Фінанси підприємств - Навчальний посібник (Ткаченко С.А.)

17.2. банківське кредитування

Кредитна система – це сформована в країні сукупність кредитних відносин, форм і методів здійснення кредитних операцій, а також діючі в ній кредитні установи. В Україні дворівнева кредитна система, що складається з Національного банку України (НБУ) та комерційних банків і фінансово-кредитних інститутів. Банківська система України містить у собі НБУ, кредитні організації, а також філії й представництва іноземних банків на її території.

Основними цілями діяльності НБУ є захист і забезпечення стабільності національної валюти – гривні, розвиток і зміцнення банківської системи України, забезпечення ефективності й безперебійності системи розрахунків. НБУ виконує наступні функції:

– розробляє й проводить у взаємодії з урядом України єдину державну грошово-кредитну політику, використовуючи економічні важелі для регулювання грошової маси в обігу. Забезпечує готівково-грошовий обіг шляхом організації виробництва, перевезень і зберігання банкнот і монет, встановлює правила інкасації готівки й порядок ведення касових операцій;

– монопольно здійснює емісію грошових коштів й організує їхній обіг. Випуск грошей в обіг – одне з головних джерел грошових коштів НБУ;

– організує систему рефінансування комерційних банків, тобто надає їм кредити, у зв’язку з чим є кредитором останньої інстанції;

– встановлює правила, терміни й стандарти здійснення безготівкових розрахунків, координує, регулює й ліцензує організацію розрахункових систем;

– розробляє правила проведення банківських, у тому числі кредитних, операцій, обліку й звітності для банківської системи. Правила кредитування передбачають контроль із боку банків щодо своєчасного повернення кредитів і їхнього цільового використання;

– здійснює державну реєстрацію кредитних організацій, їхнє ліцензування, встановлює економічні нормативи, у тому числі для регулювання банківських ризиків. Здійснює нагляд за діяльністю комерційних банків з метою забезпечення стійкого функціонування банківської системи й захисту інтересів вкладників;

– здійснює реєстрацію емісії цінних паперів кредитними організаціями;

– здійснює валютне регулювання, ліцензування, порядок здійснення розрахунків і валютний контроль;

– складає платіжний баланс країни для контролю стану зовнішньоекономічної діяльності, платежів і золотовалютних резервів.

Доходи банків виникають у ході здійснення його операцій і складаються:

– із процентних доходів, тобто нарахованих і отриманих відсотків за кредити;

– непроцентних доходів, до яких належать плата клієнтів за розрахунково-касове обслуговування, комісійні винагороди за переказні, інкасові, акредитивні й інші операції, доходи від надання трастових, інформаційних, консультаційних послуг, від операцій з валютними цінностями, здачу в оренду майна, банківських сейфів.

Витрати банку також поділяються на такі:

– процентні витрати, пов’язані з нарахуванням і сплатою відсотків по притягнутих і позикових коштах. Їхній розмір залежить від обсягу залучення ресурсів, структури депозитної бази, позикового рівня процентної ставки щодо притягнутих ресурсів;

– непроцентні витрати, пов’язані з операціями із цінними паперами, валютними операціями, сплатою комісійних винагород і утриманням банку, тобто заробітна плата з нарахуваннями, відрядження, утримання і ремонт будинків, представницькі, поштові, телеграфні й інші витрати, реклама.

Не включаються до витрат банку й сплачуються за рахунок його чистого прибутку визнані штрафи, пені, неустойки за порушення банком умов договорів, витрати по відшкодуванню клієнтам збитку, збитки від розкрадань, прорахунків, нестачі за касовими операціями, прийняті фальшиві грошові квитки.

Банківські операції поділяються на пасивні операції щодо залучення банківських ресурсів, необхідних для проведення кредитних та інших операцій, і активні операції щодо розміщення власних і залучених ресурсів банку з метою одержання прибутку, тобто власне кредитування.

