Експериментальна психологія в схемах і таблицях - Навчальний посібник (Горбунова В.В.)

Додатки

Експерименти в загальній психології та психофізіології Експериментальні дослідження психофізіологічних  функцій Умовнорефлекторне дослідження ролі різних відділів внутрішнього

вуха у слуховому сприйманні

за Гальперин С. И., Татарский А. Э. Методики исследования высшей нерв- ной  деятельности человека и животных. Учебн.  пособие для  студен- тов биол. специальностей ун-тов. — М.: Высшая школа, 1973. — 444 с. С. І. Гальперін та А. Е. Татарський описують експерименти Л. Андрєєва,

які ставили на меті вивчення ролі різних відділів внутрішнього вуха собак у

слуховому сприйманні. У піддослідної собаки попередньо вироблялись умов- ні харчові рефлекси на чисті тони (від 50 гц та вище до верхньої межі слуху

14000–26000 гц) та інші шуми, зокрема звук метроному. Після чого проводи- лася операція з повного руйнування завитка одного вуха. В результаті пору- шується сприйняття локалізації звуку, хоча його гострота, а також харчові умовні рефлекси не змінюються. Далі поступово руйнують Кортієв орган на іншій стороні. Внаслідок такої операції спостерігається повна глухота в пер- ші 2–3 дні. Слух частково відновлюється протягом 2–3 місяців, однак стає не- можливим сприймання окремих тонів. Якщо Кортієв орган ушкоджено ближ- че до верхівки завитка — випадають тони з низькою частотою, якщо ушкод- ження локалізовано ближче до основи — випадають високі тони. Шумові ж подразники зберігають здатність викликати умовні рефлекси незалежно від місця ушкодження завитка.

Експериментальні дослідження пізнавальної сфери

Запам’ятовування завершених і незавершених дій

за Левин К. Динамическая психология: Избранные труды. — М.: Смысл,

2001. — 572 с.

Б. В. Зейгарник вивчала особливості запам’ятовування завершених та незавершених дій. Експерименти проводились в Берлінському університеті. Загальна вибірка — 164 особи віком від 13 до 65 років. Експерименти прово- дились з кожним учасником індивідуально.

Учасникам пропонувалося виконати серію завдань (18–22), половину з яких не давали довести до завершення. В інструкції зазначалося, що усі завдання слід

 

виконувати із максимальною швидкістю та якістю. По завершенню експеримен- ту учасники писали самозвіт, в якому мали описати свої переживання пов’язані із роботою, перерахувати завдання, які вони виконували, а також описати ці завдан- ня як цікаві чи нецікаві, приємні чи неприємні для виконання. Окрім того реєс- трувалися усі спонтанні реакції учасників під час виконання завдань.

Завершені та незавершені завдання давалися у випадковій послідовності і були різними за змістом: записати вірш, виліпити з пластиліну тваринку, проколоти дірочки у картоні, нанизати намистинки тощо. Одним учасникам давали змогу завершити одні завдання, а іншим інші.

У результаті було встановлено, що краще запам’ятовуються завдання, завершити які немає можливості. Учасники не лише краще пригадували такі завдання, а й називали їх першими у переліку. З незавершеними завданнями були переважно пов’язані негативні емоції: бажання продовжувати роботу, незадоволення, що збили із завдання тощо.

Особливості пригадування подій

за Хок  Р. 40 исследований, которые потрясли психологию. Секреты выдающихся экспериментов. — СПб.: Прайм-Еврознак, 2003. — 416 с. Е. Лофтус досліджувала особливості пригадування подій залежно від

формулювання питань. У експерименті взяли участь 150 студентів універси-

тету, які не були повідомлені про реальну мету дослідження.

Усім учасникам продемонстрували відеофільм про автомобільну аварію, в якій зіткнулися 5 машин. Причиною аварії було те, що водій однієї з машин (А) не помітив стоп-сигнал. Після демонстрації учасники отримали опитувальники по 10 питань в кожному. Для однієї половини учасників (група А) перше питан- ня було сформульовано так: «Як швидко рухалась машина А, коли вона проїз- дила стоп-сигнал?», для іншої (група В) — так: «Як швидко їхала машина А, ко- ли вона звернула направо?». Інші питання були відволікаючими і не цікавили дослідника, окрім останнього: «Чи бачили Ви стоп-сигнал для машини А?».

Фільм демонструвався учасникам у невеликих групах по 20–30 осіб. Опитувальник роздавався відразу після перегляду відеофільму, кожен учас- ник відповідав в окремому приміщенні, до заповнення опитувальника учасни- ки не контактували між собою і не мали змоги поділитись враженнями.

У результаті цього та серії схожих експериментів були отримані значи- мі результати про те, що попередня інформація (про наявність стоп-сигнала) спрацьовує як установка: 53\% учасників групи А відповіли, що бачили стоп- сигнал, тоді як лише 35\% учасників групи В відповіли, що бачили його в переглянутій стрічці.

 

Результати цих  досліджень часто використовуються у  кримінальній практиці.

Мислене тренування

за Готтсданкер Ф. Основы  психологического эксперимента: Учеб. по- собие / пер. с англ. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. — 464 с.

Д. Пратер — психолог академії військових сил Америки, висунув гіпо-

тезу про те, що при виконанні звичайних тренувальних програм в уяві — мис- лено, у курсантів покращаться навички по виконанню посадки літака Т–37. В експерименті взяло участь 23 курсанти, відібраних випадковим чином. Всі во- ни були не достатньо досвідченими, тобто мали незначний досвід польотів як на реальних машинах, так і роботи на тренажерах.

Учасники контрольної групи В (10 осіб) проходили тренування в тради- ційному режимі. Учасники експериментальної групи А (13 осіб) здійснювали ще і мислені тренування: чотири рази за період навчання, курсанти поміщали- ся в макет кабіни літака, через навушники їх подавалася детальна інформація про виконання всіх необхідних операцій щодо посадки літака, учасники мали в усіх деталях представляти собі процес посадки. Кожне з мислених тренувань тривало 11–15 хвилин і здійснювалося після четвертого, п’ятого, шостого і сьомого вилетів.

Після проведення експерименту вміння курсантів саджати літак оціню- валось експертами за семибальною шкалою, окремо за знання операцій (на- скільки добре розумів курсант, що саме має роботи) і за техніку їх виконання (успішність виконання операцій).

