Конституційне право України: Розділ 4

Глава 2. конституційно-правовий статус засобів масової інформації в україні

 

§1. Конституційні засади  правового регулювання

інформаційних відносин в України

Починаючи з кінця ХХ ст. світова спільнота почала здійснювати перехід від індустріального до інформаційного суспільства, в якому головною рушійною силою соціального прогресу є інформація. На сьогодні загальновизнано, що поінформованість суспільства є необхідною передумовою його цивілізованості та прогресивного розвитку. За даних умов усебічне забезпечення свободи слова і права на інформацію є не тільки позитивним обов’язком держави по відношенню до людини, але й способом самозбереження і саморозвитку держави, яка прагне зберегти своє перебування серед цивілізованих країн світу. Свобода слова і право на інформацію отримали закріплення у всіх базових міжнародних документах у галузі прав людини, в т.ч. у Загальній декларації прав людини (ст.19), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ст.18, 19), Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод (ст.10) тощо.

Відповідні міжнародно-правові стандарти отримали відображення й у вітчизняному законодавстві. Конституція України (ст. 34) закріплює право кожного на інформацію, гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на власний розсуд. Водночас у частині третій ст. 34 є застереження щодо здійснення цих прав, яке полягає в можливості їх обмеження законом, якщо це стосується інтересів національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Застереження такого характеру цілком відповідають міжнародно-правовим нормам, що існують у даній сфері.

На підставі Конституції та міжнародно-правових актів в Україні сформовано сучасне інформаційне законодавство, яке складають закони України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р., «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 р., «Про телебачення і радіомовлення» від 21 грудня 1993 р., «Про інформаційні агентства» від 28 лютого 1995 р., «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» від 23 вересня 1997 р., «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» від 23 вересня 1997 р., «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» від 18 липня 1997 р. та інші законодавчі акти про окремі галузі, види, форми і засоби інформації. Інформаційне законодавство України чітко визначає поняття джерела, галузі й види інформації, режим доступу до неї, характер і принципи інформаційних відносин, гарантії інформаційного суверенітету України, основні напрямки державної політики в даній сфері, зміст і порядок реалізації громадянами права на інформацію, статус усіх учасників інформаційних відносин, особливості правового статусу засобів масової інформації тощо.

Слід відзначити, що легальне визначення інформації суттєво відрізняється від загальноприйнятого. Закон України „Про інформацію” (ст.1) під інформацією розуміє тільки документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що  відбуваються  у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Відповідно, не є інформацією в юридичному сенсі відомості, яким не надано документованої чи публічної форми, наприклад, плітки чи зміст приватних розмов.

Закон „Про телебачення і радіомовлення” (ст.1) надає визначення аудіовізуальної інформації дещо по-іншому – як будь-які сигнали, що сприймаються зоровими і слуховими  рецепторами  людини  та ідентифікуються як повідомлення про події, факти, явища, процеси, відомості про осіб, а також  коментарі  (думки) про них, що передаються за допомогою зображень та звуків. Це визначення не суперечить тому, що міститься в Законі „Про інформацію”, а лише акцентує увагу на специфічних рисах інформації, що поширюється аудіовізуальними засобами масової інформації.

Інформація є об’єктом права власності  громадян, організацій (юридичних осіб) і держави. Інформація може бути об’єктом  права власності як у повному обсязі,  так  і об’єктом  лише  володіння, користування чи розпорядження.

Усі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними  своїх  прав,  свобод  і  законних  інтересів, здійснення завдань і функцій. Однак реалізація даного права не повинна порушувати  громадські,  політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб. Кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України.

Право на інформацію забезпечується: 1) обов’язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення; 2) створенням  у  державних  органах  спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому  порядку доступ до інформації; 3) вільним  доступом  суб’єктів  інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і  музейних фондів; 4) обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством; 5) створенням механізму здійснення права на інформацію; 6) здійсненням державного контролю за додержанням законодавства про інформацію; 7) встановленням відповідальності за порушення законодавства про  інформацію.

Право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім учасникам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом. Суб’єкт права на інформацію може вимагати усунення будь-яких порушень його права. Забороняється вилучення друкованих видань, експонатів, інформаційних  банків,  документів із  архівних, бібліотечних, музейних фондів та знищення  їх  з  ідеологічних  чи політичних міркувань. 

Інформаційні відносини в Україні ґрунтуються на таких принципах: гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації та свобода її обміну; об’єктивність, вірогідність інформації; повнота і точність інформації; законність одержання, використання, поширення та зберігання інформації.

Суб’єктами інформаційних відносин визнаються громадяни України, юридичні особи і держава. Суб’єктами цих відносин відповідно до Закону „Про інформацію” можуть бути також інші держави, їх громадяни та юридичні  особи, міжнародні організації та особи без громадянства.

Об’єктами інформаційних відносин є документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в галузі політики, економіки,  культури,  охорони  здоров’я, а також  у соціальній, екологічній,  міжнародній  та інших сферах.

Усі суб’єкти інформаційних відносин повинні здійснювати свою діяльність з урахуванням встановлених обмежень. Зокрема, інформація не може бути використана для закликів до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини. Крім того, не підлягають розголошенню відомості, що становлять державну або іншу передбачену законодавством таємницю. Не підлягають розголошенню також відомості, що стосуються лікарської таємниці, грошових вкладів, прибутків від підприємницької діяльності, усиновлення (удочеріння), листування, телефонних  розмов  і  телеграфних  повідомлень,  крім випадків, передбачених законом.

 

§2. Інформаційний суверенітет та інформаційна політика України

Ґрунтуючись на Декларації про державний  суверенітет України та Акті проголошення її незалежності, чине законодавство стверджує інформаційний суверенітет України і визначає правові форми міжнародного співробітництва в галузі інформації. Основою інформаційного суверенітету України є національні інформаційні ресурси, до яких належить уся  належна їй інформація, незалежно від змісту, форм, часу і місця створення. Україна самостійно формує інформаційні ресурси на своїй території і вільно розпоряджається ними, за винятком випадків, передбачених законами і міжнародними договорами.

