Тема 6 нацІонально-визвольна революцІя. утворення украЇнськоЇ держави

6.1. Передумови і початок  повстання

Безперервні селянсько-козацькі повстання з кінця  XVI і майже  до середини XVII ст. свідчили  про загострення соціально-економічних, на- ціонально-політичних та релігійно-культурних суперечностей. Однак правляча феодальна  верхівка  Польщі не хотіла і не могла  їх вирішити. Українське магнатство, полонізоване (ополячене) і окатоличене, неспро- можне  було  очолити  народний рух  за  їх розв’язання. Лише  перехід влади в Україні до рук провідної сили суспільства — козацтва, яке ви- ступало в союзі  з селянством і міщанством, давав можливість їх подо- лати на шляхах революційної боротьби  і творення  власної державності.

Ідея нової  української держави  з’явилася,  хоча й не в достатньо чіткій формі,  ще в XVI ст. Її носіями  були кращі представники козацтва. Зокрема Северин Наливайко  пропонував створити окрему  козацьку територію між Бугом  і Дністром. Козацтво давно вже створило зародок української державності — Запорозьку Січ. Боротьбу  за нову українську державу вели козацько-селянські озброєні маси, які силою інстинкту і життєвих  потреб  розуміли необхідність власної  державності, творили свою владу на Січі та намагалися перенести її на всю Україну.

Однак  перенесення козацького ладу на всю  Україну вимагало  за- гальнонародного повстання проти  польської  феодальної  верхівки, яка жорстоко експлуатувала і пригнічувала всі прошарки українського на- роду. Особливо нестерпним було становище українських у 1638–1648 рр. У Галичині і на Волині панщина  доводиться до пяти–шести днів на тиж- день, а в районах Подніпров’я — до чотирьох.  Поряд з цим селяни платили  грошові і натуральні  податки. Ще  гірше  жили  селяни  у маєт- ках, які здавалися  феодалами  в оренду,  бо орендар  (польський шлях- тич чи єврей)  жорстоко визискував селян,  щоб отримати якнайбільші прибутки. Селянин був безправним, і феодал міг його продати, обміня- ти, убити.  Однак  притягти пана за це до суду було неможливо через відсутність законодавства, що захищало  б простий люд.

За своїм станом близько  до селянства  знаходилися нереєстрові козаки, які зосереджувалися в Запорозькій Січі і навколо неї. Польська влада намагалася їх ізолювати від «волості» — Подніпров’я, не пропускати

на Січ утікачів,  використовуючи для цього  відбудовану  фортецю  Ко- дак. На Запорозькій Січі стояв урядовий  гарнізон, який мав розправ- лятися з будь-якими заворушеннями козацтва. Обмеженням, утискам, придушенню аж до повного знищення козацтва  уряд приділяв  найб- ільше уваги, чим викликав  його ненависть, готовність до повстань і боротьби.

Поряд з цим і реєстрове козацтво та козацька старшина зазнавали утисків  від магнатів  і шляхтичів.  Реєстровців, яких було 6 тис.  чоловік, переслідували комісари, призначені з польської  шляхти урядом.  Вони захоплювали їхні землі, батьків і матерів перетворювали на кріпаків, гроші,  належні  за  службу,  не платили.  Утисків  зазнавали  й дрібні  ук- раїнські  шляхтичі.  Жорстоко  експлуатувалася також  міська  біднота, особливо у містах,  що були приватною власністю  феодалів.  Тут часто порушувалося самоврядування, накладалися тяжкі повинності і подат- ки.  До того  ж міщанство страждало від конкуренції шляхти,  яка мала право  безмитної торгівлі,  монополію на ґуральництво та млинарство.

Таким чином, польські  феодали силоміць  нав’язували відсталі форми кріпосницького  господарства. Козацтво відстоювало прогресивний,  по своїй  суті фермерський тип  господарства, який  уже виправдав  себе  в передових країнах Заходу. Соціально-економічне гноблення посилювало- ся національно-релігійними утисками і переслідуваннями. Продовжувався католицький і уніатський наступ  на православну релігію,  захоплювалися, розорялися церкви, монастирі, створювалися перешкоди в розвитку ук- раїнської  культури,  особливо освіти.  В окремих містах та селах орендарі, здебільшого іудейської віри,  захоплювали церкви  і надавали  їх жителям для відправлення обрядів  лише за великі гроші.  Тому церкви  більшу час- тину року були закриті, а люди не мали можливості згідно  з традиційними православними обрядами поховати  своїх  близьких  чи освятити шлюб, охрестити новонароджених. Це викликало  обурення.

Тяжкі соціально-економічні, політичні,  національно-релігійні утиски, шляхетське  свавілля і приниження людської  гідності українців  — все це гальмувало  економічний і культурний розвиток українського народу, вело до національно-визвольної революції.

Для Польщі  1638–1648 рр. були десятиріччям «золотого  спокою».

Внутрішнє становище здавалося  міцним, козацтво вважалося  прибор- каним  назавжди, економіка досить  швидко  зростала, в основному за рахунок  українських латифундій  польського магнатства. На фоні цього добробуту феодалів посилювалося шляхетське свавілля, розгнузданість магнатів  і шляхти, фактично  панувало  право  сильного.

Королівська влада була обмежена, і все в державі  через свій сейм вирішували магнатство і шляхта. На той час шляхта втрачає свій рицар-

ський  войовничий характер,  втягується у безперервні усобиці  та кон- флікти, веде паразитичний спосіб  життя, не бажає воєн та змін у соці- ально-економічному житті.

На королівському престолі  знаходився Владислав  IV, який  провів свою  молодість  у військових походах,  бачив  мужність  козаків  на полі бою і поважав їх за це. Король планував створити могутню коаліцію європейських країн, в яких козацтво відігравало б ключову роль, і роз- громити Турецьку імперію. У 1646 р. він навіть таємно  зустрічався з представниками козацької старшини, серед яких був Богдан Хмельниць- кий,  і домовився про морські походи  проти  турецьких  берегів  на Чор- ному морі,  які викличуть  війну Туреччини  проти  Польщі, а сили коаліції розгромлять Османську імперію. Однак шляхетський сейм  дізнавшись про  це заборонив війну,  і король  був  розчарований, а тому  певною мірою  чужий  для шляхти і всієї  Польщі.

Зовнішньополітична ситуація для Польщі була сприятливою. Німеччи- ну, Швецію  та інших її сусідів знесилила тридцятилітня війна, і Речі Поспо- литій у Європі ніхто не загрожував. Туреччина також почала втрачати сили внаслідок  безперервних кривавих палацових переворотів та змін султанів. Московська держава  ще не встигла  залікувати  рани «великої смути».

Однак за цією оманливою розкішшю польської  самозакоханої елі- ти, добробутом і вигідним становищем держави  приховувався назріва- ючий  вибух  повстання українського народу,  до  якого  він був  майже готовий. Але бракувало  керівника, вождя, авторитетного і відомого, відважного, розумного й енергійного, якому б народ повірив  і пішов за ним. Такий провідник незабаром з’явився. Ним став чигиринський сот- ник Богдан  Зіновій  Хмельницький.

Слід зазначити, що Україна знаходилася під певними  європейськи- ми впливами, про що свідчило  проникнення ідей гуманізму та рефор- мації  у ХVI ст.  Не можна  не враховувати  і впливу  європейських рево- люцій, соціальних  і національно-визвольних війн. Зокрема, у 1640 р. розпочалася революція  в Англії, у 1647 р. антиіспанське протистояння у Південній  Італії та Сицилії, в ході якої Неаполь був проголошений республікою. Загострювалися соціально-політичні суперечності у Фран- ції,  Португалії,  Данії,  Австрії  та інших  країнах.  Середньовічна Європа вступала  в новий  період  свого  розвитку, який характеризувався ство- ренням національних  держав і утвердженням буржуазних свобод,  форм власності, методів  та шляхів розвитку економіки.

