Тема 11 украЇна (росІйська) у другІй  половинІ xix — на початку xx ст. реформи

11.1. Реформи 60-х років та їх особливості в Україні

Поразка  Російської імперії  в Кримській війні стала крахом  її кріпос- ницької  соціально-економічної системи. Раптово  помирає Микола  І. Престол  перейшов у 1855 р. до його  сина Олександра II, вихованого в ліберальному дусі.  Відбувається значне  пом’якшення всього  політич- ного  режиму. Преса  заговорила про  необхідність реформ,  оживилася література  та публіцистика. Олександр  II дав амністію  членам Кирило- Мефодіївського товариства, і більшість  їх приїхала  до Петербурга, де політична  атмосфера була сприятливішою, ніж у провінції. В столиці осіли Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш та ін., які гуртують  навколо себе передових письменників і публіцистів. Таким чином, зорганізував- ся своєрідний центр  українського національного руху. Коштом  патріо- тично налаштованих українських поміщиків там була устаткована україн- ська друкарня  і розпочато видавництво літературних творів, а також українського журналу  «Основа», редактором якого  став член Кирило- Мефодіївського братства В.Білозерський. Щомісячний журнал, присвя- чувався громадським і літературним справам.

У центрі  суспільно-політичного життя  стає  боротьба  за звільнення селян від кріпацтва. Це стало головною проблемою, якій  приділялося найбільше  уваги  як українською, так і російською літературою. В цей час російські журнали друкували гнівні антикріпосницькі поезії Т. Шевчен- ка, а видатний  російський письменник І. Тургенєв  переклав  російською мовою «Народні оповідання» Марка Вовчка, що стали важким  обвинува- ченням кріпосництву. Кріпацтво уявляється як найбільше соціальне зло, яке негайно слід скасувати. При цьому українська публіцистика підкрес- лювала цю вимогу  народу  як найважливішу на шляху його  піднесення та розвитку. Критикувалася позиція  кріпосників, які намагались забло- кувати реформи. Під тиском громадської думки російський уряд розгор- нув підготовку до низки  реформ,  передусім кріпосницької. Ще в 1856 р. цар заявив,  що краще скасувати кріпацтво зверху,  ніж дочекатися, поки селянство  ліквідує  його знизу.  З цією метою у 1857–1858 рр. були ство- рені головний і губернські комітети, які здійснювали підготовку рефор- ми.  При  головному Комітеті  організувалася Спеціальна  комісія, яка

займалася обробкою і зведенням проектів губернських комітетів. До цієї комісії  були введені  також два українські громадські діячі, поміщи- ки Чернігівської губернії Василь Тарнавський і Григорій Галаган, які енер- гійно  відстоювали інтереси  селянства.

У процесі  підготовки і проведення реформ  чітко виділялися  дві течії: одна  обстоювала інтереси  поміщиків і намагалася провести реформу так,  щоб  селяни  дістали  найменше землі  і заплатили  якнайбільший викуп  за неї; друга певною  мірою  захищала  інтереси  селян. У кінцево- му результаті  перемогли представники першої.  Реформа  була прого- лошена у формі царського маніфесту  19 лютого  1861 р. Вона мала кріпосницький, антиселянський характер.  Звільнення  селян відбувало- ся протягом двох років,  і в цей час вони ще працювали  на поміщиків. Селяни діставали  у власність  значно  менше  землі, ніж обробляли, і то за викуп, який мали виплачувати протягом 20 років. Розмір селянсько- го наділу залежав від якості ґрунтів. З цього погляду губернії  були поді- лені на кілька  груп.  Лівобережні і правобережні були виділені  в особ- ливі групи.  В цілому розміри наділів зменшувалися майже  на 40\%,  на Чернігівщині — на 25\%,  на Харківщині  — на 31\%.  Земля була оцінена дорожче  від дійсної  її вартості,  і селяни  переплатили майже  на 45\% більше від її справедливої ціни.  Середній  розмір наділу на одну душу чоловічої статі дорівнював 4,5 десятини (від 2,75 до 6 десятин). «Дво- рові», які обслуговували поміщицькі маєтки, зовсім  не одержали  землі і приписувалися до міщанського стану.

Селяни хоч й стали особисто вільними, проте не отримали  всіх прав російських громадян: вони були поставлені  під особливу  опіку адміні- страції,  залежали  від волі сільської  громади, до якої кожен  з них при- писувався; їх могли карати різками, при цьому для інших громадян тілес- на кара скасовувалася.

Однак на Правобережжі селяни отримали  деяку добавку до своїх зе-

мель. Це було пов’язано з тим, що уряд, знаючи про підготовку польським шляхетством нового  повстання, намагався привернути на свій бік селян, позбавити польських  революціонерів підтримки українців. Державні селя- ни отримали  всю свою  землю,  виплативши за неї викуп  безпосередньо уряду.  Це було однією  із особливостей селянської реформи  на Лівобе- режжі.  Деякі особливості в проведенні реформи були і на Півдні України, де значна частина селян мала великі земельні наділи і легко викупляла їх.

Кріпосницька суть реформи, її бюрократичне проведення, феодальні пережитки та обмеження свободи  викликали масове  невдоволення селянства  й інтелігенції. Були окремі  селянські  виступи, бунти,  але ца- ризм  направляв  каральні  військові загони  і жорстоко їх придушував.

У 60–70-х роках були проведені також судова, військова, освітня та земська реформи.

11.2. Соціально-економічний  розвиток.  Модернізація економіки. Індустріалізація. Реформи П. Столипіна

Попри  всі  недоліки  реформа  1861  р.  була значною  історичною подією  і внесла радикальні  зміни  в розвиток економіки країни.  Відкри- вався широкий шлях до розвитку капіталізму в усій Російській імперії. З кінця 70-х років  в Україні  починається швидкий розвиток гірничодо- бувної, металургійної промисловості. Її центрами стали Донбас, Східна та Південна Україна. Царизм  створив  сприятливі умови для інвестуван- ня іноземного капіталу.  Англійські, бельгійські, німецькі, французькі ка- піталісти  завозили нову техніку,впроваджували ефективні  технології, а царський уряд, особливо  його  військове відомство, робили  великі  за- мовлення,  забезпечуючи ринок збуту. У 1867 р. Україна виробляла 0,3\% чавуну всієї імперії, а в 1897 — 40,7\%, витіснивши з першого місця Урал. В цей час Донбас  забезпечував 70\% всеросійського видобутку вугілля. Такими ж високими темпами  розвивалася вугледобувна та металургій- на промисловості і на початку  XX ст. Металургійна промисловість об- слуговувала  не лише потреби  України в металі, а й значною  мірою  за- безпечувала  всеросійський ринок,  давала багато продукції на експорт. Швидко зростає важке машинобудування, створюються заводи по ви- робництву паровозів у Луганську і Харкові,  суднобудівні верфі  у Ми- колаєві,  великі  підприємства з виробництва залізничних рейок  та ін. Головними центрами важкої  промисловості стали Донбас, Харків,  Ка- теринослав, Київ, Одеса та деякі інші. За два десятиліття  XIX ст. Східна Україна перетворилася в один із найбільших  регіонів  важкої промисло- вості  Російської імперії.  У 1900–1917 рр.  процес  індустріалізації про- довжувався: удосконалювалися існуючі  заводи  і будувались  нові.

Швидко зростала  легка промисловість, перш за все ті галузі, які здійснювали переробку сільськогосподарської сировини: виробництво цукру,  олії, спирту,  тютюну  та ін. Якщо в середині ХІХ ст. цукрова  про- мисловість мала кілька десятків підприємств, то на кінець вона нарахо- вувала більше двохсот крупних  заводів і забезпечувала цукром  всю Російську імперію. Спиртова  промисловість посідала  перше  місце.  На промисловий розвиток позитивний вплив  мало залізничне будівницт- во. Залізнична мережа зв’язувала міста з центром  Росії, з портами Чорного  моря. Модернізація нав’язувалася «зверху»: режисером цього процесу  виступали  правлячі  кола царської  Росії.

Бурхливий  розвиток економіки та товарно-ринкових відносин  вне- сли  значні  зміни  в соціальну  і національну  структуру населення  Ук- раїни. Швидко зростала  кількість  людей найманої  праці — робітників. У 1887  р. їх нараховувалося вже 1,5 млн чоловік,  з яких чотири  п’ятих

були місцевими уродженцями, решта — прибулі,  переважно з російсь- ких губерній. Зростає прошарок української буржуазії. За матеріалами перепису 1887 р., підприємців, що назвали рідною українську мову, налічувалося понад 100 тис. чоловік  (без сімей). У їхньому середовищі з’являються дуже багаті  роди  Яхненків,  Симиренків, Харитоненків, Те- рещенків, Рутченків,  Чикаленків.

