Банківське право України - Навчальний посібник (Фомін Г.Ф.)

Глава 3. правове становище комерційних банків

§1. Поняття, ознаки та види комерційних банків

Комерційні банки належать до другого рівня банківської системи України. Вони здійснюють різноманітні фінансові та кредитні операції, пов’язані з обслуговуванням господарської діяльності своїх клієнтів. Правовий статус комерційних банків визначається нормами різних галузей права:

в загальноправових аспектах, як правовий статус суб’єкта підприємницької діяльності, – нормами конституційного права;

безпосередньо, як правовий статус суб’єкта цивільно-правових відносин, – нормами цивільного права;

як правовий статус суб’єкта міжбанківських відносин, суб’єкта взаємовідносин з Національним банком України, – нормами банківського права.

Банк, як визначено в ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», – це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії НБУ здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

Комерційні банки – це економічно самостійні незалежні комерційні підприємства, які створюються для задоволення інтересів власника банку. Ці інтереси реалізуються в процесі задоволення інтересів юридичних та фізичних осіб, що обслуговуються банками. Комерційні банки як підприємства особливого типу організують рух позикового капіталу для забезпечення отримання прибутку власниками банку, концентрують основну частину кредитних ресурсів і здійснюють банківські операції та фінансові послуги для юридичних і фізичних осіб.

Як юридична особа банк має свої ознаки.

По-перше, наявність усіх прав юридичної особи: організаційна єдність, участь у господарських відносинах, самостійна відповідальність, спеціальне найменування, обов’язкове зазначення у статуті, що банк є юридичною особою.

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк повинен мати повне і скорочене офіційне найменування українською та іноземними мовами. Найменування банку має містити слово «банк», а також вказівку на організаційно-правову форму банку. Банк має печатку за своїм повним офіційним найменуванням.

Слово «банк» та похідні від нього дозволяється використовувати у назві лише тим юридичним особам, які зареєстровані НБУ як банки і мають банківську ліцензію. Виняток становлять міжнародні організації, що діють на території України відповідно до міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, та законодавства України. Не дозволяється використовувати для найменування банку назву, яка повторює уже існуючу назву іншого банку або вводить в оману щодо видів діяльності, які здійснює банк. Вживання у найменуванні банку слів «Україна», «державний», «центральний», «національний» та похідних від них можливе лише за згодою НБУ.

Банк повинен мати статут, затверджений у порядку, передбаченому чинним законодавством, тобто при реєстрації Національним банком України. Про всі зміни та доповнення до статуту повідомляється НБУ, який у місячний термін повинен розглянути та прийняти відповідне рішення про їх реєстрацію.

По-друге, володіння майном на правах власності або на правах повного господарського відання, наявність статутного фонду, який відображається на самостійному балансі банку. Статутний фонд комерційного банку формується за рахунок власних коштів акціонерів або пайових внесків засновників банку у грошовій формі. Статутний фонд не повинен формуватися за рахунок бюджетних коштів та кредитних ресурсів. Розмір статутного фонду не може бути меншим за розмір, встановлений законом.

По-третє, основна мета діяльності банку – одержання прибутку. Комерційні банки здійснюють банківську діяльність шляхом розрахунково-касового, кредитного та іншого обслуговування на договірних умовах підприємств, установ, організацій, а також громадян шляхом виконання банківських операцій, надання різноманітних послуг, внаслідок чого і утворюється прибуток банку.

По-четверте, відповідно до ст. 6 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банки в Україні створюються у формі відкритого акціонерного товариства, або кооперативного банку. Це означає, що банки не можуть створюватися у формі установ чи кооперативів та в інших організаційно-правових формах, окрім господарського товариства, яке може володіти майном на правах власності або на правах повного господарського відання. Статутний фонд банку відображається на самостійному балансі. Розмір статутного фонду банку визначається засновниками, але не може бути меншим за розмір, встановлений законом.

По-п’яте, банк наділений спеціальною правоздатністю. Правоздатність – це передбачена законом здатність особи набувати відповідних прав і обов’язків. Для банку це спеціальна правоздатність юридичної особи. Спеціальна правоздатність означає, що юридична особа як суб’єкт підприємницької діяльності може здійснювати тільки ті види діяльності, які передбачені її статутом. Отже, юридична особа може бути учасником тільки тих правовідносин, котрі обумовлені цими видами діяльності. У зв’язку з цим відповідні види банківської діяльності є правомірними тільки у тих випадках, якщо вони здійснюються на підставі відповідної ліцензії, а комерційні банки в Україні діють на підставі ліцензій, виданих Національним банком України.

По-шосте, банк на підставі банківської ліцензії має право здійснювати банківські операції, а при дотриманні відповідних умов, передбачених законодавством України, здійснювати інші операції та угоди.

Законодавство України визначає, що комерційні банки згідно зі своїм правовим становищем не повинні здійснювати наглядових та контрольних повноважень стосовно своїх клієнтів, що є однією з функцій НБУ (п. 8 ст. 7 Закону України «Про Національний банк України»). Але в деяких випадках на комерційні банки покладаються обов’язки щодо контролю за діяльністю клієнтів: контроль обсягів готівки в касах підприємств та установ чи то валютний контроль. Так, Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.1993 р. комерційні банки віднесені до органів, які повинні здійснювати контроль операцій з валютою. Комерційним банком забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам’ятних ювілейних та інвестиційних монет), страхування, крім виконання функцій страхового посередника.

Враховуючи загальні риси та особливості комерційних банків як юридичних осіб особливого роду, які використовують гроші в ролі товару, правове регулювання банківської діяльності здійснюється на підставі загального законодавства про підприємства і спеціального банківського законодавства: законів України «Про Національний банк України» «Про банки і банківську діяльність» та нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України та Національного банку України.

Комерційні банки виступають активними суб’єктами ринкових відносин, працюють в умовах ризику. Вони постачають у грошовий обіг додаткові кредитні ресурси. Діяльність банків не обмежується акумуляцією і розміщенням коштів підприємств, організацій і населення. Вони сприяють нагромадженню капіталу, не лише активно втручаючись в усі сфери господарського життя, але й безпосередньо беруть участь у функціонуванні капіталу або здійснюючи контроль за ним. Завдяки банкам діє механізм розподілу і перерозподілу капіталу за сферами й галузями виробництва, який значною мірою забезпечує розвиток національної економіки.

Банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими).

Банк самостійно визначає напрями своєї діяльності і спеціалізацію за видами операцій. НБУ здійснює регулювання діяльності комерційних банків через економічні нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснюваних цими банками операцій.

Банк набуває статусу спеціалізованого банку у разі, якщо більше 50 відсотків його активів є активами одного типу. Банк набуває статусу спеціалізованого ощадного банку у разі, якщо 50 відсотків його пасивів є вкладами фізичних осіб.

Держава не відповідає за зобов’язаннями банків, а банки не відповідають за зобов’язаннями держави, якщо інше не передбачено законом або договором; НБУ не відповідає за зобов’язаннями банків, а банки не відповідають за зобов’язаннями НБУ, якщо інше не передбачено законом або договором.

Органам державної влади і органам місцевого самоврядування забороняється будь-яким чином впливати на керівництво чи працівників банків у ході виконання ними службових обов’язків або втручатись у діяльність банку, за винятком випадків, передбачених законами України.

Законом України «Про банки і банківську діяльність» визначені правові основи створення в Україні державних, а також кооперативних банків.

Державний банк – це банк, сто відсотків статутного капіталу якого належить державі. Державний банк засновується за рішенням Кабінету Міністрів України, а його статутний фонд формується за рахунок Державного бюджету України. Діяльність державного банку повинна відповідати вимогам законів України та нормативно-правових актів НБУ.

Кооперативний банк створюється у відповідності до Закону України «Про банки і банківську діяльність» та законодавства про кооперацію. Кооперативні банки створюються за принципом територіальності і поділяються на місцеві та центральний кооперативні банки.

Мінімальна кількість учасників місцевого (у межах області) кооперативного банку має бути не менше 50 осіб. Статутний капітал кооперативного банку поділяється на паї, а рівень мінімального розміру для місцевих кооперативних банків становить 1 млн. євро.

Акціонерні банки створюються у формі акціонерних товариств відкритого типу. Вони формують статутний фонд шляхом об’єднання індивідуальних капіталів засновників за допомогою випуску та реалізації акцій. Власником капіталу банку є акціонерне товариство.

Згідно зі ст. 9 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банки мають право створювати банківські об’єднання таких типів: банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група. Банки можуть бути учасниками промислово-фінансових груп з дотриманням вимог антимонопольного законодавства України.

Банківське об’єднання створюється за попередньою згодою НБУ та підлягає державній реєстрації.

Банк може бути учасником лише одного банківського об’єднання. Учасники банківського об’єднання несуть відповідальність за зобов’язаннями інших його учасників відповідно до укладеного між ними договору.

Банківська корпорація – це юридична особа, засновниками та акціонерами якої можуть бути виключно банки, яка створюється з метою концентрації капіталів банків, підвищення їх загальної ліквідності та платоспроможності, а також забезпечення координації та нагляду за їх діяльністю.

Банківська холдингова група – це банківське об’єднання, до складу якого входять виключно банки. Банківські холдингові групи дозволяється створювати лише за умови, що угода про їх створення передбачає покладання на головний банк додаткових організаційних функцій стосовно банків – членів групи, а також створення системи управління спільною діяльністю.

Фінансова холдингова група складається переважно з установ, що надають фінансові послуги, причому серед них має бути щонайменше один банк, а материнська компанія повинна бути фінансовою установою. Материнська компанія холдингової групи відповідає за зобов’язаннями своїх членів у межах свого внеску в капітал кожного з них, якщо інше не передбачено законом або угодою між ними.

З метою захисту та представлення інтересів своїх членів, розвитку міжрегіональних ти міжнародних зв’язків, забезпечення наукового та інформаційного обміну і професійних інтересів, розробки рекомендацій щодо удосконалення банківської діяльності банки мають право створювати неприбуткові спілки чи асоціації.

§2. Органи управління комерційного банку

Ефективна діяльність комерційного банку значною мірою зумовлена його організаційною структурою. В практиці банківської діяльності існує функціональна структура та спеціалізована за видами виконання банківських операцій і послуг. Більшість сучасних банків застосовують змішану організаційну структуру управління.

В організаційній структурі банку реалізується його завдання, безпосередньо пов’язане з виконанням банком основних операцій та послуг. Кількість відділів банку залежить від багатьох факторів: розміру і характеру діяльності банку, обсягів та складності банківських операцій та різноманітності послуг, що надаються клієнтам банку.

Організаційна структура комерційного банку регламентується його статутом.

Органами управління банку є загальні збори учасників, спостережна рада, правління банку.

Вищим органом правління банку є загальні збори учасників, які скликаються для вирішення таких питань:

визначення основних напрямків діяльності банку та затвердження звітів про їх виконання;

внесення змін та доповнення до статуту банку;

зміни розміру статутного капіталу банку;

призначення та звільнення голів і членів спостережної ради банку, ревізійної комісії;

затвердження річних результатів діяльності банку;

затвердження звітів та висновків ревізійної комісії та зовнішнього аудитора;

розподілу прибутку;

припинення діяльності банку, призначення ліквідатора, затвердження ліквідаційного балансу.

Загальне керівництво діяльністю банку здійснює спостережна рада банку, яка має такі повноваження:

призначає і звільнює голову та членів правління банку;

контролює діяльність правління банку;

призначає зовнішнього аудитора;

приймає рішення щодо покриття збитків та ін.

Спостережна рада банку обирається загальними зборами учасників з числа учасників банків або їх представників, а повноваження та порядок визначаються статутом банку чи положенням про раду банку, що затверджуються загальними зборами учасників банку.

Керівництво поточною діяльністю комерційного банку здійснює правління, яке є виконавчим органом банку. Правління підзвітне загальним зборам учасників і спостережній раді банку. Правління банку діє на підставі положення, що затверджується загальними зборами чи спостережною радою банку.

Правління банку має такі повноваження:

організовує виконання рішень загальних зборів і спостережної ради банку;

організує розрахунково-касове і кредитне обслуговування, зберігання грошей і цінностей банку, обліку і звітності, роботи з цінними паперами, вирішує інші питання діяльності банку;

контролює додержання законодавства банком та його установами;

розглядає матеріали ревізій, перевірок, а також звіти керівників установ банку і приймає щодо них рішення та ін.