Західноєвропейські революції  підштовхували революційні процеси у Східній  Європі,  зокрема в Україні,  де для цього  вже сформувалися певні умови. Цього не міг не відчувати і Богдан Хмельницький, який мав ґрунтовну  освіту,  знав кілька мов і бував у країнах  Європи.

Богдан Михайлович Хмельницький народився 27 грудня 1595 р. Його батько  — чигиринський підстароста, дрібний  шляхтич з Галичини.  Бог- дан навчався спочатку  в монастирській школі на Київщині, потім у Львівській єзуїтській колегії,  вивчав історію, право  та мови. Єзуїтам  не вдалося  схилити  Богдана  до зради  віри своїх  батьків,  зректися свого народу. Повернувшись у Чигирин, він зіткнувся з кривавою реальністю  — нападами  татар і зрозумів, яка це загроза для українського народу. Раз і назавжди  Богдан Хмельницький пов’язав своє життя з козацтвом. Він бере участь у боротьбі  з татаро-турецькою агресією, а під час походу польського війська  у Молдавію  і його  поразки під Цецорою  (1620  р.) потрапляє до турецького полону. Повернувшись, бере активну участь у боротьбі козацтва  з польсько-католицькою експансією. Для формування його  політичної  свідомості особливе  значення  мали  повстання 30-х років,  які відзначалися досить  високим рівнем  організованості, чітким ідеологічним вмотивуванням дій та радикальністю вимог. Зокрема, пов- стання у 1637–1638 рр. вперше  висуває  поряд  з гаслом  «за віру хрис- тиянську» і вимоги козацьких вольностей для всього  народу та ліквідації панування  ляхів в Україні.  У 1637 р. Хмельницький — військовий писар, учасник  повстань  1637–1638 рр., у 1638 р. чигиринський сотник.

У середині 40-х років, коли польське  шляхетство  безоглядно плюнд- рувало  і винищувало народ  України,  Хмельницькому довелося  зазнати особистої кривди. Дрібний польський шляхтич,  підстароста чигиринсь- кий,  напав на хутір Суботів, що дістався  Богдану  від батька,  зруйнував його,  пограбував майно,  забив  до смерті  малолітнього сина і захопив дружину.  Скарги Хмельницького до суду, сейму, королю залишилися без наслідків.  Король  начебто  сказав  Хмельницькому, що він, як воїн, має боронити себе шаблею. Богдан Хмельницький починає готувати козаць- ке повстання, збирає  таємні наради козаків. В очах місцевої  польської влади він став підозрілою особою, і на нього пішли доноси. За наказом чигиринського старости О.Конецпольського він був заарештований і кинутий  до в’язниці.  Але звідти  його  випустив черкаський полковник С. Кричевський його кум і однодумець. Хмельницький з групою  козаків у кінці 1647 р. втікає  на Запорожжя і переховується на острові  Томак- івка (Буцький).

6.2. Період  перемог 1648–1649  рр.

На початку  1648  р. Богдан  Хмельницький гуртує  невдоволених ко- заків, агітує за повстання, а також розсилає заклики до народу України підніматися на боротьбу. Гарнізон  реєстрових козаків  на Запорозькій

Січі переходить на його  бік, і він утверджується на Січі, де його  прого- лошують гетьманом. Одночасно  Хмельницький веде переговори з та- тарами  про  допомогу. Дізнавшись про  початок  повстання, польські воєводи, зокрема коронний гетьман  М.Потоцький та пальний  гетьман М. Калиновський, приймають рішення  негайно  вирушити на Запорож- жя і придушити повстання. Однак їх затримали народні повстання та заво- рушення,  що зразу  ж охопили  значну  частину  України.  У квітні  1648  р, авангард  польської  армії під проводом Потоцького, рушив степом, а значна частина реєстрових козаків  — по Дніпру.  За авангардом вируши- ли основні сили поляків під керівництвом обох воєначальників (гетьманів).

Богдан  Хмельницький, вивчивши  і проаналізувавши попередні ко- зацько-селянські повстання, знав,  що  однією  з причин  поразок  була пасивна  оборонна тактика.  Сам гетьман  був прибічником активної  на- ступальної  форми  боротьби, а тому  вирішив  йти  назустріч  польській армії, одночасно проводячи через своїх прибічників широку  агітацію серед  реєстровців, закликаючи їх приєднатися. У війську  Хмельниць- кого було 4–5 тис. чол., в польській  армії — щонайменше 15–16 тисяч. І все ж Хмельницький не розгубився, маючи надію на підтримку наро- ду, особливо козацтва. Дійсно, реєстровці, що пливли човнами  по Дніпру за наказом польського командування, повстали, перебили стар- шину  (крім  М. Кричевського),  німецьких найманців  і перейшли на бік Хмельницького.

У кінці  квітня  повсталі  напали  на військо  Потоцького (авангард) в степу,  біля балки Жовті Води і почали битву. Реєстрові  козаки, які вхо- дили до складу польського авангарду, теж перейшли на бік Хмельниць- кого,  а польські  жовніри  були знищені. Разом з козаками воював і загін татар під проводом кримського мурзи (князя)  Тугай-бея. Хан вислав на допомогу козакам цей загін,  який налічував 4 тис. чоловік (є цифра 16 тис.)  і дав обіцянку  не плюндрувати українську землю.

Після цього Богдан Хмельницький вступив у бій з відступаючими основними силами польського війська  і під Корсунем розгромив їх. Обидва гетьмани  потрапили до полону і їх віддали татарам.  У цей час помирає польський король  Владислав  IV. Отже Польща зосталася без короля,  без армії і своїх гетьманів.

Хмельницький продовжував розсилати свої універсали  із закликом

до народу України. Величезний вплив на населення  справили перші перемоги козацького війська,  і спочатку  Наддніпрянщина, а згодом і Полтавщина  спалахнули потужнім  селянським повстанням. Селяни били і грабували  панів та їхніх прислужників, а також орендарів-євреїв, ство- рювали  загони  і оголошували себе козаками. Багато  загонів  вступали до війська  Хмельницького. Висуваються народні  ватажки  (М. Кривоніс,

Д. Нечай),  які очолювали  цілі народні  армії.  Повстання  перекинулось на Чернігівщину, Новгород-Сіверщину, на Волинь і Поділля. У липні в Україні вже палала селянська  війна,  що розвивалася разом  з національно-виз- вольною війною та формуванням Української держави. В кінці літа Сівер- щина, Київщина, Чернігівщина, Брацлавщина та Поділля звільняються від польського чиновництва та феодалів і створюють козацький устрій.

Однак у липні у війську Хмельницького посилюються вимоги части- ни реєстрового козацтва  про встановлення миру з Польщею.  І гетьман змушений запропонувати полякам  переговори на основі незначних вимог:  розширення реєстру до  12  тис.  чоловік,  визнання  козацьких вольностей та прав православної церкви. Поляки погодилися і почали переговори. Однак на Полтавщині  окатоличений і полонізований князь Ярема Вишневецький (один із нащадків Байди-Вишневецького) з кілька- тисячними полками  розпочинає по-звірячому жорстокі каральні  похо- ди,  щоб  у крові  потопити рух повсталого народу.  Він виходить  через Сіверщину в Полісся і там продовжує винищувати українські міста і села. Це викликало обурення. Проти князя-ренегата виступають кілька вели- ких з’єднань повсталих  селян,  які очолює  Максим Кривоніс. Точаться запеклі  бої. Під тиском повсталих  мас  Богдан  Хмельницький перери- ває  переговори, зосереджує війська  і починає  просувати їх на захід. Йому стало зрозуміло, що війна буде продовжуватися, і він, переорга- нізувавши  та значно  збільшивши за рахунок  повстанців армію,  був го- товий  до нових битв.

