3.4. проблема розвитку інноваційного процесу в україні

Перехід на інноваційний тип розвитку є однією з основних передумов виходу країни з глибокої кризи.

У Посланні Президента України до Верховної Ради «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002—2011 роки» інноваційний спосіб розвитку проголошено серед стратегічних пріоритетів держави. «…Основою стратегічного курсу, його базовим принципом має стати реалізація державної політики, спрямованої на запровадження інноваційної моделі структурної перебудови та зростання економіки, утвердження України як високотехнологічної держави» [1]. Найважливішим напрямом державної науково-технічної та інноваційної політики є поліпшення фінансування цієї сфери.

Адже в умовах ринкової економіки однією з основних складових економічного забезпечення інноваційної діяльності є достатність фінансових ресурсів. Розглянемо основні види джерел фінансування інноваційної діяльності в Україні. Метою фінансування інноваційної діяльності є необхідність збереження наукової бази, кадрового потенціалу, відповідного рівня проведення наукових досліджень, розроблення й освоєння наукомісткої конкурентоспроможної продукції, випуск якої може забезпечити збільшення експорту або зменшення імпорту аналогічної продукції.

В умовах зниження обсягів бюджетних надходжень перед науковими і науково-технічними організаціями постає завдання самофінансування та залучення різних зовнішніх джерел фінансування. Коло фінансових джерел, що залучаються, залежить від організаційних рівнів і варіантів реалізації державної науково-технічної політики. Управління інноваційною діяльністю здійснюється на таких рівнях: загальнодержавному, міжгалузевому і регіональному, галузевому та на рівнях підприємств і організацій.

Важлива група джерел фінансування — це кошти урядових і регіональних фондів і програм. До них належать: кошти, що виділяються на державні, регіональні та галузеві науково-технічні програми; Державний фонд фундаментальних досліджень; Державний інноваційний фонд, який донедавна був основним фінансовим джерелом державної підтримки інноваційної діяльності в Україні і з грудня 1999 р. був ліквідований.

Темпи скорочення витрат на науку за останні роки були в 1,5—2,8 раза більші за темпи скорочення ВВП та фактичні обсяги державного бюджету. Частка валового внутрішнього продукту, спрямованого на розвиток науки, постійно зменшувалася з 3,07 \% від ВВП у 1990 р. до 0,37 \% у 2001 р. За таких умов наука й освіта не стануть стратегічним чинником інноваційного зростання економіки. Проте в Концепції науково-технологічного та інноваційного розвитку України, ухваленій 13 липня 1999 р. Верховною Радою України, передбачалось мінімальний обсяг бюджетних асигнувань на науку довести у 2000 р. до 1,7 \% ВВП, а у 2003 р. — до 2,5 \%. Масштаби і структура фінансових ресурсів, що вкладаються в розвиток національної науки, мають поступово наблизити рівень оплати праці науковців до норм розвинених країн, підтримати високий рівень забезпеченості науки матеріально-технічними ресурсами, допоміж­ним і обслуговуючим персоналом [6]. У 2000 р. загальні витрати на НДДКР у США становили 250 млрд доларів, — це більше, ніж разом у таких країнах, як Японія, Корея, Великобританія, Франція, Німеччина, Італія і Канада. У провідних західних країнах частка інвестицій в освіту становить від 12 до 21 \% національного доходу [91, с. 119], в Україні — лише 0,2 \% від американських.

Частка бюджетних асигнувань у загальному обсязі фінансування наукових досліджень і розробок збільшилась проти 2000 р. на 1,6 відсоткового пункту, але зменшилася відповідно на 60 \% у 1995 р. і становить 31,6 \%. Як і в минулі роки, фінансування наукової діяльності за рахунок замовників залишається пріоритетним. У 2001 р. питома вага коштів замовників перевищила 60 \% загального обсягу фінансування науково-технічних робіт, у тому числі зарубіжних замовників — 22,8 \% (див. табл. 3.8).

Таблиця 3.8

РОЗПОДІЛ ОБСЯГУ ФІНАНСУВАННЯ НАУКОВИХ ТА НАУКОВО-ТЕХНІЧНИХ РОБІТ ЗА ДЖЕРЕЛОМ ФІНАНСУВАННЯ, \% [66]

Законом України «Про науково-технічну діяльність» визначено повноваження суб’єктів державного регулювання й управління у сфері наукової та науково-технічної діяльності. Указом Президента України затверджено положення про Міністерство освіти і науки України, яке є, відповідно до положення, провідним закладом у системі центральних органів виконавчої влади з реалізації державної політики у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності.

Міносвіти і науки України здійснює організаційно-методичне керівництво розробками і проектами за державними науково-технічними програмами (ДНТП), які є інструментом реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки. Верховною Радою України в 1992 р. були затверджені (відповідно розподіл фінансування у 2001 р. до обсягу за пріоритетними напрямками):

охорона двкілля — 27,7 \%;

охорона здоров’я людини — 9,8 \%;

виробництво, переробка та збереження сільськогосподарської продукції — 13,1 \%;

екологічно чиста енергетика та ресурсозберігаючі технології — 10,2 \%;

нові речовини та матеріали — 9,8 \%;

перспективні інформаційні технології, прилади комплексної автоматизації та систем зв’язку — 22,7 \%;

наукові проблеми розбудови державності — 11,7 \%.

У 2001 р. витрати на наукові дослідження і розробки за пріоритетними напрямами розвитку науки і техніки становили 304,3 млн грн, або 11,4 \% загального обсягу асигнувань науково-технічних робіт. Для реалізації цих пріоритетів використовують: державні замовлення на створення науково-технічної продукції; галузеві науково-технічні програми, яким надано статус національних; галузеві науково-технічні програми.

Міністерство виступає державним замовником науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт за Національною програмою України «Критичні технології». Метою програми є створення базових технологій міжгалузевого значення, що дасть можливість здійснити розроблення та виготовлення конкурентоспроможної продукції.

Академія наук України постійно проводить роботу зі створення найбільш значущих критичних технологій, які в стислий термін можуть бути впроваджені вітчизняними підприємствами. Серед них можна назвати нові лазерні технології, технології інтенсифікації видобутку вугілля, нафти, газу, виробництва нових матеріалів тощо.

У 1997 р. Міністерство в справах науки і технологій на виконання Закону України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності» розпочало фінансування 61 дер­жавної науково-технічної програми, сформованої на конкурсних засадах, за 7 пріоритетними напрямами розвитку науки і техніки.

Сьогодні можна констатувати, що, незважаючи на всі перешкоди, державні науково-технічні програми довели свою ефективність. Проте через невчасне і не в повному обсязі фінансування виконання ДНТП досі остаточно не завершене. Варто зауважити, що кількість замовлених до впровадження та виконаних науково-технологічних проектів не перевищує 16 \% від їхньої загальної кількості, але це характеризує низьку ефективність комерціалізації інновацій [39].

Розпорошення державних замовників, відсутність єдиного координуючого центру призводить до систематичного недофінансування програм; виконання програм не в повному обсязі; низьких темпів упровадження пріоритетних розробок у виробництво.

У Законі України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» на строк до 2007 р. визначено такі пріоритетні напрями інноваційної діяльності загальнодержавного рівня:

модернізація електростанцій; нові та відновлювані джерела енергії; новітні ресурсозберігаючі технології.

машинобудування та приладобудування як основа високотехнологічного оновлення всіх галузей виробництва; розвиток високоякісної металургії.

нанотехнології, мікроелектроніка, інформаційні технології, телекомунікації.

удосконалення хімічних технологій, нові матеріали, розвиток біотехнологій.

високотехнологічний розвиток сільського господарства і переробної промисловості.

транспортні системи: будівництво і реконструкція

охорона й оздоровлення людини та навколишнього середовища.

розвиток інноваційної культури суспільства: підтримка національної книговидавничої справи, освітніх та науково-популяр­них видань.

Окремі банки України до своїх статутів включили пункт про участь у фінансуванні інноваційної діяльності. Зокрема, це такі акціонерні інноваційні банки, як «Укрінбанк», «Інтелект», «Інком- банк» і под. За їх участю передбачалось надання інноваційних кредитів після відповідної експертизи інноваційних проектів. Серед форм участі банків в інноваційних проектах — пайове фінансування, надання фінансово-посередницьких послуг, організація спільних виробництв, цільове фінансування досліджень і розробок, лізингові операції тощо. Але нестабільність економіки і брак достатніх гарантій повернення інноваційних кредитів зумовлюють їх високий фінансовий ризик, а звідси і невигідність для банків цих операцій. Звичайно, таке становище може змінитися після подолання кризових явищ в економіці.

З метою підвищити ефективність наукових досліджень у вищій школі та академіях наук, забезпечити їх інтеграцію створено Державний фонд фундаментальних досліджень при Держкомітеті з питань науки і технологій. Багато цікавих досліджень стали основою технологій, розроблених уперше у світі та конкурентоспроможних на міжнародному ринку завдяки підтримці науковців Державним фондом фундаментальних досліджень.

Основою для розгортання інноваційних процесів має стати значний науково-технологічний потенціал колишнього військово-промислового комплексу. Функціонує Державна комісія з питань оборонно-промислового комплексу. Згідно з постановою Кабінету Міністрів України в 1992 р. створено Державний фонд сприяння конверсії. Він формувався за рахунок відрахувань у розмірі 3 \% від собівартості товарної продукції підприємств оборонного комплексу. Кошти фонду спрямовувались на реконструкцію і технічне переозброєння військового виробництва з метою випуску цивільної продукції, проведення НДДКР, пов’язаних з розробленням нових наукомістких зразків товарів народного споживання.

При Держкомітеті з питань регуляторної політики та підприємництва сформовано Український національний фонд підтримки підприємництва. Одним з його завдань є підтримка інноваційної діяльності в підприємницьких структурах недержавного сектору економіки способом надання пільгових кредитів, обладнання і виробничих потужностей на умовах лізингу або оренди тощо.

Науково-технічне співробітництво України з Європейським Союзом здійснювалось у рамках Третьої програми Європейського Союзу у сфері науково-технічного розвитку. Було реалізовано ініціативу INTAS (Асоціації сприяння науці нових незалежних держав), завдяки якій здійснюється фінансова підтримка науково-дослідних проектів, що виконуються спільно вченими постсоціалістичних країн та країн ЄС. Здійснюється таке співробітництво і в рамках Шостої програми ЄС, де, крім України, бере участь 60 країн світу.

Вагомою є співпраця із США через американські міжнародні фонди. Особливу роль у розвитку наукових стосунків між Україною та США відіграє Фонд цивільних досліджень і розвитку США, за програмами якого вітчизняні вчені беруть участь у виконані спільних наукових проектів. У межах наукової програми з НАТО українськими науковцями отримано понад 480 грантів, а за їхньою кількістю Україна посідає друге місце серед країн Ради євроатлантичного партнерства, поступаючись лише Росії.

Протягом 1998—1999 рр. було профінансовано участь 300 українських науковців у наукових форумах НАТО. Значні обсяги робіт здійснюються в рамках міжнародної співпраці з Українським науково-технологічним центром, який заснований США та іншими провідними державами світу. Тільки за два останні роки виконано близько 180 контрактів загальним обсягом понад 40 млн дол. [117].

