4. норми усного ділового мовлення

Мовознавче дослідження

190. І. Поставте у словах наголос.

Агент, амнезія, вірші, гамірно, документ, досвіток, збір- ник, зв’язно, індустрія, іскра, квартал, кілометр, ліворуч, луб’яний, металургія, мутити, обачливий, обруч, обхідник, пе- ресидіти, показ, помаленьку.

ІІ. Із виділеними словами складіть речення і прочитайте їх уголос, дотримуючись правильної вимови.

! Прочитайте й запам’ятайте

Для кожного мовця важливим є чуття мови, тобто здат- ність відчувати належність того чи іншого слова до певного стилю, відчувати доречність чи недоречність уживання слова залежно від ситуації. Воно виробляється у людини поступово й зростає з її досвідом. Однак різна мовна практика (вік, про- фесія, освіта) дає неоднакові результати. І хоча мовне чуття відбиває існуючий поділ на стилі мови, все ж воно недостат- нє: мало інтуїтивно відчувати правильність чи неправильність у мовленні – треба точно знати правила вживання мовних за- собів і користуватися ними свідомо.

Усне ділове мовлення – це розмовно-літературне мовлен- ня, що спирається на норми літературної мови. Дотримання цих норм вимагає знання мовних особливостей усного ділово- го спілкування.

4.1. Наголос

Однією з таких особливостей є наголос. Ніщо так не роз-

криває рівень нашої мовної культури перед сторонніми, як на-

Пентилюк М.І., Марунич І.І., Гайдаєнко І.В. Ділове спілкування та культура мовлення

голошення слів. Порушення в наголосі «ріжуть» слух співроз-

мовників або слухачів.

Норми наголосу в українській мові вже усталилися. Вони відбиті у словниках (практично в кожному словнику реєстр слів подається з наголосом). Проте у практиці ділового (та й не тільки!) спілкування, на жаль, трапляється багато прикрих порушень. Наголошення – обов’язкова ознака слова в його природному усному вияві. У живій мові слово не терпить си- туації, в якій воно було б ненаголошеним. Тому всі незмін- ні односкладові слова (прийменники, сполучники, частки) інтонаційно об’єднуються з суміжним словом в одне ціле. Наприклад, речення Розпорядження це необхідно терміно- во виконати промовляється, звичайно, як Розпорядження це необхідно терміново виконати. Навіть складноскороче- ні слова ініціального типу мають у вимові наголос – він, як правило на останньому складі: ТСН (тесеен), ООН (оон), ДАІ (даі).

Особливістю українського мовлення є переміщення наго- лосу в іменниках у множині: хата – хати, книжка – книжки, вітер – вітри, секретар – секретарі, але в багатьох іменни- ках наголос постійний: будинок – будинки, справа – справи, рада – ради, господарство – господарства. Віддієслівні імен- ники середнього роду на -ання зберігають наголос дієслова, від якого утворені: надбання – надбати, пізнання – пізнати, обслуговування – обслуговувати, читання (а не читання) – читати.

Є в українській мові група іменників (географічних назв)

на –щина, –чина. У словах цього типу наголос ставиться:

1) на корені (бо наголос був у корені й у слові, від якого утворили нове):

Херсон – Херсонщина, Одеса – Одещина, Харків – Харків-

щина, Київ – Київщина,

2) на суфіксі (бо наголос на суфіксі має слово, від якого утворено нове); Івано-Франківськ – Івано-Франківщина, До-

ІІІ. КУЛЬТУРА УСНОГО ДІЛОВОГО МОВЛЕННЯ

нецьк – Донеччина, Васильків – Васильківщина, Скадовськ –

Скадовщина.

Іменник  чоловічого  роду  з  префіксами  роз-,  за-,  при-, на- мають наголос на першому складі: запит, розгляд, при- мус, розмір, наклеп, розвиток, напрямок та ін. У сполученні з числівниками іменники чоловічого й жіночого роду міняють свій наголос. Так, іменники чоловічого роду в множині мають наголос на закінченні: сини, брати, вчителі, шляхи, а в спо- лученні з числівниками два, три, чотири – на основі: три брати, два вчителі, чотири сини. Це стосується й іменників жіночого роду. Порівняймо: сторінки, книжки, вчительки – дві сторінки, три книжки, чотири вчительки.

Треба дотримуватися правильного наголошення чис- лівників:  одинадцять   (а  не  одинадцять),   чотирнадцять (а не чотирнадцять),  сімдесят (а не  сімдесят), вісімдесят (а не вісімдесят).

При відмінюванні займенників наголос теж може зміню-

ватися, що відбивається в усному мовленні. Наприклад: Займенник без прийменника   Займенник з прийменником наголос на закінченні:       наголос на основі:

мене, себе, твого, кого, його           до мене, біля себе, до твого

У дієсловах, утворених від вищого ступеня прикметника, наголос стоїть перед суфіксом -іш; -ш-: кращати, меншати, білішати. Форми доконаного виду завжди мають наголошений префікс ви-: робити – виробити, стругати – вистругати, гнати – вигнати, йти – вийти.