В результаті експерименту гіпотеза підтвердилася: мислене тренуван- ня покращує навички садіння літака. Середній бал за знання операцій учас- ників групи А — 4,53, за техніку — 4,26; учасників групи В — 4,21 і 3,89 відповідно.

Експериментальні дослідження емоційно-вольової сфери  та по- ведінкових реакцій

Експеримент з лялькою Бобо

за Хок Р. 40 исследований, которые потрясли психологию. Секреты выдающихся экспериментов. — СПб.: Прайм-Еврознак, 2003. — 416 с.

В експерименті, проведеному А. Бандурою і колегами, вивчалися особли-

вості імітації моделей агресивної поведінки дорослих дітьми. Дітям (3–5-річним хлопчикам та дівчаткам із дитячого садочка при Стенфордському університеті,

 

які були розподілені у групи випадковим чином) демонстрували агресивне став- лення дорослих до великої іграшки Бобо — ляльки схожої на людину. Ляльку били у різні місця, штовхали, сідали верхи тощо. Агресивна поведінка демонс- трувалась у різний спосіб: одні діти безпосередньо спостерігали агресивну по- ведінку дорослих; інші — у відеозапису; треті — дивилися мультфільм «Кіт Герман», у якому агресивна поведінка демонструвалася по відношенню до мультиплікаційної ляльки Бобо. Дітям із контрольної групи агресивна поведін- ка не демонструвалась. Після перегляду дітей запрошували у кімнату обладна- ну дзеркалом Геззела, де було багато іграшок, серед яких і лялька Бобо.

Експериментаторів цікавили особливості імітаційної поведінки дітей за- лежно від способу демонстрації агресії, також порівнювалися результати хлопчиків та дівчаток.

Ляльки підбиралися відповідно до зросту та фізичної сили дітей і дорос- лих: лялька, з якою гралися діти, була 3 фути заввишки; та, до якої демонстру- валася агресія дорослими — 5 футів. Дітей усіх груп перед початком гри із лялькою навмисне роздратували: дали погратися з цікавими іграшками, які через деякий час забрали.

Основними результатами експерименту стали надійні показники того, що діти, які бачать демонстрацію агресивної поведінки, — наслідують її, при- чому не має значення спосіб, у який агресія демонструється. Хлопчики за всіх умов поводяться агресивніше, ніж дівчатка, з більшим запалом б’ють та штов- хають ляльку.

Сприймання руху та почуття рівноваги

за Гудвин Дж. Исследование в психологии: методы и планирование. — СПб: Питер, 2004. — 558 с.

Д. Ли та Е. Аронсон досліджували особливості відчуття руху та почуття

рівноваги у дітей віком 14–16 місяців. В експерименті взяли участь сім малю- ків, з трьома експеримент було припинено з причини сильного стресу. Діти по черзі поміщалися у спеціальний апарат — кімнату з рухомою стелею та стіна- ми. Дослідники припускали, що рух кімнати вперед (на дитину) або назад (від дитини) викличе «оптичний ефект руху» і дитина буде сприймати простір як в ситуації, коли вона рухає головою (рухається) вперед або назад. В результа- ті, якщо кімната рухатиметься на дитину або від неї, — то вона нахилиться або впаде вперед чи назад відповідно.

Кожна дитина брала участь у серії з 20 впливів (змін простору). Кожен нас- тупний вплив був протилежним попередньому: вперед-назад / назад-вперед. Для двох дітей серія починалася з руху кімнати вперед, для двох інших — назад.

 

Втрата рівноваги дітьми у прогнозованому напрямку реєструвалася у 82 \% випадків. Було виділено три види втрати рівноваги: качання (26 \% спроб); хитання (23 \% проб) та падіння (33 \% проб).

Експериментальні дослідження особистості

Когнітивний дисонанс

за Хок Р. 40 исследований, которые потрясли психологию. Секреты выдающихся  экспериментов.  —  СПб.: Прайм-Еврознак,  2003.  —

416 с.

Л. Фестенгер та Дж. Карлсміт досліджували особливості поведінки лю- дей в ситуації, коли вони вимушені говорити та робити не те, що думають — в ситуації когнітивного дисонансу. 70 студентам факультету психології було запропоновано взяти участь у дослідженні ефективності діяльності людини. Справжня мета експерименту не повідомлялася.

Учасники експерименту мали виконувати нудну монотонну і нецікаву роботу: спочатку вони протягом перших 30 хвилин мали однією рукою перек- ладати котушки з таці на стіл, протягом наступних 30 хвилин — повертати на чверть оберту фішки. Потому усіх учасників випадковим чином розподілили на три групи. Учасників контрольної групи відразу по завершенню виконання завдань опитували про їх ставлення до діяльності та емоційний стан. З учас- никами двох інших груп дослідник проводив індивідуальні бесіди. Він пояс- нював учасникам, що в експерименті задіяно дві групи: студентам групи А, до якої належить і співбесідник попередньо не повідомляють про характер зав- дання, тоді як зі студентами групи Б проводиться попередня бесіда, в якій один із аспірантів розповідає яку діяльність і як треба виконувати. Наголошу- валося, що учасники групи Б інформовані про майбутню діяльність як про ці- каву і захопливу. Потому експериментатор повідомляв, що аспірант, який ін- формує студентів групи Б, не зміг сьогодні прийти і просив кожного з учасни- ків взяти його функції на себе. Студентам однієї групи така робота оплачува- лася у розмірі $1, іншої — $20.

Після завершення роботи студенти відповідали на питання опитувальни- ка: чи корисною, цікавою та важливою була для них робота з перекладання котушок та повертання фішок.

В результаті було встановлено, що студентам, яким заплатили по $1 робота сподобалася набагато більше, ніж студентам, яким платили по $20 і студентам, яким взагалі не потрібно було брехати (учасникам контрольної групи).

 

Надання допомоги в ситуації дефіциту часу

за Хекхаузен Х. Мотивация и деятельность. — СПб: Питер, 2003. —

860 с.

В дослідженні Дж. Дарлі і С. Бетсона перевірялися гіпотези про те, що в ситуації дефіциту часу люди схильні забувати про співчуття та допомогу ін- шим; якщо ж людина занурена у релігійні міркування, то навіть за умови де- фіциту часу вона надасть допомогу іншим.