Польський  уряд вжив надзвичайних заходів для розгрому пов- станців.  Швидко було сформовано 70-тисячне військо, для якого  вид- ілялися  величезні  кредити. На чолі армії  поставили трьох  воєначаль- ників — князя Домініка Заславського, Миколу Острога  і Олександра Конецпольського.

Богдан  Хмельницький уже в червні  1648  р. міг  бути в Західній  Ук- раїні  і вдарити  звідти  на Польщу.  І все  ж він не поспішає, обережно вивчає становище, активізує пошуки  союзників серед  сусідніх  держав і звертається до московського царя по допомогу. Однак цар позитивної відповіді  не дав. В той же час московський уряд підкреслив, що рос- ійська армія воювати проти українців не буде. Гетьман уважно вивчає міжнародну ситуацію  і, виявивши  її сприятливою, розгортає похід  на- зустріч  новоствореній польській  армії.

Польське  керівництво зосередило всі свої сили в Галичині,  і звідти армія чисельністю майже  90 тис. чоловік  рушила на Україну.  Настрій  у польської  шляхти  був самовпевнений: вони  вважали,  що  їм для роз- грому «схизматського» війська потрібна  не зброя,  а канчуки,  що в боях треба покарати повстанців палицями  і відправити працювати в стайні

та на поля. Гоноровита польська шляхта недооцінювала і армію ук- раїнців, і військовий талант їхнього вождя,  а тому пани їхали з великою кількістю  вина  і продуктів, зі слугами, в розкішних каретах  і більшість часу перебували  на майже безперервних банкетах  та світських обідах.

Армія Богдана  Хмельницького нараховувала  близько  110 тис. чол. і переважала  сили ворога на 20–30 тис. (див. Смолій В. А., Степанков  В. С. Богдан  Хмельницький. — Київ, 1993. — С. 125, 128), однак поступала- ся рівнем  озброєння і досвіду.  Більша частина  української армії  — це слабо підготовлені та озброєні селяни (40–50  тис. повстанців не мали ні вогнепальної, ні холодної зброї).  Поряд з цим у війську Хмельницького майже  не було кінноти, а у поляків вона була основним родом  військ.

Битва почалася біля містечка Пилявці (тепер село Пилява Старо- Синявського р-ну Хмельницької обл.).  Хмельницький обрав тактику  ак- тивної оборони, щоб вимотати  сили противника і дочекатися татар з їх сильною кіннотою. В ході бою козаки застосували хитрість:  переодягли частину повстанців, якими керував Максим Кривоніс, у татар і цим вик- ликав паніку серед польських  військ. 13 вересня 1648 р. Богдан Хмель- ницький почав атаку на поляків своїми  головними силами.  Цього дня в польському таборі  поширювалася чутка,  що на допомогу козакам на- ближається ще одна татарська  армія. Вночі польський табір охопила паніка, почалася масова втеча, і попереду своїх жовнірів  втікали їхні воєначальники, гублячи  дорогою свої  цінності  та символи  влади.  Та- ким  чином,  найбільша  у 1648 р. битва закінчилася повною  поразкою і панічною  втечею польської  армії від військ  повстанців, яким  дісталися величезні  трофеї:  100  гармат,  багато  зброї  й спорядження, десятки тисяч возів,  карет  з панським майном  та дорогоцінностями.

Ця перемога відкрила  великі  можливості для подальшого розгор- тання національно-визвольної війни,  зокрема шлях на Львів,  а далі — на Польщу. Однак Хмельницький, щоб не руйнувати  одне із найкраси- віших міст України і не віддати його татарам на розграбування, наказав не штурмувати місто, а взявши з нього викуп, вирушив  на Польщу. У кінці жовтня українська армія оточила велике польське  місто — фортецю Замостя.

Вступ  українських військ  в Галичину  сприяв  зростанню там народ-

них повстань, особливо у Прикарпатті. Наприкінці 1648  р. більша час- тина її території  перебувала  під владою  повсталих  українських селян, якими  в основному керував  Семен Височан.

Влітку 1648 р. розгортається повстання білоруського народу,  на до- помогу якому Богдан Хмельницький прислав кілька своїх полків. Повстанці захопили  міста  Мозир, Гомель,  Пінськ  та інші.  Повсталі  загони, в яких було багато  українців, відволікли  на себе  сили  литовської шляхетської

армії,  якою  командував Я. Радзивіл.  Внаслідок цього  вона  не змогла рушити  на Україну і з’єднатися з польським військом, а це допомогло українському війську  успішно  громити поляків.

Прихід українських військ до Польщі сприяв посиленню антифео- дальної боротьби польських селян, загони яких діяли навіть поблизу Варшави.

Становище  шляхетської Польщі було критичним, і новообраний ко- роль Ян Казимир почав з Богданом Хмельницьким переговори, збільшу- ючи поступки. На той час і становище української армії ускладнилося через  втому  від безперервних боїв  і походів.  У повстанців бракувало продовольства та одягу.  У таборі  почалася  епідемія  чуми, від якої по- мер Максим Кривоніс. До того  ж впливова  козацька старшина все ще надіялася,  що шляхом  переговорів можна  буде добитися в Україні  та- ких же прав, які мала шляхта Польщі і Литви.  Та й сам Хмельницький ще не був готовий до чіткої політичної  лінії на створення незалежної Української держави  та розгром Польщі.

Тому він погодився на переговори і в середині листопада  1648  р. зняв облогу Замостя, припинив воєнні  дії і вирушив  в Україну. 23 груд- ня українські повстанські війська вступили до Києва, де населення радо зустрічало  їх. Хмельницького вітали  як вождя,  який  зі своїм  військом визволив  Русь-Україну від польсько-шляхетського гноблення. Закінчився перший рік національно-визвольної війни українського народу, рік тріум- фу і вражаючих  перемог. Фактично це була перемога української націо- нальної  революції.  Однак  формального, юридичного оформлення та визнання  вона ще не отримала.

Якими  ж були характер  революції, її рушійні  сили?  Основною си- лою було козацтво, яке відігравало керівну  роль у повстанні, та його союзник — українське селянство. Ці сили  боролися проти  польського кріпосництва та іноземного поневолення. Разом з козаками та селяна- ми була також основна  маса міського населення.  У боротьбі  проти польського гніту брали участь і статечні козаки, козацька старшина, дрібна українська шляхта та нижче православне духовенство. Всі ці соціальні  групи  об’єднувало прагнення знищити владу Польщі, інозем- ний,  національний та релігійний гніт.

Козацтво, селянство  та міські низи також боролися проти кріпосниц- тва, намагаючись стати вільними  дрібними виробниками і власниками.

Не брали участі в національно-визвольній революції великі українські магнати, багата і середня шляхта, які окатоличились і ополячились. Вони отримали  привілеї від польської  влади і вели угодовську політику  щодо польської  шляхти і магнатства. Відірване від народу вище українське духовенство найчастіше  дотримувалося нейтралітету, не втручалося  у

боротьбу. Однак  їх, ренегатів — шляхтичів,  магнатів,  вищих  духовних осіб — була мізерна  кількість.  Можна  стверджувати, що весь українсь- кий  народ  піднявся  на боротьбу, тому  її слід назвати  справедливою і прогресивною. Слід звернути також увагу на те, що військові  дії харак- теризувалися надзвичайною жорстокістю, кривавим характером, впер- тістю обох сторін,  хоча ініціатором кривавих  розправ, як правило,  були поляки.  До того ж українська сторона  не могла забути і чванливої жор- стокості, звірячих  розправ переможців-поляків з переможеними украї- нцями  у попередніх повстаннях. Тобто жорстокість поляків  викликала відповідну  реакцію  українців.