До особливої групи закордонних джерел фінансування належать іноземні інвестиції, міжнародна науково-технічна допомога і міжнародний лізинг, франшиза, міжнародні й національні венчурні фонди. В Україні діють також представництва іноземних юридичних осіб (бюро, контори, агентства тощо), які виконують роботи і надають послуги, обумовлені відповідними контрактами. Частиною комплексної угоди є передання нововведень, що здійснюється способом прямого інвестування. Угодою може передбачатись передання прав власності на патенти, торгові знаки і найменування, незапатентовані процеси, досвід і вміння в галузі організації, управління, маркетингу. Платежі за технологію, що здійснюються у вигляді прямих інвестицій, можуть мати явний і прихований характер. Явні платежі проводяться у вигляді роялті за право користування майном і надання технічних послуг. З цією метою необхідне укладення формальних угод між інвесторами і дочірньою фірмою. Обладнання може оплачуватися способом передавання акцій від дочірньої компанії інвестору. Приховані платежі за технологію мають форму виплати прибутку на інвестований капітал, передання якого не зафіксоване формальними угодами.

Україна отримує міжнародну науково-технічну допомогу від ко­місій Європейського Союзу і міжнародних фінансових організацій.

В Україні діють представництва міжнародних фондів, що сприяють науковій та інноваційній діяльності, розвитку підприємництва. Це Міжнародний науковий фонд Сороса, Британський фонд ноу-хау, Женевський міжнародний фонд підтримки підприємництва, програма «ТАСІS», американські наукові фонди і под. Вони надають можливість отримати фінансування під наукові або інноваційні проекти на конкурсній основі, пройти короткотермінове навчання або стажування за кордоном, отримати консультації та інші послуги. Проте закордонних підприємців лякає політична і законодавча непередбачуваність в Україні.

Однак наша країна, маючи великі поклади корисних копалин, потужний науковий потенціал, залишається досить привабливим плацдармом для розміщення іноземного капіталу. Саме тому інтерес закордонних підприємців до України не знижується.

Західні інвестори венчурного капіталу розраховують на інвестиції в ризиковані проекти. Міжнародні фінансові організації вже зробили певні кроки на підтримку венчурного підприємництва в нашій країні. Так, Європейський банк реконструкції і розвитку купив акції Українського фонду, створеного для інвестування в проекти за участю венчурного капіталу.

Згідно з даними Світового банку станом на 1 вересня 1998 р. було 28 фондів, у меморандумах яких офіційно об’єктом (або одним з об’єктів) інвестування зазначалась Україна. Більшість із них фінансує венчурні проекти [69].

Згідно з Указом Президента України «Про інвестиційні фонди й інвестиційні компанії» від 19 лютого 1994 р. діють інвестиційні фонди «Україна» та «Фонд підтримки підприємств у нових західних незалежних країнах». Останній учені називають першим українським венчурним фондом, який здійснив інвестиції в більш як 30 вітчизняних компаній на загальну суму близько 10 млн дол. США.

Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди), ухвалений 15 березня 2001 р., визначає правові та організаційні основи створення, діяльності та відповідальності суб’єктів спільного інвестування, особливості уп­равління їхніми активами, порядок та обсяг розкриття інформації інститутами спільного інвестування з метою залучення та ефективного розміщення фінансових ресурсів інвесторів. Завданням цього закону є регулювання відносин у сфері спільного інвестування, забезпечення гарантій прав власності на цінні папери фондового ринку.

Закриті інвестиційні фонди та закриті взаємні фонди інвестиційних компаній, які були створені у встановленому законодавством порядку до набрання чинності цим законом, здійснюють діяльність відповідно до Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії. У разі закінчення терміну діяльності, вони повинні ліквідуватися або реорганізуватися в пайові чи корпоративні інвестиційні фонди.

Цим законом визначено інститути спільного інвестування (ІСІ) як корпоративні інвестиційні або пайові фонди, які провадять діяльність, що пов’язана з об’єднанням грошових коштів інвесторів з метою отримання прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість. ІСІ (відкритого, інтер­вального та закритого типу) класифікуються як диверсифіковані та недиверсифіковані. Саме недиверсифі­ковані інститути спільного інвестування вважаються венчурни­ми, у яких здійснюється виключно приватне розміщення цінних паперів власного випуску та активи яких більш ніж на 50 \% складаються з корпоративних прав та цінних паперів, що не до­пущені до торгів на фондовій біржі або в торговельно-інфор­маційній системі. Причому учасниками його можуть бути тільки юридичні особи, а активами керує спеціальна компанія.

Важливо, що емітентом акції ІСІ є інвестиційний фонд, а емітентом інвестиційних сертифікатів — компанія з управління активами, що створила пайовий інвестиційний фонд. Винагорода компанії з управління активами венчурного фонду встановлюється в співвідношенні до вартості розміщеної емісії інвестиційних сертифікатів за їхньою номінальною вартістю та різниці між витратами на придбання активів фонду та доходами від їх реалізації. Винагорода компанії з управління активами сплачується грошовими коштами [5].

Звичайно, цей закон не може бути визначальним у сфері венчурного фінансування, оскільки в ньому не відображені особливості ризикованих інвестицій, взаємозв’язків між учасниками венчурного капіталу, чітко не встановлені відповідні суб’єкти. Крім того, не відображено пільги для цієї сфери інвестування, гарантії та вихід із цього бізнесу тощо.

Ще в 1995 р. Харківське державне авіаційне виробниче об’єд­нання стало одним з ініціаторів створення першої в Україні Асоціації венчурного капіталу (Східноукраїнського венчурного фонду). Її метою є впровадження перспективних науково-технічних розробок, залучення й акумулювання капіталу, фінансування пріоритетних ре­гіональних та міжгалузевих програм і високоефективних проектів.

Засновниками асоціації є: науково-виробнича асоціація «Уран», Харківський науково-промисловий союз, інформаційно-комер­ційне підприємство «Інкомцентр», інвестиційна група «НЕТТЛІ», а також підприємства Москви і Донецька. Керує організацією рада, до складу якої входять представники організацій-засновників.

Програма діяльності асоціації передбачає підвищення конкурентоспроможності галузей і регіонів унаслідок кооперації з європейськими фірмами. Фонд співпрацює з Європейською асоціацією венчурного капіталу. Венчурний фонд інвестуватиме в галузі, які мають експортний потенціал. Пріоритетними для довгострокових укладень є високотехнологічні і наукомісткі галузі (авіабудування), а для короткострокових — харчова промисловість.

З 1995 р. в Україні функціонує венчурний фонд «Western NIS Enterprise Fund». Цей фонд, із початковим капіталом 150 млн дол., який наданий урядом США, створений для підтримки розвитку малих та середніх приватних підприємств в Україні, Молдові та Білорусі. За три роки в Україну здійснено 16 інвестицій на загальну суму близько 56 млн дол. (у Молдову — 3 млн) [49]. Фонд фінансує малі та середні підприємства у формі внесків до статутного фонду. Сума внеску становить від 1 до 7,5 млн дол. Перевага надається агробізнесу, харчовій та переробній галузям, виробництву меблів та будівельних матеріалів.

Партнер фонду має бути повністю приватизованим або приватним підприємством з кількістю працівників до 2 тис. осіб і обов’язково мати хороший менеджмент. Якщо цей фонд зацікавиться проектом і вкладатиме свій капітал, то, на відміну від інших, він не претендуватиме на місце в керівництві компанії.

Фонд надає позичальникам кредити в безготівковій формі способом банківського переказу коштів з рахунків фонду через систему кореспондентських рахунків уповноважених комерційних банків України в іноземних банках на відповідний рахунок позичальника в одному з уповноважених комерційних банків України. Розміри процентних ставок за кредитними операціями та порядок їх сплати встановлюються в кредитній угоді залежно від кредитних ризиків, терміну використання кредиту тощо. Тобто венчурні фонди в умовах українського ринку функціонують дещо на інших засадах, ніж це прийнято в усьому цивілізованому світі.

З 1996 р. функціонує «Black Sea Fund», загальний капітал якого становить близько 60 млн дол. США та «Evroventures Ukraine» з капіталом 30 млн дол. США. Значна частина фінансування цих фондів здійснюється за рахунок Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР). Експерти оцінюють загальну суму залученого цими фондами капіталу в межах 200—300 млн дол., але фактично інвестовано не більше 2 дол. на особу. Для порівняння: щорічні надходження до венчурних фондів Західної Європи в останні роки сягали 50—60 дол. на людину. Розмір вкладених венчурними фондами коштів в Україні становить не більше відсотка щорічних надходжень до європейських венчурних фондів, венчурне фінансування отримують лише 1—2 \% приватних підприємств [26].

Українська асоціація інвестиційного бізнесу провела в Ялті спільно з Держкомісією з цінних паперів та фондового ринку науково-практичну конференцію «Інвестиції в Україні: джерела, інституції, інфраструктура». Компанія «Фінансовий аналітик-Сервіс» провела форум «Ринок капіталу України — 2000», у рамках якого відбувалася міжнародна конференція «Фінансові продукти для реального сектору в Україні». На цьому форумі обговорювались питання венчурного інвестування. Українська асоціація інвестиційного бізнесу, компанія «Альфа-Капітал» та Український фонд підтримки підприємництва планують у майбутньому об’єднати зусилля у створенні венчурних фондів для інвестування в малий та середній бізнес. Підписано угоду про співробітництво з метою створення венчурного фонду, досвід функціонування якого передбачається використати для створення нормативної бази венчурних фондів, фондів прямого інвестування, а також основ діяльності управління активами. Організатори проекту мають намір залучити до співробітництва Європейський банк реконструкції та розвитку, а також іноземні фонди прямого інвестування [50].

Віддаючи належне бюджетним джерелам фінансування, залученню зарубіжних коштів для підтримки розвитку науки, слід відзначити, що головним джерелом, звідки вітчизняна наука (малі наукомісткі підприємства) повинні фінансуватися, має стати виробництво і залучення коштів приватних осіб. Тому за сприятливих умов (із зростанням у 2,5—3 рази обсягів замовлень з боку виробництва і створенням фондів венчурного капіталу) вирішиться не тільки проблема оптимізації структури джерел фінансування науки, а й водночас проблема підвищення рівня наукомісткості та конкурентоспроможності вітчизняного виробництва.

Основним джерелом інновацій у промисловості залишаються власні кошти підприємств. Їхня питома вага у 2001 р. становила майже 84 \% в загальному обсязі фінансування (рис. 3.1). У 2000 р. іншим важливим джерелом були іноземні кошти, проте у 2001 р. вони зменшились більш як удвічі. Переважання власних коштів підприємств серед джерел фінансування інновацій зумовлене не тим, що їх достатньо, а тим, що інших джерел недостатньо і їх важко залучити з різних причин (наприклад несприятливий інвестиційний клімат, брак венчурного капіталу тощо).

Кредитна система недостатньо використовується для фінансування інновацій. Кредити здебільшого надаються під високі відсотки та на короткий термін, тоді як інноваційні проекти є довгостроковими і потребують значних коштів. Частка кредитів у загальному обсязі фінансування становить близько 6 \%.

