Тема 9. виробнича Інфраструктура

Методичні поради до вивчення теми

Тема охоплює питання:

Особливості функціонування та планування підрозділів виробничої інфраструктури.

Планування забезпечення підприємства технологічним осна­щенням.

Планування діяльності ремонтного виробництва.

Планування енергозабезпечення підприємства.

Планування транспортного обслуговування виробництва.

На початку вивчення теми «Виробнича інфраструктура» потрібно з’ясувати, які вона виконує функції, які особливості треба враховувати при планування підрозділів.

Виробнича інфраструктура підприємства — це сукупність підрозділів, які прямо не беруть участі у створенні основної (профільної) продукції підприємства, але своєю діяльністю створюють умови для нормального перебігу виробничого процесу в основних цехах.

Виробнича інфраструктура як об’єкт аналізу має ряд особливостей, які потрібно враховувати при плануванні. Функціонування виробничої інфраструктури за рядом істотних ознак відрізня- ється від діяльності основних підрозділів підприємства. Головна з таких ознак полягає в тому, що результати її роботи відіграють роль корисних дій, не набираючи вигляду продукції в матеріально-речовій формі. Користь від діяльності виробничої інфраструктури виявляється лише у процесі виробництва. Відповідні дії не існують як споживча річ (споживча річ, як її вироблено, функціонує у вигляді предмета торгівлі та обігу, стаючи товаром). Отже результат діяльності інфраструктури являє собою послугу виробничого характеру.

Наступна особливість виробничої інфраструктури полягає в тому, що її продукція, як вид послуги, не існує самостійно, поза виробничим процесом. Із огляду на сказане слід назвати ще одну особливість елементів виробничої інфраструктури — їхню про- сторову незалежність.

Оскільки процес споживання послуг нерозривно пов’язаний із процесом виробництва, то концентрація підрозділів інфраструктури в якомусь одному місці не може компенсувати нестачу їх в іншому місці.

Те, що продукція підрозділів виробничої інфраструктури не матеріалізується в речі, а набирає форми корисних дій і зникає разом із цими діями, є передумовою існування особливого виду резервів у інфраструктурі. Тут йдеться про резервування не продукції, а виробничих потужностей — їхньої пропускної здатності, можливості технічних приміщень, трудових ресурсів, тощо.

Для кількісного оцінювання рівня розвитку інфраструктури потрібні показники, які характеризували б нагромадження в інфраструктурі її виробничого потенціалу. Тому поряд із категорією «інфраструктура» як сфера діяльності доцільно говорити про матеріально-технічну базу інфраструктури та ступінь її розвитку.

При аналізі та плануванні виробничої інфраструктури необхідно відокремлювати її функціонально-галузеву структуру, тоб­то такі ланки, як транспортно-складська, інформаційно-комуні­каційна чи сфера технічного обслуговування (ремонтне, інструментальне, енергетичне). Вивчення цієї теми передбачає детальний розгляд техніко-економічних характеристик елементів вироб­ничої інфраструктури, що визначає вимоги до планування їхньої діяльності. Детальніше це питання викладено в [1, р. 1; 5 гл. 1].

Розглядаючи складові частини виробничої інфраструктури підприємства можна відокремити дві функції, які вони виконують. Перша — обслуговування процесів основного та допоміжного виробництва. Вона є обов’язковою для всіх підприємств (транспортне, складське господарство та ін.). Друга — «власне» виробництво — виникає та розвивається як результат, що склався в деяких галузях в плані організації виробництва та розподілу праці. Це, наприклад, таке: виробництво різних видів енергії і тепла; деталей для ремонту обладнання; технологічного оснащення та інструменту.

За тієї системи організації промисловості, що склалася нині, — відсутності спеціалізованих підприємств технічного обслуговування й забезпечення необхідними засобами виробництва — підприємства змушені розвивати «власні» інфраструктурні підрозділи (цехи, діль­ниці) для технічного обслуговування основних виробництв.

