реміс­ники, селяни могли поговорити із співвітчизниками, послуха­ти ораторів, дізнатися про ідеї заморських мудреців.

Верхня частина міста отримала назву Акрополя. Акрополь високо підносився над містом, у ньому були найчудовіші хра­ми і прекрасні скульптури. Приходячи до нього, греки перено­силися від проблем повсякденного життя до високого (краси, розуму, сили). Акрополь став верхнім поверхом стародавньог-рецької культури, символом чистої духовності («чисті» світог­лядні, моральні, художні ідеї і прагнення народу).

Моральні цінності грецької цивілізації, серед яких відпо­відальна, обов'язкова праця, повага традицій, шанування предків свого роду, висока цінність загальних справ також визначали розвиток філософії. Грецька колонізація в VIII-VII ст. до н. е., економічні, торговельні і політичні зв'язки із східними народами, а також надзвичайна обдарованість греків сприяли розвитку фізичних, математичних, астроно­мічних знань, наукового інструментарію. Одночасно йшла своєрідна переробка стародавньої міфології - в мистецтві, в поезії, а у філософії - звільнення філософської думки з по­лону міфологічних уявлень про світ і людину.

Антична міфологія існувала в трьох різновидах: гомерівсь­ка, гесіодівська, орфічна. Гомер - напівлегендарна особа, що вважається автором знаменитих «Іліади» та «Одісеї». Він вид­іляє три першооснови світу (Ніке, Океанос та Тетіс), які тісно пов'язані із землею. Гесіод- історична особа, систематизатор міфів, автор праць «Про походження богів» (Теогонія), «Труди і дні». Згідно з Гесіодом, основою усього є хаос - необмежена, безформна маса, яка містить у собі можливі потенції. З хаосу виникають і правихідні форми буття - з одного боку, Гея (Зем­ля) і Ерос (життєва сила), а з іншого - Еребос (темрява) і Ніке (ніч) як керуюча сила. З них потім виникають Уран (зоряне небо), Етер (Ефір), світло, а потім інші божества. Орфічна літе­ратура пов'язана з ім'ям музиканта Орфея - втіленням мудрості мистецтва. Орфічні погляди на душу і тіло, гармонію в світі знайшли відображення у грецькій філософії, яка намагалася відповісти на питання: Що є основним принципом світу (або космосу); Які рушійні сили визначають його розвиток?

Початок античної філософії пов'язують з представниками мілетської школи (VI ст. до н. е.), яка виникла в місті Мілеті на західному узбережжі Малої Азії, - Фалесом (близько 624­547 рр. до н. е.), Анаксімандром (близько 610-546 рр. до н. е.), Анаксіменом (близько 585-525 рр. до н. е.). Вони уявляли пер­шооснову буття в конкретно-речовій формі. Фалес стверджу­вав, що першооснова всього сущого - вода; Анаксімен учив, що основою світу є повітря - ефір, який насичує всі істоти і з яко­го походить світ; Анаксімандр вважав початком усього існую­чого первинну матерію - апейрон, який є безмежним, невиз-наченим не тільки в просторі, а й у часі.

Виділення саме названих конкретних речовин як втілення «першоречовини» світу невипадкове: вода перетворюється на лід і пару (породження множини якісно відмінних форм), по­вітря має здатність згущатися і розріджуватися.

Представники Мілетської школи були обдарованими людьми. Фалес вперше ввів календар, визначивши в ньому кількість днів -365. Анаксімандр створив модель небесної сфери - глобус, накрес­лив географічну карту, запровадив сонячний годинник.

Фалес - легендарна особа, його прізвище було в усіх спис­ках «семи мудреців», які існували у Греції, бо він був наймудр-ішим із них. Існує декілька легенд про його мудрість. Одна з них розповідає, що наймудрішому повинен був належати кубок царя Креза. Його запропонували Фалесу, той відмовився і пе­редав іншому, цей передав ще іншому і зрештою кубок повер­нувся знову до Фалеса.

Земля, як вважав Фалес, має форму диска, який плаває у нескінченній воді. Землетруси він пояснював як коливання на неспокійній воді. Згідно з Анаксімандром, Земля вільно підно­ситься, ні з чим не пов'язана, і утримується, оскільки звідусіль однаково віддалена. У цій думці міститься зародок геоцентрич­ного погляду на Всесвіт. Виникнення речей Анаксімандр по­яснює не грою стихій, а тим, що у вічному русі виявляються протилежності. Перші тварини зародилися у вологому і мали колючий покрив. Здатність життя приписується безпосередньо певному виду матерії. Всю матерію він вважає живою, що є за­родком гілозоїзму. Наступним виявленням стихійного матері­алізму є той факт, що Анаксімандр до природного ряду розвит­ку відносить і людину.

Анаксімен вважає, що Земля висить у повітрі. Небесні світи­ла виникли із земних випаровувань. Нерухомі зорі прибиті до небосхилу гвіздками, а Місяць і Сонце плавають у повітрі, як вогняне листя. «Безмежне» повітря у Анаксімена - джерело дихання і життя. Весь світ оточений і утримується повітрям, як тіло утримується душею.

Аналіз думок представників мілетської школи свідчить, що вже з самого виникнення філософії відбувається, з одного боку, її поєднання з матеріалізмом, а з іншого - поєднання матеріал­ізму з діалектикою.

Наступний важливий крок в осмисленні речово-тілесного характеру світобуття зробив Геракліт Ефеський (близько 530­470 рр. до н. е.). Його основний, а може, єдиний твір «Про при­роду» дійшов до нас майже у 130 фрагментах. Вказуючи на матеріальну основу буття, Геракліт говорить про нескінченність матерії, яка не твориться і не знищується. Він вважав, що все виникає з вогню, «світ єдиний з усього, не створений ніким із богів і ніким із людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає» [1].

Геракліт сформулював поняття про взаємоперетворення і боротьбу протилежностей як внутрішнього джерела постійної плинності явищ. Він був засновником стихійної діалектики стародавньогрецьких мислителів, що виникла на ґрунті загаль­ного споглядання природи. Різні речі та явища мають проти­лежні сторони, тенденції, бо «одне й те ж у нас - живе і мерт­ве, бадьоре і спляче, бо перше зникає в другому, а друге - у першому...», «холодне - тепліє, ... вологе - висихає, сухе -мокріє...» [1]. Геракліт стверджував, що «не можна двічі ввійти в одну й ту саму річку, бо коли ви входите вперше, течуть одні частинки води, а коли вдруге - інші» [1]. Центральним моти­вом його вчення був принцип «усе тече» [1].

Геракліт підкреслював, що всі властивості і стани світу ре­лятивні, відмічав відносність понять, писав, стверджуючи кон­кретність істини: «Морська вода - найчистіша і найбрудніша. Для риб вона цілюща і корисна, а для людей - згубна» [1]. У поглядах Геракліта важливе значення надається причинній зу­мовленості подій і явищ. Усе, на думку мислителя, правиться долею або необхідністю (ніке). З поняттям необхідності пов'я­зане розуміння закону (логосу). Пізнання намагається осягну­ти сутність, тобто логос. Людська свідомість - душа (психе) -підкорена логосу.

Тісний взаємозв'язок діалектики і стихійного матеріалізму дає можливість вважати філософію Геракліта вершиною розу­міння світу не тільки в досократівській філософії, але і в ан­тичній філософії взагалі.

У кінці VI ст. до н. е. виникає Піфагорійський союз, засно­ваний видатним математиком Піфагором (584-500 рр. до н. е.). Союз мав свій спосіб життя, який визначав ієрархію цінностей. На перше місце в житті піфагорійці висували прекрасне, на друге - корисне, на третє - приємне. Заняття наукою відноси­лось до прекрасного. Піфагорійці вставали до сходу сонця, а ввечері підсумовували прожитий день, відповідаючи на три запитання: Як я прожив день? Що я зробив? Який обов'язок я не виконав?

Піфагор стверджував, що наймудріше - число, бо воно во­лодіє речами, моральними і духовними якостями. «Земний порядок» має відповідати «небесному». Підґрунтям світу є числа, які і створюють космічний порядок. Одиниця - основа всього, лінії створює двійка, поверхні - трійка, а тіла - четві­рка. Числа виступають як самостійні сутності. Священною декадою є число 10, бо це подоба Всесвіту з десятьма небес­ними сферами і десятьма світилами. На відміну від попередніх філософів, які звертали увагу на якісну сторону речей, Піфа-гор стверджує, що якість пов'язана з кількістю і робить вис­новок, що «число володіє ... речами».

Піфагор першим обгрунтував, що в прямокутному трикут­нику квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів. Разом зі школою він закладав основи теорії чисел і принципи ариф­метики. Інтерес до характеру чисел і відношення між ними вів Піфагора і піфагорійців до певної абсолютизації чисел, до логіки чисел, які були підняті на рівень реальної сутності усіх речей. Діоген Лаертський, викладаючи погляди Піфагора, писав, що числа «переміщуючись і перетворюючись цілком, породжують світ - живий, розумний, кулеподібний, у середині якого - Зем­ля; і Земля теж кулеподібна і населена з усіх боків» [20].

Основним атрибутом упорядкування Піфагор вважав релі­гію і мораль. Душа, за Піфагором, безсмертна. Піфагорійці нада­вали великого значення розвитку медицини. Вони лікували тіло гімнастикою та ліками, а душу - музикою. Піфагорійці пропонували уникати негативних емоцій, гніву, суму, душев­ної тривоги, для цього вони почали використовувати психоте­рапію. Вони намагалися запобігати хворобам, для чого розроб­ляли різні дієти і режими відпочинку.

Учень Піфагора Калліфон був засновником кротонської медичної школи, його син Демокід, перебуваючи в полоні, вил­ікував персидського царя Дарія, за що той замінив йому залізні кайдани на золоті. Основною сферою інтересів Алкмеона з Кротону була медицина. Він першим зважився на розтин, підкреслював взаємозв'язок органів чуття і мозку. Він став зас­новником анатомії. Це вчення являє собою у зародковій формі поєднання ідеалізму з метафізичним способом мислення. Це разом з містичними елементами становить передумови для його прийняття християнською філософією. Піфагорійство існу­вало до III ст. н. е.

