Тема 16 украЇна в другІй  свІтовІй  вІйнІ

16.1. Початок  Другої  світової  війни. Возз’єднання західноукраїнських земель  у складі  УРСР

Гітлерівська Німеччина,  розшматувавши Чехословаччину і віддавши Закарпаття, Угорщині, продовжувала політику  підготовки та розпалю- вання Другої  світової  війни. Мюнхенська угода продемонструвала без- хребетність західних держав, їх заохочення  фашистської політики  щодо захоплення нових країн, бажання штовхнути Німеччину на завоювання СРСР. Гітлер претендував і на їхні території та колонії.  Не отримавши відсічі від великих держав, які мали б для цього об’єднатися, виявивши небажання Англії та Франції вступати в блок з СРСР, їх намагання зіштов- хнути його з Німеччиною, гітлерівська дипломатія розгорнула політичні акції,  спрямовані на зближення з Радянським Союзом, щоб  не бути втягнутою  у війну на «два фронти» (на Заході  і Сході). Прагнучи  запо- бігти зближенню СРСР із західними державами, нейтралізувати його  у разі війни з Польщею,  Англією  і Францією, фашистський уряд виявляв готовність піти на значні територіальні поступки, в тому числі передати українські етнічні землі. Тим самим  Гітлер ще раз використав українсь- ку проблему  в своїй дипломатичній грі і довів,  що не підтримує ство- рення незалежної Української держави.

Не бажаючи воювати з фашистською Німеччиною в інтересах  захід- них держав, та ще тоді, коли він не був до неї готовий, уряд СРСР пішов на зближення з гітлерівським урядом  і 23 серпня  1939  р. вони уклали договір  про  ненапад.  Окремою частиною  радянсько-німецького дого- вору був таємний  протокол, в якому  визначався територіальний устрій майбутньої Європи.  СРСР і фашистська Німеччина домовилися про сфери впливу та окупації:  Радянському Союзу передавалися майже всі західноукраїнські землі.  В документі відзначалося, що «межа сфер  та інтересів  Німеччини  і СРСР проходитиме приблизно по лінії рік Нареву, Віслі, Сяну». Обидва ці документи суперечили принципам міжнародно- го  права,  моралі,  ґрунтувалися на  насильстві  до  третьої  країни  — Польщі. Цим вони сприяли  ізоляції СРСР, посиленню загрози фашист- ської агресії  проти нього в майбутньому. Західна Україна цікавила Ста- ліна як нове володіння  його імперії і як зона безпеки на її західних кор- донах.

Безпосереднім результатом німецько-радянського  договору (істо- рики  іноді називають  його  «пактом  Ріббентропа–Молотова») був поча- ток (1 вересня  1939 р.) агресії  Німеччини  проти Польщі, яку підтрима- ли її союзники — Англія і Франція. Так почалася  Друга  світова  війна. Значна частка вини за її розв’язання падає на західноєвропейські краї- ни,  які не дали відсічі  фашистському агресору, а навпаки  — сприяли йому.  Але напередодні війни  і політика  сталінського керівництва розв-

’язала  Гітлеру  руки  та сприяла  розв’язанню  нової  всесвітньої бойні  в інтересах  імперіалістичних кіл. Тепер СРСР був поставлений у дуже сумнівне  становище фактичного союзника фашистського агресора. Тому радянський уряд не поспішав віддавати  наказ  Червоній  Армії пе- рейти  польський кордон, хоча уряд Німеччини  тиснув  на нього,  спону- каючи до якнайшвидшого вступу у війну. Німецька  армія, розгромивши основні сили польської  армії, швидко  наближалася  до західноукраїнсь- ких і західнобілоруських земель. Знаючи хижацьку  вдачу Гітлера, 17 вересня  1939 р. радянський уряд віддав наказ  Червоній  Армії, як заз- началося в ноті уряду СРСР, «взяти під свій захист життя і майно насе- лення Західної  України  та Західної  Білорусії».

Радянський наступ  набагато  погіршив становище польської  армії, що стікала  кров’ю у тяжких  боях з переважаючими силами  гітлерівсь- кого вермахту.  Щоправда, радянське командування дало директиву по можливості уникати  боїв з польськими військами, а оточувати і брати їх у полон. Однак уникнути  їх не вдалося, але жертв серед цивільного населення  майже  не було. Великий  польський гарнізон Львова  здався без бою,  і 22 вересня  підрозділи Червоної  Армії увійшли  в місто.  Того ж дня у Бресті  відбувся  спільний  парад  німецьких і радянських військ на честь завершення війни  з Польщею.  28 вересня  1939  р. був підпи- саний  новий  договір  про дружбу і кордони. Він викреслив з політичної карти  Європи  Польщу,  а тому був особливо аморальним. Цей договір замовчувався партійно-радянським керівництвом СРСР. Він уточнював розмежувальну лінію між переможцями на території Польщі і підтверд- жував включення  західноукраїнських і західнобілоруських земель до складу СРСР, а також  створював умови  для вирішення проблеми Бес- сарабії й Буковини, споконвічних українських територій. Після пред’яв- лення Радянським Союзом  ультиматуму про повернення цих територій, Румунія у червні 1940  р. задовольнила його.

Вступ радянських військ  до Західної  України був схвально зустріну- тий незаможними верствами населення.  Частини  Червоної  Армії йшли під привабливими гаслами  національного визволення і соціальної  спра- ведливості. Тому в багатьох  місцях  населення  зустрічало  їх хлібом  і сіллю. Багато  місцевих  активістів, насамперед членів колишньої КПЗУ,

створювали загони  робітничої гвардії,  сільські  дружини, роззброювали ненависну поліцію,  усували від влади остогидлих польських  чиновників і організовували нові органи  влади — ревкоми. 26 вересня  у Львові відбулася  нарада  представників українських культурно-освітніх органі- зацій, які привітали  СРСР. Незабаром ревкоми замінили  воєводськими міськими і повітовими тимчасовими управліннями, що взяли  на себе функції влади. Радянське  керівництво зразу ж провело юридичне офор- млення  нового  статусу  Західної  України.  За  планом,  затвердженим  у кінці вересня  1939 р. політбюро ЦК ВКП(б),  передбачалося обрання Народних  зборів  Західної  України  і скликання їх у Львові.  Вони  повинні були розглянути питання про входження  Західної України до складу УРСР та інші  питання.  Виборчу  кампанію проводили члени  КП(б)У,  яких  ЦК ВКП(б) направляв зі східних районів УРСР. Керував нею Микита  Хрущов.

Передвиборна кампанія  і вибори  проходили формально  під керів- ництвом  місцевих  органів  влади — управлінь. На майже щоденних мітингах  промовці закликали приєднатися до Радянської  України, що відповідало  настроям і мріям  українського населення  про соборну  Ук- раїну. Вибори  проводилися на безальтернативній основі,  по одному кандидату  на округ.  Не з’явилося на вибори  700 тис. чоловік. Серед депутатів було 98 членів ВКП(б) (тобто громадян СРСР), 81 член КПЗУ,

51 представник інших  партій.  У виборах  взяло  участь майже  93\% ви- борців,  з яких 91\% віддав голоси  за кандидатів, що були висунуті в основному новими  органами влади.  Це було голосування переважної більшості  населення  Західної  України за приєднання до УРСР. Народні збори які працювали  з 26 по 28 жовтня 1939 р., одноголосно прийняли декларацію про встановлення радянської влади у Західній  Україні та її возз’єднання з Радянською Україною,  націоналізацію банків  і промис- лових підприємств та конфіскацію поміщицьких і монастирських земель. Цими рішеннями було розв’язане питання  про суспільний і державний устрій  Західної  України  та радянізацію всього  її життя.

Позачергова сесія Верховної  Ради СРСР, яка відбулася 1 листопада

1939 р., прийняла закон про включення Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з УРСР. Сьома сесія (2 серпня 1940 р.) включила засе- лені переважно українцями Північну Буковину, Хотинський, Аккермансь- кий та Ізмаїльський повіти Бессарабії до складу УРСР. Після возз’єднан- ня цих регіонів  населення  УРСР збільшилося на 8,8 млн чоловік і на середину 1941 р. становило  майже 41,7 млн, а її територія розширила- ся до 565  тис.  кв. км.  Починалася  радянізація приєднаних до складу УРСР територій. Був введений  новий,  радянський адміністративний поділ та утворені Волинська, Дрогобицька, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Станіславська, Чернівецька й Аккерманська (пізніше

Ізмаїльська) області  в яких  організовувалися виконкоми рад,  а після виборів  у грудні  1940 р. — самі ради. Вони були придатками компарт- ійних органів, як і в цілому в СРСР. Були заборонені і розпущені всі політичні партії і організації, а поряд  з цим створена  мережа  парторга- нізацій  і парткомів ВКП(б).

Парторганізації та органи  влади в перші місяці своєї діяльності здійснили багато  прогресивних перетворень, що імпонували  місцевому населенню, яке настраждалося від польських  та румунських колонізаторів. На експропрійованих підприємствах керівництво переходило до робіт- ничих комітетів, які запроваджували 8-годинний робочий  день, поверта- ли на виробництво безробітних, піднімали  заробітну плату, іноді дуже високо, що часто змушувало  радянські органи виділяти їм великі дотації.

На селі «селянські  комітети»  за підтримки радянських властей роз- поділяли  землю,  реманент, худобу поміщиків і «осадників»,  що втекли до Польщі,  окупованої німцями. Але отримавши у своє  володіння  по- над 1 млн гектарів  землі,  західноукраїнське селянство  стало побоюва- тися  колективізації з її жахливими  перегинами. Відбувся  розподіл се- ред міської бідноти житла, націоналізованого після втечі польських чиновників та підприємців.

Запроваджувалося безплатне медичне обслуговування, організову-

валась робота дитячих садків і ясел, почали працювати курси  ліквідації неграмотності і малописьменності для дорослих. А таких  було майже чверть населення.  Швидко зростала  кількість  закладів  освіти.