Рис. 3.1. Розподіл загального обсягу фінансування інноваційної діяльності за джерелами

У ситуації недостатності джерел фінансування, за низького рівня платоспроможного попиту на інновації кількість щорічно створених принципово нових технологій знизилася. Так, у 2001 р. науковими організаціями було закінчено 35,7 тис. розробок, що вдвічі менше ніж у 1991 р. Із загальної їхньої кількості 3,9 тис. розробок спрямовано на створення нових видів техніки, з них використано винаходи — 24 \%; 3,2 тис. — нових технологій, з них ресурсозбережних — 44 \%, 1,0 тис. — нових матеріалів, що в 5 разів менше ніж у 1991 р.

Слід зазначити, що продовжується тенденція відпливу спеціалістів з науково-технічної сфери. Так, у 2001 р. кількість фахівців, які виконували НДДКР, порівняно з 1991 р. скоротилася майже на 62 \%, у тому числі спеціалістів вищої кваліфікації — на 32 \%, особливо це стосується кандидатів наук (див. табл. 3.9).

Таблиця 3.9

НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНИ

Крім того, спостерігається зниження творчої активності науковців. За кількістю патентів Україна значно відстає від розвинутих країн світу. Якщо в розрахунку на 100 виконавців НДДКР у 1991 р. припадало 4 патенти, то у 2000 р. — 2.

Науково-технічні ресурси будь-якої держави оцінюються за кількістю національних заявок на винаходи. Так, у Японії в розрахунку на 100 тис. населення подається 285 заявок, а в Україні — менше 10 заявок на рік. У 2001 р. кількість зареєстрованих патентів на винаходи становила 11 670, у тому числі 80 \% — деклараційні патенти, без експертизи, решта — 20-річні патенти, з них 11 \% патентів видано на ім’я іноземних замовників.

Незрозумілою є динаміка надходження заявок на винаходи та їх реєстрації. Так, згідно з даними статистики надійшло у 2001 р. 8613 заявок, а зареєстровано на 2857 більше.

Ресурсні обмеження інноваційної сфери, що пов’язані з загальним спадом виробництва, зниженням його рентабельності, призвели до зменшення науково-виробничих комплексів, сповільнення інноваційної діяльності. Це, у свою чергу, обмежило структурні зміни в промисловості, освоєння нових конкурентних технологій та інноваційної продукції. Аналіз показав, що у 2001 р. інноваційні роботи виконували 1,5 тис. підприємств, або 14,3 \% загальної кількості досліджених.

Не відбулося кардинальних змін в інноваційній діяльності протягом останніх п’яти років. За даними статистичного спостереження в середині 90-х років питома вага інноваційно-активних підприємств становила 23 \% загальної кількості. У 2001 р. кожне четверте підприємство впроваджувало нові технологічні процеси, а кожний третій із цих процесів був маловідходним, ресурсозберігаючим або безвідходним (табл. 3.10).

Таблиця 3.10

КІЛЬКІСТЬ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ, ЩО ВПРОВАДЖУВАЛИ ІННОВАЦІЇ

Варто зазначити, що серед вивчених підприємств тільки 24,1 \% проводили НДДКР, а в 1998 р. їх було близько 32 \%. Ще менша їх кількість намагалась отримати об’єкти промислової власності (ОПВ) — 3,9 \% від загальної кількості. А придбати нові засоби виробництва змогли лише 33 \% інноваційно активних промислових підприємства (табл. 3.11)

Таблиця 3.11

ІННОВАЦІЙНА АКТИВНІСТЬ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ ЗА НАПРЯМАМИ ПРОВЕДЕНИХ ІННОВАЦІЙ

Витрати на технологічні інновації становили майже 2,0 млрд грн у 2001 р. (табл. 3.12). Майже 60 \% загальної суми інноваційних витрат припадають на капітальні вкладення в технічне переоснащення виробництва: придбання машин, обладнання, устаткування тощо. Причому близько 84 \% — це підприємства колективної форми власності. Частка витрат на дослідження та розробки в загальній сумі інноваційних витрат порівняно з попереднім періодом зменшилась майже на 7 \%. Не збільшились кошти підприємств і на придбання прав на ОПВ, на технологічну підготовку виробництва, а лише дещо зросли засоби, вкладені в рекламу.

Таблиця 3.12

РОЗПОДІЛ ЗАГАЛЬНОГО ОБСЯГУ ВИТРАТ ЗА НАПРЯМАМИ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Українська економіка входить у світовий ринок з високою питомою вагою морально і фізично спрацьованих основних засобів, які підлягають заміні в умовах жорсткої міжнародної конкуренції. Виробничі потужності, які придатні до виготовлення продукції, становлять 50 \% і їхня частка продовжує знижуватися. Крім того, уведення нових засобів праці становило близько 5 \% вартості виробничих фондів. За таких темпів оновлення неможливо конкурувати на світових товарних ринках. Вартість нематеріальних активів, які характеризують наукомісткість продукції, у вітчизняній економіці дорівнює лише 1 \% вартості основних фондів.

Технічний рівень виробництва та конкурентоспроможність вітчизняних товарів залежать від розвитку внутрішнього ринку, об’єктів промислової власності, стану реєстрації договорів про передання прав на об’єкти промислової власності та ліцензійних договорів на їх використання. Так, у 2001 р. надійшло 1119 заявок про реєстрацію договорів, а зареєстровано 492 такі договори, з них 62 \% — на знаки для товарів та послуг, 30 \% — на винаходи та 8 \% — на корисні моделі. Патенти мають бути ефективно використані у виробництві, а фактично ці інтелектуальні активи реалізуються в межах 2 \%. Крім того, аналіз кількості придбаних та переданих технічних досягнень за формами придбання та передання показує різке зменшення придбання нових технологій за межами України з 1465 у 2000 р. до 314 у 2001 р. (табл. 3.13).

Таблиця 3.13

КІЛЬКІСТЬ ПРИДБАНИХ ТА ПЕРЕДАНИХ НОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ (ТЕХНІЧНИХ ДОСЯГНЕНЬ) В УКРАЇНІ ТА ЗА ЇЇ МЕЖАМИ ЗА ФОРМАМИ ПРИДБАННЯ ТА ПЕРЕДАННЯ У 2000—2001 рр.

Узагальнюючим показником результатів інноваційної діяльності є обсяг відвантаженої інноваційної продукції в загальному обсязі промислової продукції. У 2001 р. цей показник становив 6,8 \%, що нижче ніж у попередньому періоді на 2,6 \%. А за формою власності цей показник такий: 8,3 \% — колективна, близько 4 \% — інші форми власності. Отже, можна зробити висновок, що масштаби інноваційної пропозиції не відповідають платоспроможному інвестиційному попиту. Якщо в 1990 р. за кількість впроваджених у виробництво винаходів економіка України була «відкинута» на 13 років назад, а на початку 1995 р. — ще на 17 років, то нинішні оцінки можуть вже становити 40—50 років [105].

Зростання конкурентоспроможності відбувається, перш за все, у галузях, які створюють більшу додану вартість. Проте тільки за останні роки питома вага машинобудування зменшилася з 31 \% до 17 \%. Розглянемо, які зміни відбулися в інноваційній діяльності в машинобудівельному комплексі.

Останнім часом дещо активізувалась робота зі створення та освоєння виробництва нових видів техніки. Так, загальна кількість створених зразків нових типів машин, устаткування, апаратів, приладів та засобів автоматизації зросла на 8 \% порівняно з 2000 р., але якщо порівняти цей показник з 1995 р., то спостерігаємо значне зниження — на 27 \%. Відбулись зміни в кожній з окремих груп машин та приладів: електронна техніка, засоби обчислювальної техніки, сільськогосподарські машини — кількість нововведень знизилась удвічі, медична техніка — утричі, верстати металорізальні — у п’ять разів. Спостерігається зростання лише в галузі металургійного устаткування: гірничошахтного — на 50 \% та приладів електровимірювальних — на 70 \%. Якщо розглянути цей показник у розрізі регіонів України, то лише в Автономній Республіці Крим та Івано-Франківській області спостерігається зростання, у інших областях — спад. Зниження кількості нововведень є відповідною реакцією сфери науки на ті негативні процеси, що відбуваються в інноваційній діяльності. Це підтверджує і показник використання винаходів у нових виробах. Так, якщо в 1995 р. кількість зразків, в яких використані винаходи, становила 30 одиниць, то у 2001 р. — 29, а за приладами відповідно 9 і 3 одиниці. Знизилась і кількість використаних винаходів за цей період — з 49 до 44 у машинах і устаткуванні та з 15 до 5 — у приладах.

Тривалість створення нових видів виробів характеризує ефективність інноваційного процесу. Так, тривалість створення нової техніки за останні п’ять років мала тенденцію до збільшення виробів, які створені протягом одного року. Зокрема, питома вага зразків машин і устаткування зросла на 27 \%, приладів, засобів автоматизації — на 26 \%. Відповідно знизилась питома вага нової техніки, що була створена протягом трьох-чотирьох років. Середня тривалість створення зразків становила 1,6 року проти 2,0 у 1995 р. Значно коротше середній термін створення зразків устаткування для гірничошахтної, електротехнічної, нафтопереробної, целюлозно-паперової, харчової галузей промисловості, приладів та апаратури оптичної, фізичної.

Таблиця 3.14

ТЕХНІЧНИЙ РІВЕНЬ СТВОРЕНИХ ЗРАЗКІВ НОВИХ ТИПІВ МАШИН УСТАТКУВАННЯ, АПАРАТІВ, ПРИЛАДІВ ТА ЗАСОБІВ АВТОМАТИЗАЦІЇ

Щоб оцінити показник тривалості створення зразків нової техніки з погляду ефективності, варто розглянути технічний рівень нових зразків. Держкомстат України цей показник чомусь не наводить для аналізу у 2001 р., але для достовірності моніторингу інноваційної діяльності його необхідно враховувати. Тому розглянемо динаміку за попередній період (табл. 3.14). Якщо в 1989 р. частка нових зразків, технічний рівень яких вищий кращих вітчизняних та закордонних аналогів, становила 4 \%, то у 2000 р. — менше 1 \%. Відбулося істотне зниження питомої ваги зразків, технічний рівень яких відповідає рівню кращих вітчизняних та закордонних аналогів, з 88 \% у 1989 р. до 70,1 \% у 2000 р. Такий технічний рівень не може задовольняти вітчизняних товаровиробників, які повинні вести конкурентну боротьбу на міжнародних ринках.

Важливо проаналізувати, наскільки швидко проходить комерціалізація інновацій, тобто який ступінь сприйнятливості виробництва до нововведень (табл. 3.15). Хоч останнім часом спостерігається зростання кількості нових зразків, проте кількість рішень про використання їх у виробництві знижується з 91 \% у 1995 р. до 84 \% у 2001 р.

