1. міжнародний поділ праці. форми міжнародних відносин. теорії міжнародної торгівлі

Ефективність будь-якої національної еко- номіки  залежить  не лише від результатів

господарство

її внутрішньої діяльності, а й від її участі у світових  економічних  відносинах,  ступе-

ня її інтеграції  у світове  господарство.  Економіка  будь-якої  країни пов’язана з рештою світу за допомогою багатьох механізмів.

Серед них головними є механізм зовнішньоторговельних зв’язків і механізм міжнародних  фінансових  зв’язків.

Світове господарство — сукупність  національних економік, взаємопов’язаних і взаємодіючих  між собою на основі міжнародного поділу праці.

Основою  розвитку  світового  господарства  був  світовий  ринок, що зародився  в ХVІ ст. в період Великих географічних  відкриттів. Процес розвитку  світового ринку триває.

Для того щоб національна економіка стала часткою світового гос- подарства, вона повинна бути відкритою.

Відкрита економіка — це економіка, яка бере участь в економіч- них відносинах між країнами, тобто, яка має експорт та імпорт, віль- не переміщення товарів, послуг, капіталу робочої сили, інформації  та технології, а також є суб’єктом міжнародної валютної та кредитно- банківської  системи.

Закрита економіка — це економіка, усі товари якої виробляють- ся і продаються всередині країни.

Характерні риси світового господарства:

– активний процес переміщення факторів виробництва, насампе- ред у формах вивезення — ввезення  підприємницького капіта- лу, робочої сили, природних  ресурсів, технологій;

– розвиток  міжнародних  форм  виробництва на підприємствах, які розміщені в декількох країнах, зокрема в рамках транснаці- ональних корпорацій;

– перехід до економіки відкритого типу в різних державах і ство- рення міждержавних об’єднань;

– формування міжнародної   валютної   та  кредитно-банківської системи;

– розвиток  всесвітньої інфраструктури;

– створення міжнародних  та національних інститутів,  які коор- динують міжнародні економічні відносини.

Розрізняють такі ознаки відкритості економіки:

– відношення зовнішньоторговельного обороту на душу населен- ня, це приблизно:

у маленьких  країнах 55–70\% (Голландія,  Бельгія,  Австрія);

у середніх країнах 40–45\% (Франція, Англія);

у великих 20–25\% (США, Китай, Індія, Росія).

– частка зовнішнього  торговельного обороту в загальному  обсязі виробництва;

частка експорту в загальному  обсязі виробництва;

 частка  імпорту  в загальному  обсязі  споживання (не  більше

30\%);

частка закордонних інвестицій  по відношенню до внутрішніх інвестицій.

Усе більшого значення  в світовому  господарстві  набуває  процес глобалізації економіки.

Глобалізація (франц. global  — загальний, всесвітній) — категорія, яка відображає процес обміну товарами, послугами, капіталом  та ро- бочою силою, що виходить за межі державних  кордонів і з 60-х років ХХ ст. набуває форми постійного й неухильно зростаючого міжна- родного перетворення національних економік у єдиний простір.

Тенденції глобалізації економіки:

– зростання  матеріальної  зацікавленості в постійному  економіч- ному співробітництві між країнами;

– формування світового економічного простору у зв’язку з пере- ходом більшості країн до ринкової економіки;

– розвиток  міжнародного поділу  праці,  що враховує  природні, економічні та соціальні фактори  країни;

– створення інфраструктури світового  масштабу  (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій).

У світове господарство входить понад 230 національних  госпо- дарств націй і народностей, які проживають у цих країнах, розмовля- ють майже 2800 мовами, в обігу налічується близько 300 найменувань національних  грошей. Ці господарства перебувають на різних щаблях суспільного розвитку.

Класифікація  країн, що входять до світового господарства:

І. Залежно від рівня економічного розвитку, головний критерій — ВВП на душу населення:

– високорозвинуті (понад 10 держав);

– розвинуті  (приблизно 25 держав);

– середньорозвинуті;

– слаборозвинуті (приблизно 150 країни, у них ВВП на душу на- селення в 11–15 разів менше, ніж у розвинутих);

– нерозвинуті (Ангола, Шрі-Ланка). ІІ. За галузевими  ознаками:

– постіндустріальні;

– індустріальні;

– індустріально-аграрні;

– аграрно-індустріальні;

– аграрні.

ІІІ. За ступенем інтеграції у світове господарство:

– інтегровані;

– слабо інтегровані.

У світовому господарстві виникають  протиріччя між розвинути- ми і слаборозвинутими країнами: близько 40\% населення світу бідні.

