Грошово - кредитні системи зарубіжних країн - Навчальний посібник (Шамова І.В.)

1.2. основні етапи розвитку грошових систем

 

Розвиток грошових систем країн світу відбувався внаслідок еволюції товарного господарства та властивих йому економічних відносин. Грошові системи набували ті чи інші види  залежно від форми, в якій функціонують гроші – як товар (загальний еквівалент) або як знаки вартості.

 Історично першим типом  грошової системи була система металевого обігу, при якій грошовий товар безпосередньо знаходиться в обігу та виконує всі функції грошей, а банкноти розмінні на грошовий метал.

Металеві грошові системи виступали у формах біметалізму та монометалізму.

В епоху первісного накопичення капіталу (XVI – XVIII ст.) грошові системи, як правило, базувалися на біметалізмі, що виник ще за часів феодалізму.

Біметалізм – це грошова система, за якою роль загального еквівалента законодавчо закріплялася за двома металами – золотом і сріблом; монети з цих металів карбувалися та оберталися на рівних засадах, банкноти підлягали розміну на обидва ці метали.

Історично першим різновидом біметалізму була система паралельної валюти, за якою співвідношення між золотими та срібними монетами встановлювалося на ринку стихійно, тобто при здійсненні платежів золоті та срібні монети приймалися відповідно до ринкової вартості золота та срібла. Це створювало деякі труднощі, які були пов’язані із існуванням на ринках двох загальних еквівалентів, а значить - двох мір вартості, двох систем цін. Ситуація ускладнювалася постійною зміною співвідношення між золотом та сріблом за вартістю. Щоб спростити ситуацію держава встановлювала у законодавчому порядку обов’язкове вартісне співвідношення між двома металами, що оберталися на рівних засадах за їх відкритого карбування.Такий різновид біметалізму отримав назву “система подвійної валюти”.

Але встановлене фіксоване вартісне співвідношення часто не співпадало із реальним ринковим. Ці перекоси були пов’язані із нерівномірністю зростання продуктивності праці при видобутку золота та срібла та призводили до того, що вартість одного грошового металу переоцінювалася, а іншого – недооцінювалася. Той метал, який був за законом недооціненим, витіснювався з обігу металом, вартість якого за законом переоцінювалася. В цьому проявлялася дія закону Коперніка-Грешема: “гірші гроші витісняють з обігу кращі”.[2]

 

В різних країнах в той же самий час встановлювалося неоднакове співвідношення між золотом та сріблом. Так, наприкінці XVII ст. воно становило 1:15,5, а реальне ринкове співвідношення в цей час складало 1:14,9. Це означало, що золото за законом було переоцінено, тобто платежі золотом виявлялися більш вигідними, ніж платежі сріблом, яке часто вилучалося з обігу та вивозилося за кордон з метою купівлі золортих зливків для подальшого їх перекарбування у монети для здійснення платежів.

В той же час, коли в Європі з обігу витіснювалося золото, у США – срібло. Тобто незважаючи на те, що за законом обидва метали мали рівні права, фактично цю функцію виконував один з них.

Різновидом біметалізму можна вважати так звану “систему “кульгаючої” валюти”, за якою один з видів монет карбується у закритому порядку. Прикладом служить французська грошова система, коли у 1873 р. було відмінено вільне карбування срібла, але за 5-франковими срібними монетами залишилася необмежена сила законного платіжного засобу. Це була спроба врятувати біметалізм.

Однак біметалізм не відповідав потребам розвинутого ринкового господарства, бо використання як міри вартості двох металів протирічило суті цієї функції грошей. Загальною мірою вартості може виступати лише один метал, що й фактично відбувалося. Разом з цим, з розвитком капіталізму місце повноцінних грошей в обігу все частіше займали кредитні гроші та безготівкові розрахунки.