Тепер на промислових підприємствах функціонують як самостійні структури інструментальні, енергетичні, ремонтно-меха­нічні, транспортні цехи. Всі вони мають свої особливості функціо­нування, а значить і особливості планування їхньої діяльності. У подальшому розглядаються ці особливості за основними підрозділами виробничої інфраструктури.

Вивчаючи цю тему, слід звернути увагу на те, що ми розглядаємо виробничу інфраструктуру великих та середніх підприємств, щодо малих підприємств, то вони, здебільшого, користу- ються послугами сторонніх підприємств.

З’ясувавши сутність, складові частини та особливості функціо­нування виробничої інфраструктури взагалі, переходимо до вив­чення планування діяльності окремих її підрозділів.

У діяльності підприємств, особливо промислових, важливу роль відіграє система забезпечення їх технологічним оснащенням (інструментом).

Потреба підприємства в інструментах розраховується на підставі обсягів основного виробництва, номенклатури інструментів по технологічній документації та норм витрат інструментів. Розрахунки потреби за кожним видом інструментів ведуться для дію­чого виробництва та виробництва нових виробів окремо.

Потреби в оснащенні для виробництва нових виробів визначаються з урахуванням планових термінів і трудомісткості освоєння та випуску виробів; планованої тривалості випуску виробів; організаційних форм виробництва у період освоєння та випуску.

Для діючого виробництва потребу в інструменті розраховують так: визначають його витрати для виконання певного обсягу виробництва, а також зміну величини обігового фонду протягом планового періоду. Отже, потрібна кількість інструменту (шт.) на планований період, подається у вигляді:

,

де Iп — витрати інструменту в плановому періоді, шт.;

ОФф — фактичний обіговий фонд на початок планового періо­ду, шт.;

ОФп — потрібний обіговий фонд, шт.

Витрати оснащення визначають різними методами залежно від типу виробництва та особливостей експлуатації. В основу розрахунків мають бути покладені питомі норми витрат технологічного оснащення на кожну операцію або усереднені норми на одиницю випущеної продукції (чи верстато-годину роботи устаткування).

У масовому та великосерійному виробництві норму витрати інструменту визначають, виходячи з обсягу роботи на 1000 деталей (іноді — на 100, 10 або 1 деталь). У всіх інших типах виробництва з цією метою визначають обсяги робіт на 1000 (або 100) верстато-годин роботи певної групи верстатів.

Детально методи розрахунку норм витрат інструмента викладені в [1, с. 95—99].

Знаючи норму витрат певного інструмента, можна визначити витрати його на програму оброблюваних деталей.

У великосерійному та масовому виробництві витрати Ір визначаються так:

                                                 (9.2)

де Nд — кількість деталей, оброблюваних цим інструментом, шт.;

Ні — норма витрат ріжучого інструмента на 100, 1000 деталей, шт.;

N — кількість оброблюваних деталей, на які визначалась норма витрат (10, 100, 1000);

У дрібносерійному й одиничному виробництві:

,                                                   (9.3)

де tчр. — час роботи верстатів, який витрачається на обробку даної групи деталей, год.;

 — норма витрат ріжучого інструмента на 100, 1000 год. роботи верстатів, шт.;

tрн. — час роботи верстатів, на який розраховується норма витрат, год. (100, 1000).

Вивчивши методи розрахунку потреби інструменту в різних типах виробництва, необхідно ознайомитись із методикою обчис­лення оборотного фонду інструменту в цілому по підприємству. Ця методика викладена [1, с. 99—102].

Опанувавши попередні питання, наступним кроком буде вив­чення системи планування інструментального цеху.

План роботи інструментального цеху (І Ц) розробляє планово-економічний відділ (бюро) підприємства на рік із поквартальною розбивкою та щомісячним уточненням.