В експерименті взяли участь близько 50 студентів-теологів, які (кожен окремо) отримали завдання підготувати 3–5-хвилинну доповідь для радіот- рансляції. Учасників рандомізували у дві групи. Студенти однієї з груп мали готувати доповідь за мотивами причті про доброго самаритянина, іншої — про можливості професійної діяльності священнослужителя, не пов’язані з виконання функцій духовного наставництва. При підготовці докладу учасни- ки кожної з груп були випадковим чином поділені на три підгрупи за умова- ми дефіциту часу, які для них створювались (сильний, помірний дефіцит часу та відсутність дефіциту часу).

По дорозі на запис власної доповіді кожен із учасників експерименту зустрічав людину, яка лежала на дорозі в жалюгідному стані. Виявилося, що студенти, які готували доповідь на нейтральну тему частіше прямували своєю дорогою і відмовляли у допомозі нещасному, ніж студенти, які готували до- повідь з лейтмотивом допомоги. Також була встановлена залежність і між де- фіцитом часу та наданням допомоги: в ситуації дефіциту часу допомога нада- валася набагато частіше.

Експерименти у віковій психології

Експериментальний розв’язок питання ролі спадковості та середовища  у формуванні людини

Дослідження близнюків

за Хок Р. 40 исследований, которые потрясли психологию. Секреты выдающихся экспериментов. — СПб.: Прайм-Еврознак, 2003. — 416 с. Т. Бошарт з колегами зацікавився питаннями співвідношення соціальних

та спадкових факторів у розвитку особистості. Для проведення дослідження

(варіанту експерименту) вчені відшукали 56 пар монозиготних близнюків із США та семи інших країн, які були розлучені у ранньому дитинстві і вихо- вувалися у різних умовах. У якості контрольної групи до дослідження були залучені пари близнюків, які виховувалися разом. Дослідники планували

 

вивчити якомога більше особистісних рис та характеристик, їх цікавило чи бу- дуть різнитися розлучені близнюки за параметрами фізіологічного розвитку, інтелекту, особистісних характеристик, соціальних установок та інтересів. Припущення, яке заклали в основу дослідження полягало у тому, що близню- ки, які жили разом мали бути більш схожими за усіма характеристиками ніж близнюки, які були розлучені у дитинстві.

За тиждень перебування у Центрі дослідження близнюків та всиновлен- ня Мініаполісу кожен із учасників провів 50 годин за тестуваннями та опиту- ваннями. Учасники обох груп відповідали на питання 4 методик з вивчення особистісних рис, 3 — з вивчення професійних здібностей та 2 тестів інтелек- ту; до того ж досліджувалися фізіологічні показники, такі як хвильова актив- ність мозку, кров’яний тиск та пульс.

Базова гіпотеза дослідження була спростована, в результаті кореляцій- ного аналізу були отримані значимі результати, які свідчили про те, що істот- них відмінностей за усіма досліджуваними характеристиками немає як у па- рах розлучених близнюків, так і у парах близнюків що виховувалися разом.

Негативний вплив на розвиток дитини

за Анастази А. Дифференциальная психология. Индивидуальные и групповые различия в поведении / Пер с англ. — М.: Апрель Пресс, ЭКС- МО-Пресс, 2001. — 752 с.

В експериментальному дослідженні В. Деніса вивчалися наслідки нега-

тивного впливу на розвиток дітей. Дослідника цікавило питання чи може

«обмеження досвіду» (відносна сенсорна ізоляція) вплинути на розвиток не- мовляти. В експерименті брали участь дві новонароджені дівчинки, для яких було створено спеціальні умови у власному будинку.

7 місяців стимуляція і активність дітей були обмежені: вони не могли сі- дати та вставати, також були зведені до мінімуму можливості маніпуляції з предметами. Експериментатори не спілкувались з дітьми, якщо не рахувати фізичних контактів та кількох тестів проведених за цей час, вони не демонс- трували жодних емоцій: не посміхались, не засмучувались, не розмовляли і не грали з дівчатками. Також діти не бачили і не чули одне одного, вони були розділені непрозорим екраном. Через сім місяців обмеження на моторну ак- тивність та спілкування були поступово зняті.

Протягом усього експерименту дослідники порівнювали розвиток дівчаток із віковими нормами на основі тестування та систематизованого спостереження.

За результатами проведеного експерименту було встановлено, що функції перших 7 місяців у дівчаток з’явилися без суттєвої затримки, це фіксація об’єктів,

 

повертання голови, захват предметів, спостереження за своїми руками тощо. Що стосується реакцій, які зазвичай з’являються по досягненні семимісячно- го віку, — вони з’являлися з суттєвою затримкою.

Експериментальні дослідження фізичного, когнітивного, емоційного та мовного розвитку

Дослідження умовних рефлексів плода

за Изучение развития и поведения детей / Под ред. Л. П. Липситта и

Ч. К. Спайкера. — М.: «Просвещение»,  1966. — 324 с.

Д. Спелт був одним із перших, хто спробував виробити умовний рефлекс у плода, який знаходиться в утробі матері. Дослідник вивчав реакції 16 плодів (від 7 до 9 місяців внутрішньоутробного життя). В пілотажному дослідженні було з’ясовано, що плоди реагували на різкі голосні звуки рухами та поштов- хами. Для реєстрації рухів плода використовувався чутливий барабанчик, що кріпився до живота матері: мінімальні рухи викликали постукування.

У якості безумовного стимулу (БС) застосовувався різкий голосний звук брязкальця, в якості умовного стимулу (УС) — вібротактильне подразнення (рит- мічне постукування по животу матерів). Паралельно досліджувалися реакції пло- дів (16 плодів з ідентичними характеристиками) на окреме вібротактильне под- разнення. Також у експерименті брали участь невагітні жінки та жінки на ранніх стадіях вагітності (3–5 місяців внутрішньоутробного розвитку плода), у яких, од- нак, не було зареєстровано реакцій, які б викликали постукування барабанчика.

У результаті експерименту було встановлено, що 15 парних подразнень (БС+УС) достатньо для того, щоб плід почав рухатись у відповідь лише на од- не тактильне подразнення (УС). Ці реакції тривали від 5 до 18 днів після за- вершення експерименту.

Порівняння об’єктів, представлених іменами

за Фрумкина Р. М. Психолингвистика: Учеб. для студ. высш. учеб. заве- дений. — М.: Издательство «Академия», 2001. — 320 с.

