Глава 1. конституція україни як основний закон суспільства і держави

§1. Поняття, сутність та види конституцій

Термін „конституція” походить від латинського „constitutio” – устрій, уста­новлення, припис. У Стародавньому Римі цей термін у множині вживався як загальна назва різних видів імпера­торських актів (едиктів, декретів, мандатів і рескриптів). У середньовічній Європі конституціями називали статути монашеських орденів і документи, що визначали організацію публічної влади в містах-державах. Окрім цього в Середні віки і навіть у Новий час конституціями іноді називали акти, якими сюзерени дарували привілеї та вольності своїм васалам, а також окремі акти (булли) римського папи – глави римсько-католицької церкви. Проте всі вище названі документи не мали нічого спільного з конституціями в сучасному розумінні цього слова.

В основі сучасної теорії конституціоналізму лежать дві політико-правові концепції, започатковані ще в епоху античності: вчення про Основний Закон (англ. – Found Law) і про природні права людини. Античні філософи і юристи тривалий час намагалися віднайти оптимальний варіант організації публічної влади в суспільстві та взаємовідносин між владою і людиною. Чимало з них вважали, що досягти поставленої мети можна шляхом прийняття Основного Закону – юридичного документу, який би регулював найважливіші відносини між людиною, суспільством і державою, мав би безумовний пріоритет перед усіма іншими правовими актами, був відомий усім і обов’язковий для всіх. У свою чергу, апологети теорії природних прав людини (юснатуралізму) вбачали запорукою оптимального стану суспільства і держави визнання того, що кожна людина від народження, за власною природою, має певні права і свободи, які повинні поважати всі – й пересічні громадяни, й посадовці. Проте реалізація обох названих концепцій в умовах рабовласництва, заснованого на протиставленні вільних і невільних, була неможливою. Виявилася вона нездійсненною мрією і за часів феодалізму, коли на зміну рабству прийшло закріпачення та поділ суспільства на стани.

Треба було пройти майже тисячоліттю раннього середньовіччя, поки ідеї основного закону та природних прав людини знову не зазвучали вже у феодальному суспільстві, на території колишніх римських провінцій – в Англії, Германії, Франції, а потім – і на батьківщині античної філософії, – в Італії. Саме в цей період були зроблені перші практичні кроки на шляху до ствердження конституціоналізму – прийнято низку документів, які регламентували окремі засади взаємовідносин між особою, суспільством і державою. В авангарді революційного оновлення державного і суспільного життя йшла Англія, де перші акти конституційного характеру з’явилися ще на початку ХІІІ ст.

Поява перших конституцій в сучасному розумінні цього слова пов’язана з епохою буржуазно-демократичних революцій ХVIII-XIX ст., які пройшли під гаслами свободи, рівності й братерства. Конституція США 1787 р. стала зразком писаної Конституції й продемонструвала, наскільки позитивним може бути вплив такого документу на всі сфери розвитку суспільства і держави. Конституції Польщі й Франції 1791 р. поклали відлік писаних конституцій в Європі. Перемога конституціоналізму в США, Франції, Великобританії та подальший «тріумфальний похід» конституцій по Європі, що відбувся в ХIХ ст., закономірно спричинили «вкорінення» принципів конституціоналізму як базових принципів будь-якої цивілізованої держави.

У сучасній науці конституційного права термін „конституція” застосовують у двох значеннях:

1. Конституція юридична – система правових норм, що регулюють найбільш важливі політико-правові відносини, зокрема ті, що визначають форму держави та основи правового статусу особи.

2. Конституція фактична – це система найважливіших політико-правових відносин, на впорядкування яких спрямована юридична конституція.

Фактична конституція є об’єктивним явищем; вона відображає конкретно-історичний стан розвитку суспільства і держави в його найбільш суттєвих рисах. Юридична ж конституція завжди містить в собі як об’єктивні, так і суб’єктивні риси. Її об’єктивний характер обумовлений існуючим суспільним ладом, однак цей лад відображається у конституційних нормах через свідомість законодавця, який за своєю природою є суб’єктивним. Тому юридична конституція відображає фактичну не з абсолютною точністю, а з певним відхиленням від неї.

