2.1. фінансова політика й фінансовий механізм

Фінанси являють собою економічну категорію, що динамічно розвивається та носить історичний характер. У міру розвитку суспільного виробництва й історичного прогресу змінюються фінансова політика держави, підприємств, форми фінансових відносин, удосконалюється механізм використання фінансів у суспільному виробництві.

Фінансова політика – це сукупність державних заходів щодо мобілізації фінансових ресурсів, їхнього розподілу й використання для здійснення державою своїх специфічних функцій. Ця політика проводиться шляхом акумуляції централізованих і децентралізованих коштів та їхнього використання на основі фінансового законодавства країни. Основне значення при цьому мають методи мобілізації доходів і витрат коштів через Державний бюджет.

В окремі історичні періоди фінансова політика спрямовується на мобілізацію фінансових ресурсів у більшості на окремо визначені цілі, наприклад:

– ведення воєнних дій;

– утримання державного апарату;

– покриття платежів за державним боргом;

– збільшення витрат на освіту, охорону здоров’я, соціальне забезпечення, підвищення рівня життя народу;

– посилення контролю за мірою праці й мірою споживання.

Фінансова політика складається з двох взаємозалежних напрямків діяльності держави:

– в галузі оподаткування й регулювання структури державних витрат з метою впливу на економіку здійснюється фіскальна політика;

– в галузі регулювання бюджету за способами його наповнення й напрямками витрати коштів здійснюється бюджетна політика.

Окремо, як одну із складових фінансової політики, слід визначити постійне сприяння розвитку виробництва, підтримання підприємницької діяльності та забезпечення певної забезпеченості населення, що визначається державою і регулюється усіма учасниками відтворювального процесу.

Механізм, що дозволяє здійснювати ту або іншу фінансову політику держави, складається із сукупності фінансових ресурсів, що перебувають у його розпорядженні, й методів державного регулювання економіки за допомогою цих ресурсів.

Джерелами фінансових ресурсів держави є сукупний суспільний продукт (ССП) і національний доход (НД).

Фінансові ресурси держави складаються з конкретних складових частин:

– державних доходів, які концентруються в бюджетах центрального уряду й місцевих органів влади, затверджуються в законодавчому порядку, витрачаються відповідно до функцій держави. Основними методами їхньої мобілізації є податки, внески в обов’язкові бюджетні фонди, надходження від державної власності, позики й емісія грошей (бюджетна емісія);

– позабюджетних коштів, які перебувають у розпорядженні фірм, установ, агентств, пов’язані з цільовими витратами держави, виступають у вигляді самостійних фондів. Кошти цих фондів розширюють можливості державного регулювання економіки й здійснення соціальних заходів;

– ресурсів, які використовуються підприємствами з метою простого й розширеного відтворення, соціального розвитку кожного з них, а також матеріального стимулювання найманих робітників і збільшення доходів власників. Ці ресурси функціонують усередині підприємств у вигляді прибутку, амортизаційних відрахувань і різного роду спеціальних фондів, що створюються на підприємстві.

Фінансові ресурси використовуються за двома формами:

– у фондовій формі фінансові ресурси використовуються на формування фондів для фінансування інвестиційних програм у народному господарстві, соціального захисту населення, здійснення екологічних, науково-технічних та інших заходів держави й суб’єктів господарювання;

– у нефондовій формі задля здійснення розрахунків, платежів, кредитування, страхування.

При визначенні джерела формування й напрямків використання фінансових ресурсів варто розрізняти поняття «фінансові ресурси», «грошові кошти» і «грошові фонди».

Грошові кошти є більш широким поняттям, ніж фінансові ресурси, які становлять тільки частину грошових коштів в обороті держави й підприємств.

Грошові фонди, у свою чергу, – тільки частина фінансових ресурсів, сформована у фондовій формі, що є найбільш стабільною й ліквідною частиною фінансових ресурсів.

Фінансові ресурси, матеріальну основу яких становлять гроші, мають тимчасову цінність, що характеризується їхньою купівельною спроможністю й обігом коштів як капіталу, що дозволяє одержувати доход із цього обороту.

Оцінка зміни цієї тимчасової цінності, тобто вартості фінансових ресурсів, провадиться за допомогою перерахунку теперішньої вартості капіталу до її майбутньої вартості та навпаки.

Розрахунок може бути зроблений:

– шляхом дисконтування доходу через застосування дисконтного множника;

– шляхом визначення нарощеного капіталу.

Держава залучає фінансові ресурси для регулювання економіки, використовуючи ряд методів:

– субсидування окремих галузей, регіонів, видів господарської діяльності або господарюючих суб’єктів;

– закупівлі необхідних на даному етапі розвитку економіки продукції, товарів, робіт, послуг за державними тендерами;

– кредитування окремих господарюючих суб’єктів через банківську систему за рахунок мобілізованих тимчасово вільних фінансових ресурсів інших підприємств та організацій;

– фіскальної політики, що дозволяє створювати централізовані фінансові ресурси держави й формує Державний бюджет.

За допомогою фінансового регулювання держава також впливає на платоспроможний попит населення, темпи нагромадження, реалізацію продукції, товарів, робіт, послуг, рух товарів і капіталів між країнами, галузеву й територіальну структуру макроекономіки.

Всі ці методи в сукупності впливають на тенденції економічного розвитку країни в цілому.

Кожний з перерахованих методів фінансового регулювання припускає використання різноманітних прийомів.

В галузі оподаткування, наприклад, державою використовується проведення певної митної політики, встановлюються податкові знижки й пільги, періодично змінюються ставки податків і способи їхнього стягнення, проводиться повернення окремих сплачених податків або відстрочка їхнього платежу.

Закупівлі продукції, товарів, робіт, послуг, з одного боку, забезпечують украй необхідні потреби в них державних органів, а з іншого – забезпечують суб’єктам господарювання, товаровиробникам гарантовану реалізацію й оплату їхньої продукції, товарів, робіт, послуг у розмірах, обумовлених тендерною документацією.

Субсидування галузей, регіонів, видів діяльності або господарюючих суб’єктів спрямовано не тільки на забезпечення їхнього економічного розвитку, але й на підвищення життєвого рівня населення, оскільки надає можливість зниження ціни на окремі види товарів, робіт, послуг.