Дж. Брунер досліджував особливості розвитку дитячого мислення та

мовлення. В одній із серії експериментів автор перевіряв припущення про те, що чим старша дитина, тим частіше вона об’єднує слова на основі функцій об’єктів, які вони номінують. У експерименті взяли участь 5 груп дітей віком від 5 до 15 років по десять осіб в кожній (І група — діти віком 5–6 років; ІІ —

7–8; ІІІ — 9–10; ІV — 11–12; V — 13–15). Також усі завдання виконували студенти-першокурсники. Кожна дитина мала навички читання.

 

Кожен із учасників експерименту мав виконати серію завдань на порів- няння об’єктів. Наприклад спочатку демонструвалися дві картки, на яких були написані слова «банан» та «персик»; потім просили відповісти на такі питання: «Чим схожі банан та персик?» та «Чим відмінні банан та персик?». Потому до карток додавалася ще одна із написом «картопля» і досліджува- них просили порівняти вже три об’єкти і так далі. Послідовність, в якій пред’являлися картки (всього 9) була ретельно сконструйована: між об’єкта- ми означеними на перших двох картках була найменша різниця, потім вона зростала. Наприклад: банан, персик, картопля, м’ясо, молоко, вода, повітря, бактерія, камінь.

Результати отримані дослідником були доволі цікавими та неординар- ними. По-перше, підтвердилася базова гіпотеза: з віком діти частіше по- рівнюють слова на основі функцій об’єктів, які вони номінують. По-друге, встановлено, що діти не обов’язково вказують на стандартний спосіб ви- користання об’єкта. Так, починаючи з дев’ятирічного віку діти не стільки вказували на усталену функцію об’єкта, скільки на те, що саме вони можуть з ним роботи. Окрім функціональної схожості діти порівнюють слова- номінанти об’єктів за схожістю перцептивною (колір, форма, розташування у просторі), власним емоційним ставленням до об’єкта, підводять їх під за- гальну категорію («обидва фрукти») та просто вказують на схожість чи від- мінність не пояснюючи їх.

Експериментальні дослідження психосоціального розвитку

Дитячий плач

за Готтсданкер Ф. Основы  психологического эксперимента: Учеб. по- собие / пер с англ. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. — 464 с.

Д. Фланер та Р. Кернс досліджували емоційні реакції дитини у відпо-

відь на нетривалу розлуку з матір’ю. Дослідників цікавив такий факт: чи пла- че дитина тому, що від неї йде мати, чи такі самі реакції будуть виникати і коли від неї піде інша людина, з якою дитина провела певний час. В експе- рименті взяли участь 30 дітей: 15 — віком до 12 місяців і 15 — віком 12–14 місяців.

Експериментальна ситуація полягала у тому, що в кімнаті поряд із ди- тиною одночасно знаходились мати та асистентка дослідника. Жінки залиша- ли приміщення по одній і були відсутні по 60 с. Для різних дітей застосовува- лися різні варіанти чергування умов: мати залишає кімнату (М) — асистентка залишає кімнату (А): АМАМ, АММА, МААМ, МАМА. Поведінка дитини

 

записувалася на плівку. Інтенсивність та тривалість плачу оцінювалася екс- пертами за 12-бальною шкалою. Експерти не знали хто мати чи асистентка в кожному конкретному випадку залишають кімнату. Жодного разу дитина не залишалася одна в кімнаті для того, щоб проконтролювати той факт, що реак- ції дитини пов’язані саме з тим, що хтось облишає кімнату, а не з тим, що во- на залишається сама.

Результати дослідження показали, що істотні відмінності в реакціях на розлуку з матір’ю чи іншою людиною відсутні у дітей до 12 місяців, тоді як діти 12–14 місяців гостріше реагують (оцінка 11,67) на відсутність матері, ніж на відсутність іншої людини (оцінка 8,27).

Контроль за ситуацією

за Хок  Р. 40 исследований, которые потрясли психологию. Секре- ты выдающихся экспериментов. — СПб.: Прайм-Еврознак, 2003. —

416 с.

Е. Ланджер та Дж. Родін цікавило питання: чи впливає на самопочуття та здоров’я людини похилого віку можливість контролювати ситуацію. Експе- римент проводився у Арден Хауз (штат Коннектикут) — гарно обладнаному будинку для людей похилого віку. Усі мешканці будинку мали схожі фізичні та психічні показники, соціоекономічне становище. У експерименті брали участь мешканці 4-го поверху — 8 чоловіків та 39 жінок (група А) та мешкан- ці другого поверху — 9 чоловіків і 35 жінок (група Б). Вік учасників — від 65 до 90 років.

Учасникам групи А директор будинку повідомив, що вони можуть са- мі планувати свій час. Зокрема, учасникам запропонували обладнати кімна- ту на свій смак, дозволили самостійно обирати час зустрічей з рідними та час перегляду кінофільмів і новин. Також їм подарували невеличкі подарун- ки від адміністрації закладу — кімнатні рослини. Учасники могли самостій- но вирішувати приймати такий подарунок чи ні, могли вибрати рослину, яка сподобалася найбільше, до того ж вони самі мали піклуватися про рослини. Учасників групи Б директор також ознайомив із умовами проживання у бу- динку: кімнати мають стандартний набір меблів та зручностей, час відвідин родичів та перегляду телевізійних передач визначається розпорядком закла- ду і відповідає режиму. Також усім учасникам групи Б були роздані кімнат- ні рослини, із поясненням, що це подарунки від закладу, за якими будуть доглядати працівники.

В результаті 3 тижневого експерименту виявилося, що учасники групи

А почували себе більш радісними та щасливими, ніж до експерименту,

 

виглядали бадьорішими; реєструвалося покращення фізичного та психічного стану; вони частіше відвідували інших мешканців та розмовляли з персоналом будинку. У учасників групи Б таких відмінностей не виявилося.

Експерименти у соціальній психології Експериментальне вивчення міжгрупових стосунків Дослідження міжгрупової кооперації і конфлікту

за Агеев В. С. Психология межгрупповых отношений. — М.: Изд-во МГУ,

1983. — 144 с.

Серія експериментів М. Шерифа була присвячена дослідженню фено- менів міжгрупової кооперації та конфліктної взаємодії. Учасниками експе- рименту стали хлопчики-підлітки 11 років, які відпочивали в одному з літніх таборів Каліфорнії. Автор припускав, що міжгрупова диференціація на основі конкуренції має призвести до конфліктної взаємодії, тоді як виконання спільної діяльності навпаки стимулюватиме кооперативну поведінку.