Юридична конституція, яка здебільшого адекватно відображає фактичну, називається реальною. У цьому випадку переважна більшість її норм втілюється в життя, здійснює свій цілеспрямований вплив на суспільство і забезпечує впорядкування суспільних відносин згідно із задекларованими завданнями й принципами. У противному випадку юридична конституція визнається фіктивною; її норми здебільшого залишаються лише деклараціями, а суспільне життя підкоряється зовсім іншим соціальним регуляторам.

Юридична конституція розглядається у двох аспектах: матеріальному й формальному.

Матеріально-юридична конституція – це система правових норм, що регулюють найбільш важливі політико-правові відносини, незалежно від форми закріплення цих норм. У даному випадку акцент робиться на зміст цих норм, їх місце й роль у загальній системі права. Такий аспект має значення насамперед для тих конституційних держав, у яких з певних причин досі не здійснено систематизацію конституційних норм і не прийнято єдиний нормативний акт вищої юридичної сили (як-то Великобританія, Ізраїль).

Формально-юридична конституція – це система правових норм, які регулюють найважливіші політико-правові відносини і містяться в одному чи кількох нормативних актах, що мають вищу юридичну силу. Формально-юридична конституція, що є кодифікованою і складається з одного нормативного акта, за яким визнається вища юридична сила і безумовний пріоритет у системі законодавства, називається основним законом.

У країнах, що мають власний основний закон, термін „конституція” вживається переважно саме у формально-юридичному сенсі слова. Коли ж ведуть мову про матеріально-юридичну чи фактичну конституцію, про це роблять спеціальне застереження. Оскільки Україна належить саме до таких країн, то термін „конституція” (без спеціальних застережень) у подальшому буде застосовуватися нами виключно у формально-юридичному значенні.

Категорія „найважливіші політико-правові відносини” є оціночною категорією, тому конкретний зміст конституцій різних країн суттєво відрізняється. Наприклад, у конституціях Австралії та Бразилії значна увага приділена статусу аборигенів, у конституції Швейцарії йдеться про правовий статус пішохідних доріжок та право громадян бути похованими з усіма почестями. Конституція України 1996 р. теж має унікальні норми, що відображають особливості її суспільного ладу. Зокрема, ст. 16 встановлює, що збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави, а ст. 42 проголошує право робітників на своєчасне отримання заробітної плати. Таких норм немає в жодній зарубіжній конституції. Однак усім конституціям світу притаманний той „необхідний мінімум” правових норм, без яких вони не можуть виконувати свою роль у національній системі законодавства – роль основного закону держави і суспільства. Будь-яка конституція, навіть найбільш лаконічна, повинна закріплювати принаймні два блоки суспільних відносин: форму держави та основи правового статусу особи. У цьому пересвідчилися ще „батьки-засновники” американської конституції наприкінці ХVІІІ століття. Обмежившись регламентацією форми держави, вони стикнулись із відмовою штатів ратифікувати цю конституцію, доки до неї не будуть внесені поправки, які закріплюватимуть основні права та свободи американських громадян. Це змусило американських законодавців прискорити розробку й прийняття перших десяти поправок до Конституції, які й отримали назву „Білль про права”.

Історія конституціоналізму налічує вже кілька століть. За цей час державно-правова думка і практика подарували світові величезну кількість різноманітних конституцій. Всі вони можуть бути класифіковані за такими ознаками:

1. За історичними умовами прийняття – конституції першого, другого, третього та четвертого поколінь. Конституції першого покоління приймались в умовах буржуазно-демократичних революцій (кін. ХVІІІ - кін. ХІХ ст.ст.), другого – в період соціалістичних революцій (поч.. ХХ ст..), третього – після другої світової війни (40-80-ті рр. ХХ ст.), четвертого – після розпаду „соціалістичного табору” і припинення „холодної війни” (з кін. 80-х. і до теперішнього часу). Конституція України 1996 р. належить до четвертого покоління (до так званих новітніх конституцій), оскільки була прийнята після розпаду СРСР, в умовах розбудови незалежної Української держави.

2. За юридичною формою – писані й неписані. Писані складаються з одного чи кількох нормативно-правових актів, а неписані – з нормативних актів, звичаїв та прецедентів. Конституція України є писаною.

