Історія України - Навчальний посібник (Білоцерківський В. Я.)

Тема 17 украЇна:  друга половина  40-х — 80-і роки

17.1. Відбудова

Після параду Перемоги в Москві  у країні почалася прозаїчна, важка і  копітка  робота  — відбудова  народного господарства. Основні  її на- прями в Україні були визначені  в законі  про четвертий  п’ятирічний план відбудови  і розвитку народного господарства УРСР на 1946–1950 рр., затверджений в серпні  1946 р. В народне господарство України плану- валися капіталовкладення в обсязі  65 млрд. крб. в довоєнних цінах, що перевищувало всі перші три п’ятирічки. Для здійснення цього  плану використовувалися унікальні можливості, що їх створювала централі- зована  тоталітарна  система в мобілізації людських  і матеріальних ре- сурсів.  За рішенням  уряду СРСР в Україну надсилалася техніка  та ус- таткування  з Уралу, Поволжя та Сибіру. Здійснювалась мобілізація молоді,  жінок  у ті галузі,  в яких бракувало  трудових  ресурсів, перш  за все у вугільну  та транспорт. Сюди  ж спрямовувалася і більша частина демобілізованих.

Праця робітників і спеціалістів була героїчною і самовідданою. Проте умови життя людей були дуже важкими, а рівень техніки безпеки низь- ким. Стали поступово запроваджуватися нові технологічні процеси, нова техніка  в ряді галузей  промисловості. Героїчними трудовими зусилля- ми мільйонів  трудівників промисловість України  була відбудована. Об- сяг валової продукції в 1946–1950 рр. збільшився в 4,4 раза і переви- щив рівень 1940 р. на 15\%. Були відбудовані  шахти в Донбасі, Дніпрогес та інші електростанції, більшість  металургійних підприємств на півдні України,  машинобудівні заводи  Києва,  Харкова  та багатьох  інших міст. Фактично заново  створювалася промисловість Західної  України. Знову Україна за окремими показниками випереджала розвинуті європейські країни.  Та все ж вона відставала від загальносоюзних темпів, що поясню- валося  політикою центру,  яка стимулювала переважно розвиток східних економічних районів РРФСР. Незважаючи на зростання промисловості, життєвий рівень людей підвищувався дуже повільно.  Мало допомогла і грошова реформа 1947 р., яка знецінила  заощадження населення. В дусі сталінських традицій  відставав  випуск  товарів  масового споживання: у

1950  р. він становив  лише 80\% довоєнного рівня.  Біля магазинів зав- жди стояли великі черги,  і часто люди не могли  нічого  купити.

 

Та найбільш  гостро проблеми відбудови  появилися у сільському господарстві, і після війни колгоспне селянство  залишалося найбільш ущемленою соціальною групою  тодішнього суспільства. Колгоспник був відчужений від засобів  виробництва та розподілу створеного ним про- дукту. Вироблена  колгоспами продукція державою не закуповувалася, а фактично  вилучалася методом  продрозкладки. Ціни держави  на сільгосппродукцію були символічними. Всіляко  обмежувалося ведення особистого підсобного господарства. Оподатковувалася кожна  твари- на, кожне  дерево.  А колгоспники одержували за свою  нелегку  працю мізерну  платню й існували  в основному за рахунок  присадибних діля- нок. Вони не забезпечувалися пенсіями, не мали паспортів і без особ- ливого  дозволу  не могли  залишати  сіл.

В Україні на кінець 1945 р. діяло 27,5 тис. колгоспів, 784 радгоспи,

1277 МТС. Вони були розорені війною і ледве животіли.  Партійно-дер- жавне  керівництво намагалося їх зміцнити організаційно і надати  до- помогу. Приймалися постанови ЦК КП(б),  суворі  закони, і навіть один із чотирьох пленумів ЦК ВКП(б),  що відбулися у 1945–1952 рр., був присвячений обговоренню і вирішенню проблем  села. Протягом 1947–

1948 рр. у сільські  райони,  переважно в колгоспи і МТС, було направ- лено з підприємств 17 тис. спеціалістів, з сільськогосподарських інсти- тутів і технікумів — 18 тис. випускників. У сільське господарство України повернулося близько  1,3 млн демобілізованих солдатів  і офіцерів.

Однак зміцнення колгоспів відбувалося переважно шляхом посилен- ня репресивно-примусових методів замість матеріальної зацікавленості. Зокрема, за клопотанням уряду УРСР і ЦК КП(б)У 21 лютого 1948 року був прийнятий Указ Верховної  Ради СРСР «Про виселення  з Українській РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський паразитичний спосіб  життя». Зовні  він ніби  стимулював колгоспну демократію, бо колгоспники на зборах  мали право підняти  питання  про виселення  за межі УРСР осіб, котрі «підривають» колгоспне виробництво. Та насправді закон не вра- ховував вікового, сімейного, фізичного стану сільських  мешканців і мав на меті переслідування селян, які, не виробивши мінімум  трудоднів, працювали  на присадибних ділянках. Протягом 1948–1950 рр. було винесено близько  12 тис. «громадських вироків»,  які виконувалися міністерством внутрішніх  справ.  У наступні  роки  цей  указ  застосову- вався все рідше, бо не давав бажаного результату:  продуктивність праці в колгоспах не зростала.

Виснажене війною  і сталінською системою управління  українське село переживає в другій половині  1946 р. новий (уже третій за роки радянської влади) голод (крім західних  областей  України),  якому пере-

 

дувала посуха. Валовий збір зернових становив 531 млн пудів, що у 3,5 раза менше, ніж у 1940 р. В багатьох областях України колгоспники одержали  по 50–100  г зерна  на трудодень, а подекуди взагалі  нічого не отримували. Наслідки  посухи посилювалися діями центральних органів  влади,  які,  не рахуючись  з конкретними умовами, тиснули  на партійно-державний апарат України, вимагаючи будь-якою ціною ви- конати  плани хлібозаготівель. Однак було вилучено лише 60\% від зап- ланованого, при цьому був вивезений навіть насінний  фонд. У багатьох районах повторювалися 1932–1933 рр.: масова дистрофія, випадки канібальства, трупоїдства, велика  кількість  померлих  від голоду  — за

1946–1947 рр.  в східних  та південних  областях  УРСР загинуло  понад

800 тис. чоловік.  Батьки залишали  своїх дітей, бо неспроможні були їх нагодувати, і намагалися передати  їх в дитбудинки.

Керівництво України неодноразово зверталося до уряду СРСР. Зок- рема,  17 грудня  1946  р. Хрущов  надіслав  Сталіну листа  з проханням надати допомогу Україні. Протягом 1947 р. була виділена продовольча позика  — 140 млн крб. для налагодження безплатного харчування  на- селення.  Однак цього  було недостатньо. Щоправда, було виділено  35 млн пудів  насіннєвого фонду,  що деякою  мірою  полегшувало прове- дення колгоспами весняної  посівної  кампанії.  Уряд України  намагався полегшити становище за рахунок  Західної  України,  хоча її можливості були незначними. І в той час, коли голодували  Україна, Молдавія,  части- на Поволжя,  Ростовська область,  Центрально-Чорноземна зона,  СРСР експортував зерно в країни «народної демократії»  — Болгарію, Румунію, Польщу та Чехословаччину, а в квітні 1946 р. підписав  угоду про постав- ку Франції 500 тис. т зерна.  В цілому експорт його  у 1946  р. склав 1,7 млн т, що могло  б бути значною  допомогою голодуючим районам.

Спроби  врятувати  людей  від голодної  смерті  кваліфікувалися як злісне  порушення радянських законів. Зокрема, протягом першого кварталу 1947 р. до кримінальної відповідальності було притягнуто 1,5 тис. голів колгоспів і засуджено до 10 років  ув’язнення за те, що вони видали авансом  на трудодні  селянам восени  1946 р. частину зібраного зерна.  Відновилася діяльність  закону  про п’ять колосків. Тільки у лис- топаді  1946 р. за цим законом було покарано 2113 селян.

Наслідки  посухи  і голоду ще довго  давалися  взнаки. Не випадково

у 1950 р. за врожайністю багатьох  зернових культур та їх валовим збо- ром  колгоспи і радгоспи України  не досягли  довоєнного рівня. Однак були і певні успіхи: врожайність жита, цукрових  буряків,  картоплі, ку- курудзи, поголів’я  великої  рогатої  худоби  перевищили рівень  1940  р. Зростала  кількість техніки в колгоспах, особливо тракторів. У цілому стан сільського господарства України залишався тяжким, що зумовлювалося

 

недостатньою матеріальною зацікавленістю трудівника у розвитку гро- мадського виробництва, низькими закупівельними цінами  держави  на товари сільськогосподарського виробництва та надмірною централіза- цією системи планування.  Отже, у 1946–1950 рр. в цілому у відбудові народного господарства УРСР (східна  частина  України)  були успіхи  та серйозні недоліки, щонайбільше в сільському господарстві та вироб- ництві  товарів  широкого вжитку.

Відбулися  значні  зміни  в економіці Західної  України.  Компартія Ук- раїни та уряд УРСР вже у 1945 р. беруть курс на прискорення розвитку промисловості. Ще  в грудні  1944  р. при уряді УРСР створюється Рада допомоги західним  областям у їх відбудові та розвитку. На це було асиг- новано  10 млрд.  крб.  В результаті  вже на кінець  1945  р. стали до ладу

1700 промислових підприємств і близько  500 артілей. Індустріалізація регіону  здійснювалася в двох напрямах:  а) відбудова  і розвиток тради- ційних  галузей  промисловості (нафтогазова, лісорозробки, переробка деяких  видів сільгоспсировини); б) розвиток нових — машино- і прила- добудування, металообробка та ін. Радянська  централізована система управління,  об’єктивно оцінюючи  цю діяльність,  перекачувала в Західну Україну значні матеріальні  і людські ресурси. Лише у 1946–1950 рр. про- мислові  підприємства Львова  одержали  від тодішніх  республік СРСР 9 тис.  комплектів різного устаткування. З Російської Федерації сюди  по- вністю  був перебазований завод  телефонної  і телеграфної апаратури. За цей час з великих підприємств республік СРСР у Західну Україну при- було 20 тис. робітників і 2 тис. інженерно-технічних працівників. У цілому за ці роки  чисельність  робітників, зайнятих  у промисловості, збільшила- ся з 138 до 284 тис. чоловік.  Значно  зріс  їх професійний рівень.

Тут більше запроваджувалися сучасна  техніка, високі  технології, що було пов’язано з обладнанням підприємств регіону  устаткуванням, ви- везеним з Німеччини  (у східній  частині  цієї країни  перебували  війська СРСР, які демонтували там підприємства як компенсацію за злодіяння фашистських військ). Темпи промислового розвитку в західноукраїнсь- кому регіоні  були значно вищими, ніж у східних областях УРСР. Якщо в

1940 р. питома  вага промисловості західних областей  у промисловому

виробництві України становила  4,7\%, то в 1948 р. — 12,6\%.  Відповідно питома  вага робітників зросла з 5,9 до 11,8\%.  Змінився і національний склад  робітництва, в якому  на початку  50-х років  українці  становили

70\%, тоді як до приєднання Західної  України  — 50\%.

Однак форсована  індустріалізація мала ряд негативних рис: по- вільний розвиток галузей,  що виробляли  споживчі товари,  хижацьке винищення природних ресурсів. Зокрема, у 1950 р. з Карпат  і Полісся вивезено 11,2 млн. м3 лісу при 16,3 млн. м3 у республіці загалом. Та ще

 

більш негативні  наслідки супроводжували розгорнуту паралельно з інду- стріалізацією колективізацію. Слід відзначити, що ЦК ВКП(б)  у поста- нові «Про колгоспне будівництво у Литовській, Латвійській і Естонській РСР» (травень  1947  р.)  застерігав від поспішності в здійсненні цього процесу  в приєднаних районах. Також підкреслювалася необхідність проведення його  на основі  добровільності. На цьому  наголошувалося також у рішеннях  ЦК КП(б)У, виступах  керівників уряду УРСР. А на прак- тиці застосовувалися апробовані в 20–30-х роках форсовано-примусові методи.  Повсякденно порушувалася законність: погрози, залякування, шантаж,  вивезення до Сибіру  і навіть вбивства,  хоча значних  резуль- татів це не давало. Особливо ускладнювало ситуацію те, що процесу колективізації протидіяли УПА і підпілля ОУН. А це стимулювало ще більшу радянську каральну  активність.

Тут, як і в Східній Україні,  здійснювалося розкуркулення. У семи  за- хідних  областях  (крім  Закарпаття) налічувалося  65 тис.  заможних се- лянських  господарств, які становили  4,8\% загальної  їх кількості  і воло- діли 13,7\% земельних  угідь. Близько  3 тис. «куркульських»  господарств нараховувалося в Закарпатській області. Всі ці господарства мали в своєму  розпорядженні земельні  угіддя,  худобу,  тяглову силу, сільсько- господарський реманент. Передусім їм значно зменшили землеволодін- ня, на 50\% збільшили норми поставок сільськогосподарської продукції, на 1–3 місяці скоротили нормативні строки  її здачі, а також ввели підви- щене  оподаткування доходів.  Через  деякий  час ці господарі, а також тисячі інших громадян були вивезені  до Сибіру, кинуті в тюрми та конц- табори.  Цими заходами, а також  широкою пропагандистською кампа- нією, допомогою колгоспам сучасною  технікою і кадрами, направлени- ми переважно зі Сходу,  колективізація була здійснена. Вже  у 1950  р.

93\% селянських дворів були охоплені колгоспами (радгоспів у західних областях України було небагато). Століття польського і австрійсько- польського панування не привели до позитивних зрушень в економіці За- хідної  України.  Лише  радянська влада,  часто  жорстокими методами, дала поштовх  до економічного поступу  цієї частини  України,  хоча тру- дящі маси  заплатили  за це високу  ціну.

17.2. Суспільно-політичні процеси. Громадянська війна

Складною  залишалася  в Україні суспільно-політична ситуація,  хоча ра- дянська  система після фашистської окупації позитивно сприймалася більшістю українського народу, особливо в східноукраїнському регіоні. Од- нак сталінська  верхівка  продовжувала роздмухувати «класову боротьбу».

 

Сталін ставився  до українців  з недовірою і, як відомо,  готовий був де- портувати  український народ  до Сибіру.  Але він був занадто  чисель- ний,  до того  ж у Західній  Україні  все ще діяла УПА–ОУН. У післявоєн- ний час адміністративно-командна система в СРСР укріпилася, і культ особи  Сталіна досяг  апогею. Сталін був незадоволений тим,  що Хру- щов,  виявляючи  певні  симпатії  до українців, неодноразово звертався до уряду СРСР з проханням про допомогу в ліквідації трагічних наслідків голоду 1946–1947 рр. У відповідь  він відрядив  в Україну Л. Кагановича для «зміцнення  керівництва». Пленум ЦК ВКП(б)У  затвердив 8 березня

1947 р. сталінського підручного першим  секретарем, а  Хрущов зали- шився  на чолі уряду.