На початку другої половини ХІХ ст. декілька європейських країн вдалися до спроби зберегти біметалізм завдяки заключенню міжнародної угоди - так званого Латинського монетного союзу. На конференції 1865 р. була укладена угода між Францією, Бельгією, Італією та Швейцарією для підтримки стабільності грошового обігу на базі біметалізму. Це була перша спроба міждержавного регулювання грошових систем. На території країн Латинського монетного союзу зберігалося вільне карбування монет з золота та срібла при підтриманні твердого співвідношення між золотими та срібними монетами (1:15,5), однаковий металевий вміст (вага та проба) грошових одиниць, вільний обіг монет одних країн-членів на територіях інших. Такий блок мав укріпити позиції країн-членів по відношенню до інших європейських країн, перш за все до Великобританії та Німеччини. Але цей союз проіснував не довго. Знецінення срібла наприкінці ХІХ ст. внаслідок здешевшення його виробництва призвело до того, що фактичне ринкове співвідношення золотих та срібних монет складало 1:20, 1:22. Внаслідок недооцінені за законом золоті монети почали виходити з сфери обігу до скарбів. Це кінець кінцем призвело до розпаду Латинського монетного союзу. У 1878 р. вільне карбування срібла у країнах союзу було заборонено і всі ці країни перейшли до золотого монометалізму.

Монометалізм – грошова система, за якої роль загального еквівалента виконує один метал: золото (золотий монометалізм) або срібло (срібний монометалізм), при цьму в обігу функціонують монети та знаки вартості, розмінні на грошовий метал.

По мірі розвитку капіталістичного господарства біметалізм поступається монометалізму.Срібний монометалізм існував в Росії в 1843-1852рр., в Індії – в 1852-1893рр., в Голандії – в 1847-1875рр.

Англія першою здійснила перехід до золотого монометалізму наприкінці XVIII ст. – на початку ХІХ ст. З останньої третини ХІХ ст. з’явилися умови для широкого запровадження золотої валюти. Завдяки своїй портативності (більш висока вартість та значно менша вага ніж в срібних монетах) золоті монети були більш принаднимим для обігу. Золотий монометалізм було введено: в Німеччині – в 1871-1873рр., в Швеції, Норвегії та Данії – в 1873р., у Франції – в 1876-1878рр., в Австрії – в 1892р., в Росії та Японії – в 1837р., в США – в 1900р.

Золотий стандарт фактично був стандартом фунту стерлінгів, бо більшість країн у ХІХ ст. проводили політику збереження стабільної вартості своїх валют шляхом переводу їх у фунти стерлінгів.

Великобританія мала перевагу країни, що в той час не брала участі у війнах, що сприяло формуванню її іміджу як зразка фінансової стабільності та обережності.

Золотий монометалізм існував у кількох формах: золотомонетного стандарту, золотозливкового стандарту і золотодевізного стандарту.

Класичною формою вважається золотомонетний стандарт, при якому:

золото виконувало всі функції грошей;

в обігу знаходилися золоті монети.

 Введення в обіг золотих монет не викликало ажіотажного попиту на них.  Навпаки від них часто намагалися позбутися як незручних в обігу.

відкрите карбування монет із фіксованим золотим вмістом.

Золотий вміст англійського фунту стерлінгів дорівнював 7,32 г, долара – 1,5 г., франку – 0,29г., марки – 0,35, російського рубля – 0,77г.

-    вільний рух золота та іноземної валюти між особами та країнами, внаслідок чого відхилення валютних курсів від валютних паритетів відбувалося лише в межах “золотих точок”.

     Рівновага підтримувалася завдяки суворому контролю з боку центрального емісійного банку. В залежності від встановленого законодавством порядка забезпечення банкнот золотом визначаються декілька систем банкнотної емісії.

Англійська система банкнотної емісії:

єЗаконодавство фіксувало максимальний контингент емісії – фідуціарна емісія. Згідно акту 1844р. цей контингент встановлювався для Банку Англії в сумі 14 млн ф. стерлінгів.

Для решти банкнотної емісії, яка законом не лімітувалася, обов’язковим було 100\% металеве покриття.

Французська система банкнотної емісії, яка була введена у 1870р.:

Законодавство встановлювало загальний максимум банкнотної емісії.

Ніяких обов’язкових норм металевого забезпечення не встановлювалося.

Німецька система банкнотної емісії по закону 1875р. зводилася до наступного:

В законодавчому порядку фіксувався максимальний контингент не забезпеченої золотом емісії.

Законодавство дозволяло випуск не забезпечених золотом банкнот зверх встановленого максімуму, але така додаткова емісія обкладалася 5\% податком.

Не менш 1/3 загальної суми банкнот повинно було забезпечуватися золотим запасом.