Основними розділами плану є:

обсяг випуску продукції (виробнича програма);

чисельність та заробітна плата;

собівартість.

Виробнича програма розробляється на підставі таких вихідних даних:

виробнича програма підприємства з випуску продукції;

графік підготовки виробництва нових виробів;

розрахунки потреби в технологічному оснащенні для поточного виробництва, а також технологічного оснащення другого порядку;

дані про стан запасів інструментів в ЦІС;

замовлення виробничих і допоміжних цехів на виготовлення інструментів-дублерів.

Виробнича програма розробляється за такими показниками:

випуск продукції в натуральному виразі (номенклатура);

обсяг (товарної) продукції.

Номенклатуру технологічного оснащення, яку потрібно буде виготовляти в інструментальних підрозділах, потрібно планувати з урахуванням таких чинників:

потреби підприємства в оснащенні;

обсягів і номенклатури оснащення, яке буде закуплене у сторонніх організаціях;

обсягів і номенклатури оснащення, яке потрібно виготовити стороннім організаціям;

обсягів і номенклатури оснащення, яке підлягає відновленню та ремонту.

До номенклатури випуску продукції, робіт і послуг у натуральному виразі належать штампи, прес-форми, пристрої, загальний вимірювальний та допоміжний інструмент, ремонт, відновлення та модернізація оснащення, інші роботи й послуги. Номенк­латура вироблюваної продукції визначається інструментальним відділом і затверджується головним інженером. Планові завдання з випуску оснащення обґрунтовуються розрахунками виробничої потужності інструментального цеху згідно з діючою методикою.

Обсяги товарної продукції за планом розраховуються в такому виразі:

трудовому (за нормативною трудомісткістю), нормо-год;

вартісному, гр. од.

Потрібно мати на увазі, що нормативна трудомісткість виготовлення технологічного оснащення визначається інструментальним відділом укрупнено, залежно від конструктивно-техно­логічних параметрів оснащення, на підставі нормативів, які діють на підприємстві. Слід звернути увагу на те, що планові нормо-години, на відміну від технологічних, установлюються за станом на початок планового періоду і залишаються незмінними до кінця цього періоду. Ця одиниця обсягу виробництва є стабіль­нішою за технологічні нормо-години. Проте недолік її полягає в тому, що вона не підсилює зацікавленості цеху в зниженні трудомісткості виготовлення оснащення.

План інструментального цеху за чисельністю та заробітною платою розробляється за аналогічними показниками основних цехів.

Методика визначення чисельності робітників така сама, як в основних цехах — за трудомісткістю, за нормами обслуговування.

План із собівартості містить у собі:

собівартість (калькуляції) окремих видів технологічного оснащення, робіт, послуг;

кошторис витрат на виробництво.

Об’єктами калькулювання собівартості в інструментальному цеху є собівартість основних видів оснащення, робіт і послуг, що їх виконує цех.

Калькуляційною одиницею може бути: для спеціального осна­щення одиниця виробу (штамп, прес-форма, модель, пристрій); типовий представник — один виріб; інструмент одного типорозміру — 10, 100 одиниць; для сторонніх організацій — замовлення.

Кошторис витрат цеху на виробництво складається із статей, аналогічних основним цехам.

Для ґрунтовного вивчення системи планування роботи інстру­ментального виробництва слід звернутись до наукового джерела [1, с. 106—114].

Важливе місце в діяльності підприємства посідає технічне обслуговування та ремонт устаткування. Слід звернути увагу на те, що при плануванні діяльності ремонтного виробництва є багато специфічних особливостей, нормативів, які не застосовуються в основному виробництві.

Роботи з технічного обслуговування та ремонту устаткування плануються на підприємствах у формі перспективного плану, річ­них і місячних планів-графіків планово-попереджувального ремонту (ППР).