Таблиця 3.15

ТРИВАЛІСТЬ ОСВОЄННЯ ПРОМИСЛОВИХ ЗРАЗКІВ НОВИХ ТИПІВ МАШИН, УСТАТКУВАННЯ, АПАРАТІВ, ПРИЛАДІВ ТА ЗАСОБІВ АВТОМАТИЗАЦІЇ

Закінчення табл. 3.15

Середня тривалість ухвалення рішення про освоєння у виробництві нових типів машин, устаткування — 0,9 року. Спостерігається тенденція виробництва зразків у рік їх створення — з 51 \% в 1995 р. до 67 \% у 2001 р. та зменшення виробництва на 2-й рік — відповідно з 37 \% до 28 \%. Ураховуючи термін створення зразків 1,6 року та тривалості їх освоєння 0,9 року, на підприємствах скоротився строк упровадження інновацій до 2,5 років, але їх конкурентоспроможність не надто висока. Це можна проаналізувати з допомогою показників випуску продукції машинобудування, що освоєна виробництвом уперше, а також принципово нових її видів. Так, якщо в 1995 р. було освоєно 641 найменування продукції машинобудування, то у 2001 р. — майже на 20 \% менше. Крім того, якщо принципово нової продукції налічувалось 442 найменування, то у 2001 р. — на 16 \% менше (рис. 3.2).

Водночас спостерігається позитивна тенденція до збільшення частки освоєних видів принципово нової продукції серед нових видів — у 2001 р. вона становила 78 \%. Проте питома вага виготовленої вперше в Україні продукції машинобудування в загальному її обсязі залишається незначною — лише близько 4 \%, а принципово нової відповідно 3,4 \%.

Рис. 3.2. Освоєння вперше в Україні нових видів продукції машинобудування

Оновлення продукції є показником науково-технічної активності, який відбиває об’єктивний процес заміни фізично і морально спрацьованих її зразків на нові, конкурентоспроможні. Цей показник характеризує негативну тенденцію щодо оновлення продукції машинобудівного комплексу України, оскільки в 1989 р. він дорівнював 14 \%, тобто був вищий на 10 \%. Найбільші обсяги цієї продукції припадають на електротехнічне устаткування (13 \% загального обсягу виготовленої вперше в Україні продукції); нафтопромислове та нафтогазопереробне (12 \%); енергетичне устаткування (11 \%) та рухомий склад залізниць (10 \%).

Важливим показником, що доповнює аналіз інноваційного циклу, є зняття з виробництва застарілої продукції. Так, у 2001 р. припинено виробництво 33 найменувань такої продукції, причому 70 \% продукції виготовлялось протягом 11 років і більше. Проте ще в 1989 р. цей показник становив 792 види продукції, тобто порівняно з цим періодом знизився на 96 \%. Така динаміка спостерігається протягом усіх останніх років і характеризує ступінь старіння продукції, яка неконкурентоспроможна на світових ринках.

Якщо в 1995 р. середній вік знятої з виробництва продукції становив 8 років, то у 2001 р. він дорівнював 13 років. А це означає, що за останні шість років продукція постарішала на 5 \%.

Рівень сприйняття та вдосконалення технологій є одним з найважливіших чинників підвищення конкурентоспроможності як національної економіки, так і окремого підприємства. Недостатня результативність інноваційної діяльності характеризується показником експорту наукомісткої продукції. Питома вага наукомістких, високотехнологічних товарів у міжнародній торгівлі характеризує ступінь інтеграції країни у світовий простір. Український експорт становить лише 0,2 \% світового, а продукція з високим ступенем вартості в 10 разів нижча. Низька питома вага наукомісткої продукції та висока — сировинної, свідчить про те, що національна економіка неконкурентоспроможна. А нові індустріальні країни за останні роки втричі збільшили експорт високотехнологічної продукції і відповідно посідають перші місця в рейтингах міжнародної конкурентоспроможності. Завдяки новим і вдосконаленим технологіям у розвинутих країнах забезпечується від 70 до 85 \% приросту ВВП. Обсяг світового ринку наукомісткої продукції оцінюється у 2 трлн 300 млрд дол. США, причому 39 \% цього обсягу припадає на США, 30 \% — на Японію і 16 \% — на Німеччину. США щорічно отримують від експорту наукомісткої продукції близько 700 млрд дол., Німеччина — 530, Японія — 400 [131]. Тому перехід до експорту складніших товарів підтримує зростання продуктивності, навіть якщо його обсяг зростає по- вільно.

В Україні 73 \% промислових підприємств, що виготовляли у 2001 р. нову продукцію машинобудування, реалізували її на внутрішньому ринку. Обсяг експортованої продукції становив 1,9 млрд дол. США, або близько 58 \% загального обсягу нової продукції машинобудування, освоєної вперше в Україні (табл. 3.16). Однак експорт нових видів продукції в загальному обсязі експорту незначний, близько 10 \%, хоч і зріс порівняно з попереднім періодом.

Таблиця 3.16

ПОСТАВКА ТА ЕКСПОРТ НОВИХ ВИДІВ ПРОДУКЦІЇ МАШИНОБУДУВАННЯ В 1999—2001 рр.

Серед поставок на експорт переважає електротехнічне, енергетичне та нафтогазопереробне устаткування.

Основними споживачами та розробниками інновацій, крім промислових підприємств, є венчурні фірми.

Венчурне підприємство в Україні ще не набуло того вигляду, у якому воно діє в більшості країн з ринковою економікою. В умовах економічної нестабільності й браку державного впливу на господарські процеси венчурні підприємства, що виникають, нерідко змінюють свій основний профіль, орієнтуючись переважно на посередницько-збутову діяльність. Але, як показує аналіз, приватні малі підприємства, що належать до галузі науки та наукового обслуговування, продовжують функціонувати, а в деяких регіонах України за останні роки їхня кількість навіть зросла. На їхній основі можуть формуватись підприємницькі структури венчурного капіталу, хоч вони на сьогодні ще дуже слабкі.

Економічний результат діяльності, спрямованої на створення принципово нових видів продукції і послуг, в умовах економічних негараздів також досить невизначений і проблематичний. Але в разі успіху цей результат може виявитися у високих прибутках та вигідних замовленнях на створення новинок. Отже, саме такі сфери діяльності в нашій економіці, які мають підвищений ризиковий характер і особливо вигідні у випадку успіху, можна трактувати як венчурні. Хоч в нинішніх умовах економічної кризи будь-яка діяльність є ризикованою. Венчурні підприємства за сприятливих умов найімовірніше виникнуть на базі малих підприємств (МП) приватної форми власності.

Приватні МП є найгнучкішими структурами, які без значних утрат адаптуються до зміни економічної ситуації в країні, використовуючи найсприятливіші умови функціонування. Цим пояснюються процеси їх трансформації з однієї форми в іншу. Але здебільшого ця тенденція стосується тільки приватних і колективних малих підприємств та кооперативів. Закордонний досвід показує, що венчурні форми господарювання ефективно функціонують і розвиваються переважно на засадах приватної і колективної форм власності.

Слід зазначити, що розвиток венчурних підприємницьких структур не тільки вплине на конкурентоспроможність наших товаровиробників, а й забезпечить стабілізуючі функції в цілому, що насамперед знизить безробіття в країні.

Можна констатувати, що в умовах наростання економічної кризи, безробіття, занепаду вітчизняної науки значна кількість організацій припиняє НДДКР і перетворюється на звичайні торговельні організації. За оцінками фахівців, лише чверть із діючих малих підприємств продовжує частково виконувати НДДКР. Нові комерційні організації наукового характеру функціонують в економічному середовищі, яке погано орієнтоване на стимулювання інноваційної діяльності. За відсутності таких стимулів вони, природно, не можуть ефективно розвиватися і позитивно впливати на стан вітчизняної науки в цілому.

Варто зауважити, що з 2000 р. неможливо відстежувати діяльність МП у галузі науки та наукового обслуговування, оскільки змінені критерії визначення малого бізнесу згідно з Указом Президента України від 12 травня 1998. Але обов’язково необхідно аналізувати зміни, що проходять у таких структурах, оскільки МП швидко реагують на інноваційний клімат у країні. Тому, спираючись на останні статистичні дані, можна тільки стверджувати, що, порівняно з іншими сферами малого бізнесу, МП у сфері науки та наукового обслуговування мали високу рентабельність. Проте, незважаючи на зростання цих підприємств, їхня питома вага становить близько 2,4 \% від загальної кількості малих структур. Серед основних причин цього — недостатня дія механізму державного регулювання. Слід зазначити, що державна підтримка науково-інноваційної діяльності, зокрема венчурного підприємництва, ще не перетворилась на систему ефективних заходів.

Світовий досвід показує, що основним чинником, що стримує науково-технічну діяльність венчурних фірм, є недостатність фінансових коштів, яка компенсується з бюджету держави. Отже, механізм державного регулювання як на місцевому рівні, так і в масштабах країни має забезпечити комплексний і збалансований підхід до вирішення проблем інноваційної діяльності венчурного бізнесу.

Ефективна діяльність венчурних підприємств неможлива без наявності сучасної досконалої науково-технічної інфраструктури. Згідно з Законом України «Про основи державної політики у сфері науки та науково-технічної діяльності» завдання організації та координації заходів щодо створення такої інфраструктури покладено на уряд. Основними елементами інноваційної інфраструктури мають стати спеціалізовані самостійні організації та установи, першочерговими видами діяльності яких є: консалтинг, інжиніринг, посередницькі та інформаційні послуги, послуги технопарків, аудиторські послуги, венчурне фінансування, патентні послуги, управління і координація тощо.

Деякі з таких організацій уже існують, але більшість з них перебуває тільки на стадії зародження. Так, у 1994 р. почала практично реалізовуватись ідея створення в Україні наукових, технологічних та інноваційних парків. Згідно з Указом Президента України розпочато проведення економічно-технологічного експерименту на базі агротехнопарку «Броди» на Львівщині. Ця форма організації науки, яка дає змогу включити наукові дослідження до єдиного технологічно-фінансового і підприємницького комплексу, має найбільші перспективи серед інших ринкових форм організації і проведення НДДКР.

У січні 1996 р. Президентом України було підписано розпорядження про створення технопарків та інноваційних структур інших типів з метою інтенсифікації процесу розроблення та впровадження у виробництво новітніх технологій, підготовки ви­сококваліфікованих кадрів. Кабінету Міністрів доручено розробити Положення про порядок створення і функціонування технопарків та бізнес-інкубаторів. Державним адміністраціям запропоновано всебічно сприяти створенню й становленню перспектив­них форм організації науки і виробництва.

Важливе значення для інноваційного прориву в Україні стало ухвалення Верховною Радою України Закону «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків «Напівпровідникові технології та матеріали, оптоелектроніка і сенсорна техніка», «Інститут електрозварювання імені Є. О. Патона», «Інститут монокристалів» від 16 липня 1999 р. та відповідні зміни у 2001 р. Цим законом передбачаються митні та податкові пільги для технологічних парків під час реалізації інвестиційних та інноваційних проектів у пріоритетних напрямах науково-технічної діяльності. Нині функціонують 8 технопарків, серед яких такі: «Вуглемаш», «Інститут технічної теплофізики», «Інтелектуальні інформаційні технології», «Укрінфотех», «Перспектива».