Найпоширенішим видом кредиту є банківський кредит. Підприємства можуть одержувати в банках кредити як у національній, так і в іноземній валюті при наявності спеціального дозволу НБУ й направляти їх на фінансування основного й оборотного капіталу й викуп приватизованого майна.

Чинним законодавством заборонено надавати кредити на покриття збитків від господарської діяльності, на формування й збільшення статутних фондів банків, для внесення платежів у бюджет і позабюджетні фонди. Не можуть також одержати кредит підприємства, проти яких порушена справа про банкрутство, за контрактами, де не передбачена захищеність позичальника від можливих витрат, пов’язаних із затримкою постачання товарів, при наявності в позичальника простроченої заборгованості щодо раніше отриманих кредитів.

Розрізняють такі види кредиту:

1. Терміновий кредит видається повністю негайно після укладення кредитного договору. Його погашення здійснюється періодичними внесками або одноразовим платежем після закінчення терміну кредитування.

2. Кредитна лінія означає згоду банку видавати кредит протягом певного періоду часу, наприклад, протягом року, частинами в розмірах, що не перевищує заздалегідь обговореної суми. Відрита кредитна лінія дозволяє підприємству оплачувати за рахунок кредиту будь-які розрахункові документи, передбачені кредитним договором, і одержувати кредит без додаткових переговорів з банком і інших формальностей. Однак за банком зберігається право припинити дію кредитної лінії у випадку погіршення фінансового стану позичальника, тому вона відкривається підприємствам зі стійким фінансовим станом і гарною репутацією. Розрізняють сезонну кредитну лінію, що відкривається при періодичній нестачі власних оборотних коштів підприємства, пов’язаній із сезонністю виробництва або необхідністю створення запасів товарів на складі. При відкритті такої кредитної лінії банк в обов’язковому порядку вимагає від підприємства забезпечення. Постійно обновлювана кредитна лінія відкривається підприємствам при постійній нестачі оборотних коштів, в обсягах, необхідних для поновлення процесу виробництва, на термін не більше року. Така кредитна лінія відкривається під заставу майна або іншу гарантію.

3. Овердрафт – це короткостроковий кредит, що видається банком надійному клієнтові понад залишки коштів на його поточному рахунку в межах заздалегідь обумовленої суми шляхом дебетування цього рахунку. Або банк відкриває підприємству спеціальний контокорентний рахунок, з якого в межах ліміту здійснюються всі його операції. На цьому рахунку, з одного боку, відображаються платежі за дорученням підприємства й погашення кредиту банку, а з іншого, грошові кошти, що надходять на користь підприємства у вигляді виручки від реалізації й наданого кредиту. Таким чином, контокорент – це об’єднання позикового і поточного рахунків, що може мати як дебетове, так і кредитове сальдо. За овердрафтом встановлюються найвищі в банківській практиці відсотки, банк може в будь-який момент переглянути ліміт кредиту, припинити кредитування й стягнути штраф за перевищення ліміту кредиту. Однак відсотки за таким кредитом стягуються тільки за дні фактичного використання контокорентного рахунку, і підприємство може скористатися кредитом у будь-який момент без укладання додаткового кредитного договору.

4. Кредит під облік векселів – це короткостроковий кредит, що банк видає пред’явникові векселів, з огляду на те, що вони скуповуються, до настання строку їхнього погашення. При цьому пред’явникові виплачується номінальна вартість векселя за мінусом дисконту. Перевагами такого кредиту для підприємства є гарантія того, що кредити, надані підприємством своїм покупцям, можуть бути рефінансовані банком за вигідною процентною ставкою, та й у зв’язку із солідарною відповідальністю за векселем банк не вимагає від підприємства додаткових гарантій. Обліковий кредит видається на підставі заяви підприємства щодо дисконтування векселів і відповідного договору, який банк укладає із власником векселів після ретельної перевірки фінансового стану й репутації векселедавця й векселедержателя. Погашення вексельного кредиту здійснюється в день оплати векселя платником (трасантом). У випадку його неплатоспроможності відповідальність за зобов’язання несе пред’явник векселя й інші особи, що мають за ним солідарну відповідальність. Дисконтуючи вексель у банку, власник векселя робить іменний індосамент на користь банку.