Американська система банкнотної емісії, що була введена згідно Федерального резервного акту 1913р., характеризувалася тим, що:

Встановлювалася мінімальна норма металевого покриття всієї банкнотної емісії у 40\%, решта підлягала забезпеченню комерційними векселями.

Не встановлювалося будь-якого максимального контингенту ані для фідуціарної емісії, ані для банкнотної емісії в цілому.

Російська система забезпечення банкнотної емісії за законом 1897р. походила на англійську:

Золоте забезпечення повинно було складати не менш ніж 50\% загальної суми емісії кредитних банків Державного банку при умові їх випуску на суму не більше 600 млн крб.

Емісія зверх встановленої суми потребувала 100\% золотого забезпечення.

Золотомонетний стандарт являв собою найбільш стабільну, саморегульовану грошову систему. Саморегулювання виходило з адекватності вартості, яку виражали вказані гроші в обігу, вартості металу, який містився в монетах чи міг бути одержаний в обмін на банкноти. Завдяки більшому обігу, карбування золотих монет та необмеженому обміну банкнот на золото маса грошей в обігу стихійно пристосовувалася до потреб обігу в них через механізм скарбу. У періоди спаду виробництва та товарообороту, зменшувалася потреба в грошах, вони виходили з обігу, перетворюючись на скарб. При поширенні товарообороту гроші надходили з скарбу до сфери обігу. Саме таким чином відбувалося регулювання маси грошей в обігу.

Стабільність національних грошей, стабільність валютних курсів сприяли розвитку капіталізму вільного ринку, створювали умови для розвитку кредитних відносин, міжнародної торгівлі, руху капіталів та інш.

Функціонування золотомонетного стандарту вимагало наявність золотих запасів у центральних емісійних банків, які слугували резервним фондом внутрішнього обігу, забезпечували розмін банкнот на золото, виступали резервом світових грошей. Витрати держави на забезпечення обігу золотою монетою були значними. Для їх зменшення широко емітувалися банкноти, використовувалися безготівкові розрахунки. Протягом історичного розвитку співвідношення між золотими монетами в обігу та їх замісниками поступово змінювалося. Наприклад, в США, Великобританії і Франції воно дорівнювало у 1815р. 3:1, у 1860 – 1:1, у 1885 – 1:3. До 1913р. золоті монети складали 1/10 грошової маси. Але грошова система залишалася стабільною, бо зберігалися основні принципи золотомонетного стандарту.

При паперовій системі грошового обігу емісія грошових знаків, які мають форму казначейських білетів, здійснюється державним казначейством для покриття бюджетного дефіциту. В такому випадку емісія грошей не пов’язана із потребами товарного обігу, а визначається виключно необхідністю покриття дефіциту державного бюджету, що призводить до переповнення ними каналів грошового обігу та до їх знецінення. До таких систем, як свідчить історія, країни, як правило, вдавалися за часів якихось екстраординарних подій, таких як войни, кризові явища.

Перша світова війна призвела до глибоких потрясінь у грошово-кредитних системах. Витрати, що були пов” язані із цією війною, складали 208 млрд. довоєних золотих доларів, це перевищувало витрати на всі війни, починаючи з 18 ст. Для фінансування витрат використовивалися поряд із податками й позиками інфляційні методи.

В роки першої світової війни рост бюджетних дефіцитів, покриття їх позиками та емісією грошей призвели до такого зростання грошової маси в обігу, що значно перевищувало золоті запаси емісійних банків, що ставило під загрозу вільний обмін грошових знаків на золоті монети. В цей час золотомонетний стандарт припинив своє існування у країнах, що приймали участь у війні та й у більшості інших країн (окрім США та 7 латиноамериканських країн). Було припинено розмін банкнот та золото, заборонено його вивіз за кордон, громадянам заборонялося володіти золотом у монетарній формі, золото пішло у скарби, тобто відбувся перехід до паперових грошових систем.Центральні банки активно скуповували державні цінні папери та надавали позики під їх забезпечення. До кінця війни державні зобов”язання в активах центральних банків складали у Великобританії 54\%, Італії –63\%,Франції – 81\%, Німеччині –91\%..

В ході війни та особливо після її закінчення фінансовий центр перемістився з Західної Європи у США, які перетворилися з країни-боржника на країну-кредитора.По закінченні війни лише в США зберігався золотомонетний стандарт. В більшості країн панував інфляційний обіг паперових грошей, який довгий час зберігався і після закінчення війни.