Змінюється й національно-культурна політика.  Серед абітурієнтів, зарахованих на перші курси  університету та політехнічного інституту Львова, українці становили  половину, тобто їх кількість  зросла в чотири рази.  І це були переважно діти бідноти.  Здійснювалося повсюдне зап- ровадження української  мови,  українського репертуару в театрах, збільшення  кількості  українських шкіл (до 5,6 тис.) з одночасним ско- роченням  польських. Преса,  книговидавництво перекладалися на ук- раїнську мову, зі Сходу було завезено багато українських книг та підруч- ників. Пропагувався український фольклор,  самодіяльність і народне мистецтво. Працівникам освіти,  культури,  охорони  здоров’я була знач- но підвищена заробітна плата. Для недавно  переслідуваного і прини- женого  поляками  та румунами українського населення  це було справ- жньою  культурною революцією.

Однак незабаром стало помітно, що радянізація здійснюється ме- ханічно, без урахування  особливостей Західної  України.  На всі важливі посади  призначалися працівники, направлені  сюди  ЦК КП(б)У  та нар- коматами. Серед них переважали мало компетентні особи,  часто лише з початковою або неповною середньою освітою, які не хотіли та й не

могли враховувати  місцеву специфіку. Вони були здатні старанно  вико- нувати  накази  партноменклатури або копіювали форми  і методи  гос- подарської та ідеологічної діяльності,  що використовувалися в східних областях  УРСР. Все це призводило до серйозних прорахунків і поми- лок у господарчій роботі та діяльності закладів культури і освіти. Усклад- нювало становище усунення колишніх власників  підприємств, інженерів та техніків,  які добре  знали виробництво. Лише у Львівській області  до квітня 1940 р. було звільнено  близько  14 тис. осіб. Тому значно знизи- лася ефективність виробництва. Націоналізація навіть  невеликих  під- приємств, магазинчиків, демонтаж  кооперації призвели до перебоїв  у постачанні  населення,  з’явилися черги  в магазинах. Дефіцитом стали білий хліб, м’ясо і м’ясні продукти, навіть сіль і мило.  Різко  піднялися ціни, поширювалася спекуляція.

Уже через кілька місяців після аграрної  реформи розгорнулася ста- лінська  колективізація з масовими репресіями, розкуркулюванням, що проводилися як кампанія  боротьби  проти «соціально ворожих  еле- ментів». З осені 1939 р. по літо 1940 р. було репресовано за політични- ми ознаками і депортовано до Сибіру без суду і слідства  близько  10\% населення:  всього  312  тис.  сімей,  1173  тис.  осіб.  Тисячі  жінок  і дітей померли  там від хвороб  і тяжких  умов життя. Такі ж репресії проводи- лись і в містах.

Найважчий  удар був нанесений по інтелігенції, особливо політичній еліті, яку незабаром після вступу Червоної  Армії почали арештовувати. Вночі,  без розголосу, за заздалегідь складеними списками, були заа- рештовані  лідери-функціонери, багато рядових членів всіх політичних партій,  навіть КПЗУ і польської  компартії. Їх відправили до сумнозвіс- них таборів  для польських  офіцерів,  і там у квітні–травні 1940 р. були розстріляні десятки  тисяч людей.  Ці та інші спроби засобами фізично- го винищення та ідеологічного впливу,  які мали перетворити населен- ня на слухняне знаряддя  нової влади, викликали опір,  передусім у мо- лодіжному середовищі. У вузах та технікумах  розповсюджувалися антирадянські листівки. Активізувалася підпільна  мережа  організацій ОУН, розгорталась її терористична діяльність.  Однак і в ОУН станови- ще було складним. Після вбивства  Є.Коновальця і початку Другої  світо- вої війни в ній загострилися суперечності. Наступником Коновальця  діячі закордонного проводу  та ветерани  ОУН вважали  А. Мельника. Ради- кальна молодь,  яка брала безпосередню участь в боротьбі  з поляками та з радянською владою,  вважала, що в умовах війни,  яка наближала- ся, більше підходить  діяльний  і вольовий  Степан Бандера,  нещодавно звільнений з польської  в’язниці. Між двома цими групами і їхніми керів- никами  розгорілася боротьба. Мельника  засуджували за  те,  що  він

надто покладався на підтримку чужоземних держав  і особливо Німеч- чини та нехтував зв’язками з власним  народом. Бандера вважав за необхідне  мати тісні зв’язки не лише з німцями, а й із західними дер- жавами  (недооцінюючи того,  що вони вороже  ставилися  до ідей інтег- рального  націоналізму, його  тоталітаристських позицій).

У серпні  1939  р. фракція  Мельника  скликала  у Римі конференцію, хоча значна частина активістів ОУН, прибічників Степана Бандери,  зна- ходилася у в’язниці і її представництво було далеко неповним. Конфе- ренція проголосила А. Мельника  вождем ОУН. А 10 лютого 1940 р. Бан- дера зібрав конференцію в Кракові, у якій закордонний провід не брав участі.  Рішення  Римського форуму  було відкинуто, і вождем  ОУН про- голосили Степана Бандеру. Кожне угруповання оголосило себе єдиним законним проводом ОУН. Шукати компромісу ніхто і не намагався. З того часу ті, хто став на бік Бандери,  називалися ОУН(б) чи ОУН-Р (револю- ційна),  часто  — бандерівцями; прибічники Мельника  — ОУН(М)  або мельниківцями. Історики по-різному оцінюють  цей розкол. Але всі схо- дяться на тому, що він завдав великої шкоди національно-визвольній боротьбі  в Західній  Україні. Однак переважно замовчується, що це був прояв  традиційної «хвороби»  українських рухів,  керівники яких  хворі- ють на вождізм, не вміють і не хочуть відкидати свої амбіції заради інте- ресів  народу.

Твердо протистояла радянському тоталітарному режиму  українська церква,  особливо греко-католицька. Її керівник митрополит А. Шептиць- кий  протестував у листах  до партійно-державних вождів  проти  пору- шення свободи  совісті  на західноукраїнських землях,  ліквідації  монас- тирів,  непосильних податків  на церкву  і духовенство. Радянські  органи не наважилися здійснити репресії  проти нього, зважаючи  на його авто- ритет серед  населення.  І все ж припинити репресії та насильства  ста- лінської  системи розрізнені виступи  противників режиму  не змогли.

Рятуючись  від сталінських репресій, чимало мешканців Західної України  намагалися втекти  в окуповану німцями  Польщу  (Генеральну губернію). Туди перебралося майже 20 тис. українських політичних біженців. В генерал-губернаторстві з дозволу німецької влади існував Український центральний комітет (УЦК), очолюваний В. Кубійовичем. Він був єдиною  українською суспільно-громадською установою, яку визна- ла німецька  влада, заборонивши їй, однак,  вести  політичну  діяльність. Завданням Комітету була допомога дітям, хворим,  інвалідам, біженцям, а також просвітницька робота.  УЦК допоміг відкрити на окупованій німцями  частині  Львівщини і Підляшшя  українські школи,  освітні  това- риства,  кооперативи, церкви. Таким чином,  акції двох тоталітарних режимів  — гітлерівського і сталінського, які  на короткий час зблизи-

лись, привели  до возз’єднання з УРСР Західної України,  Буковини, Хотинського, Аккерманського та Ізмаїльського повітів  Бессарабії. При цьому  інтереси  українського народу  були використані для здійснення політичних  планів їхніх керівників. Попри все, входження  українських земель  до складу УРСР було актом  історичної справедливості, важли- вим досягненням українського народу в його боротьбі за свою со- борність. Була використана унікальна  можливість безкровним шляхом розв’язати давно назрілу проблему національного значення. Слід відзна- чити, що в цій справі  Україна отримала  підтримку інших народів  СРСР. Спроби  керівної  верхівки  перетворити ці області  на типову  радянську провінцію, впровадити там сталінський соціалізм призвели до глибоких соціально-економічних деформацій та масових  репресій. В результаті значна частина населення західноукраїнських земель стала на антира- дянські  позиції, що особливо боляче відбилося  на долі солдатів  і офі- церів Червоної Армії в перші дні нападу фашистської Німеччини на СРСР.

16.2. Велика  Вітчизняна війна. Бойові дії в Україні

Напередодні німецько-радянської війни  Україна  продовжувала пе- ребувати  на становищі напівколонії. Маючи великий  промисловий і сільськогосподарський потенціал,  при відсутності повноцінної незалеж- ної державності український народ не міг уникнути  військового конфлік- ту, що невмолимо наближався. Гітлер готувався  до війни  з СРСР, щоб розгромити більшовизм та здійснити віковічну  мрію  німецьких  міліта- ристів  про  завоювання життєвого простору на Сході.  Його  кінцевою метою  було встановлення світового панування.

Відносно України  у нього  були однозначні плани:  перетворити цей край  на аграрно-сировинний придаток, який  повинен  був «забезпечи- ти продовольством населення  великого рейху на тисячу років вперед». Це свідчить про те, що гітлеризм готував Україні долю пригніченої і відсталої  колонії,  в якій мала бути знищена  значна частина  населення, а решта  перетворені в рабів німецьких колоністів. Таким  чином,  саме існування  фашистської машини  несло  смертельну небезпеку існуван- ню українського народу.

Деякі історики стверджують, що ця війна була «чужа» українському народові, бо вона велася за світове панування одного  з тиранів — Гітле- ра чи Сталіна.  Однак  перемога Гітлера,  встановлення його  диктатури привели  б до повного винищення української нації, а не часткового, як це зробив  Сталін, тобто гітлеризм був для нього страшнішим злом, ніж сталінська  влада.

Така ж доля чекала на всіх східних слов’ян. Особливу ненависть  у Гітлера викликала  Росія, однак великої різниці  між нею і Україною  він не бачив. В інструктивному додатку  до плану «Барбароса»,  де були викла- дені основні  віхи війни проти  СРСР, зазначалося: «Війна проти  Росії — один  із найважливіших етапів боротьби  за існування  німецького наро- ду. Це древня битва германців проти  слов’янства, захист європейської культури від московитсько-азіатського нашестя,  оборона  проти євро- пейського більшовизму. Мета цієї війни — розгром сьогоднішньої Росії, тому вона повинна  вестися  з небувалою  жорстокістю». Отже, що війна фашистської Німеччини проти СРСР була смертельною небезпекою для всіх східнослов’янських народів.