3. За способом прийняття (встановлення) – народні та октройовані. Народними визнаються конституції, встановлені при безпосередній (шляхом референдуму) чи опосередкованій (через парламент чи конституційні збори) участі народу. Октройовані ж є певним даром народу від монарха, метрополії, окупаційного режиму. Конституція України 1996 р. є народною, оскільки прийнята вищим представницьким органом – Верховною Радою України – від імені Українського народу.

4. За порядком внесення змін та доповнень – жорсткі та гнучкі. Зміни до гнучких конституцій вносяться у тому ж порядку, що й до звичайних законів, а зміна жорстких вимагає додержання особливої, більш складної процедури. Конституція України 1996 р. є жорсткою, оскільки внесення змін до неї здійснюється за особливою процедурою, передбаченою в Розділі ХІІІ. Крім того, вона є ще й комбінованою, оскільки внесення змін до розділів І, ІІІ та ХІІІ є ще більш складним, ніж до інших розділів.

5. За формою правління – республіканські та монархічні. Конституція України 1996 р. є республіканською, що прямо закріплено у ч.1 ст.5. Аналіз подальших статей цього документу свідчить, що Україна є змішаною, напівпрезидентською республікою.

6. За формою державного устрою – унітарні та федеративні. Унітарний характер Української держави прямо закріплений у ч.2 ст.2 Конституції 1996 р.

7. За формою політичного режиму – демократичні та авторитарні. Конституція України визначає її як демократичну державу (ст.1) і передбачає широкі можливості громадян для участі у формуванні та прийнятті владних рішень (розділи ІІ-V, ХІ, ХІІІ).

8. За ступенем відповідності фактичній конституції – реальні та фіктивні. Суттєві проблеми у забезпеченні проголошених соціально-економічних прав громадян не впливають на загальний висновок про реальність чинної Конституції України, оскільки переважна більшість її норм дійсно втілюється в життя і відіграє роль базового політико-правового регулятора суспільних відносин.

9. За ступенем систематизованості конституційних норм – кодифіковані й не кодифіковані. Конституція України 1996 р. є кодифікованою конституцією, оскільки являє собою єдиний, цілісний документ – Основний Закон.

10. За обсягом нормативного матеріалу – вузькі (лаконічні) й широкі (об’ємні). Конституція України 1996 р. є помірковано об’ємною, оскільки складається зі 162 статей, об’єднаних у 15 розділів. Це дало змогу закріпити всі найбільш суттєві з боку законодавця політико-правові відносини, і водночас уникнути зайвої деталізації.;

11. За терміном дії – постійні і тимчасові. Більшість конституцій, у тому числі й чинна Конституція України, не передбачають певного терміну дії, тобто є по­стійними, але це не означає неможливості їх зміни або скасування. Тим­часові конституції приймаються на обмежений строк або до настання певних подій, наприклад, до скликання установчих зборів.

§2. Юридичні властивості Конституції України

Юридичні властивості Конституції України – це сукупність формальних і матеріальних ознак, які відрізняють Основний Закон від усіх інших нормативно-правових актів, ха­рактеризують її сутність і зміст. Як нормативний документ конституція характеризується такими юридичними властивостями:

1. Найвища юридична сила. Як юридичний документ конституція посідає особливе місце в системі законодавства. Вона є основою національної системи права, усієї організації державного й суспільного життя. Норми конституції мають безумовний пріоритет перед усіма іншими нормами права, у випадку колізії має застосовуватись норма конституції, а та норма, що суперечить їй, має визначатися неконституційною і підлягає скасуванню. Усі інші правові акти, - як національне законодавство, так і міжнародні договори України, - мають відповідати Основному Закону України.

2. Установчий характер. Через прийняття Конституції український народ засновує основи державного й суспільного ладу, правового статусу особи.

3. Фундаментальність. Конституція містить відправні, принципові положення щодо правового регулювання суспільних відносин.

4. Політико-правовий характер. Конституція – не тільки фундаментальний нормативно-правовий акт, але й найважливіший політичний документ, в якому визначаються основи зовнішньої та внутрішньої політики держави, її сутність, стратегічні орієнтири, основні цілі й завдання.