Відбувся перерозподіл офіційних золотих резервів. В 1924 р. 46\% світових  золотих запасів було зконцентровано у США (В 1914 –23\%).

За нових історичних і політичних умов повернення до класичної золотомонетної форми було вже неможливо. Однією з причин неможливості такого повернення була нерівномірність світових запасів золота. В той час, коли питома вага США у світовому централізованому запасі за 1913-1924рр. зросла з 31,7 до 46\%, питома вага європейських країн впала з 49,3 до 34\%. Це значно ускладнювало поновлення золотомонетного стандарту.

Іншою причиною було намагання держав до централізації золота як важливого військово-фінансового ресурсу на випадок нових війн. Тому навіть ті європейські держави, які мали порівняно крупні золоті запаси (Англія і Франція) приймали міри до того, щоб централізувати ті запаси, вилучити їх з обігу та зберігати у центральних банках.

Після закінчення першої світової війни інфляція в ряді країн посилилась. Цьому сприяли розруха, товарний дефіцит, надмірна емісія грошей.Особливо це стосувалося країн, які програли війну.

   На основі зростання промисливості та торгівлі в 1924-1928 рр. відбулася відносна стабілизація економіки. Процес стабілізації валют простягнувся на декілька років, внасліжок чого з “явилися передумови для “валютної війни”. Перша повоєнна грошова реформа була проведена у Швеції в 1922 р., остання – в Японії в 1930 р.

В більшості країн були проведені девальвації, причому в Німеччині, Австрії, Венгрії.Польщі близькі до нуліфікації. У  Франції в 1928 році золотий вміст франку було знижено у 5 разів. Тільки у Великобританії в 1925 році було здійснено ревальвацію, внаслідок якої було поновлено довоєнний золотий вміст фунту стерлінгів.

В ході грошових реформ (1924-1929рр.) повернення до золотого стандарту відбулося у двох нових формах – золотозливкового та золотодевізного стандартів.

Золотозливковий стандарт – така грошова система, при якій на відміну від золотомонетного стандарту, в обігу відсутні золоті монети та їх вільне карбування, обмін банкнот здійснюється лише на золоті зливки із певними обмеженнями. У Великобританії ціна стандартного зливка в 12,4 кг дорівнювала 1700 ф.ст., у Франції ціна зливка вагою 12,7 кг – 215 тис. фр.

Більшість країн (Німеччина, Австрія та інш.), які не мали достатніх золотих запасів перейшли до золотодевізного стандарту, при якому також відсутній обіг золотих монет та їх вільне карбування, а обмін банкнот здійснюється на іноземну валюту (девізи), яка обмінюється на золото. Таким чином зберігався непрямий зв’язок грошових одиниць 30 країн світу із золотом.

Золотозливковий та золотодевізний стандарти були грошовими системами без золотого обігу, тобто золото функцій обігу  та платежу не виконувало, саме тому їх називають “урізаними” формами золотого стандарту.

Кінцевий крах золотого стандарту як грошової системи було прискорено економічною кризою 1929-1933рр., яка охопила всі сфери суспільного відтворення – виробництво, торгівлю,грошово-кредитну та валютну системи. Світова грошово-кредитна криза продовжувалася 3,5 роки – з осені 1929 до весни 1933 р. та мала виключну глибину та гостроту. Наприклад, в США депозити банків зменшилися на 13, їх обліково-судні операції – в 2 рази. З початку 1929 до липня 1933 р. збанкрутувало більше 10 тисяч банків (40 \% загальної чисельності банків в країні).

Особливістю світової грошово-кредитної кризи 1929-1933 рр. було зберігання низької норми  процента за кредит. В 1930-1933 рр. облікова ставка Банку Англії була в середньому на рівні 3,1\% проти 5,5\% в 1929 р., Федерального резервного банку Нью-Йорку – 2,6\% проти 5,2\%.

Збіг економічної та грошово-кредитної кризи із валютною призвів до відміни золотого монометалізму та масового знецінення валют (на 50-84\%) Внаслідок неї золотий стандарт було відмінено в усіх країнах (наприклад, в Великобританії, Німеччині та Японії – в 1931р., в США – в 1933р.).