Інші науковці дотримуються думки, що Гітлер, починаючи війну, всьо- го-навсього упереджував Сталіна на один–два місяці,  адже  саме  той мав повести  наступ на Європу,  щоб захопити  її і розпалити світову революцію. Однак  вони  не наводять  деталей  цього  плану,  бо його  не існує.  Але всі історики єдині  в тому,  що народи  СРСР в стратегічному плані готувалися до Другої  світової  війни, зміцнювали оборону  своєї країни.  Однак Сталін, Ворошилов та інші партійні  лідери висунули  кон- цепцію  наступальної війни і до того  ж проведення її лише на чужій те- риторії.  План упереджуючого удару СРСР по Німеччині  не розробляв- ся. До того ж відомо,  що Сталін намагався не допустити війну з Німеччиною, не спровокувати її. Це врешті-решт було причиною непідго- товленості  Червоної  Армії до відсічі  Гітлеру 22 червня  1941  р. В СРСР навіть не форсували  випуску  нової зброї  — «зброї перемоги» — танків Т-34, ефективних  літаків-винищувачів, які б були надзвичайно корисни- ми  в цьому  «упереджуючому»  наступі  на Європу.  Сталін  хотів  лише одного  — втягнути  Німеччину  в бойові  дії з Англією.

Однак Гітлер «конкретно»  готувався  до війни з СРСР вже з 1939 р. Йому  вдалося  створити наймогутнішу в світі  військову  машину,  і для цього використовувалася економіка всіх країн окупованої ним Європи. До Німеччини приєдналися Італія, Угорщина, Румунія, Фінляндія та інші країни.  Були створені  три бойові угруповання, серед яких досить силь- ною була група  армій «Південь», яка мала наступати  на Україну. Голов- ний удар вона повинна  була спрямувати на Київ, розгромивши основні

«російські війська  в Галичині», а потім  в найкоротший строк  окупувати

Харків і Донбас. У німецькому вищому  ешелоні влади панували настрої бундючної  самовпевненості. Гітлер називав  похід на СРСР просто  ди- тячою грою.  Ці настрої  були викликані поразками Червоної  Армії у війні

1939–1940 рр. з Фінляндією. В керівництві СРСР відчувалося  самозас- покоєння, яке базувалося  на самовпевненій вірі «вождя народів», що Гітлер не посміє  порушити «пакт про ненапад», хоча Сталін мав в руках

незаперечні докази  та чітку розвідувальну інформацію про близький напад.

22 червня  1941  р. німецька  армія  перейшла  кордон  СРСР від Ба- ренцового до Чорного  моря.  Почалася найбільша  в історії трагедія  на- родів СРСР, яка отримала  назву Велика Вітчизняна війна. Для українсь- кого народу, існування якого ставало проблематичним, ця війна теж ставала Вітчизняною. Історики ділять її на три періоди: 22 червня 1941 — листопад  1942 року — час тяжких поразок СРСР; кінець 1942 — кінець

1943 року — корінний перелом  у ході війни; початок 1944 — 1945 рік —

завершальний етап.

Спочатку фашистська агресія не усвідомлювалася народом  як смер- тельна загроза його існуванню, що пов’язано було з подібними настро- ями в керівництві СРСР. Існувало переконання, що Червона Армія швид- ко розгромить агресора і за тиждень–другий візьме Берлін. Однак через лічені дні, читаючи фронтові  зведення  Радінформбюро, люди змінюва- ли свої  погляди. Хід війни  відразу  набрав  характеру, несприятливого для СРСР. Фактично в перші  години  війни  було  втрачено  майже  всю авіацію першої  лінії — 1200 бойових  машин.  І українське небо заполо- нили літаки  з чорними хрестами. Все швидше  вглиб  радянської тери- торії, ламаючи героїчний опір Червоної Армії, пробивалися величезні танкові  колони  фашистів,  які  незабаром знищили більшу  частину  ра- дянських  танкових з’єднань, озброєних старою технікою.  Лише в ре- зультаті першої  танкової  битви  в районі  Луцька  — Рівного  — Бродів  в кінці червня 1941 р. із 4200 радянських танків залишилося трохи більше

700, та й з ті не всі були придатні  для використання. І тому на початку війни сталося найгірше — радянські війська  залишилися без бойової техніки.  За перші  три місяці  боїв Червона  Армія на всіх фронтах втра- тила 850 тис. чоловік, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків та 9,5 тис. гармат. Німецькі  втрати були в 10 раз меншими. Навіть масовим героїзмом Червона  Армія  не могла  зупинити ворога.  Драматичне становище на фронті  ускладнювалося шоковим станом  керівної  верхівки, в першу чергу Сталіна, який «замикав» на собі все керівництво країною. Напад Німеччини, трагічні  невдачі  Червоної  Армії  привели  його  в стан  про- страції.  «Вождь народів» не дав згоди  у найважчий  день — 22 червня на виступ перед народом  по радіо, і промову  виголосив Молотов.  Того ранку він навіть відмовився від посади  голови щойно  створеної Ставки головного командування. Лише через кілька днів минула криза.  На 8-й день від початку  війни  був надрукований директивний лист ЦК ВКП(б) партійним та державним властям прифронтових районів, в якому визна- чалися заходи і характер життя, діяльності суспільства у воєнний час. На

9-й день був створений Державний комітет  оборони на чолі з Сталіним,

який  на 12-й день війни  виступив  по  радіо  зі зверненням до народу, закликом всім стати на захист країни, все підпорядкувати інтересам фронту  і перемоги над фашизмом. За його  вимогою Червона  Армія, відступаючи, знищувала  всі матеріальні  цінності.

Поступово, отямившись від потрясіння, керівництво і народні  маси почали  збирати  сили  для відсічі  ворогові. Керівництво організацією і спрямуванням зусиль мільйонів  людей у цій гігантській війні не на жит- тя, а на смерть  здійснювала провідна  структура тогочасного однопар- тійного  суспільства — Комуністична партія,  яка  мусила  тепер,  поста- вивши країну перед безоднею, тоталітарними методами рятувати її від загибелі. Основна  увага приділялася зміцненню збройних сил та ство- ренню економіки військового часу. Втрати, яких вони зазнали від німець- кої агресії  і сталінщини у довоєнні  роки,  були дещо  компенсовані ма- совими  патріотичними вчинками людей.  Водночас  з мобілізацією 2,8 млн жителів  УРСР створювалися також  формування народного опол- чення та винищувальні батальйони  з числа тих, хто не підлягав  мобілі- зації.  Це було необхідно  для охорони  тилових  об’єктів. Силами  насе- лення (переважно жінок та підлітків)  велося будівництво ліній оборони та багатьох військових споруд.  Здійснювалася евакуація на Урал, до Сибіру великої  кількості  населення,  промислових підприємств, в основ- ному  військових, а також  техніки,  худоби  з колгоспів і радгоспів. Було вивезено близько  1500 заводів і понад 10 млн. чоловік, переважно ква- ліфікованих  робітників, інженерів, вчених,  представників творчої  інтелі- генції.  З них третина  — з України.  Це створило основу  на швидко  зрос- таючої військово-промислової бази СРСР на сході країни, звідки на фронт йшов все більший потік нової військової техніки, що давало Червоній Армії можливість зміцнюватися, готувати  переможні бої в майбутньому.

Період з липня по вересень  1941 р. був неймовірно тяжким  для Червоної  Армії, яка робила  відчайдушні  спроби затримати просування фашистських броньованих полчищ. Багато військових частин потрапи- ли в оточення,  втратили  зв’язок з військовим командуванням, і далеко не всім  вдавалося  звідти  вирватися. Гинули  сотні  тисяч  людей,  ще більше попадало  в полон.  Після того як Західний  фронт зазнав  пораз- ки і фашисти окупували  Білорусію  та частину РРФСР, вирішальні  бої розгорнулися на житомирсько-київському напрямку. Мужньо  тримали- ся захисники Києва — військові частини,  ополченці, яких всіляко підтри- мувало  населення.  Оборона  столиці  УРСР тривала  з 11 липня  по  26 вересня  1941  р.  Керівникам оборони Києва  генералу  М. Кирпоносу, М. Хрущову та іншим уже в серпні стало зрозумілим, що великі військові сили Червоної  Армії, які були тут зосереджені, можуть опинитися в оточенні.  Вони просили дозволу у Сталіна відвести всі війська за Дніпро

і уникнути  оточення,  яке готували  німці.  Але Сталін наказав  «за будь- яку ціну» утримувати Київ.  Незабаром німці  форсували  Дніпро  півден- ніше і північніше Києва і оточили тут велику групу частин Червоної Армії. Під Києвом  було втрачено  чотири  армії — більше півмільйона чоловік. Однак ця кривава  битва дещо затримала  просування німців на Москву і поставила  під сумнів план «бліцкригу».

Восени  1941 р. ситуація  на фронті залишалася  досить  напруженою і небезпечною: 25 жовтня фашистські війська захопили  Харків і незаба- ром окупували  всю Україну, крім східних районів  — Харківської, Сталін- ської  (Донецької) та Ворошиловградської (Луганської) областей,  котрі тривалий  час мужньо  захищали  війська  Південно-Західного та Півден- ного фронтів. Добившись успіху на вирішальних  ділянках фронту — під Києвом та Смоленськом, німецькі  війська  почали  масовий наступ  на столицю  СРСР, мріючи  її захопленням закінчити війну.  Однак  Червона Армія зупинила  фашистські полчища,  а в грудні 1941 — січні 1942 року розгромила і відкинула  їх більш ніж на сто кілометрів.

На той час шляхом формування 400 нових дивізій  було компенсова- но втрату основного складу кадрових  військ  Червоної  Армії. Тепер цим військам бракувало  сучасного озброєння та бойового досвіду.  Та попри все у Сталіна виникла  після перемоги під Москвою чергова  ілюзія висо- кої боєздатності Червоної Армії, чого насправді ще не було. За його вказівкою навесні 1942 р. була розпочата низка погано  підготовлених та недостатньо забезпечених наступальних операцій. Найбільшою  і однією із найневдаліших була операція  під Харковом  у травні–червні 1942 р. Успішно розпочавшись, наступ швидко  захлинувся: давалися взнаки  і по- гана його організація, і брак досвіду,  і нестача бойової техніки та резервів. Фашисти завдали зустрічного удару та флангових ударів, оточили три армії і лише в полон захопили  240 тис. червоноармійців та командирів.