Друга  половина  XIX ст. в Східній Україні  характеризується значним приростом населення:  від 15,4 млн чоловік у 1863 р. до 23,4 — у 1897-му. Кількість  українців  у ньому трималася  в межах 80\%. Зростала  кількість росіян  та євреїв.  Дещо зменшувалась кількість  поляків.  Основною ма- сою  українців  були селяни.  Вони  проживали в селах, займалися сіль- ськогосподарською діяльністю.  Селянство  найбільш  послідовно збері- гало  основні  національні  риси  у мові,  побуті,  культурі  та національній свідомості. Відбувалась  подальша  консолідація української нації.

Значних  змін  зазнало  сільське  господарство України.  В його  роз- витку основними фігурами  поряд  з поміщиками стають багаті селяни  і капіталісти. Вони визначали агротехнічний прогрес галузі, запроваджен- ня посівів технічних культур, піднесення рівня його товарності, зростання валової  кількості  продукції. У сільському господарстві відбуваються процеси регіональної спеціалізації.

Основною галуззю  сільськогосподарського виробництва залишаєть- ся землеробство, в якому поступово збільшується вирощування пшениці, переважно на експорт, особливо на Півдні і Лівобережжі. Там також зро- стають посіви  соняшника, кукурудзи, коноплі,  тютюну,  винограду. Важ- ливими  в структурі рільництва  залишаються жито,  ячмінь,  овес,  просо та гречка.  Цукровий буряк стає найбільш поширеним на Правобережжі, де також  вирощувалися традиційні жито,  ячмінь,  а також  хміль, садові культури.  По всій Україні  значно  зросли  площі під картоплею й овоче- вими культурами. Особливо  різкі зміни відбуваються на Півдні. В цьому регіоні  здійснювалася енергійна інтенсифікація сільськогосподарсько- го виробництва, запровадження нових сортів культур, розширення посівів  пшениці  на експорт, використання найманої  сили.

У кінці XIX ст. вже сформувалися центри,  де збирались батраки і де їх наймали на роботу у великі господарства. Поряд з цим відбувалися  по- зитивні  зміни  і в тваринництві. І тут авангардну роль відігравав  південь України, що спеціалізувався на вирощуванні і експорті овець і коней. Хоча і меншою  мірою,  відбувався процес спеціалізації тваринництва і на Ліво- бережжі, де частина  селян вирощувала  коней,  волів та овець на ринок.

Швидко зростала  внутрішня  та зовнішня  торгівля.  Продовжувала розвиватися мережа  ярмарків і базарів.  Найбільшими залишалися кон- трактовий ярмарок у Києві  та Харківський. Поряд  з цим  з’являється

система магазинів, у тому числі універсальних, особливо у великих промислових центрах  України.  Запрацювали різноманітні біржі  та інші посередницькі структури. Особливістю торгових взаємозв’язків  украї- нської економіки була її орієнтація як на російський ринок,  так і на євро- пейський та близькосхідні країни  через  чорноморські порти.  Великі зміни відбуваються у сфері соціальних  відносинах між сільськогоспо- дарськими виробниками. Соціально-економічна ситуація  ускладнюва- лася через феодальні пережитки, загострення безземелля. Селянство складало  основну  масу населення  — більше 80\%.  Воно швидко  зрос- тало, і це було характерною рисою демографічної ситуації. У 1861 р. на Харківщині  на 1 кв. км  припадало 35 жителів,  а в 1891  — більше  52 чоловік.  Та ще інтенсивніше це відбувалося  на півдні  України.  Херсон- щина  у 1797  р. мала трохи  більше одного  мешканця на 1 кв. км,  а в

1897  — 49  чоловік.  Середня  густота  населення  в Україні  наприкінці XIX ст. досягла  53 чоловік  на 1 кв. км. Цей своєрідний демографічний надзвичайно ускладнював соціально-економічну ситуацію в Україні. Пе- режитки феодалізму, збереження поміщицького землеволодіння, знач- но збільшеного реформою 1861 р., і зменшення нею селянського зем- леволодіння  разом  з прискоренням зростання населення  вело до обезземелення і розорення великої  кількості  селянських господарств. Створювалася ситуація земельного голоду для переважної кількості  се- лянства.  Відбувалося розорення значної  його  частини  і в той  же час зростання прошарку багатих  хазяїнів.

Найбільшого впливу набули в сільськогосподарському виробництві багаті  селяни  в Південній  Україні,  де існували  широкі  можливості для підприємницької ініціативи. Вони скуповували поміщицькі землі і прид- бали до кінця XIX ст. половину  селянських земель.  Аналогічні  процеси, хоча й дещо у менших розмірах, відбувалися  і в інших регіонах  України. На початку XX ст. більше половини  селян не мали достатніх  для рента- бельного  ведення  господарства земельних  наділів.  Учені підрахували, що рентабельним було таке господарство, яке мало більше п’яти де- сятин землі; але більше половини  українських селян мали менше п’яти десятин.  Селянство  знаходило  вихід в розширенні так званої «внутріш- ньої еміграції»,  в переселенні на Кубань та на Волгу. У 1881 р. були скасовані обмеження на переселення, і українські селяни рушили до Сибіру й Тихого океану. Поряд із цим бідняцьке селянство  все більше втягувалося в бунти,  протести, революційні рухи Російської демокра- тичної революції  1905–1907 рр.

Після революції царизм, поряд з репресіями проти селянства, розгор- нув реформування соціальних  відносин  на селі. Прем’єр П. Столипін,  на- магаючись зберегти царизм  і поміщицьке землеволодіння, запропонував

ряд законопроектів, затверджених Державною думою та царем.  Згідно із законами, селяни  звільнялися  від опіки  общин,  мали право  виходу на хутори, отримували дешевий  кредит.  Але для українських селян най- важливішою частиною  реформ  Столипіна  була державна  підтримка їх переселення до Сибіру  та Далекого Сходу. Найбідніша  частина  їх, на- магаючись отримати значні  земельні  наділи в малонаселених просто- рах східних  регіонів  імперії,  великими масами  переїздили туди, зазна- ючи великих  труднощів. Царська  бюрократія бездушно поставилася до переїзду  величезних  мас селян, залишивши їх на новому місці наприз- воляще.  Багато  селян загинуло, багато,  розорившись і у всьому знев- ірившись, поверталася назад  у свої села, де у них не залишилось нія- кого майна і де вони були зайвими. Це призвело до подальшого загострення соціальної  ситуації.  Напередодні Першої світової  війни українське селянство, більш ніж наполовину бідняцьке  та безземельне, було в морально-політичному плані готове до нових революційних боїв. Ускладнювалася також соціальна  структура міста. Внаслідок бурхливо- го  розвитку промисловості швидко  зростали робітничий клас  та бур- жуазія, соціальна група купців та дрібних торговців і зменшувалася роль ремісництва.

11.3. Суспільно-політичне і громадське життя.

Антиукраїнська політика  царизму

Здійснення царизмом низки  реформ  ліберального характеру  спри- яло розширенню місцевого самоуправління та зростанню громадської активності. Значну долю адміністративної влади на місцях отримали земські зібрання, що складалися з депутатів,  обраних  на з’їздах вели- ких землевласників, міського населення  і селян. В результаті,  відповід- но до укладених  виборчих  законів, влада забезпечувалася дворянам  і багатим  купцям  та підприємцям. Земські управи  постійно займалися справами місцевої  промисловості і торгівлі,  дорогами, освітою, охоро- ною здоров’я та ін. Діяльність  земств  контролювали губернатори і міністр внутрішніх  справ, які могли заборонити будь-яку  їх акцію чи постанову, що обмежувало можливості цих органів. При виборах міських дум завдяки  особливостям закону фактична  влада перебувала  в руках буржуазії та дворянства. Діяльність міських  дум була аналогічною діяль- ності земської. Попри всі обмеження, самоврядування відіграло  значну роль, турбуючись про розвиток культури,  медицини, сільського госпо- дарства і промисловості, дорожнє будівництво та ін. Земська діяльність сприяла залученню до громадських та суспільно-політичних справ знач-

ного кола ліберального дворянства, інтелігенції, виховувала  у багатьох його  діячів творче  ставлення  до державної діяльності  у майбутньому. Громадська та суспільно-політична активність інтелігенції в атмосфері реформ  наростала, спрямовувалася на благо  широких народних  мас. Основна  увага  зверталася на розвиток народної  освіти,  організацію шкіл, створення і видання популярної літератури  та підручників. Стави- лася мета нести  знання,  культурні  досягнення в народні  маси,  розви- нути їх політичний кругозір, допомогти їм стати свідомими громадяна- ми. До цього  закликали члени Кирило-Мефодіївського братства  через свій журнал  «Основа».