Основою планування й оцінювання діяльності ремонтної служ­би та її структурних підрозділів є певні техніко-економічні показ­ники. Система техніко-економічних показників має відповідати меті його функціонування — забезпечити основне виробництво послугами з ремонтного й технічного обслуговування устаткування з найменшими витратами.

Планові показники ремонтно-механічного цеху (РМЦ) розроб­ляються відділом головного механіка за участю планово-еконо­мічного відділу підприємства.

Основними розділами плану є:

виробнича програма;

чисельність, заробітна плата;

собівартість.

Слід відзначити, що виробнича програма складається в номен­клатурному виразі та трудомісткості. Розглянемо, на підставі чого та як складається виробнича програма.

Виробнича програма для РМЦ передбачає виконання таких видів робіт: капітального та середнього ремонту устаткування згідно із графіком ППР, малого ремонту та технічного обслуговування устат­кування (в умовах централізованої системи ремонтного обслуговування); виготовлення запасних частин і вузлів для ремонту; модернізації устаткування; монтажу та демонтажу устаткування; виготов­лення нестандартного устаткування; інших робіт і послуг.

Потрібно звернути увагу на те, що при плануванні робіт РМЦ доцільно передбачати резерв потужності, що становить 10—15\% від обсягів ремонтних робіт для непланових (аварійних) ремонтів та інших непередбачених робіт.

Виробнича програма ремонтно-механічного цеху визначається згідно з графіком планово-попереджувального ремонту. Річний графік ППР складається відділом головного механіка відповідно до норм тривалості міжремонтного циклу, міжремонтного і міжо- глядового періодів із урахуванням структури міжремонтного циклу.

Дату чергового планового ремонту визначають, беручи до уваги дату попереднього ремонту, відпрацьований час і стан устаткування.

На графіку щодо кожного верстата зазначаються види чергових ремонтів, строки виконання кожного ремонту та огляду протягом року. На підставі річних графіків із урахуванням вимог рів­номірності завантаження ремонтних підрозділів розробляються місячні графіки.

Для погодження планів-графіків ремонту з планом основного виробництва потрібно по змозі рівномірно розподіляти простої в ремонті за кварталами та місяцями року для однотипного устаткування та забезпечувати рівномірне завантаження ремонтних робітників.

При побудові графіків огляду та перевірок ураховується періо­дичність профілактичних робіт і відповідні норми часу на виконання цих робіт.

У разі великої кількості однотипного й одномодельного устаткування в цеху кількість капітальних, середніх та малих ремонтів і оглядів доцільно обчислювати за наведеними далі формулами, скориставшись позначеннями: N — число одиниць верстатів; ік, іс, ім, іог — періодичність відповідно капітального, середнього та малого ремонту й огляду, місяців.

Кількість капітальних ремонтів ;          (9.6)

Кількість середніх ремонтів ;       (9.7)

Кількість малих ремонтів ;           (9.8)

Кількість оглядів .      (9.9)

Обсяги трудомісткості ремонтних робіт обчислюють як добуток загальної кількості ремонтних одиниць, тобто таких, що підлягають ремонту, на трудомісткість одиниці ремонтної складності за видами ремонтів. При цьому спираються на річний план-графік ремонтних робіт та норми трудомісткості одиниці ремонт­ної складності.

Норми трудомісткості на одиницю ремонтної складності для машинобудівної галузі задаються системою ППР, а для поліграфічної, легкої та інших галузей промисловості «Положенням про технічне обслуговування і ремонт устаткування».

Середньорічний обсяг ремонтних робіт Qр можна визначити, якщо відомі склад обладнання, його ремонтна складність, структура та тривалість міжремонтного циклу та міжремонтних періодів, а також одиниць ремонтної складності, скориставшись формулою:

, (9.10)

де qк, qc, qм, qo — трудомісткість відповідно капітального, середнього, малого ремонту та огляду на одну ремонтну одиницю, людино-год;

nк, nc, nм, no — число відповідно капітальних, середніх та малих ремонтів та оглядів у міжремонтному циклі;

Тц — тривалість міжремонтного циклу, років;

∑R — загальна кількість ремонтних одиниць усього устаткування, що працює в цеху.