Голова правління банку керує роботою виконавчого органу та має право представляти банк без доручення.

Органами контролю банку є ревізійна комісія та внутрішній аудит банку. Ревізійна комісія обирається загальними зборами учасників банку з числа учасників або їх представників. Ревізійна комісія підзвітна загальним зборам учасників банку.

Ревізійна комісія контролює додержання банком законодавства України і нормативно-правових актів НБУ, розглядає звіти внутрішніх та зовнішніх аудиторів і готує відповідні пропозиції загальним зборам учасників.

Повноваження ревізійної комісії банку визначаються статутом банку, а порядок її роботи – положенням про ревізійну комісію, що затверджується загальними зборами учасників банку.

Керівниками банку є голова, його заступники та члени ради банку, голова, його заступники та члени правління, головний бухгалтер, його заступник, керівники відокремлених структурних підрозділів банку. Керівниками мають бути дієздатні фізичні особи, які відповідають таким вимогам:

наявність вищої економічної, юридичної освіти чи освіти у галузі управління (ця вимога не стосується членів спостережної ради банку);

стаж роботи у банківській системі за відповідним фахом не менше трьох років (ця вимога не стосується членів спостережної ради банку);

бездоганна ділова репутація.

Керівники банку під час виконання своїх обов’язків зобов’язані діяти на користь банку та клієнтів і ставити інтереси банку вище власних.

З метою управління ризиками банки створюють постійно діючі відповідні структури:

підрозділ з питань аналізу та управління ризиками, що має відповідати за становлення лімітів щодо окремих операцій, лімітів ризиків контрпартнерів структури балансу банку;

кредитний комітет, який щомісячно оцінює якість активів банку та готує пропозиції щодо формування резервів на покриття можливих збитків від їх знецінення;

комітет з питань управління активами та пасивами, який щомісячно розглядає собівартість пасивів та прибутковість активів і приймає рішення щодо політики відсоткової маржі, розглядає питання відповідності строковості активів та пасивів та надає відповідним підрозділам банку рекомендації щодо усунення розбіжностей у часі, що виникають;

тарифний комітет, який щомісячно аналізує співвідношення послуг та ринкової конкурентоспроможності діючих тарифів, відповідає за політику банку з питання операційних доходів.

Банки створюють службу внутрішнього аудиту, яка є органом оперативного контролю спостережної ради, підпорядковується спостережній раді і діє на підставі положення, затвердженого нею. Служба внутрішнього аудиту уповноважена:

наглядати за поточною діяльністю банку, контролювати дотримання законів, нормативно-правових актів НБУ та рішень управління банку;

перевіряти результати поточної фінансової діяльності банку, надавати спостережній раді висновки та пропозиції за результатами перевірок та виконувати інші функції, пов’язані з наглядом та контролем за діяльністю банку.

§ 3. Операції комерційних банків

Вимоги до діяльності комерційних банків зумовлені, перш за все, функціями, які вони виконують. Слід розрізняти три функції, характерні для банку: 1) збирання чужих коштів; 2) надання кредиту; 3) сприяння платіжному обігу. Крім цих основних функцій, банки виконують деякі інші, наприклад, у галузі торгівлі фондовими цінностями тощо1. Функції характеризують банківську установу щодо її правового статусу як юридичної особи, якій належить майно для самостійного здійснення повного господарського відання і отримання прибутку як результату господарської (комерційної) діяльності за рахунок банківських операцій, угод та послуг. Саме банківські операції включають не тільки юридично обумовлені дії, а й ряд фактичних дій бухгалтерського оформлення угод та необхідних консультаційних послуг.

Існує поділ операцій, які здійснюють банки, на пасивні та активні. Пасивними операціями вважаються всі види операцій щодо залучення вкладів юридичних і фізичних осіб, а також випуск облігацій. Банк може створювати грошові ресурси, з якими він працює, також через отримання кредитів в інших банках. Взагалі характерною ознакою банківського обігу коштів є використання не власних, а залучених грошових ресурсів.

До активних операцій належать різноманітні угоди, які забезпечують клієнтові банку можливість отримання необхідних йому кредитних ресурсів. Кредитні ресурси надаються клієнтові за кредитною угодою, яка передбачає певні умови платності і повернення у визначений термін або купівлі у нього торгової вимоги до третьої особи. Законодавство України дозволяє банку брати на себе відповідальність за клієнта перед третьою особою.

Економічна роль сучасних комерційних банків полягає в тому, що вони здатні здійснювати широке коло операцій і надають величезну кількість різноманітних послуг підприємствам, установам, населенню та державі.

Перелік операцій комерційних банків України визначено ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Порядок і умови видачі банкам і банківським корпораціям ліцензій на здійснення банківських операцій, письмових дозволів на здійснення інших операцій і банківським корпораціям ліцензій на виконання окремих операцій визначено «Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій», затвердженим постановою Правління НБУ від 17.04.2001 р.

Банківська ліцензія – документ, який видається НБУ в порядку і на умовах, визначених Законом України «Про банки і банківську діяльність», на підставі якого банки мають право здійснювати банківську діяльність. Письмовий дозвіл та ліцензія на виконання окремої операції – документи, які видаються НБУ в порядку і на умовах, визначених Законом України «Про банки і банківську діяльність» та відповідним Положенням, на підставі яких банки та банківські корпорації мають право на виконання окремих операцій.

На підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати такі банківські операції:

приймання вкладів (депозитів) від юридичних та фізичних осіб;

відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів та банків –кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з їх рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування на них;

розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

НБУ видає банку банківську ліцензію у разі дотримання ним таких обов’язкових умов:

а) на час звернення банку з клопотанням про видачу банківської ліцензії зареєстрований підписний капітал повинен бути повністю сплачений;

б) банк має бути забезпечений належним банківським обладнанням, комп’ютерною технікою, програмним забезпеченням та комунікаційними засобами, потрібними для здійснення банківських операцій;

в) наявність у банку приміщення, яке відповідає вимогам, передбаченим нормативно-правовими актами Національного банку;

г) наявність як мінімум трьох осіб, призначених членами правління (ради директорів) банку, які мають відповідну освіту та досвід, необхідний для управління банком, кандидатури яких відповідають кваліфікаційним вимогам.