Опонентами Геракліта в дискусії «плинних» та «нерухомих» стали елеати Ксенофан, Парменід, Зенон. Світ вони сприйма­ли як вічне, нерухоме ціле. Парменід у поемі «Про природу» вказував, що єдине все - без кінця, не рухається, однорідне, не було в минулому його, не буде в майбутньому, але все - в су­часному. Намагаючись раціонально висловити в категоріях мислення суперечливий рухомий світ, Парменід проголошує тотожність сутності і розуму. Буття для Парменіда єдине і не­рухоме. Всесвіт має для нього вигляд однорідної твердої кулі. Виступаючи проти діалектики, він пропонував не довіряти «нечутким вухам», заперечував значення почуттів, бо на них базуються лише суперечливі, вірогідні думки.

Ксенофан у своєму основному творі «Силли» («Сатири») вперше в історії філософії виступив проти багатобожжя, вис­ловлював атеїстичні думки в своїх віршах, вказуючи, що якби руки мали бики, леви або коні, якби писати, наче люди, вони могли що завгодно, - коні коням би богів сподобили, образ бичачий дали б безсмертним бики...

Гносеологічні висловлювання Ксенофана - перша в історії грецької думки постановка питання про можливості і межі пізнання. Вищим і абсолютно вірогідним знанням, за Ксенофа-ном, володіє тільки Бог. Людське знання не виходить за межі суб'єктивної думки і має імовірний характер. Ксенофан заклав засади скептицизму. Його утилітаризм мав не тільки соціальні етичні наслідки (засуджував розкіш, вважав марними Олімпійські ігри), а й космологічні: «сонце корисне..., а місяць не потрібний».

Зенон Елейський (близько 490-430 рр. до н. е.) вказував, що рух (реальність) та множина (почуття, сприймання) призводять до суперечностей (апорій). Якщо припустити існування руху, то, за Зеноном, виникають невирішувані суперечливості. Зенон висунув п'ять спростувань руху в своїх апоріях (апорія ­

трудність, спантеличеність). Перша апорія формулюється просто: «Рухоме не ру- хається ні в тому місці, де воно є, ані в тому, де його немає». Друга апорія «Дихо- томія» твердить, що рух не може закінчи- тися, оскільки перш ніж досягти кінцево- го пункту, необхідно пройти половину шляху, але перш ніж досягти цієї полови- ни, необхідно пройти «половину полови- Зенон  ни» і так без кінця. Отже, і рух не може

не тільки скінчитися, але й початися. Тре­тя апорія «Ахілл і черепаха» говорить, що швидконогий Ахілл ніколи не наздожене черепаху, оскільки, перш ніж він подолає відстань до черепахи, вона вже проповзе якусь, хай невелику відстань. Випущена з луку стріла непорушна, в будь-який мо­мент займає певне місце. Та хіба можна отримати рух із суми спокою?

Зенон у своїх апоріях зафіксував суперечливість руху. Його апорії не втратили свого значення і для сучасної науки, розви­ток якої пов'язаний з розв'язанням суперечностей, які виника­ють при відображенні реальних процесів руху.

Таким чином, філософія елейської школи близька до тра­дицій спонтанного, стихійного матеріалізму, однак заперечує «стихійну діалектику» попередніх філософських шкіл.

Не дивлячись на метафізичний підхід, філософія елеатів виявила коло проблем (вчення про буття, принципові підходи до пізнаванності світу, розмежування чуттєвого і раціонально­го пізнання та інші вчення), які суттєво вплинули на подаль­ший розвиток філософського мислення.

Велике значення мали матеріалістичні погляди стародавнь-огрецьких мислителів на склад речей, елементи світу.

Засадами усього сущого, «коренями усіх речей» Емпедокл (близько 484-424 рр. до н. е.) оголосив чотири стихії - землю, воду, повітря і вогонь. Вони незмінні і не зводяться одне до одного. Все ж останнє змінне, являє собою поєднання цих стихій. У своїх поемах - «Про природу» і «Очищення» - він називав їх Любов'ю (Дружбою) і Розбратом (Ненавистю, Во­рожнечею), завдяки їм описував притягання і відштовхування.

Космогонія Емпедокла будується як безмежне чергування «любові» або «ворожнечі». Окремий космогонічний цикл має чотири фази:

любов усе об'єднує у недиференційоване нерухоме коло;

ворожнеча витісняє різнорідні елементи і поєднує од­норідні;

любов повертається, поєднує різнорідне і роз'єднує одно­рідне;

«зоогонічна фаза» має чотири ступені: члени, які нездатні з'єднатись; невдалі поєднання - монстри; бісексуальні істоти; повноцінні тварини із статевою диференціацією.

Емпедокл розробив теорію «пор і витікання», згідно з якою з об'єктів витікають матеріальні частинки і впливають на орга­ни чуття суб'єкта. Мислитель не розрізняв органи чуття та інте­лект. Субстратом свідомості він вважав кров.

У центрі уваги Анаксагора (близько 500-428 рр. до н. е.) було питання про перетворення одних речей у якісно інші. Згідно з Анаксагором, уся природа - це безмежна множина вічних, дрібних, різноякісних часток, які він сам називав «зер­ном речей», а пізніше - гомеомеріями. Вони рухаються і впо­рядковуються деяким космічним розумом (нус), який існує незалежно від матеріальних часток (зерен): «м'ясо складається з частинок м'яса, кістка - з кісточок». Гомеомерії Анаксагора можна вважати початком переходу до атомізму, що є верши­ною античного матеріалізму взагалі, видатними представника­ми якого були Левкіпп і Демокріт.

Левкіпп (близько 500-440 рр. до н. е.) вперше висунув ато­містичне вчення. Можливо, він обмежився тільки усним вик­ладенням свого вчення, хоч йому й приписується авторство творів «Великий діакосмос» та «Про розум». Твори Левкіппа і Демокріта ще в IV ст. до н. е. були об'єднані і пізніше одержали назву «Corpus Demokriteum».

Демокріт (близько 460-370 рр. до н. е.) вчив, що весь світ, у тому числі й наша Земля, і всі предмети, і люди, і тварини складаються з найдрібніших частинок - атомів, однакових за речовиною, але різних за своєю формою і розміром. Згідно з цим вченням, атом - найменша частинка вічної і незмінної матерії, яка далі не може поділятися. Він вважав, що, рухаючись в усі боки, атоми зіштовхуються і створюють вихорі. Демокріт вказував, що у Всесвіті існують лише атоми у вічному русі і порожнеча; зіштовхуючись під час свого руху, атоми утворю­ють найрізноманітніші сполуки, які презентують усе розмаїття речей у Всесвіті. Ці речі існують доти, доки не розпадуться спо­луки атомів. Душа - це теж сполука особливих атомів, які найбільш рухомі і подібні атомам вогню. «Душа, як і всякі складні новоутворення, існує тимчасово, її атоми розсіюються разом із смертю людини».

Атомістична теорія Демокріта мала величезний прогресив­ний вплив на весь наступний розвиток науки і філософії. По суті з Демокріта почалася чітко визначена матеріалістична лінія Демокріта в історії філософії. Демокріт вперше виразно сфор­мулював положення про те, що рух являє собою одвічну влас­тивість матерії.

Важливими були також розробки Демокріта для теорії пізнан­ня. Він вважав, що існують предмети «за істиною» (об'єктивно) і «за враженням» (суб'єктивно); у враженні існує тепле, солодке, а в дійсності є тільки атоми і порожнеча. Мудрість, за Демокр-ітом, - у тому, щоб осягнути те, що лежить в основі сущого, у дійсності, у глибині явищ, на «морському дні». «Враження» теж відображує існуючу реальність, але лише її тимчасові виявлен­ня. Існують два роди пізнання: «темний» (за допомогою по­чуттів) та «істинний» (завдяки розуму). Саме тоді, коли сварять­ся розум і почуття, і народжується істина. Демокріт розробив теорію «витікання», згідно з якою пізнання можливе тільки завдяки тому, що з предметів «витікають» і впливають на орга­ни чуття образи предметів. «Подібне пізнається подібним», тобто атоми складних речей торкаються атомів, подібних ато­мам пізнаючого суб'єкта.

Демокріт був рішучим прибічником грецької рабовлас­ницької демократії. Головним стимулом суспільного розвит­ку він вважав примітивний спосіб задоволення потреб. Сусп­ільство і закони, згідно з Демокрітом, не є інструментами роз­витку індивідуальності, а скоріше лише засобами, які обмежу­ють, запобігають виникненню ворожнечі. А взагалі, філософія Демокріта - найбільш розвинутий матеріалістичний спосіб мислення у Стародавній Греції.

Суспільні і політичні умови в Греції V ст. до н. е., особливо в Афінах та інших демократичних полісах, викликали потребу в опануванні красномовством - мистецтвом переконувати слу­хачів і співрозмовників. Охочих оволодіти цим мистецтвом і знаннями навчали за плату мандрівні вчителі мудрості - со­фісти. Вони навчали мистецтва красномовства (риториці), ми­стецтва суперечки (еристиці) та мистецтва доказу (діалектиці).

Софісти не становили єдиної школи. Вони суперничали один з одним. Однак їх поєднували не тільки зовнішні риси (професійне викладання), а й метод філософствування. У про­цесі своєї діяльності софісти поставили питання про вірогідність свого знання, тобто про те, чи можна перевірити: є знання істин­ним чи ні. Постановка такого питання є заслугою філософів-софістів. Однак позитивно відповісти на питання про критерії істини вони не змогли.

Софістів умовно поділяють на старших (Горгій, Протагор, Гіппій, Продик, Антифонт) і молодших (Фразимах, Крітій, Ал-кідам, Лікафрон та Полемон).