Відповідно до закону технопарки звільняються на 5 років від сплати податку на додану вартість під час операцій із продажу товарів, пов’язаних з реалізацією інвестиційних та інноваційних проектів, а також податку на прибуток. Від сплати мита і ПДВ звільняються також ввіз сировини, матеріалів, устаткування та інших товарів, які потрібні для виконання проектів. Проте необхідного доступу до фінансових ресурсів немає, що негативно впливає на їхню діяльність.

На території технопарку монокристалів діє науково-техноло­гічний, алмазний концерн «Алкон», який об’єднав науково-тех­нічні, виробничі, фінансові можливості 16 організацій. Основною установою цього концерну є інститут надтвердих матеріалів ім. В. Бакуля НАН України, який очолює генеральний директор, академік НАН України М. Новиков. За останні два роки алмазним концерном «Алкон» за рахунок внутрішніх фінансових ресурсів, оптимальної організації циклу «наука—виробництво», використання багатьох наукових досягнень інституту, збільшено експорт мікропорошків кубічного нітриду бору в 5 разів, освоєно випуск нового покоління алмазних і твердосплавних інструментів.

У Львівській області створена й успішно функціонує асоціація «Львів-Технополіс», яка об’єднує більше 10 малих інноваційних підприємств.

У Харківській обласній держадміністрації розроблена регіональна програма інноваційного розвитку виробничої і соціально-економічної сфери регіону «Технокрай». Вона передбачає комплексний підхід до технологічного переоснащення виробництва, створення сучасної комунікаційної інфраструктури тощо. Крім того, відпрацьовується модель перетворення міста на територію інноваційного прориву. Створена робоча група з керівників області та міста, виробничих, наукових і навчальних установ, представників національного технопарку [90]. У Харкові триває процес розроблення в рамках технопарку і спеціального режиму інвестиційної діяльності (СРІД), концепції інноваційного порту, що започатковує основи загальнонаціональної інноваційної мережі. Інноваційний порт — це сучасна структурно-територіальна складова української економіки, головним завданням якої є адаптація зовнішніх технологій та розроблення і трансферт внутрішніх технологій. Поєднання його з технопарками, техноінкубаторами, провідними національними виробництвами, інновацій­ними й інвестиційними банками та науково-технічними дослід­ними центрами створює умови для формування ефективної української загальнонаціональної інноваційної структури. І це лише перший етап.

Надалі будуть сформовані іннотери (інноваційні території) та економічні інноваційні групи як базові елементи адаптації та впровадження новітніх високотехнологічних потоків і структур, орієнтованих на залучення приватних інвестицій. Інноваційні порти стануть своєрідними технологічними коридорами, якими українська економіка приєднається до глобальної світової економіки [91].

І ось результат: протягом 2000 р. в харківську компанію «Телесенскл Україна» інвестовано понад 10 млн дол. Її програмові продукти постачаються майже 40 провідним телекомунікаційним компаніям світу (Німеччині, Великобританії, Франції).

Перші бізнес-інкубатори в Україні створені кілька років тому за фінансової підтримки політехнічного інституту м. Трой (США), зокрема при Львівському університеті «Львівська політехніка» та Київському політехнічному університеті. Однак функціонування бізнес-інкубаторів, як і інших інноваційних структур у нашій державі, було законодавчо не врегульовано, а тому більшість із них розпалася, хоч і допомогла створити малі інноваційні структури.

Верховна Рада України ухвалила 19 жовтня 2000 р. Закон «Про державну підтримку малого підприємництва». У ньому стверджується, що підтримка малого підприємництва є одним з найважливіших завдань державної політики, а державні і регіональні програми спрямовані на створення інфраструктури — бізнес-інкубаторів, бізнес-центрів, консультаційних та інформаційних систем.

Розпочав роботу бізнес-центр Святошинського району м. Києва. Його головним завданням є надання допомоги підприємцям на початковому етапі діяльності, ведення бізнесу, управлінського досвіду, комерційної інформації, доступу до фінансування. Цей центр надає допомогу в процесі реєстрації підприємств, отриманні ліцензій, патентів, а також здійснює юридичне обслуговування. Крім того, діяльність бізнес-центру полягає в налагодженні співпраці підприємств із владою під час здійснення того чи іншого проекту, обґрунтовує необхідність ухвалення позитивних рішень з певних питань, надання послуг з ведення бухгалтерського обліку. Підприємці, які уклали договір з таким бізнес-центром, можуть користуватися за погодженим графіком офісною технікою, здобувати додаткові сервісні можливості (використовувати приміщення бізнес-центру для проведення перевірок державними органами, зборів учасників тощо). Завдяки його діяльності в Святошинському районі столиці було створене сприятливе середовище для розвитку малого бізнесу, а кількість підприємств, що були зареєстровані у 2000 р., зросла на 34 \% порівняно з попереднім.

За ініціативою міської держадміністрації для розвитку інноваційної діяльності в столиці створено Київський інноваційний бізнес-інкубатор, до складу якого входять: бізнес-інкубатор як орган управління; координаційні органи для забезпечення співробітництва з місцевими органами влади, центрами, які забезпечують обслуговування інкубованих фірм і безпосередньо інкубовані фірми. Установи НАН України є співзасновниками Київського інноваційного бізнес-інкубатору і багатьох інших інноваційних структур.

З метою досягнень високих комерційних результатів на основі використання науково-технічних розробок і винаходів в Україні створюються інноваційні центри. У 1998 р. була зареєстрована перша інноваційна структура — Трускавецький валеологічний інноваційний центр, який розробляє, реалізує і впроваджує нові наукомісткі технології рекреації, екологічні дослідження тощо. Акціонерне товариство «Видавництво «Бліц-інформ» заснувало інноваційний центр — Інноваційний технологічний науково-виробничий центр. На базі Харківського фізико-технологічного інституту створено перший в Україні Національний науковий центр. На стадії експерименту перебуває проект створення Кримського регіонального інноваційного центру.

Формування інфраструктури підтримки малого бізнесу продовжується і за рахунок коштів міжнародних фінансових організацій. Бізнес-центри створюються за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку, програм «TACIS» та фондів «Відродження», «Євразія». Розпочато програму з розвитку бізнес-інку­баторів в Україні, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (VSAID).

Доцільним є створення регіональних інноваційних бізнес-інкубаторів у кожному з регіонів України з інформаційними, маркетинговими та посередницькими функціями для використання інновацій. Зокрема, у Харківській області вже створено центр сприяння інноваційній діяльності, який виконує функції бізнес-інкубатора.

Отже, можна зробити такі узагальнення і визначити перспективні тенденції розвитку інноваційної діяльності та венчурного підприємництва в Україні:

Інноваційна діяльність в Україні характеризується низькою інноваційною активністю суб’єктів господарювання:

Здійснювали інноваційну діяльність близько 14,3 \% дослід­жених підприємств.

Науково-дослідні роботи виконували лише 24,1 \% з загальної кількості підприємств.

60 \% загальної суми інноваційних витрат припадає на придбання машин та обладнання, але їх змогли здійснити лише 33 \% досліджених підприємств.

Висока питома вага зносу основних засобів на підприємствах.

Надзвичайно низька питома вага нематеріальних активів (близько 1 \% вартості основних фондів), що свідчить про низьку наукомісткість вітчизняних товарів.

Нерозвинений внутрішній ринок ОІВ.

Надзвичайно низький обсяг відвантаженої інноваційної продукції в загальному обсязі промислової продукції.

За останні десять років значно зменшилась кількість створених та освоєних нових видів техніки.

Зменшився термін створення нової техніки, проте статистикою не відстежується її технічний рівень.

Знизився ступінь сприйнятливості виробництва до нововведень.

Скоротився термін упровадження інновацій у виробництво, але не зросла їхня якість та конкурентоспроможність.

Частка виготовленої вперше в Україні продукції становить близько 4 \%, а принципово нової — 3,4 \%, що надзвичайно мало.

Показник оновлення продукції машинобудівного комплексу України знизився протягом останніх 10 років на 10 процентних пунктів.

Негативна динаміка показника зняття з виробництва застарілої продукції, крім того, середній вік знятої з виробництва продукції становив у 2001 р. 13 років.

Недостатня результативність інноваційної діяльності характеризується показником національного експорту, який становив менше 0,2 \% світового, а наукомісткої продукції — ще в десятки разів нижче.

За останні роки експорт нових видів продукції машинобудування, і в тому числі принципово нової продукції, зріс та досяг 1,6 млрд дол. США.

Малі інноваційні підприємства характеризуються високою рентабельністю своєї діяльності, однак із 2000 р. в статистичній звітності їх не виокремлюють.

Створено інфраструктуру інноваційної діяльності, хоч без урахування багатьох пільг та стимулів.

Варто підкреслити, що така ситуація, насамперед, пов’яза- на з:

недостатнім фінансовим забезпеченням науково-технічної сфери;

відсутністю стимулів до інновацій у приватного бізнесу;

недоступністю дешевих довгострокових і середньострокових кредитів;

згортанням внутрішнього ринку внаслідок низької платоспроможності суб’єктів господарювання та фізичних осіб;

негативним станом основних факторів виробництва та інфраструктури ХХ ст.;

відсутністю ринку венчурного капіталу та конкуренції в інноваційному підприємництві.

Основні чинники, які обмежують розвиток венчурного бізнесу в нашій країні:

економічна нестабільність у країні, дефіцит фінансових коштів, загроза інфляції;

відсутність чіткої політики сприяння розвитку венчурного бізнесу з боку держави, брак заінтересованості більшості господарських суб’єктів у реалізації принципово нових розробок.

Добре скоординованої та всеохоплюючої системи управління інноваційними процесами в Україні поки що не існує. Таку систему необхідно створювати, використовуючи окремі наявні й запроваджуючи нові елементи, а особливо сприяти розвитку венчурного підприємництва.

Проте, незважаючи на кризові явища, у країні ще не втрачені можливості інноваційного розвитку. Удалося зберегти розгалужену мережу наукових організацій та потужний науковий потенціал. Це, зокрема, наявність визнаних у світі власних наукових шкіл та унікальних технологій з розробки нових матеріалів, фізики низьких температур, ядерної фізики, потенціал літакобудування, ракетно-космічної галузі тощо.

Україна може бути залучена в процес циклічного інноваційного руху та має можливості до швидкого економічного зростання на основі технологічного й технічного прориву.

Перед нею стоїть стратегічне завдання — пройти етап інтелектуального виробництва і створити основи постіндустріального суспільства за якомога коротший термін, щоб до 2011 р. ввійти на умовах рівноправного партнера у світову спільноту.

Нині в Україні сприятливий момент для розроблення та втілення нової радикальної інноваційної стратегії — входження до глобальної гуманітарної економіки, що передбачає такі важливі заходи:

Створити державну інноваційну систему, яка забезпечить ефективну взаємодію державних органів управління всіх рівнів, організацій науково-технічної сфери, підприємництва та великого бізнесу з метою використання досягнень науки і технологій.

Організація національної інноваційної системи (НІС), до складу якої входитимуть технополіси, технопарки, інкубатори бізнесу, бізнес-центри та адекватне інституційне забезпечення для концепції зростання конкурентоспроможності національної економіки на інноваційній основі. У межах НІС мають постійно та беззупинно зароджуватись і реалізуватись кластери нововведень.