У кінці  червня  1942  р. танкові  і піхотні  з’єднання фашистів  за під- тримки авіації розпочали грандіозний наступ на Сталінград, щоб, захо- пивши  його,  піти понад  Волгою  на Москву. Сталінське  керівництво не чекало  наступу,  і почалося,  як і влітку 1941  р.,  розгубленість і паніка. Знову виявилися  некомпетентність, бездарність, авантюризм сталінсь- кого керівництва, і знову, як і в кінці 1941 р., фашистів зупинила мужність і стійкість рядових  солдатів  та їхніх командирів.

У травні — червні 1942  р. рухнув Кримський фронт,  і у полоні  опи-

нилися  200 тис.  радянських воїнів.  У липні  така ж гірка  доля спіткала мужніх  оборонців Севастополя. І тут майже  200 тис.  попали  в полон, хоч їх можна  було вивезти  морем  під охороною Чорноморського фло- ту, який стояв недалеко  в бухтах Кавказького побережжя. Однак ні го- ловнокомандувач, ні командування фронтів про це не подумали.

В кінці літа — на початку осені 1942 р. фашисти  вийшли  до Волги і Головного Кавказького хребта. Гітлер і його  оточення  дійшли висновку, що тепер  з «росіянами  покінчено».  Однак  скоро  фашистські офіцери- фронтовики виявили зростаючий опір радянських військ.  Стало зрозу- міло, що Червона  Армія не збирається припиняти боротьбу. Наближа- лася нова зимова  кампанія, нова битва — Сталінградська, яка поклала початок  другому періоду  війни — періоду  її корінного перелому.

Які ж причини невдач першого періоду війни? Історики, дискутуючи з цього питання,  відзначають, що причини  поразок криються не в слаб- кості СРСР, а значною  мірою  в негативних явищах,  властивих  тогочас- ному режиму: диктаторство Сталіна, схильного до авантюризму, неком- петентного в розв’язанні проблеми зовнішньої політики, військової стратегії і тактики, масове  винищення військових кадрів  в таких масш- табах, яких не знала історія людства.  Репресії продовжувались і під час війни:  коли через тиждень  від початку  війни фашисти  захопили  Мінськ і оточили основні  сили Західного фронту, Сталін, не розібравшись в дійсних  причинах  цього,  наказав  розстріляти командуючого Д. Павло- ва. Тих, хто потрапляв  до німецького полону, оголошували зрадниками і в разі повернення направляли  в концтабори. До грудня  1941 р. гітле- рівці  захопили  в полон  3,8  млн чоловік  — з них 1,3  млн — українці. Багато  з них добровільно здавалися, не бажаючи  воювати  за тих, хто творив  жахливий  голод  у 1933 р. в Україні та репресії  30-х років.

Однак недостатньо відзначається так званий об’єктивний фактор — традиційно краща  організація, висока  культура  (в тому числі й техніч- на) німецького та інших  народів  Європи,  армії  яких  вели війну.  Адже відомо,  що німецькі  солдати  рідко  впадали  в паніку,  стійко  воювали, що пояснювалося вищим  рівнем  їхньої організації та дисципліни.

16.3. Нацистська окупація. Рух опору

Фашизм, виходячи  зі своїх  бредових  доктрин, почав  запроваджу- вати в Україні «новий порядок».  Це була спроба  повернути з небуття й утвердити в центрі європейської цивілізації  плантаторську, рабсько- кріпосницьку систему, що витікала з хибних основ расової  переваги німецької  нації. На українських землях вона мала пройти  випробування і потім розповсюджуватись на весь світ, над яким націонал-соціалізм планував  встановити своє  панування.  Нацисти  розраховували, що ки- нуте напризволяще українське населення,  деморалізоване і роз’єдна- не, не зможе  чинити опір поневолювачам. Але прорахувалися. Основ- на маса українців  відмовлялася бути рабами.  Тому окупаційний режим

відзначався ненавистю до українського населення — українофобією. Мета гітлерівців  полягала  в тому,  щоб терористичними насильницьки- ми методами пограбувати завойовані території, максимально очистив- ши їх від корінного населення, а для решти  була уготована  жорстока позаекономічна експлуатація.

Фашисти ліквідували саме поняття «Україна», розчленували її тери- торію.  Північну Буковину, Ізмаїльщину та землі  між Південним  Бугом  і Дністром з центром  в Одесі,  названу  Трансністрією, Гітлер віддав  Ру- мунії.  Західні  області  були  включені  в так  зване  генерал-губернатор- ство, куди входила й територія Польщі. Більшу ж частину республіки (переважно подніпровські області)  було віднесено до так званого рей- хскомісаріату («Україна»),  управляти  яким  Гітлер поставив  Еріка Коха, фанатичного расиста, який ненавидів  і зневажав  українців  як неповно- цінних істот «нижчої раси». Східні області перебували під владою військового командування, найчастіше  фронтових  офіцерів,  жорстоких

«солдафонів», які всі заходи  підпорядковували забезпеченню своїх ча- стин  всім  необхідним.

Загарбники створили цивільне управління  — міські  управи на чолі з бургомістрами. В селах призначалися старости. Формувалися поліцейські підрозділи, переважно з людей, які вороже ставились  до радянської влади, нерідко  — з карних злочинців. По всіх містах діяли військово-по- льові суди, комендатури, таємна польова поліція, каральні німецькі заго- ни. Здійснювалося відверте винищення українського населення.  Терито- рія республіки, як і всіх інших окупованих земель, вкрилася  мережею концтаборів, в яких  безперервно розстрілювали і катували.  Мільйони людей помирали від голоду і хвороб. На українській землі знищено 4 млн чоловік мирного населення,  в тому числі майже  всіх євреїв  і циганів  та

1367 тис. радянських військовополонених. Депортовано до Німеччини на каторжні  роботи  2,4 млн молоді.  З них 200 тис. боячись  помсти  сталін- ського режиму,  так і не повернулися додому  після війни.

Окупанти винищували матеріальні  цінності, міста, села, заводи, фабрики, колгоспне майно.  Для України типовим «пейзажем»  були не- скінченні  руїни та землянки й окопи.  Слід відзначити, що радянські війська  під  час  відступу  за  наказом Сталіна  теж  підривали  багато об’єктів. Однак якби не гітлерівська агресія, український народ не втра- тив би те, на створення чого докладено  неймовірних зусиль та коштів: свою індустрію, механізоване сільське господарство, тисячі шкіл, техні- кумів, вузів, театрів, музеїв та ін., чим пишався  і на що покладав  великі надії. Найбільші підприємства України були поділені між німецькими магнатами: Фліку  дісталися  заводи  Дніпропетровщини, Крупу  — най- більші в Європі  машинобудівні заводи  Краматорська, майже  половину

підприємств важкої промисловості захопив концерн «Герман Герінг». Колгоспи і радгоспи не розпускалися, а перетворились в «общинні гос- подарства».  Там запроваджувалося кріпосництво. Під страхом  суворої кари вводилася  обов’язкова трудова повинність. На селянські  двори накладалися  12 видів податків. Таким чином, все, що виробляло україн- ське село, відправлялося до Німеччини.

Відбувалося грандіозне пограбування України.  Полчища  німецьких інтендантів, підприємців під прикриттям військ  вивозили все, що мож- на було навантажити у вагони.  Населення  також немало потерпало від стихійно  відновлюваного «дикого  капіталізму»  з притаманними йому мізерними соціальними видатками. У містах панував голод і про забез- печення їх продовольством ніхто не турбувався. Незадовго перед відступом з України  фашисти  хвалилися,  що успішно  реалізували  ди- рективу  Герінга  — «грабувати  все і грабувати ефективно».  А залишаю- чи Україну,  спеціальні  команди підривників та факельників, виконуючи вказівки того ж Герінга, підривали, затоплювали водою, випалювали все, що тільки можна  було вивести  з ладу, аби завдати  українському наро- дові непоправних втрат,  відкинути його  на сторіччя  назад.

Здійснювався шалений  наступ  на духовне  життя  народу.  Закрива- лися всі культурні та освітні заклади України. Берлін дозволив  діяльність лише початкової школи.  Виняток  було зроблено для Галичини.  Відбу- валося повальне  пограбування пам’яток історії  та культури.  До Німеч- чини відправляли  унікальні музейні  експонати. Лише з фондів Академії наук України вивезено 320 тис. рідкісних книг.  Водночас  велася широ- ка нацистська пропаганда: видавалися  120 газет  українською мовою, працювали 16 радіостанцій, кіномережа, видавництво. Була дозволена під  жорстким контролем діяльність  окремих літературно-мистецьких об’єднань та деяких  театрів.  Була відновлена  розгромлена в кінці 20-х років  УАПЦ та безперешкодно діяла греко-католицька церква.

Невелика частина людей пішла на співробітництво з окупантами (колабораціонізм). Це переважно ті, у кого  бузувірські дії сталінського режиму  викликали почуття гіркого розчарування в радянській владі. До того  ж, багато  людей перебувало  в стані голодного безправного існу- вання в умовах окупації, і деяких з них це змушувало  працювати на гітле- рівський «новий порядок». За підрахунками О. Субтельного, в поліцейсь- ких з’єднаннях, створених фашистами, служило 220 тис. українців  — близько  0,5\%  населення.

Незважаючи на терор,  штучний  голод,  політичні  провокації, масову антирадянську пропаганду, вони наштовхувались на відкритий або при- хований  опір.  Люди  переконувалися: те, що приніс  фашизм  — масо- вий геноцид, придушення будь-яких прав, рабське животіння, відсутність

майбутнього, набагато  страшніше від того найгіршого, що їм довелося терпіти  за радянської влади,  навіть спотвореної сталінським тоталіта- ризмом. Це сприяло  чіткішій  політичній  орієнтації, зростанню патріо- тичних почуттів. Багато ображених радянською владою ставали на шлях боротьби з окупантами. Більшість  людей ще зберігали віру в соціаліс- тичні ідеали, вбачали лише в радянській владі альтернативу  гітлерівсь- кому  «новому порядку».