5. Особлива назва. Конституцією може називатися лише Основний Закон держави, чим підкреслюється його відмінність від інших законів, особливі юридичні властивості, особливе місце в національній системі права. Тому є принаймні некоректним застосування терміну „конституція” до статутного документу Автономної Республіки Крим, що має місце на сьогодні з певних політико-правових причин.

6. Особливий порядок прийняття та внесення змін. Конституція України змінюється в порядку, передбаченому розділом ХІІІ. Законопроекти про внесення змін до розділів І, ІІІ, ХІІІ Конституції подається тільки Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного кладу Верховної Ради України, а до інших розділів – Президентом або не менш як третиною від конституційного складу Верховної Ради України. Законопроект про внесення змін до розділів І, ІІІ, ХІІІ за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу парламенту, затверджується на всеукраїнському референдумі, який призначає Президент України. Законопроект про внесення змін до інших розділів Конституції вимагає попереднього схвалення більшістю від конституційного складу Верховної Ради України й остаточного прийняття на наступній сесії парламенту не менш як двома третинами від його конституційного складу. Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Крім того, Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану. Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України тільки за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 цієї Конституції.

7. Програмний характер. Конституція України не тільки закріплює наявні здобутки і реальний стан суспільства і держави, але й визначає перспективи, стратегію й тактику їхнього подальшого розвитку, цілі й завдання, що стоять перед ними у найближчому й віддаленому майбутньому.

§2. Функції конституції

Функції конституції – це основні напрямки впливу Основного Закону на суспільні відносини, в яких відображаються її сутність та призначення.

Серед функцій Конституції України вирізняються наступні:

Політична. Основний Закон є інструментом державної політики, здійснення загальносоціальних заходів; встановлює основи політичного режиму, принципи організації та діяльності політичної системи суспільства. Ця функція Конституції виявляється, насамперед, у тому, що в цьому документі закріплюються ідеї та принципи, завдання та стратегічні цілі державної політики у різних сферах суспільного життя. Конституція має бути не тільки юридичним, але й політичним документом, який би відображав політичний і соціальний компроміс між різними силами, який досягається у процесі політичної боротьби. У цьому аспекті Конституція є підсумковим документом, який закріплює результати цієї боротьби і разом з тим відображає досягнутий рівень розвитку суспільних відносин, які слугують предметом її регулювання. Конституція визначає учасникам політичного процесу межі, в яких протікає цей процес.

Економічна. Конституція є своєрідним механізмом рівноваги між трудом і капіталом, відповідальності власників, забезпечення державного регулювання економічними процесами. Вона закріплює основні економічні права громадян, визначає орієнтири економічної політики держави, закріплює принципи економічної системи суспільства.

Соціальна. Ця функція Конституції обумовлена тим, що обов’язковим елементом предмету її регулювання є соціальна система суспільства, політика держави у соціальній сфері, цілі та завдання держави щодо забезпечення соціальних прав і свобод громадян, захисту соціально вразливих верств населення. У соціальній державі, якою є Україна, соціальна функція конституції набуває пріоритетного значення і покладає на державу обов’язок здійснювати активну соціальну політику.

Духовно-культурна (ідеологічна, виховна). У Конституції містяться найважливіші ідеї конституціоналізму, вироблені світовою практикою державного будівництва, вимога поважати права та свободи людини й громадянина, завдання держави щодо розвитку культури. Ідеологічні настанови пронизують увесь зміст Конституції, тому вона є важливим світоглядним документом, що здійснює суттєвий вплив на духовне життя суспільства, що сприяє розповсюдженню й утвердженню певних політико-правових ідей, уявлень і цінностей.

Юридична. Конституція насамперед є юридичним документом найвищої юридичної сили, покликаним впорядковувати найважливіші суспільні відносини. Ця функція має дві складові (підфункції): регулятивну та охоронну. Регулятивна підфункція Конституції полягає у тому, що Основний закон повинен цілеспрямовано впорядковувати суспільні відносини, спрямовувати їх у нормальне русло. Водночас охоронна функція Конституції полягає у тому, що вона має захищати конституційний лад від протиправних посягань, забезпечувати охорону проголошених політико-правових цінностей, нормальну життєдіяльність суспільства і держави. Тому вона має містити  певні механізми „самозабезпечення” та „самозахисту”, насамперед через встановлення заборон і юридичних санкцій.