Уже в 1859 р. в Києві та інших містах почався рух за створення «не- дільних  шкіл». Вони  призначалися для міської  молоді,  всіх  неграмот- них. Навчання відбувалося  в будинках  шкіл, гімназій і навіть Київського університету. Учителями були здебільшого студенти  та гімназисти стар- ших класів.  Поява цих шкіл викликала  піднесення в середовищі інтелі- генції,  яка розгортала широку  і різнобічну діяльність.  П. Куліш організу- вав у Петербурзі видавництво книг  для народу  і шкільних  підручників. Друкується «Буквар южноруський» Т. Шевченка, «Граматика» П. Куліша, інші книги, спеціально  підготовлені для народних  шкіл. М.Костомаров організував доброчинний збір  коштів.  Багато  студентів  пішли  прости- ми  народними учителями  по  селах,  а також  на посади  сільських  пи- сарів, вели продаж  книг на ярмарках, поширювали популярні  видання, читали міщанам  «Кобзаря». Багато молодих людей відмовлялися від кар’єри, наукової  діяльності,  часом  навіть поривали  зі своїми  сім’ями, щоб всі сили віддати  служінню  народові.

Однак були й труднощі: відсутність програм, брак достатньої  кількості літератури  та коштів.  Серед викладачів  недільних шкіл відбувалися  жваві дискусії про методи  і програми навчання, шляхи розвитку цього руху. Для вирішення проблем  молодь  почала об’єднуватися. Так утворилася  «Гро- мада» в Києві,  яка охоплювала  студентів,  учителів, молодих  учених. Чле- нами «Громади» були В. Антонович, П. Житецький, О. Левицький, К. Михаль- чук, Т. Рильський, П. Чубинський та багато інших. Ця діяльність сформувала в них почуття  глибокого патріотизму, відданість  українському народові. Громади  виникли  і в інших містах України. Це було продовження руху на- ціонального відродження, розбудженого діяльністю  попередніх поколінь інтелігентів, ентузіазмом національного відродження першої  половини XIX ст. Однією із особливостей руху другої половини  XIX ст. стала участь у ньому групи  польських  інтелігентів на чолі з В. Антоновичем. Вони відчу- вали моральну потребу у відданій праці для розвитку культури українсько- го народу,  спокутувати історичні провини шляхетської  Польщі перед  Ук- раїною.  Ця група  значно зміцнила  український національний рух.

Однак провінціальна адміністрація та поміщики, переважно на Пра- вобережжі, підозріло ставилися  до культурно-просвітньої діяльності  в селянських масах.  Засипаючи російську адміністрацію доносами, вони домоглися заборони продажу українських книг на Правобережній Україні.

Поряд з цим російська преса,  яка раніше  прихильно  ставилась  до української літератури  та національно-просвітньої діяльності  українців, охоче друкувала  на своїх сторінках твори українською мовою,  історичні дослідження, статті на захист української мови та літератури, з 1861 р. змінює  свою позицію. На сторінках газет і журналів великоросійські націоналістичні діячі, в тому числі і слов’янофіли, стверджують, що ук- раїнської  мови  не існує,  а є діалект,  і освіта українських народних  мас українською мовою доведе тільки до відчуження  їх від російського дер- жавного  життя.

В цей же час і поляки доводять,  що українці  належать до польського народу,  а українська мова — це діалект польської. Польські  публіцисти зображали український національний рух наслідком чиїхось інтриг,  спря- мованих  на шкоду  польським інтересам, на ослаблення  авторитету  по- ляків на Правобережжі Дніпра,  який вони вважали польським краєм.

Український журнал  «Основа» стійко  боровся  проти  цих  «теорій». М. Костомаров і П. Куліш у своїх  статтях  блискуче  викривали як вели- коруські шовіністичні домагання та нетерпимість, вбачаючи  в них тем- ну спадщину московських часів, так і чванливі претензії поляків  на ук- раїнські  землі. Відкидаючи звинувачення в сепаратизмі, редакція журналу формулювала  програму руху національного відродження в дуже скромних вимогах  свободи  розвитку української літератури  і народної школи, підкреслюючи свою лояльність до Російської держави та відсутність політичних  вимог.  Щоб  вплинути  на російську інтелігенцію, М. Костомаров переніс  дискусію на сторінки закордонного органу  ро- сійських демократів журналу «Колокол», який видавав  О.Герцен  (поча- ток  1860  р.).  На сторінках журналу  М. Костомаров висловив  тезу  про свободу  розвитку української мови,  культури  і освіти  і повторив деякі положення з програми і статуту Кирило-Мефодіївського братства  про союз  вільних,  незалежних слов’янських держав,  нехай  і під скіпетром російського царя. Він закінчив  свою  статтю  енергійною вимогою: «Не- хай же ні росіяни, ні поляки  не визнають  своїми  земель,  заселених нашим  народом».

Особливо  посилилося реакційне ставлення  до українського націо- нального  руху після польського повстання 1863 р., яке дало російській реакційній пресі, на чолі якої стояв впливовий публіцист  Катков,  привід заявити, що за польським повстанням вибухне колись і українське, якщо уряд  не вживе  відповідних заходів.  У пресі  розгорнулася брутальна

антиукраїнська кампанія, друкувалися наклепи,  доноси  на діячів україн- ського руху. Російське суспільство охопив  вибух великоросійського шо- вінізму.  Російський уряд запідозрив, що в народі ведеться соціалістична революційна пропаганда, що Україну охопили  настрої  сепаратизму.

Уже влітку 1862  р. уряд розпочав репресії. До середини 1863  р. в Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові  та інших містах, де діяли Громади, були проведені численні  арешти  інтелігенції. Чернігівська, Полтавська  гро- мади були повністю розгромлені. Багато членів громад за вироком судів були вислані до далеких  північних  губерній Росії: П. Чубинський, О. Ко- ниський, П. Єфименко та ін. Значна кількість  громадівців була позбав- лена роботи,  переводилася в інші  міста  і губернії. Закрилася газета

«Чернігівський  листок»,  припинилася легальна  робота  всіх  недільних шкіл та навчальних  закладів  з українською мовою  навчання.

У 1863 р. міністр  внутрішніх  справ Росії П. Валуєв видав циркуляр  із забороною видавати  українські книжки, мотивуючи тим,  що «не було, нема й бути не може ніякої української мови». Громадівці, що залиши- лися на волі, обережно продовжували незначну  культурницьку роботу в підпіллі. Фактично національно-культурницька діяльність  в Україні припинилася. В той же час посилювалась русифікація українського народу через армію, церкву,  пресу,  залізниці, заводи,  які в своїй діяль- ності користувалися російською мовою.  Було ще раз доведено, що царська  Росія — це тюрма  народів,  а Україна  — її в’язень.

В 60-х роках  ХІХ ст. прискорюється зростання прошарку українсь- кої інтелігенції. Вона формувалась переважно із збіднілого дворянства, духовенства, чиновництва, міщанства  і деякою  мірою  з селянства. Те- пер вона уже мала переважно демократичний характер. Серед цієї інте- лігенції людей матеріально  і службово  незалежних було мало, і тому національний в умовах небезпеки репресій рух відроджувався повільно. На початку 70-х років російське чиновництво стало забувати  валуєвсь- кий  циркуляр. Поступово формувалась, хоч і була невеликою, націо- нально  свідомий напрям  у земствах  та міських  думах.  В цілому  зем- ства Східної України розгорнули широку  культурницьку діяльність. Значна частина  земців  мала ліберальні погляди, опозиційно ставилась до самодержавства (в Чернігівському та ін. земствах), часто діяла спільно  з громадівцями.

У 70–80-х роках  частина  української молоді  захоплювалася соціа- лістичними ідеями,  що проникали із Заходу,  втягувалась  у революційні російські народницькі організації, які ігнорували національні  інтереси колоніальних  народів царської  Росії. Це ослаблювало громадівські сили, шкодило  їхній і без того незначній  роботі. І все ж нові сили інтелігенції  на початку 70-х років,  скориставшись ослабленням репресій, спромоглися

відродити в Києві широкий громадівський рух, який підтримувала пев- на частина  земців.

Відродилася «Громада» і в Києві,  найбільша  і найвпливовіша в Ук- раїні. Однак вона фактично  поділялася  на дві частини:  старе громадів- ство,  яке зосереджувалося лише на культурницькій діяльності,  і моло- де, що прагнуло  поєднати культурницьку роботу з активною політичною боротьбою. Поряд з київською сформувалися громади у Харкові, Одесі, Чернігові, Полтаві, а також у Петербурзі. Найміцнішою була київська громада, яка згуртувала  в своїх рядах інтелектуальну  еліту України того часу: В. Антоновича,  М. Драгоманова, П. Житецького, Ф. Вовка,  М. Ко- валевського, М. Лисенка, К. Михальчука,  І. Нечуя-Левицького, О. Русо- ва, С. Подолинського, М. Старицького та ін.

В діяльності  київської «Громади» переважало культурництво. Але група її діячів на чолі з М.Драгомановим намагалася розгорнути і пол- ітичну роботу,  впливала на громадське життя, підтримуючи українських діячів в земствах  та сприяючи їхній діяльності.  Найбільшого значення

«Громада» надавала розвиткові науки та літератури. За її ініціативою у

1873  р. була створена  Південно-Західна філія Російського географіч- ного товариства, до якої вступили визначні українські науковці. Това- риство  вело енергійну роботу  по дослідженню української етнографії, мовознавства і літературознавства, історії,  економічного життя  та ви- дало велику кількість  наукових  праць. Коли про результати  своєї робо- ти  товариство проінформувало всесвітній археологічний з’їзд,  який відбувся  у Києві  у 1874  р., європейські вчені були приємно вражені  їх солідністю і розмахом.