Інформаційний суверенітет України забезпечується: виключним правом власності України на  інформаційні ресурси,  що формуються за рахунок коштів державного бюджету; створенням національних систем інформації; встановленням режиму доступу інших держав до інформаційних ресурсів України; використанням інформаційних ресурсів на основі рівноправного співробітництва з іншими державами.

На забезпечення інформаційного суверенітету спрямована державна інформаційна політика – сукупність основних напрямів і способів діяльності держави по одержанню, використанню, поширенню та зберіганню інформації.

Головною метою державної інформаційної політики щодо національних інформаційних ресурсів є створення необхідних економічних і соціокультурних умов та правових і організаційних механізмів формування, розвитку і забезпечення ефективного використання національних інформаційних ресурсів в усіх сферах життя і діяльності громадянина, суспільства й держави. Державна інформаційна політики має створювати умови для реалізації конституційного права громадян своєї держави вільно отримувати і використовувати інформацію для вирішення таких важливих завдань, як формування національного інформаційного простору, включення його до світового інформаційного простору на засадах забезпечення інформаційного суверенітету та інформаційної безпеки і формування демократично орієнтованої свідомості.

Головними напрямами і способами державної інформаційної політики є: забезпечення доступу громадян до інформації; створення національних систем і мереж інформації; зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності;  забезпечення ефективного використання інформації; сприяння постійному оновленню, збагаченню та   зберіганню національних інформаційних ресурсів; створення загальної системи охорони інформації; сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і гарантування інформаційного суверенітету України; сприяння задоволенню інформаційних потреб закордонних українців. 

 Державну інформаційну політику розробляють і здійснюють органи державної влади загальної компетенції, а також відповідні органи спеціальної компетенції. Основні принципи діяльності держави в інформаційній сфері на найближчі роки визначено Основними засадами розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007 – 2015 роки, затвердженими Законом України від 9 січня 2007 р. План заходів з виконання завдань, передбачених вказаним Законом, затверджено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15 серпня 2007 р. № 653.

 

§3. Інформаційна діяльність в Україні, її основні напрями та види

Інформаційна діяльність – це сукупність дій, спрямованих на задоволення  інформаційних  потреб  громадян,  юридичних  осіб і держави. Основними напрямами інформаційної діяльності є: політичний, економічний, соціальний, духовний, екологічний, науково-технічний, міжнародний тощо.

Держава зобов’язана постійно дбати про своєчасне створення, належне функціонування і розвиток інформаційних систем, мереж, банків і баз даних у всіх напрямах інформаційної діяльності. Водночас держава гарантує свободу інформаційної діяльності в цих напрямах всім громадянам та юридичним особам в  межах  їх  прав  і свобод, функцій і повноважень.

Основними  видами  інформаційної  діяльності є:

одержання інформації - набуття, придбання, накопичення відповідно до чинного законодавства України документованої або публічно оголошуваної інформації громадянами, юридичними особами  або державою;

використання інформації – задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави;

поширення  інформації  –  розповсюдження,  обнародування, реалізація у  встановленому законом порядку документованої або публічно оголошуваної інформації;

зберігання інформації – забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв.

Одержання, використання, поширення та зберігання документованої або публічно оголошуваної інформації здійснюється у порядку, передбаченому Законом України „Про інформацію” та іншими законодавчими актами в галузі інформації.

 

§4. Галузі, види інформації та режим доступу до неї

Галузі інформації – це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про відносно самостійні сфери життя і діяльності суспільства та держави. Основними галузями інформації є: політична, економічна, духовна, науково-технічна, соціальна, екологічна, міжнародна.

Згідно з чинним законодавством інформація поділяється на такі види:

статистична інформація – офіційна документована державна інформація, яка дає кількісну характеристику масових явищ та процесів, що відбуваються в економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя.; державна статистична інформація підлягає систематичному відкритому публікуванню;

адміністративна інформація – офіційні документовані дані,  що дають кількісну характеристику явищ та процесів, що відбуваються в економічній, соціальній, культурній, інших сферах життя і збираються,  використовуються, поширюються та зберігаються органами державної влади   (за винятком органів державної статистики), органами місцевого самоврядування, юридичними особами відповідно  до законодавства з метою виконання адміністративних обов'язків та завдань, що належать до їх компетенції;

масова інформація – публічно поширювана друкована та аудіовізуальна інформація;

інформація державних органів та органів місцевого і регіонального  самоврядування – офіційна документована інформація, яка створюється в  процесі поточної діяльності законодавчої, виконавчої та судової  влади,  органів  місцевого і регіонального самоврядування;

правова інформація – сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію,  юридичні   факти, правовідносини,  правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними та їх профілактику тощо;

інформація про особу – сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу; основними даними про особу  (персональними   даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність,    стан здоров’я, а також адреса, дата і місце народження;

інформація довідково-енциклопедичного характеру – систематизовані, документовані або публічно оголошені відомості про суспільне, державне життя та навколишнє природне середовище;

соціологічна інформація – документовані або публічно оголошені відомості про ставлення окремих  громадян і соціальних груп до суспільних подій та явищ, процесів, фактів.

Джерелами інформації є передбачені або встановлені Законом носії інформації: документи та інші носії інформації, які являють собою матеріальні  об’єкти, що зберігають інформацію, а також повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи. Документ – це  передбачена законом    матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації  шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві.

Для кожного виду інформації характерний власний набір джерел. Так, джерелами  правової інформації є Конституція України, інші законодавчі і підзаконні нормативні правові акти, міжнародні договори та угоди, норми і принципи міжнародного права, а також ненормативні правові акти, повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи (у тому числі лекції), інші джерела інформації з правових питань. Джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім’я документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані органами державної влади та органами місцевого самоврядування в межах своїх повноважень.

Передбачений  правовими нормами порядок одержання, використання,  поширення і зберігання інформації називається режимом доступу до інформації. За режимом доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. Держава здійснює контроль за режимом доступу до інформації.

Доступ до відкритої інформації забезпечується шляхом: систематичної публікації її в офіційних друкованих виданнях (бюлетенях, збірниках); поширення її засобами масової комунікації; безпосереднього її надання   заінтересованим громадянам, державним органам та юридичним особам. Обмеження  права   на  одержання  відкритої  інформації забороняється законом. Переважним правом на одержання інформації користуються громадяни, яким  ця  інформація необхідна для виконання своїх професійних обов’язків.

Інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну і таємну. Конфіденційна інформація – це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні  окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням  відповідно  до передбачених ними умов.

До  конфіденційної  інформації, що є власністю держави і знаходиться  в  користуванні органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій усіх форм власності, не можуть бути віднесені відомості: 1) про стан  довкілля,  якість  харчових  продуктів  і предметів  побуту; 2) про аварії,  катастрофи,  небезпечні природні явища  та  інші  надзвичайні  події,  які  сталися  або можуть статися і загрожують безпеці громадян; 3) про стан здоров’я населення, його життєвий рівень, включаючи  харчування,  одяг,  житло,  медичне  обслуговування  та  соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення; 4) стосовно стану  справ із правами  і свободами людини і громадянина, а також фактів їх порушень; 5) про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб; 6) інша інформація, доступ до якої відповідно до законів України та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, не може бути обмеженим.

До таємної інформації належить інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає  шкоди особі, суспільству і державі (державна таємниця, таємниця слідства, таємниця всиновлення, адвокатська таємниця, таємниця сповіді, банківська таємниця тощо). Віднесення інформації до категорії таємних відомостей, які становлять державну таємницю, і доступ до неї громадян здійснюється відповідно до закону про цю інформацію.

Критерії віднесення інформації до таємної, порядок її обігу та захисту врегульовано Законом України «Про державну таємницю», в якому даються поняття «державна таємниця», «ступінь секретності», «сфери інформації», «строки затаювання інформації» тощо. У цьому ж Законі визначається коло осіб, які є державними експертами з питань таємниць, встановлюється відповідальність за порушення закону про державну таємницю (дисциплінарна, адміністративна, кримінальна). Кримінальний кодекс України (ст. 328) закріплює відповідальність за розголошення відомостей, що відповідно до Закону «Про державну таємницю» становлять державну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі по службі чи роботі.

Як виключення, інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист.

§5. Загальні засади правового статусу засобів масової інформації в Україні

У сучасних умовах можливості для реалізації конституційних прав громадян на інформацію та свободу слова значно розширилися, водночас суттєво зросли потреби потенційно активної частини суспільства в інформаційній взаємодії як всередині країни, так і з зовнішнім світом. Провідна роль у забезпеченні свободи слова та права на інформацію відіграють засоби масової інформації (далі – ЗМІ) – інститути громадянського суспільства, для яких інформаційна діяльність є головним завданням і формою існування.

Характерними рисами ЗМІ є: публічність (необмежене, неперсоніфіковане коло споживачів); наявність спеціальних технічних засобів; непряма, розділена в просторі та часі взаємодія комунікаційних партнерів; непостійний характер аудиторії; переважна односпрямованість впливу від комунікатора до реципі­єнта. Основним завданням ЗМІ є передача інформації споживачам, котра відбувається різними шляхами (преса, радіо, телебачення).

Чинне конституційне законодавство України виокремлює дві групи ЗМІ: друковані (пресу) й аудіовізуальні (телебачення і радіомовлення). Саме за цими видами ЗМІ й здійснюється правове регулювання.

Преса, радіо і телебачення являють собою своєрідний „тріумвірат” ЗМІ, кожне з яких має низку особливостей щодо характеру і способів донесення інформації до аудиторії. Однак поряд з наявністю специфічних властивостей усі види ЗМІ мають дещо спільне – це здатність донести до масової аудиторії більш чи менш оперативно словесно-понятійну та емоційно-образну інформацію.

Преса набула особливе місце в системі ЗМІ у зв’язку з фіксацією інформації на паперовій сторінці (тканині, полімерному полотні тощо) за допомогою типографської техніки відтворення текстів і зображень у чорно-білому чи кольоровому варіанті. Продукція, що виходить з-під друкарського станка, несе інформацію у вигляді надрукованого буквеного тексту, фотографій, малюнків, схем, графіків та інших образно-графічних форм, котрі сприймаються читачем-глядачем без допомоги будь-яких допоміжних засобів (тоді як для отримання радіотелевізійної інформації потрібні телевізор, радіоприймач, магнітофон тощо).

Другим за часом появи видом ЗМІ є радіомовлення. Найбільш характерною його рисою є те, що носієм інформації в даному випадку виявляється тільки звук (з паузами включно). Радіозв’язок (те, що використовує радіохвилі, – ефірне мовлення або те, що здійснюється по дротах, – дротове мовлення) дозволяє миттєво передавати інформацію на необмежені відстані, причому отримання сигналу відбувається майже в момент передачі (або – при передачі на дуже великі відстані – з невеликою затримкою). Звідси можливість такої оперативності радіомовлення, коли повідомлення надходить майже одночасно з подією, про яку повідомляється, чого неможливо в принципі досягти в пресі.

Телебачення увійшло в життя у 30-ті роки ХХ ст. але стало рівнозначним елементом системи масової комунікації тільки через декілька десятиліть. У подальшому воно розвивалося випереджаючими темпами і в теперішній час за низкою параметрів (інформація про події, культуру, розваги) висунулася на перше місце.

До згаданого вище „тріумвірату” на зламі століть приєднався й активно розвивається четвертий тип каналів інформації – всесвітня комп’ютерна мережа (представлена в наш час Інтернетом), в якій значне місце (поряд із соціальною) займає масова інформація. Це електронні версії і дайджести газет, так звані мережеві газети й журнали, радіо- і теле- „мовлення”, сайти („сторінки”) окремих журналістів, які оперативно змінюють свій зміст і отримуються користувачами в режимі реального часу. Легальне визначення Інтернету міститься в ст. 1 Закону України „Про телекомунікації” від 18 листопада 2003 р., згідно з яким Інтернет – це всесвітня інформаційна система загального доступу, яка логічно пов’язана глобальним адресним простором та базується на Інтернет-протоколі, визначеному міжнародними стандартами.