У лютому 1649 р. призначена польським королем комісія  на чолі з православним українським магнатом Адамом Киселем  почала в Пере- яславі переговори з Богданом Хмельницьким і його старшиною. Голов- на їх пропозиція — збільшити  реєстр, а селяни  і козаки «випищики» мають повернутися до панів. Однак Хмельницький заявив,  що він не відступить  від «черні» і домагатиметься визволення всього  українсько- го народу,  всіх українських земель  — «по Львів, Холм і Галич» та ство- рення  соборної Української держави.

У поглядах Богдана  Хмельницького на той час відбулися значні зміни порівняно з тими, які він висловлював у переговорах влітку і восени 1648 р. в листах до короля. Український гетьман відійшов від обмежених козаць- ких вимог, ставши  на позиції  української державності та незалежності. На переговорах вдалось домовитися лише про встановлення перемир’я до літа 1649 р. Обидві сторони розгорнули підготовку до нової військо- вої кампанії.  Польський  король оголосив мобілізацію шляхти та регуляр- ного  війська  і запросив кілька тисяч німецьких солдатів-найманців.

Польське командування розробило план наступу на українську пов- сталу армію  польськими військами з Польщі і литовськими — з Литви через Білорусію, щоб захопити  Київ. Однак цей план здійснити не вда- лося. Населення Білорусії розгорнуло масовий повстанський рух. На допомогу йому Хмельницький послав значні козацькі сили на чолі з полковником М. Кричевським. Почалися  запеклі  бої,  в ході  яких  ук- раїнські  козацькі частини  понесли  великі втрати.  Загинув  і друг Хмель- ницького, Кричевський. Але литовські  війська  теж зазнали тяжких втрат і відступили. Це зірвало  плани поляків,  і хід війни  пішов  не в тому на- прямку,  який вони планували.

Богдан  Хмельницький теж розгорнув енергійну діяльність  по підго- товці до нових боїв. Своїми універсалами він скликав до війська всіх українців, хто міг володіти  зброєю. І це викликало  масовий ентузіазм: до Чигирина рушили  величезні  маси  козаків  та селян,  а також  рештки української православної шляхти. На допомогу Хмельницькому прийшла

Кримська Орда на чолі з ханом Іслам-Гіреєм. Польські війська наступа- ли двома  арміями: одна, під керівництвом Вишневецького, була зосе- реджена  на кордоні  Галичини  та Волині і біля фортеці  Збаража, друга, яка складалася  в основному зі шляхти,  під керівництвом короля  руха- лася з Польщі їй на допомогу.

Козацька армія під керівництвом Богдана  Хмельницького оточила у Збаражі  армію,  керовану  Вишневецьким. Повстанці  часто атакували оточених,  вели  запеклі  бої. У цих  боях загинув  оспіваний у народних піснях  корсунський полковник Нестор  Морозенко і був тяжко  поране- ний вінницький полковник Іван Богун.  Однак і польське  військо  знахо- дилося  в дуже важкому  стані: у його  таборі почався  голод,  оточені  не- сли величезні  втрати,  а надії на визволення не було.

Дізнавшись, що друга армія вийшла на допомогу обложеному Зба- ражу,  Богдан  Хмельницький з татарським ханом  вийшли  їй назустріч. За 120 км від Збаража, під містом Зборовом (тепер Тернопільська обл.), Хмельницький розташував свою  армію  на лівому березі  річки Стрипа.

5 липня, коли королівська армія, розтягнувшись по розмоклих від дощів

шляхах понад Стрипою, почала переправлятися на лівий берег,  на неї несподівано напали козацькі загони. Всі, хто переправлявся (більше 4 тис.  чол.),  були  знищені. Польська  армія  почала  будувати  оборонний табір. Тут її оточили козацькі і татарські  війська.  6 липня бої відновили- ся і почалося  винищення польського війська.  Бій мав закінчитися кап- ітуляцією короля з усією армією.  Однак поляків виручили  татари. Поля- ки  зуміли  встановити зв’язок з ханом  і щедрими подарунками та обіцянками схилили  його  до миру.  Польський  король  дозволив  тата- рам на шляху до Криму  грабувати українські міста і села, брати  ясир. Хан не був зацікавлений, щоб одна із воюючих  сторін  рішуче перемог- ла іншу. Він боявся  сильної  Української держави, що мала утворитися після  повного розгрому поляків.  Не маючи  сил  одночасно воювати проти  поляків  і татар,  Богдан  Хмельницький почав переговори, які за- вершилися миром, відомим  в історії  під іменем  Зборівського. Під час переговорів хан змусив  Хмельницького зробити вагомі  поступки поля- кам. Головні пункти  домовленості були такі: козацький реєстр  збільшу- вався до 40 тис. чоловік, і розміщувалися вони на території  Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств, де управляв український гетьман  і козацька адміністрація. Польське  військо  тут не мало права розташовуватися. На цій території  не могли перебувати єзуїти та євреї. Київський митрополит отримував місце в польському сенаті.  Проголо- шувалася  амністія  всім,  хто брав учать у повстанні.

Однак воєводства Волинське і Подільське  залишалися під управлін- ням уряду Польщі. Всі селяни і міщани,  які не ввійшли до реєстру, повинні

були знову  повертатися на становище кріпосних і відбувати  панщину. Феодали отримали право володіти своїми маєтками. На адміністративні посади  король призначав, як і раніше,  чиновників, але з православних.

6.3. Утворення  гетьманської держави

Таким  чином,  юридично український народ  і його  територія зали- шалися під управлінням польського уряду і короля.  Це викликало  обу- рення широких народних мас, криючи в собі неминучість нових повстань і воєн. До того  ж татари по дорозі  в Крим,  маючи дозвіл короля,  захо- пили у неволю  десятки  тисяч українців, палили села й міста,

І все ж Богдан Хмельницький, козацька старшина і козацтво, хоча й

отримали  замість  повноправної держави  своєрідну національно-тери- торіальну автономію, вважали її фактично  суверенною. На Зборівський договір  вони  дивилися  як на тимчасову  угоду  і намагалися будувати нову державну  організацію, а також  розгорнули широку  дипломатичну діяльність,  спрямовану на зміцнення свого  становища. У цій диплома- тичній  боротьбі  Україна  виступала  як суб’єкт міжнародного права.

Будівництво нової козацької держави  вимагало  перш за все прове- дення адміністративного поділу території  і формування  центральної  та місцевої  адміністрації. Було визначено окремі  округи — полки,  на чолі яких стояли полковники, що одночасно були військовими керівниками і головами адміністрації полку (округу). Полки ділилися на сотні, в яких сотник  виконував  такі самі функції,  як і полковник у своєму  полку.  Всю козацьку територію (три воєводства) було поділено  на 16 полків: Чиги- ринський, Черкаський, Канівський та інші на правому  березі  Дніпра  та Переяславський, Кропив’янський, Полтавський та інші на лівому березі. Згодом територія була переділена, і кількість полків збільшено. Всі уря- довці як центральної  управи (генеральні старшини) — писар,  обозний, хорунжий і осавул, так і полкової  та сотенної  поряд  з суто військовими обов’язками виконували функції цивільних чиновників та адміністраторів у фінансовій, судовій та інших сферах, Козацька держава  мала військо- ву організацію і структуру. Навіть назва  — Військо  Запорозьке — на довгий  час стало  офіційною  назвою  української козацької держави. Такий військовий адміністративно-політичний лад диктувався умовами війни  і традиціями запорозького козацтва.