У Києві знову розгорнулась широка  видавнича діяльність: друкувала- ся значна  кількість  наукових  праць,  поетичних  і прозових літературних творів,  багато популярних брошур  для народу.  «Громада» придбала  га- зету  «Киевский телеграф»,  яка стала  органом української інтелігенції. Політична  програма «Громади» вимагала  федеративного устрою  Росії з широкою автономією для України.  М. Драгоманов, С. Подолинський та ін., схилялися до соціалізму. Ще радикальнішими були погляди одесь- кої громади. Обидві вони співробітничали з російськими революційни- ми  організаціями народницького характеру, але при  цьому  зберігали незалежність. Народництво в Україні  в ці роки  ширилось, охоплюючи все більше молоді.

Російський революційний рух, теорія народництва базувалися  на ідеї прискореного переходу  до соціалізму через сільську  общину,  оминаючи буржуазне суспільство, яке на той час у Європі жорстоко експлуатувало трудящі маси. Народництво складалося з кількох течій, пов’язаних пере- важно  з діяльністю  і вченням  П. Лаврова,  М. Бакуніна,  П. Ткачова.  Іноді

їхню теорії  називають  селянським соціалізмом. Найближчою метою  руху було знищення революційним шляхом самодержавства, поміщицького зем- леволодіння, забезпечити народу «землю і волю». З цією метою вони нама- галися підняти селян на революцію, пропагуючи її в селянських масах.

У складі народницьких організацій, що охоплювали майже всю євро- пейську  частину Російської імперії,  було багато української молоді, схильної  до політичного радикалізму. Їм імпонувала  благородна мета руху, героїзм, самовідданість, схильність народників до жертовності, їхня слава. В Україні у 70–80-х роках діяло багато народницьких груп, найбільші з яких зосереджувались в університетських центрах Одеси, Києва  та Харкова.

Масове «ходіння в народ» пропагандистів революції  в Україні почало- ся восени 1873 р. Народники йшли в сільські місцевості працювати учите- лями, майстрами, ремісниками, вели агітаційну роботу. «Ходіння» відбува- лось в більшості  губерній України.  Пропаганда збуджувала  революційну активність частини селян, однак основна їх маса, темна й забита, неспро- можна була її сприйняти, і народна революція  не відбулася. Уже в 1874 р. жандармерія розгорнула репресії, і сотні народників опинилися в тюрмах та на засланні.  «Ходіння в народ» закінчилося поразкою.

В пошуках  нових шляхів досягнення своєї мети народники об’єдна- ли свої  сили  в єдину  організацію «Земля  і воля» і продовжували бо- ротьбу.  Вони планували  розгорнути широку  агітацію  серед  населення, організувати збройні  бунти, захопити  владу шляхом насильницького перевороту. Українські  народники об’єдналися в гурток  «південних бун- тарів», до якого  входили  Л. Дейч,  В. Засулич,  Я. Стефанович,  М. Фло- ренко та ін. Вони мали досить тісні зв’язки з організацією «Земля і воля».

«Бунтарі» використали царистські настрої  селян на Чигиринщині, де були досить глибокими бунтівні традиції,  і вирішили  видати себе за посланців царя. Я. Стефанович під вигаданим ім’ям Дмитра Найди, яко- го начебто прислав цар, почав створювати селянські  дружини  для збройної боротьби  проти поміщиків. Жандарми  розкрили цю змову, за- арештували  всіх селян та їхніх керівників. Я. Стефанович  та його  това- риші  втекли,  а заарештовані селяни  були покарані. Захищаючись від жорстоких репресій уряду,  народники розпочали терор  проти  влади. Вони  врешті-решт створили глибоко законспіровану організацію «На- родна воля» і 1 березня  1881 р. вбили царя Олександра II, маючи надію, що це спричинить революцію. Однак цього  не сталося.

У 80-х роках  народовольці кілька  разів  відроджували свою  органі- зацію, але потужний репресивний апарат царизму щоразу її знищував. Громадівці, особливо члени «молодих громад», допомагали народоволь- цям,  часто  здійснювали спільні  акції  в Одесі,  Єлисаветграді, Києві,

Київській губернії  та інших  містах.  Ставлення  М. Драгоманова до на- родницького руху було неоднозначне. Він критикував його за ігнорування національного питання, і виконком «Народної волі» незабаром включив в свою  програму право  націй на політичну  незалежність. Один із най- визначніших лідерів  Л. Желябов  поділяв  федералістичні погляди  Дра- гоманова. Однак  після  страти  Желябова  і його  друзів  «Народна  воля» вже не дотримувалась цих поглядів. Драгоманов був близьким в своїх соціалістичних поглядах до ідей народників, однак він гостро  критикував їх централізм та терор.  Одночасно  він виступав  проти  заяви В. Антоно- вича, що народники — це «держиморди під червоними прапорами».

Нове піднесення громадівства показало, яку величезну  потенціаль- ну силу  має  рух  українського національного відродження. Царизм, місцеві  реакційні сили,  які боялися  соціалістичної пропаганди револю- ціонерів-народників, українського «сепаратизму», розпочинають реп- ресії  проти  громад. Було закрито Південно-Західний відділ Географіч- ного  товариства в Києві,  припинено видання  «Киевского  телеграфа», почалися  арешти.  Увінчував  ці заходи  указ  імператора Олександра II, підписаний у травні  1876  р.,  який  на той  час перебував  на курорті  в німецькому місті Емс, про заборону друкувати  українською мовою кни- ги, читати лекції, ставити  українські п’єси, виконувати прилюдно ук- раїнські пісні та ін. Не допускалося також завезення українських видань із-за кордону. Передбачаючи цей удар,  «Громада» запроектувала пе- ренести  деякі ділянки своєї роботи  за кордон. З початку 70-х років активізувалися зв’язки з Галичиною. У 1872 р. коштом  киян була віднов- лена львівська  газета  «Правда», і її співробітниками стали  О. Конись- кий,  І. Нечуй-Левицький, М. Старицький та ін.

М. Драгоманов, якого  в процесі  репресій звільнили  з Київського університету, Ф. Вовк, М. Зібер  та С. Подолинський емігрували за кор- дон. Драгоманов почав видавати в Швейцарії журнал «Громада» та іншу літературу.  Він був одним  із найвизначніших мислителів і вчених України другої половини  XIX ст. За кордоном Драгоманов заглибився у вивчення досягнень європейської науки,  ознайомився з новітніми  політичними теоріями  і почав  доповнювати програму «Громади».  Він формулював методологічні засади  суспільних  наук,  підкреслюючи, що вони повинні спиратися на серйозні наукові дослідження. Українським вченим він докоряв, що вони  лише збирають літературу,  матеріали, а не творять системи: «це ерудиція,  не наука». Він закликав  українське письменство, науку орієнтуватися на європейські методи  і напрямки, тісно  співпра- цювали  з громадським рухом,  не оминали  політичних  проблем. Як і інші члени «Громади», Драгоманов був прихильником федерації Росії і України, чекав,  що в недалекому майбутньому розвалиться російська монархія

і Російська держава  існуватиме на принципах демократичного автоно- мізму та федералізму.

Поряд з глибоким реалізмом і науковістю М. Драгоманов захопив- ся утопічним  соціалізмом — соціалістичною теорією  Прудона  і вважав, що автономні  громади з’єднаються в одну федерацію, знищать  стару державну  машину,  її військо, введуть громадську міліцію.

У цей  же час в громадівському русі  настала  криза  і визначилося кілька течій, кожна з яких мала свою тактику.  Найстаріший представник руху національного відродження М.Костомаров переконував, що ук- раїнці мають вдовольнитися українською літературою для хатнього вжитку і складати  лише підручники та книжки для народу. Таким чином, він намагався заспокоїти царський уряд і довести  йому  нешкідливість українського руху. Однак царизм  не вірив,  що серед  українства немає сепаратизму. Громадівський рух, у свою чергу, теж заперечував цю позицію організатора Кирило-Мефодіївського братства.  Група В. Анто- новича намагалася надавати українському рухові аполітичного, культур- ницького характеру  та з  обуренням відкидала  «політичні  крайності» М. Драгоманова і врешті-решт позбавила його  повноважень їхнього представника за кордоном та відмовилася фінансувати  його газету.  На думку В.Антоновича, доцільніше  було б не розпорошувати сили,  а зо- середжувати їх на культурницькій роботі, зміцнювати українські традиції.