Вся діяльність Кагановича була спрямована на те, щоб довести, ніби в Україні  не лише в сільському господарстві, а й взагалі  в усіх сферах життя не все гаразд, і причини  цього начебто криються у націоналістич- них проявах. Намагаючись «навести порядок»,  він створює в республіці атмосферу страху, залякуючи  навіть її партійне  керівництво. На одній з нарад з секретарями обкомів  партії Каганович заявив,  що кожний  ви- падок невиконання планових завдань у промисловості і сільському гос- подарстві розглядатиметься як прояв буржуазного націоналізму. Замість організації допомоги населенню, яке страждало  від голоду,  він зосе- реджує  свої  зусилля  на викоріненні «українського  буржуазного націо- налізму».  Але особливу  ненависть  Каганович проявив  у боротьбі  з ук- раїнською творчою  інтелігенцією. Під його  керівництвом приймаються постанови ЦК КП(б)У, в яких Спілка письменників України та окремі письменники звинувачуються в буржуазних перекрученнях радянської дійсності, в примиренському ставленні  до українського буржуазного націоналізму. На цей час ідеологічна реакція  охопила всі республіки СРСР. Вона почалася з відомих постанов  ЦК ВКП(б) про журнали «Звез- да» і «Ленинград», які приймалися по доповіді  «головного ідеолога» сталінського керівництва А. Жданова. Але їх спрямованість, як і виступів членів керівництва партії  та як і документів ЦК КП(б)У,  була визначена Сталіним у його виступі на засіданні  оргбюро ЦКВКП(б) 14 серпня 1946 р. На виконання вказівок генсека ЦК КП(б)У було прийнято з 1946 по 1951 рр.

12 постанов  з ідеологічних питань.  Серед  них особливо  погромницьким характером відзначалися саме  ті, які приймалися з ініціативи  Кагано- вича. Під керівництвом сталінського «посланця» розгортається бруталь- на критика письменників Ю. Яновського, І. Сенченка,  М. Рильського, А. Малишка, П. Панча та інших. «Викривалися»  також «помилки» та «пе- рекручення»  в роботі  інституту  історії  Академії  наук  УРСР, ряду  ко- лективів  істориків, що видали  свої праці  в 1941–1944 рр. Однак це не задовольняло Кагановича. За його  ініціативи  велася підготовка плену-

 

му ЦК КП(б)У з порядком денним  «Боротьба проти  націоналізму як го- ловної небезпеки в КП(б)У». Це свідчить  про те, що Каганович і ті, хто підтримував його,  не просто  ідейно  тероризували інтелігенцію, деяких представників партійно-державної номенклатури в Україні,  а готували черговий тур фізичних репресій і розправ. Однак у грудні 1947 р. Сталін відкликав  його  до Москви, вірогідно тому,  що не хотів загострювати і без  того  складну  ситуацію  в Україні  і сподівався, що  Хрущов  врахує

«урок» і більше не буде проявляти  проукраїнські настрої  та симпатії. До того ж у «викритті» українського націоналізму Хрущов проявляв  досить

«бурхливу активність»,  слухняно  виконуючи вказівки Сталіна. І після переїзду  в 1949 р. Хрущова до Москви, де він обіймав  посади секрета- ря ЦК ВКП(б)  та секретаря Московського міськкому ВКП(б),  ця лінія продовжувалася. Навіть у 1951 р. була роздмухана кампанія критики поезії В.Сосюри «Любіть Україну» — твору патріотичного, а не націоналіс- тичного. Всі ці постанови та звинувачення були частково  зняті у 1958 р. і повністю скасовані у 1988–1990 рр., як несправедливі.

У 1948  р.  в Україні,  як і загалом  в СРСР, розгорнулася боротьба

проти «низькопоклонства перед Заходом», а згодом — з космополітиз- мом. У пресі з’явилися статті,  в яких творчі працівники звинувачували- ся в антипатріотизмі, схилянні  перед  Заходом, замовчуванні культур- них зв’язків українського і російського народів і в яких підкреслювалася велич російської культури.  Насправді  це була антиєврейська кампанія, яка супроводжувалася несправедливими переслідуваннями і репресія- ми єврейської творчої  інтелігенції. Діяльність  багатьох  з них була по- в’язана з Україною.  Частину їх звинувачували у зв’язках з Єврейським антифашистським комітетом (ЄАК), фабрикація справи  якого  почалася у 1946  р.  і закінчилася розстрілом у 1952  р. в Москві  його  активних діячів. До того  ж, антисемітизм добре  уживався  в діяльності  сталінсь- ких катів з українофобією, і було немало випадків, коли висувалися звинувачення у спільних діях єврейських та українських «націоналістів».

У цей період відбуваються широкомасштабні дискусії з питань філо- софії,  політекономії, мовознавства, однак  інакомислення в них не до- пускалося. Учені могли  лише цитувати  і коментувати положення «генія людства» Сталіна та класиків  марксизму-ленінізму. В суспільних  науках все більше утверджувався диктат та догматизм. У ці післявоєнні роки в біологічній науці була розгромлена «реакційна» теорія генетики, піддані жорстоким переслідуванням визначні  вчені-генетики М. Гришко, Е. Гер- шензон, І. Поляков,  Л. Делоне та інші. Ця «боротьба» негативно позна- чилася  на розвитку літератури, мистецтва та науки  в Україні,  усклад- нювала, вносила суперечності в суспільно-політичне життя в республіці, розпалювала громадянську війну в Західній  Україні.

 

Політичне життя західних областей  УРСР характеризувалося загос- тренням  протиріч  між керівними кадрами, які в основному прибули  зі східних областей  республіки, і місцевим населенням, якому не довіря- ли. У західний  регіон  лише до середини 1946 р. прибуло  понад 86 тис. партійних, радянських і комсомольських працівників, спеціалістів різного профілю.  До середини 1946  р. на керівну  роботу  в партійні,  радянські органи, заклади освіти,  культури було висунуто  53 тис. активістів з місцевого населення,  але вони обіймали  переважно другорядні посади на рівні села або району.  Мало місцевих  жителів було в складі партор- ганізацій КП(б)У. Так, у 1950 р. з 23 тис. членів львівської  обласної парторганізації лише 10\% становили вихідці з місцевого населення. У зв’язку з тим,  що вирішальну  роль у житті  цих областей  відігравали прибулі  керівники, погано  обізнані  з місцевими умовами, до того  ж недостатньо освічені  та компетентні, в діяльності  керівних  органів  до- пускалося багато  серйозних помилок, прорахунків і зловживань, особ- ливо в період  колективізації та боротьби  з оунівським підпіллям.

Одним  із надзвичайно жорстоких кроків,  який  боляче зачіпав інте- реси мільйонів людей, було знищення греко-католицької церкви (УГКЦ), яка охоплювала  3040  парафій,  4440  церков,  Духовну  академію, п’ять духовних семінарій, дві школи,  127 монастирів. Під її впливом  перебу- вало близько  п’яти мільйонів  віруючих.  Церкву  очолював  митрополит, якому підпорядковувалися 10 єпископів та 2950 священиків. УГКЦ була національною церквою і відігравала  надзвичайно велику роль у духов- ному житті Західної України.  Значний  вклад в її піднесення своєю бага- тогранною діяльністю  зробив  А.Шептицький, який обіймав  митрополи- чий престол  від 17 січня 1901 до листопада  1944 року.

У березні  1945 р. з’явилася схвалена особисто Сталіним  інструкція про  ліквідацію  УГКЦ. При цьому  розгорнулася пропагандистська кам- панія щодо дискредитації УГКЦ як «слуги Ватикану»,  «ворога  народу», висувалися звинувачення у співпраці з нацистами. Розпочинаються репресії, і всі священики найвищого рангу, які знаходилися в СРСР, були заарештовані. В травні  1945  р.  під  контролем органів  безпеки фор- мується «ініціативна група», яка повела агітацію за розрив  унії з като- лицькою  церквою. Її головою  став  священик Г. Костельник, який  мав великий  вплив на уніатів. 8–10  березня  1946 р. під контролем праців- ників держбезпеки СРСР відбувся  Львівський собор  — з’їзд представ- ників УГКЦ, на якому більшістю голосів ухвалили скасувати Берестейсь- ку унію 1596 р. і возз’єднати галицьку  церкву з руською православною. Г. Костельник, який  виконував  головну  роль у цьому  спектаклі, 20 ве- ресня 1948 р. загинув  при загадкових обставинах. Його вбивця покінчив життя самогубством. У 1949 р. рішення  про припинення діяльності  уні-

 

атської церкви  під тиском властей приймає Мукачівська єпархія. Однак залишилося п’ять мільйонів  віруючих,  які продовжували молитися за своїми  звичаями, а це означало  незнищенність УГКЦ.

Після Львівського собору серед уніатського духовенства розповсюд- жується  відозва  із закликом приєднуватися до нової  церкви.  Свяще- ників, які відмовлялися від цього,  одразу заарештовували. Через кілька місяців після собору понад 1400 священиків та монахів були заарешто- вані і заслані  до Сибіру,  200 — розстріляні.

У політичному житті Західної  України в перші післявоєнні роки  роз- повсюдженою формою  насильства  були масові  депортації українців. Вони відбувалися  не лише в радянських районах, а й у південно-східних регіонах  сусідньої  Польщі.

Найбільш «активним» періодом вивезення на схід українців  із захід- них областей  УРСР був 1947 р., коли посаду  першого керівника УРСР обіймав  Л. Каганович. Тисячі сімей вояків УПА, членів ОУН та багатьох інших  вивозили не лише до Сибіру,  а й на вугільні  шахти  Казахстану, Півночі Російської Федерації (Печорський басейн), в Середню  Азію, на Чукотку.  За 1944–1952 рр.  із Західної  України  було вивезено 200 тис. сімей, близько  800 тис. осіб. Це за чисельністю населення майже стіль- ки, скільки  депортованих у 1944–1945 рр. з Криму  та Кавказу.

У 1947–1948 рр.  польський уряд здійснив примусове виселення  з південно-східних районів Польщі автохтонного українського населення, яке там ще залишалося і відмовлялося будь-куди виїздити. Цим разом польська  влада переселяла українців  на захід, на колишні німецькі землі, переважно в Ольштинське воєводство. Цією  акцією  вона  намагалася не лише розв’язати в своїх егоїстичних інтересах  українське національ- не і територіальне питання,  а й знищити УПА, яку підтримувало місце- ве населення.  Переселення здійснювала армія,  Генеральний штаб якої розробив план «Вісла», розрахований на повне виселення  українців  та їх ополячення. На другий  день після затвердження плану воїнами  УПА в перестрілці був убитий віце-міністр оборони Польщі К.Сверчевський. Це загострило ситуацію.

СРСР і Чехословаччина підтримали своїми прикордонними війська- ми цю акцію.  Переселення здійснювали шість  дивізій  польської  армії, які оточили  українські села і силоміць  вивезли  їх мешканців. Для тих, хто намагався чинити опір, був створений концтабір «Явожно», що зна- ходився на філії німецького концтабору Освенцім. Членів ОУН–УПА розстрілювали (близько 500 осіб).  Взаємини між українцями і поляка- ми в ті часи відзначалися надзвичайною жорстокістю. Всім переселен- цям  заборонялося жити  у містах,  навчатися  рідною  мовою,  вступати до вузів,  над ними  здійснювався жорсткий поліцейський нагляд.

 

Більш довготривалою і виснажливою була боротьба радянської вла- ди проти УПА і підпілля ОУН у післявоєнний час. Бандерівський провід змінив тактику, перетворивши всі військові підрозділи на невеликі бойові групи по 10–15 осіб, що дислокувалися у лісових масивах. Виникла ши- рока мережа підпільних «боївок», які контролювали велику територію (майже 150 тис. км2). Вони намагалися утвердити і зберегти національ- но-державні структури, альтернативні органам радянської влади. Керів- ництво УРСР та уряд СРСР для утвердження своєї влади відрядили туди великі сили і перетворили Західну Україну на театр воєнних  дій. Виник- ло протистояння, в якому  страждало  передусім мирне  населення.  За- гинули десятки тисяч працівників радянських та партійних  органів, спеці- алістів, що приїхали зі Сходу, військовослужбовців, воїнів УПА, місцевих жителів.

Зрештою сталося те, чого слід було чекати: переважаюча військова сила,  підкріплена репресивно-каральними органами МВС  і КДБ,  при- душила опір ОУН–УПА. Блокади,  прочісування величезних територій, арешти  і депортації, розстріли, провокації, коли спецзагони держбез- пеки, замасковані під УПА, чинили свавілля, безперервні бої та сутички  — ось ті форми,  що все більше використовувалися у боротьбі  проти ОУН– УПА. За 1944–1953 рр. було заарештовано майже 103 тис. осіб — «бан- дитів» та «бандпосібного елемента».

Надії керівництва ОУН–УПА на радянсько-американський конфлікт не справдилися, та попри все їхня боротьба продовжувалась, хоча було зрозуміло, особливо  в кінці 40-х років, що вона безперспективна. Збройне підпілля все більше відчувало  нестачу  зброї,  амуніції,  харчів, бракувало  скоординованості дій. Після загибелі  в березні  1950  р. по- близу  Львова  командувача УПА Романа  Шухевича  (Т. Чупринки) УПА остаточно  втрачає боєздатність, хоча окремі «боївки» протрималися до середини 50-х років.  Чималу роль в ослабленні  і розгромі УПА відігра- ла потужна  пропагандистська кампанія  радянської преси,  яка викори- стовувала будь-який привід (убивство при загадкових обставинах пись- менника   Я. Галана),  а також  соціально-економічні  зміни,  особливо результативну індустріалізацію краю.  Дорогою ціною  заплатили  захід- ноукраїнські борці за національну  свободу  і державність України.  Запо- чаткувавшись у першій  половині  XIX ст. як рух невеликої  групи  інтелі- генції за національне  відродження України,  боротьба  розвивалася, наростала, втягуючи  все ширші  маси.  Найвищої  точки  вона досягла  в кінці  Другої  світової  війни  та в перші  повоєнні роки.  На цьому  шляху було багато натхнення, героїзму, величезних  жертв, помилок і поразок. Проте  боротьба  з незрівнянно могутнішими сусідами була приречена. Та її поразка не перекреслила її звитяжності. Боротьба  в 40-х  роках

 

відзначалася  надзвичайною жорстокістю і кривавістю. Це ставить  пе- ред наступними поколіннями питання про доцільність  терору та зброй- них повстань  і про нові підходи  до вирішення національних  проблем.

17.3. Хрущовська відлига. Десталінізація та економічне реформування. Лібералізація культурного  життя  і крах реформ

У березні  1953 р. помер  Сталін. Це стало початком пошуків  нових форм  і методів  будівництва  соціалізму. Першою  ознакою змін  було

«колективне  керівництво», посилення ролі партійних  організацій, що прийшло  на зміну одноосібному управлінню  «вождя народів». «Колек- тивне керівництво» по своїй  суті було своєрідним комітетом управлі- ння,  який  складався  з вищих  партійних  та урядових  кадрів.  Однак  у ньому незабаром зав’язалася боротьба  за владу. На місце «вождя» претендував грізний шеф КДБ Берія, який до останніх днів життя Ста- ліна був поряд  з ним, виконував  криваві  вказівки і користувався його незмінною довірою. Він розгорнув бурхливу підготовку до захоплення влади в свої руки,  але прорахувався і заплатив  за це життям.  Деякий час на політичній  авансцені  країни знаходився Г. Маленков, але пере- можцем  вийшов Микита  Хрущов, чия кар’єра була тісно пов’язана з Україною.  Фактично він став «грати роль» першого керівника уже в березні  1953 р., але формально  був обраний  першим  секретарем ЦК КПРС у вересні.  Вже перші кроки  його діяльності були спрямовані в напрямі  десталінізації. Хрущовське керівництво домагалося зростан- ня ролі партії в житті країни  та посилення контролю її організацій над органами КДБ  і МВС.