Крім кредитних операцій, банки надають підприємствам ряд кредитно-гарантійних послуг:

1. Акцептна операція полягає в тому, що банк надає право солідному клієнтові виписувати векселі під акцепт банку, тобто під гарантію їхньої оплати в певний строк за свій рахунок. Акцептний кредит – це позика, що передбачає акцептування банком інкасованої підприємством-позичальником тратти за умови її надання до банку до настання терміну оплати. Особливість цього кредиту в тому, що банк видає не кошти, а гарантію оплати векселя й стає першим боржником, виконуючи умовне зобов’язання оплати у випадку невиконання своїх зобов’язань векселедавцем. Акцептний кредит, на відміну від дисконтування векселів, видається векселедавцю і виступає як гарантійна послуга, носить короткостроковий характер і використовується для фінансування оборотних коштів переважно в сфері зовнішньої торгівлі. Цей кредит дешевший в порівнянні з дисконтом, оскільки банку сплачується тільки комісійна винагорода.

2. Аваль – це вексельне поручительство, тобто напис на векселі, який свідчить, що боржник за векселем передає його в довірче користування іншій особі, тобто авалісту, що відповідає за виконання перед кредитором зобов’язань позичальника, тобто векселедавця. Авальний кредит – це позика, за якою банк бере на себе відповідальність щодо зобов’язання підприємства у формі поручительства або гарантії. Підприємство – одержувач платежу, як і при акцептному кредиті, одержує від банку-гаранта, тобто аваліста, умовне платіжне зобов’язання. За цей кредит банк одержує комісійні, розмір яких залежить від виду вимог, що випливають із гарантії й строку її дії, і відсоток за діючими ставками. Принципова відмінність авального кредиту від акцептного кредиту полягає в субсидіарній відповідальності за ним, тобто банк несе тільки додаткову відповідальність. Банківський аваль полегшує облік векселів і їхній обіг, оскільки при авалі облік і переоблік таких векселів іншим банком здійснюється в безумовному порядку.

Послугами кредитного характеру, які здійснюють банки, є операції факторингу. Це система фінансування переуступки боргу, при якій підприємство – постачальник товарів переуступає короткострокові вимоги щодо торговельних операцій комерційних банків. В основі факторингової операції лежить принцип придбання банком рахунків-фактур підприємства-постачальника за відвантажену продукцію або передачу банку постачальника права вимоги платежів з покупця за неї.

У факторингових операціях беруть участь три сторони:

– факторингова компанія – спеціалізована установа, що купує пари-фактури у своїх клієнтів;

– клієнт (постачальник товару, кредитор) – промислова або торговельна фірма, що уклала угоду з факторинговою компанією;

– підприємство (позичальник) – фірма-покупець товару.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 17.1. Схема організації факторингової угоди

Операція вважається факторинговою тоді, коли вона відповідає, принаймні, одній з наступних умов:

– наявність кредитування у формі оплати позикових зобов’язань;

– облік дебіторської заборгованості підприємства-пос­тачальника;

– інкасація дебіторської заборгованості підприємства-постачальника;

– страхування підприємства-постачальника від кредитного ризику.