Інноваційна діяльність є традиційно важливою сферою активної державної політики, адже безпосереднє використання наукових ідей у господарській діяльності є дуже проблематичним, а фінансування досліджень суб’єктами господарювання надзвичайно ризиковане. Тому держава змушена брати на себе функцію стимулювання інноваційного процесу та розглядати НТП у вигляді неперервного ланцюжка: наукові ідеї — інноваційне підприємництво — комерціалізація нововведень. Стратегічний напрям державної політики — створення такого середовища, у яко­му національні фірми зможуть підвищувати свої конкурентні переваги. Вирішальне значення має розвиток інформаційних технологій і поширення Інтернету. Підприємства розвинутих країн світу використовують нові конкурентні переваги, які пов’язані з інтернет-технологіями, що дають змогу захопити вигідні сегменти інтернет-простору.

Гармонізувати законодавчі, нормативні й економічні умови згідно з нормами та правилами СОТ для активізації інноваційної діяльності, комерціалізації результатів НДДКР, розвитку ринку інновацій, залучення приватних джерел фінансування.

Упровадження міжнародних стандартів якості, сертифікації продукції і захисту довкілля.

Оскільки ефективність використання інноваційних ідей залишається на низькому рівні, то як можливий спосіб підвищення ефективності виведення інноваційних ідей на ринок можна розглядати створення на регіональному чи галузевому рівні єдиної системи управління процесом комерціалізації результатів інтелектуальної діяльності, що інтегрована із сучасними засобами телекомунікацій. Це передбачає:

розроблення концепції системної інтеграції інноваційних ресурсів усіх видів;

визначення послідовності етапів реалізації концепції;

створення загальної схеми управління інноваційним процесом, що використовує можливості Інтернету.

Трансферт технологій для забезпечення конкурентоспроможності набуває важливого значення, хоч є новим явищем для української економіки. Тому необхідно розвивати відповідні ринкові структури, які активізують цю діяльність, формувати цивілізований ринок інтелектуальної власності, провадити навчання фірм з питань трансферту технологій, створення інформаційної бази даних інновацій, яка дасть змогу забезпечити пошук необхідних технологій та їх просування.

Збільшення фінансування на розвиток науки й освіти до 3 \% ВВП.

Створення сприятливого інвестиційного клімату в державі, залучення прямих іноземних інвестицій.

Становлення і розвиток венчурного капіталу як основного джерела фінансування інновацій тощо.

Основою прогресивних перетворень в Україні, важливою складовою економічних реформ, що в ній проводяться, має стати державна науково-технічна політика, насамперед запровадження дієвого механізму законодавчої та організаційно-економічної підтримки інноваційної діяльності взагалі, а також малого бізнесу, зокрема венчурного.

У зв’язку з переходом України на нові економічні відносини виникають різні організаційно-правові форми підприємницької діяльності, серед яких найважливіше місце в інноваційній сфері посідає венчурний бізнес. Протягом 90-х років в Україні було ухвалено низку важливих законодавчих актів з питань інноваційної діяльності: Закони України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності», «Про охорону прав на промислові зразки», «Про інноваційну діяльність», «Про інститути спільного інвестування», розпорядження Президента України «Питання створення технопарків та інноваційних структур малого бізнесу». Але державна підтримка інноваційної сфери поки що вагомого результату не дала.

З виникненням венчурного бізнесу створюються і нові су­б’єкти підприємницької діяльності, новий вид юридичних осіб — венчурні підприємства і фонди венчурного капіталу. Проте законодавчих документів, які регулюють цю діяльність, ще недостатньо. Щодо чинного законодавства у сфері розвитку венчурного бізнесу в Україні, то воно також має певні недоліки:

чітко не визначено юридичний статус суб’єктів венчурного підприємництва;

законодавчі акти недостатньо пов’язані між собою, а багато правових положень, що регулюють підприємницьку діяльність, не відповідають реальній економічній ситуації в країні;

немає законодавства, що регулює відносини, пов’язані з використанням наукових відкриттів, адже патентне й авторське право не забезпечують охорони прав учених на фундаментальні результати наукових досліджень, що отримані ними вперше;

патентне законодавство також потребує вдосконалення, оскільки в ньому немає чіткої визначеності у висвітленні деяких правових питань, що стосуються венчурного бізнесу;

необхідні зміни в законах про господарські товариства, про інвестиційну діяльність, антимонопольне законодавство, про оподаткування прибутку тощо.

Виходячи з вищесказаного, в Україні доцільно було б ужити в цій сфері такі додаткові заходи:

розробити закон про малі венчурні фірми та фонди венчурного капіталу, у якому визначити їхній юридичний статус, а також надати їм систему певних державних гарантій, стимулів тощо;

у законі про оподаткування доходів підприємств і організацій слід було б передбачити надання пільг щодо оподаткування венчурним фірмам та фондам;

у законі про господарські товариства необхідно передбачити порядок розповсюдження акцій відкритих акціонерних товариств з правом на реєстрацію публічного випуску акцій інвесторів венчурного капіталу. Відсутність такого права робить механізм виходу з венчурного фінансування недієвим;

внести доповнення до законодавства у сфері інтелектуальної власності, яким би регулювались відносини, пов’язані з використанням наукового відкриття, охороною ноу-хау і передбачалась кримінальна відповідальність за розголошення комерційних таємниць. В умовах ринку результати наукової праці є особливим видом товару, який може бути реалізований. Саме в працівників венчурних фірм, де висока питома вага науково-інженерних кадрів, а виробництва наукомісткі, найчастіше і виникають проблеми з захистом інтелектуальної власності;

існує необхідність змінити патентне законодавство відповідно до вимог сучасних економічних відносин між новими підприєм­ницькими структурами. Для вирішення суперечностей, що виникають з розширенням виключних прав, доцільно створити спеціалі­зований патентний суд. Необхідно чітко зафіксувати, що патент на винахід може являти собою спільну власність кількох юридичних чи фізичних осіб і в різних комбінаціях. Не можна залишити поза увагою також і питання про власність на промислові зразки, корисні моделі, створені на венчурних фірмах під час виконання робіт, що фінансуються фондом венчурного капіталу. Установити належну компенсацію авторам за використання державою їхніх винаходів та промислових зразків за виняткових обставин. При цьому слід здійснювати жорсткий контроль за використанням патентів;

в антимонопольне законодавство доцільно внести доповнення про те, що чинне законодавство не поширюється на сферу венчурного підприємництва.

Наведений вище багатий іноземний досвід, на жаль, не можна повністю використати у вітчизняній практиці, насамперед через відсутність в Україні такого важливого джерела підтримки підприємницьких структур науки, як венчурний капітал. Тому поки що вся надія покладається на пряму державну підтримку.

До визначення форм державної фінансової підтримки розвитку венчурних структур необхідно підходити з урахуванням специфіки наукової діяльності, її характеру і спроможності до самофінансування. У світі фундаментальна наукова діяльність, у тому числі й підприємницька, існує здебільшого за рахунок бюджету або приватних фондів фінансування. А в Україні фундаментальні наукові дослідження зосереджені й фінансуються тільки в державному секторі економіки. Завдання, яке стоїть на даному етапі, — створити такі умови, які сприяли б залученню приватних та іноземних інвестицій для фінансування і розвитку фундаментальних досліджень у приватному секторі.

Фінансування прикладної науки з боку держави має здійснюватися способом укладення контрактів з венчурними фірмами на виконання певного обсягу робіт в обумовлені терміни, що гарантує останнім збут продукції.

Необхідна державна підтримка вчених і винахідників, які володіють нетрадиційним мисленням, мають оригінальні ідеї та конкретні винаходи, а результати їхніх досліджень — велику наукову цінність. Ці особистості — багатство нації. Для збереження інноваційного генофонду і використання його потенціалу з метою реалізації оригінальних інновацій у венчурному підприємництві держава має взяти на себе турботу про таких учених, створюючи державні наукові центри в основних галузях науки, приватні науково-інженерні школи, надаючи гранти та право відкритих рахунків у спеціальному фонді, створеному державою.

Державна підтримка має надаватись авторам комплексних технологічних проектів, на основі яких можуть створюватися авторські фірми, що доводять проект до завершення. Підтримка необхідна у вигляді проведення експертизи, фінансової допомоги ВНЗ, де автор може створити фірму зі студентів і співробітників під свій проект. Їм необхідно надати право пільгового викупу чи оренди фірмою приміщень, обладнання. Статус «авторської» фірми має підтверджуватись виданим автору сертифікатом і спеціальною розрахунковою книжкою. Це сприятиме залученню підприємців у сферу наукового обслуговування і створить конку­рентне середовище під час отримання замовлень авторських чи венчурних фірм.

Державна політика має спрямовуватись так, щоб фінансувати створення технопарків та «іменних» технопарків, де на чолі стоять люди, здатні генерувати інноваційні ідеї. Таким науковцям необхідно видавати сертифікати і спеціальні книжки, призначені для розрахунків з фірмами, що їх обслуговують. Фірмам з обслуговування буде вигідно об’єднуватись навколо технопарку, маючи численні податкові пільги. У межах такого технопарку функціонуватимуть і підприємницькі структури венчурного капіталу.

Важливі функції в забезпеченні венчурного підприємництва покликана виконувати державна система кредитування. Українська державна кредитно-інвестиційна компанія не може профінансувати, і не стільки кількісно, як якісно. Успіх індустрії венчурного капіталу здебільшого пов’язаний з високим ступенем спеціалізації інвесторів. Необхідно створити державні фонди, які б здійснювали певний вид фінансування на різних стадіях життєвого циклу інновацій. Особливо важливо забезпечити підтримку венчурних фірм під час формування достартового і стартового капіталу. Адже й у високорозвинутих країнах світу приватний капітал неохоче приєднується до фінансування на перших стадіях розвитку венчурів. Отже, державні фонди мали б змогу надавати пільгові кредити, субсидії, гранти фірмам венчурного капіталу, а також брати безпосередню участь в інвестиціях цих фірм в акціонерний капітал. Кошти цих фондів можна залучати і для організації технопарків, технополісів, бізнес-інкубаторів, а також підтримувати науковців, винахідників і раціоналізаторів. Для підтримки венчурних фірм на початкових етапах доцільно залучати кошти інноваційної компанії. Слід дати можливість регіональним відділенням інноваційного фонду самим проводити експертизу венчурних проектів, залучати до цього науковців ВНЗ. Поряд з цим необхідно посилити контроль з боку держави за використанням наданих кредитів, грантів та коштів інноваційного фонду.

Є необхідність створити для інноваційної сфери інвестиційний банк. В Україні неодноразово робилися спроби створити комерційні спеціалізовані банки для цієї сфери. Однак через надзвичайну ризикованість інноваційного інвестування та загальну кризу кредитно-фінансової системи інвестиції в науково-технічну сферу були надто малими. Очевидно, що нові спроби створення суто комерційного інноваційного банку призведуть до тих самих результатів. Тому доцільнішою вважаємо організацію акціонерного банку з контрольним пакетом акцій, який належав би державі. Основним завданням такого банку, на наш погляд, є:

опрацювання технології цільового фінансування програм та проектів, що виконуються як організаціями, так і окремими вченими, включаючи стадію попередньої експертизи;

створення інноваційної інфраструктури, її підтримка;

організація системи підтримки венчурного підприємництва.