В союзних республіках відбуваються кадрові  зміни.  У червні 1953 р. пленум ЦК КПУ звільнив з посади першого секретаря ЦК Л. Мельнико- ва, який обіймав  її після переходу  Хрущова до Москви. Мельников був звинувачений в русифікації вищої школи, дискримінації місцевих  кадрів у Західній  Україні та антиєврейських акціях. Керівником республікансь- кої парторганізації було вперше обрано українця — О. Кириченка. Вищі урядові посади зайняли Д. Коротченко, М. Кальченко,  драматург О. Кор- нійчук, син західноукраїнського письменника С.Стефаник та інші гро- мадсько-політичні діячі української національності. Деякі з них увійшли до складу Політбюро ЦК КПРС — О. Кириченко, М. Підгорний, Д. Полянсь- кий,  П. Шелест, зайняли  високі  посади  в уряді СРСР маршали  Р. Мали- новський, А. Гречко та ін. Ця повага до українців  була прямо протилеж- ною ворожому ставленню  до них Сталіна.

 

У 1954 р. для зміцнення російсько-української дружби з надзвичай- ною урочистістю було проведено святкування 300-річчя Переяславсь- кої угоди.  З нагоди  ювілею були опубліковані Тези про 300-річчя «воз- з’єднання» України з Росією (1654–1954 рр.), в яких стверджується, що, борючись за національне  визволення, український народ начебто праг- нув до возз’єднання з російським, і його  опорою  в цій боротьбі  стала централізована Російська держава.  Ці та інші ненаукові  оцінки  історич- них явищ в галузі історії  України визначили  на кілька десятиліть  харак- тер досліджень історичної долі українського народу.

У зв’язку зі святкуванням місто  Проскурів було перейменоване в Хмельницький, а Кам’янець-Подільську область  — в Хмельницьку. На честь 300-річчя Переяславської Ради Кримська область указом  Президії Верховної  Ради СРСР від 19 лютого  1954 р. була передана  до складу УРСР. Це рішення  аргументувалося спільністю економіки, територіаль- ною близькістю і тісними  господарськими та культурними зв’язками між Кримом і Україною.  Однак  при  цьому  замовчувалося, що «дарунок» є батьківщиною кримських татар,  яких  так брутально  виселив  сталінсь- кий режим. Та й утримання Криму породжувало багато матеріальних проблем, бо економіка його знаходилася у стані занепаду, а також політико-ідеологічних, оскільки більшість  там становили  росіяни. Та й були то росіяни, яких режим  «нагороджував»  місцем  поселення — ко- лишні  працівники органів  безпеки та військові. Вони  завжди  були го- тові виявити  свою  ворожість до всього  українського, бо воно  для них чуже,  «буржуазно-націоналістичне». Слід відзначити, що Хрущов  ще в

1944  р.  звертався з такою  пропозицією до  Сталіна,  однак  отримав відмову.  Тому передача  півострова Україні  також  була до певної  міри антисталінським кроком.

Розширюючи десталінізацію, Хрущов дав згоду на створення в 1954 р. центральної  та місцевих  комісій щодо  перегляду справ  осіб,  засудже- них у 1934–1953 рр.:  у 1955 р. — для вивчення  матеріалів  про масові репресії членів  і кандидатів у члени  ЦК ВКП(б),  обраних  XVII з’їздом партії.  Пізніше  також  створювалися інші органи  аналогічного характе- ру. За період  з 1954 по 1956 рік Верховною Колегією Верховного Суду СРСР було реабілітовано 7679  чоловік,  серед  них багатьох  з тих, що працювали  в Україні.  Поступово критика злочинів  сталінської доби на- бувала дедалі більшої сили.

Важливим  кроком у десталінізації став XX з’їзд КПРС (1956 р.). В ніч з 24 на 25 лютого  1956  р. на закритому засіданні  Хрущов  виголосив таємну  доповідь,  присвячену культу особи  Сталіна. Перед делегатами постав  новий  образ  «вождя всіх  народів»  — жорстокого, малокомпе- тентного тирана,  який  послідовно створював свій  культ,  безжалісно

 

знищуючи опонентів  і колишніх  соратників. І хоча у доповіді  не було аналізу  фундаментальних причин  виникнення та існування  культу осо- би, а зводились вони лише до негативних рис характеру  «вождя» та ворожої  діяльності  капіталістичного оточення  і внутрішніх  класових  во- рогів,  все ж ця критика помітно  вплинула на політичну і морально-пси- хологічну атмосферу в країні.  У липні 1956 р. була опублікована поста- нова ЦК КПРС «Про подолання  культу особи і його  наслідків», яка чітко розкривала основні  підходи хрущовського керівництва до минулого СРСР і пошуки  шляхів у майбутньому. Цей момент  можна  вважати  по- чатком  звільнення  радянського суспільства від деяких  його  найбільш негативних рис,  процесу  розгортання часткової  лібералізації  і демок- ратизації  багатьох сфер життя суспільства. Це був початок масової десталінізації, «відлиги» в культурному житті, деякого розширення прав республік і місцевого самоуправління, обмеження русифікації та глибо- ких змін в економіці. Починається болісний  поворот  у суспільній свідо- мості,  критичне переосмислення усталених  цінностей. Слід підкресли- ти, що це була і певною  мірою  боротьба  з аморальністю політичного життя в минулому. Комуністи України,  її інтелігенція і населення  в ціло- му схвально зустріли новий політичний курс. Більшість розуміла, що нові явища в житті країни і всього  світу вимагали  глибоких змін. Західні краї- ни вступали в еру тотальної модернізації, що диктувалося науково-техніч- ною  революцією. Відчувалося  наростання «змагання  двох  систем»  — соціалістичної і капіталістичної, необхідність прискорення економічно- го поступу,  нових кроків  у розвитку радянського суспільства, підвищення його життєвого рівня та поглиблення духовності. Однак це була не ліквідація  тоталітарної  системи, а її реформування, звільнення  від еле- ментів  надцентралізму, майже  повної  самоізоляції і духовної  скутості. До цього приєднувалися суб’єктивні прагнення частини  «середньої» партійно-державної бюрократії потіснити «верхні ешелони  влади», за- хопленої сталінськими «висуванцями»,  амбіційні  намагання «техно- кратів»,  роль яких  швидко  зростала  у всьому  світі  у зв’язку з новими економічними явищами. Сталінські  «кадри» теж посилювали опір  но- вим реформаторським явищам. Все це створювало досить складну ситуацію  в суспільно-політичному, духовному  і культурному житті.

Однак  чи не найбільшою проблемою було те, що  реформування

«сталінської  моделі» соціалізму відбувалося  за канонами системи, яку створив  Сталін.  Партійно-бюрократична ієрархія  виконувала  вказівки

«верхів», зберігаючи в той же час старі  ідеологічні шаблони.  В Україні процес  «десталінізації»  проходив повільніше, ніж у центральних  районах, оскільки українські керівні кола мали більший досвід «репресивних часів», та й сильнішим був вплив «захисників» старого у зв’язку з громадянською

 

війною  у Західній  Україні.  Тому тон і зміст  критики сталінських зловжи- вань  минулих  років  був  стриманішим, а зміни  торкалися переважно сфери культурного життя. Суперечливість нового  політичного курсу, непослідовність десталінізації наочно проявлялися у процесі  реабілітації жертв  репресій. На кінець  50-х років  органами КДБ  і прокуратури рес- публіки було переглянуто справи  майже 5,5 млн чоловік, які перебували на обліку репресивних органів. З них фактично реабілітовано 58\% справ. Поза законом залишалася  більшість  жертв репресій 20 — початку  30-х років,  діячі ОУН–УПА. Фактично не були нереабілітовані майже  всі, хто так чи інакше  пов’язувався із звинуваченнями у «націоналізмі».

Паралельно  з цим продовжувалися репресії  за «антирадянську діяльність». Протягом 1954–1959 рр. в Україні було притягнуто до відпо- відальності  близько  35 тис. чоловік. У 1961 р., коли піднялася нова хви- ля засудження злочинів  Сталіна і його  мумію,  за рішенням  XXII з’їзду КПРС, винесли із мавзолею, в Україні була репресована група львівських юристів, які  вели агітацію  за  конституційний вихід  України  зі складу СРСР (Конституція СРСР і УРСР давала  таке  право).  Членів  групи (Л. Лук’яненка, І. Кандибу,  С. Віруна  та ін.) звинуватили у «зраді Батьк- івщини» і засудили  на максимальні строки  ув’язнення. Продовжували- ся також  утиски  та переслідування членів ОУН–УПА і їхніх сімей.

Поряд  з непослідовністю політики  хрущовського керівництва певну роль  у суперечливості його  курсу  відігравали і опозиційність, спротив, який чинили соратники Сталіна, з вини яких загинула  величезна кількість людей  в роки  репресій. Все більшої  гостроти набуває  боротьба  проти реформ  групи,  до якої входили  члени Президії  ЦК КПРС, голова  уряду Г. Маленков, його  заступник В. Молотов,  керівник Держкомітету праці  і зарплати  Л.Каганович. У січні 1955 р. Г. Маленков  був усунутий з посади голови Ради міністрів СРСР, яку зайняв маршал М. Булганін. Але бороть- ба продовжувалася і досягла  свого  піку влітку 1957  р., коли сталінська гвардія  згуртувалася проти  Хрущова і спробувала усунути  його  від вла- ди. У цій боротьбі  керівництво України повністю підтримувало Хрущова.

Опозиція  була розгромлена, політичний курс  на реформи і онов- лення — збережений. Після цього преса,  члени партійного та радянсь- кого керівництва посилили  критику не лише культу Сталіна, а й його помічників, у тому  числі  Кагановича. Вперше  прозвучала  правда  про його ганебну і криваву «діяльність» в Україні, яку називали «чорними днями» для республіки.

Паралельно з «відлигою» в галузі суспільно-політичного життя відбу- валося реформування економіки. Від успіхів у цій галузі залежало бага- то, оскільки, випередивши Захід в економічному відношенні, СРСР тим самим  зміцнив  би  своє  внутрішнє становище і одночасно показав

 

світові,  що комунізм є справді передовою системою. У Кремлі в період

«колективного керівництва» точилися  гострі  дебати про те, які еко- номічні  реформи і в якій послідовності мають здійснюватися.

Найбільші труднощі переживало сільське господарство, і тому перші

реформаторські заходи були спрямовані на його піднесення. А це мало важливе  значення  для України,  основної  житниці  СРСР. Серед  цих за- ходів  першочерговим було збільшення  закупівельних цін на сільсько- господарську продукцію: протягом 1953–1958 рр. на зерно  в 7 разів, на картоплю  — у 8, продукти тваринництва — в 5,5 раза.  У 1953  р. з колгоспів була списана  заборгованість. Підвищується оплата праці кол- госпників.

У 1954 р. почалося  освоєння цілинних  земель в районах  Казахста- ну, Сибіру,  Уралу та Північного Кавказу.  Вже у 1956  р. там працювало понад 75 тис. українських юнаків і дівчат. Однак цілинна програма, дещо збільшивши виробництво зерна,  одночасно консервувала екстенсив- ний характер  сільського господарства. Для України це були і додаткові витрати  в інтересах  інших республік СРСР. Щоб далі нарощувати обся- ги виробництво зерна,  за прикладом США вирішують  різко  розширити посівні площі під кукурудзу, не рахуючись  з природними і кліматичними умовами. Якщо у 1953 р. в Україні її посіви займали близько  2,2 млн га, то у 1955  р., за рішенням  лютневого (1955  р.) пленуму  ЦК КПУ, — 5,2 млн га. В результаті  у багатьох  районах  України  суттєво  скоротилися посіви  пшениці  та кормових культур.  Несприятливі кліматичні  та інші умови  привели  до незначних  зборів  кукурудзи, зменшення зернового балансу України  та СРСР.

З ініціативи  українського керівництва у 1958 р. відбулася  ліквідація МТС і продаж  техніки  колгоспам, що скоротило управлінський апарат та розширило їх самостійність. Непослідовністю відзначалася  політика по відношенню до підсобних господарств колгоспників. Якщо у 1953 р. їх розміри збільшувалися та значно  знижувалися податки, то в кінці

50-х років з’явилися невиправдані обмеження присадибних ділянок і ху- доби. Влітку 1959 р. прийнято Указ Президії  Верховної  Ради УРСР про заборону тримати  худобу в містах  і робітничих селищах,  вводилися й інші обмеження. У результаті  за 1954–1964 рр. поголів’я великої  рога- тої худоби  в підсобних господарствах в УРСР скоротилося майже  на

15\%, а на колгоспних ринках зменшився продаж тваринницької про- дукції. Часто це робилося для того, щоб подолати «приватновласницькі настрої» колгоспників і підвищити інтерес  до колективного господарю- вання. Уже вкотре  економічною доцільністю і розрахунками нехтували на догоду ідеологічним догмам, що знижувало продуктивність сільського господарства. Після 1958 р. темпи його розвитку не перевищували 2\%

 

на рік,  тваринництво майже  не розвивалося, а певну  кількість  зерна стали закуповувати в США та інших країнах.

Значним  і своєрідним було реформаторство в промисловості, яка в часи відбудови  швидко  розвивалася — до 20\% приросту на рік.  Ос- кільки основне  гніздо  бюрократії і консерватизму знаходилося в керів- ництві  промисловістю, Хрущов намагався скоротити його  управлінські структури. Була зменшена кількість  союзних (з 30 до 20) та союзно- республіканських (з 21 до 13) міністерств, розширилася кількість  рес- публіканських. З 1953 по 1956 рік близько  10 тис. підприємств та уста- нов були передані  в підпорядкування Української РСР, що збільшило частку республіканської промисловості з 36 до 76\%. Було розпочато скорочення управлінських штатів на підприємствах і в трестах: за 1954–

1956  рр.  вивільнено  понад  61  тис.  чоловік.  У лютому  1957  р.  була здійснена децентралізація управління:  місце  старої  системи галузево- го вертикального централізованого управління  зайняла система рад- наргоспів, які проводили територіальне планування  і управління  про- мисловістю та будівництвом у відповідних адміністративних районах. В Україні було створено 11 раднаргоспів, яким підпорядковувалася ос- новна частина  промислових підприємств. Тепер майже вся промис- ловість республіки знаходилась у підпорядкуванні Ради Міністрів УРСР, у тому числі раднаргоспів і Рад депутатів трудящих.  Однак нова систе- ма породила  нові проблеми, зокрема місництво, коли місцеві  інтереси ставилися  вище  інтересів  інших  районів,  республік, отже,  уповільню- вався технічний  прогрес.

За територіальним принципом було також перебудоване і керівниц- тво сільським господарством. У 1962 р. здійснено реформування і пар- тійних органів: районні,  міські і обласні парторганізації тепер поділяли- ся на промислові і сільські і будувалися за виробничою ознакою. Пізніше відповідні  перетворення були проведені в системі  радянських, комсо- мольських  та профспілкових органів.

Все це на перших  етапах сприяло  нарощуванню випуску  продукції. Поряд з важкою  зростала  легка та харчова промисловості. За часів керівництва Хрущова життєвий рівень суспільства значно зріс.  В побут увійшла  техніка:  телевізори, магнітофони, пральні  машини  і навіть ав- томашини. Розгорнулося житлове будівництво, що дозволяло  десяткам тисяч людей переселятися з «комуналок»  і підвалів у невеликі,  але ок- ремі квартири. Значно поліпшилося становище колгоспників: регулярні аванси,  зарплати  і т.ін.

Однак «реформаторський» хаос в економіці, часто авантюристичні експерименти і проекти призвели до дестабілізації соціально-побуто- вої сфери,  особливо на початку  60-х років.  Періодично виникав  дефі-

 

цит найнеобхідніших товарів, навіть хліба, що викликало  масове невдо- волення  політикою держави  та її керівництва, яке тільки те й робило, що давало  урочисті  обіцянки, більшість  з яких  залишалися невикона- ними. Заклик  «у найближчі  роки наздогнати і перегнати США по вироб- ництву м’яса,  масла і молока  на душу населення», програма побудови матеріально-технічної бази комунізму за 20 років  — все це послужило підставою для звинувачення Хрущова в суб’єктивізмі та волюнтаризмі.

