Інновації: теорія, механізм розробки та комерціалізації - Навчальний посібник (Антонюк Л. Л., Поручник А. М., Савчук В. С.)

2.1. суб’єкти інноваційної діяльності: моно- і мікрорівень

Серед чинників, які визначають конкурентоспроможність національної економіки, дедалі більшого значення надають таким конкурентним перевагам, як рівень технології та ефективність інноваційних систем.

Проблеми сутності і трансформації інноваційних систем під час переходу до нового технологічного укладу залишаються малодослідженими. Теорія формування національних інноваційних систем (НІС) розвинулася на початку 80-х років завдяки працям американських дослідників Р. Нельсона, К. Фрімена та В. Лундвалла. Нині не має єдиного визначення НІС, не розроблено і методологію їх формування. Проте можна визначити основні концептуальні підходи до їх вивчення.

Так, англійські вчені Д. Тідд, Д. Бессант, К. Павітт вважають, що на інноваційні процеси мають вплив два чинники: по-перше, національні інноваційні системи, у яких функціонують фірми; по-друге, ринкова стратегія підприємств у порівнянні з конкурентами, що визначає можливості для нововведень, а також загрози, з якими вона стикається [167].

Інноваційна система, на думку відомого угорського дослідника Б. Санто, складається з таких нових чинників (наукових, виробничо-технічних, управлінських, маркетингових тощо), які через функціональний взаємозв’язок з раніше нагромадженими і в результаті спільних дій створюють позитивну якісну технічну зміну [88, с. 133].

Я. Парк визначає НІС як «структурно-функціональний профіль нації, що закладений в основу взаємозв’язку технологічних інновацій та економічної діяльності [172, с. 241].

Ю. Бажал характеризує НІС як комплекс інституційних, правових та економічних заходів щодо стимулювання інноваційних технологічних змін у країні для забезпечення національних стратегічних переваг і ефективної міжнародної конкурентоспроможності як на внутрішньому, так і на світовому ринках [14, с. 39].

Н. Іванова під НІС розуміє сукупність взаємопов’язаних організацій (структур), які зайняті виробництвом та комерціалізацією наукових знань і технологій у межах національних кордонів, — малі та великі компанії, університети, держлабораторії, технопарки й інкубатори. Інша частина НІС — комплекс інститутів правового, фінансового і соціального характеру, що забезпечує міцне національне коріння, традиції, політичні і культурні особли­вості [41, с. 24].

Автори монографії «Інноваційна стратегія українських реформ» зазначають, що на першому етапі нової інноваційної стратегії необхідна «організація спеціальної загальнонаціональної інноваційно-технологічної системи, до складу якої входитимуть технологічні й інноваційні науково-виробничі зони, технопарки, технополіси та техноінкубатори [23, с. 118]. Але зауважують, що не існує однозначної думки щодо того, чи адекватний термін «національна» стосовно інноваційних систем. Аргументують це тим, що система інститутів, які підтримують технологічні інновації в одній галузі, суттєво відрізняється від аналогічної системи, характерної для іншої галузі. Крім того, ця система може бути транснаціональною чи охоплювати конкретний регіон держави.

Учені погоджуються з аргументами Ч. Едквіста щодо доцільності застосування категорії національна «інноваційна система», ураховуючи, що:

існують значні міждержавні відмінності між інноваційними системами;

державна політика, яка націлена на стимулювання інновацій, реалізується передусім на національному рівні.

Проте новий етап розвитку НІС полягає в їх об’єднанні в єдину мережу. Так, нині закінчується формування національних інноваційних систем у країнах ЄС. Одночасно відбувається їх об’єд­нання з метою побудови динамічної економіки, що базується на знаннях і забезпечить ЄС лідерство на світовій арені. А подальший розвиток НІС буде спрямований на їх об’єднання в глобальні системи, а в перспективі — і на створення всесвітньої інноваційної системи.

