Фінансування зовнішньоторговельної діяльності підприємства - Навчальний посібник (Софіщенко І.Я.)

1.3. Інституційна структура системи фінансування зовнішньої торгівлі в україні

Інституційну структуру  системи фінансування зовнішньої торгівлі  становлять різноманітні фінансові  установи.  Банківська си& стема є провідним  сектором  вітчизняної фінансової  системи.  Банки традиційно виконують  різноманітні операції з мобілізації  та перероз& поділу фінансових ресурсів.  За станом на 1 січня 2004 р. у Держав& ному реєстрі банків зареєстровано 179 банків. На кінець 2003 р. в Україні  діяло  19 банків, створених  за участю іноземного  капіталу,  в тому числі 7 банків — зі 100&відсотковим іноземним  капіталом. Банківські ліцензії  та дозволи  на  здійснення банківських операцій мали 157 банків, у тому числі 156 банків, уповноважених на здійснен& ня валютних  операцій.

Під  ліцензуванням розуміється  порядок   надання   права  на

здійснення окремих або всіх банківських операцій комерційному банку, що з моменту реєстрації  Національним банком України  одер& жав статус  юридичної  особи.

Відповідно  до Положення про порядок  видачі банком ліцензії на

здійснення банківських операцій, затвердженим Постановою  Прав& ління  НБУ від 06.05.1998 р. № 181 усі комерційні  банки зобов’язані одержати  ліцензію  НБУ на ведення  відповідних  операцій.  Філії  ко& мерційних  банків здійснюють банківські  операції при наявності відпо& відно оформленого доручення  головного  банку і дозволу  регіональ& ного управління Національного банку України за місцем перебування філії  банку.

Національний банк  України   видає  індивідуальні і генеральні

ліцензії  на здійснення валютних  операцій, що підпадають  під режим ліцензування, відповідно  до перерахованих нижче операцій.  Основ& ним документом,  що регламентує порядок  видачі ліцензій  на прове& дення  валютних  операцій  і здійснення контролю  за їхнім  неухиль& ним дотриманням, є Декрет Кабінету Міністрів  України  «Про систему  валютного  регулювання і валютного  контролю»  від 19 лю& того 1993 р. № 15&93.

Генеральні ліцензії видаються  комерційним банкам та іншим кредитно&фінансовим установам України  на здійснення валютних операцій,  що не потребують  індивідуальної ліцензії,  на весь період дії режиму  валютного  регулювання.

 

Індивідуальні ліцензії видаються  резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний  для здійснення такої  операції.

Індивідуальної ліцензії  потребують  такі операції:

— вивезення, переказ  і пересилання за межі України  валютних цінностей,  за  винятком ввезення,  переказу  і пересилання за межі України  фізичними особами–резидентами іноземної  ва& люти на суму, обумовлену  Національним банком  України;

— надання й одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують установлені законодавством межі;

— використання іноземної  валюти  на території  України  як засіб платежу  або як заставу;

— розміщення валютних  цінностей  на рахунки  і внески  за межа&

ми України;

— здійснення інвестицій  за кордон,  у тому числі шляхом  прид& бання  цінних  паперів,  за винятком цінних  паперів  або інших корпоративних прав, отриманих  фізичними особами&резиден& тами як подарунок  або в спадщину.

Залежно від якості, наданих комерційним банком документів, технічних  умов, кваліфікації керівників і виконавців валютних  опе& рацій, НБУ може дозволити проводити  наступні  операції  (усіх або деякі з них).

1. Ведення  валютних  рахунків  клієнтів,  а саме  —  зарахування

валютних  надходжень  на рахунки  резидентів  і нерезидентів (вклю& чаючи  транзитні) і списання  сум перерахувань,  передбачених  чин& ним законодавством.

2. Неторгові операції. Це операції з перерахування валютних цінно&

стей, не пов’язаних зі здійсненням розрахунків за експорт  і імпорт товарів і послуг (у тому числі видача готівки для покриття витрат осіб, що виїжджають за кордон у відрядження), а також з рухом капіталу.