У кожній  із країн,  що входять  у світове

Форми міжнародних

відносин

господарство,  сформувався певний тип технологічного  способу виробництва, від- носин економічної  власності  та господар-

ського  механізму,  науковий,  промисловий, фінансовий, ресурсний, трудовий потенціал та ін.

Зв’язки національної економіки зі світовим господарством здій- снюються через такі форми міжнародних відносин:

– торгівлю — частка національної продукції йде на експорт (про- даж за кордон),  а частина  доходів йде на імпорт (закупки за- кордонних  товарів);

– ціни на світовому ринку;

– фінанси — великі інвестори, такі як корпорації або банки, діють у міжнародному масштабі;

– міжнародні валютні відносини;

– обмін науково-технічною інформацією і технологічними роз- робками;

– переміщення робочої сили.

До міжнародних економічних організацій належать регіональні інтеграційні угруповання, що виникли й розвиваються на різних кон- тинентах:

– міжнародні   фінансово-кредитні інститути   (міжнародний  ва- лютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції і роз- витку (МБРР) та ін.;

– Організація економічного співробітництва і розвитку  (ОЕСР), світова організація  торгівлі (СОТ) та ін.

На сучасному етапі світове господарство все виразніше набуває ознак цілісності, цей процес зумовлений дією таких факторів:

– прагненням народів  світу  виживати   в  умовах  нарощування ядерних потенціалів;

– розгортанням НТР;

– інтернаціоналізацією господарського  життя,  міжнародним по- ділом праці;

– необхідністю   об’єднання   країн   для  розв’язання  глобальних проблем.

Ці фактори  сприяють формуванню цілісного організму світового господарства,  характерною  ознакою якого є зближення підприємств різних країн, самих країн.

З проголошенням державної  незалежності Україна  стала суб’єк- том світового  господарства.  У 2000 р. Україна  здійснювала  зовніш- ньоторговельні операції майже зі 190 країнами  світу. Об’єктивними

причинами,  що перешкоджають входженню України як рівноправно- го партнера до світового господарства на початку ХХІ ст., є:

– низька конкурентоспроможність її продукції на світовому ринку;

– переважання в експорті України  паливно-сировинної групи (її частка останніми роками перевищує  50\%);

– низька   частка  машин,  обладнання,  об’єктів  інтелектуальної власності в експорті (приблизно 14\%);

– незначна  частка в експорті товарів, які виробляють відповідно до договорів про міжнародну спеціалізацію  та кооперування виробництва;

– відсутність  стабільного  законодавства, науково  обґрунтованої політики  зовнішньоекономічної діяльності.

Міжнародний поділ праці. Матеріальною основою світового гос- подарства  є поділ праці між країнами,  який виходить  за межі націо- нального господарства.

Міжнародний поділ  праці  — спеціалізація та кооперація  певних країн у виробництві певних товарів та послуг з метою реалізації їх на зовнішньому  ринку.

Міжнародний поділ  праці  є складною  категорією,  яка  охоплює міжнародну  спеціалізацію  (відокремленість і створення підприємств і галузей для випуску однорідної продукції) та міжнародну  коопера- цію (кооперація — лат. cooperation — співробітництво — добровільне об’єднання власності та праці для досягнення спільних цілей у різних сферах господарської діяльності).

Існують три основні форми міжнародного поділу праці:

– загальна  —  за  сферами   виробництва:   сільське  господарство, сфера  послуг, добувні галузі промисловості (тому  країни-екс- портери поділяються на індустріальні,  сировинні, аграрні);

– часткова — поділ сфер виробництва на окремі галузі промисло- вості, сільського господарства та ін.;

– одинична — спеціалізація країн на виготовленні окремих  дета- лей і вузлів складного товару (наприклад, англійська  компанія

«Роллю Ройс» спеціалізується на випуску реактивних двигунів для літаків, що виробляються в багатьох інших країнах).

Міжнародна кооперація  передбачає:

– спільну розробку науково-технічних проблем;

– обмін науково-технічною інформацією;

– продаж і купівлю ліцензій, ноу-хау;

– обмін вченими тощо.

Фактори, що впливають на спеціалізацію та кооперацію країн:

– географічне положення та природно-кліматичні умови;

– ресурсні можливості;

– досягнутий  рівень розвитку  продуктивних сил;

– історико-культурні особливості (особливо для туризму);

– історичні традиції та досвід.

Міжнародний поділ праці поглиблюється завдяки:

– дефіциту  ресурсів,  погіршенню  умов видобутку  корисних  ко- палин;

– загостренню  конкурентної боротьби  на  внутрішньому ринку

— підприємства шукають можливість  імпортних  закупівель та експортування продукції;

– появі  можливості   знизити   витрати  виробництва за  рахунок дешевої робочої сили, використання іноземного  капіталу  (від- кривають спільні підприємства);

– організації  виробництва товарів за кордоном (у світовому гос- подарстві виникають  трастові національні компанії).