Одним з визначних представників перших софістів був Протагор. Він учив, що «людина є мірою всіх речей», тобто речі самі по собі не мають ніяких властивостей, а набувають влас­тивостей залежно від відношення їх до людини. Протагор вчив, що немає ні чорного, ні білого, ні доброго, ні поганого, а всі ці якості предметам і явищам довільно надає в своїх оцінках лю­дина. Такий суб'єктивний підхід до пояснення суті речей по­значився на подальшому розвитку не лише філософії, а й прак­тичної діяльності софістів: за допомогою різних словесних хитрувань вони могли довести абсолютну справедливість кож­ного з двох діаметрально протилежних тверджень, що виклю­чають одне одне. В основі вчення софістів лежить невіра в існу­вання об'єктивної істини, гносеологічний релятивізм.

Матеріалізм Протагора пов'язаний з атеїзмом. Трактат «Про богів» починається такою думкою: «Про богів нічого не можу знати, ні що вони існують, ні що вони не існують, ні до чого вони подібні».

Видатний прихильник релятивізму серед софістів Горгій (близько 483-373 рр. до н. е.) проводить три тези: 1) нічого не існує; 2) якщо щось і існує, то його не можна пізнати; 3) якщо це і можна пізнати, то його не можна передати і пояснити іншо­му. Для його скептицизму характерна маніпуляція з мовою, її логічною і граматичною структурою.

Етичні погляди софістів теж відрізняються релятивізмом, доведеним до цинізму. Так, Фразимах твердив, що «справед­ливість - не щось інше, як користь сильнішого».

З кола софістів вийшов, але розій­шовся з ними у поглядах видатний філософ Сократ (469-399 рр. до н. е.), який також був захоплений пробле­мою людини, розуму. Незважаючи на те, що Сократ за все своє життя не написав жодного твору, його філосо­фія була дуже популярною, і він мав безліч учнів. Сократ не навчав у шко­лах, не читав лекцій, а ходив по Аф­інах, по ринку, де було багато наро­ду, по Пропілеях - улюбленому місцю прогулянок афінян - та по інших місцях і розмовляв зі своїми учнями. У Сократа було багато учнів не тільки серед аристократії і багатіїв, а й серед простих людей.

Сократ, шукаючи критерій істини, пішов далі софістів. Він прагнув знайти точний метод, який полягав би, насамперед, у самопізнанні. Його вихідною засадою був висновок, який Со­крат сформулював у вигляді афоризму: «Я знаю, що нічого не знаю». Це положення уберігало мислителя від упередженості.

Пізнання починалося з ретельного аналізу самого себе як ду­ховної істоти, що мислить і діє. Після завершення аналізу ме­ханізму свого духовного апарату, на думку Сократа, мудрець міг правильно вирішити проблему життя, зрозуміти суть об'єктив­но існуючого духу, тобто пізнати об'єктивно існуючу істину. Мудрець після цього повинен був навчити цієї істини якомога більшу кількість людей.

На відміну від софістів, які вважали, що істина непізнаван­на, Сократ вважав, що вона пізнається в суперечці: «Пізнай самого себе». Пізнавальний метод, який виробив Сократ, от­римав назву «майєвтика» (з грець. - повивальна май­стерність). Сократ порівнював свою діяльність, що допомагає народженню істини, з мистецтвом повитухи (його мати була повитухою). Він демонстрував дію свого методу в процесі бесід з учнями. Під час діалогічної бесіди використовував два засоби для отримання знання - індукцію та дефініцію. Але починався «сократичний метод» з іронії, коли мислитель зіштовхувався із самим собою, розумів суперечливість своїх уявлень, визначав особисте неуцтво.

Непомітно, шляхом умілих навідних запитань мудрець у ході дискусії підводить співрозмовника до своїх ідей, і в учнів створюються враження, що істину пізнали вони самі. Такий метод проведення дискусії дістав назву «сократичного діало­гу». Свої узагальнення Сократ будував методом індукції, тоб­то приходив до загальних висновків на основі вивчення бага­тьох окремих випадків.

Сократ з великою увагою ставився до етичних проблем. Він розробив вчення про доброчесність. Філософ вважав, якщо людина буде знати, що таке добро, вона ніколи не буде твори­ти зло. У своєму вченні Сократ виступав проти рівності людей, поділяючи їх на тих, що пізнали, і тих, що не пізнали істину.

Його вчення деякими рисами імпонувало олігархам, що вис­тупали проти грецької демократії. Тому після того, як в Афінах було відновлено рабовласницьку демократію, Сократа звинуватили в безбожності, підриві існуючого ладу і розбещуванні молоді і за­судили в 399 р. до н. е. За вироком він випив келих з отрутою.

Видатним систематизатором по­глядів Сократа, який підняв його вчення на якісно новий рівень, був його учень Платон (427-347 рр. до н. е.). Філо­софська спадщина Платона, крім трак­татів «Апологія Сократа», «Закони», листів і епіграм, містить ще 34 діалоги.

Платон - об'єктивний ідеаліст, від нього бере початок ідеалізм взагалі, «лінія Платона». Він визнавав існу­вання об'єктивного світу, але вважав його лише відбиттям, витвором дійсно реального потойбічно­го світу ідей. Таким чином, він гадав, що існує, наприклад, ідея коня в потойбічному світі, яка в нашому світі вилилась у ре­ального коня. Існує, наприклад ідея стола, різних тварин тощо, а реальні предмети є лише їхнім відбиттям, втіленням. За Пла­тоном, істинним є тільки загальне, а не одиничне. Коні бува­ють різними, народжуються, вмирають, а сама ідея коня є вічна й незмінна. Ідея, за Платоном, - це граничне узагаль­нення речей. У ній закладено сам принцип речі, модель і ме­тод її конструювання та пізнавання. Таким чином, матеріаль­ний світ, за Платоном, - «тінь» світу ідей, вторинний. Ідеї ієрархізовані. Вище від усього стоїть ідея краси і добра. Найбільш детально вчення про ідеї розроблено в працях «Пир», «Закон», «Федой», «Федр».

Платон розробив «теорію спогадів», яка є ядром його гно­сеологічної концепції. Ідеї людей, тобто їхні душі, перебуваючи на землі, зберігають у собі спогади про істинний потойбічний світ ідей, звідки вони прийшли. Ці спогади є, за Платоном, на­шими знаннями про світ. Чим краще душа пам'ятає світ ідей, тим більше людина знає. Спогади тим сильніші і інтенсивніші, чим більше душі вдається зректися тілесності. Душа людини, за Платоном, має три складові: душу розумну, від якої в людини з'являється мудрість; душу вольову як основу мужності; душу чуттєву, що дає доброчесність, розважливість. Саме мудрість, мужність і добрий розум можуть стати засадами для основної характеристики суспільства - справедливості.

Існуючі державні форми Платон поділяє на дві групи: при­пустимі і регресивні. До упадочних він відносить:

тимократію (владу кількох осіб, що грунтьується на військовій силі);

олігархію (владу кількох осіб, яка спирається на торгівлю, лихварство);

демократію (владу невдячного демосу, натовпу);

тиранію.

Платон як противник рабовласницької демократії і прихиль­ник аристократичного та олігархічного ладу запропонував про­ект ідеальної держави - поліса, в основі якого лежав ідеалізова­ний устрій Спарти. За задумом Платона, всі громадяни його ідеальної держави поділяються на три групи.

Перша група - це філософи, які займаються управлінням державою, спираючись на воїнів, вивчають науки і мис­тецтво.

Друга група - це воїни, які зайняті військовою справою і обороною держави. Філософи і воїни - привілейовані групи, вони живуть громадою, не мають родини і приват­ної власності, щоб не відриватися від своїх прямих обо­в'язків - управляти і захищати свій поліс.

Третя група - це «ремісники», тобто люди, зайняті фізич­ною працею. Вони зобов'язані виробляти якомога більше продуктів сільського господарства і ремесла.

«Ремісники» не повинні займатися ні наукою, ні мистецт­вом. На самому споді платонівської ієрархії стоять раби, які виконують найважчу фізичну працю. Жінок Платон вважав рівними за розумом чоловікам, тому вони цілком зрівняні з чоловіками в правах і обов'язках.

Платон зробив позитивний внесок у розвиток стародав-ньогрецької культури. Він відкрив свою школу, яка отрима­ла назву «академія», бо знаходилася в саду, який посадили на честь міфічного героя - Академа. Академія проіснувала майже 915 років.

Платон був не єдиним учнем Сократа. Видатним його по­слідовником був і Ксенофонт (близько 425-354 рр. до н. е.), виникли малі сократичні школи. Історично першою сократич­ною школою була мегарська.

До неї належали Евклід, Евбулід, Трасімах, Діодор Крон. Філософія цієї школи грунтувалася на поєднанні сократівського вчення про пізнання загального в поняттях з ученням елеатсь-кої школи про єдине буття та протилежність чуттєвого і розумо­вого пізнання. Евклід вчив, що реально існує тільки загальне.

Мегарці доводили, що одиничне не може бути істинним і доводили цілу низку прикладів, що зафіксовані в софізмах «Бре­хун», «Рогатий», «Лисий», «Купа». В софізмі «Рогатий» гово­риться: ти маєш те, що не втратив. Ти не втратив роги, таким чином ти їх маєш. У софізмі «Брехун» говориться: якщо людина запевняє, що вона - брехун, то чи обманює вона, чи говорить правду? Це вже не софізм, а логічна задача. В софізмах «Купа» і «Лисий» вирішується проблема переходу кількісних змін у якісні (з випаданням котрої волосини людина стає лисою? З додаванням котрої чернини утворюється купа?)

Найбільш значною з малих сократичних шкіл була кінічна школа, до якої входили Антісфен, Діоген, Кратет, Керкід. Згідно з Антісфеном, існує лише те, що можна сприймати органами чуття, а значить, існують лише окремі речі. Душу він характе­ризує як матеріальну і аналогічну тілу.