У 80-х роках після вбивства  народниками Олександра II в Росії запа- нувала важка реакція.  В цей час остаточно  утвердилася в громадівсько- му русі думка зосередити всі сили на культурній  роботі та створенні на- укових основ українознавства шляхом розвитку досліджень в галузі історії, етнографії, археології, мови,  культури  українського народу.  Осередком цієї діяльності стає журнал «Киевская старина», заснований у 1882 р. Ця робота  здійснювалася також  в університетах, особливо в київському. У 80–90-х роках громадівцями був створений великий  творчий доробок, що став основою розвитку української культури і науки в майбутньому: в історії — твори В. Антоновича, Д. Багалія, М. Грушевського, Д. Яворниць- кого та багатьох інших; у літературі — творчість Л. Українки,  Б. Грінченка, М. Коцюбинського, А. Кримського, І. Нечуя-Левицького, П. Мирного та ін.

Наприкінці 90-х років  громади організовувалися в університетах, гімназіях, семінаріях та інших  навчальних  закладах.  Вони  створювали свої бібліотеки, пропагували і самоосвітню діяльність молоді в дусі підвищення своєї національної  свідомості, проводили збори,  наради та з’їзди. Переслідувана в Росії українська політична  думка розвивається в Галичині, де її органами були друковані  коштом  українців  із Росії та за їх участі журнали  і газети  «Зоря», «Правда», «Життя і слово», «Народ» та ін. Наддніпрянські українці беруть участь в галичанському духовному

житті, особливо відчутно впливали на розвиток науки, політичної  думки та культури  В. Антонович  і М. Драгоманов. У 1894 р. новозасновану ка- федру української історії  Львівського університету посідає  вихованець В. Антоновича,  випускник Київського університету М. Грушевський, що відразу  ж почав здійснювати значний  вплив на національно-культурне життя  Галичини.

У 90-х роках в Україні пожвавлюється громадське і суспільно-політич- не життя. На цей час сформувалися вже два головні напрями  в підпільно- му політичному житті України:  соціалістичний революційний і національ- ний. В Росії і Україні все більше поширюються соціалістичні ідеї, в тому числі марксистські. Створюються марксистські інтелігентські гуртки, на яких гуртківці обговорюють основні  положення наукового соціалізму Маркса–Енгельса, роблять перші кроки  до поєднання його з робітничим рухом. Таким був гурток, організований Ю. Мельниковим у 1888 р. в Хар- кові і через рік розгромлений жандармерією. Аналогічний  характер  мав гурток  Ю. Мельникова — Б. Ейдельмана,  який  існував  на початку  90-х років  у Києві,  а також  П. Точиського в Катеринославі та ін.

В Одесі у 1894 р. існувало  вже десять марксистських гуртків  з уча- стю великої  кількості  робітників.

У середині 90-х років  марксисти розгортають активну  пропаганду серед  робітників. Під впливом  створеного В. Леніним  у 1895  р. в Пе- тербурзі  «Союзу боротьби за звільнення  робітничого класу» об’єднан- ня марксистських груп  і гуртків  в такі  союзи  відбувається в багатьох містах України. Вони поширюють марксистську теорію і до початку XX ст. марксизм перетворився на пануючу революційну теорію в громадсько- політичному житті  України.

Розвивався і національний рух. З’являються нові громади, а також так звані гуртки «відомих українців». Вони були невеликі, але діяли енер- гійно.  У 1892  р. на могилі  Тараса Шевченка було організовано «Брат- ство  тарасівців»,  яке ставило  своєю  метою  створення незалежної Ук- раїни. До братства  входили І.Липа,  брати Міхновські та ін. Це вже були перші кроки  на шляху надання національно-культурному руху громадсь- ко-політичного характеру. В. Антонович  обережно і послідовно продов- жує тактику  громадівського руху, спрямовану на зосередження сил ук- раїнської  інтелігенції лише на культурницькій роботі.  У 1897 р. відбувся всеукраїнський з’їзд  представників громад, на якому  було засноване непартійне об’єднання «Загальна  українська організація». Це сприяло подальшому розвитку громадівського руху. Незабаром громади виник- ли у всіх губернських і багатьох повітових  містах, розгорнувши там широку  культурницьку діяльність.

11.4. Перші  політичні  партії.  Революція  1905–1907 рр. та реакція в Україні. Перша світова війна

У 1899 р. в Харкові гурток  молодих  інтелігентів засновує Революцій- ну українську партію (РУП). Керівниками її були Д.Антонович (син В. Ан- тоновича), М. Порш  та ін. РУП організувала видавництво революційної літератури  в Чернівцях і Львові,  завозила  звідти  і розповсюджувала по селах велику кількість  пропагандистської літератури.

Наприкінці XIX ст. створюється Російська соціал-демократична робіт- нича партія (РСДРП),  до якої входили  і українці.  В 90-х роках  виникли соціалістичні партії  Польщі,  Литви,  єврейський соціалістичний союз

«Бунд» та ін., які частково  діяли і в Україні. Українська  революційна партія поступово перетворюється в соціал-демократичну. Незабаром від неї відокремилася так звана «Спілка», що приєдналася до РСДРП. Ук- раїнські  соціалісти ставили  програмні завдання:  боротися за соціальні інтереси  трудящих  і національні  свободи  українського народу.  Російсь- ка преса  писала,  що «українці  в одній  кишені  носять  том Карла Марк- са, а в другій  — Тараса Шевченка».

Продовжується процес  формування нових  партій,  які відображали

інтереси  різних  соціальних  груп.  Частина  РУП під керівництвом М. Міх- новського у 1902 р. створює Українську  народну партію.  В своїх заявах та статтях члени її відстоювали гасло «Україна для українців», право українського народу бути господарем на своїй землі,  мати свою неза- лежну державу.

У 1904 р. із груп,  що вийшли  з РУП, та деяких членів громадівсько- го  руху створюється Українська демократична партія,  яка пізніше  пе- ретворилася в Українську  радикально-демократичну партію (УРДП). Політичні  партії  України  ширили  національну  свідомість, знайомили з різними політичними теоріями  і поглядами, закликали до боротьби за свободи  і права,  готували  і проводили політичні  акції.  В Україні відбу- валися виступи  та маніфестації, спрямовані на захист  свободи  україн- ської мови та культури.  Зокрема, широкий резонанс викликало святку- вання  відкриття пам’ятника  І. П. Котляревському в Полтаві  30  червня

1903 р., куди з’їхалися тисячі представників української інтелігенції, навіть з Буковини та Галичини.  У відповідь  на заборону читати вітання українською мовою  вони влаштували демонстрацію, протестуючи проти обмежень  української мови і культури.  Такими ж святами  всеукраїнсько- го характеру  були ювілеї І. Нечуя-Левицького та М. Лисенка в Києві.

Таким чином, на початку XX ст. рух національного відродження швидко набирає  політичного характеру  і стає вагомим чинником суспільно-полі- тичного  життя.  Переважна  частина  українських партій в своїх програмах

виступала  за  автономію України  в складі  федеративної Росії,  але всі вони,  діючи в підпіллі,  боролися за демократію і республіку. Серед ук- раїнських  партій  монархічних об’єднань не було.  Російські соціал-де- мократичні партії поряд  з ідеями  боротьби  за демократію та соціалізм висували гасло про право націй на самовизначення. Організації РСДРП (більшовики) і РСДРП (меншовики), а також Російська партія соціалістів- революціонерів вели в Україні,  особливо в містах Лівобережжя, Півдня України, в Києві,  велику пропагандистську роботу,  організовували робіт- ничі страйки, демонстрації, вимагаючи поліпшення умов життя робітників: скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати, політичних  сво- бод.  І це сприяло  зростанню масштабу  і рівня  всього  суспільно-полі- тичного  життя  в Україні,

Початок XX ст. характеризувався значним  загостренням в Російській імперії соціально-економічної та політичної  ситуації,  що переростала в революційну кризу.  Царизм, щоб запобігти революції,  відволікти  увагу народу  від внутрішніх  проблем, розширити свої колоніальні  володіння на Сході, вів у 1904–1905 рр. війну з Японією.  Однак і на цей раз анти- демократичний, антинародний, напівфеодальний царський режим  про- грав  війну, що прискорило революцію. Вона вибухнула в січні 1905  р., охопивши і Україну.  Ще раніше,  в 1902 р., почалися  селянські  виступи з вимогами землі,  ліквідації  поміщицького землеволодіння. Їх підтри- мали робітничі  страйки та демонстрації.

Під тиском національного руху царизм  у 1904 р. розглядає питання про скасування заборони на українську мову, запитує думку Академії наук в цьому питанні, а також Київського і Харківського університетів. Всі вони рішуче висловилися за скасування обмежень  у використанні української мови.  Але поки уряд розмірковував і зважував  всі «за» і «проти» загаль- норосійський страйк  і збройні виступи  народу в жовтні 1905 р. змусили царизм  видати Маніфест (17 жовтня 1905 р.), в якому декларувалися свободи і право, в тому числі права вільно видавати мовами народів Росії літературу,  пресу,  використовувати національні  мови в школі.