Відповідно до Указу Президента України „Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні” розвиток національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет, забезпечення широкого доступу до цієї мережі громадян та юридичних осіб усіх форм власності в Україні, належне представлення в ній національних інформаційних ресурсів є одним з пріоритетних напрямів державної політики в сфері інформатизації, задоволення конституційних прав громадян на інформацію. На сьогодні Інтернет фактично є „зоною, вільною від правового регулювання”. Тому визначення правових аспектів розвитку та користування Інтернетом є важливим напрямком розвитку законодавства України у сфері забезпечення права на інформацію.

Незважаючи на всі відмінності між ними, ЗМІ об’єднується в єдину систему масової комунікації завдяки спільності функцій та особливій структурі комунікативного процесу.

Найважливішими функціями ЗМІ є:

1) інформаційна – повідомлення про стан справ, різного роду факти й події; отримання і розповсюдження відомостей про найбільш важливі для громадян і органів влади події; на основі отрима­ної інформації формується громадська думка про діяльність органів вла­ди, об’єднань громадян, політичних лідерів тощо;

2) освітня (пізнавально-просвітницька) – сприяння поповненню фонду знань читачів, слухачів, глядачів, що дозволяє адекватно оцінювати, упорядковувати відомості, отримані з різних дже­рел, правильно орієнтуватися у суперечливому потоці інформації;

3) коментарійно-оціночна – часто викладення фактів супроводжується коментарем до них, їх аналізом та оцінкою;

4) функція соціалізації – засвоєння людиною політичних норм, ціннос­тей, зразків поведінки дозволяє їй адаптуватися до соціальної дійсності;

4) функція критики і контролю – критика ЗМІ характеризується необмеженістю свого об’єкта; їх контрольна функція засновується на ав­торитеті громадської думки; ЗМІ не можуть застосовувати санкцій до пра­вопорушників, але вони дають юридичну та моральну оцінку подій і осіб, спираючись при цьому як на громадську думку, так і на закон;

5) мобілізаційна – виявляється у спонуканні людей до певних політичних дій чи до соціальної бездіяльності;

6) функція оперативного впливу – обслуговування ЗМІ інтересів певних суб’єктів суспільного життя: органів публічної влади, громадських об’єднань тощо; здійснення відповідного впливу на погляди і поведінку людей;

7) гедоністична (розважальна) – мова йде не просто про розважальну інформацію, але й про те, що будь-яка інформація сприймається з більшим позитивним ефектом, коли сам спосіб її передачі викликає почуття задоволення, відповідає етичним потребам адресата.

Сьогодні, коли якість інформаційних технологій і їхнього використання дедалі більшою мірою визначають характер життя суспільства, питання про ступінь свободи ЗМІ від впливу фінансово-промислових кіл, політичних партій  і держави (особливо держави, що претендує на демократичний статус) набуває особливого значення.  Це повною мірою відображено в міжнародно-правових документах, які зобов’язують Україну і визначають зміст національного інформаційного законодавства.

Так, згідно зі ст. 10 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р. вільні й незалежні засоби масової інформації мають першочергову важливість для життя демократичного суспільства. Європейська декларація свободи вираження думок та інформації, прийнята Комітетом Міністрів у 1982 р., містить зобов’язання урядів держав-членів щодо додержання і розвитку свободи слова та інформації. Четверта Європейська конференція (на рівні міністрів країн-членів Ради Європи у справах засобів масової інформації) у 1994 р. прийняла Декларацію „Засоби масової інформації у демократичному суспільстві”, в якій підтверджена ідея про те, що плюралізм і багатоманітність ЗМІ є основоположними для демократії, що прозорість у ЗМІ є важливим засобом для того, аби надати громадянам можливість сформувати власну думку, і підтверджено, що ЗМІ можуть сприяти створенню атмосфери взаєморозуміння і терпимості між людьми, соціальними групами й державами, а також досягненню цілей демократичного, соціального і культурного єднання.

В основі конституційно-правового регулювання статусу ЗМІ в Україні лежить принцип ідеологічної багатоманітності та заборона цензури (ст.15 Конституції України), визнання права кожного на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст.34). Названі вихідні положення деталізовані й розвинені в інформаційному законодавстві України.  Зокрема, легальне визначення цензури міститься в ст.45-1 Закону України „Про інформацію”: це вимога, спрямована до засобу масової інформації, журналіста,  головного редактора, організації, що здійснює випуск засобу масової  інформації, його засновника (співзасновника), видавця, розповсюджувача,  попередньо узгоджувати інформацію, що поширюється  (крім випадків, коли така вимога йде від автора цієї інформації чи іншого суб’єкта авторського права і  (або) суміжних прав на неї), та/або як накладення заборони (крім випадків,  коли така заборона накладається судом) чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб.

Доступ громадськості до інформації гарантується розмаїттям доступних для неї джерел і засобів інформації, що дозволяє кожному пересвідчитися у вірогідності фактів та об’єктивно оцінити події. З даною метою журналісти володіють свободою передачі повідомлень і якомога більш повними засобами доступу до інформації.

Згідно зі ст. 2 Закону України „Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації” від 23 вересня 1997 р. ЗМІ України мають право висвітлювати всі аспекти діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування; ці органи зобов’язані надавати для ЗМІ повну інформацію про свою діяльність через відповідні інформаційні служби, забезпечувати журналістам вільний доступ до неї, крім випадків, передбачених Законом України „Про державну таємницю”, не чинити на них будь-якого тиску і не втручатися в їх виробничий процес. ЗМІ можуть проводити власне дослідження й аналіз діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, давати їй оцінку, коментувати.

Забороняються втручання у формах, не передбачених законодавством України або договором, укладеним між засновником (співзасновниками) і  редакцією ЗМІ, у професійну діяльність журналістів, контроль за змістом інформації, що поширюється, з боку засновників  (співзасновників) ЗМІ, органів державної влади або органів місцевого самоврядування, посадових осіб цих органів, зокрема з метою поширення чи непоширення певної інформації, замовчування суспільно значимої інформації, накладення заборони на показ окремих осіб або поширення інформації про них, заборони критикувати органи державної влади чи органи місцевого самоврядування або їх посадових осіб. Також забороняються створення будь-яких органів державної влади, установ,  введення  посад, на які покладаються повноваження щодо здійснення контролю за змістом інформації, що поширюється засобами масової інформації.