За наявністю банківських ліцензій банки мають право без отримання письмового дозволу здійснювати такі операції та угоди:

надання гарантій, поручительств та інших зобов’язань від третіх осіб;

отримання права вимоги на виконання зобов’язань у грошовій формі за поставлені товари та надані послуги, беручи на себе ризик виконання таких вимог та приймання платежів (факторинг);

лізинг;

послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей та документів;

випуск, купівлю, продаж та обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних документів;

випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з використання цих карток;

надання консультацій та інформаційних послуг щодо банківських операцій.

За наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу НБУ банки мають право здійснювати такі операції:

операції з валютними цінностями;

емісію власних цінних паперів;

організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;

здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені;

здійснення інвестицій у статутні фонди та акцій інших юридичних осіб;

здійснення випуску, обігу, погашення (розповсюдження) державної та іншої грошової лотереї;

перевезення валютних цінностей та інкасацію коштів;

операції за дорученням клієнтів або від свого імені;

довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами;

депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів іменних цінних паперів.

Письмовий дозвіл на здійснення окремих операцій видається за таких умов:

наявність банківської ліцензії;

рівень регулятивного капіталу банку відповідає вимогам НБУ, що підтверджується незалежним аудитором;

банк не є об’єктом застосування заходів впливу;

банк подав план щодо певних видів операцій, на право здійснення яких банк бажає отримати письмовий дозвіл, і цей план схвалено НБУ;

банк має достатні фінансові можливості для здійснення такої діяльності;

наявність підрозділів, які виконуватимуть відповідні операції згідно з поданим банком планом, служби внутрішнього аудиту, а також підрозділу з питань аналізу та управління ризиками;

наявність керівників підрозділів банку, кандидатури яких відповідають кваліфікаційним та спеціальним вимогам НБУ;

наявність комітетів, а саме: кредитного, тарифного, з питань управління активами та пасивами та відповідних положень про них;

наявність відповідних внутрішніх положень банку, що регулюють політику управління активами і пасивами, кредитну, інвестиційну, облікову політику банку та проведення ним діяльності, на яку він бажає отримати в НБУ письмовий дозвіл, що відповідає вимогам чинного законодавства України.

Слід зазначити, що отриманню письмового дозволу на виконання операцій з цінними паперами передує отримання відповідної ліцензії Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Філії банків мають право здійснювати операції після реєстрації їх НБУ та згідно з внутрішньобанківським положенням про філію та за умови видачі банком філії письмового дозволу на здійснення визначеного ним переліку операцій.

Активні та пасивні операції здійснюються банками відповідно до визначених принципів із використанням тих чи інших засобів і методів, передбачених законодавством.

Кредитування є основним видом активних операцій комерційних банків. Комерційні банки самостійно встановлюють процентні ставки та комісійні винагороди за кредитними та іншими операціями. Для проведення спільного фінансування банки укладають угоди про консорціумне кредитування. Банки-учасники несуть ризик за наданим кредитом пропорційно до внесених у консорціум коштів.

Банкам забороняється прямо чи опосередковано надавати кредити для придбання власних цінних паперів. Використання цінних паперів власної емісії для забезпечення кредитів можливе лише з дозволу НБУ. Надаючи кредити, банк зобов’язаний додержуватись принципів кредитування, перевіряти кредитоспроможність позичальників, додержуватись встановлених НБУ вимог щодо концентрації ризиків. Банк не може надавати кредити під процент, ставка якого є нижчою від процентної ставки за кредитами, які бере сам банк, і процентної ставки, що виплачується ним за депозитами.

Банку забороняється інвестувати кошти в підприємство, установу, статутом яких передбачена повна відповідальність його власників. Пряма чи опосередкована участь банку у капіталі будь-якого підприємства, установи не повинна перевищувати 15 відсотків капіталу банку. Сукупні інвестиції банку не повинні перевищувати 60 відсотків розміру капіталу банку.

Для здійснення банківської діяльності банки відкривають та ведуть кореспондентські рахунки у НБУ та інших банках в Україні і за її межами, банківські рахунки для фізичних та юридичних осіб в національній та іноземній валюті.

Банківські розрахунки проводяться у готівковій та безготівковій формах на підставі розрахункових документів на паперових носіях чи в електронному вигляді. Згідно з законодавством банки в Україні можуть використовувати платіжні інструменти: платіжні доручення, платіжні вимоги, вимоги-доручення, векселі, чеки, банківські платіжні картки та інші дебетові та кредитові платіжні інструменти, що застосовуються у міжнародній банківській практиці. При виконанні розрахункової операції банк зобов’язаний перевірити достовірність та формальну відповідність розрахункових документів.

Комерційні банки можуть укладати угоди з пов’язаними з банком особами, умови для яких не можуть бути більш сприятливі, ніж угоди, укладені з іншими особами. А угоди, укладені банком з пов’язаними особами на умовах, сприятливіших за звичайні, визнаються судом недійсними з моменту їх укладення.

Банкам в Україні забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам’ятних, ювілейних і інвестиційних монет) та страхування, крім виконання функцій страхового посередника, а спеціалізованим банкам (окрім ощадного) забороняється залучати вклади від фізичних та юридичних осіб в обсягах, що перевищують 5 відсотків капіталу банку. Загальна вартість нерухомого майна у власності банку не може бути більше 25 відсотків капіталу банку. 3а метою забезпечення конкуренції у банківській системі і обмеження монополізації банкам України забороняється встановлювати процентні ставки та комісійні винагороди на рівні, нижчому собівартості банківських послуг у цих банках.

§4. Банківська інформація і забезпечення банківської таємниці

Здійснення різноманітних банківських операцій та угод в певному плані являє собою отримання, переробку, збереження та використання відповідної інформації. Потреба в інформації виникає у клієнтів уже під час вибору банку для відкриття поточного рахунка, ведення розрахунково-касового обслуговування. Оскільки клієнтам надано право самостійно обирати банки для обслуговування, то виникає питання, за допомогою якої всім відомої чи спеціальної (обмеженої) банківської інформації вони можуть задовольнити свої потреби.