Першим  створили часопис  «Хлібороб» брати  Шемети в Лубнах  на Полтавщині, потім  з’явилося багато  українських газет  та журналів  у Києві,  Харкові,  Полтаві  та багатьох  інших  містах.  Відкрито виступили всі українські партії.  Стали масово  організовуватися українські видав- ництва,  культурні  організації; за прикладом Галичини  формується ме- режа осередків «Просвіти», розгорнулося масове  видання підручників, літератури для народу, вперше здійснено повне видання «Кобзаря». Українські  партії виступали  за автономію України і одночасно вели пропа- ганду  соціалістичних гасел.  Провідною силою  національно-визвольного руху, цієї складової  частини  демократичної революції, була українська

інтелігенція. Її національно-визвольні гасла знаходили  підтримку серед селян  і робітників, і таким  чином  рух національного відродження пе- реріс в національно-визвольну війну. Боротьба була непримиренною, вимоги і гасла демонстрацій та маніфестацій, тон української преси були дуже гострими. Царська  влада сприймала український національно- визвольний рух як одну із найнебезпечніших частин всього  революцій- ного  процесу  і тому невпинно боролася  проти  нього,  закриваючи ук- раїнські  видання,  забороняючи українські товариства, заарештовуючи українських діячів.  Особливо  посилюються репресії в кінці  1905  — на початку 1906 років, коли зазнало поразки збройне повстання робітників та інтелігенції  Харкова,  Донбасу, Москви, спрямоване на знищення царизму і встановлення республіки. В Україні це повстання було знач- ною мірою підтримане селянством. Його активною силою була студент- ська молодь,  особливо студентство Харкова  та Києва.  Спираючись на армію  яка в основній своїй  масі  підтримувала репресії  царизму, уряд придушив повстання. Ця поразка була початком поразки революції. Слід підкреслити, що разом  з царизмом, фактично  в одному  таборі,  вияви- лися зрусифіковані українські поміщики, які хоч і не створили своїх ук- раїнських  «чорних сотень» і монархічних партій,  проте подавали  широ- ку підтримку уряду,  а не революції.

Весною 1906 р. в Петербурзі зібралася  перша Дума, вибори до якої бойкотували більшість українських партій, що уклали угоду з соціалістич- ними  російськими партіями. У виборах  взяла участь лише радикально- демократична партія, а її представники І. Шраг, В. Шемет, П. Чижевський заснували  українську Думську громаду, до якої ввійшли 40 депутатів,  у втому числі депутати-селяни. Значну роль в організації її діяльності відіграв М. Грушевський, який переїхав зі Львова до Петербурга. За його участі підготовлено Декларацію про автономію України,  яку Громада мала внести в Думу, однак цар розпустив цей перший  парламент  Росії.

У другій Думі також створилася Громада, яка заснувала свій друкарсь- кий орган  «Рідна справа». Вона вела боротьбу  за прийняття закону  про українську мову, підготувала проект закону про автономію України, але і друга Дума була розпущена. Розпуск  її був антиконституційним, по суті, державним переворотом. Царський уряд остаточно  переміг, і в Росій- ській  імперії  настав  період  реакції.  Конституційні свободи  зводилися майже нанівець.  Попри все українське суспільство вийшло  з революції більш організованим, політично  зрілішим, маючи певний  досвід  націо- нально-визвольної боротьби. Важливим  результатом першої  Російсь- кої революції для українців було скасування заборони української мови. Це було значною поступкою царського уряду, яка дала поштовх  до розвитку літератури  та преси.  З’явилася  перша  щоденна  українська

газета  «Громадська  думка»  (пізніше  «Рада») та окремі  місцеві  друко- вані органи.

В часи реакції  царизм, здійснюючи масові  жорстокі репресії  проти революціонерів, переслідував українські партії, пресу,  намагаючись зни- щити всі українські видання.  Однак більшість  з них, хоч і з труднощами продовжували існувати.  Значну роль в цьому відіграли  меценати-патріо- ти Е. Чикаленко  та В. Симиренко, які щедро виділяли гроші на підтримку української преси,  науки  та літератури. Продовжувала діяти  невелика кількість організацій — «Просвіта», Українське наукове товариство в Києві та ін. Поряд  з цим російські націоналістичні, чорносотенні і навіть лібе- ральні групи  та партії виступали  проти  українського національного руху. Єдиним табором  царизм, праві та ліберальні сили Росії намагалися його знищити, продовжуючи політику  русифікації України.

В Східній Україні з 1907 р. політичне життя занепадає, переходять  у підпілля політичні партії, практично зникли громади. Знову викорінюєть- ся українська мова в школах і вузах. Про необхідність її заборони відкри- то говорить царська  влада, особливо прем’єр-міністр П. Столипін.  За- боронялися всілякі культурницькі заходи,  навіть відзначення ювілею Тараса Шевченка, що викликало загальне  обурення  в Україні. Слабкіс- тю політичного керівництва в українському суспільстві скористалася російська ліберальна  партія  кадетів,  яка  на той  час нарощувала  свій вплив. У цих умовах діячі УРДП та інших політичних  груп у 1908 р. ство- рили ліберальне «Товариство українських поступовців» (ТУП), яке стояло на позиціях  конституційного парламентаризму і автономії  України  в складі Російської держави, захисту  декларованих Маніфестом 17 жов- тня 1905  р. прав українців, запровадження української мови  в освітніх закладах,  суді, адміністративному апараті. ТУП залишилася єдиною легальною  політичною організацією Східної України  до 1917 року.

Перша світова  війна, яка розпочалася в серпні  1914 р., була жорсто- ким винищенням народів в інтересах правлячих імперіалістичних кіл бага- тьох держав  світу.  Для України  вона  несла  нові  випробування. Україна залишалася  розділеною між  Росією  і Австрією, які  тепер  воювали  між собою.  В армії  цих країн  мобілізовувалися мільйони  українських грома- дян, які мусили  убивати  одне  одного  і гинути  за чужі їм інтереси. Війна викликала  в середовищі української інтелігенції Східної України  неодноз- начну реакцію. Частина інтелігенції закликала  захищатися від німців. Деякі організації УСДРП, зокрема катеринославська, випускали відозви з гасла- ми «Геть війну!», «Хай живе автономія  України!», вели антивоєнну пропа- ганду. Українські  емігранти утворили у Львові «Союз визволення України», до якого  входили В. Дорошенко, А. Жук, М. Меленевський, В. Залізняк  та ін. Союз проголосив своєю метою утворення самостійної української дер-

жави. Він вступив у контакт  з Німеччиною та іншими країнами  цього угру- повання,  щоб при їхній допомозі досягти незалежності. Така тактика була помилковою і використовувалася російськими великодержавними шовініс- тами для дискредитації самої ідеї незалежності України.

Царизм, скориставшись війною, почав забороняти українські видан- ня, книги, культурні  організації, арештовував і відправляв  у заслання українських діячів. Зазнав  переслідувань і був засланий  до Симбірська М. Грушевський. У ході  війни  практично було призупинено культурне життя Східної України. Київська  цензура,  спираючись на закони  військо- вого  часу, не пропускала статті  в газетах  українською мовою,  і навіть російською, якщо йшлося  про життя України.  Авторів багатьох  видань, у тому числі наукових,  далеких від політики, було заарештовано, відда- но під суд, хоча офіційно  заборони української преси  та літератури  не було.  А на початку  1917  р.  київська  адміністрація віддала  друкарням наказ нічого не приймати до друку українською мовою.  Царизм  посилю- вав наступ на Україну, намагаючись знищити саме поняття  «Україна».

У Західній  Україні  більшість  громадянства підтримувала Австро- Угорщину у війні проти  царської  Росії. 3 серпня  1914 р. у Львові украї- нськими партіями  був створений об’єднаний представницький орган

«Загальна  Українська  Рада» на чолі з К. Левицьким. Рада  закликала боротися за конституційну Австрію  проти  самодержавної Росії.  Неза- баром  вона висунула  ідею створення всеукраїнського військового лег- іону. Одразу виявили бажання вступити до нього 28 тис. національно свідомих юнаків. Однак під впливом поляків, яких лякала можливість формування українських військ,  австрійський уряд дозволив  створити лише підрозділ чисельністю 2,5 тис. чоловік.  Це з’єднання, яке пізніше отримало  назву Полк українських січових стрільців,  брало участь у боях в районі  Стрия,  обороняло від Тужоцький перевал  у Карпатах.  Однак бійці використовувалися урядом  Австро-Угорщини, як і наддніпрянські українці  царською Росією,  у братовбивчій війні в інтересах  своїх коло- ніальних імперій, а не українського національного руху.