Отже, інноваційна система ототожнюється певними авторами як інноваційна інфраструктура або комплекс інституцій. На наш погляд, акцент необхідно робити не тільки на структуру, що є відображенням внутрішніх елементів організації, а й на механізм взаємозв’язку. НІС відповідає суспільно-економічним взаємовідносинам і рівню розвитку продуктивних виробничих сил держави, на території якої вона функціонує. Тому й інноваційні системи формуються індивідуально в кожній країні.

Проте в разі сильної диференціації соціально-економічного розвитку регіонів до кожного з них необхідний індивідуальний підхід, який має бути сформований на рівні держави за участю адміністрації регіонів. Тому можна говорити і про регіональні інноваційні системи, і про галузеві, а також транснаціональні та всесвітні. На наш погляд, доцільним є використання поняття «державна інноваційна система» (ДІС), під якою необхідно розуміти економічні відносини, що виникають між суб’єктами господарювання з приводу створення та комерціалізації інновацій.

Інноваційні системи розглядаються на таких трьох рівнях:

мікрорівень, де відбувається постійне оновлення продукції на базі (поліпшених) ординарних інновацій;

мезорівень — зміна поколінь техніки, яка проходить у розвинутих країнах світу з періодичністю раз на десять років;

макрорівень — зміна технологічних укладів на основі радикальних інновацій з періодичністю п’ятдесят років (хоч цей період скоротився до 30—35 років).

Основною функцією інноваційних систем є виробництво нових знань, різного роду новинок та їх комерціалізація. Аналізуючи ці системи, необхідно використовувати системний підхід і виходити з ефективності їх функціонування. Для цього будь-яка інноваційна система повинна мати стратегічну мету і шляхи реалізації. НІС різних країн істотно відрізняються одна від одної, перед ними здебільшого ставляться неоднакові цілі.

Проте загальна мета національної системи полягає в підвищенні рівня життя населення шляхом:

створення додаткових робочих місць у народному господарстві;

збільшення обсягів наукомісткої продукції;

підвищення освітнього рівня населення;

вирішення власних економічних і соціальних проблем за рахунок використання новітніх технологій.

Отже, інновація являє собою результат функціонування комплексної системи, яка має певну структуру (рис. 2.1). Основними елементами інноваційної системи є такі підсистеми:

сфера НДДКР;

освіта і професіональна підготовка;

інноваційна інфраструктура;

виготовлення продукції та послуг;

інституції правового, соціального та фінансового характеру.

Базовим елементом структури інноваційної системи є сфера НДДКР — сукупність організацій, які виконують фундаментальні і прикладні дослідження і розробки. Інноваційна система є ефективною, якщо інформація вільно рухається в обох напрямках, коли кожний елемент інноваційної структури відповідає своєму призначенню, а перехід від одного етапу інновації до іншого здійснюється з мінімальними витратами.

Виготовлення наукомісткої продукції здійснюється як великими корпораціями, так і малими підприємствами.

 

Рис. 2.1. Взаємодія підсистем державної інноваційної системи

Саме інноваційні системи мають забезпечити механізм взаємовідносин великих, середніх та малих фірм і фінансування їхньої діяльності.

До суб’єктів, які функціонують на моно- та мікрорівнях, здебільшого належать малі та великі компанії, університети та наукові заклади, венчурні фірми. На мезорівні — ТНК, науково-технічні комплекси, національні компанії, а на макрорівні — держави з інноваційними системами.

У потужних інноваційних системах мають породжуватись і комерціалізуватись кластери як радикальних, так і ординарних нововведень. Проте це не під силу всім країнам. Ефективність функціонування таких систем потребує не тільки сильної науки та освіти, а й інституційних умов, серед яких учені переважно виділяють:

конкурентоспроможний підприємницький сектор;

пріоритет державної політики в розвитку освіти, науки і технології;

інтеграція в глобальну інноваційну систему.