Установча. Ця функція Конституції виражається у визнанні та юридичному оформленні найважливіших соціально-економічних та політичних інститутів.  Шляхом прийняття Конституції засновуються основи суспільного й державного ладу, які обрав для себе Український народ.

Обмежувальна. Норми Конституції відіграють роль запобіжника від необґрунтованого втручання в особисте життя громадян, у статутну діяльність громадських формувань та інших інститутів громадянського суспільства. Обмеження влади державних та муніципальних органів, їхніх посадових осіб здійснюється насамперед через закріплення у Конституції функцій та компетенції даних суб’єктів.

Правозахисна. Конституція є своєрідним каталогом прав людини й громадянина, який у свою чергу базується на міжнародних пактах про права людини. Тим самим вона становить нормативну основу для правозахисної діяльності держави та інститутів громадянського суспільства. Водночас Конституція закріплює механізм правозахисту як на національному, так і на міжнародному рівні.

Програмна. Будучи орієнтиром для усієї державної діяльності, Конституція виявляє себе як програмний документ, закріплюючи цінності й принципи, що є суспільним ідеалом, стратегію й тактику суспільного розвитку.

Консолідуюча. Закріплюючи усталені уявлення народу про належний і справедливий устрій суспільного життя, загальновизнані ідеали й цінності, Конституція надає юридичну основу для об’єднання прогресивних сил і спрямування їх спільних зусиль на поступальний розвиток суспільства.

Стабілізуюча. Конституція, як результат консенсусу політичних сил, являє собою стабілізуючий фактор розвитку суспільних відносин; вона забезпечує баланс інтересів основних соціальних верств населення, їхню впевненість у незворотності позитивних зрушень, неможливості соціальних потрясінь.

§3. Історія українського конституціоналізму.

Новітній конституційний процес в Україні

Термін „конституціоналізм” вперше увійшов у вжиток наприкінці XVIII – на поча­тку XIX ст. для позначення здебільшого американської доктрини верховенства писаної конституції над законами та іншими правовими актами. Однак, реальність, по­значена цим терміном, з’явилася ще в міських правових системах За­хідної Європи ХІ-ХІІ ст.

У вітчизняній та зарубіжній державно-правовій науці конституціоналізм не отримав єдиного визначення. Огляд різних його характеристик дозволяє зробити висновок про три основні підходи до визначення:

1) політичний – як особливий характер відносин між державою та суспільством на осно­ві консенсусу, як ідейно-політична доктрина і рух;

2) філософсько-історичний – як учення про конституцію, в т.ч. набір ідей, принципів і правил щодо того, як створити політико-правову систему, яка б, наскільки це можливо, виключала свавілля та гарантувала основні права й свободи особи, публічне і приватне життя індивіда;

3) юридичний: у вузькому значенні – як особливий режим функціонування державної влади на основі конституційних методів, як гармонійне правління в добре організованому суспільстві в умовах правового порядку; в широкому значенні – як складна політико-правова система, в якій представлені конституційно-правові норми та інститути у поєднанні з їх доктринальними основами, системою-політико-правових цінностей. Конституціоналізм можна визначити

Таким чином, конституціоналізм – це багаторівнева система, що функціонально виходить за межі конституції та права взагалі, відбиваючи особливості менталітету та буття народу, взаємовідносин між особою, суспільством і державою.

Конституціоналізм в Україні має давні традиції, а час його зародження пов’язується з Гетьманською державою (середина XVII - кінець XVIII ст.). Саме в перебігу та після закінчення Національно-визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Б. Хмельницького 1648-1654 рр. з’явився ряд актів, що мали велике конституційне значення та були спрямовані на побудову демократичної держави. Серед них можна, зокрема, зазначити Зборівську угоду (1649 р.), Переяславські (Березневі) статті Богдана Хмельницького (1654 р.), Гадяцький трактат (1658 р.), статті (конституції) пізніших років.

5 квітня 1710 р. у м. Бендери було укладено Пакти й конституції за­конів та вольностей Війська Запорозького. У вітчизняній літературі цей акт отримав образну назву «Конституція Пилипа Орлика». Проте цей документ ні зі змістом, ні за формою не є конституцією в сучасному розумінні цього слова. Принагідно слід відзначити, що в даному випадку термін  «конституція» був запозичений з Польщі, де він використовувався ще з кінця XV ст. для позначення рішень „Вального Сейму” – загальнонаціонального станово-представницького органу.