Сфера культури  у післявоєнний час швидко  відновлювалася і роз- вивалася.  Відбудовувалися зруйновані під  час війни  освітні  заклади, наукові установи. В 1944–1950 рр. у республіці було побудовано, а та- кож  відбудовано 1669  шкіл на півмільйона учнівських  місць.  Однак  це не задовольняло потреб,  і багато  шкіл  працювали  в дві–три  зміни. Швидко зростала  мережа вечірніх та заочних шкіл. У 1953 р. здійснюєть- ся перехід до обов’язкової семирічної освіти.  У 1956 р. була скасована плата за навчання в старших  класах.

У післявоєнний час була реорганізована мережа вищих освітніх зак- ладів, і кількість  вузів зменшилася, а чисельність  студентства зросла  з

99 тис. у 1946-му до 325 тис.  у 1956  році.  Серйозним гальмом  у роз- витку загальноосвітньої та вищої шкіл була заідеологізованість навчаль- но-виховного процесу, закостенілість його  форм  і методів  навчання.

У 1958  р. Верховна  Рада УРСР затвердила новий  шкільний  закон, який  був спрямований на поліпшення підготовки дітей  до життя,  на поглиблення знань. Однак і ця реформа  була суперечливою. Закон надавав батькам  право  вибирати для своїх дітей  мову навчання,  а це фактично  привело  до русифікації, бо російська мова в умовах її широ- кого  використання у вузах, технікумах  та інших сферах життєдіяльності суспільства СРСР мала беззаперечні переваги, що й визначало  пози- цію більшості  батьків.

В складних  умовах післявоєнних сталінських репресій та пересліду- вань працювали  українські письменники і поети. Та попри  все у 40–50-х роках було створено чимало художніх творів, які залишили  помітний слід в культурі  українського народу.  До них слід віднести  твори  Ю. Яновсь- кого,  П. Панча, Ю. Смолича,  В. Сосюри, О. Вишні,  О. Довженка, О. Гон- чара,  В. Козаченка, А. Малишка, Л. Первомайського, М. Рильського, П. Тичини  та інших.

За десятиліття  після XX з’їзду  КПРС літературне  життя  стало дина-

мічнішим, менш  регламентованим і розкутішим. Письменники користу- валися новими  можливостями для творчого пошуку.  З позицій «розши- реного трактування методу соціалістичного реалізму» були написані і видані нові твори  О. Довженка, В. Сосюри, Л. Первомайського, Гр. Тютюнника, В. Симоненка, М. Руденка,  Л. Костенко, Д. Павличка,  М. Вінграновського,

 

Р. Лубківського, Ю. Мушкетика, І. Драча та В. Шевчука. Активно  працю- вала літературна  критика, яку  представляли І. Дзюба,  Е. Сверстюк, І. Світличний,  В. Мороз  та інші.

Політична  «відлига» посилила  увагу громадськості до питання  про збереження української мови та розширення сфери  її вживання.  З цих позицій виступали  газети, письменники, вчені, навіть значна частина партійних  працівників. Після введення  у 1958 р. шкільного закону,  який ослабляв позиції  української мови,  поширюється кампанія  на її захист. Під її впливом  і перший  секретар ЦК КПУ П. Шелест  кілька разів висту- пав на захист  української мови  і культури.

Літератори також виступили за повернення імен незаслужено забу- тих або репресованих діячів культури.  Особливу  активність проявляв  у цьому  Маким  Рильський, який  домігся реабілітації  поетів  О. Олеся, М. Вороного та ін. Значну роботу провели  Комісії  щодо впорядкування посмертної спадщини літераторів. Вони  опрацювали твори  В. Чумака, В. Еллана-Блакитного, В. Бобинського, О. Досвітнього, Г. Косинки, М. Ір- чана, М. Куліша, Д. Фальківського. Після довгих  років репресій до літе- ратури повернулись М. Андрущенко, М. Годованець, М. Доленко, О. Ко- вінька,  В. Мисик та ін.  Твори  реабілітованих, аналіз  їхньої  творчості широко розповсюджуються в Україні  і поза  її межами.

«Відлига» породила  і таке явище в суспільно-культурному житті,  як

«шістдесятництво» — рух творчої молоді, яка працювала  над оригіналь- ною тематикою, висловлювала нові думки, відмінні від офіційних,  стала ядром духовної опозиції політичній владі в Україні. Важливим  докумен- том нової хвилі відродження стала праця І. Дзюби  «Інтернаціоналізм чи русифікація». Провідною постаттю  серед  молодих поетів став В. Симо- ненко,  головною ідеєю творчості  якого  була безмежна любов до рідної землі. Нові, непересічні ідеї, образи  створила  вже в перших  творах, що вийшли  в ці роки,  молода  талановита  поетеса  Л. Костенко. Покоління молодих літераторів  початку 60-х років  зазнало  великого впливу гума- ністичної  західної  культури,  яка потрапляла  в Україну через переклади та іншими  шляхами.

У Києві, а згодом і у Львові створюються клуби творчої молоді (КТМ), які стають  центрами громадської діяльності  «шестидесятників». Часто вони сприяли  розповсюдженню українських позацензурних видань, що дістали назву «українського самвидаву».

Однак  офіційна  партійна  критика, партійно-урядове керівництво виступало  проти  цієї  течії.  Молоді  українські літератори піддавалися критиці  вже  на серпневому (1962  р.)  Пленумі  ЦК КПУ. Але широкий наступ  на «шестидесятників» розгорнувся у кінці 1962 р., після зустрічі партійного і урядового керівництва з представниками творчої  інтелі-

 

генції  Москви та відвідання  Хрущовим  виставки модерністського мис- тецтва,  яке він не зрозумів і не сприйняв, а тому різко  розкритикував. Ця боротьба  проти новацій і абстракціонізму була підхоплена  і продов- жена  в Україні.  Знову  під жорсткий адміністративний контроль  стави- лася  творча  праця.  Були  піддані  гострій критиці   роботи  І. Дзюби, І. Світличного, Є. Сверстюка, а також твори І. Драча, М. Вінграновсько- го  та С. Голованівського. Ця боротьба  продовжувалася у 1963  і 1964 роках. Поряд з критикою почалися обмеження в друкуванні творів моло- дих авторів,  заборонялися їхні творчі вечори,  закривалися клуби.  У від- повідь  поширюються твори  «самвидаву»,  у яких вміщувалися не лише українські, а й російські твори О. Солженіцина, Б. Пастернака, А. Ахма- тової. В «самвидаві» з’являються політичні  статті про злочини  сталініз- му та становище України  в СРСР. В них не йшлося  про  ревізію  основ радянської системи. Більшість авторів «самвидаву», позацензурних ста- тей і творів  прагнули  вдосконалення радянської влади,  орієнтувалися на «справжній» соціалізм. Частина «шестидесятників» схилялася до організації опозиційного руху, стояла на порозі  формування політичної опозиції, але тоді ще не антирадянської.

У післявоєнні роки значна увага в СРСР приділялася розвитку науки як умови  досягнення успіхів  у військовій галузі  та швидкого зростання всієї  економіки. В Україні  центром  наукових  досліджень була Академія наук, структура якої удосконалювалась і розширювалась. Зростала мережа  науково-дослідних установ  різних  типів і напрямів: у 1945 р. їх нараховувалося 267, а в 1950 — 462, в тому числі 30 академічних інсти- тутів. Зміцнювалася матеріальна  база наукових  установ,  особливо тих, що займалися дослідженнями в нових галузях електроніки, фізики ядра та автоматики. Зусилля  вчених  спрямовувалися передусім на розв’я- зання актуальних проблем індустріального та сільськогосподарського розвитку, створення нових  видів  озброєння і техніки.

Незважаючи на некваліфіковане втручання  в наукове  життя партій- них чиновників та репресії, українські вчені збагатили науку  багатьма фундаментальними розробками,  винаходами і відкриттями. Зокрема, вони багато  зробили для розвитку ракетної  техніки,  космонавтики, ви- користання атомної енергії  у військових і мирних  цілях. Генеральним конструктором будівництва космічних кораблів  з 1956  р. був українсь- кий  вчений  С. Корольов. Широке визнання  як конструктор турбореак- тивних  двигунів  отримав  академік  А. Люлька,  а одним  із творців  атом- ної бомби  був генерал-лейтенант М. Духов.

Широкий спектр  досліджень у галузі  фізики  атомного ядра  прово-

дився в Харківському фізико-технічному інституті.  Видатними досягнен- нями характеризується діяльність інституту електрозварювання АН УРСР,

 

який з 1953 р., після смерті  Є.Патона,  очолює його син, академік  Б. Па- тон. Значні досягнення були і в розвитку хімічних та геологічних наук. В УРСР проводилися широкі  дослідницькі роботи  в галузі сільськогос- подарських, біологічних та медичних наук, вивченні і використанні гідро- енергетичних ресурсів Дніпра  та інших річок республіки. Однак значної шкоди  розвитку цих галузей  завдала діяльність Т. Лисенка, який орган- ізовував  переслідування генетиків та інших вчених.

В особливо складних  умовах  розвивалися гуманітарні науки.  Най- більш переслідуваною була історична наука. В постанові ЦК КП(б)У від

29 серпня  1947 р. було піддано нищівній критиці  практично весь науко- вий доробок інституту  історії України АН УРСР. Незважаючи на ці пере- шкоди, колектив  інституту продовжував досить плідно працювати. Знач- них результатів  досягли  економісти, літературознавці, мовознавці, етнографи, філософи,  правознавці, мистецтвознавці, хоча їхня праця здійснювалася в умовах ідеологічного тиску, некомпетентного втручан- ня, безпідставних звинувачень у «безідейності» та «націоналістичних збоченнях». Критичні «проробки»,  гоніння,  звільнення  з роботи  були нормою  життя наукових  колективів гуманітарних закладів.

З початком «відлиги» змінюється атмосфера у сфері наукової діяль- ності.  Партійно-державне керівництво надає  допомогу в розвитку всіх галузей  науки.  В середині 50-х років створюються нові наукові  центри: Академія будівництва і архітектури, Українська  сільськогосподарська академія,  започатковано видання  «Українського історичного журналу», першої «Української  Радянської  енциклопедії», багатотомних праць з історії  української літератури, літературної мови  та ін.

Більш плідною  в новій суспільно-культурній атмосфері стала твор- чість  композиторів як традиційного, так  і нетрадиційного напрямів  у музиці.  Українське музичне  мистецтво збагатилося творами  Б. Лято- шинського, А. Кос-Анатольського, С. Людкевича, братів Г. Майбороди та П. Майбороди, Ю. Мейтуса, Д. Штогаренка та ін. Новаторством була позначена музика  композиторів-«шестидесятників»  Л. Грабовського, В. Годзяцького, В. Сильвестрова, В. Загоруєва.

Вільніше  розвивалося образотворче мистецтво, яке  поповнилося

творами  М. Дерегуса, М. Божія,  К. Трохименка, О. Шовкуненка, В. Бо- родая.  «Шестидесятники» Г. Яблонська,  В. Зарецький та інші стали ос- новоположниками фольклорного напрямку в українському образотвор- чому мистецтві, що зберігся й розвивався, хоч і з труднощами, в наступні десятиріччя. Пожвавлення  в національно-культурному житті сприяло  зростанню інтересу  до  театрального мистецтва: протягом

1958–1965 рр. кількість  глядачів у театрах республіки зросла  з 14,3 до

15,5 млн на рік. Багатьох приваблювало мистецтво таких майстрів сце-

 

ни,  як  В. Добровольський, Ю. Лавров,  Є. Пономаренко, М. Романов, К. Хохлов, Н. Ужвій та ін. Традиції  Л. Курбаса  творчо  наслідували  його учні — режисери Г. Юра, М. Крушельницький, Б. Тягно та В. Скляренко.

Після смерті Сталіна деякою мірою пом’якшилося ставлення Ра- дянської  держави  до церкви. В 1954–1955 рр. приймається кілька по- станов ЦК КПРС та Ради Міністрів, якими  обмежувалося втручання державних органів  у справи  духовенства. У 1956 р. повертаються реп- ресовані  священики, у тому числі ліквідованої в 1946—1949 рр. Україн- ської  греко-католицької церкви. Однак і в цій сфері незабаром вияви- лися суперечності та непослідовність. Проголосивши курс на форсоване будівництво комунізму, КПРС на початку  60-х років  змінює  свою полі- тику.  Посилюється адміністративне втручання  в справи  церкви, ство- рюється  законодавча база для спрощення процедури її закриття. Місцеві  органи  влади, діставши  відповідні  права, встановлюють жорст- кий  контроль  за священиками, релігійними громадами та їх фінансо- вою діяльністю.  У 1958 р. Рада Міністрів СРСР прийняла  низку  поста- нов, спрямованих на ліквідацію монастирів. Обмежується і господарська діяльність,  відчужується і та невелика  кількість  землі,  що була в їх кори- стуванні. З 32 монастирів і 8 скитів, які існували в Україні, лише в 1959 р. було закрито 8. Цього ж року закрилися і 260 церков.  Протягом на- ступних  років  кампанія  проти  духовенства набрала  ще більшого  роз- маху: в 1960  р. закрили  747 церков  і молитовних будинків, у 1961  —

997, у 1962 — 1144. У середині 60-х в Україні залишилося лише 9 мо- настирів. Посилюється переслідування представників незареєстрова- них сект,  насамперед п’ятидесятників та єговістів. Ця непослідовність призвела  до загострення стосунків влади з частиною  віруючих. «Відли- га» дещо  розкріпачила творчий  потенціал  українського народу,  сприя- ла піднесенню самосвідомості, примноженню його  культурних  ціннос- тей.  Новими  ідеями  та творчими досягненнями збагатила  суспільне  і духовне життя українська інтелігенція, особливо та її частина,  яка роз- почала творчу діяльність в 60-х роках, сформувавшись в атмосфері десталінізації і лібералізації. Проте в 1964 р. період  «мирного співісну- вання» радянської системи з інакомисленням закінчився.

На початку  60-х років  становище в СРСР та в УРСР ускладнюється. Плани розвитку сільського господарства майже  не виконуються. Особ- ливо загострилася ситуація в 1963–1964 рр., коли неврожай, пов’язаний значною  мірою  із засухою, поглибив продовольчу проблему. Значно зменшився валовий  збір  зерна,  знизилася продуктивність тваринницт- ва, яке гостро відчувало нестачу кормів. Як наслідок, восени 1963 р. з’я- вилися довгі черги  за хлібом і молоком у багатьох містах країни.  Все це призвело до подальшого наростання невдоволення населення.

 

Відбувалося скорочення темпів розвитку промисловості, які протя- гом 50-х років становили 12\%, а на початку 60-х — 9\% на рік. Погіршу- валися і економічні показники розвитку України.  Це розцінювалося ан- тихрущовською опозицією в Комуністичній партії як наслідок  невдалого економічного і політичного реформування. Наростав опір партійного бюрократичного апарату реформам. Номенклатура вже зазнала  втрат, а тепер, коли діяв новий статут КПРС (1961 р.), який визначив  обов’яз- кове  оновлення  складу партійного керівництва, багатьом  загрожувало усунення від влади. Хрущов все більше заплутувався у своїх планах, проектах, стосунках з партійно-державною бюрократією і ослабляв свої позиції. До того ж були невдачі і в галузі зовнішньої політики: розрив з Китаєм, кубинська криза  та ін. Водночас  перший  секретар ЦК КПРС відзначався винятковою легковажністю і самовпевненістю. І тому  так легко вдалася змова, організована Лелнідом  Брежнєвим: у жовтні 1964 р. стався державний переворот, внаслідок  якого Хрущова усунули від політичної  діяльності  і відправили на пенсію  (але вже не на розстріл. До влади прийшла  консервативна частина  партійної  верхівки  на чолі з Брежнєвим і Сусловим. На зміну  «відлизі» прийшла  реакція.