На нашу думку, найуспішніше функціонують НІС в американській економіці. Високий рівень інноваційних переваг американських товаровиробників підтверджується рейтингами США (1—2 місця) у Звіті про міжнародну конкурентоспроможність за 2000 рік, опублікований Всесвітнім економічним форумом (табл. 2.1).

Таблиця 2.1

ІННОВАЦІЙНІ ПЕРЕВАГИ ВИСОКОРОЗВИНЕНИХ КРАЇН СВІТУ [174]

Показники

Місця в рейтингу

Довідково Україна— місця в рей­тингу

1-ше

2-ге

3-тє

4-те

5-те

Інновації

1.1. «Технологічна досконалість»

США

Фінляндія

Ізраїль

Японія

Швеція

(51)

1.2. «Науково-дослідні організації»

США

Ізраїль

Швейцарія

Великобританія

Австралія

(28)

1.3. «Приватні витрати на НДДКР»

США

Японія

Фінляндія

Німеччина

Ісландія

(51)

1.4. «Захист інтелектуальної власності»

Люксембург

США

Великобританія

Австрія

Фінляндія

(59)

1.5. «Технологічний розвиток»

Фінляндія

США

Ізраїль

Німеччина

Швеція

(29)

Технологія

2.1. «Витрати на НДДКР як питома вага ВВП»

Швеція

Південна Корея

Японія

Фінляндія

США

(25)

Закінчення табл. 2.1

Показники

Місця в рейтингу

Довідково Україна— місця в рей­тингу

1-ше

2-ге

3-тє

4-те

5-те

2.2. «Користувачі Інтернету на тисячу жителів»

США

Ісландія

Фінляндія

Норвегія

Данія

(45)

2.3. «Вища освіта»

Канада

США

Австралія

Фінляндія

Тайвань

(22)

Можливість для підприємництва

3.1. «Венчурний капітал»

США

Ізраїль

Фінляндія

Великобританія

Нідерланди

(44)

3.2. «Простота створення нового бізнесу»

Гонконг

Ісландія

США

Сінгапур

Люксембург

(55)

Важливе значення в інноваційних процесах мають суб’єкти моно- і мікрорівнів, оскільки за їх участю нові знання генеруються та успішно комерціалізуються на ринку. Основним продуцентом інновацій у високорозвинених країнах є державні лабораторії, науково-дослідницькі організації та університети. Активну всебічну підтримку цим закладам надає держава. Заохочення до проведення фундаментальних досліджень у сфері високих технологій чи нових знань нині вважається основою економічного зростання. Так, згідно з оцінками американських фахівців, на 1 долар, вкладений у НДДКР, припадає 9 доларів зростання ВВП [32, с. 166].

У різних державах історично склались і різні структури, які проводять наукові дослідження і конструкторські розробки. У Нідерландах це Організація прикладних наукових досліджень, Організація наукових досліджень. У Німеччині — Товариство Макса Планка, Товариство Фраунгофера. У США — потужні федеральні лабораторії (наприклад, лабораторія Національного інституту охорони здоров’я), кількість яких перевищує 700. Вони обладнані найсучаснішими приладами і технікою, незамінними для дослідницької діяльності університетів, приватних корпорацій та для збереження конкурентоспроможних позицій американської продукції на світовому ринку.

Основний обсяг фінансування фундаментальних досліджень у НІС надходить з бюджету.

Особливістю американської інноваційної системи є значна федеральна підтримка НДДКР в університетах, оскільки саме там здійснюється більша частина довгострокових стратегічних науково-технологічних досліджень. Крім того, потенціал цих закладів є привабливим для приватних корпоративних лабораторій та промислових підприємств, студентів США і всього світу. Поточні федеральні витрати останнім часом становлять близько 1 \% від ВВП США (загальні витрати на НДДКР за останні три роки сягнули 220—225 млрд доларів), що забезпечило успішну наукову діяльність у багатьох новітніх технологіях.