Часто в дієсловах другої дієвідміни, що в однині мають наголос на закінченні, в інших формах наголос пересувається на один склад назад: говорю – говорить, говоримо, говорите; плачу – платиш, платимо, платите.

Правильним є наголошення на кінцевому складі дієслів:

нести, везти, принести, пливти, везу, везеш, везе, везуть.

Пентилюк М.І., Марунич І.І., Гайдаєнко І.В. Ділове спілкування та культура мовлення

Дієслово бути у різних формах наголошується так: буду,

будеш, будемо, будете, будуть; була, було, були.

Постійний наголос має слово Україна й похідні від нього

український, українство, по-українськи.

Слід розрізняти наголос у словах Батьківщина (Україна, Вітчизна) і батьківщина (рідне село, місто; спадщина після батька).

Є чимало слів, що мають подвійний наголос: комбайнер і комбайнер, громадянин і громадянин, користь і користь, речовина і речовина, озерце й озерце, Марко і Марко, Лисенко і Лисенко, Павлик і Павлик; простий і простий, призовний і призовний, спірний і спірний, завжди і завжди, високо і високо, затишно і затишно, сповна і сповна.

Слід запам’ятати й наголошення деяких іншомовних слів: демократія, бюрократія, кілометр, сантиметр, діалог, каталог, квартал, центнер, експерт, цемент.

4.2. Вимова

Для усного ділового мовлення важливим є дотримання правил української вимови, які включають вимову голосних і приголосних звуків та звукосполучень.

Голосні [а],  [у],  [і] вимовляються чітко і виразно. Звук [о] перед наголошеними [у], [і] вимовляється з наближен- ням до [у]: зозуля – [зоузуля], кожух – [коужух], тобі – [тоубі], собі – [соубі].

В українській  мові голосні  [е],  [и] чітко  розрізняються під  наголосом,  а  в  ненаголошеній  позиції  вони  змішують- ся: весело – [веисели́тися], нести – [неисти], живе – [жиеве], представник – [преидставник]. Ступінь зближення ненаголо- шених [и] та [е] залежить також від темпу мовлення: чим він швидший, тим менш помітна різниця у вимові обох голосних, при повільному темпі мовлення вони вимовляються чіткіше.

Мають особливості вимови і приголосні звуки.

ІІІ. КУЛЬТУРА УСНОГО ДІЛОВОГО МОВЛЕННЯ

Для української мови характерна чітка вимова дзвінких звуків. Вони в кінці слова і в кінці складу завжди вимовля- ються дзвінко: мороз, казка, сторож, бігти, губка, дуб, обід, хліб.

Губні приголосні вимовляються в кінці слова твердо: степ, насип, голуб, верф. У словах іншомовного походження перед [а], [у] (графічно я, ю) вони можуть пом’якшуватися: бюро, пюре, бюст, фюзеляж, бязь.

Звук [в] в українській мові ніколи не переходить у [ф], а на початку перед приголосними, у кінці складу чи слова ви- мовляються як [ў]: впав – [упаў], давно – [даўно], завтра – [заўтра], любов – [л’убоў].

Шиплячі приголосні [ж], [ч], [ш], [щ] (буква щ позначає звуки [ш] та [ч]) в українській мові майже не пом’якшуються. Тільки в іменниках середнього роду з подвоєними приголо- сними шиплячі вимовляються м’якше, таку ж вимову вони ма- ють перед [і]: обличчя, збіжжя, узбережжя, піддашшя; ключі, речі, гроші. На відміну від російської мови український звук [ч] вимовляється твердо: черга, що [шчо], чорний, чагарник.

Українські звуки [дж] і [дз] вимовляються злито, як один звук: дзеркало, джерело, сиджу, саджу, бджола, джемпер, джунглі, менеджер, дзвонити. Звук [р] твердий у кінці слова і складу: секретар, лікар, перевір, Харків, воротар. У словах іншомовного походження звуки [л], [н], [т] перед [е] вимов- ляються твердо: лекція (а не лекція), білет (а не білет), теле- грама (а не телеграма), маневр (а не маневр). Порушенням є м’яка вимова приголосних перед [і]: кішеня (треба кишеня), сістема (треба система), діспут (треба диспут), діскусія (треба дискусія) та ін.

У вимові звукосполучень є свої особливості. Найчастіше помилки виникають під упливом написань. Ми намагаємося вимовляти так, як пишемо. А треба пам’ятати, що в живому мовленні звуки впливають один на одного й зазнають при цьому змін.

Пентилюк М.І., Марунич І.І., Гайдаєнко І.В. Ділове спілкування та культура мовлення