Усунення  Хрущова  мало негативні наслідки  для України.  Воно  обір- вало смугу реформ, які лібералізували та гуманізували радянське суспіль- ство, відкриваючи шлях до його оновлення  в майбутньому. «Відлига» принесла  Україні  значне  розширення самостійності, національно-куль- турного  відродження, а тепер  її долю знову повністю  вирішували  поза її межами.

17.4. Нові спроби  реформування

До середини 60-х років важкою працею трудящих  СРСР була ство- рена потужна  промисловість, багатогалузеве сільське господарство, зміцнена  обороноздатність країни.  Все це могло  стати відправною ба- зою  для нових  звершень на основі  подальших  реформ,  спрямованих на досягнення світового технологічного і технічного рівня постіндустр- іального суспільства. Однак для цього керівництву країни необхідно було мати достатній  потенціал  реформаторства.

Критикуючи Хрущова на жовтневому (1964  р.) Пленумі ЦК КПРС за невдачі в економіці, нове керівництво СРСР змушене  було розробляти власну концепцію розвитку економіки та її реформування, залишаючись при цьому на сталіністських позиціях. Було намагання здійснювати по- дальше реформування економіки при одночасному збереженні вірності догмам  і застарілим теоретичним марксистським постулатам. Тим са-

 

мим зберігалося підпорядкування економіки політиці  й ідеології,  часто відірваним від життя. Починалися  зміни з сільського господарства, з принципів закупівлі сільськогосподарської продукції: жорстке плануван- ня, підвищення заготівельних цін, доплати за надплановий продаж, підвищення матеріальної заінтересованості селян та ліквідація  всіх об- межень у веденні підсобного господарства. У перші роки  ці заходи викликали пожвавлення сільського господарства, але суттєво  вплину- ти не могли, і колгоспне виробництво залишалося неефективним. В той же час віддача особистих підсобних господарств була значно  вищою. Зокрема, у 1976  р., займаючи лише 5–5,8\%  земельних  угідь  України, вони забезпечили три чверті загального виробництва картоплі,  трети- ну молока,  овочів,  м’яса та 61,9\%  яєць.

У 1965 р. почалася реалізація реформи, ініціатором якої був голова уряду СРСР О.Косигін. З одного  боку, вона спрямовувалася на розши- рення господарської самостійності підприємств, місцевої  ініціативи  та посилення економічних стимулів  до праці.  Дозволялося навіть коригу- вати на місцях  п’ятирічний план. З іншого  боку,  посилювалися позиції центральних  відомств, відновлювалися союзні  міністерства і ліквідову- валися раднаргоспи. Це був новий  етап надцентралізації, коли майже всі економічні проблеми вирішувалися через Москву. Особливо  важли- вим було те, що за центром  залишалися розподільчі функції. Тепер 90\% підприємств республіки знову підпорядковувалися Москві. У розпоряд- женні уряду УРСР залишилася фактично  лише місцева  промисловість. Навіть при цій суперечливості і розмитості реформи  Брежнєв  був про- ти неї, хоча і не завжди  відкрито їй протидіяв.

Економічний розвиток України  в другій  половині  60-х — на початку

70-х років  посилився частково  завдяки  ліквідації  найбільших  протиріч волюнтаристської політики попереднього періоду,  частково  завдяки реформі  і сприятливій зовнішньоекономічній ситуації.  У 1966–1970 рр. виробництво промислової продукції УРСР зросло  на 50\%.  Однак  не- вдовзі  все більше відчуваються  протиріччя реформи. Єдиним  позитив- ним моментом для республіканської економіки було виділення  значних коштів  на розвиток легкої  промисловості, що сприяло  поліпшенню за- безпеченості населення  споживчими товарами  у другій  половині  60-х і на початку  70-х років.

З початку 70-х років економічну реформу  загальмували і згодом згорнули. Брежнєвська група перенесла  центр ваги на розвиток військо- во-промислового комплексу, мотивуючи це загостренням міжнародної обстановки, хоча сама ж її і викликала. Поряд з цим відбувалося збільшення  капіталовкладень в розвиток Сибіру та у сільське господар- ство  країни.  З економічними інтересами УРСР збігалося лише  те, що

 

стосувалося аграрного сектора. Темпи  економічного зростання в се- редині 70-х почали спадати,  а у 80-х роках уже стали мінусовими. Еко- номіка  СРСР все більше втягувалася  в кризу.

З кінця 70-х — на початку  80-х років  господарство СРСР, і, зокре- ма, УРСР розвивалося лише екстенсивними методами, за рахунок збільшення робочої сили і кількості  підприємств. Це вкрай негативно позначилося на Україні,  природні і трудові  ресурси якої були обмеже- ними, і тому вона потребувала  інтенсифікації суспільного виробництва. Через  брак  нових  технологій традиційно розвинуті індустріальні галузі економіки республіки — видобуток вугілля,  металевих  руд,  важке  ма- шинобудування, виробництво металів — почали занепадати. Відповід- но до економічної стратегії  Центру  Україна перетворювалася на інтег- ральну частину «загальносоюзного народногосподарського комплексу». Тут розміщувалися виробництва з незавершеним циклом,  у тому числі високотехнологічні, переважно військового сектора. Партійно-держав- не керівництво пов’язувало свої  надії з новим  економічним стрибком та освоєнням Сибіру  і Далекого Сходу,  куди  й Україна  спрямовувала значні матеріальні  та людські  ресурси. Щоправда, звідти вона отриму- вала дешеві  енергоносії.

Серйозним недоліком економічної політики  уряду СРСР, що нега- тивно  позначилось на Україні,  стала орієнтація на так звані валові по- казники виробництва. Це призводило до суттєвого зниження якості продукції. Та чи не найгіршим було розміщення в Україні підприємств атомної  енергетики, будівництво недосконалих атомних  реакторів у густозаселених і мало пристосованих для цього  місцевостях.

В економічних планах СРСР 70–80-х років (п’ятирічках та ін.) відзна- чалося, що Україні необхідно  впроваджувати нові технології, приступати до інтенсифікації трудових ресурсів, переорієнтовувати структури вироб- ництва на високотехнологічні цикли.  Однак все це мало в планах декла- ративний характер,  та й п’ятирічки хронічно не виконувалися за більшістю показників. Так, національний доход мав збільшитись у дев’ятій п’ятирічці (1971–1976 рр.) на 37–39\%,  а цифра виконання, явно завищена, сягала лише 25\%. Така сама ситуація  була і в наступній п’ятирічці.

Якщо за деякими показниками розвитку промисловості Україні з великими труднощами вдавалося наближатися до запланованих (вироб- ництво  електроенергії, цементу,  вугілля), то галузь сільського господар- ства залишалася  найменш  ефективною, хоча для його  зростання в 70–

80-х роках було зроблено багато: запроваджувалися масштабні програми механізації і хімізації, здійснювалися роботи по меліорації та ін. За 1971–

1980 рр. в сільське  господарство було вкладено  27\% усіх капіталовкла- день в українську економіку. Але все це виявилося  малоефективним, а

 

іноді давало протилежний результат: меліорація призводила до засолення родючих ґрунтів, перетворення їх в не придатні  для сільського господар- ства, порушувала  екологічний баланс. Для «витягування» сільськогоспо- дарського виробництва щорічно  в нього  «мобілізовували»  величезну кількість  працівників інших секторів народного господарства, освіти,  на- уки, військовослужбовців, що призводило до перевитрат фінансових  та матеріальних засобів. До цього додавалася відстала система переробки та зберігання продукції. Як наслідок  щорічні  витрати  при збиранні вро- жаїв сягали 30–33\%, і ніхто за це не відповідав, бо існувала система так званої  колективної відповідальності. Склалася  парадоксальна ситуація: капіталовкладення зростали, збільшувалася зарплата  колгоспників,  а віддача падала, плани не виконувалися. Приріст виробництва в другій половині  70-х років — 1,5\% на рік, на початку 80-х — 0,5\%.

Це було проявом кризи всієї колгоспно-радгоспної системи, відірва- ності та відчуженості колгоспників від власності  і від засобів  виробниц- тва. Досягнутий (1976–1980 рр.) збір зернових в 43 млн знизився в наступній  п’ятирічці до 39,3  млн на рік.  І все ж Україна  забезпечувала не лише власні потреби  в продовольстві, а й за рознарядками Москви вивозила  його.  Наприклад, на межі 70–80-х років вона виробляла  60\% союзного обсягу  цукру, 44 — соняшнику, 36 — плодів та ягід, 26 — тваринного масла, 23 — м’яса і значну частину всього  цього поставля- ла в інші регіони Союзу.  Умови життя та праці колгоспників залишали- ся надзвичайно тяжкими. Так, у рослинництві в 1985 р. ручною працею було  зайнято  71,4\%  колгоспників і 76,9\%  працівників радгоспів. До цього слід додати примітивність і недосконалість техніки,  відсутність достатньої  кількості  шкіл, дитсадків, транспорту, впорядкованих доріг, відсталість  медичного та побутового обслуговування.

Тому колишні методи примусового прикріплення селян до землі уже не діяли, і вони масово почали переселятися в більш цивілізовані міста. Протягом 1965–1985 рр. до цього вдалися 4,6 млн чоловік. З карти України  зникли  сотні  оголошених неперспективними сіл,  зокрема  в

1972–1986 рр. — 1502. Значну частину населення сіл у 80-х роках скла-

дали пенсіонери та інваліди.  Міграція сільського населення  у міста  не мала б негативних наслідків,  якби  відбувалося  відповідне підвищення продуктивності праці в сільському господарстві. Але цього практично не сталося, хоча енергоозброєність сільського працівника за 1960–1985 рр. зросла  в сім  разів,  використання мінеральних  добрив  — у 10,5  раза. Водночас  валовий  збір  зернових збільшився лише  в 1,3 раза.  Великі зусилля  давали незначні  результати.

В цілому в Україні, як і в СРСР, зростання добробуту населення мало суперечливий характер.  Досить  успішний розвиток економіки в другій

 

половині  60-х дав можливість його  поліпшувати, однак  у подальшому почався спад. У 1970–1979 рр. підвищення середньої заробітної плати становило  30\%. Та при цьому діяли інфляційні  процеси і зростали ціни на продукцію легкої промисловості (побутову  техніку, меблі, взуття, автомашини), а у 80-х — і на продукти харчування.  Певну збалансову- ючу роль виконували так звані громадські фонди споживання, за раху- нок яких вдавалося  забезпечувати безплатну  освіту,  охорону  здоров’я, найнижчі  в світі ціни на житло та комунальні  послуги. Історики неспра- ведливо обходять питання про те, що в 60–70-х роках відбувалося  деяке підвищення, хоча й повільне  та суперечливе, доходів  не лише  робіт- ників,  а й колгоспників. Чи не вперше  в історії  українські селяни стали отримувати пенсію  і до того  ж не набагато  меншу,  ніж жителі  міст.

У 70–80-х роках загострюються проблеми, пов’язані з погіршенням здоров’я населення,  що пов’язано як із незадовільними умовами  праці й побуту,  поширенням пияцтва,  наркоманії, так і з погіршенням еколо- гічної обстановки. Причиною порушення екологічного балансу були бездумний технократизм та вузьковідомчі інтереси. Це призвело до того,  що без глибокого наукового аналізу можливих  наслідків  здійсню- валися широкомасштабні будівельні,  іригаційні, хімічні та інші акції, зни- щувалися малі річки й заплавні луки. Це спричинило порушення водного балансу Дніпра,  понаднормової мінералізації річок,  озер,  забруднення навколишнього середовища пестицидами, отрутохімікатами, азотними добривами і в кінцевому результаті  до необоротних змін у насиченому промисловими підприємствами Подніпров’ї та деяких  інших  регіонах. За середніми показниками площі сільськогосподарських угідь у розра- хунку на одного  мешканця та за водозабезпеченням УРСР, опинилася на одному  з останніх  місць  не лише в Європі,  а й в СРСР,

Таким чином, від середини 70-х років і особливо  з початку 80-х еко- номіка  та соціальна  сфера України  переживали складні  кризові явища і розвивалися надзвичайно суперечливо. В умовах «розвинутого соціаліз- му» з його  всеохоплюючим керівництвом КПРС особливістю економіч- них процесів був недостатній розвиток виробництва товарів  споживан- ня, відставання  в науково-технічному процесі  та екстенсивні методи господарювання. Дешево  продаючи за кордоном нафту, ліс і газ,  дер- жава закуповувала там товари народного споживання і насичувала ними внутрішній ринок, створюючи ілюзію благополуччя. Розширюється тіньова економіка, нетрудові  і несправедливо великі доходи,  створюються спец- магазини, спецкурорти — це стало характерними рисами життя партно- менклатурних кіл СРСР. Але навіть окремі  спроби заговорити про нега- тивні явища й протиріччя зрілого соціалізму владою і суспільними науками відкидалися і розглядалися як ворожі  інсинуації, як посягання на «осно-

 

ви» соціалізму та злісне  заперечення його  «переваг» над капіталізмом. Експлуатувалася глибока  віра радянських людей у соціальну справед- ливість  і бажання  створити розвинуте суспільство.

17.5. Нова хвиля русифікації. Дисидентство

Прийшовши до влади, Леонід Ілліч Брежнєв  почав з того, що зміцнив свій вплив, змінив  політичний курс керівництва і забезпечив своїй полі- тиці підтримку радянської еліти, гарантуючи їй стабільне становище. Його  18-річне перебування при владі характеризувалося консерватиз- мом, авторитарністю, зосередженням в руках Компартії (фактично  її керівництва, а не рядових  членів) всієї  влади та всеохоплюючого кон- тролю  за життям  країни.  Брежнєвське керівництво висунуло  надуману ідею  «розвинутого  соціалізму».  Говорити про  це можна  було лише  за умови такого  рівня економіки, який  відповідав  би найвищому світово- му рівню науково-технічної революції.  І цього можна було досягти, здійснивши глибокі  реформи  в радянській економіці, але така мож- ливість не була використана. Нове керівництво СРСР критеріями оцін- ки зрілості  виробництва нового  етапу соціалізму вважало ліквідацію залишків дрібнотоварного виробництва, підвищення рівня усуспільнення кооперативної власності  та її зближення із загальнонародною власні- стю, розвиток єдиного народногосподарського комплексу та деякі інші. Проте ці критерії  і мотиви  не відповідали  характеру  економіки, яка ся- гала б світового рівня технологій і техніки.

Рівень життя радянських людей, їх політичні і соціальні права були в набагато  гіршому стані, ніж у країнах Західної Європи.  Обмеження прав людини  особливо посилюються після приходу  до влади Брежнєва. На цей час дисидентський рух характеризувався розквітом самвидаву, який відігравав  функцію  паралельного духовного простору:  циркулювали десятки  невеликих  політико-публіцистичних розвідок, літературно-ху- дожніх творів.  Головні питання,  які в них порушувалися, стосувалися передусім національних  проблем  та демократизації радянського сус- пільства. Однак більшість дисидентів не виступала  проти радянської влади, а скоріше дотримувалася прорадянських позицій. Та нове керів- ництво  КПРС не сприймало навіть такої форми  опозиції.

Уже в серпні  1965 р. в декількох  містах України було заарештовано близько  трьох  десятків  чоловік  з кола  «шестидесятників», більшість  з яких  засадили  в табори  Мордовії по звинуваченню в «антирадянській агітації і пропаганді». Інших звільняли з роботи і проробляли на зборах. В цей же час відбулися  репресивні акції в Москві, Ленінграді та інших

 

містах СРСР, а ЦК КПУ, який очолював тоді П.Шелест, направив  закриті листи в парторганізації, де виправдовувалися дії КДБ, і вимагав  поси- лювати «виховну роботу» в масах та вести боротьбу  проти «українсько- го буржуазного націоналізму».