Американський уряд підтримує прогресивні форми кооперації бізнесу з університетами в процесі проведення НДДКР. Промисловість отримує конкурентні переваги внаслідок партнерських відносин у наукових дослідженнях з цими закладами. Багато великих корпорацій виділяють значні кошти на фінансування досліджень. Так, у 1998 р. витрати на ці цілі у великих світових корпораціях (у млрд доларів США) становили: «Дженерал моторс» — 7,9; «Форд» — 6,3; «Даймлер Крайслер» — 5,8; «Сіменс» — 5,5 [40, с. 16]. Тобто, американський уряд разом з приватними фондами та венчурним капіталом забезпечує фінансування фундаментальних наукових досліджень. Отже, наука отримує можливість брати участь у приватному бізнесі, університети — патентувати вироби, які ними розроблені. Таке патентування забезпечило в США значну частину фінансування фундаментальної науки, яку через різноманітні програми всебічно підтримують також регіональні владні структури окремих штатів.

Тому не безпідставно більшість дослідників уважає, що в цілому економіка США технологічно й інноваційно найдинамічніша у світі. Хоч економіці країн ЄС і Японії також властивий високий ступінь інноваційності, але вони значно відстають від США щодо зв’язків університетів і приватного бізнесу, які покликані залучати в господарський обіг нові ідеї. Крім того, університети здебільшого мають право вести комерційну діяльність і володіти патентами власних винаходів.

Важливе значення університетів полягає у формуванні значної мережі інноваційної інфраструктури. У них створюються і розвиваються різноманітні центри передавання технології, інноваційні центри, бізнес-інкубатори, технологічні парки, які сприяють відбору перспективних наукових розробок та їх поширенню, надається різноманітна допомога малому бізнесу. Переважно це відбувається з допомогою місцевої влади. Учені та провідні науковці університетів мають змогу створювати власні компанії або брати участь у портфельному інвестуванні.

Світовий досвід показує, що технологія, наука та освіта — єдиний сегмент ринку. У провідних країнах питома вага інвестицій в освіту становить від 12 до 21 \% ВВП. У політиці кожної держави з питань розвитку професійної освіти є свої особливості, проте скрізь вона зорієнтована на формування людського капіталу. Європейська система вищої освіти не поступається за якістю підготовки науковців американській системі. Але остання швидше реагує на появу нових технологій і галузей, розширюючи підготовку необхідних спеціалістів та дослідження критичних технологій.

У Німеччині, наприклад, значна увага приділяється спеціальним програмам, за допомогою яких випускники отримують досвід і кваліфікацію для створення власних компаній. У країнах Бенілюксу особливе значення надають забезпеченню можливості молодим спеціалістам, отримавши професію, брати участь у міжнародних науково-технічних програмах. В англійських університетах намагаються залучати до співпраці іноземні фірмі, які працюють у сфері електроніки, машинобудування тощо.

Створення конкурентних інноваційних переваг залежить від взаємодії фундаментальної науки, що дає початок новим технологіям, та її комерціалізації в нових виробах і процесах виробництва. Якщо наукові дослідження (особливо фундаментальні) здебільшого проводяться в некомерційних закладах, то впровад­ження інновацій проходить у ринкових умовах, головним чином на підприємствах.

Інноваційні системи мають на державному рівні добре налагоджені інституціональні механізми взаємовідносин усіх суб’єк­тів господарської діяльності та їхніх інвесторів.

У структурі сучасної ринкової економіки співіснують та органічно взаємодоповнюються малий, середній та великий бізнес. Між дослідниками протягом останніх десятиліть ведуться суперечки щодо ролі цих підприємств в інноваційних процесах. Прихильники великого бізнесу стверджують, що розробки і комерціалізація технологічно складних інновацій доступні саме цим структурам. Адже такі процеси потребують значних зусиль великих колективів та потужної матеріально-технічної бази. Крім того, ці фірми мають змогу вести багатоцільові дослідження, об’єдну­ючи вчених у різних сферах знань, а у випадку неефективності досліджень перейти на інший напрям. Прихильники неокласичної теорії констатують важливе значення цих структур в інноваційних процесах. Вони вважають, що великим підприємствам властиві менші витрати та вищі прибутки і тому в них більші переваги у створенні нових робочих місць чи розширенні виробництва.