За зразком Запорозької Січі була створена  національна  армія,  яка складалася  із реєстровців і загонів  повстанців. «Реєстр» козаків  нарахо- вував 40 тис. чоловік. Це була її основна  ударна сила. Командний склад обирався  із найталановитіших організаторів. Іноді їх призначав гетьман.

Формувалась і нова соціальна  структура. У 1648 р. вона значно оновилася. По-перше, більшість  селян покозачилися, стали вільними  і вже не виконували феодальних повинностей; по-друге, на чільне місце в житті  суспільства виступило козацтво, чисельність  якого  різко  зрос- ла; по-третє, феодали втратили панівне становище, покинули свої має- тки або були знищені. До того ж землі польської  та української шляхти, католицької церкви  та державні  (королівські) шляхом займанщини по- чали переходити до рук повсталих. Однак значна  їх частина  перейшла до Скарбу Війська  Запорозького й ними розпоряджався гетьман.  Було ліквідовано кріпосництво; історики підкреслюють, що розпочалося ста- новлення  державно-феодальної власності  на землю,  і селяни ставали не власниками, а володільцями (користувачами) землі.

Українська  держава будувалася під керівництвом Богдана Хмель- ницького. Гетьман на початку 1649 р. сформував національну державну ідею і розробив принципи будівництва Української держави. При цьому він неодноразово підкреслював, що йому,  як володарю  України,  нале- жить право  на політичну  спадщину Київської Русі, на формування в її межах території  України.  На початку  1649 р. ця національно-державна ідея була значною  мірою  здійснена. На кінець  1652  р. процес  форму- вання етнічної української державності, її політичної  та судової  систем, території в основному завершився.

Досвід  Запорозької Січі у справі  політично-адміністративного кері-

вництва  державою розвивався і змінювався. Все рідше  збиралася Ге- неральна (Чорна) рада. Все більше влада зосереджується в руках стар- шинської ради, до якої входили генеральні старшини, полковники та соратники гетьмана.  Поряд з цим помітною була і тенденція  до зміцнен- ня особистої влади Богдана  Хмельницького. Цьому сприяли  складні умови,  а також  сприймання українським народом  особи  гетьмана  як носія верховної  ідеї національної  державності та її керівника. Недарма в істориків виник термін, що стосується необмеженої влади Хмельниць- кого  — «гетьманське самодержавство».

6.4. Битва під Берестечком та її наслідки

Як уже відзначалося, умови  Зборівського договору викликали не- вдоволення  українського народу. Не задовольняли вони і шляхетську Польщу, яка не досягла  своєї  мети — придушення народних  повстань, встановлення своєї  повної  влади на українських землях.

Зборівський мир не міг бути тривким. Піднімалися повстання селян проти шляхти, що верталася до своїх маєтків.  У лютому — березні 1650 р.

спалахнуло  повстання і на Запорозькій Січі, яке Богдан  Хмельницький швидко  придушив.

Шляхетська Польща уже в 1650 р. почала підготовку до нового  по- ходу на Україну. Сейм оголосив посполите рушення (шляхетське опол- чення). Був проведений набір найманців. Польське командування, таєм- но зосередивши сили, вирішило  розгромити козаків  взимку, коли вони відзначали  релігійні  свята.  В ніч з 9 на 10 лютого  1651  р. польська армія під командуванням Калиновського раптово  вдарила на місто Красне  (на  Поділлі),  де розмістилися повстанські загони, очолювані брацлавським полковником Нечаєм.  Захоплені  зненацька, повстанці, незважаючи на героїчний опір, зазнали  великих втрат і відступили. Загинув  і Нечай.

Польські  війська  наступали  далі на Вінницю, однак  полковник Іван Богун  організував міцну  оборону  і розбив  противника. Поляки  відсту- пили,  втративши значну  частину  живої  сили,  артилерії  та обозів.

А в цей час були зібрані  і підготовлені до загального наступу  ос-

новні сили поляків, які очолив сам король.  Наступ готувала  і литовська армія. Богдан Хмельницький збирав  сили під Зборовом, щоб не пропу- стити  поляків  в Україну.  Тут він чекав  татар.  Хмельницький змушений був виділити  частину  своєї  армії  на захист  від литовських військ,  що наступали  на Чернігів  і Київ.

У середині червня 1651 р. українсько-татарські і польські  армії зус- трілися біля міста Берестечка на Волині (тепер Горохівський р-н Во- линської  обл.). Українська  армія налічувала 100–110  тис. чол., з них 60 тис.  козаків, 40–50  тис. повсталих  селян і міщан.  До них приєдналось

40–50  тис.  татар.  Отже, сили  українсько-татарського війська  не пере- вищували 150 тис. чоловік. Їм протистояла польська  армія, що нарахо- вувала 200 тис. чол., з них — 60–80 тис. шляхтичів, 40 тис. досвідчених жовнірів, 20 тис.  німецьких найманців, що набули бойового досвіду  в

30-річній війні. Польська  армія мала артилерію, важку кінноту,  що було за тих часів надзвичайно виграшним моментом.

Бої розпочалися 18 червня, коли повстанці  повели наступ, знищив-

ши передові  частини польської  армії. 20 червня стався генеральний бій, під час якого татари, не витримавши сильного вогню артилерії  поляків, втекли з поля бою. Коли Богдан Хмельницький догнав орду і спробував умовити  татар повернутися, хан і його  захопив  з собою.  Це було про- довженням підступної політики  Криму стосовно війн України з Польщею. Хана більше  лякала  можливість рішучої  перемоги української армії  і здобуття  Україною  незалежності, ніж успіх поляків.  Але й повної  пере- моги  поляків  він не хотів. Його  влаштовувало  ослаблення  поляків і ук- раїнців та безперервна боротьба  між ними.

Своєю втечею татари оголили фланг козацької армії і поставили її у дуже важке становище. Але козацький табір встиг  замкнутися й успіш- но витримував атаки поляків десять днів. Командував табором  один із найкращих, після Богдана  Хмельницького, козацьких воєначальників — полковник Іван Богун.  Вночі  10 липня  по  зробленій козаками вузькій греблі  він вивів  значну  частину  артилерії  і кінноти, але серед  частини повстанців зчинилася паніка,  якою скористались поляки  і увірвалися  в табір. У бою полягло багато повсталих  селян і козаків. Це була найбіль- ша і найтрагічніша поразка української армії у цій війні. І все ж основна маса українського війська  вирвалася  з оточення.  На цей час і литовсь- ка армія під командуванням гетьмана  Радзивілла розбила  українські війська, якими командував полковник Мартин  Небаба, і захопили  Черні- гів, Київ та інші міста.

Литовська і польська  армії об’єдналися 3 вересня  під Германівкою, що на Київщині.

Становище  української армії і держави  після цих двох поразок було катастрофічним. Однак Богдан  Хмельницький, вирвавшись з татарсько- го полону, в цей критичний час виявив надзвичайну енергію  та стійкість. Він швидко  провів  додаткову  мобілізацію козаків, зібрав  значні  сили, об’єднавшись з армією  Богуна,  що відступала  з-під  Берестечка, і вже у жовтні 1651 р. протиставив польсько-литовським військам  сильну армію.

Під Білою Церквою  з новою  силою  розгорілися бої. Велику  допо- могу армії Хмельницького надавало українське населення,  яке знову розгорнуло героїчну  боротьбу, палило свої будинки, господарства і йшло на смерть,  але польській  шляхті не підкорялося. Це дуже усклад- нювало  дії польської  армії.  Наближення  осені  з її холодом  і дощами, голод та хвороби,  зростаюча армія Богдана Хмельницького змусили польське  командування піти на переговори. Українська армія теж була в складному становищі: великі втрати в боях, втома, хвороби,  брак продуктів і фуражу. За таких умов і українська сторона  погодилася на переговори, що проходили у Білій Церкві. Вони завершились підписан- ням 18 вересня  1651  р. Білоцерківського договору, який був набагато гірший  і тяжчий,  ніж Зборівський.