За цією формулою визначають середньорічний обсяг слюсарних, верстатних та інших ремонтних робіт окремо.

Обсяги робіт на рік уточнюють за річним планом-графіком ремонту устаткування.

Річний обсяг робіт із міжремонтного обслуговування визначають так:

,                                     (9.11)

де Фр — річний розрахунковий фонд часу роботи одного робітника, год.;

НОобс. — норма обслуговування на одного робітника за зміну, рем. од.;

КЗМ — змінність роботи обслуговуваного обладнання.

За цією формулою можна визначити обсяги робіт із міжремонт­ного обслуговування за їхніми видами (слюсарні, верстатні, мастильні).

Обсяги робіт із модернізації, монтажу та демонтажу, виготовлення нестандартного обладнання тощо, а також послуг стороннім підприємствам визначаються на підставі одноразових кошторисів.

Обсяг виробництва запасних і змінних деталей визначається як добуток кількості запланованих до виготовлення деталей на їхню трудомісткість або за планово-розрахунковою ціною.

Розглянемо, як розраховується чисельність ремонтних ро- бітників.

До складу робітників РМЦ належать робітники-верстатники, слюсарі, термісти, котельники та інші. Розрізняють дві групи робітників, до визначення чисельності яких підходять по-різному.

До 1-ої групи належать робітники, які зайняті плановими ремонтами, їхню чисельність визначають за формулою:

,   (9.12)

де Фр — річний фонд робочого часу одного робітника, годин;

tк,, tc, tм, to — норма часу на одну ремонтну одиницю відповідно капітального, середнього та малого ремонту та огляду, нормо-год.;

∑чк, ∑чс, ∑чм, ∑чо — кількість ремонтних одиниць устаткування по видах ремонтів у плановому періоді;

Квн — коефіцієнт виконання норм.

За цією формулою визначають окремо чисельність верстатників і слюсарів з ремонту.

До 2-ої групи належать робітники, праця яких погано піддаєть­ся нормуванню. Це робітники з технічного обслуговування устаткування, мастильники, чергові слюсарі та інші. Зміст і обсяг робіт цієї групи робітників протягом зміни не є сталими.

Чисельність робітників цієї групи обчислюють за формулою:

,                                          (9.13)

де ∑R — загальна кількість ремонтних одиниць складності устаткування;

КЗМ — коефіцієнт змінності роботи устаткування;

НО — норматив обслуговування ремонтних одиниць на одного робітника за зміну.

Розглянувши розрахунки обсягів ремонту, кількості робітників, зайнятих ремонтом, перейдемо до вивчення планування собівартості ремонтних робіт.

Планування собівартості виробництва РМЦ полягає у визначенні загального цехового кошторису витрат, кошторису на виконання капітального та середнього ремонтів та міжремонтне обслуговування, кошторису цехових витрат.

Калькуляційні одиниці при складанні кошторисів такі: одиниця ремонтної складності при виконанні ремонту устаткування; об’єкт модернізації, ремонту (верстата, лінії і т. ін.); замовлення при наданні послуг стороннім організаціям і підрозділам свого підприємства, у тому числі невиробничим.

Потрібно звернути увагу на те, що на підприємствах застосовується велика кількість устаткування різної ремонтної складності, що ускладнює розрахунок кошторисів ремонтних робіт.

У [1, с. 55—65] розглядається склад статей кошторисів, методичні поради щодо розробки кошторису одиниці ремонтної складності, інші питання з планування діяльності ремонтного виробництва.

Зважаючи на те, що кожне підприємство використовує енергетичні ресурси як власного виробництва так і отримані ззовні та витрачає на це значні кошти, слід розглянути систему енергозабезпечення, тобто: визначення потреби в енергетичних ресурсах; методику складання енергетичних балансів; систему планування енергетичних цехів.