«Дослідницький потенціал, масштаби концентрації ресурсів, гнучкість у перерозподілі ресурсів з неперспективних на найбільш пріоритетні напрями характеризують особливу функцію корпорацій як лідерів у процесі створення і комерційної реалізації нововведень. Вони визначають рівень і тенденції інноваційної діяльності кожної окремо взятої країни, виконуючи функції, які не можуть взяти на себе інші сектори НІС — університети, держлабораторії, неприбуткові організації» [43, с. 34].

Еволюційна теорія доводить важливу роль малого бізнесу в інноваційних процесах. Й. Шумпетер підкреслював велике значення як великих, так і малих підприємств в економічному розвитку. Він зазначав, що підприємницька функція переходить від капіталіста до груп спеціалістів, під якими розуміють малі фірми чи внутрішні венчури.

Малий бізнес уважають найдинамічнішим елементом структури народного господарства. Він є одним із засобів усунення диспропорцій на окремих товарних ринках, створення додаткових робочих місць, швидкого насичення ринку товарами чи послугами, активізації інноваційних процесів, розвитку конкуренції. І це підтверджує практичний досвід у багатьох державах світу. Так, у 70-ті роки 500 великих корпорацій забезпечували 20 \% ВВП США, а сьогодні — не більше 10 \%; у 1996 р. половина американського експорту припадала на фірми з чисельністю зайнятих менше ніж 19 осіб, а на структури з 500 та більше співробітниками — тільки 7 \% [32, с. 66].

Американський економіст Р. Стиперман, який вивчав історію появи шістдесяти найбільших винаходів нашого століття, відзначає, що великі корпорації, для яких одержання прибутку є головним стимулом організації досліджень, не беруться за «неперспективні» розробки. Здебільшого тут виявляють ініціативу невеликі фірми. Він наводить приклад про те, що такі компанії проводили ризиковані дослідження, пов’язані зі створенням ксерографії (магнітного звукозапису), на що великі не звертали серйозної уваги. Винахідливість і гнучкість, властиві невеликим фірмам, допомагають їм проникати в нові галузі.

Важливо, що кількість нововведень на долар витрат на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи в малих фірмах у 24 рази перевищує кількість таких у компаніях з чисельністю зайнятих понад 10 тис. чоловік. Так, у США на малі фірми за останні роки припадає 25—30 \% великих винаходів. Витрати на один винахід у малих фірмах становлять близько 87 тис. доларів проти 2 млн доларів у великих корпораціях [49].

У малих венчурних фірмах у структурі працюючих велика питома вага інженерів і вчених, а також значні витрати на НДДКР. Статусу підприємців віддають перевагу багато вчених, які залишають університети і лабораторії для того, щоб випробувати свої сили у венчурному бізнесі, тобто створенні венчурних фірм для доведення і впровадження окремих винаходів з метою їх подальшої прибуткової реалізації.

Однією з причин успіху дрібних і середніх фірм, які здійснюють НДДКР, у «генерації» нових ідей є, звичайно, і та обставина, що для цього не потрібно великих матеріальних витрат. У США, наприклад, витрати НДДКР на один винахід і отримання патенту становлять лише 5 \% витрат, необхідних для доведення цього винаходу до комерційного прибутку. Сама по собі «генерація» нових ідей потребує найменшої питомої ваги фінансових засобів у процесі створення нових виробів і доведення їх до споживача. Але це вимагає залучення висококваліфікованих і талановитих спеціалістів та створення відповідних стимулів для винахідницької діяльності.