Економічні вигоди, отримані країнами з різним рівнем продуктив- ності, інтенсивності, складності праці, спонукають  їх до участі в між- народному поділі праці, в процесі інтернаціоналізації виробництва.

Інтернаціоналізація — процес створення і поглиблення стійких зв’язків між підприємствами різних країн або окремими країнами.

Загалом взаємодія  та взаємозв’язок національної економіки  з ін- шим світом здійснюються  в таких основних формах:

– міжнародна торгівля;

– міжнародний рух капіталу;

– міжнародна трудова міграція;

– міжнародний обмін послугами;

– валютні відносини (регулювання валютних курсів),

– обмін науково-технічною інформацією та технологією  (патен- ти, ліцензії);

– економічна інтеграція (ЄЕС,  СНГ тощо).

Міжнародна торгівля  є однією з перших і

Міжнародна торгівля

основних   форм   міжнародних   відносин. Саме тому доцільно розглядати еволюцію

теоретичних  концепцій, що пояснюють природу взаємовідносин між державами  та стимулів для торгівлі між ними.

Теорії  міжнародної торгівлі.  Засади  теорії  міжнародної  торгів- лі були  сформульовані представниками класичної  теорії А. Смітом  і Д. Рікардо. У своїй фундаментальній праці «Про причини багатства на- родів» Сміт висунув теорію абсолютних переваг, згідно з якою країна має абсолютну перевагу у виробництві певного виду продукції за умов, якщо вона здатна її виробляти з меншими витратами ресурсів, ніж інші країни. Тому кожна країна повинна  спеціалізуватися на експорті тих товарів, щодо яких вона має абсолютну перевагу та імпортувати ті то- вари, які виробляються з меншими витратами в інших країнах.

Рікардо ж довів, що чинники, які лежать в основі теорії Сміта, об- межують  кількість  країн, яким  зовнішня  торгівля  може бути вигід- ною. За Смітом, зовнішня  торгівля  є вигідною лише тоді, коли кра- їна має абсолютну  перевагу щодо виробництва одних видів товарів і абсолютно поступається щодо виробництва інших товарів. Але якщо одна країна має абсолютну перевагу у виробництві всіх видів товарів, а інша не має абсолютної переваги у виробництві жодного з товарів, то, згідно з теорією Сміта, такі країни не можуть мати мотивацію  до зовнішньої  торгівлі.  То ж у праці «Основи  політичної  економії»  Рі- кардо висунув припущення про те, що країни вступають у міжнарод- ні відносин, спираючись  не на абсолютні, а на відносні (порівняльні) переваги. Згідно  з теорією порівняльних  переваг, кожна країна пови- нна спеціалізуватися на виробництві тих товарів,  які мають нижчу відносну ціну порівняно з іншими країнами. Усі країни матимуть вигоди від міжнародної  торгівлі, якщо вони спеціалізуватимуться на виробництві тих товарів, відносно яких мають порівняльну перевагу. У підсумку це підвищує  сукупну продуктивність ресурсів і максимі- зує сукупний  обсяг виробництва та споживання товарів у них.

Отже, за теорією порівняльних переваг, в умовах вільної торгів- лі всі країни  з різною  продуктивністю ресурсів  дістають  змогу  ви- робляти  і споживати  більшу кількість  товарів. Це стосується  навіть тих країн, які не мають абсолютних  переваг у виробництві жодного з товарів, але вступають у міжнародні відносини.

Е. Гекшер і Б. Олін пішли далі і пов’язали переваги країни з рів- нем її забезпеченості факторами виробництва. Згідно  з теорією Гек- шера–Оліна різні  країни  мають  неоднаковий рівень  забезпеченості

факторами виробництва, що впливає  на їхню внутрішню  вартість. Чим вищий  рівень забезпеченості країни  відповідним  фактором  ви- робництва, тим менша його вартість в цій країні порівняно з іншими країнами.  Тому кожна країна прагне спеціалізувати свій експорт на тих товарах, для виготовлення яких вона має достатню кількість  де- шевих  факторів  виробництва. І навпаки,  вона імпортуватиме ті то- вари, для виробництва яких у неї не вистачає  виробничих факторів. Інакше кажучи, країна в прихованому  вигляді експортує надлишкові фактори  виробництва та імпортує дефіцитні.