Закон України „Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” від 23 вересня 1997 р. передбачає сукупність правових, економічних, соціальних, організаційних та інших заходів державного сприяння зміцненню і розвитку інформаційної галузі, її інфраструктури. Державна адресна підтримка надається виключно ЗМІ для дітей та юнацтва, для інвалідів, спеціалізованим науковим виданням, що видаються науковими установами та навчальними закладами не нижче третього рівня акредитації, тим ЗМІ, які цілеспрямовано сприяють розвитку мов та культур національних меншин України, а також періодичним виданням літературно-художнього напряму. Державна підтримка ЗМІ здійснюється шляхом протекціоністської політики зниження споживчої вартості інформаційної  продукції, включаючи податкове, тарифне, митне, валютне та господарське регулювання, відшкодування збитків, подання фінансової допомоги. Необхідні для фінансової допомоги кошти визначаються в Державному  бюджеті України окремим рядком і обслуговуються Державним казначейством України.

У разі встановлення судом порушень засобом масової інформації вимог Конституції України, фактів  зловживання  свободою діяльності  ЗМІ, що завдає матеріальної і моральної шкоди юридичним і фізичним особам державна підтримка засобу масової інформації припиняється. Відновлення державної підтримки можливе лише після виконання судового рішення у повному обсязі та не раніше ніж через рік після її припинення.

§6. Конституційно-правовий статус друкованих засобів

масової інформації в Україні

Згідно зі ст.1 Закону України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” під друкованими засобами масової інформації (пресою) розуміються періодичні і такі, що продовжуються, видання, які виходять під  постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків)  протягом  року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію. У Законі «Про інформацію» (ст. 20) закріплено, що друкованими ЗМІ є періодичні друковані видання (преса) – газети, журнали, бюлетені та інші разові видання з визначеним тиражем.

Згідно зі ст. 2 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” свобода слова і вільне вираження у друкованій формі своїх поглядів і переконань гарантуються Конституцією України і відповідно до цього Закону означають право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку відкриту за режимом доступу інформацію за допомогою друкованих ЗМІ.

Діяльність друкованих ЗМІ полягає у збиранні, створенні, редагуванні, підготовці інформації до друку та виданні друкованих ЗМІ з метою її поширення серед читачів. До суб’єктів діяльності друкованих ЗМІ належать: засновник (співзасновники), його редактор (головний редактор), редакційна колегія, редакція, трудовий колектив редакції, журналістський колектив, журналіст, автор, видавець, розповсюджувач.

Право на заснування  друкованого  ЗМІ належить: 1) громадянам України, громадянам інших держав та особам без громадянства, не обмеженим у цивільній правоздатності та цивільній дієздатності; 2) юридичним особам України та інших держав; 3) трудовим колективам підприємств, установ і організацій на підставі відповідного рішення загальних зборів (конференції).

Друкований ЗМІ може видаватися тільки після його державної реєстрації. Проте державній реєстрації не підлягають: 1) законодавчі, офіційні нормативні та інші акти, бюлетені судової  практики, що видаються органами законодавчої, судової та виконавчої влади; 2) інформаційні  матеріали  та  документація,  що  видаються підприємствами, організаціями, навчальними закладами  і  науковими установами з метою використання їх у своїй діяльності; 3) видана за допомогою технічних засобів друкована продукція, не призначена для публічного  розповсюдження,  або  машинописна, розмножувана на правах рукопису.

Засновник (співзасновники) зберігає  право розпочати випуск друкованого ЗМІ протягом одного року з дня одержання свідоцтва про його реєстрацію. В разі пропуску цього строку без поважних причин свідоцтво про державну реєстрацію втрачає чинність.

Друкований ЗМІ вважається виданим, якщо він підписаний до виходу у світ і надрукований будь-яким тиражем.

 У  кожному випуску друкованого ЗМІ повинні міститися такі вихідні дані: 1) назва видання; 2) засновник (співзасновники); 3) прізвище та ініціали редактора (головного редактора); 4) порядковий номер випуску і дата його виходу в світ; 5) індекс видання, розповсюджуваного за передплатою; 6) тираж; 7) ціна або помітка „Безкоштовно”; 8) адреси редакції, видавця, друкарні; 9) серія, номер і дата видачі свідоцтва про державну реєстрацію; 10) видавець (співвидавці). Розповсюдження продукції друкованого ЗМІ без вихідних даних забороняється.

Діяльність друкованих ЗМІ забезпечується самостійністю її суб’єктів у всіх видах відносин, пов’язаних із здійсненням їх прав і обов’язків. Втручання в таку діяльність поза межами, визначеними Законом, забороняється. Діяльність друкованих ЗМІ, спрямована на отримання прибутку, є підприємницькою.

Діяльність друкованих ЗМІ у сфері виробництва та розповсюдження реклами здійснюється відповідно до Закону України „Про рекламу”, а пов’язана з передвиборною агітацією чи політичною рекламою під час виборчого процесу або процесу референдуму – з урахуванням вимог законодавства про вибори та референдуми.

Друковані ЗМІ за принципом своєї діяльності є вільними. В розрізі цього положення забороняється створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації. Також не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, які поширюються друкованими ЗМІ, а також заборона поширення повідомлень і матеріалів з боку посадових осіб державних органів, підприємств, установ, організацій або об’єднань громадян, крім випадків, коли посадова особа є автором поширюваної інформації чи дала інтерв’ю.

Держава бере на себе зобов’язання гарантувати економічну самостійність та забезпечувати економічну підтримку діяльності друкованих ЗМІ, запобігати зловживанню монопольним становищем на ринку з боку видавців і  розповсюджувачів друкованої продукції. Заходи, спрямовані на забезпечення економічної підтримки діяльності друкованих ЗМІ, та органи державної виконавчої влади, які здійснюють цю підтримку, визначаються Кабінетом Міністрів України.

Але й для друкованих ЗМІ в Україні встановлені певні зобов’язання. Вони не можуть бути використані для: поширення відомостей, розголошення яких забороняється Законом України „Про інформацію”; закликів до захоплення влади, насильницької зміни конституційного ладу або територіальної цілісності України; пропаганди війни, насильства та жорстокості; розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі; розповсюдження порнографії, а також з метою вчинення терористичних актів та інших кримінально караних діянь. Також забороняється використання друкованих ЗМІ для втручання в особисте життя громадян, посягання на їх честь і гідність; розголошення будь-якої інформації, яка може призвести до вказання на особу неповнолітнього правопорушника без його згоди і згоди його представника.