3. Установлення кореспондентських відносин  з іноземними бан& ками,  тобто  банки  самостійно  відкривають рахунки  для  міжнарод& них розрахунків з іноземними банками. Досягнення домовленості про порядок  і умови ведення  банківських операцій  по міжнародних роз& рахунках. Робота через кореспондентські рахунки Центра міждержав& них розрахунків НБУ або через кореспондентські рахунки  уповно& важених  банків.

 

4. Операції  з міжнародних торгових  розрахунків. Це  операції  з міжнародних розрахунків, пов’язаних з експортом  та імпортом то& варів і послуг відповідно  до вимог діючого законодавства, інструкцій Національного банку України, уніфікованих правил і традицій Міжнародної торговельної палати.

5. Операції  з торгівлі  іноземною  валютою  на внутрішньому ва&

лютному  ринку. Це купівля  і продаж  іноземної  валюти  в наявній  і безготівковій формах  за власний  рахунок  або згідно з дорученням клієнтів  (брокерські послуги) на міжбанківському та біржовому ринках.

6. Операції  із залучення (пасивні операції)  і розміщення (активні

операції) валютних  коштів на внутрішньому ринку. Ці операції здійснюються з резидентами України,  з обмеженнями, установлени& ми нормативними актами  Національного банку України.

7. Операції  по залученню  (пасивні операції)  і розміщенню  (ак& тивні операції) валютних  коштів на міжнародних ринках. Ці операції здійснюються з нерезидентами України,  з обмеженнями, установле& ними нормативними актами  Національного банку України.

8. Валютні операції на міжнародних грошових ринках. До них від& носяться  депозитні  і конверсійні операції  (у тому числі  і ф’ючерсні, якщо це не заборонено  законодавством відповідних  країн), особами з комерційними банками і міжнародними фінансовими організаціями– нерезидентами України.

9. Операції  з монетарними металами  на  внутрішньому ринку.

Купівля і продаж  (у тому числі на термін),  прийняття на депозити, відповідальне збереження, використання на умовах  застави  під ви& даний кредит монетарних  металів  або цінних  паперів, номінал  яких виражений у монетарних  металах, якщо ці операції здійснюються на території  України  з резидентами України.

10. Операції  з монетарними металами  на міжнародному ринку.

Купівля і продаж  (у тому числі на термін),  прийняття на депозити, відповідальне збереження, використання на умовах  застави  під ви& даний  кредит  монетарних  металів.

Для отримання кредиту підприємство повинно надати в банк такі

документи:

1. Установчі  й реєстраційні документи.

2. Фінансові документи.

3. Комерційні документи.

 

4. Документи по забезпеченню  повернення кредитних  коштів і сплати відсотків (гарантія банку, страховий  поліс, поручництво, зас& тава чи змішані форми  забезпечення) (див. Додаток 1 та Додаток 2).

В Україні у сфері фінансування зовнішньоекономічної діяльності

функціонують універсальні та спеціалізовані банківські  установи. До спеціалізованих банківських установ  може  бути  віднесений   ВАТ

«Державний експортно&імпортний банк України» заснований у січні

1992  р., який  входить  до групи  великих  банків  України.  Мережа банку  налічує  24 філії,  32 безбалансових відділення для  експорт& них кредитів, які надаються  німецьким  акціонерним страховим  то& вариством  «Гермес», Французькою компанією  по страхуванню  зов& нішньої торгівлі (COFACE), Організацією Федерального уряду Швейцарії, яка покриває ризики  при експорті швейцарських товарів (ERG), Іспанською державною  страховою компанією  (CESCE), іта& лійським  страховим  товариством САЧЕ (SACE), та агентством СІМЕСТ (SIMEST SpA), Чеською  корпорацією по страхуванню експортних ризиків  (EGAP), Міністерством міжнародної  торгівлі  і промисловості Японії (MITI), Корпорацією розвитку  експорту  Ка& нади (EDC) в якості фінансового агента уряду України  за іноземни& ми кредитами,  що залучалися під державні гарантії. На сьогодні банк є лідером  у сфері  міжнародного кредитування та розвитку  міжна& родних фінансових відносин між Україною  та іноземними країнами& кредиторами.