Шелест, висуванець Хрущова  (1963  р.), за часів Брежнєва  утриму- вався  на найвищому в республіканській ієрархії  посту  до 1972  р. В ці роки  партійне  керівництво України  займало  двоїсту  позицію: безумов- но підтримуючи і виконуючи вказівки Москви, воно весь час завуальо- вано намагалося використовувати настрої дисидентів та всієї громадсь- кості у боротьбі з центром  за більший обсяг влади у республіці. У 1968 р., коли за ініціативи Леоніда Брежнєва війська Варшавського договору вступили  до Чехословаччини і придушили там демократизацію та на- магання  створити «соціалізм  з людським обличчям»,  в Україні,  як і в цілому в СРСР, відбулися  протести. Шелест, хоч і обстоював введення військ  в Чехословаччину, все ж намагався стримувати репресії. Однак кампанія  переслідувань не спадала. Здійснювалася вона і в Україні, при активній  участі партійного керівництва. Лише  в 1968–1971 рр. ЦК КПУ ухвалив 12 постанов, спрямованих на більш жорсткий курс в ідеологічній сфері. Однак українське керівництво було незадоволене зростаючим диктатом Центру в ідеологічних питаннях,  розуміючи, що незабаром це торкнеться й інших сфер. Тому нерідко ідеологічні «проробки» представ- ників  інтелігенції не доводилися до суду  чи адміністративних заходів. Прибічники Шелеста  серед  вищої  номенклатури іноді  навіть заступа- лися за тих, хто піддавався  ідеологічним гонінням.

Але головною його  турботою  були економічні інтереси  України.  Він був активним прибічником принципу паритету,  за яким Україна мала діставати  від СРСР фонди, товари  і послуги, яке дорівнювали вартості її економічного внеску  в СРСР. Ще  відвертіше  захищав  Шелест  мовні та культурні права українців. В його  промовах  лунали заклики як «най- дорожчий скарб»  берегти «прекрасну українську мову». З його  згоди міністр  вищої освіти Ю.Даденков дав вказівку  розширити вживання української мови у вищих навчальних закладах УРСР. З симпатією пер- ший секретар ЦК КПУ ставився до колишньої політики  українізації, навіть намагався використати окремі  елементи  її досвіду.

У 1970  р. вийшла  книга  П.Шелеста «Україна наша  Радянська»,  де поряд  з описом досягнень Радянської  України  він підкреслював істо- ричну автономність її в минулому та прогресивну роль козацтва. Відразу ж книга  отримала  низку  схвальних  рецензій. Але в 1972 р. автора зня- ли з посади  секретаря ЦК КПУ за звинуваченнями у «м’якості» до про- явів українського націоналізму та потуранні  економічному «місництву» і перевели  до Москви на посаду заступника голови Ради Міністрів СРСР.

 

У 1973  р. розгортається розгромна критика книги  з шаблонними зви- нуваченнями в «націоналізмі»,  і Шелест  подав  заяву про вихід на пен- сію.  За радянською традицією книжку  вилучили з бібліотек  і знищили. Самого  автора на роботу не брали, доки не вклонився Брежнєву. А потім призначили начальником дослідного виробництва одного  з підмосков- них авіаційних  підприємств, де він працював  більше 10 років. В Україну не пускали,  навіть на могили  батьків виїздив  таємно.

Історики неоднозначно оцінюють  цю політичну фігуру. Одні справед- ливо порівнюють його з М. Скрипником, відзначаючи поєднання комуні- стичних  переконань з українським патріотизмом. Але поряд  з цим слід відзначити високу  мужність  і стійкість цієї людини  у відстоюванні соці- альних і національних  інтересів  українського народу,  що в умовах укоре- нілого,  зміцнілого неосталінізму було занадто  складно.  Те, що Шелест так довго тримався при владі, пояснюється підтримкою партапарату КПУ, в якому  переважали українці.  Тому за зняття його  голосувало лише три із 25 секретарів обкомів  компартії України.  Українська  партійна  еліта і багато рядових  комуністів були більшою чи меншою  мірою  невдоволені централізаторським курсом  брежнєвської верхівки,  але вони недооціни- ли живучість  і силу російського великодержавництва і неосталінізму.

Наступником Шелеста  став Володимир Щербицький, запеклий полі- тичний  його  супротивник і конкурент, давній член «дніпропетровського клану», ставленик  Брежнєва. Він давно вже виділявся старанністю у виконанні вказівок Москви, вірогідно в надії  зробити кар’єру.  Новий намісник Москви відразу здійснив кадрову перестановку, позбувся при- хильників попередника, поставивши на їх місце своїх. Секретаря ЦК КПУ з питань ідеології,  культури, науки академіка Ф. Овчаренка вже в жовтні

1972 р. повернули  на наукову  роботу.  Натомість  призначили завзятого

«борця з націоналізмом» В. Маланчука, який прославився переслідуван- ням  львівської  інтелігенції та русифікацією освіти  в Україні,  коли  пра- цював в міністерстві освіти УРСР. Головою Ради Міністрів УРСР став малопомітний і «слухняний» О. Ляшко. Головою Президії  Верховної  Ради УРСР був призначений «активний»  учасник  боротьби проти  Шелеста, голова Комітету партійного контролю І. Грушецький. Надаючи ваги реп- ресивній машині  КДБ,  його  керівника В. Федорчука через  деякий  час провели  в члени Політбюро  ЦК КПУ. Здійснювалося і багато  інших пе- реміщень, що мало результатом повну підтримку політики  В. Щербиць- кого  в Компартії України  та в урядових  структурах республіки.

Прихід до влади в Україні Щербицького відбувся в той час, коли вся радянська держава і її складова  частина — УРСР потребували глибоко- го  реформування. На цей  час реформа  О. Косигіна вже була забута, поглиблювалися економічні проблеми, падали темпи розвитку економіки,

 

відбувалася  її мілітаризація, надзвичайно низьким був рівень викорис- тання досягнень науки і техніки.  Ставало очевидним, що економічна стратегія «розвинутого  соціалізму»  мала консервативно-утопічний ха- рактер.  Замість пошуків шляхів розв’язання конкретних економічних проблем  переважна більшість  ідеологів  і суспільствознавців зосеред- жувалася на пропаганді ілюзорних, міфічних положень концепції «зрілого соціалізму». Це викликало апатію,  соціальну  байдужість мас і протест частини інтелігенції. В Україні належним  чином не використовувався інтелектуальний і економічний потенціал, бо схоластична доктрина «роз- винутого соціалізму»  та її пропаганда затушовували реальний  світ  та становище суспільства — все  тонуло  в пустопорожніх деклараціях  і

«дослідженнях».

Реальністю  було те, що чисельність  наукових  працівників СРСР на кінець 70-х років становила  1,3 млн чоловік. Значно збільшилася кількість  спеціалістів з вищою  і середньою освітою: у 1940–1978 рр. вона зросла  в 10 разів,  а робітників і службовців  — в 3,2 раза.  Підви- щилася активність винахідників і раціоналізаторів. Але можливості їх не використовувалися достатньою мірою,  що демонструвало реакційність певних  сторін  діяльності  керівництва країни.

Особливо  далеким  від життя  був «теоретичний»  висновок про  ра-

дянський народ  як нову  національну  спільність. Він відкидав  поняття нації і народності. До того ж частина  теоретиків висунула  тезу про ве- ликий  російський народ,  а всі інші відносила  до малих, в тому числі й український. Це виключало  будь-яку рівність,  принижувало малі наро- ди,  звеличуючи і шовінізуючи російську націю.  На основі  цих «теоре- тичних відкрить» у другій  половині  70-х років розпочинається нова хви- ля русифікації. Розгортається широка  ідеологічна кампанія. Російська мова, що пропагувалася як засіб міжнаціонального спілкування, на прак- тиці  витісняє  українську з  освіти,  науки  і культури.  Українська  мова почала зникати з офіційного вживання.  Приклад  місцевій  партійній бюрократії подав сам Щербицький, який виголошував свої промови російською. Призначені з Дніпропетровська міністри та інші керівники теж стали провідниками русифікації в своїх галузях. Надалі на всіх офі- ційних  заходах,  починаючи з Верховної  Ради,  престижним вважалося вживання  російської мови і плебейством — української. Посилювалося повсюдне російськомовне викладання  у вузах, технікумах,  профтеху- чилищах,  не говорячи вже про військові.

Критичне становище склалося  в культурі.  Близько  90\% репертуару театрів і кінотеатрів було російським. З приходом до влади Щербицько- го відбулася також переорієнтація видавничої  політики. Якщо у 1970 р. в УРСР українською мовою  було видано  38,2\%  книг,  то в 1988 — 21,4\%.

 

Наукова,  технічна, навчальна література  видавалися  російською мовою. За цей час кількість  українських газет  скоротилася з 80,9 до 70,3\%.

Офіційно стимулювалася зміна співвідношення українського і росій- ського населення  на користь останнього. За переписом 1989 р., росіян в Україні налічувалося  11,4 млн чоловік,  що на 884 тис. більше,  ніж за попереднім. Їхня частка в складі населення збільшилася з 21,2 до 22,1\%. Продовжувалася політика  переселення українців  у віддалені райони СРСР, тепер уже переважно добровільно. Найбільше виїхало в Тюменсь- ку область  та на Кольський півострів.

Протести  опозиційних кіл української інтелігенції проти проявів нео- сталінізму, консерватизму, відсталості в економічному і політичному житті та національному питанні  в 70-х роках посилюються. У відповідь нове  керівництво провело  в 1972–1973 рр.  погромні акції  проти  руху опозиції. Відбувалися арешти та обшуки.  Було притягнуто до криміналь- ної відповідальності близько 1000 чоловік, переважно в Києві та Львові, вилучено  майже  3 тис.  примірників самвидавної літератури.

Серед  арештованих у Києві  — В. Стус,  І. Світличний,  Є. Сверстюк, Л. Плющ, Д. Шумук  та багато  інших.  У Львові  до слідчої тюрми  потра- пили В. Чорновіл,  І. Гель, І. Калинець,  С. Шабатура, дещо пізніше  Б. Го- ринь  та Я. Кендзьор. Більшість  заарештованих у 1972–1973 рр. отри- мали від 8 до12  років  позбавлення волі.

Апарат керівництва Щербицького нещадно розправлявся з чесними, відданими Україні діячами науки, літератури  та мистецтва. Відвертих дисидентів, а також співробітників дослідних  інститутів, редакційних ко- легій, університетів, яких підозрювали в «неблагонадійних» поглядах, виганяли  з  роботи,  часто  заарештовували. За  ґратами  опинилися І. Дзюба,  Н.Світличний та багато  інших. Масово  відправляли  протесту- ючих до психлікарень. Поріділі чисельно,  але сповнені  рішучості  диси- денти після підписання у 1975 р. Радянським Союзом  Гельсинських угод, за якими  він погодився дотримуватися громадських прав своїх підда- них,  створили Українську  Гельсинську групу,  яку  очолив  письменник М. Руденко.  Ця група  (37  чоловік)  являла собою  відкриту  громадську організацію. Її члени вважали,  що  діють  на законній основі  і ставили завдання  нагляду за дотриманням громадських прав в Україні. Вони підкреслювали, що поважають  закони  держави і права особи,  діють легально,  вважаючи  демократію основою розвитку суспільства. Тому їхня діяльність  називалася  правозахисним рухом. Це було поворотним пунктом  в розвитку політичної  думки  української інтелігенції, яка рані- ше захоплювалася марксизмом чи націоналізмом. Виходячи зі своїх ле- галістських поглядів,  члени групи  вважали,  що найкращим шляхом до незалежності України  є застосування гарантованого в радянській кон- ституції  права  на вихід з СРСР.

 

Але поміркованість Гельсинської групи  не перешкодила Щербицько- му влаштувати  дисидентам погроми: 23 члени Групи  із 37 (до 1980  р.) отримали  термін  ув’язнення від 10 до 15 років.  Коли  хтось із них по- вертався, їм інкримінували нові злочини  і знову заарештовували. Решту вислали з України або дозволили емігрувати. Знищення цієї ле- гальної опозиційної групи  було однією  із останніх  судорог тоталітарної системи. В першій  половині  80-х років в Україні відкритих опозиційних виступів  уже не було. Але тепер, коли стало неможливим відкрито відстоювати правозахисні та демократичні ідеї,  увагу  учасників  цього руху знову  привертають можливості використання нелегальних  форм боротьби, однак  мирними засобами. У 1979  р. КДБ  розкрила в Івано- Франківській області організацію «Український національний фронт», до якої входило близько 40 осіб. Організація займалася просвітницькою діяльністю  та розповсюдженням самвидавних творів. У 1980 р. суд визначив  учасникам УНФ різні  терміни  покарання.

У січні 1981 р. була засуджена група  молодих  інтелігентів (трьох українців  і двох євреїв),  які заснували  Київський демократичний клуб. У 80-х роках поширюється практика розміщення неблагонадійних у психлікарні.

У 1983–1984 рр. Львівське  УКДБ розкрило і розгромило молодіжну організацію «Інтернаціональний революційний фронт»,  створену  ще в

1979  р. переважно із студентської молоді.  Особливістю опозиційного

руху цих років було створення мінімальної  кількості  формальних  орган- ізацій, що їх легко розкривало і знищувало  КДБ. Рух мав широкий, неформальний характер  і сприяв  політичному і духовному  відроджен- ню нації.  З точки  зору  влади,  на початку  80-х дисидентський рух був розгромлений, але більшість  в’язнів  зберігали стійкість та готовність до подальшої  боротьби.

Розгромивши дисидентський рух, Щербицький продовжував зміцнювати систему радянського ладу і сприяти розвитку «єдиного народногосподарського комплексу». Він дав згоду  на «перекачування» засобів, що мали б вкладатися в економіку України,  в енергетичну про- мисловість Сибіру і Півночі СРСР і розвивати в УРСР військову  про- мисловість. У всьому відчувалася жорстокість його  влади, і придушене тоталітаризмом суспільство втратило  політичну  опозиційну активність.

Майже  не змінили  становища Щербицького  ні смерть  Брежнєва

(1982  р.),  ні наступні  генеральні  секретарі. Реформатор Ю. Андропов (1982–1984 рр.),  мабуть, не встиг  щось змінити, а ставленик брежнєв- ської групи  немічний  К. Черненко  (1984–1985 рр.) і не намагався щось зрушити. Не вплинули  на нього  і перебудовні вітри. Після кількох  років діяльності  в умовах  горбачовської перебудови на початку  1989  р. він

 

подав заяву про звільнення  від керівних  обов’язків. На здивування ото- чуючих, останні  свої промови він виголошував українською мовою.