Вершиною доброчесності, на думку кініків, є автаркія -автономія моральної особи. Для їх етики характерні індивіду­алізм, утилітаризм, проголошення принципової рівності всіх людей, вимога повернення до «природного стану», заперечен­ня традиційних соціальних зв'язків та культурних цінностей. Діоген жив у бочці, він привчав себе до фізичних позбавлень і морального приниження, просив подаяння у статуй, щоб при­вчити себе до відмови, бо люди подають жебракам, а не філо­софам; жебраком може стати кожна людина, а філософом - ні. Діоген підкреслював зверхність мудреця над простими людь­ми. Розповідають, що коли цар Македонський запропонував, щоб Діоген попросив у нього все, що хоче, мудрець відповів: «Не затіняй сонце». Після цієї зустрічі Македонський став го­ворити, що якби він не був царем Македонським, то хотів би стати Діогеном.

На думку Діогена, філософія повинна готувати людину до різних випробувань долі, вчити відмовлятися від насолод. Він виступав проти держави і вважав себе громадянином усього світу.

Матеріалістична та атеїстична орієнтація була характерна для школи кіренаїків. До цієї школи належали Арістіпп, Фео-дор Атеїст, Евгемер, Гегесій. Вони не заперечували існування зовнішнього світу, але проголошували його непізнаванним. Єдине, що можна досягти, - це відчуття, які поділяються на приємні (добро) і неприємні (зло). Розробляючи етичні пробле­ми, кіренаїки були гедоністами, проголошували вищим благом та метою життя насолоду. Гедонізм легко перетворюється з про­повіді радості життя в проповідь радості смерті. Гегесій говорив, що досягти насолоди неможливо, тому багато його слухачів покінчили із своїм життям.

Становлення малих сократичних шкіл (IV ст. до н. е.) відбу­вається в той час, коли античне суспільство уже пережило зеніт свого розвитку. Почали з'являтися ознаки близької кризи. Од­нак грецьке філософське мислення ще піднімається в цьому столітті до своєї вершини - філософії Арістотеля.

Систематизацію і логічне узагальнення всіх наукових знань своєї епохи дав Арістотель (384-322 рр. до н. е.). У 17-річно-му віці він прибув до Афін і став учнем Платона. Згодом він став учителем сина Македонського царя Філіпа II - Олександ­ра, а 335 року заснував у Афінах Лікей.

Арістотель написав близько 150 нау­кових праць, серед яких можна вичлени-ти кілька груп.

1. Логічні трактати, сукупність яких у коментарів мислителя одержала назву «Органон» (тобто засіб, ме­тод). Сюди входять «Категорії», «Про тлумачення», у яких викладе­но теорію судження, «Аналітика Арістотель перша і друга» - головний логічний твір мислителя, «То-піка», у якій викладено теорію імовірного знання.

Трактати про природу і рух: «Фізика», «Про походження і знищення», «Про небо» та ін.

Біологічні трактати: «Про душу», «Історія тварин».

Твори про «первинну філософію», тобто метафізику (твір, який іде після фізики).

Етичні твори - «Нікомахова етика», «Евдемова етика».

Соціально-політичні та історичні твори, найважливіший з яких - «Політика».

Твори про мистецтво, поезію і риторику, насамперед це -«Поетика».

Філософія, за Арістотелем, поділяється на три частини -теоретичну, практичну та творчу. Теоретична філософія тлума­читься як наука про першооснови та причини буття. Арістотель піддає критиці ідеалістичне вчення Платона про ідеї як першо­основу, або істинне буття. Критика Платона мала принциповий характер. Арістотелю приписують афоризм: «Платон мені друг, але істина - дорожча».

Арістотель обґрунтовує реальність існування буття, окре­мих чуттєвих речей, у яких існує загальне і завдяки чому може бути пізнане. Світ, за Арістотелем, - сукупність множини та­ких субстанцій, кожна з яких є нерозривною єдністю форми і матерії. Матерія тлумачиться Арістотелем як пасивний «мате­ріал» буття і тому в «чистому» вигляді може тільки мислитися.

Мислитель коливався між ідеалізмом та матеріалізмом. За­стосовуючи матеріалістичні методи вивчення різних проблем і об'єктів, він все ж природний розвиток пояснював первісним поштовхом, який колись зробив «світовий розум». Реально ж існувати матерія може тільки «оформленою», тобто вступаючи в контакт із формою. Отже, причиною існування речі є актив­на форма. Матерія ж - це лише першоматеріал, можливість стати чимось. Рух матерії може надати тільки форма. «Формою всіх форм є Бог».

За Арістотелем, існує чотири види причин: матерія (цегла та інший будівельний матеріал), форма (план), рушійна причина (архітектор, його мистецтво) та мета будови (сама будова). Та­ким чином, пасивній матерії надає дієвості форма. Філософія Арістотеля теологічна, оскільки усе в світі, на його думку, має початкову цілеспрямованість до Бога, до його творчого задуму.

Арістотель запропонував класифікацію форм руху. Він вид­ілив зміни за сутністю (виникнення, скасування) та рух у вузь­кому розумінні (перехід у іншу якість, збільшення, зменшення, пересування). Але він вважав земний рух недосконалим, дру­горядним, а небесний - найбільш зразковим.

Натурфілософську картину світу Арістотель будує на ідеї чотирьох коренів (повітря, вода, земля, вогонь) та уявленнях про їх взаємопроникнення (теплого - в холодне, сухого - в мокре та навпаки). Але обов'язковим є п'ятий елемент - божий ефір (квінтесенція), з якої утворюються небо та зорі.

Арістотель - засновник логіки, він розробляв проблему істини, силогізми. Його надбанням є десять категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання.

Теорія пізнання Арістотеля матеріалістична лише у своєму вихідному стані. В основі його гносеології лежить положення: «той, хто не відчуває, нічого не знає і не розуміє». Мислитель будує класифікацію відчуттів: 1) дотик; 2) смак; 3) нюх; 4) слух; 5) зір. Усі об'єкти Арістотель ділить на дві групи:

які можуть сприйматися лише завдяки органам чуття -звук, колір, запах;

які сприймаються одразу всіма або більшістю органів чут­тя - рух, величина, фігура. Однак інформація органів чут­тя обмежена, помилкова, оскільки не дає уявлення про не­обхідність, форму і мету.

Арістотель виділяє чотири смисли буття: 1) буття в собі, яке описується категоріями, або, як їх називає Арістотель, вищими видами буття (субстанція або сутність, якість, кількість, відно­шення, дія, страждання, місце, час, мати, бути в спокої); 2) бут­тя потенції та акту; тут вирішується проблема розрізняння ак­туальної та потенційної нескінченості та руху; 3) буття акциденцій - це випадкові типи буття; 4) буття як істина, що належить людському інтелекту і вивчається логікою.

Центральним питанням онтології стає, таким чином, перший смисл буття, який зводиться до проблеми сутності, або субстанції. Сутність, за Арістотелем, розрізняється таким чином:

по-перше, сутності, до яких зводяться конкретні чуттєві речі (фізика);

по-друге, сутності, до яких зводяться абстракції матема­тики;

по-третє, сутності, які існують поза чуттєвістю та абст­рактністю. Це сутності божественного буття, або надчут­тєва субстанція. Ось усі ці основні частини і складають філософію.

Таким чином, абсолютне знання являє собою, за Арістоте­лем, систему першопочатків, у якості яких і виступає перша філософія, або метафізіка.

Сама метафізика тлумачиться Арістотелем у чотирьох смис­лах: як дослідження причин, тобто перших та вищих початків; як пізнання сутності буття; як знання про субстанції; як знання про бога і субстанції надчуттєві. Арістотель формулює класичну структуру філософії, виділяючи в ній практичну філософію (по­етику, риторику, політику та етику), теоретичну філософію (зоо­логію, психологію, космологію, фізику або онтологію), першу філо­софію, або теологію (метафізику), що включає буття, категорії буття, субстанцію, надчуттєву субстанцію. Логіка, або аналітика, виступає при цьому інструментом міркувань.

Арістотель, як і Платон, створив вчення про державу. Він вва­жав, що перш ніж говорити про ідеальну державу, треба вивчи­ти реально існуючі держави. Тому він провів спільно зі своїми учнями величезну роботу щодо вивчення і опису законів і уст­рою 158 держав у Греції і поза нею. Саме він написав «Афінську політію» про устрій Афін, потім - працю «Політика».

Арістотель дійшов висновку, що існують три типи держав:

монархія (тобто правління одного);

аристократія (небагатьох);

демократія (правління всіх).

При цьому він вважав, що всі ці державні форми добрі, якщо і монарх, і представники небагатьох, і демократія дбають тільки про благо народу. Та разом з тим кожна з цих форм держави може, на його думку, бути шкідливою і виродитися в гіршу форму правління. Так, монархія може виродитися в тиранію, тобто безконтрольне панування одного, аристократія - в олі­гархію, тобто в панування небагатьох, які захоплюють собі всі блага, демократія може виродитися в охлократію, тобто пану­вання юрби - черні. Сам Арістотель був прихильником правл­іння небагатьох - аристократії. Як син свого часу, що відобра­зив у своїх працях і його позитивні риси, і його обмеженість, Арістотель був ідеологом рабовласницького ладу. Він вважав, що рабство є необхідним і справедливим. Він учив, що в людсь­кому суспільстві є володарі, котрі від природи мають здатність панувати, і раби, які створені підкорятися.

Арістотель був також найвидатнішим естетиком Стародав­ньої Греції. Він створив славнозвісну «Поетику» - книгу про сутність мистецтва і поділ його на роди і види. Його «Поети­ка» стала основою для всіх наступних вчень про природу мис­тецтва. У працях Арістотеля відбилися здобутки і недоліки культури того часу.

Таким чином, для філософської спадщини Арістотеля ха­рактерні систематизм та енциклопедичне осягання проблем. Розроблений Арістотелем понятійний апарат до нашого часу пронизує філософський лексикон, а також сучасний стиль на­укового мислення (історія питання, «постановка проблеми», аргументи «за і проти», «рішення» і т. д.).

Отже, антична філософія зуміла протиставити міфології кос­мологічну теорію, що відмовлялась від будь-яких антропомор­фних елементів у своїх доказах і вимагала логічного обґрунту­вання висунутих положень.