Підприємству відкривається факторинговий рахунок для обліку всіх операцій за факторингом на підставі договору, що укладається після перевірки банком підприємства-постачальника з погляду якості й стійкого попиту на реалізовану продукцію, стійких темпів росту її виробництва й дотримання встановлених умов її продажу, стійкого фінансового стану підприємства і його гарної ділової репутації. Перевагами факторингу є більша гарантія стягнення дебіторської заборгованості, надання продавцю короткострокового кредиту, зменшення його кредитних ризиків і можливість оперативного поліпшення фінансового стану. Недоліком його для підприємства є висока вартість у порівнянні зі звичайним кредитом. Факторингові операції класифікуються:

– за місцезнаходженням їхніх суб’єктів – на внутрішні, тобто здійснювані усередині країни, і зовнішні, коли одна зі сторін розташована за рубежем;

– за способом повідомлення дебітора – відкритий (конвенційний) факторинг, коли постачальник повідомляє покупця про переуступку боргу, і закритий (конфіденціальний), коли ніхто з контрагентів постачальника не знає про переуступку боргу банку;

– за формою взаємин підприємства й банку – факторинг із правом регресу, що дозволяє банку повернути підприємству-постачальникові розрахункові документи, від оплати яких відмовився покупець, і вимагати повернення позики, і без права регресу, коли банк бере на себе весь ризик неплатежу;

– за повнотою надання послуг – повний факторинг із наданням додатково лише факторингових послуг, а також аудиторських послуг і повного управління борговими зобов’язаннями, і частковий факторинг у вигляді оплати банком тільки рахунків-фактур постачальника;

– за ступенем охоплення факторингом реалізованої продукції – факторинг всієї продукції або тільки її частини;

– за порядком оплати розрахункових документів – факторинг із попередньою їхньою оплатою й факторинг без попередньої оплати, коли банк зобов’язується оплатити передані йому розрахункові документи тільки після оплати їх боржником.

Таблиця 17.1.

Класифікація факторингових операцій

Ознаки класифікації

Види факторингових операцій

1. Місцезнаходження суб’єктів факторингових операцій

1.1. Внутрішній факторинг

 Зовнішній факторинг

2. Ступінь охоплення факторингом реалізованої продукції

2.1. Оплата всієї продукції

2.2. Оплата частини продукції

3. Спосіб повідомлення дебіторів

3.1. Конвенційний факторинг

3.2. Конфіденційний факторинг

4. Форма взаємин підприємства й банку

4.1. Факторинг із правом регресу

4.2. Факторинг без права регресу

5. Повнота надання послуг

5.1. Повний факторинг

5.2. Частковий факторинг

6. Порядок оплати розрахункових документів постачальника

6.1. З попередньою оплатою

6.2. Без попередньої оплати

Підприємства одержують кредити в банку на умовах зворотності, терміновості, платності, забезпеченості, цільового характеру, тобто з дотриманням основних принципів кредитування. Виникнення кредитних відносин між підприємством і банком можливо за таких умов:

– учасники кредитного договору повинні бути юридичними особами й функціонувати на умовах комерційного розрахунку;

– позичальник повинен бути власником майна або мати право на користування й розпорядження ним;

– необхідна наявність економічних і юридичних гарантій повернення кредиту після визначеного терміну;

– кредитор повинен бути також зацікавлений у видачі кредиту, як і підприємство в його одержанні, тобто повинні збігатися інтереси суб’єктів господарювання.

Процедура одержання кредиту складається з наступних етапів:

1. Попередні переговори, у ході яких банк виражає готовність прийняти документи підприємства для розгляду.

2. Підприємство звертається до банку і надає для розгляду наступні документи: заяву про видачу кредиту. Нотаріально завірені статут підприємства, установчий договір, свідоцтво про реєстрацію, договір на оренду землі або інші документи, що засвідчують право власності на землю або тимчасове користування нею. Довідку банку про розмір сплаченого статутного фонду й виписки з поточних і валютних рахунків підприємства. Фінансову звітність підприємства, висновок аудиторської фірми щодо його фінансового стану, бізнес-план. Підтвердження наявності складських і виробничих приміщень і потужностей, наявності застави, поручительства або гарантії й документи, що підтверджують право власності на закладене майно. При довгостроковому кредитуванні інвестиційних проектів банк може вимагати пред’явлення додаткових документів: зведеного кошторису на будівництво, відомостей про договірні ціни, контрактів на виконання будівельних робіт, постачання й монтаж обладнання, документів щодо відводу земельної ділянки, дозволу державного архітектурно-будівельного контролю на проведення будівельних робіт, висновків відомчої, екологічної, енергетичної експертизи й органів контролю за охороною праці тощо.