Антифашистський рух на окупованій Україні слід розділити на дві частини:  рух опору в Східній Україні,  що знаходився під впливом  і кон- тролем  комуністів, і боротьбу  проти  фашистів  у Західній  Україні,  якою керувала,  в основному, бандерівська організація ОУН. Антифашистсь- ка боротьба  в Східній Україні почалася з перших днів німецької окупації і проходила  в різних формах: агітаційно-масова і організаторська діяль- ність підпільних обласних,  міських, районних  комітетів  Компартії, комсо- молу, стихійний та організований саботаж і диверсії широких мас, парти- занський рух. Найбільш ефективною була партизанська боротьба.

Партизанський рух у тилу ворога  в процесі  становлення і розвитку пережив  великі труднощі. Оскільки сталінська  військова наступальна доктрина орієнтувала  на те, що війна буде вестися на ворожій  території, підготовка населення  до неї вважалася недоцільною. Підготовка матер- іальної бази, кадрів для партизанської підпільної  боротьби  проводилася поспішно, часто формально. Тому діяльність  недосвідчених і недостат- ньо підготовлених кадрів  підпільних  органів  та партизанських загонів  в перші місяці боротьби  з фашистами, які мали значний досвід придушен- ня руху опору  в Європі,  несла  з собою  величезні  жертви  і непоправні втрати,  саморозпуск партизанських загонів  та ін. У перший рік війни на окупованій території  було знищено 3500 партизанських загонів  і дивер- сійних  груп,  а на червень 1942 р. були відомості про наявність  лише 22 діючих загонів. Решта розпалася або була розгромлена.

Однак зусиллями людей,  не лише спеціально  залишених, а й тих, хто втягнувся  в боротьбу зі звірячим  фашизмом або стихійно  чи випад- ково  виявився  на окупованій території, партизанський рух зміцнював- ся, набирався досвіду,  активізувався. Значну роль у його розвитку відігравали червоноармійці та їх командири, які попали  в оточення  чи іншими  шляхами  опинилися в фашистському тилу. Завдяки  невтомній безстрашній роботі вже на кінець 1942 р. в антифашистській нелегальній боротьбі  стався  вирішальний злам. Підпільна та партизанська мережа була не лише відновлена,  а й значно розширена й посилена. Серед великої  кількості  партизанських загонів  з’явилися  бойові  підрозділи з досвідченим командуванням, штабами,  розвідками, службами. На чолі більшості кращих  з’єднань стояли командири Червоної Армії М. Наумов,

І. Федоров, І. Бовкун,  Д. Медведєв, О. Сабуров  та ін. У кількох  тисячах радянських партизанських загонів  воювали сотні тисяч патріотів,  їх бойовими діями керували Центральний та Український партизанські штаби, створені  в червні 1942 р. Найбільшу частину партизанського руху складала  молодь.  Партизанські загони  завдали  великих  втрат фашис- тським  агресорам і подали  значну  допомогу Червоній  Армії.  Найбіль- шого  розмаху  рух набрав у 1943 р., коли партизанські загони  не лише допомагали Червоній  Армії, а й координували з нею свою  діяльність.

Наприкінці 1942 р. в Москві  з’являється інформація  про створення в Західній  Україні Української Повстанської Армії (УПА). Сталін наказав передислокувати туди радянські партизанські частини.  В їх завдання входила  боротьба  з німецькими окупантами і з УПА. Першими взимку

1943 р. там з’явилося одне з найкращих партизанських з’єднань С. Ков- пака, згодом О. Сабурова.  М. Хрущов рекомендував партизанським ко- мандирам, які вирушали  в Західну Україну,  утримуватися від конфрон- тації з УПА, але Центральний та Український штаби партизанського руху, у відповідності з вимогами Сталіна, вимагали  вести  з ними  боротьбу. Попри все, окремі  командири вступали  в контакт  з командуванням час- тин УПА. Зокрема, комісар Ковпаківського з’єднання генерал  С. Руднєв, який зустрічався і вів з ними переговори, підкреслював, що з УПА «мож- на жити окремо, але ворога треба бити спільно». УПА пропустило парти- занів-ковпаківців через контрольовану ними територію. Незабаром Руднєв загинув  при загадкових обставинах.

Півроку утримувався нейтралітет між повстанцями М. Боровця-Буль- би і партизанами Медведєва на Рівненщині. Москва, як і Берлін,  вжи- вали всіх заходів,  щоб розколоти український рух опору,  у формуванні єдності  якого  з’явилися перші  обнадійливі кроки. Виконуючи вимоги НКВС, більшість командирів партизанських загонів  (С. Ковпак,  О. Сабу- ров,  П. Вершигора та ін.)  переходили до конфліктів  із загонами УПА, намагалися захоплювати їх території, навіть  залучали  до боротьби  з ними місцеві польські сили. Однак всі спроби  радянських партизанів утвердитися в Західній  Україні, наштовхувалися на збройний опір УПА. Між українцями Заходу і Сходу розширювалося ідеологічне та політич- не протистояння.

На початку  Великої  Вітчизняної війни  ОУН перейшла  до активних, спільних  з Німеччиною, бойових  дій  проти  Червоної  Армії.  Оунівські загони  нападали  на штаби  підрозділів, окремі  групи  червоноармійців. Співпрацюючи з фашистами, ОУН мала надію отримати від німецького керівництва допомогу в створенні української державності. Історики справедливо зазначають, що радянські органи  влади своїми  репресія- ми викликали до себе вороже  ставлення  місцевого населення.  І все ж,

враховуючи, що Англія і США оголосили про свою допомогу СРСР у боротьбі  з фашизмом, ці дії оунівських груп  були глибоко помилкови- ми. З початком Великої  Вітчизняної війни  у всіх народів  головним був один ворог  — німецький фашизм.  Провід ОУН, який з 1939 р. перебу- вав у Кракові, вважав, що в зіткненні двох тоталітарних  держав  пораз- ки зазнає  СРСР, і під його  уламками  при  сприянні Гітлера  буде  мож- ливість  відродити Українську  державу.

Однак німецьке  керівництво відкрито не проголошувало своєї  пол- ітики щодо України та інших народів СРСР. У 1940 р., після розколу ОУН, мельниківці чітко орієнтувалися лише на Німеччину. Група Степана Бан- дери вважала союз з ворогом для визволення України й творення  її державності лише тимчасовим, визнаючи гітлерівську Німеччину і СРСР ворогами української державності. Бандерівське крило вважало за не- обхідне спиратися лише на сили власного  народу,  відкидаючи орієн- тацію на чужу допомогу. Але у 1939–1940 рр.  за сприяння німецької вояччини було створено два українських батальйони — «Нахтігаль» і «Ро- ланд», і це зародило певні надії на Німеччину  в керівників ОУН(б).

Після відступу радянських військ зі Львова 30 червня до нього всту- пив батальйон  «Нахтігаль», окремі  похідні  групи  ОУН(б) і німецькі  вій- ськові частини.  Групи ОУН(б) нараховували  до 5 тис. чоловік. Вони були таємно  сформовані напередодні війни і мали своїм завданням рухати- ся за  фронтом  та організовувати в містах  і селах  органи  української влади, вести пропагандистську роботу серед населення. Ввечері 30 червня за участі керівництва (проводу) ОУН(б), українських політичних партій, громадськості та духовенства  відбулися  установчі збори, які урочисто  прийняли «Акт відновлення  Української держави».  Того ж дня був сформований український уряд на чолі з Я.Стецьком. У містах і селах створювалися органи  самоуправління та відділи української поліції. Керівництво ОУН (б)  діяло  енергійно, впевнено, розраховуючи на те, що німецькі  окупаційні власті визнають  відновлену  Українську  державу.

Однак повідомлення про ці події викликали обурення  у Берліні. Німецький уряд вирішив  придушити ці акції.  Були заарештовані С. Бан- дера, Я. Стецько  з урядом  і багато  керівників ОУН(б). Від них вимагали скасування актів про утворення  Української держави  та розпуску уряду. А коли вони відмовились, всіх ув’язнили в концтаборі Заксенхауз. Восе- ни 1941 р. по всій Україні пройшли  арешти  членів ОУН. До концтаборів було кинуто близько  двох тисяч чоловік, сотні розстріляно. За вказівкою Степана Бандери ОУН перейшла  в підпілля і під керівництвом М. Лебедя розпочала  підготовку до боротьби  проти  обох  тоталітарних  режимів. Однак навіть тимчасовий союз  з фашистами викликав  недовіру  до бан- дерівського руху та обурення  громадськості СРСР і Західної  Європи.

Терор проти членів ОУН, свавілля німецької  адміністрації, грабежі, примусова праця, вивезення молоді до Німеччини — все це посилювало антифашистські настрої  в Західній  Україні,  підривало  основи  співпраці ОУН з Німеччиною. Поступово розгортається рух опору  фашистам. На цей час вони вже розформували батальйони  «Нахтігаль» і «Роланд». Та ОУН веде широку  роботу по формуванню власних збройних сил. Перші загони  захищали місцеве населення  від свавілля окупантів, зривали відправку  молоді  з Волині  і Полісся  до Німеччини.  У кінці  1942  р. була створена  Українська  Повстанська Армія (УПА), душею якої була ОУН(б).

В цей час на Волині діяв великий  загін під проводом Тараса Бульби (М. Боровця), одного  із прибічників С. Петлюри. Бульбовці нападали на частини Червоної  Армії, а щодо німців дотримувалися нейтралітету. Пропозиції про співпрацю з ОУН(б) вони не приймали. Змінилися і взає- мовідносини оунівців  з гітлерівцями, які взимку  1942 р. багатьох  з них заарештували і розстріляли. Навесні 1943 р. Мельник  створює підпільну мережу  своїх військових загонів, і влітку вони  набирають  антифашис- тського характеру. Невдовзі  загони  мельниківців приєдналися до Бо- ровця. Однак об’єднуватися з УПА вони відмовились, а 18 серпня 1943 р. загони  УПА роззброїли і приєднали до себе вояків Боровця  і Мельни- ка. З цього часу повстанці  Західної  України стали єдиною  силою,  якою керувала  ОУН(б).  Незабаром до УПА приєдналися буковинські і кар- патські  повстанські загони. Ці об’єднанні сили  розгортають активні бойові  дії проти  німецьких окупантів, створюють свої звільнені райони, в яких створюють органи  місцевої  влади.