Згідно  з договором кількість реєстрових козаків  зменшувалося до 20 тис. Козацькою територією тепер визнавалася лише Київщина, а Черні- гівщина  і Брацлавщина, які,  за  Зборівською угодою, знаходилися під управлінням Богдана  Хмельницького, тепер знову переходили під владу короля. Козаки мали виселитися у межі Київського воєводства. Польській шляхті знову було підтверджено володіння  маєтками. Всі покозачені се- ляни,  не внесені  до реєстру, мусили  повернутися до своїх  феодалів  і бути «в звиклому послушенстві». Повстанці  отримали  амністію. Гетьман

не мав права на зовнішньополітичну діяльність  і зобов’язувався розір- вати союз  з Кримським ханством. Чигирин мав належати  гетьману. Богдан  Хмельницький залишався гетьманом запорозьких козаків, але після його  смерті  король  мав призначати і звільняти  українських геть- манів. Становище  селян, міщан і козаків, які не попали до реєстру, ста- ло тепер ще тяжчим, а шляхтичі сміливіше  почали повертатися до своїх маєтків  і відновлювати класичне  польське  кріпосництво, чи не найваж- че в Європі.  У відповідь  селяни пробували  повставати, але ці повстан- ня придушувалися за сприяння сил Богдана  Хмельницького. До того ж польські війська зайняли ряд територій на Лівобережжі, литовські  — Сіверщину. Доведені  до відчаю народні  маси шукають  порятунку в пе- реселенні  на територію Московської держави. Переселення українців на сучасну Харківщину, Сумщину,  а також у Воронезьку область Росій- ської  Федерації відбувалося  і в XVI, і на початку  XVII ст. Там знаходи- лись величезні  незаселені простори родючого чорноземного степу  та лісостепу. У 1651–1652 рр. після трагічної  битви під Берестечком цей переселенський рух стає  масовим. Десятки тисяч людей  знімалися з насиджених місць  і рухалися  на північний  схід.

Московський уряд  сприяв  українським переселенцям, дозволяв  їм селитися  в цих пустинних тоді краях, але за умови, що вони формувати- муть військову козацьку організацію для оборони від татарських нападів. Уряд Московської держави  подавав допомогу хлібом, посівним матеріа- лом, грошима, надавав землю.  Цим було покладено початок  утворенню Слобідської України, назва якої походить  від слова «слобода», так нази- вали переселенці свої  селища,  вільні від кріпосництва. Уже в середині XVII ст. засновувалися сотні слобод.  З деяких із них виросли  міста, і се- ред них Харків,  Суми, Лебедин, Охтирка,  Білопілля,  Ізюм та інші.

Однак польська  шляхта, прагнучи  знищити козацтво, Українську державу,  була невдоволена Білоцерківською угодою. Вона намагалась повернутися до Ординації  1638 р., коли козацтво було жорстоко при- гнічене  і обмежене, а селянство  закріпачене. Тому польський сейм  не затвердив Білоцерківської угоди.  Польське  керівництво взяло  курс  на знищення Української держави, розгром козацької армії, відмову україн- ському  народові  мати хоча б обмежену автономію у складі Речі Поспо- литої. Влітку 1653 р. Богдан Хмельницький в котрий  раз спробував шляхом переговорів уладнати відносини з Польщею на умовах Зборів- ського миру.  Цю пропозицію підтримала і поважна  дипломатична де- легація  Московської держави, яка у липні  1653  р. вела переговори з польським королем  у Львові і виступила  посередником у взаємовідно- синах  між Україною  та Польщею.  У відповідь  на пропозицію царя  за- миритися з Богданом Хмельницьким на умовах Зборівського договору

була отримана  відмова.  Польських  керівників не насторожила навіть заява московських дипломатів про те, що Хмельницький готовий прий- няти протекторат царя і навіть вів переговори з Туреччиною  про її про- текторат. Поляки заявили,  що вони вимагають відмови  Богдана  Хмель- ницького від булави гетьмана, повної капітуляції  запорозького війська, скорочення реєстру  до 6 тис. чоловік,  що означало  знищення всіх здо- бутків повстанців. Польський  уряд вирішив  повернути колесо  історії  до

1648 р., а це означало  війну на знищення, що було політичним прора- хунком  правлячої  еліти і змусило  Хмельницького шукати  надійних  со- юзників та розв’язувати проблему  шляхом  продовження війни.

Невдоволення широких народних  мас України Білоцерківським до- говором, масові  повстання проти  реставрації польського кріпосництва підштовхували Богдана  Хмельницького не визнавати договору і готува- тися до нових боїв і походів. Незатвердження сеймом договору розв’я- зало йому руки.

6.5. Події 1652–1654 рр.

Гетьман Богдан Хмельницький вів активну дипломатичну діяльність, розпочату ще в 1648 р., зокрема, підтримував дипломатичні зв’язки з Москвою. У 1651 р. кілька разів українські місії виїздили  до Москви, російські — зустрічалися з Хмельницьким. Поряд з цим велися перего- вори  з Туреччиною  та Кримом.

Слід відзначити, що українська дипломатія у пошуках союзників про- ти Польщі працювала  в двох напрямах  — переговори велися паралель- но в Стамбулі і Москві. Однак вирішальну  роль у житті середньовічного суспільства відігравали релігійні  мотиви.  І тому Богдан Хмельницький пріоритетною визнав  необхідність протекції православного московсько- го царя. І в майбутньому мотив  релігійної спільності українців  та росіян був одним  із найважливіших у політичній  лінії гетьмана. Він поступово виробив  свій підхід до українсько-російських взаємин: вони мали буду- ватися  на договірній основі,  де б кожна  зі сторін  взяла на себе  певне коло обов’язків. У такому  напрямі  він і вів переговори у 1651–1654 рр.

Значну увагу приділяв Богдан Хмельницький молдавським справам. Він мріяв  укласти  союз  з Молдавією і Волощиною. В основу  союзу  з Молдавією були покладені  надії на родинні  зв’язки: гетьман  домовляв- ся про одруження свого  старшого сина  Тимоша  з донькою  господаря Молдавії  В.Лупула  князівною Розандою.

Влітку 1652 р. Хмельницький вирядив  Тимоша із загоном козаків  до

Молдавії.  У цей час коронний гетьман  Польщі М. Калиновський, який і

сам належав  до числа претендентів на руку прекрасної князівни, зна- ходився  зі своїм  20-тисячним військом на Брацлавщині, в долині  біля гори  Батіг,  недалеко  від міста Ладижино. Тут він і заступив шлях Тимо- шу з його  загоном. На допомогу синові  прийшов Богдан  Хмельниць- кий, полки якого  оточили і знищили  всю армію Калиновського разом  з її командувачем. Батізька  перемога була однією  із найяскравіших сто- рінок  воєнного мистецтва Хмельницького. Якби вона була навіть єди- ною в його  житті, її вистачило  б, щоб поставити українського гетьмана в один ряд з найвизначнішими полководцями середньовічної Європи. В даному випадку він продемонстрував блискавичність дій Олександра Македонського, точність  розрахунку плану битви Ганнібала й наполео- нівське  уміння  максимально скористатися з прорахунків противника.