Період XIX - початок XX ст. характеризується появою кількох ці­кавих конституційних документів, розроблених українськими вченими, серед них: проекти Григорія Андрузького «Начерк Конституції Респуб­ліки» (1848-1850 pp.), Михайла Драгоманова «Проект основаній Устава украинского общества «Вольный Союз» - «Вільна Спілка» (1884 p.), Миколи Махновського «Основний Закон Самостійної України» (1905 p.), Михайла Грушевського (викладений в його статті «Конститу­ційне питання і українство в Росії», 1905 p.).

Період відродження національної Української держави (1917-1920 рр.) позначений появою значної кількості конституційно-правових актів, які передбачали різні варіанти організації державної влади в Укра­їні. До них слід віднести Третій Універсал Української Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917 р., Четвертий Універсал Української Централь­ної Ради від 9 (22) січня 1918 р., Конституцію Української Народної Рес­публіки (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) від 29 кві­тня 1918 p., Закони про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918 p., Закон про тимчасове верховне управління та порядок за­конодавства в Українській Народній Республіці від 12 листопада 1920 p., Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських зе­мель колишньої Австро-Угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою на засіданні 13 листопада 1918 р., та ін.

Проте всі вищезгадані документи через незначний час дії, обмеженість змісту та вади законодавчої техніки не мали суттєвого впливу на розвиток конституціоналізму в Україні. Тому попри всі відмінності у ставленні до радянської влади слід визнати, що конституціоналізм на території сучасної України (власне, як і сама територія України в кордонах 1991 р.) нерозривно пов’язаний з епохою Радянської України.

За радянського періоду існування української державності було прийнято чотири конституції (1919, 1929, 1937 і 1978 pp.). Вони не відповідали стандартам західної демократії, оскільки встановлювали повновладдя рад, демократичний централізм, диктатуру пролетаріату (згодом – владу всього трудового народу), керівну роль Комуністичної партії, панування марксистсько-ленінської ідеології. Проте не можна забувати й те, що радянські конституції встановлювали найвищі у тогочасному світі соціальні стандарти: гарантоване право на працю, загальність і безкоштовність середньої освіти, право на охорону здоров’я, право на житло, право на соціальне забезпечення за рахунок суспільних фондів тощо. Саме завдяки радянським конституціям світовий конституціоналізм збагатився багатьма економічними, соціальними й культурними правами, у конституціях з’явилися спеціальні розділи про бюджетну й фінансову систему, про планування соціально-економічного розвитку держави тощо. Радянські конституції, поряд з іншими, бралися за зразок при розробці чинних конституцій Італії (1947 р.), Португалії (1976 р.),  Іспанії (1978 р.), Китаю (1982 р.) та ін.

Початок сучасного конституційного розвитку нашої держави пов’язується з прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 p., де утверджувалося здійснення українським народом його не­від’ємного права на самовизначення та проголошувалися нові принципи організації публічної влади та правового статусу людини і громадянина. У межах сучасного конституційного процесу в Україні можна виокремити три основні етапи.

Перший етап охоп­лює період від 16 липня 1990 р. до 26 жовтня 1993 р., коли розпочалася робота з під­готування проекту нової Конституції України. 24 жовтня 1990 р. Верховна Рада Української PCP утворила Конституційну комісію (Комісію з роз­роблення нової Конституції Української PCP), яка розробила Кон­цепцію нової Конституції України, де було сформульовано науково-методологічні принципи майбутнього Основного Закону. На основі Концепції Комісія підготувала проект нової Конституції України, останній варіант якого датується 26 жовтня 1993 р. Поряд з цим до чинної на той час Конституції УРСР 1978 р. вносилися зміни і доповнення з ме­тою привести її у відповідність із положеннями Декларації про держав­ний суверенітет України від 16 липня 1990 р. та Акту проголошення неза­лежності України від 24 серпня 1991 р. Через загострення політичної ситуації, що відобразилося у протистоянні різних гілок влади, після 26 жовтня 1993 р. конституційний процес було фактично перервано.