З лютого 1943 р. починаються широкомасштабні бойові дії фашистів проти  УПА. Однак  вони закінчилися невдачею.  Командуючим УПА став Роман Шухевич (Тарас Чупринка), один із талановитих керівників ОУН(б).

Водночас  УПА змушена  була взяти на себе захист українського населення  від польських  загонів, які, починаючи з 1941  р., проводили проти нього  терористичні акції. Ці загони  в основному входили до польської  Армії Крайової, підпорядкованої емігрантському польському уряду в Лондоні, і взаємодіяли з польськими шовіністичними групами Західної України. За вказівками уряду вони намагалися встановити конт- роль над Західною Україною до приходу Червоної Армії. У 1943–1944 рр. тільки на Холмщині  вони знищили близько  5 тис. українців  та спалили десятки  сіл. Всі пропозиції УПА провести переговори поляки залишали без уваги.  Тоді за наказом Шухевича  УПА створила  Холмський фронт. Крім  бойових  дій з польськими загонами, вона організовувала акції помсти  проти  польських  районів,  під час яких загинули тисячі  мирних поляків.  З обох сторін здійснювалися криваві  акції, часто проти мирно- го  населення,  обидва  народи  зазнавали  великих  втрат.  Українсько-

польське протистояння продовжувалося до 1947 р. Ця непримиренність пояснюється чванливою шовіністично-колонізаторською налаштовані- стю поляків  у Західній  Україні.

Антифашистський рух, відраза  до фашизму, несприйняття націонал- соціалізму були притаманні переважаючій більшості  українського наро- ду, який боровся проти німецько-фашистської окупації, хоча в різних регіонах  України  ця боротьба  мала свої  особливості. В Східній  Україні під  керівництвом комуністів вона  відзначалася розмахом, масовістю, організованістю та ефективністю, але переслідувала лише  мету  звіль- нення  від фашизму  і відновлення  радянської влади.  В Західній  Україні рух опору,  керований націоналістами, поряд  з боротьбою за звільнення від фашизму, намагався розв’язати і державотворчі проблеми, мав своєю кінцевою метою  створення незалежної соборної Української держави, тобто був більш патріотичним, хоча не таким масовим і ефективним. В ці роки  українцям бракувало  так необхідної  їм патріотичної єдності.

16.4. Битва  за визволення  України. Відновлення радянської влади

Восени  1942 р. німецькі  та радянські війська вели чи не найжорсто- кіший  двобій в районі  Сталінграда. У цей час в глухих заволзьких сте- пах формувалася армія нового  типу, армія прориву, озброєна сучасни- ми видами танків, літаків, гармат та іншої техніки, яку радянський військово-промисловий потенціал  виробляв  уже в більшій  кількості  і часто кращу, ніж фашистська Німеччина.  В цьому заслуга  мільйонів працівників підприємств Уралу, Поволжя,  Сибіру,  і в тому числі робіт- ників,  інженерів, науковців, що евакуювалися з України.

Ця армія нанесла могутні  удари по знекровлених під Сталінградом німецьких дивізіях,  які ще недавно вважалися  окрасою фашистської військової машини. 19 листопада  почався  наступ Червоної  Армії, а че- рез кілька днів радянські війська  оточили  велике німецьке  угруповання і на початку  1943 р. завершили його  знищення. Почався  період  корін- ного  перелому  у війні.  Успіх супроводжував бойові  дії Червоної  Армії до кінця лютого  1943 р., коли було звільнено  Харків. Але наступ швид- ко захлинувся. Не вистачало досвіду наступальних боїв, узгодженості в діях родів військ, подекуди транспортних засобів та бойової техніки. Раптовим  контрударом есесівські танкові з’єднання змусили радянські частини залишити Харків і відступити за Донець.  Але ця невдача істотно вже не могла  змінити становище на користь фашистів.  На той час зріє бойовий досвід радянських солдат, їх впевненість, військова майстерність

офіцерського корпусу. Ефективніше  стала керувати  з’єднаннями та фронтами  велика група воєначальників, що сформувалася в горнилі війни:  Г. Жуков, К. Рокосовський, І. Конєв,  М. Ватутін та інші. Серед них було багато синів українського народу, зокрема, командуючі фронтами та арміями  А. Єрьоменко, Р. Малиновський, І. Черняхівський, П. Рибал- ко, П. Москаленко.

Через  деякий  час  радянські війська  виграли  найбільшу  в історії Другої  світової  війни  Курську  битву,  що почалася  5 липня  1943  р. Ця битва  та розгром фашистської оборони на Дніпрі,  звільнення  Києва завершили другий  етап Великої  Вітчизняної війни.  З кінця  1943  — на початку 1944 року почався третій її період, коли відбулося звільнення українських земель,  завершення розгрому фашистської Німеччини  та мілітаристської Японії.

Однак ці перемоги коштували  великих втрат, які не завжди були вип- равданими. Сталінщина  з її домінуючим принципом абсолютної підлег- лості вищій інстанції  і безумовного виконання будь-яких, навіть безглуз- дих, наказів вела до знецінення вартості  і цінності людського життя. Щоб не зашкодити своїй кар’єрі, багато керівників намагалися якнайшвидше відрапортувати начальству,  бути в його  очах слухняними. Зустрічалося немало керівників, які прагнули заради кар’єри досягти успіху будь-якою ціною і не шкодували  життя підлеглих  солдат та офіцерів.

У складі наступаючих частин діяли так звані польові військкомати, які мобілізували до діючої армії всіх, здатних тримати  зброю,  навіть 16–17- річних. Їх було залучено майже чверть мільйона.  Нерідко  їх, не навчених, не обмундированих і майже не озброєних, вводили у бій, щоб «спокуту- вати кров’ю ганьбу  перебування в окупації»  (хоч тоді їм було по 14–15 років).  «Прикриттям»  в цих умовах були не танки,  артилерія  і авіація,  а загороджувальні загони, за «підтримки»  яких це військо  кидали навіть на добре  укріплені  позиції  противника. Під час таких  операцій майже  всі

«мобілізовані» гинули, але за це ніхто не відповідав. Наслідком були тяжкі людські втрати. Протягом січня 1943 — жовтня 1944 рр. загальні втрати Радянської  Армії становили майже  3,5 млн бійців і офіцерів,  середньо- добові — майже 68 тис. чоловік. Таких втрат не мала жодна армія воюю- чих держав.  Величезних жертв коштувало недостатньо підготовлене фор- сування  Дніпра.  А німецька  армія  продовжувала воювати  організовано, чіплялася  при  відступі  за кожну  висотку, річку,  населений пункт.  Кожний клаптик  української землі був политий  кров’ю радянських солдат.

Однією з останніх  великих битв на Україні була наступальна  опера- ція 1-го Українського фронту на Рава-Руському та Львівському напря- мах проти  сильного ворожого угруповання «Північна Україна».  Розви- ваючи  наступ,  радянські війська  оточили  в районі  міста  Броди  вісім

німецьких дивізій  і розгромили їх. Серед  них виявилася  і дивізія  «СС– Галичина», створена  групою  Мельника  та УЦК під керівництвом Кубійо- вича. Вони  вважали  її зародком майбутньої  української армії,  на зра- зок  легіону  українських січових  стрільців  часів  Першої  світової  війни. Це була ще одна помилкова акція українських націоналістів мельників- ського крила,  яка лише шкодила  антифашистській боротьбі.  Вже вкот- ре українців  кинули воювати проти своїх же українських солдат у складі Радянської  Армії, що вела героїчну  визвольну  війну з фашизмом. Не- дарма проти цієї акції ОУН(М) і УЦК виступили навіть керівники ОУН(б), запрошуючи воїнів-добровольців цього з’єднання до своїх лав. І три тисячі їх приєдналися до УПА.

Розгромом німецько-фашистських військ  у Карпато-Ужгородській операції  в кінці  жовтня  1944  р. і звільненням 28 жовтня  Ужгорода за- вершилося визволення України. Однак війна тривала, і тепер вона була спрямована на визволення поневолених фашистами країн Європи та завершення розгрому  Німеччини. Найактивнішу участь  в боях  брали мільйони  воїнів-українців. А з протилежного боку європейського теат- ру воєнних дій так само мужньо воювали в арміях США, Канади та інших країн антигітлерівської коаліції солдати і офіцери українського поход- ження  із середовища тамтешньої  еміграції. Так розділена  українська нація знаходила можливість для об’єднання своїх зусиль проти спільно- го ворога.  Населення  міст і сіл Східної та Правобережної України  зус- трічало Червону Армію з радістю  і вдячністю, називаючи її армією-виз- волителькою. Відновлювалася радянська влада,  що  мала  такий  же характер  командно-адміністративної системи, як і в передвоєнні часи. Однак світогляд, настрої  окремих груп населення,  переважно інтелі- генції, змінилися: вони чекали після звільнення  від фашизму  і закінчен- ня війни певних соціально-політичних змін, передусім ліквідації колгос- пної системи у її сталінсько-кріпосницькому варіанті, демократизації суспільно-політичного життя. У відповідь  органи  НКВС СРСР розгорта- ли репресії: виселення  українців  на Північ і до Сибіру,  арешти  і концта- бори,  щонайбільше тих, хто працював  за часів окупації  у фашистських органах  влади. Репресії  охопили  всі великі міста УРСР, хоча масштабів терору 30-х років не набрали, та й проводилися, в основному «без шуму». З часом  ними  охопили  і тих, хто працював  на підприємствах, щоб не загинути від голоду.

Однак покарання національних  меншостей за «нелояльність» до радянської влади  набуло  більшої  жорстокості та ще й деякої  «новиз- ни». Це була масова  їх депортація. В травні 1944 р. таку антигуманну акцію  було проведено в Криму,  звідки  поголовно виселено  до Казах- стану, Сибіру та Середньої  Азії 165 тис. татар, 14,7 тис. греків,  12,4 тис.