Безпосередними причинами ліквідації золотого стандарту були дефіцитність державних бюджетів, пасивність платіжних балансів, зменшення офіційних золотих запасів.

Після кризи золотий стандарт певний час зберігався лише у країнах так званого “золотого блока”: Франції, Бельгії, Голандії, Швейцарії, Італії та Польщі. В 1935р. від золотого стандарту відмовилися Бельгія та Італія, а в 1936р. – й всі інші країни. З того часу затвердилася система паперово-кредитних грошей. А єдина міжнародна валютна система поступилася валютним угрупуванням – валютним блокам та зонам.

Валютні зони – валютні угрупування країн, які було створено під час та після другої світової війни на основі довоєнних валютних блоків. Характерними ознаками валютної зони є: підтримка учасниками валютної зони твердого курсу валют по відношенню до основної валюти, зберігання національних валютних резервів у банках країни-гегемона та пільговий режим розрахунків усередині зони.

Основні валютні блоки – стерлінговий та доларовий- виникли після відміни золотого стандарту у Великобританії та США, в період загострення “валютної війни” між ними.

стерлінгова зона – очолюване Великобританією історично складене валютне угрупування країн, які проводять більш-менш узгоджену політику у сфері міжнародних валютно-фінансових відносин з використанням фунтів стерлінгів у валютних операціях.

Історичним попередником стерлінгової зони був стерлінговий блок, який склався після краху золотого стандарту у Великобританії у 1931р. До нього входили переважно країни Британської імперії та деякі інші. Стерлінгова зона була найбільшим валютним угрупуванням за територією та чисельністю населення країн, що входили до неї. Її площа становила 1/6 території Земної кулі із населенням понад 1 млрд. чоловік. На долю країн стерлінгової зони припадало 1/6 світового товарообігу.

Для валютного механізму стерлінгової зони було характерно:

прикріплення національних валют країн-учасниць до англійської валюти шляхом підтримання курсу відносно фунту стерлінгів;

більш льготний режим обміну між стерлінговими валютами при порівнянні із нестерлінговими;

наявність у середині зони єдиної системи валютного контролю;

участь країн зони у загальнозональному інвалютному фонді (доларовому пулі) шляхом здачі у централізовані резерви у Лондоні за твердим курсом всієї або частки виторгу у доларах та інших валютах;

збереження значної частини валютних резервів членів зони у фунтах стерлінгів у вигляді стерлінгових авуарів в англійських банках. Юридично зона не мала централізованого керівного органу та вся її діяльність здійснювалась на базі “джентельменських угод”. З 60-х років стерлінгова зона вступила у період свого розпаду, практично припинила існування після відміни Великобританією у 1972р. пільгового режиму валютних розрахунків з країнами зони).

доларова зона – існуюче протягом 30-70рр. нашого століття валютне угрупування країн Північної, Центральної та Південної Америки, чиї грошові системи та зовнішні розрахунки орієнтувалися на головну валюту – долар США. Зона не мала офіційної юридичної основи. Механізм зони включав:

Підтримання більш-менш незмінного співвідношення національної валюти з доларом США.

Відсутність державного контролю при міжнародних розрахунках.

Збереження основної маси валютних резервів у вигляді доларових депозитів в американських банках та здійснення через них міжнародних розрахунків.

Стерлінговий та доларовий блоки використовувалися для захоплення ринків збуту, джерел сировини. Між ними розгорталася справжня “валютна війні”. Для її ведення було створено валютні стабілізаційні фонди – державні золото-валютні фонди для проведення валютної їнтервенції з метою врегулювання валютного курсу.

зона французського франку – очолюване Францією валютне угрупування, що створене на базі її колоніальних володінь. Виникла у 1939р. Її особливістю при порівнянні із стерлінговою зоною було юридичне її оформлення міждержавними угодами та наявність централізованого керівного органу – Валютного комітету зони франка.

Усередині зони існують два валютних союзи – Західноафриканський валютний союз та Валютний союз Центральної Африк, грошовою одиницею цих країн є франк КФА (Colonies francaises d’Afrique – французські колонії в Африці). 1 фр. франк = 50 фр. КФА.

Механізм зони:

Встановлення твердого паритету валют із французським франком.

Гарантування франка КФА французським казначейством та його вільний обмін на французський франк.