З перших днів війни Галичина і Буковина  стали ареною великих битв, в яких війська  царської  Росії прорвали  австрійський фронт і окупували Галичину. Поразка Австрії мала тяжкі наслідки для Західної України. Новопризначений генерал-губернатор  Галичини  граф  О. Бобринський негайно  взявся  насаджувати російську мову  в усіх  адміністративних органах  та навчальних закладах.  Росіяни  та місцеві  москвофіли зайня- ли всі державні  посади.  Були закриті  всі організації «Просвіти», товари- ства, періодичні видання, бібліотеки, школи (польські  продовжували існувати). Відкривалися курси  російської мови  для вчителів,  друкува- лися підручники російською мовою.  Шляхом  терору і репресій царська

влада намагалася русифікувати місцеве  населення,  навернути  греко- католиків  до православ’я. Переслідувалася галицька інтелігенція, особ- ливо релігійна, як в цілому вся уніатська церква. Лише через розподільчі тюрми Львова вглиб Росії було переправлено 12 тис. в’язнів, серед них велику  кількість  греко-католицьких священиків. У вересні  1914  р.  ви- везли до монастирської тюрми у Суздаль митрополита Андрія Шептиць- кого. Проводилася «інвентаризація» — практично справжнє пограбуван- ня галицьких  банків,  монастирів, музеїв  та бібліотек.

Це було,  по суті, продовженням політики  царизму щодо  українсь- кого руху в Російській імперії.  Поряд з цим роздратована невдачами австрійська воєнщина, в свою  чергу,  значною  мірою  під впливом  по- ляків, почала репресії проти  українців,  звинувачуючи їх у таємних  сим- патіях до росіян і «зраді». Відступаючі австрійські і угорські війська  роз- почали терор  проти  українців: були розстріляні сотні  невинних  людей, тисячі  кинуто  в концтабори. Найсумнішою славою  серед  них користу- вався «Телергоф», де в жахливих  умовах  перебувало  30 тис.  чоловік  і де тисячі їх щорічно  гинули  від хвороб  і голоду.

Військові дії в Західній Україні проходили з перемінним успіхом. Війна  кілька  разів  прокотилася жорстоким валом  по всій  її території. Внаслідок затяжних  і тяжких  боїв там було зруйновано сотні сіл, десят- ки містечок, знищено 650 шкіл, близько  півмільйона житлових  і госпо- дарських  будинків, загинули  десятки  тисяч  мирних  жителів.  Масово гинули  від голоду  та епідемій  жінки,  діти, люди похилого віку. Десятки тисяч людей, рятуючись  від репресій, стали біженцями — без даху над головою, без допомоги, кинуті властями  і в Росії, і в Австрії напризво- ляще. Перша світова  війна поглибила трагедію  позбавленого держав- ності та роз’єднаного українського народу,  різко  погіршила його  і без того  гірку  долю.

Поразки австрійських, а згодом і російських військ  в Галичині,  не- стабільність  фронту,  величезні  людські  втрати  російської армії  приту- шили самовпевненість обох урядів, посилили активність українських політичних  кіл по обидва  боки  фронту.  У Російській імперії  відновили роботу українські кооперативи, книгарні, наукові  товариства; виходило кілька  газет.  Відновлювало і розширювало свою  діяльність  ТУП, прово- дячи агітацію  за конституційне правління в імперії та автономію України.

У травні 1915 р. у Відні зібралися галицькі  політичні діячі та віднови-

ли свій представницький орган  — Загальну  Українську  Раду. Вона по- чала сміливіше висувати  ідеї української державності: проголосила своєю  метою  незалежність Східної  України  після  очікуваної  поразки Росії, а також широкої автономії  для Галичини.  Проте подальші поступ- ки Відня полякам у Галичині підштовхнули її в 1916 р. до саморозпуску.

Надалі західноукраїнські інтереси  представляв галицький Клуб віденсь- кого  парламенту  на чолі з Євгеном  Петрушевичем.

Горе, кров,  сльози,  величезні  втрати,  ослаблення  у війні колоніаль- них імперій, під владою яких перебувала  Україна, робили  українців  де- далі заповзятливішими у досягненні своїх цілей, наближали  народні революційні виступи, боротьбу  за державність.

11.5. Духовне  життя  України  в XIX ст.

XIX століття  — період  високого розвитку української культури,  яку творили широкі  народні маси і патріотично налаштована  українська інтелігенція. Однак православна церква  України,  перейшовши під вла- ду Петербурга, уже не відігравала  значної  ролі в розвитку української культури.  Перехід  до Російської імперії  монастирських і церковних зе- мель у 1736 р. був ударом  по українській церкві,  підірвав  її матеріальні можливості. Особливо  боляче це відбилося  на становищі Києво-Моги- лянської  академії,  яка утримувалася за рахунок  виділених  їй земель.

Церковна  верхівка, її вплив на духовне життя народу значною мірою залежали  від митрополита. Враховуючи це, царизм  вів таку лінію, яка перешкоджала українцям обіймати  цю посаду.  З кінця XVIII до початку XX ст.  Київську  митрополичу кафедру  очолювали  переважно росіяни, які зовсім  не цікавилися життям  цього  краю.

Одночасно, починаючи з кінця XVIII ст., російський уряд і Петербурзь- ке православне керівництво значні зусилля спрямовують на навернен- ня уніатів  Правобережної України  в православну віру.  На землях,  що відійшли за поділами Польщі до Російської імперії,  створювалися російські православні школи,  як духовні,  так  і державні, пізніше  при- ватні, де навчання велося російською мовою  за російськими підручни- ками. Здійснювалися адміністративно-репресивні заходи,  насильниць- ке закриття уніатських церков, перетворення їх на православні. На початку XIX ст. на Правобережній Україні у православ’я перейшло 2300 церков,  і на кінець століття там залишилася невелика кількість  уніатських  парафій (із 5000 — близько  200), а їхні маєтності були конфісковані.

За часів Олександра І, який сам захоплювався католицизмом і ото- чив себе  польськими аристократами (А. Чарторийський та ін.),  стано- вище католиків  та уніатів значно  поліпшується. Але за Миколи  І знову починаються гоніння,  боротьба  за повне  викорінення греко-католиць- кої  церкви. У 1839  р. було  проголошено «Акт злуки»  уніатів  із право- славними, яким унія повністю  ліквідовувалася в межах Російської імперії. Цим самим  було вчинено  насильство над людьми,  які понад 200 років

належали до уніатської церкви і звикли вважати її своєю.  У XIX ст. росій- ська церква  вела вперту боротьбу  з проявами української національної самобутності: заборонялися і переслідувалися спроби  читати проповіді українською мовою,  будувати  церкви  в українському стилі  та ін. Свя- щеники  призначалися, а не обиралися, що часто вносило  відчуження  у відносини між  ними  і паствою. Це сприяло  поширенню сектантських течій.  Найбільшою  в Україні була секта  баптистів  (штундистів). Церква і поліція  переслідували їх до 1905 р., хоча це мало допомагало. Після революції  1905–1907 рр. вони легалізувалися.

Охолодження до церкви  серед  інтелігенції  наростало, починаючи від Г. Сковороди. Поширення в другій  половині  XIX ст.  революційних соціа- лістичних  ідей підривало  вплив релігії.  Ставало «модним» байдуже  став- лення до неї. Однак значна частина селян, робітників і ремісників залиша- лися вірними  своїй релігії.  Були спроби  перекласти на сучасну українську мову релігійні  книги, зокрема Біблію. Над цим працювали  Г. Квітка-Осно- в’яненко, М. Максимович, П. Куліш та інші. Однак Синод забороняв це ро- бити, і лише у 1906 р. були надруковані переклади Святого  Письма.

Початкова  освіта  в Східній  Україні  на початку  XIX ст. була в зане- паді. Поміщикам грамотні кріпосні були непотрібні, і вони не витрача- лися на утримання народних  шкіл. Держава  теж цим майже  не перей- малася. Переважна  більшість шкіл належала церквам  і місцевому населенню  (парафіяльні  школи).  Але з’явилися і повітові  школи,  ство- рювалися  також  школи  «кантоністів»  — для дітей солдат.  В середині XIX ст. у суспільстві розповсюджуються передові  ідеї. Прогресивні пе- дагоги М. Пирогов, а пізніше  — К. Ушинський порушують питання  про всенародну школу,  навчання  в якій велося б рідною  мовою.

Реформа  освіти  1864  р. дала значні  свободи  для створення шкіл різних  типів:  відомствами, духовенством, приватними особами, това- риствами. Програми пристосовувалися до місцевих  умов. До керівниц- тва школами  допускалися представники міського самоврядування та земств. Однак навчання велося лише російською мовою, особливо після валуєвського «указу» 1863  р. З 70-х років  XIX ст. у розвитку народної освіти  зростає роль земств, які організували широку  шкільну  мережу, дбали  про  вчительські  кадри,  виділяли  кошти  на утримання шкіл.  На початку XX ст. 84\% коштів на школи виділяли земства, 14\% — міністер- ство освіти,  2\% — духовне відомство. У 1837 р. в Східній Україні існу- вало 17 тис.  початкових шкіл.  Проте  вони  охоплювали  лише  третину дітей. Не всі діти селян і робітників відвідували школи через скрутне матеріальне  становище. Тому рівень  грамотності трудящих,  особливо селян, був низьким. Наприкінці 90-х років у різних  губерніях  України відсоток письменних коливався  від 15,5 до 27,9.