3. Банк вивчає формальну й неформальну інформацію щодо підприємства, оцінює його ділову репутацію й імідж, аналізує кредитоспроможність підприємства, вивчає його фінансовий стан і визначає міру ризику кредитування, визначає перспективи розвитку підприємства, перевіряє наявність джерел і гарантій погашення кредиту.

4. Підписання кредитного договору між підприємством і банком.

5. Контроль банку за використанням кредиту й виконанням умов кредитного договору.

Для аналізу кредитоспроможності підприємства-пози­чальника банк використовує систему показників, які відображають розміщення й джерела оборотних коштів підприємства й результати його фінансово-господарської діяльності. В Україні критерії оцінки фінансового стану підприємства-позичальника визначаються кожним комерційним банком самостійно. Загальними напрямками такої оцінки є:

1. Фінансові коефіцієнти, що дають можливість оцінити фінансовий стан і ефективність роботи підприємства. До таких коефіцієнтів належать:

– коефіцієнти ліквідності, у тому числі абсолютної, швидкої й загальної ліквідності, коефіцієнт покриття, що свідчать про здатність підприємства виконати свої короткострокові зобов’язання. Ці коефіцієнти розраховуються як відношення суми активів підприємства в різному ступені їхньої ліквідності до суми його поточних зобов’язань. Чим вище значення цих коефіцієнтів, тим вища платоспроможність підприємства;

– коефіцієнт фінансової незалежності, що розраховується як відношення суми довгострокових і короткострокових зобов’язань і майбутніх платежів до валюти балансу, і коефіцієнт заборгованості, що розраховується як відношення тих же показників у чисельнику дробу до суми власного капіталу в його знаменнику. Ці коефіцієнти показують, у якій мірі діяльність підприємства фінансується за рахунок позикових коштів. Чим нижче значення цих коефіцієнтів, тим менший кредитний ризик банку;

– коефіцієнт маневреності власних коштів, обумовлений як відношення валюти балансу за винятком необоротних активів до валюти балансу. Оборотність дебіторської заборгованості й виробничих запасів у днях характеризують, наскільки ефективно підприємство використовує свої активи;

– коефіцієнти прибутковості характеризують загальну ефективність діяльності підприємства. Рентабельність продукції визначається як відношення суми прибутку від її реалізації до собівартості реалізованої продукції. Рентабельність реалізації визначається як відношення тієї ж суми прибутку до суми чистого доходу підприємства. Рентабельність інвестицій або активів визначається як відношення суми чистого прибутку до валюти балансу. Рентабельність власного капіталу – суму чистого прибутку відносять до суми власного капіталу.

2. Рух грошових коштів характеризує надходження й витрати коштів підприємством за визначений період за напрямками діяльності підприємства: виробничої, інвестиційної й фінансової. Ці дані допомагають оцінити здатність підприємства нагромадити в майбутньому кошти для погашення основного боргу за кредитом й відсотків за його використання, а також визначити потребу підприємства в зовнішньому фінансуванні; зрозуміти суть фінансових операцій підприємства, виявити дисбаланс у використанні його ресурсів, спрогнозувати рух грошових коштів у майбутньому й визначити обсяг необхідного фінансування на наступний рік. Негативний рух грошових коштів означає, що підприємству необхідний кредит у межах цього негативного значення. Позитивний їхній рух свідчить, що підприємство має можливість зменшити існуючу заборгованість.