болгар  та 8,5 тис.  вірменів.  Були вивезені  в східні райони  СРСР деякі народності Кавказу.  Ця брутальність  і жорстокість особливо  дивні, якщо пригадати правдиві  слова Сталіна в доповіді, присвяченій 26-й річниці Жовтневої  революції:  «...всі народи  Радянського Союзу, як один, стали на захист  своєї  Батьківщини». Тоді за які ж провини депортували цілі народи  СРСР? Знову  в суспільстві нагнітався страх,  підозра, взаємне відчуження  між людьми.  Стало зрозуміло, що надії на пом’якшення ставлення  радянської влади до людей,  на зміни  в розвитку колгоспної системи були марними.

В той же час за короткий строк була здійснена низка позитивних заходів:  у звільнених  районах  радянська влада зуміла  оперативно на- вести  жорсткий громадський порядок, забезпечила всіх  роботою, за допомогою карткової системи створила мінімальні умови для виживання міського населення,  відкривала  освітні  заклади.  Завдяки  цьому  вона стала виглядати  в очах населення  незрівнянно кращою, ніж фашистсь- кий  «новий порядок»,  що приніс  українському народові  лише смерть, бідування  й приниження.

Швидко розгортається відбудова народного господарства, яке було майже  повністю зруйноване. Вживалися заходи  з відбудови  енергети- ки, транспорту, машинобудування. Однак на все це держава  могла ви- ділити лише мізерні  кошти.  А повернення майна  підприємств, евакуй- ованих у 1941 р., справедливо визнавалося нераціональним через  те, що на ці заходи  теж потрібні  були кошти.  Повернулася лише невелика кількість  цього  майна.

Однак у Донбас  і Кривбас в 1943–1944 рр. надійшло  багато матері- алів, інструментів, обладнання  та продовольства з різних  підприємств СРСР, тому що вся економіка країни гостро потребувала сталі та вугілля. Поверталися також  робітничі  колективи, але в неповному складі.  Тому відбудовні  роботи  велися в основному за рахунок  власних ресурсів. Не вистачало  робочої  сили і доводилося проводити великі  мобілізації, пе- реважно  молоді, в основному з села. Важким  було матеріально-побуто- ве становище населення,  тому  що карткова система розраховувалась на найнижчий, по суті, напівголодний прожитковий рівень. Надзвичайно гострою була житлова  проблема: в Україні 10 млн чоловік  залишилися без даху над головою. В цих умовах становище рятував патріотичний ентузіазм людей, бажання якомога швидше  перемогти фашизм,  повер- нутися до мирної  праці. Робітники, колгоспники та інтелігенція проявля- ли масовий трудовий героїзм, кмітливість і винахідливість.

Швидко відбудовувалися підприємства, які мали використовуватися в оборонних цілях. Було відновлено  близько  30\% довоєнних виробничих потужностей, проведена необхідна  підготовча робота  для широкомас-

штабних  відбудовних робіт. Республіка  перетворилася на прифронтову матеріально-технічну базу діючої  армії.

Значно повільніше  ставало на ноги сільськогосподарське виробниц- тво. Склалися умови для швидкої  відбудови  народного господарства в майбутньому. Однак війна не покинула  межі України.  Вступ Радянської Армії в Західну  Україну,  нове запровадження радянської влади викли- кали у місцевого населення  спогади про дії «совітів» у недавньому минулому: примусова радянізація, масові репресії, депортації та насиль- ницька  колективізація.

Та й перші кроки  відновлених  органів  радянської влади свідчили про це. Тому за підтримки місцевого населення війська УПА розгортають війну проти фронтових  з’єднань Радянської  Армії, наносячи  удари по тилах наступаючих радянських військ,  в бойових  порядках  яких знаходилися і українці.  Незабаром від рук бандерівських вояків  загинули командувач фронту М. Ватутін,  багато  офіцерів,  тисячі  солдатів-українців. Фактично в Україні почалася  і чимдалі загострювалася громадянська війна, у якій ОУН–УПА боролися за самостійну Українську  державу,  за кардинальні зміни в розв’язанні національного питання,  а Москва  вважала його вир- ішеним і відстоювала існуючий  порядок. Це була боротьба  двох політич- них ідеологій, двох підходів  до українського питання.

Однак поки фашизм не був до кінця знищений, війна з ним була в житті кожного народу, і в тому числі українського, на першому плані. Удари УПА в спину  воюючій  з фашистами Червоній  Армії, намагання паралізувати і розгромити її тили викликали обурення  армії та населення.

Слід зазначити, що провід ОУН(б) змінює  зовнішньополітичні орієн- тири. В кінці війни очікували, що розбита  Німеччина увійде в союз із західними державами і вони  відкинуть  радянську експансію. Ці хибні сподівання спонукали ОУН–УПА продовжувати боротьбу  з Радянським Союзом. Фашистська Німеччина,  оцінивши ситуацію, намагалася за- лучити  їх на свій  бік.  На початку  1944  р. були випущені  з концтаборів С. Бандера, А. Мельник, Я. Стецько та інші провідні  діячі українського на- ціонально-визвольного руху. Відразу  після звільнення  гітлерівці  запро- сили С. Бандеру на нараду до німецького керівництва, в якій брав участь і командувач Російської Визвольної Армії генерал  Власов, але керівник ОУН відмовився. ОУН–УПА продовжувала протистояти німецьким оку- пантам  і одночасно втягувалася  у важкі  бої  з частинами Радянської Армії. У сутичках з радянськими військами її формування несли відчутні втрати і з часом розпалися на дрібні загони, які мали можливість швидко маневрувати, краще пристосовуватися до умов, маскуватися і в кінце- вому результаті ефективніше вести боротьбу.  Під їхнім контролем знахо- дилася  значна  кількість  сільських  районів,  в багатьох  з них нелегально

діяли національно-державні структури ОУН — сільські,  районні,  окружні, обласні,  крайові  та інші проводи, підтримувані більшістю  населення  та загонами УПА. Таким чином,  у Західній Україні певний  час існувало двовладдя — радянські органи  і оунівські. В системі ОУН–УПА була своя служба безпеки, яка жорстоко розправлялася з радянськими активіста- ми з місцевого населення,  партійними, радянськими працівниками, що прибули  із східних  областей  УРСР, і особливо  з працівниками НКВС  і НКДБ. За деякими офіційними даними, оунівці вчинили 14,5 тис. диверсій і терористичних акцій,  в яких загинули тисячі  місцевих  жителів,  25 тис. військовослужбовців і працівників радянських охоронних органів, ко- муністів,  спеціалістів, яких надсилали  із східних  областей.

Але ще  більш  масовими і жорстокими були  акції  НКВС  і НКДБ.

Потужна  і злагоджена машина  беріївських каральних  органів  на повну потужність розгорнула і використовувала безмежні можливості, засто- совуючи різноманітні методи масової  пропаганди, провокацій: засилали агентів у загони  УПА, проводили каральні акції не лише проти ОУН–УПА, а й проти  місцевого населення.  Безперервно війська  НКВС здійснюва- ли рейди  і бої, в яких гинули  тисячі  людей.

Виконуючи вказівки Сталіна про ліквідацію  ОУН–УПА, уряд УРСР залучив наприкінці 1944 р. до боротьби проти  повстанців близько  200 тис.  солдатів  і офіцерів  внутрішніх  військ,  велику  кількість  партизансь- ких і винищувальних загонів. Від грудня 1944 до червня 1945 року було проведено три масштабні каральні операції  проти головних  угруповань УПА силами  кількох  дивізій  при підтримці танків  та артилерії.  Однак її загони  маневрували, переходили до інших районів,  за підтримки місце- вого населення  знову поповнювали свої ряди і продовжували боротися. У січні 1945  р. в Західній  Україні  побував  секретар ЦК КП(б)У  і голова уряду Микита  Хрущов.  Виступаючи на нарадах  з партійним і радянсь- ким активом, він вимагав  рішучих заходів: прилюдно вішати полонених повстанців, репресувати їхні сім’ї,  запровадити систему заложників та ін. Радянський терор посилювався. Розгорнулася масова депортація сімей  повстанців, а часто й жителів сіл, які оголошувалися бандерівсь- кими.  У звіті Наркомату  внутрішніх  справ УРСР зазначалося, що протя- гом 1944–1945 рр. проведено 40 тис. операцій, в яких було вбито 103 тис. і затримано 125 тис. повстанців. Оскільки  кількісний склад УПА не перевищував 80 тисяч,  то зрозуміло, що більшість  убитих  і арештова- них були мирними жителями.

Уряд УРСР неодноразово звертався до повстанців з пропозицією скласти  зброю,  обіцяючи  амністію. Його представники з мандатом Хрущова 23 лютого 1945 р. провели переговори на Тернопільщині з делегацією командування УПА. Але вона  відкинула  всі пропозиції, бо вони не містили в собі якихось змін в національній політиці Москви щодо

України. Однак безперервні звернення уряду УРСР з пропозицією скла- сти  зброю  в обмін  на амністію  своєї  мети  частково  досягли. Близько

40 тис. повстанців здалися  і їх, як правило,  не репресували, відпустив- ши по домівках.

Таким  чином,  кінець  Великої  Вітчизняної війни,  перемога над фа- шистською Німеччиною і мілітаристською Японією  не принесли миру  і спокою на українську землю.  Без надії розгромити могутній тоталітар- ний Радянський Союз провід  ОУН(б) підняв на боротьбу  більшу части- ну населення Західної України, але прирік  його на роль смертників, без результативних змін  у долі українського народу.  В історичних умовах кінця Другої світової і зростання сил та міжнародного авторитету  СРСР, ідей соціалістичних революцій в Європі  стратегія і тактика  ОУН вияви- лася неефективною, хоча повстанці вели мужню  національно-визволь- ну боротьбу. В умовах звірячої  розправи беріївських катів над західно- українським населенням меркло  і те добре, що було зроблено радянською владою. Адже як і в 1939–1941 рр., цей край був визнаний пріоритетним у республіці, йому виділялися  величезні  кошти для відбу- дови  та індустріалізації, культурно-побутового будівництва, ліквідації неписьменності, утвердження українства. Однак  ці процеси гальмува- лися  збоченнями у радянізації, різко  негативною реакцією населення на зловживання властей.