Серед початкових шкіл окреме  місце належить недільним  школам,  які з’являються у зв’язку із загальним визвольним рухом кінця 50 — початку

60-х років. Учнями були і діти, і дорослі.  Учителями були студенти, вчителі гімназій, професори університету. Школи  мали добродійний характер,  — учителі зарплати  не отримували. Царизм  закрив  ці школи  у 1862  р. Се- редня освіта у кінці XVIII ст. була зосереджена в головних  народних  учили- щах, програма яких відповідала нижчим класам пізніших гімназій. Поряд з ними в губернських містах існували приватні пансіони. У 1804 р. заснову- ються гімназії  з чотирирічним навчанням,  а в 1828 — з семирічним.

З 1849 р. у зв’язку з революційними подіями  царський уряд почав обмежувати вступ бажаючих до гімназій, намагаючись зробити це при- вілеєм  «вищих» соціальних  груп  суспільства. В кінці  XIX ст.  внаслідок певних змін, що відбулися  в Російській імперії,  вже існували гімназії, прогімназії з вивченням  латинської і грецької мов та реальні училища, де переважали природничі науки.  Поряд  з державними існували  при- ватні гімназії, а також ліцеї, духовні семінарії, переважно для дітей свя- щеників, кадетські корпуси — для синів військових чинів, середні  фель- дшерські, комерційні, сільськогосподарські, музичні школи. Всі вони давали право вступу  до вузів.

Першим  університетом був Харківський (1805 р.), другим  — Київсь- кий  (1834  р.),  третім  — Новоросійський (1864  р.).  Протягом XIX ст. зі стін цих закладів вийшло багато вчених в усіх галузях науки. З 60-х років в середовищі студентства починає  переважати демократична молодь, серед якої ширилися революційні та національно-визвольні ідеї. У 1863 р. університетам надається широка  автономія, яка була скасована у 1883 р. В середині 90-х років  у них навчалося  понад  4 тис.  студентів.  У Києві існувала Духовна  академія  (колишня Києво-Могилянська).

Поряд  з цим у другій  половині  XIX ст. було відкрито низку  вузів  — технологічний, ветеринарний — в Харкові,  політехнічні  — у Києві  та Одесі,  гірничий — в Катеринославі, Вищі  жіночі  курси  — в Києві,  Хар- кові та Одесі.  Близькими до вузів були ліцеї — в Одесі й Ніжині.  В цих вузах викладання  велося  російською мовою,  за винятком періоду  ре- волюції (1905–1907 рр.).

У вищих навчальних закладах,  переважно в університетах, а також

спеціальних вузах досить  плідно розвивалася наука. Значну роль у на- лагодженні обміну  інформацією між ученими,  координації творчих  по- шуків  відігравали численні  наукові  товариства, які  виникли  в 70–90-х роках:  Харківське, Київське та Одеське  товариства дослідників приро- ди, Харківське математичне товариство, Київське  фізико-математичне та історичне товариства Нестора-літописця, історико-філологічні товари- ства при  університетах та ін. Усі вони  видавали  свої  періодичні органи,

доступні і цікаві науковцям та широкій громадськості. У вузах працювали талановиті  вчені з різних галузей  науки: математики — О. Ляпунов,  В. Ім- шенецький (Харків),  В. Єрмаков  (Київ),  Є. Сабінін,  С. Ярошенко (Оде- са);  фізики  — М. Умов  (Одеса),  М. Авенаріус  (Київ),  М. Пильчиков (Харків);  хімії — М. Бекетов  (Харків),  М. Каяндер,  Я. Михайленко (Київ); геології  — К. Феофілактов (Київ);  топографії — А. Краснов, Н. Борисяк, І. Леваковський (Харків),  П. Броунов  (Київ);  біології  — І. Мечніков  (Оде- са),  О. Ковалевський (Київ);  медицини — Ю. Шимановський, В. Підви- соцький (Київ);  економічної науки  — С. Подолинський, М. Зібер  (Київ).

Значних змін зазнала мала історична  наука, досягнення якої пов’язані з блискучою плеядою  учених — М. Костомарова, В. Антоновича,  М. Дра- гоманова, Д. Багалія,  Д. Яворницького, О. Лазаревського, О. Єфименка. Вершиною української історичної науки був науковий  доробок академіка Михайла  Грушевського. Плідно  розвивалися мовознавство, літературоз- навство,  фольклористика і етнографія, юридичні  науки,  філософія.

Українська художня література,  розвиваючись в складних  суспільно- політичних  умовах,  досягла  високого рівня розвитку, її зростання знач- ною  мірою  зумовлювалося впливом  геніальної  творчості  Т. Шевченка, демократичних, революційних і національно-визвольних ідей. Високої зрілості досягають всі її жанри — проза, поезія, драматургія, публіцистика тощо.  Визначні  досягнення української літератури  пов’язані з іменами І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, Л. Глібова, М. Вов- чка,  С. Руданського, І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, П. Грабовського, І. Манжури, М. Коцюбинського, Л. Українки, Б. Грінченка, П. Куліша, В. Са- мійленка, О. Кониського, О. Пчілки, В. Винниченка та багатьох  інших.

Високого рівня розвитку досягли  українська драматургія і театр. Цьому сприяли  подвижницька творча діяльність видатних письменників і майстрів сцени.  Українська  драматургія спиралася на давні традиції, творчість  І. Котляревського та Т. Шевченка. Особливістю розвитку було те, що провідні  драматурги водночас  були і організаторами, і керівни- ками театральних труп. У другій половині XIX ст. українська драматургія збагатилася десятками п’єс, багато з яких мали значну суспільно-куль- турну та художню цінність.  Це драматургічна спадщина М. Кропивниць- кого,  М. Старицького, І. Карпенка-Карого (Тобілевича)  та інших. Україн- ський  драматичний театр був, по суті, під забороною і все ж боровся  і діяв.  Своєю  творчою  діяльністю,  умінням  бути  близькими народним масам характеризувалися як аматорські трупи, так і професійні театри. Першу професійну українську трупу створив  у 1882 р. М. Кропивниць- кий. Підготовку музичних  та вокальних  сил трупи здійснював видатний український композитор Микола  Лисенко.

Як і театральна  творчість,  українська музика  розвивалася в умовах репресій і переслідувань. Великим  надбанням  українського мистецтва

є  творчість  композиторів С. Гулака-Артемовського, П. Ніщинського, П. Сокальського. Цілу епоху  в музичному житті  України  становить творчість М. Лисенка, великого українського композитора, який став ос- новоположником української класичної  музики.

У XIX ст. відбувається подальший розвиток образотворчого мистецтва і архітектури. В українському живописі чітко окреслилися всі жанри, і багато українських майстрів оволоділи  ними.  Щирою любов’ю  до українського народу, його історії, побуту пройнята  творчість  Л. Жемчужнікова, І. Соколо- ва, К. Трутовського. Визначними майстрами побутового та інших жанрів були академік  М. Пимоненко, С. Кишинівський, Г. Ладиженський та інші.

Українська  тема посідала чільне місце в творчості  І. Рєпіна. Визнач- ним явищем  українського історичного жанру стало його грандіозне полотно «Запорожці пишуть листа турецькому султану». До теми героїч- ної історії  українського козацтва  вдавалися  С. Васильківський, О. Сла- стіон,  О. Мурашка  та інші.

Швидкий розвиток промисловості і сільського господарства, зрос-

тання старих  міст і поява нових сприяли  прогресу будівельної  техніки, появі  нових  матеріалів  і конструкцій. В архітектурі  переважала  суміш різних стилів. Визначними будівлями прикрасилися: Київ — міська дума (арх. О. Шілле), готель «Континенталь», Політехнічний інститут, Перша гімна- зія (арх.  В. Шретте), Володимирський собор  (арх.  І. Штром, П. Спарро, О. Беретті); Харків — приміщення комерційного училища, земельного банку (арх. О. Бекетов); Одеса  — оперний театр (арх. Ф. Фельнер, Г. Гельмер), нова біржа (арх. О. Бернардацці).

Пореформений період розвитку України (до 1917 р.) характеризував- ся перш за все бурхливим  зростанням економіки. Завдяки  новим  євро- пейським технологіям вона перетворилася на один  із найбільш  еконо- мічно розвинутих регіонів Російської імперії і Європи.  Суспільно-політичне життя України характеризувалось посиленням ролі інтелігенції, її діяльн- істю  в напрямі  здійсненню національного відродження, піднесенню на- ціональної самосвідомості мас, їх політичної активності. Її активність знач- ною мірою  сприяла  широкому розвитку української культури,  вражаючі здобутки якої  дозволяють говорити про XIX ст. як про класичну  добу в розвитку українського мистецтва, літератури  та науки.

Зросло  й значення робітничого класу, який відіграв  значну роль у революції  1905–1907 рр., в ослабленні  самодержавства, промислово- му перевороті, розвитку могутньої індустрії  Сходу і Півдня України.  Та попри  все найчисельнішою соціальною групою  суспільства залишало- ся селянство, в своїй  більшості  бідне,  безземельне чи малоземельне. Це вело до посилення його  радикалізму та революційності, було осно- вою майбутніх  революцій і війн.