Контроль Франції за кредитною політикою емісійних банків країн-членів.

Збереження всіх інвалютних резервів у французських франках.

Відсутність валютних обмежень між країнами-членами.

Здача виторгу в іноземній валюті у централізований пул при французському казначействі.

Здійснення усіх розрахунків через валютний ринок у Парижі.

Зростання економічного потенціалу посилюють центробіжні сили у зоні франку.

Таким чином, депресія, яка мала місце після світової економічної кризи, протікала в умовах  війни валютних блоків та знецінення валют.

 З 30-х рр. ХХ ст. в усіх країнах затвердилася система кредитних грошей, не розмінних на золото. Сучасні гроші у своїй основі – це кредитні гроші , які нерозривно пов’язані із господарським оборотом і реально відбивають його рух. Тобто сучасні гроші у своїй основній масі є не лише свідченням вартості, титулом платоспроможності, а й реальним відбитком руху товаро-матеріальних цінностей, руху капіталу.

Характерними рисами сучасних грошових систем є такі:

Втрата зв’язку із золотом внаслідок витіснення його з внутрішнього та зовнішнього обороту.

Випуск грошей в обіг не тільки для кредитування господарства, але й для кредитування держави.

Широкий розвиток безготівкового обігу та зменшення готівкового.

Хронічна інфляція.

Державне регулювання грошового обігу.

Відміна офіційного золотого вмісту, їх забезпечення та розміну банкнот на золото.

Розвиток інтеграційних процесів в сфері грошово-кредитних відносин.

Кредитний механізм емісії грошей базується на загальних принципах кредитування (поверненість, забезпеченість та інш.), що створює передумови для забезпечення сталості грошей шляхом формування спеціального механізму регулювання пропозиції грошей відповідно до потреб обороту в засобах обігу. Нині в усьому світі емісія грошей монополізована державою, яка бере на себе зобов’язання забезпечувати сталість грошових знаків, що від її імені емітує центральний емісійний банк тієї чи іншої країни.

При деяких умовах кредитна природа банківських білетів може мати формальний характер. Розлад економічного життя суспільства відображується на характері функціонування кредитно-фінансових установ. Відміна золотої конверсії, а потім і відмова від підтримання ринку цінних паперів неодноразово призводили до зближення кредитних та державних паперових грошей. Зберігаючи формальні реквізити кредитних грошей, банкноти емітувалися без будь-якого забезпечення. Однак це відбувалося лише в умовах повної дезорганізації та хаосу в економіці. Відбувався фактично розпад банківської системи, яка повністю втрачала здатність регулювати грошові потоки. Наприклад, саме так відбулося в період гіперінфляції 1918-1923рр. в Німеччині, коли рейхсмарки формально залишалися банкнотами, але імперський банк-емітент фактично припинив бути кредитною установою.

Дійсно, випуск банкнот із ціллю покриття бюджетного дефіциту змінює характер їх функціонування, призводить до непропорційного розбухання грошової маси, сприяє виникненню та поглибленню інфляційної ситуації. Разом з цим все це не відміняє кредитної природи системи банкнот та грошової системи в цілому.

Грошові системи знову опинилась під впливом економічної кризи в 1937 р. В деяких країнах в цей час, в тому числі в Великобританії, Франції, Японії, прокотилася хвиля знецінення валют. Протягом 1936-1938 рр. французський франк було девальвовано тричі. До кінця 1938 р.золотий вміст та офіційний курс долара знизився на 41\% проти рівня 1929 р., фунту стерлінгів – на 43\%, французського франку – на 60. Напередодні другої світової війни не залишилося жодної стабільної валюти.

Протягом війни інфляція охопила майже всі країни. До кінця війни грошова маса в обігу у більшості країн  збільшилася у 3-5 разів, в Італії, Японії – у 20 разів при скороченні виробництва ( за винятком США). За цей час зросло значення золота як світових грошей.