Під банківською інформацією можна розуміти сукупність знань, пов’язаних з такими параметрами банківської діяльності:

установчими документами та організаційно-правовою формою банку;

керівництвом банку, кількістю та складом клієнтів банку;

фінансовим станом та звітністю;

кількістю філій та представництв;

наявністю кореспондентських зв’язків банку;

видами та формами банківського обслуговування клієнтів;

своєчасністю та повнотою виконання банком своїх зобов’язань як кредитором;

операціями за рахунками клієнтів та іншим.

Наведений перелік свідчить, що мова йде про цілком різну за своїм правовим режимом інформацію. В одних випадках інформація повинна відкрито публікуватись для широкого загалу, наприклад, баланси і звіти, а в інших – не повинна надаватись нікому, наприклад, знання про операції за рахунками. Окрім того, банк має право, як кожна юридична особа, на відповідну інформацію про свою діяльність, яка становить його ділову репутацію.

Доцільно виходити з того, що під банківською інформацією слід розуміти будь-які відомості про банк та його діяльність, котрі можуть вплинути на прийняття рішення під час вибору банку для обслуговування. А щодо правової оцінки банківської інформації слід враховувати, що вона має різні правові режими в залежності від призначення: режим відкритої інформації; режим комерційної таємниці і режим банківської таємниці.

Відкритість банківської інформації означає обов’язок банку, з одного боку, публікувати відповідне коло відомостей на адресу невизначеного кола осіб, а з другого, – повідомляти кожному, хто звернеться до банку, необхідні відомості, які не становлять ні комерційної, ні банківської таємниці. Як свідчить міжнародна банківська практика, відкрита інформація повинна бути розрахована для необмеженого кола осіб, а не тільки для осіб, які укладають угоди з банком.

Комерційну таємницю згідно з положеннями ст. 30 Закону України «Про підприємства в Україні»становлять склад і обсяг відомостей та порядок їх захисту, що визначаються керівником підприємства. При цьому відомості, які не можуть становити комерційної таємниці, визначені Постановою Кабінету Міністрів України «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці» за № 611 від 9 серпня 1993 р. Відповідно до цієї Постанови комерційної таємниці не становлять:

установчі документи, документи, що дозволяють займатися господарською діяльністю та її окремими видами;

інформація за всіма встановленими формами державної звітності;

дані, необхідні для перевірки, обчислення і сплати податків та інших обов’язкових платежів;

відомості про кількість і склад працюючих, їхню заробітну плату в цілому та за професіями й посадами, а також наявність вільних робочих місць;

документ про сплату податків та обов’язкових платежів;

інформація про забруднення навколишнього природного середовища, а також інші порушення законодавства України та розміри заподіяних при цьому збитків;

документи про платоспроможність;

відомості про участь посадових осіб підприємства в кооперативах, малих підприємствах та інших організаціях, які займаються підприємницькою діяльністю;

відомості, що відповідно до чинного законодавства підлягають оголошенню.

Зазначену інформацію можуть одержувати не будь-яка особа, а лише органи державної виконавчої влади, контролюючі і правоохоронні органи та інші особи відповідно до чинного законодавства. Це означає, що комерційна таємниця передбачає спеціальне оформлення на рівні локальних нормативно-правових актів.

У ст. 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначено, що банківською таємницею є «інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третьою особою при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту».

Банківська таємниця полягає в додержанні та збереженні інформації, яку банки та службовці одержують у процесі професійної діяльності стосовно економічної та політичної діяльності їх клієнтів. Змістом банківської таємниці є збереження і нерозповсюдження банками та їх службовцями інформації щодо операцій, рахунків і вкладів своїх клієнтів та кореспондентів.

Банківською таємницею, зокрема, є:

відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан кореспондентських рахунків банків у НБУ;

операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди;

фінансово-економічний стан клієнтів;

системи охорони банків і клієнтів;

інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи – клієнта, її керівників, напрями діяльності;

відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація;

інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню;

коди, що використовуються банками для захисту інформації;

інформація про банки чи клієнтів, що збирається під час проведення банківського нагляду.

Застосування положень законодавства стосовно банківської таємниці спирається на нормативну базу самого банку. Такі положення щодо захисту комерційної таємниці, перш за все, зафіксовані в статуті та інших установчих документах банку. Вони дають банку юридичне право організовувати захист таємниць банку: включати вимоги щодо захисту комерційної таємниці в усі договори і угоди комерційного характеру; домагатися відшкодування збитків, понесених від злочинного посягання на інформацію; видавати нормативні документи з питань захисту банківської таємниці та створювати відповідні підрозділи захисту таємниць банку.

Забезпечення збереження банківської таємниці банки здійснюють шляхом:

обмеження кола осіб, що мають доступ до інформації, яка становить банківську таємницю;

організації спеціального діловодства з документами, що містять банківську таємницю;

застосування технічних засобів для запобігання несанкціонованому доступу до електронних та інших носіїв інформації;

застосування застережень щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення у договорах і угодах між банком і клієнтом.

Керівники та службовці банків зобов’язані не розголошувати та не використовувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну інформацію, про що вони підписують відповідне зобов’язання, займаючи посади. Цього зобов’язання повинні також додержуватись приватні особи та організації, які отримали під час виконання своїх функцій або надання послуг банку конфіденційну інформацію.

У разі заподіяння банку чи його клієнту збитків шляхом витоку інформації про банки та їх клієнтів з органів, які уповноважені здійснювати банківський нагляд, ці збитки відшкодовуються винними органами.

Порядок розкриття банківської таємниці визначено ст. 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Інформація щодо юридичних чи фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками:

на письмовий запит чи з письмового дозволу власника такої інформації;

на письмову вимогу суду або за рішенням суду;

органам прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України – на їх письмову вимогу стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;

органам Державної податкової служби України на їх письмову вимогу з питань оподаткування або валютного контролю стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу.