Стиль і лексика друкованих ЗМІ мають відповідати загальновизнаним морально-етичним нормам. Вживання лайливих і брутальних слів не допускається.

Громадяни, юридичні особи, державні органи, а також їхні законні представники мають право вимагати від редакцій друкованих ЗМІ опублікування або спростування поширених про них відомостей, які не відповідають дійсності або принижують їхні честь і гідність. Таке положення закону спрямоване на гарантування честі, гідності й ділової репутації різних суб’єктів конституційно-правових відносин.

Випуск  друкованого ЗМІ може бути припинено за рішенням засновника (співзасновників) або суду.

 

§7. Конституційно-правовий статус аудіовізуальних засобів

масової інформації в Україні

За Законом України „Про телебачення і радіомовлення” (ст.1) аудіовізуальний (електронний) засіб масової інформації  – це організація, яка надає для масового приймання споживачами аудіовізуальну інформацію, передану у вигляді електричних сигналів і прийняту за допомогою побутових електронних пристроїв.

Мовлення (телерадіомовлення) – це створення (комплектування та/або  пакетування) і розповсюдження програм, пакетів програм, передач з  використанням  технічних  засобів  телекомунікацій для публічного  приймання    за допомогою побутових теле- та радіоприймачів  у  відкритий  спосіб  чи  за  абонентну  плату  на договірних засадах. Зареєстрована  у встановленому законодавством порядку юридична особа, яка на підставі виданої Національною  радою України з питань телебачення і радіомовлення ліцензії на мовлення створює або комплектує та/чи пакетує телерадіопрограми і/або передачі та розповсюджує їх за допомогою технічних засобів мовлення, називається телерадіоорганізацією.

Державна політика у сфері телебачення і радіомовлення ґрунтується на таких основних принципах:

-  державного протекціонізму щодо розповсюдження програм і передач вітчизняного виробництва;

- державного гарантування умов для забезпечення засобами телерадіомовлення  культурних  та  інформаційних  потреб  громадян України,  а  також  потреб етнічних українців, які проживають за межами України;

- державної підтримки об’єднань суб’єктів інформаційної  діяльності в     галузі телебачення і радіомовлення (телерадіоорганізацій та провайдерів програмної послуги) у самоврядні організації;

- нестворення державних перепон прямому прийому телевізійних і радіопрограм та передач з інших країн, які транслюються мовою національної меншини або подібною до неї регіональною мовою;

- державного обмеження щодо монополізації телерадіоорганізацій промислово-фінансовими, політичними та іншими групами чи окремими особами, а  також гарантування захисту телерадіоорганізацій від фінансового і політичного  тиску  з  боку фінансово-політичних  груп  та  органів  державної влади і органів місцевого самоврядування;

- державного гарантування реалізації прав на інформацію, на вільне і відкрите обговорення суспільно важливих проблем із застосуванням телебачення і радіомовлення;

- недопущення в інформаційних та інших телерадіопрограмах систематичного цілеспрямованого безпідставного загострення  уваги на війні, насильстві і жорстокості,  розпалюванні расової,  національної та релігійної ворожнечі або позитивного їх подання  (трактування);

- забезпечення  ідеологічного й політичного плюралізму  в сфері аудіовізуальних ЗМІ;

- законодавчого визначення органів влади, які здійснюють реєстраційні та регулюючі функції у галузі телерадіомовлення і недопущення створення нових чи наділення існуючих державних органів тотожними або дублюючими повноваженнями щодо аудіовізуальних ЗМІ;

- недопущення подвійного ліцензування одного й того ж виду діяльності в галузі телебачення і радіомовлення.

Згідно із Законом України „Про телебачення і радіомовлення” структуру національного телебачення і радіомовлення України складають державні, недержавні й громадські телерадіоорганізації, засновані юридичними й фізичними особами згідно з чинним законодавством України.

Станом на початок 2007 р. в Україні було зареєстровано 1268 телерадіоорганізацій, з них: 647 – телемовних; 524 – радіомовних; 97 – телерадіомовних. З них більше половини є комерційними організаціями, що належать приватним особам, близько 300 – комунальними, 37 – державними. Бурхливе зростання кількості суб’єктів телерадіоінформаційної діяльності призвело до того, що на даний час радіочастотний ресурс, призначений в Україні для трансляції теле- та радіопрограм, вичерпаний приблизно на 90 \%.

Проте досі неподоланою остаточно проблемою залишається наявність зон низької інформаційної насиченості, „білих плям” на інформаційній карті країни (ідеться про сигнал вітчизняних мовників). За даними Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, лише серед населених пунктів, де проживає більше 10 000 осіб, у 60 приймається менше п’яти ефірних телепрограм. Зате, наприклад, в ефірі Закарпаття ведуть мовлення 83 станції сусідніх держав. Подібна ситуація спостерігається в Чернівецькій, Волинській областях, на Сході України й у Криму.

Право на заснування  телерадіоорганізацій  як  суб’єктів господарювання  в  Україні належить юридичним особам України та громадянам України, не обмеженим у цивільній дієздатності. Державні телерадіоорганізації можуть створюватися тільки органами державної влади відповідно до їх функцій та повноважень, комунальні – територіальними громадами за рішенням відповідних органів місцевого самоврядування, приватні – фізичними та/або юридичними особами у порядку, визначеному Законом „Про телебачення і радіомовлення” та Цивільним кодексом України та Господарським кодексом України, а громадські – фізичними та/або юридичними особами з метою задоволення інформаційних потреб територіальних громад у порядку, визначеному Законом „Про телебачення і радіомовлення”, Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України та Законом України „Про  об’єднання  громадян” . 