При визначенні потреби в енергії та паливі потрібно враховувати виробничу програму на плановий період, прогресивні норми витрат палива та енергії на одиницю продукції, норми витрат енергії та палива на власні потреби (опалення, вентиляцію ін.), організаційно-технічні заходи підприємства, відпуск енергії за межі підприємства, норми втрат енергії в мережах.

Визначення потреби промислового підприємства в енергоресурсах базується на використанні прогресивних норм витрат. Для визначення потреби в паливі та енергії застосовують норми питомих витрат.

Під прогресивною питомою нормою витрат енергії та палива розуміють максимально допустимі її витрати, необхідні для виготовлення одиниці продукції або виконання одиниці робіт в найбільш раціональних умовах організації виробництва й експлуатації устаткування.

Норми питомих витрат енергії поділяються на технологічні, цехові та загальнозаводські.

Технологічна норма визначає витрати енергії чи палива, включаючи витрати на здійснення технологічних операцій чи процесів, і встановлюється тільки на одиницю продукції. Цехова норма, крім витрат на технологічні потреби, охоплює витрати енергії на допоміжні та поточні потреби, втрати енергії в цехових мережах та перетворювальних засобах. Загальнозаводська норма визначає витрати енергії основних і допоміжних цехів, витрати енергії на підсобні потреби та власні енергопристрої, а також втрати в загальнозаводських мережах і перетворювальних засобах.

Коли підприємство виготовляє однорідну продукцію, то на її одиницю також можуть установлюватися цехові або загальнозаводські норми.

Норми визначаються на підставі проведених випробувань, а також шляхом вивчення фактичної роботи устаткування.

Загальну потребу в енергії (Ез) визначають таким чином (одиниця виміру кВт. год.):

Ез = НеА + Евл. +Ест + Евт.,                       (9.15)

де Не — планова норма витрат палива та енергії на одиницю продукції;

А — плановий обсяг випуску продукції в натуральному або вартісному вираженні;

Евл. — витрати енергії та палива на власні потреби (опалення, освітлення ін.);

Ест. — енергія, яка буде відпущена стороннім споживачам;

Евт. — втрати енергії в мережах.

Кількість електричної енергії для технологічних цілей розраховується двома шляхами:

а) на планову програму;

б) за потужністю встановленого устаткування.

Перший метод значно точніший. Він застосовується при масовому та великосерійному виробництві, в цьому разі кількість необхідної електроенергії (Wтех.) визначається так:

,                                     (9.16)

де т — кількість найменувань виробів одного типорозміру;

Поб — потужність, яка використовується при обробці одного виробу, кВт;

tм — норма машинного часу на обробку одного виробу, год.;

n — кількість виробів одного найменування, шт./рік;

K — коефіцієнт, який враховує втрати електроенергії.

Необхідна кількість електроенергії () за потужністю установленого устаткування розраховується так:

,                    (9.17)

де  — загальна потужність установленого устаткування, кВт.;

Фц — фонд часу роботи цеху, год./рік;

К1, К2, К3, К4 — відповідно коефіцієнти використання устаткування по потужності, в часі, машинного часу (відношення машинного часу до штучно-калькуляційного), враховуючий втрати енергії в мережах.

Кількість електричної енергії, яка іде на освітлення, визнача- ється так:

,                                    (9.18)

де S — виробнича площа цеху, дільниці, м2;

Тосв. — тривалість роботи цеху з освітленням год/рік;

Посв — питома потужність освітлюваних точок (25 Вт/м2);

К — коефіцієнт втрат в електричних мережах.