Постать  Щербицького більш одномірна, ніж Шелеста, але не поз- бавлена суперечливості. Як зазначають історики, він намагався багато чого  зробити для республіки, якщо  це благословляла Москва. За  18 років його керівництва Україна зробила  певні кроки  в економічному, соціальному та духовному  розвитку, але ще більше їх вона не здійсни- ла, хоча життя вимагало  цього  і вони були можливими. Серед цих до- сягнень  на перше  місце історики ставлять економічну могутність УРСР у кінці 80-х. Слід також звернути у вагу на таку деталь: після смерті Брежнєва, а особливо Андропова, досвідчений партійний і радянський діяч Щербицький міг  розраховувати на пост  Генерального секретаря ЦК КПРС, але він був українцем і тому  цієї посади  не обійняв.  Такою виявилася  «подяка»  великоросійських «інтернаціоналістів» за  його

«віддану» боротьбу  проти «націоналізму» та за зміцнення «дружби» на- родів СРСР. Поряд з цим у Щербицького є кілька важких провин  перед українським народом. Найбільшим  гріхом  слід вважати Чорнобильську трагедію  — не сам вибух, а будівництво АЕС на піску, у верхів’ях Дніпра, в одному з найбільш заселених  районів України, всупереч  рішучому протесту  учених. З відома  Генерального секретаря ЦК КПРС М. Горба- чова  і першого секретаря ЦК  КПУ В.  Щербицького було  приховано аварію  у перші,  найнебезпечніші дні після вибуху і злочинно  замовчу- валася об’єктивна інформація пізніше.  Через  п’ять днів після аварії,  1 травня 1986 р., дітей та молодь вивели на Першотравневу демонстра- цію, де вони отримали  велику  дозу радіоактивного опромінення. Лише через кілька днів, коли номенклатурники вже вивезли  своїх дітей далеко за межі Києва,  почалося  переселення із забруднених районів  України.

17.6. Перебудова. Загострення політичної  боротьби.

Розпад СРСР

У квітні 1985 р. на пленумі ЦК КПРС був обраний  новий Генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов.  Він ставить  завдання  побудови гуман- ного  демократичного соціалізму і починає  реформи, які давно назріли, оголосивши курс «на перебудову». Його перші кроки  в галузі зовнішньої політики  були спрямовані на зменшення тягаря  гонки  озброєнь, виве- дення з Афганістану  радянських військ.  Він намагався поліпшити відно- сини із США, Західною  Європою  та Китаєм. Проголошується «нове мис- лення», яке формувало  нові  пріоритети — перевага загальнолюдських цінностей над класовими. Перші зовнішньополітичні кроки  горбачовського

 

керівництва давали позитивні результати: підписується договір  про ліквідацію в Європі американських та радянських ракет середньої даль- ності,  а також  про  скорочення стратегічних озброєнь — СТАРТ-1.  Ра- дянські війська залишили не тільки Афганістан,  а й країни Східної Євро- пи, що спричинило падіння там соціалістичних режимів  та розпад Варшавського договору і Ради економічної допомоги. Нормалізували- ся стосунки з Китаєм, почалося розблокування конфліктів  в «гарячих точках» планети — Південній Африці, на Близькому Сході та в Цент- ральній Америці.  Це були позитивні зміни  в зовнішній політиці  СРСР і одночасно втрати,  що ослабили  його  позиції  та посилили Захід. Авто- ритет  Горбачова  у всьому  світі надзвичайно зріс.

Однак економічна ситуація в СРСР дедалі погіршувалася: реформи виявилися  непослідовними і малоефективними. Перші  кроки  його  ре- форматорської діяльності  були спрямовані на «прискорення» розвитку економіки СРСР, насамперед за рахунок  випереджаючих темпів  зрос- тання машинобудування. Більша частина  капіталовкладень втрачалася в незавершеному будівництві та неефективних виробництвах, що лише підвищувало рівень інфляції. До того ж, на світовому ринку падали ціни на нафту, а в країні  йшла в типово  адміністративному дусі боротьба  з алкоголізмом, що значно зменшувало прибуткову частину бюджету. У цей час різко зросли витрати на соціально-культурну сферу. Як наслідок, продовжувала наростати хвиля інфляції та погіршення життєвого рівня населення.  Це поставило питання про поглиблення реформування еко- номіки  та використання досвіду  Угорщини і Китаю.

У червні  1987  р. на пленумі  ЦК КПРС була затверджена програма радикальної реформи управління  економікою. Розширювалися права підприємств, почалося  запровадження орендних  та акціонерних форм господарювання, кооперативів, сімейного підряду  в колгоспах, орган- ізація  малих,  а також  спільних  з іноземцями підприємств. Відбувався складний процес  подолання  догм  «сталінського соціалізму».

Однак консервативні елементи КПРС посилювали опір цьому проце- су. Тому реформування було непослідовним, темпи зростання національ- ного доходу та реальних доходів на душу населення  продовжували зни- жуватися, швидко  наростав  внутрішній та зовнішній борг.  До  того  ж у багатьох  колективах падала трудова  дисципліна, порушувалися органі- зованість  і порядок. В Україні промислове виробництво особливо  склад- но було реформувати ще й тому, що більше 60\% його становила  велика промисловість, а оборонні галузі поглинали до двох третин науково-тех- нічного  потенціалу. Решта галузей  майже  не отримували нової техніки  і ставали збитковими. Тому національний дохід на душу населення  в рес- публіці  у 1989  р.  становив  близько  90\%  від загальносоюзного рівня.

 

Поряд  з цим реалізаційні ціни на сільськогосподарську продукцію були збитковими, і сільське  господарство потребувало дотації. Загострилися екологічні проблеми: в республіці, що складала лише 2,7\% території СРСР, було сконцентровано майже  чверть його  індустріального і аграр- ного  потенціалу.  В УРСР вироблялось 40\% електроенергії СРСР.

Національною трагедією став вибух 26 квітня 1986 р. на Чорнобиль- ській АЕС. Ця аварія важким  тягарем  лягла на економіку України.  Було відселено  населення  в радіусі 20 км від реактора, великі кошти  витра- чені на подолання  радіації та розрухи. Екологічно  небезпечною була ситуація  і на інших  АЕС. Це вимагало  нових  затрат,  які  виділялися  з Центру в невеликих  обсягах.  Продовжувало погіршуватися здоров’я народу.  На початок  90-х років  Україна  мала найгірші показники трива- лості життя і смертності дітей в Європі.  Долаючи  опір реформам всере- дині КПРС, Горбачов  взяв курс  на лібералізацію режиму. Він намагався за допомогою «гласності», «соціалістичного плюралізму»,  під гаслом повернення до «ленінських» принципів активізувати народні маси і, кон- тролюючи  цю активність згори, ослабити  опозицію в Політбюро  і ЦК. При цьому він намагався інтригували і грати на суперечностях між «ра- дикалами»  (Б. Єльцин,  О. Яковлєв)  та «консерваторами» (Є. Лігачов)  в політбюро. Та й сам Горбачов  був непослідовним у проведенні реформ та в боротьбі  з консерватизмом.

Значна частина суспільства повірила в проголошені гасла, і з 1987 р. розпочалося формування різноманітних «неформальних» об’єднань. При цьому зростав  авторитет  КПРС і збільшувалася кількість  бажаючих вступити  до лав партії.  Виникає великий  інтерес  до правдивого вив- чення і висвітлення історії,  до проблем  теорії і практики соціалізму, до сучасного життя  буржуазно-демократичних країн  Європи,  Америки  та Азії. Збільшувалась кількість читачів тієї преси,  в якій друкувалися статті та дослідження з новими  підходами, висновками, велися гострі  і цікаві дискусії. Однак мало що змінювалося в Україні,  де до 1989 р. першим секретарем ЦК КПУ залишався Щербицький і чи не найсильнішими були репресивні органи  КДБ і МВС. Тому демократичні сили в Україні уваж- но стежили  за поширенням гласності й плюралізму в центральних  за- собах масової  інформації. В ці роки  звичайною картиною в містах  Ук- раїни були ранкові  черги  в кіосках  за пресою.

В авангарді  боротьби на захист української культури,  навколишнього середовища, ліквідації  «білих плям» історії  йшла  Спілка  письменників України  та її центральний орган  — газета  «Літературна  Україна». Ши- рокий  відгук  викликали виступи  О. Гончара,  Р. Братуня, І. Дзюби, І. Дра- ча, Б. Олійника,  В. Яворівського та багатьох  інших на нарадах, зборах, форумах та шпальтах газет. Стали виходити  друком  твори В. Винниченка,

 

Б. Грінченка, представників «розстріляного  відродження» М. Зерова, М. Куліша,  М. Хвильового, історичні  праці  М. Грушевського, М. Косто- марова,  репресованих в брежнєвські часи В. Стуса, Є. Сверстюка та ін. На екранах з’являються фільми С. Параджанова та Ю. Ільєнка,  а також твори представників діаспори. Але цей процес  був суперечливим, бо й після початку  «перебудови»  в ряді міст  України  все ще судили  людей за «політичні провини»,  що виявлялися  в непогодженні з деякими дія- ми партапарату чи органів  КДБ. І все ж в Україні поступово виникають перші організації, не контрольовані КПРС: у 1987 р. — асоціація  «Зеле- ний світ» і Український культурологічний клуб у Києві, «Товариство  Лева» у Львові,  у 1988  р. у Києві  — українознавчий клуб «Спадщина» та сту- дентське  об’єднання «Громада».  Їхня діяльність  одразу  ж виходить  за межі  суто  просвітницькі і набуває  політичного характеру. Наприкінці

1987 р. виходять з ув’язнення і повертаються в Україну такі відомі правозахисники як В. Чорновіл,  М. Горинь,  Л. Лук’яненко та ін., віднов- люється  діяльність  Української Гельсінської Групи.  Таким  чином,  в 1985–

1988 рр. партійне  й радянське керівництво змушене  було відмовитися від насильницьких методів  боротьби з інакомисленням, випустити на волю більшість  політв’язнів і змиритися з виникненням політизованих громадських організацій та їх діяльністю.

Під впливом  створення народних  фронтів у Балтії в багатьох  реґіо- нах України виникають самодіяльні  об’єднання, які висували ідею ство- рення народного фронту. Однак у них не вистачало  сил і політичних лідерів, здатних очолити демократичний процес  у межах всієї республі- ки. Такі сили знайшлися в Спілці письменників України, де восени 1988 р. і була висунута ідея «Народного  Руху України за перебудову». Ідею підтримали товариство «Меморіал» та інші. До проекту  програми Руху вносилося положення про  керівну  роль Комуністичної партії  (в усі на- ступні  документи Руху воно  вже не потрапляло). І все ж проти  ініціа- торів  Руху розпочалася кампанія  гострої критики. Оскільки  він висту- пав за економічний, політичний та ідеологічний плюралізм, це дало змогу  на початку діяльності  об’єднатися в ньому представникам різних поглядів:  від комуністів-реформаторів до членів  УГС та інших  органі- зацій,  що виступали  з позицій антикомунізму.

У 1989  р. вперше  за багато  десятиліть  у радянській виборчій  сис- темі на одне місце  претендувало кілька  кандидатів, до того  ж висуну- тих «знизу». До  Верховної  Ради вдалося  провести депутатів  від опо- зиції і «провалити» деяких кандидатів від партапарату (зокрема, першого секретаря Київського міськкому партії  К. Масика).

Влітку 1989 р. Радянську  країну приголомшив страйк  шахтарів,  який охопив найважливіші вугільнодобувні райони СРСР. І хоча вони висунули

 

тоді економічні вимоги, було доведено, що КПРС не могла розраховува- ти на повну підтримку всього робітничого класу. У вересні 1989 р. в Києві відбувся  установчий з’їзд Руху, який  налічував уже 280 тис.  чоловік. У прийнятій на ньому програмі відзначалося, що Рух підтримує рішення XXVII з’їзду КПРС про оновлення  суспільства, висувалася  ідея перетво- рення СРСР в «союз дійсно  суверенних держав» на основі нового  союз- ного  договору»  (тобто  Рух обстоював перетворення СРСР на конфеде- рацію).  А лідери  УГС вже агітували  за вихід України  зі складу СРСР.

У вересні  1989 р., після виходу Щербицького на пенсію,  пленум ЦК КПУ обирає  першим  секретарем В. Івашка. Під тиском несанкціонова- них мітингів  та демонстрацій узимку  1989–1990 рр. у відставку  змушені були піти деякі секретарі обкомів  КПУ. В компартії України  посилюєть- ся вплив  комуністів-реформаторів.

Восени 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про мову, згідно з яким українська мова проголошувалася державною. При цьому значні права  зберігалися за російською. Як наслідок, сфера  функціонування української мови розширювалася дуже повільно, однак держапарат таки

«заговорив»  українською мовою.  Зріс  її престиж і серед  інтелігенції.

В цей час загострюються суперечності в деяких  сферах  суспільно- політичного життя.  Зокрема, в кінці 80-х гостро постає  питання  про  по- вернення  власності  Української автокефальної та греко-католицької цер- ков,  що відійшла  до Російської православної церкви. Це призвело до конфліктів  між віруючими різних  конфесій, захоплення  храмів,  що було відображенням боротьби за сфери впливу. В результаті  успішної  бороть- би за легалізацію УАПЦ і УГКЦ в жовтні 1990 р. до УРСР переїжджає пат- ріарх УАПЦ Мстислав, у березні  1991 — кардинал  УГКЦ Любачівський.

У березні  1990 р. відбулися вибори до Верховної  Ради УРСР, на яких перемогла комуністична партія України. Але і демократичний блок, в якому основною силою був Рух, завоював  чверть голосів і створив  у Верховній  Раді фракцію  «Народна Рада». У трьох західних  областях  — Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській Рух одержав  повну перемогу, а організації КПУ цього  регіону  перейшли у радах в опози- цію.  Однак  у східних  і південних  областях  України  він мав  слабкі  по- зиції,  — пануючою  силою  тут залишалася  компартія України.

Таким чином, в Україні почався процес формування багатопартійності. У 1989–1990 рр. виникають Демократична партія  України  (ДемПУ),  Ук- раїнська республіканська партія (УРП), Партія демократичного відродження України (ПДВУ), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Об’єдна- на соціал-демократична партія України  (УСДП(о)), Українська  селянсь- ка демократична партія (УСДП), Партія зелених України та інші. В діяль- ності  опозиції велику  роль  відігравали самвидатні часописи,  які

 

пропагували демократію і свободу. Це журнали «Український вісник» (відновлене видання,  почав видаватися В. Чорноволом та іншими  ди- сидентами ще в 60-х роках),  «Кафедра», «Євшан-зілля», «Християнсь- кий  голос»,  «Дзвін»,  «Український час», газети  «Голос відродження»,

«Поступ», «Віче», «Вибір», «Вільне слово», «Орієнтир» та багато  інших.

Український національно-демократичний рух брав участь у коорди- нації дій з членами аналогічних  рухів на всіх теренах СРСР. Відбувалося кілька  таких нарад.  Одна з них відбулася  в червні  1988  р. у Львові  за участі представників Грузії,  Естонії,  Латвії,  Литви  та України.  У підсум- ковій заяві констатувалася неспроможність КПРС та уряду СРСР розв’я- зати національну проблему. Висувалася  вимога  надати національним мовам республік статуси державних та відновити  знищені  церкви. Після політичної та економічної децентралізації СРСР передбачалося утворен- ня конфедерації суверенних держав.  Для узгодження дій між чергови- ми нарадами  був утворений Координаційний комітет патріотичних рухів народів  СРСР. На початку  1991  р. відбулося  вісім  нарад Координацій- ного  комітету.

Більшість партій були нечисельні, з невизначеною ідеологічною ос- новою  та соціальною базою,  в яких  точилася  боротьба  за  лідерство, що вело до розколів. Організаційно і матеріально  слабкі,  перебуваючи під впливом тоталітарної  ідеології,  при невисокому рівні політичної куль- тури  керівництва і членів,  ці партії  не могли  конкурувати з КПРС, яка контролювала реальні важелі влади.