В Україні забороняється заснування телерадіоорганізацій: 1) органами державної влади та органами місцевого самоврядування, якщо рішення про їх створення або положення про них не передбачає повноважень засновувати телерадіоорганізації; 2) юридичними особами, статутні документи яких не передбачають можливість створення телерадіоорганізацій; 3) іноземними юридичними і фізичними особами та особами без громадянства; 4) політичними партіями, профспілковими, релігійними організаціями та юридичними особами, яких вони заснували; 5) громадянами, які за вироком суду відбувають покарання у місцях позбавлення волі або визнані судом недієздатними.

На ведення телерадіомовлення має бути ліцензія – документ державного  зразка, який видається Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення та засвідчує право ліцензіата відповідно до умов ліцензії здійснювати мовлення, використовувати канали мовлення, мережі мовлення, канали багатоканальних телемереж.

Залежно від організаційно-технологічних особливостей розповсюдження  програм Національна рада видає ліцензії на такі види мовлення: супутникове; ефірне; кабельне; проводове; багатоканальне. Ліцензія на мовлення видається на строк, визначений Національною радою відповідно до заяви про видачу ліцензії, але не менш як: для ефірного мовлення та багатопрограмного мовлення в багатоканальних телемережах – на 7 років; для супутникового, проводового,  кабельного мовлення – на 10 років.

Залежно від території розповсюдження програм визначається територіальна категорія мовлення та територіальна категорія каналу мовлення або багатоканальної телемережі: 1) загальнонаціональне мовлення – мовлення не менше ніж на 2/3 населення кожної з областей України; 2) регіональне мовлення – мовлення на регіон (область, декілька суміжних областей), але менше ніж на половину областей України;  3) місцеве мовлення – мовлення на один чи кілька суміжних населених пунктів, яке охоплює не більше половини території області; 4) закордонне мовлення – мовлення на територію поза межами державного кордону України.

Ліцензіати (крім супутникового мовлення) у проміжках часу між  07.00 та 23.00 повинні  дотримуватися  таких пропорцій між українськими та іноземними програмами: програми європейського виробництва повинні становити не менше 80  \%,  у  тому числі не менше 50 \% – програми українського виробництва; у радіопрограмах музичні твори українських авторів і виконавців повинні становити не менше 50 \% загального щотижневого обсягу мовлення. Для  загальнонаціонального  мовлення частка ефірного часу, коли мовлення ведеться українською мовою,  має становити не менше 75 \% загального обсягу добового мовлення. Крім того, ліцензіат не має права  розповсюджувати  програми,  здатні впливати на нормальний фізичний,  розумовий або моральний розвиток дітей та юнацтва,  і програми,  що містять сцени,  які  викликають жах, сцени вбивства, насилля (фізичного чи психологічного), сцени, звернені до сексуальних інстинктів. Текстовий  супровід  не  може  містити  брутальних слів, висловів тощо (ця вимога не поширюється на кодовані системи багатоканального мовлення).

При порушенні умов і порядку мовлення ліцензія може бути анульована.

Цензура інформаційної діяльності телерадіоорганізацій забороняється. Телерадіоорганізації є незалежними у визначенні змісту своїх програм та передач. Не вмотивоване законодавством України втручання органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, громадських чи релігійних об’єднань, їх посадових осіб чи працівників, а також власників у сферу професійної діяльності телерадіоорганізацій не допускається.

Зловживання свободою діяльності телерадіоорганізацій є неприпустимим. Зокрема, телерадіоорганізації в інформаційних блоках зобов’язані подавати  інформацію про офіційно оприлюднену у будь-який спосіб позицію всіх представлених в органах влади політичних сил. Не допускається використання телерадіоорганізацій для: поширення відомостей, що становлять державну таємницю, або іншої інформації, яка охороняється законом; закликів до насильницької зміни конституційного ладу України; закликів до розв’язування  війни, агресивних дій або їх пропаганди; необґрунтованого показу насильства; пропаганди винятковості, зверхності або неповноцінності осіб за ознаками їх релігійних переконань, ідеології, належності до тієї чи іншої нації або раси,  фізичного або майнового стану, соціального походження; трансляції програм  бо  їх відеосюжетів, які можуть завдати шкоди фізичному, психічному чи  моральному розвитку дітей та підлітків, якщо вони мають змогу їх дивитися; розповсюдження і реклами  порнографічних матеріалів та предметів; пропаганди наркотичних засобів, психотропних речовин з будь-якою метою їх застосування; поширення інформації, яка порушує законні права та інтереси фізичних і юридичних осіб, посягає на честь і гідність особи; здійснення інших  вчинків,  за  якими наступає кримінальна відповідальність. Крім того, забороняється використання у програмах та передачах на телебаченні і радіо прихованих  вставок, які впливають на підсвідомість людини та/або чинять шкідливий вплив на стан їх здоров’я.

Дані про кожну індивідуальну програму чи передачу мають містити ім’я автора чи авторів, назву і адресу виробника програми.

Відповідальність за зміст програм та передач несе керівник телерадіоорганізації або автор (автори) програми та/чи передачі. У випадках,  передбачених законодавством України, відповідальність за зміст окремих передач можуть нести інші особи.

З метою недопущення перекручення інформації особа, в якої беруть інтерв’ю чи особа, яка передає інформацію для телерадіоорганізації, має право вимагати у письмовій формі перегляду чи прослуховування готового матеріалу перед його трансляцією, а в разі незгоди — навіть вилучення матеріалу з передачі. Громадяни чи представники юридичних осіб, яким заподіяно шкоди розповсюдженою інформацією, телерадіоорганізація зобов’язана надати можливість відповіді й спростування чи власного тлумачення обставин справи. Але спростування інформації в пресі чи на каналах мовлення не звільняє редакцію від матеріальної відповідальності за завдану її поширенням моральну шкоду.

§8. Правовий статус редакції та журналіста

Підготовку та випуск у світ друкованого ЗМІ за дорученням засновника  (співзасновників) здійснює редакція або інша установа, що виконує її функції. Редакція діє на підставі свого статуту та реалізує програму друкованого ЗМІ, затверджену засновником (співзасновниками). Редакція друкованого ЗМІ набуває статусу юридичної особи з дня державної реєстрації, яка здійснюється відповідно до чинного законодавства України.