На  сьогоднішній   день  Укрексімбанк пропонує  повний  спектр

банківських послуг,  пов’язаних  із залученням, наданням,  управлін& ням  та супроводженням іноземних  кредитів  (експортних, фінансо& вих, синдикованих) та супутні послуги  залежно  від потреб  клієнтів.

За фінансовим характером  діяльності  на  банки  схожі  кредитні

спілки. Кредитні  спілки, як і банки, на ринку діють як фінансові посередники, створені  для  задоволення потреб споживачів у фінан& сових ресурсах. Принципова відмінність між цими структурами і мета діяльності  кожної  з них: отримання прибутку  для  банку  і надання фінансових послуг для  кредитної  спілки.

Кредитні  спілки  проводять свою діяльність відповідно  до Закону

України № 2908&III «Про кредитні спілки» від 20.12.2001 р. Відповід& но до Закону, «Кредитна спілка — це неприбуткова організація, зас& нована фізичними особами на кооперативних засадах з метою задо& волення   потреб  ії  членів  у  взаємному   кредитуванні та  наданні

 

фінансових послуг  за рахунок  об’єднаних  грошових  внесків  членів кредитної  спілки».

Кредитні  спілки  здійснюють  два  види  кредитування:  споживче та підприємницьке, причому  за минулі  роки частка  останніх  посту& пово збільшувалась і зараз дорівнює близько  40\% усього кредитного портфеля кредитних  спілок.  Кредитні  спілки  займаються кредиту& ванням переважно сільськогосподарських виробників, оскільки їх доступ до кредитних  ресурсів досить обмежений,  а також сфери  по& слуг та торгівлі.  Підприємницькі кредити  надаються  переважно  або на поповнення оборотних  фондів, або на придбання, будівництво чи ремонт основних засобів. Кредити не надаються  на внесення платежів у бюджет, позабюджетні фонди та лізингових платежів; на форму& вання та збільшення статутного фонду; позичальникам, майно та рахунки яких знаходяться у податковій  заставі; позичальникам, оцін& ка фінансового стану яких свідчить про високий  ступінь ризику; позичальникам, які мають прострочену  заборгованість по кредиту  та відсотках, за винятком випадків поновлення кредитів; не допускаєть& ся також видача кредитів на будівництво об’єктів при відсутності оформленого належним чином документа, що підтверджує право власності  на землю або право користування нею.

Крім того, кредитні спілки займаються кредитуванням лише своїх членів та здійснюють  лише  мікрокредитування. За нормами  закону обсяг кредиту, наданого одному позичальнику, обмежується законо& давством і не може перевищувати 20\% капіталу спілки, тому межа кредитів,  спрямованих на підприємницьку діяльність,  зараз  встано& вилась  на рівні 5–20  тис. грн.

Необхідною  умовою для отримання кредиту в кредитній  спілці (якщо  позичальник звертається за ним вперше) є наявність  бізнес& плану. Як правило,  якщо  розмір кредиту  невеликий (до 2 тис. грн), допускається його відсутність, а отримання необхідної інформації відбувається шляхом заповнення анкети, розробленої в кредитній спілці, а також  проведенням співбесіди.

Практика кредитних  спілок  дозволяє виділити  низку  факторів, які впливають на прийняття рішення  про надання кредиту: осо& бистість позичальника, його кредитоспроможність, наявність  нако& пичених матеріальних благ та згода позичальника у разі необхідності використати його в певній частині  на погашення  заборгованості, за& безпечення.