Виділимо сильні сторони малого бізнесу в інноваційних процесах, а саме:

швидка реакція на зміни в науково-технічній сфері;

орієнтація на попит споживачів;

вузька спеціалізація виробництва;

висока мотивація праці;

мінімальна тривалість інноваційного циклу (крім венчурних фірм);

гнучкість і швидкість у прийнятті управлінських рішень;

відсутність бюрократичних систем управління підприємством;

низькі накладні витрати.

Слабкими відповідно можна вважати такі:

обмежені можливості в проведенні наукових досліджень;

неможливість значно диверсифікувати діяльність;

обмежені можливості в залученні зовнішнього фінансування;

високий підприємницький ризик;

недостатні можливості щодо задоволення попиту споживачів.

Американська антимонопольна політика не вважає величину фірми важливою для визначення сили конкуренції на ринку. «Дійсно, можна, ймовірно, обґрунтувати теоретичне положення, що величина позитивно впливає на інновації, як і те, що впливає негативно чи не впливає зовсім» [32, с. 349].

Хоч наводяться дані, що інвестування в наукові дослідження призводить відповідно до більшої кількості патентів у малих фірм, ніж у великих. Тобто малий бізнес має більше інновацій на кожний вкладений долар у дослідження. Проте стверджується, що не всі патенти еквівалентні за своїм значенням, та не обов’язково всі результати науково-дослідних робіт патентуються. А підрахунок патентів — недосконалий показник для визначення інноваційної ефективності. Отже, не обов’язково великі компанії є кращими новаторами, не зовсім правильною є і думка, що вони неефективні для технічного прогресу чи економічного зростання.

Щоб стати конкурентоспроможними на ринку й утримувати свої позиції в майбутньому, великі компанії проводять реструктуризацію, застосовують корпоративний венчурний капітал, намагаються використати переваги малих фірм. Водночас малий бізнес вступає в кооперацію з великими компаніями, щоб отримати ефект масштабу, залучити потрібні кошти, досягти успіху на ринку в умовах високої конкуренції.

Проте в конкурентній боротьбі нині виграє той, хто може не тільки якісніше і швидше розробляти нові знання та технології, краще втілювати їх у конкретний продукт, а й вийти з ним на світовий ринок. Інноваційна спроможність суб’єктів відіграє вирішальну роль у визначенні того кола галузей і компаній, які будуть конкурувати на світовій арені у ХХІ ст. Виклик міжнародній конкуренції зроблено американськими науково-технологічними партнерствами. У їхню основу закладена нова парадигма державно-приватних взаємовідносин, у яких уряд та приватний сектор є партнерами щодо розробки та використання нових технологій. При цьому вказані партнерства визначаються як коопераційні угоди, що поєднують у різних комбінаціях приватні промислові компанії, університети й урядові відомства, організації й науково-дослідницькі лабораторії для мобілізації ресурсів з метою спільного досягнення конкретних науково-технологічних результатів. Партнерства покликані взяти від кожного учасника все найкраще для підвищення загального рівня наукових досліджень, протистояти ринковій конкуренції. Після ухвалення низки законодавчих актів, що зняли деякі антитрестівські обмеження для міжфірмових об’єднань у сфері науки та технологій, приватні компанії, які здійснюють пріоритетні НДДКР, фінансовані урядом, і є єдиними розробниками такої техніки, наділяються правом утворювати кооперативні об’єднання, дослідницькі альянси, консорціуми, спільні під­приємства, партнерства, трести, концерни. Така форма організації НДДКР стала потужним засобом державної підтримки приватному бізнесу, який створює технології в критичних напрямах НТП.

Отже, щоб економіка держави функціонувала у світовому господарстві як технологічно найдинамічніша і в майбутньому могла успішно забезпечувати свою конкурентоспроможність, вона має так побудувати свою інноваційну систему, щоб поєднувати потужність інновацій з комплексом економічних закладів, які підтримують і сприяють забезпеченню швидшої комерціалізації на внутрішніх та зовнішніх ринках.