Перемога під Батогом  ще більше  активізувала козацько-селянські повстання в Україні:  повсталі  виганяли  панів,  управителів  і знищували їхні маєтки. До кінця 1652 р. польсько-шляхетська влада в Україні зно- ву була ліквідована, а польські  війська,  що стояли на Лівобережжі, по- спішно  відступили до Литви.

Польща почала активно готуватися до нових загарбницьких походів.

На початку  1653  р. польські  війська  поновили  руйнівні  рейди  і напади на українські міста  і села. Особливою жорстокістю відзначався шлях- тич С. Чарнецький, який  зі  своїм  10-тисячним загоном увірвався  на Брацлавщину. Але Іван Богун  зупинив  і розгромив його  поблизу  міста Монастирище (сучасна  Черкаська обл.).

Цей етап війни характеризується особливою жорстокістю і затятіс- тю обох сторін.  Після трагедії  під Берестечком озброєний народ з над- звичайною впертістю бився проти польських  загарбників, знаючи,  що у разі поразки чванлива шляхта винищуватиме всіх підряд,  не шкодуючи ні дітей,  ні старих.

У 1653 р. становище господаря Молдавії різко  ускладнилося через втручання  Польщі, Угорщини, та Валахїї. Вони захопили  столицю  Мол- давії Ясси і скинули  Лупула. Він закликав  на допомогу українські війська і  Тиміш  Хмельницький з козацьким загоном повернув  господарський стіл  (трон),  а потім  почав  наступ  на Валахію  і здобув  низку  перемог. Однак  війська  Валахїї отримали  допомогу від Польщі,  і Тиміш  зазнав невдачі.

Знову почалися військові дії у Молдавії. Лупул втікає до Хмельниць-

кого,  а його родина переховується у столиці Молдавії місті Сучаві (Південна  Буковина). Тиміш на чолі козацького загону  швидко  вирушив на допомогу, пробився до міста,  поблизу  якого  йшли запеклі  бої, але був тяжко  поранений і через  чотири  дні помер.  9 жовтня  сучавський гарнізон після кількох місяців героїчної оборони здався, але на почесних

умовах:  козаки зі зброєю вийшли  з Сучави, захопивши і тіло Тимоша. Для Богдана  Хмельницького це була дуже тяжка  втрата,  яку він довго переживав.

Восени 1653 р. значні сили поляків зосередилися поблизу міста Жванець (тепер Кам’янець-Подільський район Хмельницької обл.). Бог- дан Хмельницький оголосив мобілізацію і разом  з татарами  рушив на- зустріч  польським військам, які очолював  король  Ян Казимир. Козаць- ко-татарське військо  оточило поляків поблизу  Жванця. І знову хан примусив Хмельницького дати згоду  на переговори, в результаті  яких був відновлений Зборівський договір  (лише в тій його частині, яка стосу- валася реєстру і прав козаків). А з кримським ханом  польський король уклав сепаратну  угоду,  за якою  зобов’язувався виплатити  татарам  100 тис. золотих  і дозволив  їм 40 днів грабувати Волинь. Хмельницький змушений був погодитися на це, але водночас  вислав  загони  козаків громити татарські  зграї і відбирати ясир. Кримський хан уже вкотре наставив  пастку  Хмельницькому, демонструючи хижацьку ворожість до України.  У кінці грудня  1653 р. він з більшістю  армії прибув  до Чигири- на. Тут готувалися надзвичайно важливі  події,  для проведення яких прибули  посли  Московської держави, Туреччини  й Польщі.

6.6. Переяславська Рада. «Березневі статті»

У Хмельницького остаточно  склався  план союзу  з Москвою і за її допомогою звільнення  з-під  влади Польщі. До цього змусили його над- звичайно складні умови,  в яких знаходилася Україна. Чим далі тривала війна, тим більше Хмельницький, старшина і козацько-селянські та міщанські маси переконувалися, що власними  силами Україна не змо- же визволитися. Однак жодна із сусідніх країн не була зацікавлена в існуванні  незалежної Української держави. Зрадливість і підступність Польщі використовував кримський хан. А Річ Посполита не робила серй- озних  висновків з минулих  подій:  у кінці 1653 р. вона знову почала го- туватися  до наступу  на молоду Українську  державу.  Далекими від со- юзницьких залишалися й відносини з Московським князівством, Валахією,  Трансільванією (Семиграддям). Ця складна  історична  ситуа- ція поставила  перед  Богданом Хмельницьким дилему:  залишатися на- одинці  з Польщею  і, можливо, повністю втратити  основні  завоювання національно-визвольної війни  чи заради  їх збереження прийняти про- текторат  однієї  з держав  — Туреччини  або Росії.  Крім  того,  гетьман  у розробці своїх зовнішньополітичних планів змушений був враховувати і складності внутрішньополітичної ситуації:  кризові явища  в економіці,

знищення значної  частини  продуктивних сил, спустошення українських земель і навіть деморалізацію частини населення.  Поряд з цим слід мати на увазі, що під гетьманською булавою перебувала  лише половина  ук- раїнської  етнічної території. Як уже зазначалося, дипломатія Хмельниць- кого  вела одночасно переговори і в Москві, і в Стамбулі. Ще в 1651 р. Отаманська імперія  навіть оголосила про прийняття у васальну за- лежність гетьмана  і Військо  Запорозьке. Однак її реальна допомога зводилася до наказів  кримським татарам  брати участь у боях разом  з козаками проти  поляків.  Але татари виявилися  ненадійними союзника- ми і гірше  від усякого ворога  руйнували  міста і села України,  забирали людей у неволю.  Поряд з цим не можна  було не враховувати  релігійну несумісність православних і мусульман, традиційну ненависть  право- славних до «бусурманів»,  викликану жорстоким плюндруванням слов’- янських  територій.

За цих умов  погляди  Хмельницького і народу  України  зверталися до  Москви. Богдан  Хмельницький протягом  усієї  війни  підтримував зв’язки з царським урядом,  намагаючись втягнути  Московську держа- ву у війну з Польщею, щоб спільними діями захистити православну віру. У Москві  розуміли важливість  і цінність союзу  з Україною,  бо він відкри- вав шлях на південь,  до Чорного моря,  а також  на захід,  ослаблював Польщу, яка в минулі  століття завдала  багато  образ  і шкоди  Московії. Московська армія отримувала  могутнього союзника в особі випробу- ваного  козацького війська.

Однак царський уряд через внутрішні  труднощі  та складні  зовнішні умови займав вичікувальну  позицію. У 1652–1653 рр. дипломатичні контакти між Україною  і Московською державою різко  активізувалися. Українська сторона  постійно підкреслювала, що миру з Польщею  бути не може,  що вона просить  царя взяти  Україну «під свою  високу  руку». Ускладнення становища в Україні змусило Москву  прискорити вирішен- ня питання про її долю. У жовтні 1653 р. цю проблему  розглянув Земсь- кий  собор,  який  вирішив, що цар має взяти  Україну «під свою  госуда- реву руку». Україна, по суті, визнавалася незалежною союзною країною, а з Польщею Москва  мала розпочати війну.

Для проведення в життя рішень Земського собору  в жовтні 1653 р. в Україну  виїхало  посольство на чолі з боярином Бутурліним, яке  31 грудня прибуло до Переяслава. 7 січня 1654 р. в Переяславі Богдан Хмельницький зустрівся з Бутурліним.