У середині 50-х років відомий  американський економіст  Василь Леонтьєв  емпірично  перевірив  основні  висновки  теорії  Хекшера– Оліна  і прийшов  до парадоксальних висновків.  Використавши мо- дель міжгалузевого балансу «затрати–випуск», побудовану  на під- ставі даних про економіку  США за 1947 р., В. Леонтьєв  показав, що в американському експорті переважали  відносно трудомісткі товари, а в імпорті — капіталомісткі. Отриманий Леонтьєвим результат явно суперечив тому, що передбачала  теорія Хекшера–Оліна, і тому отри- мав назву «парадокс Леонтьєва». Подальші дослідження підтвердили наявність  цього парадоксу у повоєнний період не лише для США, а й для інших країн (Японії, Індії тощо).

Спроби пояснити  такий парадокс дали змогу розвинути та збага- тити теорію Хекшера–Оліна завдяки  врахуванню  додаткових  обста- вин, які впливають  на міжнародну спеціалізацію, зокрема:

– неоднорідність факторів виробництва;

– значна  роль  природних  ресурсів,  що, як  правило,  використо- вуються  у виробничому процесі тільки  в поєднанні  з великою кількістю  капіталу  (наприклад, у галузях  добувної промисло- вості;

– вплив на міжнародну спеціалізацію  зовнішньоторговельної по- літики, яку проводить  уряд;

– фактори  виробництва певної кількості і якості;

– умови внутрішнього  попиту на пропозицію  певної галузі, його кількісні та якісні параметри;

– наявність   підтримувальних  галузей,  конкурентоспроможних на світовому ринку;

– стратегія  і структура  фірм,  характер  конкуренції на внутріш- ньому ринку тощо.

Комплексний підхід щодо чинників  міжнародної  торгівлі  знай- шов своє відображення в теорії М. Портера (теорія конкурентоспро- можності). В теорії Портера участь країни у міжнародній торгівлі визначається рівнем конкурентоспроможності її підприємств на від- повідних світових ринках, які залежать від кількох чинників. Портер називає такі чотири чинники:

1. Забезпеченість країни базовими і розширеними факторами ви- робництва.

2. Умови внутрішнього  попиту, який відіграє вирішальну  роль у формування параметрів національної продукції. Якщо місцеві спожи- вачі досить вимогливі, то вони спонукають національні підприємства постійно підвищувати якість продукції та оновлювати її асортимент.

3. Споріднені  (суміжні) галузі.  Цей  чинник  характеризує наяв- ність або відсутність у країні конкурентоспроможних на міжнародно- му рівні галузей, які мають забезпечувати виробництво національної продукції необхідними  матеріалами і комплектуючими виробами.

4. Стратегія  підприємств та конкуренція між ними. Вплив  цьо- го чинника  на відносні переваги залежить  від рівня менеджменту  та внутрішньої конкуренції у відповідних  галузях  та великих  компані- ях, які представляють країну на міжнародній арені.

Згідно з теорією Портера, ці чотири чинники утворюють ромб. Найбільші успіхи досягаються  в тих галузях,  де ромб найсприятли- віший. Але, крім цих чотирьох чинників, на ромб Портера можуть впливати  два додаткових  чинники:  випадок  і уряд. Випадковою  по- дією може бути поява радикальних інновацій,  відкриття, різкі зміни цін на ресурси тощо. Вплив уряду залежить  від його економічної  по- літики,  яка може сприяти  збільшенню  або зменшенню  переваг своєї країни.

У подальшому ці теорії були доповнені та уточнені сучасними теоріями переваг від зовнішньої торгівлі. Серед основних варто ви- ділити теорему Рибчинського. Рибчинський охарактеризував спів- відношення між зростанням пропозиції  факторів  та нарощуванням обсягів виробництва, яке відоме як теорема Рибчинського: зростання пропозиції  одного з факторів  виробництва приводить  до збільшення обсягів виробництва і доходів у тій галузі, де цей фактор  використо- вується  відносно інтенсивніше,  і до скорочення  виробництва й дохо- дів у галузі, де цей фактор використовується менш інтенсивно.

Одним із конкретних проявів закономірності, яка описується тео- ремою Рибчинського, є так звана «голландська хвороба». Коли в 70-х роках. Голландія почала розробку родовищ природного газу в Пів- нічному морі, то швидке нарощування обсягів видобутку  газу супро- воджувалося переливанням ресурсів у цю галузь із галузей обробної промисловості, що призводило до скорочення  в них обсягів  випус- ку та експорту.  Аналогічні  процеси спостерігалися також у Великій Британії, Норвегії  та інших країнах,  де велась  інтенсивна  розробка нових родовищ.

Ця теорія належить  до неофакторних теорій міжнародної  торгів- лі, які повніше пояснюють  суть та механізми реалізації  торговельної політики  на сучасному етапі.