КомунІкативна культура як складова професІйноЇ пІдготовки менеджерІв

Якість   сучасної   освіти   була   і   залишається   актуальною   темою

обговорення  педагогічною  спільнотою.  І.Зязюн,  відомий  український філософ, стверджує, що в світі сьогодні конкурують дві освітні технології: науково-технократична і гуманістична. [1] Застосовуючи першу, викладач встановлює мету, обсяги, методи щодо засвоєння необхідних знань; застосовує різні види оцінювання і здійснює безперервний контроль для досягнення еталонних результатів. Гуманістична технологія вимагає акцентувати увагу на вирішенні проблем через експеримент, моделювання, творче мислення, пошук особистісного сенсу. Найсуттєвіший вплив на професійну підготовку спеціалістів має практика, пов’язана з рівнем комунікативних компетенцій майбутнього економіста-менеджера. Установки комунікативної культури та поведінки створюються впродовж всього життя на основі досвіду її спілкування та взаємодії з іншим людьми. Брак досвіду, культури спілкування, позитивних комунікативних установок, незнання причин міжкультурних і людських розходжень породжують нетолерантність, ксенофобію тощо. Особливого значення ці якості набувають як елемент професійного впливу тому, що сприятимуть формуванню упереджень, соціальної напруженості, конфліктності.

Метою даної статті є аналіз шляхів формування комунікативної культури як складової професійної підготовки менеджерів.

В роботах Рай Л., Ничкало Н., Дорошенко С.І., Кузьмнського А.І. та інших ця проблема розглядалася з позиції загальних підходів до комунікативної культури як складової загальної культури.[2] Разом з тим, в площині, яка виділена нами в даному дослідженні, проблема не розглядалася.

Загальновідомо, що основною складовою освітнього процесу є взаємодія   в   системі   «викладач-студент».   Але   зниження   аудиторного

навантаження,  що  супроводить  процес  перебудови  навчального  процесу,

породжує низку феноменів. Один з них – втрата «людського обличчя» освіти,

адже електронні підручники, скорочені до неймовірності курси лекцій навіть фундаментальних дисциплін не потребують безпосередньої участі інших людей. Викладач перетворюється на методиста, контролера, втрачає творчу єдність зі студентом без спілкування. Студент прагнуть іноді тільки одного – успішно пройти контрольні випробування; і все менше їх цікавить дух єдності, колективізму, притаманний університетській освіті.

Особливо болісно віддзеркалюються ці проблеми при підготовці спеціалістів соціально-орієнтованих професій, якою є і менеджер-економіст. На підприємствах, в установах до цих фахівців висувають вимоги щодо здатності здійснювати безперервне спілкування, орієнтоване на передачу управлінської інформації; враховувати соціально-особистісні компоненти діяльності. Комунікативна компетентність стає важливою складовою професійної підготовки.

Комунікативність – це професійна здатність менеджера, що характеризується потребою у спілкуванні, готовністю легко вступати в контакт, викувати позитивні емоції у співрозмовника й мати задоволення від спілкування:

а)  комунікативна  –  встановлення  і  регуляція  стосунків  між начальником та підлеглими, між колегами, забезпечення комунікативної спрямованості;

б) психологічна – створення умов для забезпечення психологічної свободи підлеглих, клієнтів та співробітників, вияву індивідуальної своєрідності особистості; зняття соціальних затисків, які заважають цьому;

в) пізнавальна – забезпечення повноцінного сприймання інформації усіма учасниками управлінського процесу;

г)  організаційна  –  забезпечення  раціональної  організації  діяльності всіх підрозділів підприємства. [3, .116-118]

Отже, під час здійснення різних видів комунікацій особливої ваги набуває культура спілкування. Однак останнім часом навчання у ВНЗ зазнало суттєвих змін, а саме змінилися механізми контролю знань і досягнутих результатів; зменшся обсяг і якість навчальних і виробничих практик; практично повністю зникли усні іспити. Це призвело до того, що навіть за наявності харизматичних викладачів і обдарованих студентів, останні, здобуваючи знання відповідного напряму, не можуть донести їх до слухачів, програючи конкурентну боротьбу на ринку праці.

Взаємозв’язок і взаємовплив суб’єктів навчального процесу можливий в умовах застосування тренінгових технологій, які безпосередньо реалізують принципи дидактичного розвиваючого навчання.

Термін «тренінг» має багато значень: навчання, виховання, дресирування, підготовка. Різноплановість трактування цього поняття характеризує і його наукове визначення. Тренінг – це спланована послідовність дій, яка спрямована на те, щоб допомогти особі або цілій групі

навчитися ефективно виконувати роботу або вирішувати поставлені проблеми. Тренінг сприяє постійному розвитку знань, умінь, взаємовідносин та поведінки. Тренінг можуть застосовуватися для розвитку комунікативних здібностей, підвищення ефективності оволодіння професійними знаннями, вдосконалення інтелектуальних можливостей, розвитку вольових характеристик, виявлення та вирішення особистісних, професійних та організаційних проблем.

Тренінги мають істотні переваги перед іншими методам навчання. Так, на тренінгах з економічних дисциплін процес навчання максимально наближений до реальної практичної діяльності, учасники виступають в тих чи інших ролях і діють відповідно до статусу своєї ролі. В цьому процесі з’ясовуються не тільки знання кожного учасника тренінгу, але починають діяти механізми групової динаміки.

Але застосування тренінгів вимагає значної попередньої підготовчої роботи творчого характеру з боку викладача, необхідного навчально- методичного та організаційного забезпечення. Але, зважаючи на значне аудиторне навантаження та постійно зростаючу інтенсивність роботи викладачів, методи імітаційного моделювання, не зважаючи на їх ефективність, не мають широкого застосування у ВНЗ. Вкладання соціально- гуманітарних дисциплін (філософія, логіка, культурологія тощо) взагалі не передбачає семінарів.

Зважаючи на вищевикладене, вважаємо за доцільне розширити коло аудиторних занять, які сприяють формуванню комунікативної культури студентів; впроваджувати методи тренінгових технологій та імітації; використовувати інтерактивні засоби підвищення мотивації оволодіння мовленнєвим практикам, такими необхідними для майбутніх управлінців.

Література:

1. Зязюн І.В. Гуманізм ХХІ століття: філософський і психологічний аспект.// Теорія і практика управління соціальними системами. – 2002. - №2.

2.  Рай Л.Развитие навыков эффективного общения. –  СПб.:  Питер,

2002. – 288 с.; Ничкало Н. Стандарти професійної освіти: проблеми методології творчих пошуків.// Професійна освіта: педагогіка і психологія. – Київ. – 2000. - №1; Дорошенко С.І. Культура усного мовлення державного управлінця./ За ред.. А.П.Ярещенка. – Харків: ХІУ, 2001; Кузьминський А.І. Педагогіка вищої школи: Навч. посіб. – К.: Знання, 2005.-486 с. та інші.

3. Веснин В.Р. Основы менеджмента: Учебник. – М.: «Триада-Лтд»,

1996. – 384 с.

Самофалова Т.В. (КІІ ДонНТУ)