Важливе завдання держави — обмежити монополізм великих банків і створити необхідне конкурентне середовище у венчурному фінансуванні. З допомогою гнучкої податкової політики слід забезпечити оптимальне співвідношення між бюджетним фінансуванням інноваційних підприємницьких структур та іншими джерелами.

З розвитком ринкових відносин в Україні формуються реальні умови для створення фондів ризикового капіталу. Потенційними вкладниками можуть бути комерційні банки, інвестиційні компанії, інвестиційні фонди, страхові компанії, великі підприємства, що спрямовують свої кошти на розроблення нових технологій, іноземні фонди венчурного капіталу, приватні особи, тобто ті суб’єкти підприємницької діяльності, які мають можливість вкладати вільні кошти в обіг з метою отримання високих норм прибутку. Фінансові установи, що вже підтримують інноваційний бізнес у нашій країні, як правило, обмежуються традиційними операціями надання кредитів (причому під великі проценти). Настав час на урядовому рівні вжити заходів щодо створення фондів, безпосередніми функціями яких має стати фінансування венчурних підприємств.

Заходи, спрямовані на посилення венчурного капіталу, можуть мати як законодавчий, так і рекомендаційний характер. Система стимулів має забезпечувати полегшене входження венчурних інвесторів у ринок і вихід з нього. Цього можна досягти за допомогою податкового кредитування, податкових знижок, зменшення прибуткового податку венчурним інвесторам, пільгового оподаткування прибутку від приросту капіталу, зміцнення офіційних ринків цінних паперів тощо.

У венчурне підприємництво необхідно залучати різноманітні джерела фінансування. Шляхом проведення політики «відкритих дверей» доцільно ширше залучати іноземний капітал, а також науково-технічний потенціал зарубіжних країн. Іноземні інвестиції у сферу фінансування венчурних фірм і приватних підприємств науки і наукового обслуговування можуть залучатись за допомогою як продажу акцій таких організацій, так і створення спільних наукових закладів. Залучення іноземних інвестицій у науково-технічну сферу дасть змогу вирішити таке невідкладне завдання, як оновлення її науково-виробничої інфраструктури.

Зниження ступеня ризику інвестицій у венчурний капітал досягається, головним чином, через страхування. У багатьох країнах світу існує система державного страхування довгострокових кредитів венчурних інвесторів, які в разі неповернення кредитів отримують компенсацію. В Україні з метою залучення до фінансування венчурних проектів значних коштів приватних інвесторів необхідно організувати державне страхування довготермінових інноваційних кредитів і надати державні гарантії щодо повернення до 70 \% вартості позик у разі невдачі.

Податкова система — могутній важіль державного регулювання ринкової економіки і підвищення ефективності виробництва. Як свідчить світовий досвід, перевага податкової підтримки венчурних підприємств за допомогою прямих субсидій полягає в тому, що пільги надаються не авансом, а як заохочення за діяльність у цій сфері бізнесу. Але пільгове оподаткування має базуватись на стабільній законодавчій основі.

У сучасних умовах в Україні найдоцільнішим є пільгове оподаткування, оскільки воно пов’язане не з прямими витратами бюджету, а з вирахуванням з надходжень. Отже, політика пільгового оподаткування в Україні має стати дієвим інструментом, що прискорює розвиток підприємств венчурного капіталу і стимулює різних суб’єктів господарювання до сприяння цьому бізнесу. У податковій політиці велике значення має не тільки сума коштів, які відраховуються (чи не відраховуються) до бюджету, а й форми, методи відрахувань та терміни сплати податків, а також інші умови оподаткування.

Податкова політика у сфері сприяння розвитку венчурних фірм має здійснюватись у таких напрямах:

безпосереднє стимулювання наукової діяльності;

вплив на підприємства сфери матеріального виробництва і комерційні структури та банки з метою збільшення обсягів інвестування, що спрямовуються на інноваційні процеси, зокрема у венчурні фірми;

стимулювання розвитку виробництва й оновлення основного капіталу на сучасній технічній основі.

Податкові пільги для венчурних фірм слід диференціювати за видами спеціалізації наукової і виробничої продукції, термінами функціонування та метою їхньої діяльності. Доцільно також запровадити механізм надання податкових пільг за регіональним принципом. Інвестиційні компанії венчурного капіталу, що фінансують кошти в економічно відсталі регіони або пріоритетні напрями науково-технічного розвитку, мають отримувати значні знижки в оподаткуванні. Але, надаючи податкові пільги, необхідно вести їх статистичний облік і постійно оцінювати ефективність використання венчурною фірмою, а в разі необхідності призупиняти їх надання.

Підвищення ефективності функціонування малих підприємств потребує чіткої, виваженої стратегії, а саме: розроблення заходів, спрямованих на підтримку таких форм господарювання, на основі яких можуть розвиватися підприємницькі структури венчурного капіталу. З цих позицій має розроблятись політика розвитку венчурного підприємництва в державі, надаватись певні гарантії структурам венчурного капіталу, заохочуватись сміливі ризиковані проекти, які забезпечили б конкурентоспроможність держави на ринках нових ідей, технологій, продукції. Особливо це стосується тих регіонів, де є високий науковий потенціал (Київська, Донецька, Дніпропетровська, Харківська області) і регіонів, де відбувається зростання малих підприємств у галузі науки та наукового обслуговування. В умовах економічної кризи, скорочення бюджетних асигнувань на розвиток науки та освіти венчурне підприємництво слід уважати не тільки перспективним, а й таким, що може забезпечити реальні умови для збереження інтелектуального потенціалу нації.

В Україні є багато чинників, які можуть сприяти розвитку підприємницьких структур венчурного капіталу. До них слід віднести такі: наявність дешевої, висококваліфікованої і творчої робочої сили; великі запаси сировинних ресурсів, а також коштів, що осідають в іноземних банках; зручне географічне положення тощо. Можна вважати, що вдосконалення політики держави щодо розвитку венчурного підприємництва і стабілізація економічного стану в Україні сприятимуть розвитку таких структур.

Необхідно створити індустрію венчурного фінансування, яка є складовою господарського механізму і розвивається відповідно до потреб інноваційного виробництва. Під індустрією венчурного фінансування ми розуміємо сукупність суб’єктів інноваційного підприємництва, які здійснюють свою діяльність у сфері інноваційного виробництва, використовуючи специфічні економічні механізми спеціальних інститутів і відповідної інфраструктури. Створення індустрії венчурного фінансування в українській економіці передбачає: формування її інституційної структури, розвиток ринку венчурного капіталу та розвиток інфраструктури венчурного фінансування.

З розширенням процесу роздержавлення пов’язується формування необхідної інституційної структури індустрії венчурного фінансування. Інакше кажучи, активізація підприємництва в економіці є важливою передумовою зростання інноваційної діяльності суб’єктів господарювання. Процеси роздержавлення та приватизації сприятимуть і перерозподілу матеріальних ресурсів, вивільненню їх із сфери неефективного застосування, прискоренню обігу фондів і підвищенню їхньої віддачі. Створенню індустрії венчурного фінансування сприятиме і надання більшої самостійності в системі великих організацій відокремленим підрозді- лам, що проводять інноваційну діяльність. Ідеться про створення структури на зразок внутрішніх венчурів, «програм свояків» з тим, щоб забезпечити їм доступ до зовнішніх джерел венчурного фінансування.

Оскільки інвестиційну діяльність в індустрії венчурного фінансування здійснюють спеціальні фінансові інститути — фонди венчурного капіталу, які можуть формуватись як партнерства або інвестиційні компанії закритого типу, акумулюючи кошти з різноманітних джерел і перерозподіляючи їх для інноваційної діяльності малих венчурних фірм, — то на даному етапі розвитку економіки визначальна роль належить державі, адже існує дуже великий ризик інвестування в інноваційну сферу.

Великий внесок у створення та розвиток потужної фінансової бази венчурного бізнесу може зробити Державна інноваційна компанія за умови акумулювання нею коштів, що надходять від підприємств, добровільних внесків юридичних та фізичних осіб, страхових компаній, частини бюджетних відрахувань тощо. Ці кошти необхідно використовувати на принципах венчурного фінансування, що дасть змогу компанії ефективніше фінансувати інноваційні проекти. Діяльність інноваційної компанії має полягати не тільки у фінансовій підтримці, а й у науково-експертній, юридичній, організаційній допомозі суб’єктам господарювання.

Нестабільність економічної ситуації та невизначеність, що властиві інноваційному процесу, потребують державного регулювання з метою зменшення ризику під час інвестування в інноваційний процес та створення сприятливого фінансового середовища для суб’єктів у цій сфері. Особливо це стосується створення стимулів для участі у венчурному фінансуванні різних фінансових інститутів. Певні перспективи відкриваються з розвитком в Україні ринку страхових послуг, що зможе частину ризику за умови інвестування взяти на себе. А приватним інвесторам має надаватись державна гарантія на повернення частини грошових коштів у разі невдачі інноваційних проектів.

В Україні в перехідний період може стати переважаючим такий механізм фінансування інноваційних проектів: якщо виникає нова технічна ідея, що отримує позитивну оцінку фінансової компанії, то на суму коштів, що потрібні для діяльності підприємства, компанія випускає акції і розповсюджує їх серед можливих інвесторів. У такий спосіб компанія бере на себе відпові- дальність перед інвесторами за прибутковість інноваційного проекту.

Необхідно залучати до інноваційного інвестування інститути спільного інвестування (ІСІ).

Одним з вигідних джерел фінансування інноваційної діяльності є іноземні інвестиції, які надходять, в основному, через кредити. Оскільки в Україні на сьогодні несприятливий інвестиційний клімат, то треба активно розвивати вільні економічні зони, що будуть привабливими для іноземних інвесторів, проте постійно здійснювати їх моніторинг, визначати результативність, усувати недоліки.

Для ефективної інноваційної діяльності важливою передумовою функціонування є наявність інфраструктури венчурного фінансування. Визначальна роль у розвитку інфраструктури належить державі, бо комерціалізація цієї сфери передбачає значні грошові кошти. Елементами інфраструктури виступатимуть фондові біржі, науково-технічні, аудиторські, інжинірінгові фірми, інкубатори венчурного бізнесу тощо.

Організації типу інкубаторів спроможні формувати сприятливе підприємницьке середовище з усім спектром науково-ви­робничих, організаційно-фінансових послуг. Інкубатори можуть створюватись при наукових установах, закладах освіти, діяльність яких має охоплювати наукове консультування, попередню експертизу проектів, фінансову підтримку через венчурний капітал, державні субсидії тощо.