Таким чином, антична філософія мала певні загальні риси:

насамперед, космологічно-онтологічний характер;

існування теоретико-пізнавальної етичної проблематики в межах онтологічної;

підкреслення пасивної ролі суб'єкта пізнання, усвідомлен­ня людської діяльності лише як активного перегрупуван­ня природних речей;

♦ пошуки таких форм буття, що найкраще відповідали б

природній доцільності. Проте економічний і політичний занепад Греції, закат ролі полісу відображується у грецькій філософії. Зусилля, спрямо­вані на пізнання об'єктивного світу (філософія Арістотеля), активна участь у політичному житті, яка виявилась у грецьких філософів, поступово витісняються індивідуалізмом, моралізу­ванням, скептицизмом і агностицизмом.

Видатним мислителем елліністичного періоду був Епікур (341-270 рр. до н. е.), який розвивав атомістичне вчення Демок- рата і Левкіппа. Усі явища природи він пояснював різними поєднаннями атомів - неподільних матеріальних частинок, що рухаються у порожнечі. Атоми, за його вченням, відмінні не лише за формою і величиною, як у Демокріта, а й за масою. Душа теж складається з атомів - особли- Епікур            во тонких і розсіяних по всьому тілу -

вона схожа на вітер. Усі тіла з плином часу розпадаються, у тому числі й тіло, і душа людини. «Смерть, - учив Епікур, - не має до нас ніякого відно­шення; коли є ми, то смерті ще немає, а коли смерть приходить, то нас уже нема» [1].

У теорії пізнання Епікур вважав, що образи відокремлюють­ся від тіл і сприймаються органами чуття. Він продовжував розвивати «теорію витікання» образів із предметів, завдяки чому ми пізнаємо світ.

За Епікуром, насолода - єдине благо для людини. При цьо­му насолоду він сприймав як відсутність страждань. Мета філо­софії, на думку мислителя, - навчити людину домагатись ата­раксії (незбентеженості). Для цього потрібно, по-перше, пізнати природу, а по-друге, звільнитися від страху смерті.

Наприкінці IV ст. до н. е. виникає стоїцизм, заснований Зеноном (близько 333-266 рр. до н. е.), який намагався по­єднати три частини філософії (логіку, фізику, етику) в одну систему. Філософію стоїки часто порівнювали з людським організмом, вважаючи логіку скелетом, етику - м'язами, а фізику - душею. Стоїки стверджували, що у світі панує не­обхідність, людина не може їй протистояти, але «мудрого необхідність веде, дурного ж - волочить». Мудрість стри­мує афекти за допомогою чесності (розсудливості, невибаг­ливості, справедливості, мужності). З часом основний наго­лос у вченні стоїків переноситься з проблеми вироблення «мудрого» ставлення до світу (апатії, яка означає уникнен­ня переживань) на проблему вміння по-різному ставитись до проблем зовнішнього світу.

Стоїчна етика на вершину людських зусиль висуває добро­чесність- єдине благо (шлях у злагоді з розумом). Стоїчний мудрець (як ідеал людини) відзначається терпимістю і стрима­ністю, а його щастя - «у тому, що він не бажає ніякого щастя».

У IV ст. до н. е. виникає скептицизм, заснований Пірро-ном (близько 365-275 рр. до н. е.).

Скептицизм оголошує неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу: єдино правильною позицією є утри­мання від категоричних суджень. Скептики заперечували існуван­ня причин явищ, повторень, аргументів, ігнорували рух і виникнен­ня - не визнавали об'єктивного («за природою») існування добра і зла. Енесідем (І ст. до н. е.) висунув десять скептичних тропів -аргументів проти можливості, вірогідного знання, до яких Аргіпп додав ще п'ять. Вони закликали до атараксії, повної незбентеженості душі; для цього потрібно ігнорувати всі почуття і страх перед смер­тю. Відомо, що Піррон, вказуючи на свиню, яка під час шторму пе­ред загибеллю корабля продовжувала їсти, не звертаючи уваги на паніку, саме такий стан назвав вищою атараксією і закликав усіх домагатися такої незбентеженості, безчуттєвості, зверхності.

Давньоримська філософія - антична філософія періоду еллінізму (III-II ст. до н. е. - V-VI ст. н. е.) виникла на основі стародавньогрецької філософії.

Ідеологом прогресивних верств римської рабовласниць­кої демократії виступав Лукрецій Кар (близько 99-55 рр. до н. е.). Послідовно відстоюючи і продовжуючи матеріалістич­ну традицію Левкіппа - Демокріта та Епікура, він у філо­софській поемі «Про природу речей» дав систематичний виклад античного матеріалізму та атеїзму. Віршами, в легкій доступній для широких кіл читачів формі Лукрецій зумів розкрити в цій поемі найскладніші філософські проблеми. Він створив класичний зразок науково-популярної «дидак­тичної поезії».

Визнаючи за основу всього існуючого в світі матерію, Лукрецій відзначав, що «з матерії все виростає і все живе нею». Цілком підтримуючи і розвиваючи вчення Демокріта і Епікура про атоми, Лукрецій підкреслював, що атоми -первинне утворення матерії - вічні, незмінні, неподільні, а тому не піддаються руйнуванню і розрізняються між собою лише за формою. Усі багатоманітні явища природи поста­ють внаслідок різного поєднання і зчеплення атомів: «змінюючи свій стан, також природу змінюють вони». Ато­ми перебувають у стані невпинного руху, просторового пе­реміщення. Всесвіт безмежний, у нього немає «ні кінця, ні розмірів», він «не має меж ні з якого боку». Заперечуючи існування душі як якогось нематеріального явища, Лукрецій все-таки припускав поняггя духу чи розуму, проте лише як функцію людського тіла, заявляючи, що «дух і душа мають тілесну природу». Лукрецій виступив проти вчення Плато­на про безсмертні душі.

Філософ рішуче засуджував вади тогочасного римського суспільства. Особливо негативно Лукрецій висловлювався проти тих, хто використовував політичну боротьбу для осо­бистого збагачення: «Кров'ю співгромадян, ненаситні, майно своє множать, міри не знаючи в тім, нагромаджують вбивство на вбивство».

У сфері етики Лукрецій послідовно відстоює епікурейські принципи спокійного і щасливого життя. Засобом досягнення щастя є пізнання, яке допомагає людині звільнитися від страху перед богами.

Найбільшого поширення в Римі одержав стоїцизм (Па-нецій, Посідоній, Сципіон, Сенека, Епіктет та Марк Аврелій).

У поглядах Сенеки (близько 4-65 рр.) виявляється матеріалі­стично орієнтований дуалізм матерії і форми. Розум він вва­жає активним принципом, який надає матерії форму. Душа -це тонка матерія, змішування елементів вогню і повітря. Під впливом кініків Сенека проповідування, емоційний вплив ставить вище аргументації. Філософію він сприймає як вчен­ня про досягнення морального ідеалу і щастя, виділяючи прин­цип підкорення долі. Епіктет вважає філософію необхідною у практичному житті, щоб людина могла впорядкувати своє життя згідно з природою. Сутністю людини є розум, а у світі править світовий розум - логос (Бог). Марк Аврелій Антоній (121-180) вважає світ вічно плинним і змінним. Людина по­винна підкорити себе законам природи. Взагалі стоїчне вчен­ня, яке підкреслювало необхідність «підкорити себе» світово­му розуму - логосу-Богу багато в чому сприяло формуванню раннього християнства.

Популярним серед римської аристократії був і еклектизм. Так, Цицерон, Варрон, Філон, Боецій механічно поєднували різні філософські вчення і напрями, які навіть суперечили одне одному. Марк Туллій Цицерон (106-43 рр. до н. е.) -політик, оратор, засновник латинської філософської терміно­логії - обґрунтовує гуманну сутність і високе соціальне при­значення філософії, її зв'язок з практичним громадським життям. У етиці він намагався примирити стоїчну самодос­татність з принципом міри, вважаючи «зовнішні блага» «ба­жаними» для людського щастя. Стоїчному фаталізму Цице­рон протиставив ідею свободи волі. Кращою формою державного управління вважав «змішану», яка б містила еле­менти демократії, аристократії і монархії.

Занепад рабовласницького суспільства відбувся і у філо­софії скептицизму (Енесідем Агріпп, Секст Емпірик). Надаю­чи великої уваги аналізу суперечливості вчень інших філо­софів, вони вбачали у скептицизмі шлях до подолання догматизму. Висновок з їх скептичних поглядів: про ре­альність неможливо робити ніяких суджень, заснованих на безпосередніх даних чуття. Секст Емпірик намагався довес­ти, що скептицизм є оригінальною філософією, яка не припус­кає змішування з іншими філософськими напрямками.

У філософії останніх століть існування Римської імперії панували релігійно-містичні вчення - неопіфагореїзм (по­вернення до містики чисел), неоплатонізм (відмова від ра­ціоналізму попереднього філософського мислення), алек-сандрійська школа, які стали одним з ідейних джерел християнства. Наприклад, основою усього сущого неопла­тонік Плотін (205-270 рр.) вважає надчуттєвий, надпри­родний, надрозумний Божий принцип, від якого залежать усі форми буття (це абсолютне буття). Осягнути його мож­ливо лише завдяки «відштовхуванню» думки - екстази. Душа, за Плотіном, - це певний перехід від Божого до ма­теріального. Тіло - це кайдани, пути душі, тому треба звільнятися від тілесного, матеріального (зла). Це вили­вається у Плотіна в проповідь аскетизму. Філософія Плот-іна специфічно виявляє безвихідь і невирішеність супереч­ностей, які стають всеосяжними. Це - провісник кінця античної культури.

Філософія неоплатонічних шкіл своїм раціоналізмом, огидою до всього тілесного, акцентом на аскетизм та вчен­ням про екстаз мала великий вплив не тільки на ранньох­ристиянську філософію, а й на середньовічне теологічне мислення.

Таким чином, можна зробити певні висновки: в античності формулюється класичне уявлення про метафізичний (безпере-думовний, безпередпосилочний) характер філософії, в центрі якого стоїть онтологія як вчення про буття. Теорія пізнання та аксіологія поки що повністю підкорені онтологічній проблема­тиці, проте в рамках самої онтології формуються та суперечли­во узгоджуються натурфілософська, спекулятивно-метафізична та антропологічна лінії.