 

До основних  умов надання  кредиту  кредитними спілками  тради& ційно належать: сума кредиту, мета отримання кредиту, строк надан& ня кредиту, плата за користування кредитом, періодичність сплати відсотків,  забезпечення.

Сума кредиту визначається кредитоспроможністю позичальника

та фінансовими можливостями кредитної  спілки. Мета отримання кредиту необхідна для встановлення умов, що відповідатимуть цільо& вому призначенню. Якщо  кошти  будуть використані не за цільовим призначенням, можливе  дострокове  розірвання угоди з боку кредит& ної спілки із зобов’язанням повернути  всю суму боргу та відсотки  за ним. Строк надання кредиту  залежить  від можливостей позичальни& ка сплачувати кредит,  а також  мети його отримання — максималь& ний  термін  надання  кредиту,  як правило,  не перевищує  12 місяців. Плата за користування кредитом  встановлюється в розмірі відсотко& вої ставки та бази нарахування (сума, на яку нараховуються відсот& ки). Для підприємницьких кредитів річна відсоткова  ставки коли& вається в межах 18–60\%. Періодичність сплати відсотків має збігатися з обігом коштів позичальника. Найбільш прийнятна форма  забезпе& чення  приймається з урахуванням суми кредиту  та ліквідності  зас& тави. Як правило,  оціночна  вартість  застави,  за вирахуванням втрат на її реалізацію, повинна  в два рази перевищувати суму наданого кредиту  та відсотків  за ним.

Перевагою  кредитування в кредитній  спілці  є також  швидкість

оформлення кредиту. Після  прийняття позитивного рішення  про надання кредиту, час, потрібний  на його отримання, залежить  від того, як швидко  буде оформлене забезпечення кредиту  (оцінювання май& на, що передається в заставу; його приватизація, якщо майно знахо& диться у власності держави; оформлення страхового полісу в разі пред’явлення його в якості  забезпечення), та від часу пред’явлення та оформлення інших  необхідних  документів.

Отримання кредиту  можливе  за такими  двома способами:

1. Відкриття кредитної  лінії на певний  період. Це означає, що протягом  цього періоду позичальник може отримувати кредит у межах, що не перевищує  суму, зазначену  в договорі. Можливі два варіанти отримання кредитної  лінії: наступна частина кредиту отримується після сплати відсотків та основної суми боргу за по& переднім. Така  схема може застосовуватися з метою фінансування поточних  потреб,  коли  існує  постійний   тимчасовий розрив  між

 

витратами та надходженнями коштів. Друга схема передбачає  на& дання  наступного  кредиту  за умови  сплати  відсотків  за  користу& вання  ним.

Кредитна  лінія  може відкриватися строком  до одного року. В на&

ступному  році за умови  належного  виконання умов договору  мож&

ливе  його поновлення.

2. Одноразове отримання фіксованої суми кредиту,  зазначеної  в кредитному договорі, на визначений строк. За термінами  надання кредиту, вони поділяються на короткострокові (до 3 міс.), середньо& строкові  (до 12 міс.), довгострокові (понад 12 міс.).

Існує  кілька  варіантів  сплати  відсотків  за кредит:

1) залежно  від бази нарахування відсотків можливе  нарахування на залишок  основної  суми кредиту,  на початково  видану  суму кре& диту або на залишок  заборгованості за кредитом;

2) залежно  від періоду  нарахування відсотки  можуть  нарахову& ватися  за фактичний термін користування кредитом,  за весь період, встановлений договором;

3) за порядком  нарахування відсотків  можлива  в кінці строку дії кредитного  договору, із щомісячним нарахуванням і сплатою відсотків  у кінці строку  дії кредитного  договору,  із щомісячним на& рахуванням відсотків  і щомісячною  їх сплатою.

У разі  порушення термінів  сплати  відсотків  або основної  суми

кредиту до позичальника може застосовуватися подвійна  відсоткова ставка, якщо це зазначено  в умовах договору. В договорі також може обумовлюватись можливість подовження терміну виконання зобов’я& зань  позичальника (пролонгація  договору), якщо  в останнього  ви& никнуть  тимчасові  фінансові  ускладнення.