До серпня  1991  р. комуністична партія  України  залишалася  найчи- сельнішою. З 1971 по 1990 рік вона збільшилася з 2,4 до 3,3 млн членів. Частка українців  в ній також продовжувала зростати — до 67\% в 1990 р. Однак  і тепер  її позбавляють національного характеру. Лише  на XXVIII з’їзді  у червні 1990 р. КПУ прийняла власну програму. Водночас  першим секретарем ЦК КПУ після обрання реформатора В. Івашка головою Вер- ховної Ради України стає С. Гуренко. Ускладнюється як внутрішнє стано- вище КПУ, так і її авторитет у суспільстві. Загострюється і ситуація в ціло- му в КПРС. На XXVIII з’їзді  розгортається боротьба  між реформаторами і консерваторами в партії.  Борис  Єльцин,  головний конкурент і против- ник  Горбачова,  виходить  з партії,  а прибічник перебудови О. Яковлєв  і

«ортодокс»  Є. Лігачов  — з Політбюро  ЦК КПРС. До того  ж Лігачов  про- грає  Івашку боротьбу  за посаду  заступника генерального секретаря ЦК КПРС, і Горбачов  начебто  зміцнює своє  становище.

Однак  легкість, з якою  Івашко  залишив  посаду  голови  Верховної Ради УРСР і переїхав  до Москви, завдала удару престижу комуністич- ної партії України,  в якій позиції  консерваторів завжди  були найсильн- ішими серед всіх національних  компартій СРСР. З середини 1990 р. під

 

впливом  надзвичайно гострої критики на мітингах, демонстраціях та в пресі  авторитет  партії  падає.  З неї починають  виходити  у все більшій кількості  члени партії: у другій  половині  1990 р. КПУ покинули 220 тис., а вступило  38 тис. чоловік. Частина членів компартії України не сплачу- вала членських  внесків  і не брала участі в роботі  парторганізацій.

В цих умовах керівництво КПУ пішло  на прийняття низки  компро- місних рішень. Зокрема, депутати-комуністи проголосували у Верховній Раді УРСР за Декларацію про державний суверенітет України,  в якій містилися положення про республіканську власність на землю та її над- ра, пріоритет республіканських законів  над загальносоюзними (у Вер- ховній Раді нараховувалося 239 депутатів-комуністів, які отримали  на- зву «група 239»). Значною  мірою  цьому сприяло  прийняття Декларації про державний суверенітет Росії. Різко виступали  проти влади ко- муністів окремі  групи  молоді, зокрема Українська  студентська спілка та Студентське братство. Організувавши в жовтні 1990 р. голодування студентів  біля Верховної  Ради, вони домоглися відставки голови  Ради Міністрів УРСР В. Масола.  Але це не можна  вважати  чиїмось  успіхом, бо Масол  був одним  із найбільш  досвідчених господарників  в уряді УРСР. Через  тиждень  після  цього  Верховна  Рада під  тиском мітингів зняла статтю 6 Конституції УРСР про керівну  роль комуністичної партії в радянському суспільстві.

Зростав вплив Руху і одночасно відбувалося  його «поправіння»: 25–

28 жовтня  1990  р. відбулися  II Всеукраїнські збори. Тепер чисельність його  зросла  до 633 тис. чоловік.  За рішенням зборів з його  назви зни- кають слова  «за перебудову», а Головною  метою  проголошується по- будова незалежної демократичної Української держави. Заборонялася участь в Русі комуністів, що свідчило  про перетворення його  в антико- муністичну організацію. Після  відставки В.Івашка,  що  перейшов пра- цювати  в ЦК КПРС, головою  Верховної  Ради був обраний  Л. Кравчук. І в Компартії України на цей час все рельєфніше  виділялися  дві лінії —

«лівого» С. Гуренка  і «суверен-комуніста»  Л. Кравчука  («суверен-ко- муністів»  деякі  історики називають  «реформаторами-центристами»).

Посилювалося розходження між ЦК КПУ і Верховною Радою. Зокре- ма, реакції на події у столиці Литви, де в ніч з 12 на 13 січня 1991 р. військові частини  застосували зброю,  що призвело до кривавих  жертв  серед  де- монстрантів, були різними: ЦК КПУ відмовчувався, а Президія  Верховної Ради УРСР засудила  насильство, як і більшість політичних  партій України.

У березні  1991  р. відбувся  референдум з питання,  запропонованого урядом СРСР, про ставлення до «оновленої федерації» і питання про вход- ження України до «складу Союзу радянських суверенних держав на основі Декларації про державний суверенітет України», поставленого Верховною

 

Радою УРСР. На питання Центру позитивну відповідь  дало 70,5\% голосів, на питання Верховної Ради — 80,2\% опитаних. У Західній Україні на рефе- рендум було винесено і третє питання — про повну незалежність України. Більшість опитуваних проголосувала проти. Це свідчило про те, що більшість населення  УРСР на початку  1991 р. була проти виходу УРСР зі складу СРСР, але за значне розширення її автономності.

На початку  1991  р. посилюються сепаратистські течії. У Криму  Ку- рултай  кримськотатарського народу  заявив,  що півострів є національ- ною територією лише цього народу. З’явилася організація «Демократич- ний союз Новоросії»,  який висунув ідею «державного утворення Новоросія».  У Закарпатті «Товариство  карпатських русинів» висувало близькі до цього вимоги. У цей же час територіальні претензії до України мали також  Народний  фронт  Молдови, певні  кола в Польщі,  Росії,  Че- хословаччині, Угорщині та Румунії. Це часто використовувалося як аргу- мент проти виходу України з СРСР. За цих умов Рух поряд з іншими організаціями і органами влади виступив за непорушність повоєнних кордонів, що справило стримуючий вплив на тих, хто виставляв претензії.

У 1990–1991 рр. в СРСР у цілому і в УРСР, зокрема, погіршується економічна ситуація:  економіка залишалася  нереформованою. Орендні підприємства в промисловості давали лише 13\% продукції, а субсидії нерентабельним підприємствам складали  досягли  державних  витрат. В Україні налічувалося  лише 2 тис. фермерських господарств. Падала продуктивність праці  і зростала  інфляція.  Економіка всього  СРСР ста- вала все більш розбалансованою і суперечливою. Адміністративна си- стема під керівництвом Горбачова  виявилася  неспроможною керувати старими методами, а нових не виробила. У 1990 р. національний дохід скоротився на 4\%, а в 1991-му — ще на 13\%.

Загальний обсяг  товарів скоротився з 1986 по 1990  рік. на третину, і  дефіцитними стали  не лише  м’ясо  і молоко,  а й вершкове масло  та багато інших товарів. Зростав «чорний ринок», значна кількість продукції вивозилася за межі республіки. 1 листопада  1990 р. в Україні запровад- жується карткова система розподілу продуктів, але вона нічого не дала. Почалося швидке  підвищення роздрібних цін, а владні структури не зна- ходили способів зупинити цей процес. Це призвело до різкого зниження життєвого рівня населення, знецінило його  грошові накопичення і зали- шило людей, особливо  похилого віку, без заощаджень. До того ж «лібе- ралізація  цін» стимулу  до розвитку виробництва не створила.

У липні 1991 р. пленум ЦК КПРС обговорив новий проект  програми КПРС, який засвідчував  еволюцію компартії в бік соціал-демократизму. Однак партійна  і державна  верхівка  СРСР не погоджувалася з багать- ма реформами. Особливу  занепокоєність викликали у неї тиск  патріо-

 

тичних  сил республік Союзу  та їх намагання створити незалежні  дер- жави.  У зв’язку з цим у серпні  різко  загострюється боротьба  між кон- сервативними і реформаторськими силами.

19 серпня  1991  р. був створений Державний комітет  з надзвичай- ного  стану  (ДКНС),  до  якого  увійшли  віце-президент СРСР І. Янаєв, прем’єр-міністр СРСР В. Павлов, голова  КДБ  В. Крючков, міністр  обо- рони Д. Язов та ін. ДКНС оголосив про введення в СРСР надзвичайно- го стану. Поряд з цим ізолювали президента СРСР М. Горбачова на його дачі в Криму  і ввели  війська  до Москви та інших  міст.  Це був виступ проти законно обраного президента. Малося на меті перш за все зірва- ти підписання нового  союзного договору, який мав значно  розширити права республік СРСР. Постановою № 1 ДКНС припиняв діяльність деяких органів  влади, а також політичних  партій, заборонив мітинги, страйки, вводилася  цензура  для преси.  Основні  події  розгорталися в Москві, де справа все більше набирала характеру  громадянської війни. Президент Росії Б.Єльцин закликав  громадян до опору. На захист Білого дому вийшла певна кількість  неозброєних москвичів. Серед них була й група  українців  під синьо-жовтими прапорами. Керівництво армії після вагань  відмовилося від штурму  Білого дому.  В армії почався  розкол, і частина  військових перейшла  на бік Єльцина.

21 серпня  1991 р. відкрилася сесія Верховної  Ради Росії, яка засу- дила ДКНС,  і Горбачов  повернувся до Москви. 22 серпня  він скасував постанови ДКНС, а його членів усунув з постів, які вони займали.  Неза- баром  вони були заарештовані.

В Україні голова президії Верховної  Ради УРСР Л. Кравчук закликав до спокою і витримки, що свідчило про його очікувальну позицію. Близь- ку до неї займала  і Президія  Верховної  Ради УРСР. Це пояснювалося тим,  що  генерал  армії  В. Вареников, який  прибув  до Києва  вночі  19 серпня,  як емісар ДКНС, в ультимативній формі вимагав  покірності Верховної  Ради та уряду УРСР, невтручання  опозиційних сил, погрожу- вав введенням  військ у разі непослуху.  Виникла загроза збройних акцій військових проти  цивільного населення.  Керівництво ЦК КПУ вагалося, не маючи чіткої позиції, частина його  фактично  опинилася на боці зако- лотників.  Інші політичні  партії засудили  створення і дії ДКНС, визнали  їх антиконституційними та незаконними, проголосили підтримку антикому- ністичних сил Росії. 20 серпня на засіданні фракції Верховної Ради — Народної Ради — була утворена коаліція «Незалежна демократична Україна», яка об’єднала 27 партій і рухів. Вона закликала  народ України до страйків і непокори. Однак масового виходу населення  з протеста- ми  проти  дій ДКНС  у Києві  і деяких  інших  містах  не спостерігалося: впливав  заклик  Л. Кравчука  не допустити ексцесів. Лише  в окремих

 

містах  виникли  бурхливі  демонстрації. Зокрема, у Львові  20 серпня відбулося  віче, яке висловило  обурення  подіями  у Москві.

Дії ДКНС сприяли  подальшій  дискредитації КПРС і компартії Украї- ни. Скориставшись цим,  її опоненти — українські демократичні партії активізували свою діяльність  щодо  проголошення незалежності Украї- ни. 24 серпня  1991 р. за їх пропозицією Верховна  Рада приймає «Акт проголошення незалежності України», за що проголосували і депутати- комуністи — «група  239», якою  керував  Мороз  (всього у голосуванні взяли участь 347 чоловік,  з них «за» — 346, «проти» — 1). У результаті Україна стала незалежною демократичною державою з неподільною та недоторканою територією, на якій чинними  були лише власна Консти- туція, закони  і постанови її уряду. Акт незалежності мав бути підтверд- жений  референдумом 1 грудня.  Одностайність підтримки у Верховній Раді Акту незалежності свідчила,  що значна  частина  комуністів врахо- вувала історичні  реалії і волю більшості  народу до незалежності Украї- ни, а також бажала врятувати компартію. Частина комуністичної номен- клатури  дійшла висновку, що в нових умовах її груповим і власним інтересам більше відповідає незалежна  Україна.

24 серпня  1991 р. Верховна  Рада також проголосувала за департи- зацію армії, правоохоронних органів  та державних установ і організацій, а 25 серпня  прийняла  Указ про тимчасове припинення діяльності  ком- партії України,  частина верхівки  якої підтримала створення та діяльність ДКНС. 26 серпня зібрався нелегальний пленум ЦК Компартії України, який вирішив  проголосити повну самостійність КПУ (вона,  таким  чином,  роз- ривала всі зв’язки з КПРС). Указ про припинення діяльності  комуністич- ної партії України  пленум визнав  невмотивованим і неконституційним.

Однак 27 серпня  було припинено вихід газет — органів  ЦК КПУ. 30 серпня  1991  р. Л.Кравчук підписав  Указ  Президії  Верховної  Ради Ук- раїни «Про заборону діяльності  Компартії України».  Наприкінці жовтня

1991 р. відбувся з’їзд частини колишніх  комуністів, які проголосили створення Соціалістичної партії України як незалежної політичної  украї- нської  організації. Її очолив  О. Мороз, який  керував  у Верховній  Раді України «групою 239». В Україні створилася нова ситуація в розстановці політичних  сил. Тепер і національні  українські партії, і кандидат  значної частини  компартійного і радянського апарату  Л. Кравчук  виступали  за незалежність України.  Проте чіткої програми будівництва нової держа- ви, її соціально-економічного ладу вони не мали.

1 грудня 1991 р. був проведений референдум, в якому взяли участь

84\% громадян України. Серед тих, хто голосував, 90,3\% підтримали незалежність України.  Л. Кравчук  був  обраний  Президентом України, набравши  61,6\%  голосів.  7–8  грудня  1991  р. президенти Л. Кравчук,

 

Б. Єльцин, Голова Верховної  Ради Білорусії С. Шушкевич під час зустрічі у Біловезькій пущі заявили  про те, що СРСР припиняє своє  існування, та створення «Співдружності  незалежних держав»  (СНД).  21 грудня  в Алма-Аті про приєднання до СНД заявили інші республіки, за винятком країн  Балтії та Грузія.  СРСР припинив існування.  В Україні  перемогла національна  революція  і була проголошена незалежна  Українська  дер- жава. Перемога визвольного руху відбулася конституційно, мирним шляхом. Це було продовженням українського державотворчого процесу XX ст., перерваного поразкою Української Народної Республіки, яка мала демократичний устрій,  затверджений Конституцією. Перерваний тоталі- тарним  режимом державотворчий процес  відродився, отримав  своє ут- вердження і наступність в «Акті проголошення незалежності України».

Складним  виявився  шлях України в післявоєнні роки.  Соціально- економічний та суспільно-політичний розвиток УРСР у другій  половині

40-х — першій  половині  50-х років  відбувся  у складних  умовах  нарос-

тання командно-адміністративних методів  управління,  культу особи  та репресій. З середини 50-х років здійснювалися малоефективні спроби лібералізації  і реформування, невдачі якого  пов’язані з нерішучістю та поверховістю їх проведення. З середини 60-х до середини 80-х років в СРСР в цілому,  і в УРСР зокрема, панував  неосталінізм, посилювався тоталітаризм. Передова  частина інтелігенції  боролася  за реформи, прогрес і демократизацію.

З другої половини  60-х років до кінця першої половини  80-х продов- жувалося  розпочате з середини 40-х років,  хоча й повільне та супереч- ливе,  зростання економічного потенціалу. Україна  увійшла  до десятки промислово найрозвинутіших країн світу. Разом з тим через догматизм, некомпетентність та політичну  безпорадність керівників КПРС і держа- ви не були використані можливості для глибокого реформування і кар- динальних  змін  для прискорення техніко-економічного прогресу. Сус- пільство  вступило  в глибоку  кризу,  що вела до розвалу  СРСР. У другій половині  1991 р. відбулася  ліквідація  СРСР, який проіснував майже  70 років. Події серпня — грудня 1991 р. стали кульмінаційним етапом нової національної  революції  в Україні, здійсненої мирними шляхом. Вона охопила  більшість  народів,  всі республіки СРСР, а події  в Україні  були складовою частиною  цього  процесу. Проголошення незалежності було початком її наступного етапу, в якому мало здійснитися формування державності України,  реформування економіки, подальша  демократи- зація суспільства, піднесення рівня життя народу, його духовності  та моралі. Тепер частина  колишньої  імперії,  що мала мінімальний ступінь автономності, отримала  можливість перетворитися на сучасну євро- пейську  державу.

 

Частина IІ. Національне відродження.  Державність