Дослідження здійснювалося у чотири етапи. На першому етапі, після за- їзду дітей у табір, була організована загальнотабірна діяльність, в ході якої хлопці могли вільно зав’язувати дружні стосунки (для двох експерименталь- них груп). На другому етапі усі хлопчики були розділені на дві групи таким чином, що тих, хто попередньо товаришував розділили у різні групи (загони); на цьому етапі внутрішньотабірне життя організовувалось для кожного заго- ну окремо, серед дітей виникали нові стосунки та прив’язаності. Третій етап характеризувався великою кількістю змагань між загонами, які ініціювала ад- міністрація закладу. Особливістю цих змагань було те, що один із загонів був однозначним переможцем, а інший — переможеним. На четвертому етапі штучно створювались труднощі, які могли бути вирішені лише усіма дітьми разом (пошкодження водопроводу; поломка автомобілю, що привозить прові- ант). Четвертий етап вводився лише для двох груп, учасники яких, на відміну від учасників інших двох груп приїздили у табір окремо і відразу були поділе- ні на два загони.

Базова гіпотеза була підтверджена: міжгрупове суперництво призводить до конфліктної взаємодії, проявів агресії та виникненню негативних стереоти- пів (образи, прізвиська тощо) незважаючи на попередній досвід дружнього спілкування; тоді як потреби спільної діяльності знову повертають стосунки у русло кооперації та дружнього спілкування.

 

Міжгрупове сприймання та взаємодія в умовах змагання

за Агеев В. С. Психология межгрупповых отношений. — М.: Изд-во МГУ,

1983. — 144 с.

В експерименті проведеному В. С. Агєєвим досліджувалися особливості міжгрупової взаємодії та сприймання в умовах змагання (конкуренції) в сту- дентських групах.

В експерименті взяли участь студенти 12 груп (всього 311 осіб) одного з технічних ВНЗ Москви. В кожній з серій брали участь три групи — дві експе- риментальні (А, Б) і одна контрольна (В). Студенти кожної з груп здавали залік з експериментальної психології одному й тому ж екзаменатору. Учасникам груп А та Б, які працювали на семінарських заняттях разом повідомлялося, що сту- денти групи, яка продемонструє вищий рівень знань отримають залік автома- тично, тоді як студенти іншої групи будуть здавати залік у встановлений термін в індивідуальному порядку. Студентам групи В повідомлялося, що залік отри- має не група, а ті студенти, які найкраще продемонструють свої знання.

Експериментальні впливи в групах А і Б різнилися тим, що студентам групи А постійно повідомлялося про першість групи Б; а студентам групи Б — про те, що перші позиції обіймає то одна, то інша група. Інформація про пара- метри міжгрупового сприймання вивчалася методом анкетування, взаємодії — спостереження.

В результаті виявилося, що в умовах конкуренції спостерігається про- тиставлення «ми — вони»; висування для відповіді кращих студентів та забо- рона відповіді слабшим в своїй групі (вище за афективною силою в умовах А). Також між групами-конкурентами погіршилися взаємостосунки.

Експерименти з вивчення впливу групи на особу

Дослідження конформізму

за Майерс Д. Социальная психология. — СПб.: Питер Ком, 1998. — 688 с.

С. Аш проводив серію досліджень, у яких перевірялася гіпотеза про те, чи здатна людина приймати неправильну думку, якщо її висловлює група (конформізм). Загалом в експерименті брали участь кілька десятків осіб різ- них за віком, соціальним статусом та походженням.

Кожного учасника включали у склад групи з шести осіб, які мали вико- нувати завдання на порівняння відрізків різної довжини. Один — справжній досліджуваний, інші п’ятеро — підставні. Учасникам ставилося питання:

«Який з  трьох  відрізків відповідає еталонному?». Перші дві  спроби усі учасники давали правильну відповідь і справжній досліджуваний поводився

 

спокійно, був впевнений у собі і відповіді. Починаючи із третьої спроби, усі підставні учасники починали давати відповідь, яка суперечила реальності. Також автор працював із «контрольними» досліджуваними, які виконували завдання індивідуально.

За  результатами проведеного дослідження було встановлено, що  за відсутності тиску групи правильна відповідь давалася у 99 \% випадків; за наявності такого — у 63 \%, тобто в 37 \% випадків учасники погоджувалися з неправильною думкою групи.

Тиск групи та дії проти особистості

за  Милграм  С.  Р.  Эксперимент  в  социальной  психологии.  —  СПб.: Питер, 2000. — 336 с.

В експерименті С. Мілгрема вивчалася поведінка людини в ситуації, ко-

ли авторитетні накази суперечать закликам совісті (коли вимагається завдати болю іншій особі).

В експерименті взяли участь 40 осіб — чоловіки різних професій віком від

20 до 50 років. Експериментальна ситуація була такою: для участі запрошува- лися добровольці (участь оплачувалася в розмірі $4,5), яким пояснювалося, що в експерименті будуть задіяні 4 учасника, кожен з яких буде виконувати певну роль: три «учителя» та один «учень» (роль була записана на листку паперу, що витягувався учасником зі шляпи). Насправді доброволець міг витягнути лише листок із написом «учитель 3», всі інші учасники — підставні особи. Усім учас- никам пояснювалось завдання: «учня» потрібно карати за неправильні відпові- ді на тест парних асоціацій ударами току інтенсивністю від 15 до 450 вольт (з інтервалом в 15 вольт); «вчителя» самостійно вирішують якою має бути сила удару (обирається найслабший із ударів запропонованих трьома «учителями»);

«учитель 3» (наївний досліджуваний) вносить свою пропозицію останнім. Та- ким чином, саме він вирішує як карати «учня». Після отримання завдання «уч- ня», незважаючи на скарги на хворе серце, уводять в іншу кімнату.

Підставні вчителі пропонують піднімати інтенсивність удару на один порядок при кожній неправильній відповіді. «Вчителі» можуть чути реакції

«учня» на удари током (реакції записані на аудіоплівку). Він не проявляє жод- них негативних реакцій до удару 75 вольт, після цього удару «учень» вперше промовляє «Ой», поступово скарги посилюються: 120 вольт — крик про біль;

150 — прохання звільнити від участі в експерименті, бо хворе серце; 180 вольт — крик про те, що біль неможливо терпіти; 285 вольт — справжній вереск від болю; 300 вольт — вереск і відмова відповідати на питання; 330 вольт — голосний вереск, з проханням випустити.