Грошові реформи, які було проведено після війни  в ряді країн, не призупинили інфляцію. Її особливістю в цей час було зростання грошової маси при незначному збільшенні виробництва та товарообігу. На відміну від більшості країн в США та Великобританії післявоєнна інфляція супроводжувалася незначним зростанням готівкової маси. В США банкнотний обіг збільшився за 1945-1958 рр. на 9\% при зростанні промислового виробництва на 24,4 \%, в Великобританії – на 47 та 58\% відповідно. Інфляція в цих двох країнах відбувалася меншими темпами, але знецінення цих валют мало важливе значення, оскільки вони згідно з Бретон-вудською угодою мали статус резервних валют. В 1958 р. долар знецінився удвічі, фунт стерлінгів -  в 3 рази порівняно із довоєнним періодом.Таким чином, інфляція здобула світові масштаби.

З середини 50-х –початку 60-х років інфляція в окремих країнах (США,ФРН, Канаді) дещо призупинилась та отримала “повзучий “ характер. Однак після деякої перерви інфляція знову посилилась. 

Внаслідок економічної кризи 1948-1949 гг. відбулося знецінення валют країн західної Європи до  долара США, що призвело до невідповідності між офіційними та ринковими курсами  та стало причиною багатьох девальвацій, серед яких особливе значення мала масова девальвація 1949 р.Вона мала декілька особливостей.

Курс національних валют було знижено безпосередньо по відношенню до долара

Девальвацію було проведено в умовах валютних обмежень

Девальвація мала масовий характер.Вона охопила валюти 37 країн, на них припадало 60-70\% свтового товарообороту.З великих держав лише США зберегли золотий вміст золара на рівні 1934 року, хоча його купівельна спроможність знизилася удвічі порівняно із довоєнним рівнем.

Девальвація відбувалася у значних розмірах (фунт стерлінгів було девальвовано на 30,5\%).

Девальвацію було проведено під впливом США, які використали підвищення курсу долару для стимулювання експорту капіталів, купівля товарів та підприємств у Західній Європі та збільшення доларової заборгованності країн Західної Європи.

          З другої половини 60-х років до 1981 р. кризові спади виробництва супроводжувалися інфляцією, що знайшло відображення у стагфляції.Уповільнення темпів інфляції розпочалося з 80-х років.

         Світова валютна криза, яка визрівала протягом ряду післявоєнних років, відкрито проявилася у 1967 р., коли у зв язку з погіршенням валютно-економічного становища Великобританії золотий вміст її валюти та курс вперше після 1949 року було знижено на 14,3\%. За Великобританією 25 країн, в основном її торгові партнери, також провели девальвацію своїх валют у різних пропорціях.

        Хронічна інфляція викликала знецінення французського франку за 1958-1967 рр. на 38\%. Валютно-економічний стан Франції був настільки нестабільним, що валютна спекуляція – гра на зниження курсу франка та підвищення курсу німецької марки- призвела до валютної кризи. Атака марки на франк супроводжувалася відпливом капіталів з Франції, що призвело до зменшення її офіційних золото-валютних запасів.Політичні події, пов язані із уходом у відставку Ш.де Голля, посилили тиск на франк. У 1969 р. золотий вміст та курс франку було знижено нв 11,1\%.Одночасно було девальвовано валюти 14 африканських держав.Курс німецької марки під тиском світового фінансового капіталу було ревальвовано на 9,3\%.

            Валютна криза досягла піку у 1971 році, коли в його епіцентрі опинилася головна резервна валюта – долар США. Це було обумовлено погіршенням валютно-економічного стану США, зниженням купівельної спроможності долара на 23 в 1971 р. порівняно із 1934 р., коли було встановлено його золотий паритет в 0,888671 г. золота, хронічним дефіцитом поточного платіжного балансу, збільшенням короткострокового зовнішнього боргу, зменшенням офіційних золотовалютних резервів.

        Загострення валютної кризи змусило уряд США девальвувати свою валюту на 7,89\% та підвищити офіційну ціну золота з 35 до 38 дол. Було ревальвовано  курси ряду валют.

     Девальвація долара викликала масову зміну курсів валют до долара (96 з 118 країн-членів МВФ). Але в 1973 році знову спалахнула валютна криза. На відміну від 1971 р. США не вдалося домогтися масового перегляду валютних курсів. 12 лютого 1973 року було проведено повторну девальвацію долара на 10\% та підвищена офіційна ціна золота на 11,1\% ( з 38 до 42,22 долл.). Провідні країни підписали Парижську угоду про перехід від фіксованих до плаваючих курсів

      Валютна реформа юридично була оформлена угодою країн-членів МВФ в Кінгстоні (Ямайка) у січні 1976 р.