На відміну від раніше діючої норми банківської таємниці, визначеної ст. 52 першої редакції Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 20.03.1991 р., в новій редакції цього Закону цивілізовано вирішено проблему банківської таємниці. В Законі чітко визначена процедура надання банківськими установами інформації податковим органам, оскільки вимоги податківців тепер стосуються тільки однієї особи за конкретний проміжок часу. А такі органи й організації, як Пенсійний фонд України, Державна контрольно-ревізійна служба, Антимонопольний комітет, Рахункова палата Верховної Ради України та аудиторські організації зовсім позбавлені доступу до банківської таємниці юридичних та фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності. Для фізичних осіб банківську таємницю можна розкривати тільки за рішенням або на письмову вимогу суду, тоді як раніше довідки за рахунками громадянина могли надаватися органам прокуратури, Служби безпеки, внутрішніх справ, податкової міліції за будь-якими справами, які знаходилися в їх провадженні. Однак для запобігання зловживанням посиленням банківської таємниці банки повинні в обов’язковому порядку ідентифікувати осіб, котрі здійснюють значні або сумнівні операції: безготівкові рахунки – більш ніж 50 тисяч євро, готівкові угоди – більш ніж 10 тисяч євро і операції, які здійснюються за незвичайних або невиправдано заплутаних умов.

Відповідальність за порушення правил роботи з банківською і комерційною таємницями ґрунтується на положеннях Закону України «Про підприємства в Україні», Кримінального та Цивільного кодексів України. Відповідно до цих актів за порушення правил роботи з комерційною чи банківською таємницею може наступати кримінальна або цивільна відповідальність.

Кримінальна відповідальність може наступати за дії, передбачені статтями 231 (незаконний збір з метою розголошення чи іншого використання відомостей, які становлять комерційну таємницю) і 232 (розголошення комерційної таємниці) Кримінального кодексу України.

Згаданими статтями передбачена відповідальність за два склади злочинів:

1) за незаконне збирання з метою розголошення чи іншого використання відомостей, що становлять комерційну таємницю, яке спричинило істотну шкоду суб’єкту господарської діяльності, – особа карається штрафом від 200 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до 5 років, або позбавленням волі на строк до 3 років;

2) за умисне розголошення комерційної таємниці, якщо це завдало істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності, – особа карається штрафом від 200 до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк.

Відповідальність за посягання на інформацію, що знаходиться в електронно-обчислювальних машинах, базується на положеннях ст. 361і КК України. Згідно з цією статтею незаконне втручання в роботу автоматизованих електронно-обчислювальних машин, їх систем чи комп’ютерних мереж, що призвело до перекручування чи знищення комп’ютерної інформації або носіїв такої інформації, – карається штрафом до сімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до 2-х років, або обмеженням волі на той самий строк.

Незалежно від вирішення питання про притягнення до кримінальної відповідальності відшкодування суб’єкту підприємницької діяльності завданих злочином збитків здійснюється шляхом використання норм цивільного законодавства.

Цивільне законодавство передбачає стягнення збитків у випадку порушення умов договорів та виникнення зобов’язань із заподіянням шкоди. Шкода як збитки, заподіяні протиправним посяганням на банківську таємницю, має місце в обох випадках, але правова природа їх відшкодування залежатиме від виду зобов’язань.

У першому випадку збитки, заподіяні протиправними посяганнями на банківську таємницю, відшкодовуються винною стороною згідно із передбаченими угодою чи договором зобов’язаннями. У другому випадку відшкодування збитків здійснюється не за угодою чи договором, а на загальних підставах і принципах відповідальності за заподіяння шкоди, передбачених ст. 1166 ЦК України. Відшкодування збитків внаслідок заподіяння шкоди здійснюється через подання до суду.

Обмеження стосовно отримання інформації, що містить банківську таємницю, не поширюються на службовців НБУ або уповноважених ними осіб, які в межах наданих їм законних повноважень здійснюють функції банківського нагляду або валютного контролю.

Позитивні зміни банківського законодавства України в забезпеченні банківської таємниці слід розглядати з урахуванням досвіду інших держав. Так, у країнах, де правові системи ґрунтуються на принципах римського права, відомості щодо рахунків та операцій за ними становлять банківську таємницю. Це означає, що такі відомості можна отримати лише у випадку порушення кримінальної справи. Розгляд цивільної справи в багатьох країнах не передбачає обов’язку банку повідомляти суду будь-які відомості, за винятком тих випадків, коли банк сам є стороною у справі. Однак це обмеження не розповсюджується на рішення судів з цивільних та господарських справ. Так, процедури санації га оздоровлення у Франції, які проводяться за рішенням суду, передбачають для банків обов’язок видавати відповідну банківську інформацію. В Німеччині обов’язок банку повідомити відповідні відомості співвідноситься з процесом примусового виконання рішень та процесом про неплатоспроможність і супроводжується обов’язком зробити заяву про третіх осіб. До органів, які можуть вимагати у банку передачі відомостей щодо рахунків, відноситься податкова служба.

Інакше вирішуються проблеми банківської таємниці у країнах прецедентного права. У США ці відносини регулюються законодавством про банківську таємницю (1970 р.), про право на фінансову таємницю (1978 р.), а також рядом законів стосовно наркотиків, відмивання грошей тощо. Норми цих законів зобов’язують банки належно вести облік документів за рахунками клієнтів та повідомляти про угоду на суму, яка перевищує 10 тисяч доларів. Але судова практика досить суттєво коригує це правило, співвідносячи всі запити з правом на захист інформації, у відповідності з яким клієнту повинно бути повідомлено про будь-який запит, що надійшов на його адресу, і він має право звернутися в суд з вимогою відмінити запит, якщо вважає його незаконним. В Англії суд може не тільки вимагати від банку надання копій рахунка клієнта, але й зобов’язати банк дати цю інформацію іншим представникам держави.

У деяких країнах, наприклад, в Японії, захист комерційної та банківської таємниці забезпечується системою промислової таємниці. А основна роль у забезпеченні її збереження належить самим банкам, а не державним органам. В Японії немає ніяких нормативно-правових актів, що передбачають відповідальність за розголошення комерційної таємниці. Проблема вирішується департаментом кадрів банку, який відповідно до Кодексу поведінки службовців здійснює контроль за точним виконанням режиму таємності.

У Швейцарії, Австрії, Люксембурзі та деяких інших країнах охорона банківської таємниці розглядається як одне з найважливіших завдань банківського правового регулювання. У цих країнах правовими актами передбачається видача банківської таємниці тільки у випадках скоєння злочину, а необґрунтована передача такої інформації тягне за собою суворе кримінальне покарання банківських службовців – до 20 років позбавлення волі.