Слід звернути увагу на те, що планування загальної потреби та виробництва енергії відбувається за допомогою побудови енер­гетичних балансів — системи взаємопов’язаних показників вироб­ництва, отримання й розподілу різних видів енергії та палива. При складанні енергобалансу вирішуються водночас такі питання: енергозабезпечення та енерговикористання; обґрунтування раціональних схем енергозабезпечення; поліпшення режимів роботи технологічного та енергетичного устаткування; визначення та оцінювання надлишкових втрат енергії, реалізація економії енергії, включаючи вторинні енергоресурси.

Енергетичні баланси підприємств можуть бути класифіковані за призначенням, за видами енергоносіїв, за масштабами завдань, що вирішуються цими балансами, характером цільового використання енергії.

На відміну від фактичних енергобалансів, що показують досягнутий рівень енерговикористання, нормативні відбивають потенціально можливий рівень використання енергії. Тому нормативні енергобаланси мають бути покладені в основу як при визначенні першочергових заходів, спрямованих на економію енергії та палива, так і при розробці перспективного енергобалансу підприємства, котрий має охопити всі види енер­гії (електричної, теплової, хімічної, механічної) та енергоносіїв (паливо, пара, гаряча вода, стиснене повітря, конденсат, кисень і т. ін.).

Баланси, що складаються для окремих видів енергії та парамет­рів енергоносіїв, називають частинними.

Зміст та форми побудови енергобалансів підприємств мають задовольняти такі вимоги:

а) інформація, що подана в балансі, має відбиватися у формі, яка дає змогу скласти уявлення про ефективність використання енергії на підприємстві в цілому;

б) для аналізу цільового використання енергії потрібно розріз­няти витрати енергії на двигуні (силові), технологічні, господарсько-побутові (освітлення, опалення, вентиляція, гаряче водопостачання) потреби;

в) для контролю енерговикористання цехів, дільниць, енергозасобів баланси енергії необхідно будувати у виробничо-терито­ріальному розрізі, з відокремленням витрат за цехами та засобами;

г) баланси повинні відбивати внутрішній обіг енергії у енергоносіях різного виду та параметрів, бути пов’язаними з матеріальними балансами відповідних енергоносіїв;

д) для оцінювання рівня енерговикористання в балансах має бути відбитий як досягнутий, так і передовий рівень енерговикористання.

Перші три вимоги до балансів диктують необхідність їхньої побудови у вертикальному розрізі, тобто за виробничими дільницями, та за напрямками використання; останні дві — у горизонтальному розрізі, тобто за економічною та цільовою ознаками у цілому по підприємству з визначенням корисної енергії та витрат за місцем їхньої виникнення і видами.

Задовольнити всі перелічені щойно вимоги до балансів в одній формі практично неможливо, тому ці вимоги визначають диференційовано, складаючи баланси в двох формах: вертикальній і горизон­тальній. Форму енергобалансу у вертикальному розрізі називають робочою, а в горизонтальному — аналітичною, або синтезованою.

Черговість розробки енергетичних балансів залежить від рівня дослідження об’єкта в ієрархічній системі управління виробництвом. На машинобудівному підприємстві в загальному вигляді можна встановити 6 таких рівнів: І — підприємство; II — виробництво чи корпус; III — цех; IV — дільниця чи технологічна лінія; V — групи устаткування; VI — агрегат чи верстат.

Від рівня балансів залежить повнота та деталізація їхньої розробки. Баланси розробляють послідовно від рівня VI до І.

На рівні І складається загальний баланс енергоспоживання підприємством усіх видів енергоресурсів. Приклад робочого елек­тробалансу машинобудівного заводу наведено в [1, с. 134—135].

Слід мати на увазі, що план енергоспоживання підприємства — це витратна частина енергобалансу, яка забезпечує виконання підприємством виробничої програми та водночас є виробничою програмою енергетичних цехів.

До цієї частини балансу належать такі розрахунки:

а) потреби основного та допоміжного виробництва у всіх видах енергії та палива;

б) нормативні втрати енергії та палива в енергетичних мережах, перетворювальних засобах і виробничому устаткуванні;

в) максимальні енергетичні навантаження протягом планового періоду з урахуванням споживання енергії;

г) планові середньодобові, місячні, квартальні та річні графіки навантаження.