Редактор  (головний  редактор)  друкованого  ЗМІ є керівником редакції, уповноваженим на те засновником (співзасновниками); він призначається (обирається) на посаду і звільняється з посади в порядку, встановленому засновником (співзасновниками) у статуті редакції відповідно до чинного законодавства України про працю. Редактор керує діяльністю редакції в межах повноважень, визначених її статутом, представляє редакцію у відносинах із засновником (співзасновниками), видавцем, авторами, державними органами, об’єднаннями громадян і окремими громадянами, а  також у суді і третейському суді та несе відповідальність за виконання  вимог,  що  ставляться до діяльності друкованого ЗМІ, його редакції відповідно до чинного законодавства України.

Редакційний статут телерадіоорганізації передбачає створення редакційної ради, половина складу якої призначається власником телерадіоорганізації або уповноваженим  ним  органом,  а  половина  обирається  творчим колективом телерадіоорганізації. На цей орган покладається: контроль за дотриманням телерадіожурналістами редакційного статуту; контроль за дотриманням прав телерадіожурналістів, вимог щодо заборони цензури та втручання у творчу діяльність телерадіоорганізації; внесення на розгляд органів управління телерадіоорганізації питання про відсторонення від керівництва  телерадіоорганізацією або  її  окремими  підрозділами  осіб,  які порушували редакційний статут чи вимоги законодавства щодо прав телерадіожурналістів, заборони цензури і втручання у творчу діяльність телерадіоорганізацій, про призначення службового розслідування і звільнення  цих осіб відповідно до закону в разі підтвердження наявності зазначених порушень.

Журналістом редакції друкованого  ЗМІ відповідно до законодавства є творчий працівник, який професійно збирає, одержує, створює і займається підготовкою  інформації  для друкованого ЗМІ та діє на підставі трудових чи інших договірних відносин з його редакцією або займається такою діяльністю за її уповноваженням. Належність журналіста до друкованого ЗМІ підтверджується  редакційним посвідченням чи іншим документом, виданим йому редакцією цього  друкованого  ЗМІ. Статус телерадіожурналіста є аналогічним статусу журналіста редакції друкованого ЗМІ за винятками, що випливають зі змісту Закону України „Про телебачення і радіомовлення”.

Здійснюючи свою діяльність на засадах професійної самостійності, журналіст використовує права та виконує обов’язки, передбачені Законами України „Про інформацію”,  „Про друковані засоби масової інформації” тощо.

Журналіст має право: 1) на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та зберігання відкритої за режимом доступу інформації; 2) відвідувати державні органи влади, органи місцевого самоврядування, а також підприємства, установи і організації та бути прийнятим їх посадовими особами; 3) відкрито здійснювати записи, в тому числі із застосуванням будь-яких технічних засобів, за винятком випадків,  передбачених законом; 4)  на вільний доступ до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та  особливими умовами їх схоронності; 5)  переваги  на  одержання  відкритої за  режимом доступу інформації; 6)  на безкоштовне задоволення запиту  щодо  доступу  до офіційних документів; 7) по пред’явленні редакційного посвідчення чи іншого документа, що засвідчує його належність до ЗМІ, перебувати в районі стихійного лиха, катастроф, в місцях аварій, масових безпорядків, на мітингах і демонстраціях, на територіях, де оголошено надзвичайний стан; 8)  звертатися  до спеціалістів при перевірці одержаних інформаційних матеріалів; 9) поширювати підготовлені ним повідомлення і матеріали за власним підписом, під псевдонімом або анонімно; 10)  відмовлятися  від  публікації  матеріалу  за власним підписом, якщо його зміст після редакційної правки суперечить особистим переконанням автора; 11) на збереження таємниці авторства та джерел інформації, за винятком випадків, коли ці таємниці обнародуються на вимогу суду.

Згідно зі ст.3 Закону України „Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації” акредитація журналістів при органах публічної влади здійснюється шляхом їх реєстрації на підставі офіційного подання ЗМІ до відповідного органу або за заявою журналіста з пред’явленням ним документів, що підтверджують його професійний фах, або рекомендації професійного об’єднання журналістів. Орган, при якому акредитовано журналіста, заздалегідь інформує його про важливі заходи, плани, організаційно сприяє виконанню ним професійних обов’язків.

До основних обов’язків журналіста за чинним законодавством належать: 1) дотримуватися програми діяльності ЗМІ, з редакцією якого він перебуває у трудових або інших договірних відносинах, керуватися положеннями статуту редакції; 2) подавати для публікації об’єктивну і достовірну інформацію; 3) задовольняти прохання осіб, які надають інформацію, щодо їх авторства або збереження таємниці авторства; 4) відмовлятися від доручення редактора чи редакції, якщо воно не може бути виконано без порушення Закону; 5) представлятися та пред’являти редакційне посвідчення  чи інший документ, що засвідчує його належність до ЗМІ; 6) виконувати обов’язки учасника інформаційних відносин; 7) утримуватися від поширення в комерційних цілях інформаційних матеріалів, які містять рекламні відомості тощо.

Умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів  та/або переслідування журналіста за виконання професійних обов’язків, за критику, здійснювані посадовою особою або групою осіб за попередньою змовою, тягне за собою кримінальну відповідальність відповідно до   Кримінального  кодексу  України. Водночас і журналіст несе відповідальність в межах чинного законодавства за перевищення своїх прав і невиконання обов’язків.

Контрольні питання до Розділу ІV:

Що таке громадські формування та чим вони відрізняються від органів публічної влади?

Створення та діяльність яких громадських формувань заборонені в Україні?

У чому полягає специфіка конституційно-правового статусу політичних партій?

Яким категоріям громадян через їх професійну діяльність заборонено бути членами політичних партій і чому?

Яку роль відіграють профспілки у забезпеченні конституційних прав і свобод громадян в Україні?

На яких принципах ґрунтуються взаємовідносини Української держави і релігійних організацій?

Чим правовий статус релігійних організацій відрізняється від статусу громадських організацій?

Які риси притаманні Україні як світській державі?

Чим легальне визначення інформації відрізняється від його побутового розуміння?

Які види інформації та інформаційної діяльності передбачені конституційним законодавством України?

Що таке цензура і які гарантії від неї передбачені чинним конституційним законодавством України?

Яким чином принцип ідеологічного плюралізму відображений у конституційно-правовому статусі засобів масової інформації в Україні?