Другий етап почався після завершення дострокових парламентських і президентських виборів та охопив період від 10 жовтня 1994 р. по 8 червня 1995 р. Саме 10 жовтня 1994 р. Верховна Рада України затвердила новий склад Конституційної комісії. Одночасно з роз­робленням проекту Конституції України на цьому етапі було вирішено питання про встановлення тимчасового конституційного правопорядку – укладено Конституційний договір між Президентом України і Верховною Радою України про орга­нізацію державної влади та місцевого самоврядування на період до прийн­яття нової Конституції України. Конституційний договір дозволив створи­ти умови для прискорення конституційного процесу в Україні.

Третій етап охопив період від 8 червня 1995 р. (підписання Конститу­ційного договору) до 28 червня 1996 р. (прийняття Конституції України Верховною Радою Украї­ни). На цьому етапі конституційний процес в Україні характеризується суттєвими особливостями, які досить рідко трапляються в конститу­ційній практиці. До них належать: а) створення Конституційною комісі­єю України на своєму засіданні 24 жовтня 1995 р. нової Робочої групи з під­готування проекту нової Конституції України з числа членів Конституційної комісії; б) схвалення Конституційною комісією України проекту Конституції, представленого Робочою групою, і передання його разом із зауваженнями і пропозиціями членів Конституційної комісії на розгляд до Верховної Ради України; в) представлення проекту Консти­туції України на спеціальному засіданні Верховної Ради України 20 березня 1996 р.; г) створення Верховною Радою України 5 травня 1996 р. Тимчасової спеціа­льної комісії з доопрацювання проекту Конституції України; д) колек­тивне (на пленарному засіданні Верховної Ради України, яке тривало майже добу) обговорення більшості статей проекту Конституції України і прийняття нової Конституції України кваліфікованою більшістю го­лосів; ж) завершальне редагування тексту Конституції апаратом Верхо­вної Ради України та урочисте підписання тексту Конституції Президе­нтом України і Головою Верховної Ради України 12 липня 1996 р.; з) офіційне оприлюднення Конституції України 14. липня 1996 р.

Четвертий (новітній) етап сучасного конституційного процесу в Україні розпочався після прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. і триває дотепер. Він пов’язаний з внесеними змінами до Конституції Укра­їни 1996 р., спрямованими на удосконалення існуючої в Україні форми правління та територіальної організації влади. У серпні 2001 р. Президент України оголосив про початок політичної (конституційної) реформи в Україні. 26 грудня 2002 р. Верховна Рада України утво­рила Тимчасову спеціальну комісію, якій було доручено доопрацювати законопроекти про внесення змін до Конституції України з урахуванням відповідних висновків Конституцій­ного Суду України, а також вимог юридичної техніки та внести доопра­цьовані законопроекти на розгляд парламенту. Однак протягом 2003-2004 рр. прийняти зміни до Конституції України не вдавалося. Нарешті, в умовах політичної кризи, пов’язаної з президентськими виборами, 8 грудня 2004 р. Верховна Рада України прийняла Закон № 2222-ІV «Про внесення змін до Конституції України». Ці зміни передбача­ють розширення установчих та контрольних повноважень парламенту стосовно уряду, подовження строку повноважень рад усіх рівнів з 4 до 5 років, а також відновлення прокурорського нагляду за додержанням законності у сфері прав людини. Однак названі зміни є тільки першим етапом конституційної реформи. На другому етапі мають бути усунені розбіжності конституційного тексту, що виникли в результаті реформи 2004 р., а також удосконалена організація влади на місцях (статус місцевих державних адміністрацій, організація місцевого самоврядування на регіональному рівні тощо).

§4. Юридична характеристика чинної Конституції України.

Конституційна реформа в Україні

Конституцію України 1996 р., як конституція четвертого покоління, увібрала у себе передові досягнення світового конституціоналізму і цілком відповідає міжнародним стандартам як щодо організації державної влади, так і щодо закріплення та гарантування основних прав і свобод громадян. Це підтверджено багатьма експертними висновками, у тому числі висновком Європейської комісії з конституційного права (Венеціанською комісією Ради Європи). Чинну Конституцію України характеризує, з одного боку, збереження наступництва в регулюванні багатьох сфер суспільного життя (назва та кількісний склад вищого представницького органу, максимально широкий спектр декларованих прав і свобод громадян, соціальний характер держави, виключно прямі вибори, широке застосування референдумів тощо), а з іншого – суттєве оновлення нормативного матеріалу, що відображає революційні зміни, які відбулися в українському суспільстві з початку 90-х рр. ХХ ст.