Світова  практика,  яка свідчить про активну роль лізингових ком&

паній у наданні  фінансових ресурсів  підприємствам&суб’єктам ЗЕД, поступово  знаходить  застосування і в Україні.

Лізинг  можна розглядати як один з методів фінансування, здат& ний  значно  пожвавити процес  оновлення виробництва та входжен& ня України  в структуру  світового  ринку  товарів з високою  часткою доданої вартості. Лізинг  може сприяти  просуванню  вітчизняних ма& шин і устаткування на внутрішній та зовнішній  ринок. Велику  роль у розвитку  цієї форми підприємницької діяльності  може відіграти створення іноземними банками  і фірмами  спільних  лізингових ком& паній. Це дасть можливість не тільки  використовувати в народному

 

господарстві  передову  техніку,  а й засвоїти  значний  досвід  інозем&

них компаній  у сфері  лізингових операцій.

Наприклад, якщо підприємство закуповує необхідне обладнання за рахунок  власних  коштів та довгострокових банківських кредитів, то фінансує  це із фонду  розвитку,  що формується з прибутку  після його оподаткування, ПДВ, операції  купівлі&продажу.

Зовсім інший механізм  фінансування формується при укладенні контракту  про надання  лізингових послуг. Орендні  платежі, сплачу& вані  орендарем,  входять  до собівартості  продукції,  а після  повної сплати вартості орендованого  обладнання підприємство, як правило, стає  його  власником.  У  даному  випадку  кошти,  що  витрачені  як орендні платежі,  так і на викуп  орендованого  устаткування, форму& ються з прибутку  підприємства до його оподаткування.

Процес  становлення лізингового бізнесу в Україні  можна умовно

поділити на два періоди. Перший  припадає на 1989–1995 рр., коли такі операції здійснювали лише комерційні банки. У другому — з 1995 р. й по сьогодні — у цій сфері  працюють  також спеціалізовані лізингові компанії, створені як за участі банківського капіталу,  так і без нього.

До прийняття закону лізингова  діяльність у вітчизняній економіці частково регулювалася Цивільним кодексом, Законом «Про оренду , Постановою Кабінету  Міністрів  України  №  3031  від  18.09.1997  р.

«Про створення державного  лізингового фонду». Але навіть за відсут&

ності закону «Про лізинг» в Україні функціонував ряд лізингових компаній, об’єднаних у Всеукраїнську асоціацію лізингу «Укрлізинг».

Переломним моментом, який започаткував новий етап становлен& ня та розвитку  лізингових відносин,  стало друге півріччя  1997 р. та січень 1998 р., коли було прийнято основні законодавчі акти, що регулюють  цей вид діяльності.

На сучасному  етапі розвиток  інституційної структури міжнарод&

ного лізингового бізнесу  в Україні  характеризують такі тенденції:

1. Створення лізингових компаній  переважно  українськими бан& ками, які  є їх засновниками. Прикладом можуть  бути «Фінансово& лізинговий дім»  АК  АПБ  «Україна»,  дочірня  лізингова  компанія

«Інкомбанку» «Україна»,  лізингова  компанія  «Укрексімлізинг» при

«Укрексімбанку», «Аваль&лізинг» при АППБ  «Аваль», Харківська ре& гіональна  лізингова  компанія  «Реалбанк». Українські банки надають перевагу  опосередкованій участі в лізинговому бізнесі — створюють лізингові  компанії.  Тобто  йдеться  про непряму  участь банківського

 

капіталу в лізинговому бізнесі. Але навіть обравши такий шлях, банк наштовхується на досить відчутну перепону — сума, яку він має право інвестувати,  не повинна  перевищувати 25\% від його власного  капі& талу. Відтак невеликі  та низьколіквідні комерційні  банки не в змозі брати  участь у лізинговій діяльності.