8 січня у Переяславі  відбулася  таємна  рада гетьмана  з генеральни- ми старшинами і полковниками, на якій обговорювалося питання союзу з Росією  і було ухвалено  рішення  прийняти «протекцію»  царя. О другій годині  дня було скликане все населення  Переяслава,  до якого  Богдан

Хмельницький звернувся з промовою, у якій  нагадав  про  шестирічну криваву війну з Польщею і запропонував обрати собі «господаря»  — московського, польського, турецького чи кримського і охарактеризу- вав кожного з них. Він закликав  під царську  руку, на що народ відповів згодою. Так закінчилася Велика  (Чорна)  Рада. Потім  гетьман  зі стар- шиною поїхав до «заїзжого двору», де розміщувалося російське посоль- ство. Там Бутурлін передав  Хмельницькому царську  грамоту  і розповів про хід переговорів з Польщею,  зв’язки Москви з Військом Запорозь- ким  і рішення  царя прийняти під свою руку гетьмана  Хмельницького і все Військо  Запорозьке з містами  і землями, а також про допомогу їм військами у боротьбі  з Польщею.

Після цього  всі прибули  до Успенської соборної церкви  для того, щоб скласти  присягу царю.  Але тут Хмельницький зажадав,  щоб при- сяга була взаємною, тобто щоб Бутурлін від імені царя дав присягу, що той буде обороняти Україну від Польщі, а також не порушуватиме воль- ностей  і прав шляхти, козаків, міщан і всіх станів українського суспіль- ства. Бутурлін на це не погодився, зазначивши, що цар нікому  не при- сягає,  а присягають йому. Гетьман і старшини нарешті  погодилися, що слово царя замінює присягу і заприсяглися на вірність  царю, але зали- шили за собою  право  вести  переговори про умови  об’єднання.

Присяга  приймалася в церквах по всій Україні протягом досить довгого часу. У деяких  місцях  вона відбувалася  під тиском, викликала обурення  і протести. Зокрема, київське духовенство і шляхта  довго відмовлялися і присягнули лише після довгих  умовлянь та погроз. Відмовились це робити  полки Уманський і Брацлавський, а також пол- ковники Іван Богун та Іван Сірко. У полках Полтавському і Кропив’янсь- кому московських урядовців  побили киями.  Однак в цілому присяга пройшла  без великих заворушень. Таким чином, рішенням  Переяс- лавської  великої  козацької ради  за  участю  населення  Переяслава  і в результаті  переговорів Хмельницького з посольством московського царя була укладена  угода про військовий союз України і Московського царства,  виступ  московського війська  на захист  України  від Польщі. Посольство від імені царя гарантувало збереження незалежної Україн- ської держави, її прав і вольностей, а Хмельницький, Військо  Запорозь- ке, населення присягою зобов’язувалося служити московському цареві. Це був союз двох рівноправних держав по типу конфедеративного об’єднання. Для вироблення умов об’єднання старшина підготувала проект  договору, який був привезений у Москву  в березні  1654 р. геть- манськими послами.

Поданий українською делегацією проект  був прийнятий. Була ви- роблена  документація, яка визначила  становище України  і характер  її

взаємовідносин з Росією. Це так звані «Статті Б. Хмельницького» (всього

11 пунктів), або «Березневі  статті» 1654 р. Статті з 11 пунктів з указами царя і його  жалувані грамоти можна  вважати текстом договору між Українською державою і Росією.  Слід зазначити, що  оригіналу  указу царя  зі статтями  в архівах  не знайдено. Збереглися лише  окремі  ви- писки  та копії.  Важливою  частиною  договору були пункти,  присвячені обороні  України від посягань інших держав,  зокрема шляхетської Польщі,  Султанської  Туреччини  та Кримського ханства.

Цар зобов’язувався навесні  1654 р. почати війну з Польщею.  Якщо нападуть  на Україну  кримські татари,  він мав віддати  наказ  донським козакам йти на Крим.  Згідно  з «Березневими  статтями»,  Україна,  яка переходила під  протекцію російського царя  як  самостійна держава, зберігала свою систему суспільного ладу та адміністративного устрою. Залишався обраний  Військом Запорозьким гетьман,  поділ  на полки  і полковий адміністративний устрій,  козацький реєстр  встановлювався у

60 тис. чоловік,  і козаки зберігали свої попередні привілеї  та судилися

своїми  судами.

Урядники  (війти,  бурмістри, лавники,  райці)  обирались з місцевого населення.  Вони  повинні  були збирати  податки  і передавати їх царсь- ким чиновникам. Козацьким старшинам встановлювалася платня, а крім того їм, шляхтичам  і духівництву, надавалося  право володіння  маєтно- стями.  Гетьманський уряд України  мав право  вступати  у дипломатичні відносини з іноземними державами, за винятком польського короля  і турецького султана. Це свідчило  про деяку обмеженість зовнішньопол- ітичної діяльності  України.

Однак  ні в статтях,  ні в жалуваних  грамотах  не отримало  жодних прав і привілеїв селянство, яке відіграло  велику роль в національно- визвольній війні.

Таким  чином,  згідно  з договором Україна  з невеликими обмежен- нями зберігала статус самостійної держави, про що свідчать наявність власної території, своєрідного державного устрою,  армії, глави держа- ви — гетьмана. Україна проводила свою зовнішню політику,  мала взає- мини  з Росією  через  посольський наказ  та ін.

Укладаючи  договір, Хмельницький і царський уряд  переслідували

різні  цілі.  Хмельницький мав  на меті  дістати  військову допомогу від Москви у боротьбі  з Польщею,  домогтися повної  від неї незалежності шляхом  легального розриву з польським монархом, в дусі  правових стосунків того  часу.  За  це цар мав  одержувати щорічну  данину  і до- помогу  українського козацького війська.  Це підтверджується подальшою діяльністю Хмельницького, який до самої своєї смерті проводив незалеж- ну від Москви внутрішню  і зовнішню політику.  Царський уряд, укладаючи

договір, ставив далекосяжну мету: ліквідувати  з часом  українську дер- жавність  і перетворити Україну на звичайну  провінцію Росії.

Отже, Переяславська угода,  була військовим союзом двох рівноп- равних держав  з елементами васалітету.  Цей союз  був взаємно вигід- ний  обом  державам, котрі  мали,  за невеликим винятком, одних  і тих самих  зовнішніх  ворогів.

Для України  він мав велику  цінність  ще й тому,  що зберігав її де- мократичний республіканський лад. Однак  сама  Московська держава була кріпосницькою монархією, і її рівноправний союз  з демократич- ною Україною  не міг бути довговічним. До того  ж, окремі  статті угоди мали недостатньо чіткий характер,  що згодом викликало ряд супереч- ностей.

Утворення  Української держави, її союз  з Московським царством був одночасно і юридичним оформленням розриву з Польщею,  її мо- нархом  в дусі тих часів. Це формально  завершувало національно-виз- вольну революцію українського народу та процес  утворення  його  дер- жавності.

Національна  революція  в Україні у 1648–1654 рр.  поєднувалася із

селянською війною.  Одним із найважливіших її наслідків була ліквідація польських  кріпосницьких відносин, магнатсько-шляхетського землево- лодіння  та фільварково-панщинної системи господарства. Переважна більшість селян отримала  волю і право спадкоємного користування землею  та можливість вступати  до козацького стану.  Це була одна  із найяскравіших і найважливіших подій  у житті українського народу,  пе- реломний етап у його  розвитку. Ця боротьба  стала справжнім злетом його  суспільної  енергії  та творчих  сил,  що уможливило тривалу і вис- нажливу  боротьбу  з таким  могутнім супротивником, як Річ Посполита. Під керівництвом геніального сина українського народу Богдана  Хмель- ницького здійснювалася гнучка  внутрішня  та зовнішня  політика,  була створена  досить своєрідна соціально-економічна, соціально-політична, військова, адміністративна та судова  системи держави, які  підтверд- жували свою  життєздатність ще понад  століття.

1648–1654 рр. є найважливішим етапом національно-визвольної війни.  Від 1654  р. і до кінця  70-х років  XVII ст.  український народ  вів боротьбу  за збереження її результатів.