 

Автором проводилися опитування, в яких взяли участь 110 осіб- представників різних професій, які зазначили, що жоден з них не дійшов би до рівня 300 вольт, більшість зупинилися на рівні 135 вольт.

Виявилося, що близько 60\% досліджуваних дійшли до крайньої відміт- ки — 450 вольт при покаранні «учня» за неправильні відповіді, незважаючи на його крики та прохання.

Експерименти з вивчення феноменів особистісного впливу та міжособистісної  взаємодії

Експеримент в метро

за  Милграм  С.  Р.  Эксперимент  в  социальной  психологии.  —  СПб.: Питер, 2000. — 336 с.

С. Мілгрем описує експеримент проведений у співавторстві з Дж. Сабі-

ні. Дослідники вивчали проблеми порушення соціальних норм, перевіряли чи поступатимуться місцем пасажири метро, якщо їх про це просто попросити (порушення соціальних традицій).

Особами, які просили, щоб їм поступилися місцем, були студенти-психо- логи. Вони працювали у парах: один висловлював прохання, інший занотову- вав реакції пасажирів. Дослідження проводилося із пасажирами кількох ліній Нью-Йоркського метро. Експериментатори звертались виключно до представ- ників своєї раси: чоловіка і жінки молодших 40 років (за візуальною оцінкою) та чоловіка і жінки старших 40 років. Фіксувався час дня, лінія метро та наз- ва найближчої станції. Прохання висловлювалося лише за умови, коли всі міс- ця для сидіння були зайняті.

Авторами були розроблені чотири ситуації звернення: звичайне прохан- ня без жодного пояснення причин («Вибачте, чи не поступитеся Ви місцем?»); прохання за несуттєвої причини («Вибачте, чи не поступитеся Ви місцем, ме- ні дуже незручно читати стоячи?»); прохання після попередньої розмови із су- сідом-експериментатором (звернення до сусіда: «Може попросити щоб посту- пилися місцем? Як вважаєте це буде нормально?»; звернення до пасажира:

«Вибачте, чи не поступитеся Ви місцем?»); письмове прохання (у блокноті за- писувалася фраза: «Вибачте, чи не поступитеся Ви місцем? Дякую»).

У результаті було встановлено, що найчастіше пасажири поступалися місцем у ситуаціях звичайного та письмового звернень (56 та 50 \% випадків від- повідно), тоді як у інших двох ситуаціях процент був значно нижчий (37,2 \% — у ситуації незначної причини та 26,8 \% — у ситуації попередньої розмови). Та- кі результати автори пояснили тим, що якщо має місце прохання за несуттєвої

 

причини, то спосіб відмови формулюється відразу; якщо ж причина не пояс- нюється, то люди можуть думати, що вона є важливою, так само, як і в ситу- ації письмового звернення.

Допомагати чи не допомагати

за Хок Р. 40 исследований, которые потрясли психологию. Секреты выдающихся экспериментов. — СПб.: Прайм-Еврознак, 2003. — 416 с. Експеримент, проведений Дж. Дарлі та Б. Латане, ставив на меті вивчи-

ти феномен «дифузії відповідальності» в ситуації загрози життю іншої люди-

ни. Дослідників цікавило питання, чи прийде людина на допомогу, якщо знає, що її можуть надати й інші.

Досліджуваним-студентам підготовчого курсу психології Нью-Йорк- ського університету запропонували взяти участь в обговоренні питань адапта- ції до університетського життя. Кожен із студентів знаходився в окремій кім- наті і міг спілкуватися з іншими телефонам (було пояснено, що в такий спосіб зможе говорити лише одна людина). Усі учасники були розділені на три гру- пи (А, Б, В). Студенти групи А вважали, що спілкуються лише з одним спів- бесідником; Б — з двома; В — з п’ятьма особами.

В кожній з груп на певному з етапів спілкування однин з співбесідників (насправді магнітофонний запис) раптом починав заїкатися, захлинатися та казав, що йому погано, в нього епілептичний припадок, благав про допомогу.

В результаті дослідження підтвердилася базова гіпотеза: чим більше осіб включено в групу, тим рідше учасники зверталися по допомогу для іншої людини — вважали, що за них це зробить хтось інший: для групи А — близь- ко 80 \%; Б — 50 \%; В — 40 \%.

Роль експерименту у медичній психології, психотерапії та консультуванні

Експериментальні дослідження технологічного вибору консультанта та вивчення проблем ефективності консультативного впливу

Вибір психотерапевта

за Солсо Р. Л., Джонсон Х. Х., Бил М. К. Экспериментальная психология:

практический курс. — СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2001. — 528 с.

У своїх дослідженнях Дж. Поль намагався знизити рівень тривожності студентів, які відчували страх перед публічними виступами. Насамперед, 72 студентам, які скаржилися на страх виступів перед аудиторією, запропонували

 

виступити з невеликою доповіддю перед незнайомими людьми. Рівень тривожності вимірювався за такими ознаками: метушливість, тремтіння голо- су, почервоніння шкіри обличчя, частота пульсу, пітливість долонь тощо. Та- кож учасники експерименту заповнювали опитувальник-самозвіт.

Потому, студентів випадковим чином поділили на три рівні групи. Зі студентами першої групи (А) проводили систематичну десенсибілізацію (ме- тод поведінкової психотерапії); студенти другої групи (Б) проходили терапію інсайту (психоаналітична техніка); у третій групі (С) жодних терапевтичних впливів не здійснювалося.

Досвідчені фахівці здійснювали терапію з учасниками груп А та Б протя- гом 5 сеансів. Після чого усі учасники знову мали виступити перед незнайо- мою аудиторією, де їх тривожність вимірювалася за схемою ідентичною попереднім вимірам.

Результати проведеного дослідження свідчили про більшу ефективність методу систематичної десенсибілізації, порівняно з терапією інсайту. Стосов- но ж контрольної групи, то її учасники взагалі не продемонстрували змін. Ви- явилося, що метод систематичної десенсибілізації призводить не лише до швидкого, а й до стійкого ефекту: 85 \% учасників групи А показали знижен- ня остраху публічних виступів і через два роки після експерименту, порівня- но з 50 \% учасників групи Б.