У цілому в античній філософії абсолютне знання сприй­мається як система першопочатків, в якості яких і виступає перша філософія, або метафізика. Оскільки першопочатки не можуть бути доведені або виводитися з чогось, то метафізика і являє собою метанауку, яка обгрунтовує початки не окремих наук, а наукового пізнання в цілому.

Середні віки охоплюють пер-

Розвиток метафізики в іод з II по XIV ст. У У-УШ ст. середні віки: онтологія і   греко-римська культура зміни-

теологія, Бог і Людина лася у Європі феодальною, ідео­логічним стержнем якої було християнство. Внаслідок розколу християнства в 1054 р. у Західній Європі відбувається утвердження влади католициз­му. Тому провідну роль у суспільній свідомості цього періоду починає відігравати теологія як «знання» про «найдосконалі­ше» втілення духовності - Бога; решта ж форм суспільної свідомості, насамперед філософія, починають виступати в ролі «служниць теології».

Протягом наступних століть у країнах Західної Європи ста­ло швидко зростати значення римського епископа як першого серед інших «князів церкви». З V ст. він починає іменуватись «Папою». Середньовічна філософія відобразила спосіб життя феодального суспільства, зміст якого в істотних рисах визначав­ся специфікою феодальної приватної власності. Це надавало фе­одальному способу життя вигляду сукупності «особисто-духов­них» відносин: феодал володів не землею, а людьми, що жили на ній; зрозуміло, що за таких обставин ключ до розв'язання всіх, зокрема суто «земних», проблем середньовічна філософія вбачала у сфері духу.

Середні віки - це не «темний період» у розвитку людсь­кої цивілізації і не «крок назад» порівняно з античністю, як це намагалися довести мислителі епохи Відродження. Уже в V - на початку VI ст. складається система освіти середніх віків. У V ст. Марціан Капелла зводить античну освіченість до вивчення «семи мистецтв». У VI ст. Боецій і Кассіодор розділяють її на два ступені: трипуття (граматика, риторика, діалектика (логіка) та чотирипуття (арифметика, геометрія, астрономія, музика). У ці часи великих успіхів вчені домо­глися в астрономії, оптиці. З'явилася перша астрономічна об­серваторія, млин, розвивалося шовкове прядівництво. Люди дізналися про магнітну стрілу (компас). Центрами освіти стають монастирі, при яких відкриваються школи, де, крім бо­гослов'я, вивчаються і «сім мистецтв».

За часів Карла Великого (до 814 р.) відновлюється не тільки Римська імперія, а й певні структури античної філософії. Так, Карл Великий звертається до платонівської Академії. При його дворі з'являється навчальний заклад, який отримав назву ака­демії. З того часу академією почали називати вищі навчальні заклади, хоч вони й не мали ніякого відношення до філософії Платона. У XII ст. з'являються перші університети (Болонсь­кий, Оксфордський, Паризький), які були типовими корпора­ціями, мали свою територію, юридичні права, суд. Наука се­редніх віків у Європі не була розділена мовними бар'єрами: викладання велось латинською мовою.

У кінці XI ст. християнська Європа розпочинає війну з мусуль­манською Азією. Внаслідок міжцерковних воєн відбувається знай­омство Європи з мусульманською філософією, а через неї - з учен­ням античних філософів (Платона, Арістотеля та ін.).

У Західній Європі в XI-XII ст. відбувається формування се­редньовічного міста на основі відокремлення ремесла від сільського господарства, виникнення ремісничих цехів, розвит­ку товарно-грошових відносин.

Початковий період середньовічної філософії отримав назву патристики [від лат. partis - отці (церкви); II-VIII ст. н. е.]. У цей час відбувається боротьба проти античної філософії і формуються та утверджуються фундаментальні приципи се­редньовічної філософії на базі християнсько-теологічного пе­реосмислення ідейної спадщини античності і старозавітної міфології. Представники апологетики (Тертулліан, Лактацій, Юстін, Оріген, Климент Александрійський) і «отці церкви» (Григорій Богослов, Василій Великий, Аврелій Августин) закликали правителів і освічених людей захищати переваги християнського вчення.

Тертулліан заявляв у своєму основному творі «Аполо-гетикум» («Захист») у 197 р.: «Вірую, тому що абсурдно». Приниження знання і розуму, ворожнеча до «язичницької» філософії і звеличування сліпої віри - така головна ідея праць Тертулліана. Тертулліанове поняття віри підготови­ло основу для підкорення філософії теології (вчення про віру), що було характерним для всього наступного періоду розвитку християнської філософії.

З усіх «отців церкви» найбільший вплив на розвиток філософії мав Авгу­стин Блаженний (354-430). Його го­ловними творами є «Сповідь», «Про трійцю», «Про град Божий». Він дово­див, що Бог - найвище буття. В ньому перебувають вічні ідеї, які зумовлюють існуючий у світі порядок. Бог створив світ із нічого з доброї волі, а не з необ­хідності. Людина - це малий світ, який поєднує в собі природу матеріальних речей, рослин і тварин, а також має ро­зумну душу і свободу волі. Душа людини, за Августином, є без­смертною, «першородний гріх» Адама та Єви вразив усе люд­ство і для порятунку в майбутньому житті недостатньо сил людини. Необхідний примат духовної влади над мирською, бо без церкви немає порятунку.

Августин дає принципово нове тлумачення часу, підкрес­люючи його спрямованість у майбутнє, на відміну від цикл­ічного уявлення про час в античності. Однак розуміння ним проблеми часу було історично обмеженим. Історія, за Авгус­тином, - лише короткий відрізок між двома «вічностями»: створенням світу Богом і «тисячолітнім» царством Божим на землі. «Людина, говорить він, - тимчасовий мандрівник на землі, «світильник на протягу», реальне життя - лише підго­товка до загробного. Чим швидше людина звільниться від пут земного життя, тим швидше досягне «блаженства». Подібний підхід містив у собі (хоч і у фантастично-ілюзорній формі) зародок ідеї історії, історичного поступу.

Віра в Бога - вихідний момент пізнання, за Августином. Творцем усіх ідей і понять він вважає Бога. Мислитель стверд-

Він софістичними аргу­ментами захищав рабство та приватну власність багатіїв. Бідня­кам радив любити тільки те, що не можна відняти, тобто не багатство, а Господа Бога. У вченні Августина Блаженного ви­явилась одна з основних тенденцій феодального світосприйман­ня - ідея лицемірного аскетизму, зневаги до плоті, до матерії. «Гріховному» та «тимчасовому» земному життю він протистав­ляв вічне й «блаженне» «потойбічне» існування.

Головним напрямом у розвитку філософії феодального суспільства була схоластика (від лат.: 8егіоіа8Г.іеа -шкільний, вчений), перехід до якої завершується у працях Боеція і Дамаскіна. Розквіт її припадає на ХІ-ХІІ ст. (ран­ня схоластика) і XIII ст. (пізня схоластика). Це філософія, якої навчали в школах, а з середини ХІІ ст. - в університе­тах. У подальшому слово «схоластика» стало синонімом такої науки, що була відірваною від життя, далекою від спо­стережень і дослідів та базувалась на некритичному насліду­ванні переважно церковних авторитетів.

Найбільш яскравий вияв схоластика знайшла в богослов'ї. Головною її рисою було не відкриття чогось нового, а лише тлумачення і систематизація того, що становило зміст христи­янської віри. «Святе письмо» і «Святий переказ» - ці головні джерела християнського вчення схоласти прагнули підтверди­ти, цитуючи стародавніх філософів, головним чином Арістоте-ля. Від Арістотеля середньовічне вчення запозичило і саму форму логічного викладу у вигляді різних складних міркувань та умовиводів.

Схоластика - це по суті неплідне мистецтво ведення дискусії, аргументації, класифікації. Зміст суперечки ніколи не цікавив схоласта, для нього важлива форма: дефініції визначення, розрі­знення, підкорення, підрозділи. Схоласт не шукав нічого нового, адже істина для нього - те, що давно зафіксоване релігією. Схо­ластика не зацікавлена в істині, відірвана від досліду. Тривалий час схоласти дискутували на тему: «Чи є у крота очі?», писали трактати: «Якого віку був Адам у момент його створення Бо­гом?», «Чи сплять янголи?», «Чи може всемогутній Бог створи­ти такий камінь, якого сам не зміг би підняти?».

Схоластичні хитросплетіння глушили живу думку, відволі­кали увагу людей від потреб життя та науки. Дослідницькі на­уки у середньовічній Європі були розвинуті слабко, що пояс­нювалось кінець кінцем застоєм виробничих сил та економічного життя.

Отже, для схоластики в цілому найбільш характерне підко­рення її теології, а також ідеалізм, спекулятивно-формальний метод, лицемірний аскетизм, за яким природа є тимчасовою і «тлінною темницею духу». За змістом схоластична логіка як мистецтво дискусії та аргументації є наскрізь формалістичною. Схоластика була компілятивна.

Середньовічній свідомості прита­манна двоїстість: світ розподіляється на духовний, небесний, божественний і земний, плотський, гріховний. І хоча перший (небесний) світ справжній, істинний, людина належить і до земно­го, гріховного світу. Тому філософія не може не розглядати і його проблеми. Людина середніх віків - це духовна істота, вона створена за образом і по­добою Бога. Ключ до розв'язання «земних» проблем людина шукає у сфері духовності.

Філософія середніх віків заперечує традиції кровно-родинних відносин, утверджуючи критерії духовні. «Бо нема різниці поміж юдеєм та гелленом, бо той же Господь є Господом усіх», - гово­риться у посланні св. апостола Павла до римлян [30]; у посланні до галатів він стверджує: «Нема юдея, ні грека; нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, - бо всі ви один у Христі Ісусі» [30].

Духовність виступає найвищим критерієм реальності, тілесні характеристики і потреби виступають «неістотними». Якщо людина античності - природно тілесна істота, то для середніх віків вона є духовною. Теологічна зовнішність тематики філософії хоч і була зумовлена історичною специфікою фе­одального способу життя, проте не означала припинення (чи, принаймні, істотного уповільнення) власне філософсь­кого розвитку.