В Україні необхідно створювати нові форми управління циклом «наука — техніка — виробництво», до яких належать технопарки і технополіси. У сучасному світі технопарки і технополіси відіграють значну роль у реалізації механізму прискорення науково-технічного прогресу в передових галузях промисловості, пов’язаних з реалізацією новітніх досягнень фундаментальної науки. Створення технопарків, що спеціалізуються на розробленні технології нової продукції, є можливим і ефективним за багатьма напрямами залежно від функцій, обсягу і рівня кооперування. Найпоширенішими можуть бути такі парки: віртуальні, технологічні, промислові. У містах України, які мають потужний науково-технічний потенціал, доцільно створювати технопарки у формі агломерації наукомістких фірм і виробничих підприємств, які групуються навколо наукових центрів. Проте пільги мають бути принципово іншими, ніж ті, що застосовуються нині. А саме: низькі кредити, субсидії, страхування.

Необхідно створювати технополіси, які будуть не тільки центрами досліджень і освоєння нових типів наукових розробок та виробництва сучасного обладнання, а й центрами єднання міжнародного співробітництва, видавничої діяльності, налагодження належного сервісу, культурного середовища. Тому створення технополісів надасть новий імпульс для структурних змін у традиційних промислових регіонах. Західні експерти відзначають нагромаджений досвід у великих академічних і вузівських центрах України, що може бути основою створення технополісів і вільних економічних зон. Щоправда, цей досвід, на жаль, не використовується. Особливо сприятливі умови для технополісів має Київська область, де зосереджено висококваліфікований потенціал, а в базових галузях науково-промислового комплексу використовуються технології світового рівня. Отже, розвиток сучасного виробництва має базуватися на новітніх досягненнях у галузі техніки і технології, передових організаційних формах та принципово нових методах інноваційних підприємств з метою скорочення циклу «наука — виробництво».

Політика стимулювання інноваційної активності венчурного підприємництва має проводитись на всіх рівнях — від уряду до місцевих органів влади. На першому рівні формується державна політика сприяння розвитку венчурного підприємництва на засадах розроблення довгострокових науково-технічних програм, у яких мають визначатись роль і завдання венчурних фірм, їхні функції в реалізації тієї чи іншої програми, форми і методи впливу державних структур на розвиток венчурного бізнесу.

На рівні уряду необхідно сформувати Комітет у справах венчурного бізнесу, який координуватиме державне фінансування венчурних фірм, визначатиме пріоритетні напрями науково-технічного прогресу, здійснюватиме контроль за використанням фінансів відповідно до їх призначення, залучатиме зарубіжних інвесторів венчурного капіталу. Комітет повинен мати розвинуту інформаційну мережу з використанням телекомунікаційних систем, яка б акумулювала банк даних про наукові розробки венчурних підприємств, про можливі джерела фінансування досліджень як з бюджетних, так і позабюджетних коштів, зарубіжних та вітчизняних фондів. Система дасть змогу в єдиному інформаційному просторі здійснювати обмін інформацією про попит на інноваційні проекти та послуги і їх пропонування. Основними системоутворюючими елементами будуть об’єднані телекомунікаціями головний та регіональні центри інформації з банками даних про інноваційні проекти і послуги. Завданням структури верхнього рівня є створення аналітичного центру, що забезпечує оперативний аналіз ефективності вкладення інвестицій у малі венчурні фірми. Діяльність такої структури має бути підкріплена відповідними законодавчими актами, які допускають застосування гнучкого механізму пільг.

На другому рівні необхідно формувати регіональну політику в галузі підтримки розвитку і функціонування венчурного бізнесу. Адже регіоналізація дає змогу залучати в господарський механізм додаткові чинники розвитку підприємницьких структур венчурного капіталу на засадах більш повного й ефективного використання всіх видів ресурсів окремих територій. Регіональна політика в галузі підтримки венчурного бізнесу є невід’ємною частиною регіональної науково-технічної політики. Це зумовлено територіальним поділом праці, нерівномірністю розвитку продуктивних сил, а також наукового потенціалу регіонів.

Під поняттям «регіон» розуміють основні адміністративно-територіальні одиниці держави або сукупність територій, розташованих навколо області з найбільш розвинутим науково-технологічним потенціалом і кількістю малих науково-технічних підприємств та кооперативів, ураховуючи нерівномірність розміщення цього потенціалу в областях України. Основною метою регіональної науково-технічної політики і політики підтримки венчурного бізнесу є:

максимальне використання венчурного підприємництва для соціально-економічного розвитку регіону;

стабілізація і розвиток економіки держави з урахуванням науково-технічних, природних та інших особливостей регіонів;

визначення напрямів розвитку венчурного бізнесу в регіоні;

розвиток наукомісткої і конкурентоспроможної продукції регіону;

задоволення потреб регіону в послугах і продукції венчурних підприємств.

Для забезпечення цільової спрямованості підприємницьких структур венчурного капіталу доцільно розробляти науково-технічні регіональні програми розвитку науково-технічного прогресу з пріоритетних напрямів. Ці програми є вихідною інформацією для підприєм­ницької наукової діяльності, а також її координуючим документом.

Сучасні умови господарювання потребують тісного узгодження регіональних наукових центрів академічної науки з галузевою, заводською, а важливим напрямом забезпечення таких зв’язків є створення підприємницьких структур венчурного капіталу. У зв’язку з цим слушними можуть бути подані нижче пропозиції.

Ураховуючи нерівномірність розміщення по областях науково-технологічного потенціалу держави, мережу регіональних центрів необхідно уточнити. А саме: за кожним з існуючих центрів закріпити відповідну зону наукового обслуговування, яка складається з декількох областей (табл. 3.17).

Управління процесами регіональної підтримки венчурного бізнесу необхідно здійснювати силами обласних держадміністрацій, які мають створити науково-координаційні ради, експертні органи. Ці ради визначатимуть доцільність виконання і фінансування науково-технічних та інноваційних проектів регіону, а також доцільність допомоги венчурним структурам.

Таблиця 3.17

ЗОНИ ОБСЛУГОВУВАННЯ РЕГІОНАЛЬНИМИ НАУКОВИМИ ЦЕНТРАМИ УКРАЇНИ

З метою підвищення статусу регіональних наукових центрів та їхнього значення в реалізації державної науково-технічної політики (у тому числі венчурного бізнесу) у регіонах України необхідно залучати до співпраці всі організації й інститути, які ведуть інноваційну діяльність і мають вільні кошти. Схему взаємодії центральних і регіональних органів, наукових організацій і венчурних фірм, вищих навчальних закладів і виробничих підприємств, а також окремих регіональних фондів і венчурного капіталу у формуванні та реалізації науково-технічної політики подано на рис. 3.3.

Регіональні наукові центри виконують функції координатора, головного експерта й організатора регіональних програм науково-технічного розвитку, складовою яких має бути венчурний бізнес.

Створити центри розвитку венчурного бізнесу при органах виконавчої влади, а саме: при науково-координаційній раді. Основне завдання таких відділів полягає в наданні допомоги підприємцям венчурних фірм. Ці підрозділи повинні прова­дити створення і підтримку венчурних підприємств за такими напрямами:

розподіл і контроль за використанням коштів, які виділятимуться з місцевого і державного бюджетів для підтримки таких підприємств;

освоєння й адаптування зарубіжного досвіду щодо створення і функціонування венчурного бізнесу (залучення зарубіжних фахівців до викладання практичних курсів, а також стажування підприємців і спеціалістів регіону в зарубіжних навчальних закладах і фірмах інноваційного напряму тощо);

підтримка створення і розвитку венчурного бізнесу — сукупності приватних та акціонерних науково-технічних фірм, інкубаторів малого бізнесу, малих високотехнологічних і середньотехнологічних підприємств, а також фірм, що обслуговують інноваційну діяльність (консалтинг, еккаутинг, маркетинг нових товарів та послуг, юридична допомога, інформаційний сервіс, підготовка кадрів тощо);

створення умов і організаційно-економічних форм інтеграції освітньої та науково-технічної діяльності й інноваційного підприємництва, їх сукупного розвитку у формі інноваційних центрів, наукових і технологічних парків тощо;

формування банку даних щодо результатів діяльності венчурних фірм;

вивчення кон’юнктури ринків, надання інформації підприємцям для отримання необхідних грошових коштів, а також замовлень на інновації або передання цим фірмам розробок для впроваджень;

надання допомоги в отриманні необхідних приміщень та ресурсів;

розширення підготовки спеціалістів і підприємців безпосередньо в інноваційній сфері способом створення спеціальних навчальних закладів, які готують підприємців у сфері венчурного бізнесу, інноваторів (винахідників і раціоналізаторів) для різних галузей господарства.

Відділи сприяння розвитку венчурного підприємництва при місцевих або регіональних органах влади функціонуватимуть за рахунок місцевих бюджетів, а їхні послуги підприємцям мають надаватися безкоштовно.

З розширенням сфери бізнесу можуть створюватись інші організації, покликані сприяти розвитку венчурного підприємництва. Вони формуються за ініціативою самих підприємницьких структур венчурного капіталу. Функціонувати такі підприємства можуть на комерційних засадах. Окремі послуги надаються на безоплатній основі. Найдоцільнішою формою цих організацій є створення регіональних центрів підтримки венчурного підприємництва (ЦПВП). Завдання центрів такі:

акумуляція фінансів для випуску наукомісткої продукції;

виконання функції гаранта і посередника між венчурними підприємствами і венчурним капіталом;

створення резервних фондів для підтримки венчурних підприємницьких організацій;

надання консультацій з питань організації венчурних структур;

залучення до фінансування венчурних підприємств іноземного капіталу і капіталу державних підприємств.

У сучасних умовах ці центри можуть вирішити цілий спектр проблем соціально-економічного характеру. Оскільки іноземні інвестори не поспішають вкладати капітал у розвиток економіки України, не виявляють бажання співпрацювати з малими підприємницькими структурами, які неспроможні впроваджувати прогресивні технології, то ЦПВП, отримавши статус юридичної особи, зможе контролювати фінансові ресурси, стати реальним партнером іноземних інвесторів і венчурного капіталу. Як показує світовий досвід, центри — це ефективна форма організації функціонування венчурного підприємництва. Отже, необхідно стимулювати розвиток діючих і створення нових форм організації прискорення науково-технічних та науково-виробничих циклів. Інакше кажучи, необхідно створювати науково-технологічні центри передавання технологій малим венчурним фірмам, інкубатори венчурного бізнесу, технопарки і технополіси. Створення технопарків можна розглядати як новий підхід до регіонального розвитку. Місцевій владі надається більша самостійність, а великі міста розвантажуються завдяки розвитку їхніх приміських зон і «міст-супутників». Але, враховуючи теперішню економічну ситуацію, технопарки стануть ефективними тільки за умови вирішення проблем фінансування і міжгалузевої взаємодії. Місцева влада повинна допомагати технопаркам, зокрема запроваджуючи пільги на сплату місцевих податків, будівництво закладів парку тощо.

Формування дійсно конкурентного потенціалу має відбуватись завдяки послідовному курсу, спрямованому на постійне створення конкурентних переваг українському товаровиробникові порівняно з зарубіжними. І саме динамічний інноваційний процес веде до отримання конкурентних переваг вищого порядку, забезпечує економіці стійкі позиції на міжнародних ринках протягом тривалого періоду.