3. Оцінка ділового стану підприємства здійснюється з урахуванням таких показників:

– форми власності, що вказує на розмір ризику у випадку втрати платоспроможності або банкрутства підприємства й на його правонаступників щодо зобов’язань;

– виду діяльності, що дозволяє оцінити перспективи розвитку галузі, в якій працює підприємство;

– конкурентоздатності позичальника на ринку за ряд років і кола його клієнтів, оскільки від них залежить майбутній рух грошових коштів позичальника;

– надійності постачальників сировини й матеріалів, наявності, достатності і якості виробничих потужностей позичальника;

– оцінки керівництва й організації управління підприємством, його сильних і слабких сторін.

На підставі оцінки кредитоспроможності й ефективності комерційного або інвестиційного проекту банк ухвалює рішення щодо укладання кредитного договору. Зміст його визначається підприємством і банком самостійно. Обов’язковими реквізитами такого договору є:

– мета надання кредиту, від якої залежить його термін і розмір. Кредит може бути разовим або постійним;

– термін кредиту розраховується виходячи з окупності заходів кредитування або оборотності товарно-матеріальних цінностей;

– сума кредиту, на яку впливають різні фактори: термін кредиту, його мета, кредитоспроможність позичальника;

– процентна ставка, порядок її нарахування й внесення. Ставка може бути фіксована або плаваюча;

– вид позикового рахунку й режим його функціонування. Може відкриватися судний, спецсудний, контокорентний рахунок;

– порядок видачі й погашення кредиту. Разові або часткові виплати;

– права, обов’язки й відповідальність сторін, що випливають із чинного законодавства й враховують конкретні умови угоди;

– перелік інформації, що надає позичальник банку, і терміни її подання;

– підписи, печатки і юридичні адреси сторін.

Зворотність кредиту – це його об’єктивна властивість як економічної категорії. Однак на практиці це не означає його автоматичної реалізації. Масові неповернення кредитів – одна з головних причин банкрутства банків. Формою забезпечення зворотності кредиту варто вважати юридичні й економічні зобов’язання позичальника, що вказують на додаткові, конкретні джерела погашення кредиту у випадку його неповернення з основних джерел. Такі джерела підвищують гарантію повернення кредиту й знижують кредитний ризик.

Обов’язковою умовою укладання кредитного договору є надання підприємством забезпечення кредиту, зазвичай у вигляді застави рухомого й нерухомого майна, про що складається окремий договір, який є невід’ємною частиною кредитного договору. Такі форми забезпечення, як гарантії й поручительства третіх осіб використовуються лише при видачі кредиту надійним позичальникам. Виняток становить банківська гарантія, що надається іншим банком-гарантом на користь іншої особи. Страхування кредиту як гарантія практично не використовується у зв’язку з недостатнім розвитком страхової галузі та ненадійністю й несумлінністю страхових компаній. Ще одним видом забезпечення є цесія, тобто передача третій особі вимог кредитора до позичальника. Розрізняють одиничну цесію, коли переуступається певна вимога, і глобальна, котра означає переуступку всіх дійсних і майбутніх вимог.

Порядок погашення кредиту – це спосіб погашення основної його суми й нарахованих відсотків. Кредит погашається повністю після закінчення терміну кредитування або поступово, частинами. Відсотки за кредит нараховуються на суму непогашеного кредиту, як правило, щомісяця. За способом погашення кредити бувають до запитання, з погашенням в обговорений термін, з довгостроковим або достроковим погашенням. За характером погашення виділяють дисконтний або амортизаційний кредит, кредит, що погашається поступово або одноразовим платежем.

Підприємство може звернутися до банку із проханням про перегляд графіка погашення заборгованості, і банк може задовольнити прохання клієнта, уклавши з ним додаткову угоду. Дострокове стягнення кредиту й відсотків за ним може бути проведене внаслідок нецільового використання кредиту, недостовірної звітності, істотних недоліків в обліку. За несвоєчасне погашення кредиту банк може стягнути штраф, нарахувати підвищені відсотки, стягнути борг у судовому порядку або оголосити боржника банкрутом через господарський суд.