У XI-XII ст. в Європі відбуваються палкі дискусії про при­роду універсалій. Універсали (від лат. universalis - загальний) -філософський термін, який вживався для позначення загальних понять (стіл, людина), на відміну від одиничних (даний конк­ретний стіл, людина). Питання про те, що існує реально - уні­версали чи окремі речі, було головним у боротьбі між номінал­ізмом і реалізмом у філософії середньовіччя. Сама постановка проблеми природи загальних понять (універсалій) була викли­кана потребами теології. Церковники ніяк не могли узгодити положення про єдність Бога і його троїстість.

Реалісти твердили, ніби універсали існують реально як сутність будь-якого буття і осягаються тільки за допомо­гою умовиводу.

Номіналісти ж вважали, що реально існують тільки пооди­нокі речі, а універсали є узагальненням того спільного, що містять окремі речі даного роду; загальні поняття не існу­ють реально, а є лише словами, іменами (звідси і їх назва, від лат. nominalis - ім'я). Згідно з цим поглядом, наприк­лад, «людина взагалі» як родова сутність не існує. Реаль­но існують тільки окремі речі. «Людина» - лише загальне ім'я, яким називається кожна окрема людина.

Видатними представниками номіналізму були Іоанн Рос-целін, П'єр Абеляр, Дуне Скотт, Роджер Бекон, Уїльям Оккам та інші мислителі, а реалізму - Ансельм Кентерберійський, Гільйом із Шампо, Фома Аквінський та інші представники теологічного напряму у філософії.

У ІХ-ХІІ ст. більшість схоластів були «реалістами», найви-датнішим з них у ІХ ст. був ірландець Іоанн Скотт (Еріуге-на). Згідно з вченням Еріугени, між справжньою філософією і релігією не може бути ніяких суперечностей. Критерієм пра­вильного розуміння священного письма він проголошує розум. Природа являє собою послідовність ступенів явлення Бога. У філософській системі Еріугени поєднується неоплатонізм з християнством. У його творі «Про розділ природи» є пантеї­стичні мотиви, спроби поєднати природу з Богом. Поряд з містичним натхненням Еріугена великого значення надає ро­зуму. Все це робило його твори підозрілими з точки зору цер­ковної ортодоксії і призвело до їх офіційного засудження як «небезпечного вчення», яке дає натхнення «єретикам».

Видатним реалістом ХІІ ст. був Ансельм Кентерберійський (1033-1109). У Ансельма реалізм набуває граничної форми. На його думку, поняття добра, істини, справедливості існують як такі реально і незалежно від понять, які оцінюються як дійсні поняття, і незалежно від дій людини. Ансельм доводив існуван­ня буття Бога. Оскільки ідея Бога існує у свідомості людей, то це значить, що існує і Бог. «Боже. Ти воістину існуєш, - гово­рив він, - бо ми й уявити тебе неіснуючим не можемо». Такий доказ буття Бога отримав назву онтологічного.

На противагу реалізму Іоанн Росцелін (1050-1110) висунув позицію номіналізму, згідно з якою реально існують лише оди­ничні, індивідуальні речі. Іоанн Росцелін завзято обґрунтову­вав номіналізм, застосовуючи його для єретичного тлумачення «святої трійці» як сукупності трьох окремих богів.

Номіналіст Беренгарій Турський (1000-1088) визнавав за реальне лише те, що ми сприймаємо нашими органами чуття і заперечував реальність загальних духовних сутностей. Він робив єретичний висновок, що в церковному обряді - причасті люди­на смакує хліб та вино, а не «тіло і кров господню», як вчить церква. Якби тіло Христа, - писав Беренгарій Турський, - було б велике, як башта, то й тоді б його вже з'їли до кінця.

Культура Середньої Азії - один з найдавніших витоків людської цивілізації. Феодальні відносини почали тут скла­датись у ІУ-УІ ст., а в ІХ-Х ст. народи Середньої Азії звільнились від арабського халіфату, почали утворюватися феодальні держави.

Арабомовна філософія середніх віків була представлена та­кими течіями: східним перипатетизмом (арістотелізмом); вчен­ням «Братів чистоти»; суфізмом; філософією мусульманської ортодоксії. Так, у другій половині Х ст. виникло таємне релігій­не об'єднання «Братів чистоти». У логіці і фізиці вони опира­лись на Арістотеля, а в медицині і психології - на Галена, в загальних філософських питаннях додержувались неоплатоні­зму. Людське пізнання досягає істини завдяки трьом способам: за допомогою органів чуття, розуму та інтуїції.

Представником східного перипатетизму (ІХ-ХІ ст.) був Аль-Кінді (800-879), який спирався на Арістотеля. Бога виз­навав лише як «відділену причину».

Найбільш видатними та прогресивними мислителями на­родів Середньої Азії та ближнього Сходу в епоху феодалізму були аль-Фарабі та Ібн-Сіна. Аль-Фарабі (870-950) - знаме­нитий математик, лікар і філософ був глибоким знавцем Арі-стотеля. Він визнавав Бога причиною буття, але оточуючий світ, на його думку, існує постійно і не залежить від потойбіч­них тіл. Матеріальний світ складається з простих елементів, мінералів, рослин, тварин, людини і небесних тіл. На Сході його називали Мудрець, Духовний Наставник, або Голова, Прави­тель. Та найбільш його знали під ім'ям, що об'єднувало ці два епітети. Чому? Можливо, тому, що виховав цілу плеяду обда­рованих філософів і був візи-рем, але можливо і тому, що як людина об'єднав у своєму житті ці дві соціальні ролі - мудре-ця-наставника і державного діяча. Він здавався відтворенням ідеалу, який вперше виник у творчому уявленні Платона, при­тягав до себе багатьох освічених людей у середньовічному му­сульманському суспільстві - ідеал вченого, який стояв на чолі «ідеального міста».

Ібн-Сіна - Абу-Алі (лат. транскрипція -Авіценна) жив у 980-1037 рр.- середньові­чний таджицький філософ, лікар та енцик­лопедично освічений вчений. Він жив у Бухарі та Ірані. Зберігаючи прихильність до ісламу, Ібн-Сіна все ж таки зіграв вели­ку роль у поширенні серед арабів, а через них і в європейських країнах філософських та наукових досліджень античного світу і, насамперед, вчення Арістотеля. Ібн-Сіна багато зробив для ут­вердження раціонального мислення та пропаганди суспільно-наукових та математичних знань. У своєму філософському вченні він зберіг матеріалістичну та ідеалістичну тенденції Ар-істотеля, хоч у деяких питаннях відступив від арістотелізму в бік неоплатонізму (реакційно-містична філософія епохи зане­паду Римської імперії, ІІІ-УІ ст.). Ідеалістична теорія ідей Платона у неоплатонізмі набула форми вчення про містичну еманацію (випромінювання, витікання) матеріального світу з духовного першопочатку. Ця філософія є ворогом християн­ства і містить численні елементи «східної магії» і міфології. Неоплатонізм вплинув як на християнство, так і на мусуль­манство. Ібн-Сіна самостійно розвивав логіку, фізику, мета­фізику, визнаючи вічність матерії, розглядаючи її як причи­ну різноманітності окремих речей та виступаючи проти астрологічних та інших забобонів. Його основний твір -«Книга знання» містить короткий виклад логічних і фізич­них поглядів Ібн-Сіни, який уславився під латинізованим ім'ям Авіценна. Найбільш яскраво виявився Ібн-Сіна в ме­дицині та філософії. Основна його праця з медицини - «Ка­нон лікарської науки». Це дійсно енциклопедія медичних знань. Протягом п'яти віків «Канон» є настільною книгою для лікарів як на Сході, так і на Заході.

Авіценну називають «другим вчителем» після Арістотеля. Ібн-Сіною написано двісті праць, п'ятдесят з них присвяче­но філософії. Філософія Ібн-Сіни - наука про буття. Пред­мет її - це не часткові прояви буття, а буття в цілому. Він ділить філософію на три частини: фізику (вчення про приро­ду), логіку (вчення про закони мислення), метафізику (бут­тя світу в цілому).

Як великий вчений, практик, лікар Ібн-Сіна визнавав існу­вання об'єктивної природи. У своїх працях він дотримувався точки зору фактів, експерименту, він часто покидав позиції іде­алізму і релігії, ставав на точку зору матеріалізму. У вченні про логіку Ібн-Сіна в основному розділяє погляди Арістотеля. Він багато зробив, щоб представити логічне вчення великого філо­софа. Ібн-Сіна хотів вирішити суперечку між номіналізмом і реалізмом, доводячи, що загальне поняття існує в одиничних предметах, загальне - це абстракція.

Центральне місце в метафізиці Авіценни посідає теорія еманації, згідно з якою світ не створений Богом, а виник з ньо­го природно, шляхом еманації, тобто не безпосередньо, а через ряд породжених ним «розумів».

Філософська спадщина Ібн-Сіни мала вплив на розвиток філософії трьох культурних ареалів: мусульманського Сходу, мусульманського Заходу, християнського Заходу.

Видатним представником арабомовної філософії Заходу був Ібн-Рушд Аверроес (1126-1198) - медик, що жив на території Іспанії. Сучасники говорили: Арістотель пояснив природу, а Аверроес - Арістотеля. Він вчив, що матеріальний світ не­скінченний у часі, але скінченний у просторі. Бог не міг ство­рити світ з нічого. Бог у нього тотожний природі. Все знахо­диться в русі. Рух вічний.

Арабський арістотелізм був тісно пов'язаний з конкретни­ми науками - медициною, астрономією, математикою, і його меншою мірою намагалися пристосувати до Корану, ніж на Заході - до Біблії: Фарабі, Ібн-Сіна, не кажучи вже про Ібн-Рушда, прямо вчили про вічність.

Ібн-Рушд - засновник теорії «двоїстої істини». Істина філософії і істина релігії не виключають одна одну, вони розглядають різні сфери буття. Філософія - сферу теорії, релігія - сферу практики.