Новели Конституції 1996 р. можна умовно розподілити на дві групи:

1. Ті, що стосуються організації публічної влади в Україні:

вперше отримав конституційне закріплення принцип юридичного верховенства Конституції та прямої дії її норм; закони та інші нормативно-правові акти повинні прийматися органами публічної влади тільки на основі Конституції і повинні відповідати їй (ч.2 і 3 ст.8);

закріплено перехід від радянської республіки, що базувалася на принципах «повновладдя рад» і «демократичного централізму», до напівпрезидентської республіки, в якій державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст.6);

запроваджено новий механізм «стримувань і противаг» в системі вищих органів державної влади; більш чітко розподілена компетенція між ними;

сформульовано нові принципи організації та здійснення публічної влади, такі як принцип правової, соціальної держави (ст.1), верховенство права (ч.1 ст.8), визнання й гарантування місцевого самоврядування (ст.7), універсальної юрисдикції суду (ч.2 ст.124) тощо;

засновано нові органи державної влади, такі як Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст.101), Рахункова палата (ст.98), Вища рада юстиції (ст.131), місцеві державні адміністрації (ст.118,119);

правовий статус деяких органів публічної влади (зокрема, Президента України, Конституційного Суду України, прокуратури, місцевих рад) зазнав суттєвих змін.

2. Ті, що стосуються основ правового статусу особи в Україні:

закріплено нові принципи правового статусу особи, зокрема: найвища соціальна цінність людини (ст.3), непорушність і невідчужуваність основних прав і свобод (ст.21), взаємна відповідальність людини і держави (ч.2 ст.3, ст.68) визнання міжнародно-правових стандартів у галузі прав людини (ст.9) тощо;

суттєво розширено перелік конституційних прав і свобод громадян; вперше закріплено право на життя, на підприємницьку діяльність, свободу світогляду, на достатній життєвий рівень;

змінено перелік конституційних обов’язків громадян: вперше закріплено обов’язок сплачувати податки і збори, поважати державні символи; ліквідовано обов’язок охороняти соціалістичну власність; зміст інших обов’язків скореговано;

суттєво розширено перелік юридичних гарантій основних прав і свобод громадян; вперше на конституційному рівні закріплено право кожного знати свої права і обов’язки, не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази; неприпустимість обмеження конституційних прав і свобод, право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів публічної влади та їх посадових осіб;

вперше визнано право людини звертатися за захистом своїх прав до міжнародних судових установ чи відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна;

передбачено нові правозахисні інститути, як-то Уповноважений Верховної Ради України з прав людини чи Конституційний Суд України; гарантом додержання прав і свобод людини і громадянина проголошено Президента України;

вперше закріплено, що Конституція не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина (ч.1 ст.157).

Прийняття п’ятою сесією Верховної Ради України 28 червня 1996 р. Конституції України стало найважливішою історичною подією в житті українського народу після проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України і схвалення 1 грудня 1991 р. всенародним голосуванням Акта проголошення незалежності України. Тим самим було завершено процес становлення України як суверенної держави, яка має власний Основний Закон.

Прийняття Конституції засвідчило досягнення певної стабільності в українському суспільстві. Адже сам цей процес, як правило, зумовлюється переходом суспільства до якісного нового стану; в Україні результатом зміни суспільного устрою стало формування громадянського суспільства і демократичної, соціальної, правової держави. Конституція України закріплює основи її суспільного і державного устрою, визначає напрями розвитку суспільства і держави, основи організації та діяльності органів публічної влади, встановлює конституційні гарантії здійснення прав і свобод людини і громадянина, спрямовує розвиток державної та самоврядної форм народовладдя. Вона є Основним Законом не тільки держави, а й суспільства, оскільки встановлює засади організації не лише державного механізму, але й інститутів громадянського суспільства, визначає державний і суспільний лад України.