Оволодіння навичками розв’язання соціальних проблем

за Клиническая психология / Под ред. М. Перре,  У. Бауманна. — СПб.: Питер, 2003. — 1312 с.

М. Шуе та Дж. Співак провели експеримент з вивчення того, чи покра-

щаться навички розв’язання соціальних проблем у дітей з низьким рівнем со- ціальної адаптації, якщо їх матері пройдуть спеціальний тренінг, де будуть вчитися допомагати власним дітям.

В експерименті взяли участь 40 матерів дітей віком 4–5 років, які за ха- рактеристиками вихователів дитячого садка були охарактеризовані як соці- ально дезадаптовані, мали імпульсивні або загальмовані реакції, обмежені на- вички розв’язання соціальних проблем. Участь в експерименті оплачувалась.

20 учасниць виокремили у експериментальну групу (А), інших 20 — в контрольну. Групи були зрівняні за навичками розв’язання проблем матеря- ми, соціальної адаптації дітей в дитячому садку, їх вміння розв’язувати проб- леми, а також статі та віку. Учасниці групи А проходили тренінг (десять

3-годинних сеансів, по одному в тиждень), де їх навчали допомагати дітям у розв’язанні соціальних проблем дома в ігровій формі.

 

Матері тестувалися до та після тренінгу, за допомогою стандартизованих опитувальників та тренінгових ситуацій визначалося їх здатність знаходи- ти альтернативні рішення і прогнозувати їх наслідки; вивчався стиль вихо- вання у сім’ї.

По завершенню експерименту були виявлені позитивні зрушення як у стилі виховання, що його застосовують матері, так і в соціальній адаптації ді- тей в дитячому садку. 71 \% дітей, чиї матері пройшли тренінг, демонстрували себе як «соціально адаптовані», на відміну від 31 \% дітей, чиї матері входили до контрольної групи.

Експериментальні дослідження у соматичній медицині та психіатрії

Вплив сімейного спілкування на схильність до рецидиву осіб із шизофренією

за Клиническая психология / Под ред. М. Перре,  У. Бауманна. — СПб.: Питер, 2003. — 1312 с.

У дослідженні (варіант експерименту) П. Беббінгтона та Л. Куперса

вивчався зв’язок між особливостями вираження емоцій родичів осіб із шизоф- ренією та ризиком рецидивів захворювання у цих осіб. Базовим у досліджен- ні стало поняття «виражених емоцій» (expressed emotion, EE) — стилю сімей- ного спілкування, при якому родичі особи із  захворюванням шизофренія ви- користовують критичні коментарі та ворожі зауваження на її адресу, також демонструють підвищену емоційність при взаємодії з нею.

За сукупними даними про 518 пацієнтів із шизофренією (263 — з родин із високою ЕЕ; 255 — з родин із низькою ЕЕ) виявилося, що доля рецидивів складає 75 \% у сім’ях з високою ЕЕ при умові відмови від медикаментозного лікування; 51 \% при наявності медикаментозного лікування. В родинах з низь- кою ЕЕ за умови відмови від лікування медикаментами частка рецидивів —

28 \%, при наявності медикаментозної терапії — 18 \%.

Дослідження манії накопичування

за Солсо Р. Л., Джонсон Х. Х., Бил М. К. Экспериментальная психология:

практический курс. — СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2001. — 528 с.

В  експерименті Т.  Ейлона досліджувався випадок однієї манії. До- сліджувана — 47-річна пацієнтка психіатричної клініки страждала на манії накопичування, вона збирала по усій клініці рушники і зносила їх у власну кімнату. Незважаючи на те, що медичні сестри постійно виносили рушники з її кімнати, кожного дня їх налічувалося близько 20 штук.

 

Після 7-тижневого спостереження за поведінкою досліджуваної екс- периментатор віддав розпорядження не забирати рушники з її кімнати, а навпаки доносити нові і класти на перила ліжка. Така ситуація тривала п’ять тижнів, доки в кімнаті пацієнтки зібралося 625 рушників. Після цього дослід- жувана стала позбуватись рушників доти, доки не позбулась усіх непотрібних.

Спостереження за поведінкою досліджуваної протягом кількох років покази- ли, що вона більше не поверталася до звички збирати і ховати рушники, до того ж на зміну манії не прийшло жодного іншого не адаптивного поведінкового прояву.

Вплив атрибутивного стилю на соціальну поведінку

за Клиническая психология / Под ред. М. Перре,  У. Бауманна. — СПб.: Питер, 2003. — 1312 с.

В експерименті С. Сакса і Д. Бюдженталя перевірялася гіпотеза про те,

що негативний атрибутивний стиль (песимістичне сприйняття дійсності, очі- кування негативних реакцій зі сторони інших) веде до депресивного настрою.

В експерименті брали участь 40 студенток-психологів, яких поділили на дві групи (А і Б). В кожну з груп, за результатами опитування, потрапила приблизно однакова кількість студенток з негативним стилем атрибуції. Хід експерименту знімався на відеокамеру.

Експериментальна ситуація полягала в тому, що кожна учасниця мала спілкуватися з двома незнайомими дівчатами. Перша партнерша по спілку- ванню в групі А була замкненою і стриманою, в групі Б — дружньою і добро- зичливою; другі партнерки по спілкуванню обиралися випадковим чином.

Було встановлено, що при спілкуванні в обох випадках настрій був іс- тотно зниженим у студенток з негативним атрибутивним стилем, рівень де- пресії підвищувався у ситуаціях стриманого спілкування і залишався незмін- ним у наступній комунікативній ситуації.

Експериментальні дослідження у сфері психології бізнесу та реклами

Виробничий експеримент та вивчення умов організації праці

Хотторнський експеримент (уривок)

за  Джуєлл  Л. Индустриально-организационная психология. Учебник для вузов. — СПб.: Питер, 2001. — 720 с.

Ф. Роетлізберг, Е. Мейо та У. Діксон провели одну із найгучніших серій

експериментів у  сфері  індустріально-організаційної  психології. Протягом

 

кількох років дослідники вивчали умови зростання продуктивності праці на заводі «Вестерн Електрик» в містечку Хотторн штату Іллінойс.