16.5. Кінець  Другої  світової війни та її наслідки для України

Наприкінці Другої  світової  війни  знову  постало  питання  про  західні кордони України.  Підняв його  польський емігрантський уряд у Лондоні, розраховуючи повернути західноукраїнські землі до складу  Речі Поспо- литої. Йому вдалося переконати в цьому уряди Англії і США, які захища- ли цю позицію польського емігрантського уряду на Тегеранській (1943 р.) та Кримській (1944 р.) конференціях керівників урядів — Сталіна, Рузвель- та і Черчилля. Рузвельт запропонував «компромісне» рішення:  відірвати від УРСР і передати  полякам Львівську, Дрогобицьку, частину Тернопіль- ської та Станіславської областей.  Однак, посилаючись на так звану «лінію Керзона»,  яка визначалася Антантою ще в 1920 р. за етнічною ознакою, радянська делегація  відкинула ці зазіхання  Польщі, яка перебуваючи під німецькою окупацією, вже знову висувала свої колоніальні  претензії. Кримська конференція затвердила кордон  Польщі по «лінії Керзона».

9 вересня  1944 р. між Тимчасовим комітетом національного визво- лення Польщі,  що мав прокомуністичний характер,  та урядом  УРСР з

ініціативи  Сталіна був підписаний договір про українсько-польський кордон  та переселення українців  з Польщі  до України,  а поляків  — з УРСР до Польщі.  Тепер  з волі Сталіна  і Хрущова  17 повітів  прадавніх українських земель  Підляшшя,  Холмщини,  Надсяння,  Лемківщини,  в яких проживало близько  800 тис. українців, назавжди  віддавалися Польщі як дарунок  за її соціалістичний вибір.  Як бачимо,  і польські  ко- муністи, як і багато російських, коли переходили від революційних дек- ларацій  до практики, виявилися колонізаторами і великодержавними шовіністами. Домовленість про несправедливі кордони, масові  депор- тації українців  та поляків суперечила всім міжнародно-правовим актам, цинічно розтоптала права націй на самовизначення, права людини, стала причиною трагедії  сотень  тисяч  українців  і поляків,  які змушені були покинути Батьківщину.

Процес  переселення українців  зі своїх прабатьківських земель про- ходив  під  тиском. Лише  перші  80 тис.  чоловік  із Закерзоння виїхали добровільно. Більшість українців відмовилися залишати рідні землі, і тоді польські  війська  та загони  служби безпеки, а також шовіністичні загони Армії Крайової розпочали примусове переселення. Спалювалися  ук- раїнські  села,  винищувалися їх мешканці. Лише  весною  1945  р. було вбито, за повідомленнями польської  преси,  10 тис. українців. Уряд СРСР не взяв під захист  українське населення.  І тоді цю місію  перебрала  на себе  УПА. За наказом Романа  Шухевича, головнокомандувача УПА, її розгорнули в цих районах  бойові  дії. Вони  громили польські  адмініст- ративні  структури, руйнували  транспортну мережу,  розганяли конвої, які супроводжували виселенців. На масові  мордування українців  заго- ни УПА відповіли  знищенням кількох  сотень  поляків  і спаленням їхніх сіл. Польський  уряд  перекинув проти  українських партизанів декілька дивізій,  які  зав’язали  із загонами УПА важкі  і тривалі  бої.  Виселення українців  не було завершене: до України  переїхало  482  тис.  чоловік. Решту польські  власті переселили на західні землі Польщі, що відійшли до неї від Німеччини після розгрому гітлеризму, та перемішали з поляка- ми для полегшення асиміляції. Водночас відбувалося виселення поляків, що гальмувалося варшавським урядом.  Але під тиском радянських вла- стей  і боячись  відплатних  акцій  загонів  УПА, майже  всі поляки  — 480 тис.  чоловік  — переїхали  до Польщі.  І хоча елементи  примусу мали місце,  проте вони не піддавалися терору з боку українців. Історики недостатньо акцентують увагу на тому, що ці акції масових  переселень зупинили віковічну  конфронтацію поляків  і українців. Щоправда ціна цього  «примирення» була надто високою.

Емігрантський уряд Чехословаччини також зробив  спробу включити українську територію — Закарпаття до складу  своєї  держави. Однак 26

листопада  1944 р. відбувся організований партійними групами КП(б)У та органами НКВС СРСР з’їзд народних комітетів Закарпатської України, який прийняв рішення про вихід краю зі складу Чехословаччини. Цей акт був скріплений угодою  про  кордон  між  СРСР і Чехословаччиною в червні

1945  р. і затверджений Президією Верховної  Ради СРСР. При цьому 40 тис. чехів та словаків  виїхали до Чехословаччини. Але і цього  разу сталі- нське керівництво вдалося до торгівлі  українськими землями: район Пря- шівщини, заселений українцями, був переданий Чехословаччині. Кордони України продовжували визначати переважно дипломатичні і політичні роз- рахунки,  а не національні  інтереси  українського народу.  Могутні  сусіди вкотре  примушували українців  розплачуватися за бездержавність.

З політичних  та дипломатичних міркувань  у січні 1944 р. Пленум ЦК ВКП(б),  а згодом Верховна  Рада СРСР прийняли рішення  про  розши- рення прав союзних республік і дозвіл  створити наркомати оборони та закордонних справ.  Однак  заходи  по розширенню прав  союзних рес- публік  насправді так і не були здійснені, бо мотивувалися не турботою про  права  народів,  а утворенням Організації Об’єднаних  Націй (ООН). Сталін, бажаючи  мати в ООН якнайбільше голосів, хотів провести туди всі радянські республіки. Для цього  створювалася ілюзія  незалежності союзних республік, у тому числі й України.  У лютому  1944  р. в Україні був створений Наркомат  закордонних справ,  а в березні  того ж року — Наркомат  оборони. Однак в ООН були включені лише УРСР і БРСР. Нар- комат оборони УРСР був незабаром ліквідований, а Наркомат  закордон- них справ, очолюваний Д.Мануїльським, лише представляв УРСР в ООН і жодних функцій не виконував. Розширення прав союзних республік виявилося  черговим фіктивним кроком Москви в національній політиці.

У травні  1945  р. світова  спільнота  святкувала  розгром німецького фашизму, а у вересні  1945  р.  — перемогу над мілітаристською Япо- нією. Війна, яка принесла  народам  Європи і Азії страждання і незліченні втрати,  закінчилася. У Другій  світовій  війні загинуло  понад  50 млн чо- ловік,  з них близько  27 млн радянських людей.

Український народ  був втягнутий у Другу  світову  війну з самого її

початку.  У складі різних  збройних формувань  перебувало  понад 6 млн українців, з них близько  4 млн — у лавах Червоної  Армії.  Велику  вит- римку і терпіння,  стійкість і відвагу проявили  вони в битвах з німецьки- ми окупантами. Високими нагородами відзначено 2,5 млн українських воїнів,  2069 з них — званням  Героя Радянського Союзу.  Мільйони  жи- телів УРСР героїчно  працювали  в тилових  районах,  забезпечуючи по- треби фронту у військовій техніці, зброї,  продовольстві та медичних препаратах. Лише  в східні райони  СРСР було евакуйовано 3,5 млн ук- раїнців.  Там, часто працюючи під відкритим небом,  в небувало короткі

строки, вони  разом  з людьми  інших  національностей відновлювали роботу  евакуйованих підприємств.

Долаючи  незгоди воєнного часу, плідно працювали евакуйовані на Схід Академія  наук  УРСР, науково-дослідні інститути, вузи,  культурно- мистецькі заклади.  Видатні досягнення академіка Є.Патона, хірурга- офтальмолога В.Філатова та багатьох  інших  були значним  вкладом  у зміцнення економіки, науки  та медицини, наближаючи перемогу над фашизмом. Великою  популярністю користувалися твори українських письменників і поетів О. Корнійчука, П. Тичини, А. Малишка, М. Рильсь- кого,  М. Бажана,  Ю. Яновського та кінофільми  О. Довженка. Тоді впер- ше після 20-х років  вчені і літератори  змогли  широко заговорити про історичну  пам’ять українців  та національне  самоусвідомлення народу. І хоча цей настрій був певною мірою контрольованим, проте в багатьох сферах культурного життя евакуйованої на Схід української інтелігенції він був достатньо  відчутним. Сталінське керівництво змусило з цим ми- ритися,  розуміючи, що війну з фашизмом не можна  вести  успішно, не спираючись на патріотичні почуття народу.

На піднесення національної  самосвідомості українського народу була спрямована діяльність західноукраїнської інтелігенції. Частина її заплатила  за це власним  життям:  фашисти  розстріляли поетесу  О. Те- лігу, поета І. Ірлявського, редактора газети  «Українська  дійсність»  І. Ро- гача та багатьох  інших. Підпільні друкарні  друкували  твори Є. Маланю- ка, О. Бабія, О. Олеся, М. Хвильового, Д. Фальківського. У звільнених від фашизму районах УРСР швидко відновлювалося культурне життя, відбу- довувалася  мережа  вузів, шкіл, бібліотек,  театрів і кінотеатрів. І все це працювало  на перемогу над ворогом.

Навіть після масового винищення української інтелігенції у 30-х ро- ках інтелектуальний потенціал народу, відроджуючись та розвиваючись, був значним. На алтар Перемоги український народ  приніс  найбільші жертви:  під  час війни  загинуло  втратив  8 млн чоловік  (19,1\%), з них військові  втрати  становили  2,5 млн, цивільні  — 5,5 млн. Надзвичайно тяжкими були демографічні втрати: якщо у січні 1941 р. в УРСР прожи- вало 41,9 млн осіб,  то наприкінці війни їх залишилося 27,4 млн. Таким чином,  загиблі  у боях, померлі  в концтаборах, депортовані, евакуйо- вані та емігранти становили 14,5  млн.  Поряд  з цим  відбулася  приго- ломшуючих  масштабів  руйнація  народного господарства: цілком або частково  було зруйновано 700 міст, 28 тис. сіл, 16 тис. промислових підприємств. Проте поряд  з цими  страхітливими наслідками війни  ук- раїнський народ  мав  і деякі  позитивні результати: вперше  за  багато століть завдяки  перемозі СРСР у Другій  світовій війні всі українці об’єд- налися в межах УРСР. Радянська  Україна в складі СРСР стала одним  із переможців у війні і членом ООН.