Останнім часом у всіх європейських країнах, а також і в Україні активно розроблюється спеціальне законодавство по боротьбі з відмиванням «брудних» грошей. В цих умовах основним зобов’язанням для банків та інших фінансових посередників є встановлення особистості своїх клієнтів та особистості третіх осіб, на користь яких вони мають намір діяти. У зв’язку з цим банки повинні повідомляти спеціальним органам про суми, що викликають підозру, щодо проведення розрахунків, які можуть бути пов’язані з торгівлею зброєю чи наркотиками або іншими злочинними видами діяльності. Законодавство багатьох країн передбачає не тільки наявність зобов’язань щодо збереження банківської таємниці, а й застосування певних санкцій за порушення порядку використання інформації, що становить зміст цієї таємниці, основними з яких є накладення досить високих штрафів та позбавлення свободи на великий строк.

§5. Порядок створення комерційних банків, їх філій та представництв

Комерційні банки незалежно від форми власності створюються на акціонерних або пайових засадах й виступають у формі акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю або кооперативних банків.

Учасниками банку можуть бути юридичні і фізичні особи, резиденти і нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів.

Власники істотної участі у банку повинні мати бездоганну ділову репутацію та задовільний фінансовий стан.

Вся діяльність по створенню банку здійснюється в кілька етапів. На першому етапі засновники готують проекти всіх документів, необхідних для реєстрації. При цьому визначається організаційно-правова форма діяльності майбутнього банку, розмір статутного фонду, необхідного для забезпечення нормальної діяльності комерційного банку і достатнього для виконання запланованого обсягу операцій та угод.

Під час створення акціонерного банку для формування статутного капіталу виконуються безпосередні операції щодо його формування шляхом проведення підписки на акції чи паї згідно з обраною для банку формою господарського товариства.

Засновники комерційного банку скликають установчі збори, за рішенням яких оформлюють всі належні документи, необхідні для реєстрації банку.

Для державної реєстрації комерційного банку у двотижневий строк після перевірки фінансового стану учасників, які матимуть істотну участь у банку, подають до регіонального управління НБУ такі документи:

заяву про реєстрацію банку;

установчий договір (крім державного банку);

статут банку;

рішення про створення банку (протокол установчих зборів) або Постанову Кабінету Міністрів України про створення державного банку;

бізнес-план, що визначає види діяльності, які банк планує здійснювати на найближчий рік, та стратегію діяльності банку на найближчі три роки згідно з установленими НБУ вимогами;

інформацію про фінансовий стан учасників, які матимуть істотну участь у банку. В разі, коли засновником банку є юридична особа, надається інформація про членів ради директорів і осіб, які мають істотну участь у цій юридичній особі;

бухгалтерську і фінансову звітність за останні чотири звітні періоди (квартали) – для учасників – юридичних осіб, які матимуть істотну участь у банку; довідку Державної податкової адміністрації України про доходи за останній звітний період (рік) – для учасників – фізичних осіб, які матимуть істотну участь у банку;

відомості про кількісний склад спостережної ради, правління (ради директорів), ревізійної комісії;

копію платіжного документа про внесення плати за реєстрацію банку;

нотаріально завірені копії установчих документів учасників, які є юридичними особами та матимуть істотну участь у банку;

копії звіту про проведення відкритої підписки на акції для банку, який створюється у формі відкритого акціонерного товариства;

відомості про професійну придатність та ділову репутацію голови та членів правління (ради директорів) і головного бухгалтера банку.

Національний банк України у тижневий термін з дати подання документів для державної реєстрації банку відкриває тимчасовий рахунок для накопичення підписних внесків засновників і учасників банку.

Рішення про державну реєстрацію банку або про відмову у реєстрації приймається НБУ не пізніше тримісячного строку з моменту подання зазначеного пакета документів.

Реєстрація банку здійснюється шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків, після чого банк набуває статусу юридичної особи.

НБУ може відмовити в реєстрації комерційного банку в разі порушення порядку створення банку, невідповідності його статуту та інших установчих документів законодавству України, незадовільного фінансового стану засновників, що загрожує інтересам вкладників і кредиторів банку, а також у разі професійної непридатності рекомендованого керівництва банку.

Для створення банку з іноземним капіталом або для набуття банком статусу банку з іноземним капіталом необхідно отримати попередній дозвіл НБУ, для чого треба подати йому такі документи:

клопотання про надання попереднього дозволу;

інформацію про склад засновників, їх ділову репутацію та наявність необхідних коштів для заснування банку;

дозвіл іноземного контролюючого органу на участь у створенні банку в Україні або письмове запевнення іноземного засновника про відсутність у законодавстві країни його походження вимог щодо отримання такого дозволу;

інформацію про андеррайтера та його ділову репутацію, угоду з андеррайтером, якщо банком прийнято рішення про продаж акцій банку на міжнародних ринках шляхом андеррайтингу.

При будь-якому набутті банком статусу банку з іноземним капіталом, за умови, що іноземний інвестор набуває істотної участі, для державної реєстрації банку з іноземним капіталом додатково до зазначених документів, необхідних для реєстрації банку, статутний фонд якого формується в національній валюті, іноземний інвестор або за його дорученням банк-емітент акцій, андеррайтер чи будь-яка інша юридична або фізична особа, що має доручення від іноземного інвестора, подає такі документи:

нотаріально засвідчену за місцем видачі копію рішення уповноваженого органу управління іноземного інвестора про участь у банку в Україні;

письмову згоду на участь іноземного інвестора у банку в Україні, видану державним або іншим уповноваженим контролюючим органом країни, в якій зареєстровано головний офіс іноземного інвестора;

нотаріально засвідчений за місцем видачі витяг з торгового (банківського) реєстру або інший офіційний документ, що підтверджує реєстрацію іноземного інвестора в країні, в якій зареєстровано головний офіс іноземного інвестора;

нотаріально засвідчену за місцем видачі копію висновку іноземної аудиторської організації про фінансовий стан іноземного інвестора на кінець останнього календарного року.

У випадку, якщо іноземний інвестор є фізичною особою, він подає:

письмову згоду на участь іноземного інвестора у банку в Україні, видану державним або іншим уповноваженим контролюючим органом країни;

анкету, яка повинна містити, зокрема, інформацію про відсутність судимості.