Вирішуючи питання про універсалі, він стверджував, що реально існують лише окремі речі, універсали - назви речей. Велику увагу приділяв розвитку логіки. Людина може пізнати абсолютну істину поступово. Він не заперечував існування релігії, але розмежовував сфери дії філософії та релігії.

Завдяки перекладам творів Ібн-Рушда латинською мовою, аверроїзм поширився у Західній Європі. Прихильниками авер­роїзму були Сігер Брабантський, Боецій Дакійський, Жан Жан-ден, які у XIII і XIV розвивали ідеї Аверроеса у Франції, Іспанії та Італії. Особливого значення вони надавали аверроїстській теорії двоїстої істини, обґрунтовуючи незалежність філософсь­кого знання від теології, божого натхнення.

До кінця XI ст. офіційно сформувалась специфічна філосо­фія християнського феодалізму - схоластика, завданням якої було обґрунтування, систематизація та захист офіційної церков­ної ідеології шляхом штучних, формально-логічних хитросп­летінь. Схоластика пропагувала релігійний фанатизм, нетер­пимість до вільної науки, їй притаманні ідеалізм та формалізм.

Якщо зміст ранньої схоластики було викладено у творах Ансельма Кентерберійського, то розробкою її форми займав­ся його молодший сучасник - француз П'єр Абеляр (1079­1142). Завдяки йому в межах номіналізму народилася тенден­ція раціоналістичного філософського аналізу теологічних положень, що об'єктивно призвела до звільнення філософії від ролі «служниці теології». У книзі «Так і ні» Абеляр вказує на суперечності, які є не тільки у творах авторитетних церковних авторів, а й у самому святому письмі. Вихідним положенням Абеляра було: «Розуміти, щоб вірити».

Роджер Бекон (1214-1294) одним з перших наполягав на необхідності дослідницького вивчення природи. Основним зна­ряддям і джерелом знань Роджер Бекон вважав дослід, логічне мислення, авторитет. Цінність авторитету і навіть логічного мис­лення залежить від досвіду. На допомогу йому повинні бути залучені вищі способи пізнання - філософія та богослов'я.

Захищаючи тезу про реальне існування одиничних пред­метів і заперечуючи окреме від людини існування загальних понять (універсалій), номіналіст Дунс Скотт (1260-1309) по­слідовно шукав шляхи відновлення зв'язку між матерією і ду­хом. Дуне Скотт розглядає питання про стосунки богослов'я й філософії. Власний предмет богослов'я - Бог, предмет філософії (метафізики) - буття. Пізнання Бога за допомогою філософії обмежене. За твердженням мислителя, Бог - чиста форма. Але всі останні істоти і речі складаються не тільки з форми, а й з матерії. Душа, згідно з Дунсом Скоттом, - це форма людського тіла. Вона створюється Богом за народження людини і під час її життя невідокремлена від тіла. Вона є єдиною і безсмертною. У вченні про пізнання Д. Скотт підкреслював активність душі, але вчив, що над усіма видами діяльності людини панує не ро­зум, а воля, яка вища за нього.

Могутність римської церкви у ХІІІ ст. досягла найвищо­го рівня. У той же час посилилась ідеологічна боротьба у формі єресі, особливо у французькому місті Альбі (рух альбігійців). Для боротьби з небезпечною єрессю було сфор­мовано суд інквізиції. Римська церква вирішила укріпити свою «теоретичну» базу, створила університети, переклала на ла­тинську мову твори Арістотеля, застосувавши їх для захис­ту та обґрунтування католицизму.

Найбільш відомим реалістом ХІІІ ст. був Фома Аквінський, відомий своєю працею «Сума теології», яка стала своєрідною ен­циклопедією середньовічного світогляду. Фома Аквінський (1225-1274) походив з італійського графського роду, отримав освіту в Неаполітанському, а потім і Паризькому університетах.

Мета вчення Фоми - показати, що ро­зум і віра відрізняються один від одного. Всупереч вченню аверроїстів про двоїсту істину, Фома Аквінський стверджує, що суперечність, яка існує між двома поло­женнями, означає, що одне з них хибне. А оскільки у «Божому натхненні» не може бути нічого помилкового, то можна стверджувати, що помиляється розум, а не віра, філософія, а не богослов'я. Гармо­нія віри і розуму у розумінні Фоми Аквінського означає підпорядкування другого першій. Він стверджував: якщо людський розум виявляє нездатність раціонально осягнути зміст тих або інших «божественних» істин, то він повинен «упокорено» схилитися перед вірою. Фома Аквінський виз­нає відмінність філософії від релігії, що полягає в методах досягнення результатів. Філософія настільки нижча від тео­логії, наскільки людський розум нижчий від божественного. Деякі з догматів теології, на його думку, можуть бути дове­дені філософією (буття Бога, безсмертя душі). Аквінський висунув п'ять доказів буття Бога.

Перший доказ виходить із існування руху. Все, що ру­хається, має причину руху, саморух предмету неможли­вий, першоосновою руху є Бог.

Другий доказ виходить із розуміння «продуктивної» при­чини, першопричиною є Бог.

Третій доказ існування Бога виходить із необхідності існування всього.

Четвертий - із існування абсолютного мірила - Бога.

П'ятий доказ виходить із цілеспрямованості: має бути той, хто цілеспрямовує буття світу, і це є Бог.

У своєму вченні Фома використовував ідеї Арістотеля. Згідно з Фомою Аквінським, матерія не може існувати окремо від форми, але форма може існувати окремо від матерії. Це оз­начає, що ніщо матеріальне не може існувати незалежно від вищих форм, тобто Бога, а Бог - чисто духовна сутність.

Вчення Фоми Аквінського отримало назву томізму (латинсь­кою Фома вимовляється як Тома). За життя Фоми церква не дуже схвально ставилася до його вчення, але уже у 1323 р. його було зараховано до рангу святих. У 1879 р. вчення Фоми було прого­лошено Папою Левом XIII офіційною доктриною католицької церкви. З XX ст. на його основі розвивається неотомізм.

XIV ст. було ознаменовано новим плідним для філософії і науки підйомом номіналізму. Видатним представником но­міналізму цього періоду був Уїльям Оккам. Він стверджу­вав, що універсалії існують тільки після речей, у розумі лю­дини, вони відображають загальне в речах. За вченням Ок-кама тільки чуттєве наочне знання (інтуїція) може засвідчи­ти існування чого б то не було і тільки воно одне осягає факти. Вчення про роль чуттєвої інтуїції і досвід в процесі пізнання пов'язано в Оккама з вимогою простоти пояснен­ня (принцип економії або бережливості).

Він поділив науки на «реальні» і «раціональні». Реальні на­уки розглядають поняття з точки зору їх відношення до речей. Раціональні ж науки - з точки зору їх співвідношення не з ре­чами, а з іншими поняттями. Таким чином, номіналізм Оккама був подвійним. З одного боку, Оккам розвинув плідне вчення про досвід як джерело пізнання, а з іншого - обмежив способи пізнання знаками. Тим самим він створив у своїй школі умови для подальшого розвитку формальної логіки.

Оккам відкрито піддав критиці папство, вважаючи його тимчасовою конструкцією. Папи не без гріха, вони не є намісни­ками Христа на землі. Духовна і мирська влада мають існувати окремо, а духовна влада має обмежитися лише церковними справами, релігійними проблемами.

Уїльям Оккам виявляв новий філософський дух, проти­лежний класичній схоластиці. Номіналізм Оккама практич­но розділяє теологію і філософію, віру і науку, розриває їх зв'язок, який протягом віків укріплювався і розвивався схо­ластикою.

Таким чином, у середні віки онтологія як вчення про бут­тя теологізується, адже, розвиваючи тезу Арістотеля про бо­жественний першопочаток, філософи середньовіччя вклада­ють в це зовсім інший зміст. У Арістотеля Бог хоча і є причиною світу, проте тільки цільовою причиною, яка задає загальну тенденцію розвитку світу, але він не виступає пря­мою причиною фізичних речей. У християнській же теології Бог - творець і причина всього існуючого, це першосутність, від якої залежать всі інші сутності. Філософія стає не просто любов'ю до мудрості, а перш за все - любов'ю до Бога, адже мудрість вважається знанням речей божественних. Оскіль­ки саме божественне виступає в якості першопочатку, то теологія спирається на абсолютну достовірність, що походить від Бога, надаючи достовірності і іншим наукам.

Таким чином, характерними рисами філософії середньовіч­чя можна вважати такі.

Вона була служницею богослов'я, теології. В основі хрис­тиянського монотеїзму лежать два найважливіші принципи: ідея творення та ідея натхнення. Вони обумовлюють існуван­ня єдиного особистого Бога. Ідея творення лежить в основі середньовічної онтології, а ідея натхнення складає фундамент вчення про пізнання. Звідси випливає залежність середньовіч­ної філософії від теології, а всіх середньовічних установ - від церкви. Придушування церквою свободи думки призвело до панування авторитаризму і догматизму у середні віки.

Філософія того періоду залишалась відокремленою, чужою для суспільства, оскільки була відсутня вільна особа і розвинуті товарно-грошові відносини - фактори, які складають передумо­ви раціонального. Філософія писалася латинню, а тому залиша­лася вченням вузького кола людей, церковників.

Середньовічна філософія являє собою синтез двох тра­дицій: християнського вчення і античної філософії. Стверджу­ючись, християнство для обгрунтування своїх догматів запози­чило античну ідею раціонального, використовувало твори античних філософів.

Особливістю середньовічної філософії була і боротьба но­міналізму і реалізму протягом кількох віків як вияв давньої боротьби матеріалізму і ідеалізму.

Специфічною формою філософії у середні віки була схо­ластика. Незважаючи на те що важливу роль в ній відігравало обґрунтування догматів віри, вона все ж таки мала певне пози­тивне значення: це, насамперед, відновлення після тривалої перерви античної спадщини, розробка проблем пізнання, а та­кож теорія «двоїстої істини», яка веде до звільнення філософії з-під впливу релігії. Наука і віра, теологія і філософія почина­ють розвиватися згідно зі своїми власними закономірностями, що є основою усієї нової культури.