2. Створення лізингових компаній  при  вітчизняних підприєм&

ствах–виробниках устаткування та державних  компаніях. Найбіль& шого розвитку  в Україні  зазнав  лізинг  у галузі  сільськогосподарсь& кого машинобудування. Так, ланкою, яка поєднує заводи&виробники сільськогосподарського устаткування  та  його  споживачі,  став  АТ

«Агротехсевіс»  та його регіональні  структури,  які здійснюють  лізин&

гові операції. Лізингові  компанії «Харківагромашінвест», «Одесагро& машінвест» є підрозділами ВАТ «Украгромашінвест», яке має 20 регіональних підрозділів,  створених  протягом  1997–1998 рр. при ве& ликих  заводах&виробниках.

3. Активізація лізингового бізнесу закордонних компаній&вироб&

ників, які мають представництво в Україні.  Ця тенденція  передусім набула  розвитку  в торгівлі  транспортними засобами.  Такі  компанії, як  «Scania&Україна», «Volvo Truk  Co.», «IVECO», «MAN», реалізу& ють машини  в основному  через використання фінансового лізингу.

4. Функціонування спеціалізованих лізингових компаній,  які створюються з участю  іноземного  капіталу  або повністю  за раху& нок  вітчизняного капіталу.  Серед  найвідоміших —  «Hansa  Leasing and Factoring» (Естонія), «Перша лізингова  компанія»,  «Укрін& комліз»,  «Укрдержлізинг», які переважно  здійснюють  лізингові  опе& рації з імпортним  обладнанням та устаткуванням і мають вузько спец& іалізовану  нішу на ринку.

5. Сворення лізингових компаній  у ВЕЗ України  «Яворів», «Сла&

вутич», «Сиваш».  Уповноважена лізингова  компанія  «Євро&Сиваш» створила  нову інвестиційну технологію  на основі лізингу,  кредиту  з використанням спеціального інвестиційного режиму  зони «Сиваш».

Розвиток лізингу  в Україні  стримується через багато причин  за& гального характеру.  Насамперед даються  взнаки відсутність  держав& ної програми  розвитку  лізингу,  низька  кваліфікація спеціалістів,  які обслуговують ринок цих послуг. Лізингові компанії фінансово слабкі, оскільки  цілковито залежать  від засновників, їм нерідко бракує коштів  для придбання саме того обладнання, яке зацікавить вироб& ників  як  потенційних лізингоотримувачів. Механізм  реєстрації  та

 

вилучення об’єктів лізингу  недосконалий, встановлено надто низькі норми амортизації майна, не сформовано вторинний ринок облад& нання,  що гальмує  розвиток  оперативного лізингу,  не налагоджено облік статистичних форм лізингових операцій. До цього слід додати, що не спрямовані на підтримку  цієї справи  податкове,  митне та ва& лютне  законодавство.

Так,  Закон «Про  податок  на додану  вартість»  містить  очевидні

суперечності.  У статті  1 зазначено,  що лізинг  — це продаж  послуг, отже, є об’єктом обкладання податком на додану вартість. А згідно з статтею 3 передача майна у користування та виплата  лізингового платежу  не входять  до переліку  операцій,  які  обкладаються ПДВ. Така невизначеність обходиться  недешево. Зважаючи на те, що об’єк& тами міжнародного лізингу  є виробниче  обладнання, автотранспорт тощо, доводиться сплачувати значні  суми.  Розвиток лізингу  в Ук& раїні характеризується наявністю  диспропорцій і щодо форм, і щодо учасників.  Так, договори оперативного лізингу майже не укладають& ся через низькі  прибутки  та високі  ризики  підприємництва. Потре& бує вирішення проблема учасників  лізингу — суб’єктом лізингової угоди в Україні  не може бути фізична  особа. У країнах Європи  та в США такі договори, укладені компаніями з фізичними особами, особ& ливо поширені  на ринках  нерухомості  та легкових  автомобілів.