НБУ має право відмовити у державній реєстрації банку з істотною іноземною участю за умови відсутності принаймні одного з вищезазначених документів або неналежного оформлення будь-якого з них.

Банки мають право здійснювати банківську діяльність після отримання банківської ліцензії. Без її отримання не дозволяється здійснювати одночасно діяльність по залученню вкладів та інших коштів, що підлягають поверненню, і наданню кредитів, а також вести рахунки.

Банківська ліцензія надається НБУ на підставі клопотання банку за наявності документів, що підтверджують:

наявність сплаченого та зареєстрованого підписного капіталу банку у розмірі, що встановлюється Законом України «Про банки і банківську діяльність»;

забезпеченість банку належним банківським обладнанням, комп’ютерною технікою, програмним забезпеченням, приміщеннями відповідно до вимог НБУ;

наявність як мінімум трьох осіб, призначених членами правління (ради директорів) банку, які мають відповідну освіту та досвід, необхідний для управління банком.

НБУ може відмовити у наданні ліцензії, якщо зазначені умови не виконані банком протягом 1 року з дати державної реєстрації банку. В такому разі державна реєстрація банку скасовується, і банк ліквідується.

На здійснення валютних операцій НБУ, відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», видає уповноваженим банкам та іншим кредитно-фінансовим установам індивідуальні та генеральні ліцензії.

Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим кредитно-фінансовим установам України на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Установи, що одержали генеральну ліцензію НБУ на здійснення операцій, пов’язаних з торгівлею іноземною валютою, мають право відкривати на території України пункти обміну іноземних валют, у тому числі на підставі агентських угод з іншими юридичними особами – резидентами.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення наступних разових валютних операцій:

а) вивезення, переказування і пересилання за межі України валютних цінностей, за винятком:

вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами – резидентами іноземної валюти на суму, що визначається НБУ;

вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами – резидентами і нерезидентами іноземної валюти, яка була раніше вивезена ними в Україну на законних підставах;

платежів у іноземній валюті, що здійснюються резидентами за межі України на виконання зобов’язань у цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав, за винятком оплати валютних цінностей;

платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді процентів за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвестицій;

вивезення за межі України іноземної інвестиції в іноземній валюті, раніше здійсненої на території України, в разі припинення інвестиційної діяльності;

б) ввезення, переказування, пересилання в Україну валюти України, за винятком випадків, коли йдеться про суми у валюті України, що були вивезені, переказані, переслані на законних підставах за кордон;

в) надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі;

г) використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави;

д) розміщення валютних цінностей на рахунках і вкладах за межами України, за винятком:

відкриття фізичними особами – резидентами рахунків у іноземній валюті на час її перебування за кордоном;

відкриття кореспондентських рахунків уповноваженими банками;

відкриття рахунків у іноземній валюті резидентами: консульськими, дипломатичними, торговельними та іншими офіційними представництвами України за кордоном, які користуються імунітетом і дипломатичними привілеями;

е) здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом придбання цінних паперів, за винятком цінник паперів або інших корпоративних прав, отриманих фізичними особами – резидентами як дарунок або у спадщину.

Одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами індивідуальної ліцензії.

Ліцензію НБУ на право здійснення операцій з валютними цінностями можуть отримувати банки, які здійснюють свої операції не менше як один рік, з розміром статутного фонду та власних коштів, що встановлюються НБУ. Рішення про надання банківської ліцензії чи про відмову у її наданні приймається НБУ протягом одного місяця.

Комерційні банки можуть відкривати на території України та за її межами філії та представництва після отримання відповідної ліцензії НБУ. Філії та представництва не є юридичними особами, але мають свої повноваження і виступають від імені головного банку.

Філією комерційного банку є відокремлений підрозділ, розміщений поза місцем знаходження банку, який здійснює від його імені банківські операції згідно з отриманою на них ліцензією НБУ. Філії мають право здійснювати банківські операції в межах, зазначених в положенні про філію, але в рамках спеціальної правоздатності. Керівник філії може укладати угоди від імені банку на підставі довіреності.

Представництвом комерційного банку є відокремлений підрозділ банку, розміщений поза місцем його знаходження, який не має права здійснювати банківські операції. Воно створюється для захисту інтересів комерційних банків.

Філії банків відкриваються за згодою НБУ, яка надається на підставі таких документів:

клопотання банку про відкриття філії із зазначенням місцезнаходження та основних видів діяльності філії;

рішення спостережної ради банку про відкриття філії;

положення про філію, затвердженого спостережною радою банку;

інформації про керівника та головного бухгалтера філії.

Законодавством України передбачено підстави, які надають право НБУ відмовити у наданні згоди на відкриття філії.

Реєстрація філії банку здійснюється НБУ протягом одного місяця з моменту надання всіх необхідних документів шляхом внесення відповідної інформації до Державного реєстру банків.

Реєстрація представництв банків-нерезидентів здійснюється НБУ на підставі таких документів:

клопотання про реєстрацію представництва іноземного банку;

витягу з банківського (торговельного) реєстру або інших офіційних документів, що підтверджує реєстрацію іноземного банку;

положення про представництво;

доручення від іноземного банку на здійснення представницьких функцій.

Відмова у реєстрації представництва іноземного банку можлива у разі порушення порядку реєстрації, невідповідності наданих документів законодавству України, недостовірності інформації, а також перевищення повноважень щодо сфери діяльності представництва.

Українські банки мають право створювати дочірні банки, філії чи представництва на території інших держав на підставі дозволу НБУ. До таких банків пред’являються такі самі вимоги, які встановлені для відкриття філій чи представництв банків на території України.

Для створення дочірнього банку, філії чи представництва українського банку за кордоном цей банк подає до НБУ бізнес-план та економічне обґрунтування доцільності створення дочірнього банку, філії чи представництва банку за кордоном. Дочірній банк, філія чи представництво українського банку на території іншої держави реєструється відповідно до вимог законодавства цієї держави і в разі реєстрації у місячний термін повідомляється про це НБУ.

Отже, процес створення та реєстрації комерційних банків, їх філій та представництв є досить складною процедурою, пов’язаною з оформленням чисельних документів, підбором кваліфікованих кадрів та дотриманням інших вимог, передбачених законами України та іноземних дер