Один із експериментів проводився із групою монтувальниць телефонних апаратів. П’ять жінок — учасниць експерименту помістили у спеціальну кім- нату із можливостями контролю умов та обладнанням для спостереження. Бу- ла забезпечена можливість контролю таких умов, як температура та вологість повітря, тривалість нічного сну кожної учасниці, а також тип та кількість про- дуктів, які вони споживали у їжу. Експеримент тривав протягом двох з поло- виною років. Час від часу дослідники змінювали умови, в яких працювали жінки: скорочували час відпочинку, збільшували тривалість перерв із одно- часним скороченням їх кількості, переводили на п’ятиденний робочий тиж- день, заохочували преміями тощо.

Усі ці впливи, за виключенням одного, коли учасниці експерименту ви- мушені були працювати у напівтемряві, призводили до постійного і стійкого зростання продуктивності праці. До того ж жодна із жінок не відмовилась від участі в експерименті, усі вчасно з’являлися на роботу і навіть не хворіли. Дослідники дійшли висновку, що зростання продуктивності праці стимулюва- ли не різноманітні інтервенції, а увага до учасниць: вони стали соціально-зна- чимими особами, мали можливість вільно висловлюватись та самі для себе встановлювали норму виробітку.

Вплив гнучкого графіку роботи на рівень абсентеїзму та плинності кадрів за  Джуєлл  Л. Индустриально-организационная психология. Учебник для вузов. — СПб.: Питер, 2001. — 720 с.

Д. Дальтон та Д. Меш досліджували, як гнучкий графік роботи впливає

на абсентеїзм (відсутність на робочому місті без поважної причини) та плин- ність кадрів на підприємстві.

В дослідженні взяли участь 274 особи (134 — експериментальна група;

140 — контрольна група), усі працівники, що працюють з клієнтами кампанії комунального обслуговування.

З дозволу профспілкової організації, в одному з підрозділів кампанії (експериментальна група) ввели гнучкий графік роботи: працівники мали бути присутніми на роботі з 9.30 до 11.00 та з 14.00 до 15.30, весь інший час вони планували як їм зручно. Єдина вимога, що ставилася перед працівниками, — вчасно виконувати весь обсяг робіт та подавати звіти. Учасники контрольної групи — працівники іншого підрозділу, в якому залишили традиційний ре- жим робочого дня: 8-годинний робочий день із годинною перервою на обід та

15-хвилинними технічними перервами.

 

Рівень відсутності на роботі з неповажних причин вимірювався як за- гальна кількість днів відсутності за місяць. Рівень плинності кадрів, як кіль- кість звільнених / прийнятих за місяць відносно муніципальних норм.

В результаті дослідження було встановлено, що введення гнучкого графіку роботи значно знизило рівень абсентеїзму (до 55 \%) та рівень плин- ності кадрів. Цікавим є той факт, що після завершення експерименту і по- вернення усіх працівників до звичайного графіку роботи, в підрозділі, який був задіяний в дослідженні в якості експериментальної групи, рівень абсен- теїзму збільшився відносно підрозділу, який виступав у якості контрольної групи.

Експериментальні дослідження споживчих продуктів та ефективності рекламних акцій

Дегустація коли

за Солсо Р. Л., Джонсон Х. Х., Бил М. К. Экспериментальная психология: практический курс. — СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2001. — 528 с. Експеримент проводився Ф. Тьюменом з метою визначення того, чи

можливо ідентифікувати напої з колою на основі їх смаку. Поняття смаку опе-

раціоналізовувалось як комплекс власне смакових, нюхових та окремих так- тильних характеристик. Учасники дослідження попередньо заповнили анкети, у яких зазначили, чому і яким напоям з колою надають перевагу.

Для участі в експерименті було відібрано 79 осіб віком від 17 до 39 ро- ків, які надавали перевагу різним напоям, однак мали приблизно однако- вий, за тривалістю, досвід їх вживання. Усім учасникам було повідомлено, що дегустуються три види напоїв: «Кока-кола», «Пепсі-кола» та «Королів- ська корона». Завдання учасників полягало в тому, щоб визначити, у якій склянці знаходиться який з напоїв. Напої для дегустації подавалися по два у випадковому порядку, причому кожен напій зіставлявся з іншими однако- ву кількість разів, у сумі учасники продегустували 6 пар напоїв (кожен вид по чотири рази). Склянки були однакової форми та розміру, непрозорими; об’єм та температура напоїв також були сталими — 60 г та 50 °С відповід- но. Перед подачею кожної пари напоїв учасники мали змогу прополоскати рота.

У результаті експерименту було встановлено, що визначення марки на- поїв, що містять колу за їх смаком цілком можливо. З високою статистичною достовірністю досліджувані правильно вказували на такі напої, як «Кока-кола» та «Пепсі-кола». «Королівську корону» ідентифікували гірше в зв’язку з її

 

відносною непопулярністю та тим, що 58 \% учасників не вживали цього напою протягом 6 місяців до експерименту. До того ж учасники краще іденти- фікували той напій, якому надавали перевагу.

Повідомлення про ціни на продукти

за Готтсданкер Ф. Основы  психологического эксперимента: Учеб. по- собие / пер. с англ. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. — 464 с.

Р. Гейтвуд і Р. Перлофф перевіряли гіпотезу про те, що вибір продуктів

покупцями у супермаркетах буде здійснюватись швидше за умови, що вони бу- дуть поінформовані про ціну за одиницю ваги товару, ніж окремо про ціну упа- ковки та її розмір (традиційна практика). Для перевірки цієї гіпотези проводи- лося порівняльне експериментальне  дослідження ефективності трьох різних способів інформування покупців про ціну товару: А — традиційний спосіб, ко- ли вказується ціна та вага упаковки; Б — вказування ціни продукту за одини- цю ваги; В — традиційний спосіб плюс можливість використання спеціально- го вимірювального приладу, який дозволяє дізнатись ціну за одиницю ваги.

В експерименті взяли участь 75 добровольців різного віку. Учасників ви- падковим чином розподілили у три групи (по одній на кожну експерименталь- ну умову). Досліджуваних (кожного індивідуально) просили вибрати найде- шевший продукт в кожному з 9 наборів харчових товарів і записати його но- мер. Кожен вибір характеризувався за двома параметрами: правильність та витрачений час. Експеримент проводився в приміщенні супермаркету, ціни відповідали реальним.

В результаті експерименту було встановлено, що найбільша частота пра- вильних виборів за найкоротший час належить учасникам групи Б; найменше правильних виборів зробили учасники групи А; учасники групи В робили більше правильних виборів, ніж учасники групи А, однак витрачали на це значно більше часу.