Планування діяльності енергетичних цехів здійснюють планово-економічне бюро відділу головного енергетика, економісти цехів.

Основними розділами плану є:

виробнича програма;

чисельність та заробітна плата;

собівартість.

Виробнича програма енергетичного цеху складається в натуральному та вартісному виразі.

Завдання в натуральних показниках охоплює такі види робіт:

виробництво та розподіл електричної енергії (в умовах децентралізованої системи електропостачання); виробництво та роз­поділ теплової енергії, пари, стисненого повітря, кисню, вуглекислоти та інших видів енергії, забезпечення водою для господарсь­ких потреб та обігу;

усі види планових ремонтів та міжремонтне обслуговування енергетичного обладнання; виготовлення запасних частин для енер­гетичного обладнання; монтаж (демонтаж) енергетичного устаткування;

інші види послуг.

Виробничу програму в натуральному вираженні визначає відділ головного енергетика згідно з паливно-енергетичним балансом підприємства.

Обсяги виробництва цеху у вартісному вираженні визначають­ся за планово-розрахунковими цінами, які встановлюються на підставі калькулювання планової собівартості одиниці послуг. Калькуляційні одиниці продукції енергетичних цехів такі: для електричної енергії-1000 кВт. год; тепла та пари — 1 Дж (або 1 т пари); стисненого повітря — 1000 м3 ; води — 1000 м3, карбіду кальцію — 1 т.

Для визначення загальної суми витрат енергетичного цеху складається кошторис на виробництво (на кожний вид робіт — окремий кошторис). Собівартість послуг на продукцію енергетич­них цехів (дільниць) для внутрішньоцехових потреб визначається за прямими витратами, а для внутрішньозаводських потреб — із урахуванням і непрямих витрат. До кошторису витрат енергетичних цехів поряд із витратами на власне виробництво вносять витрати на придбання енергії аналогічного виду, а також витрати на її переробку.

Витрати на утримання та експлуатацію загальнозаводських мереж включають у собівартість відповідного виду енергії.

Необхідно звернути увагу на те, що технологічні особливості енергетичного виробництва і насамперед — високий рівень автоматизації процесів, визначають характер планування та нормування праці робітників, оплату їхньої праці.

Чисельність робітників, які поділяються на експлуатаційників та ремонтників, визначають здебільшого за нормативами обслуговування.

Організація та планування діяльності енергетичного господарства детально розглянута в [1, розділ 4, 6].

Розпочинати вивчення розділу «Транспортне обслуговування виробництва» необхідно з виокремлення сукупності термінів та їхнього тлумачення, які застосовуються при плануванні діяльності транспортних цехів.

Під вантажним потоком розуміють кількість вантажів, які переміщуються в певному напрямі між окремими пунктами.

Величина вантажопотоку виражається натуральними вимірниками: тоннами, метрами, кубометрами, штуками.

Розрізняють зовнішні та внутрішні вантажопотоки, зовнішні — це вантажопотоки відправлення вантажів.

Розміри окремих вантажопотоків можуть бути визначені згідно з виробничою програмою та відповідними нормами витрат матеріа­лів, напівфабрикатів, палива з урахуванням норм на відходи.

Величина зовнішніх вантажопотоків прибуття вантажів визначається за даними відділу збуту. Величина та напрями міжцехових вантажопотоків визначаються за маршрутними картами, спеціальною відомістю «розцеховкою», відомістю матеріалів.

Сума зовнішніх вантажопотоків створює зовнішній вантажооборот, а внутрішніх — внутрішній вантажооборот.

Вантажооборотом заводу або цеху називають кількість вантажів, які потрібно перемістити за певний час (рік, квартал, місяць, добу, зміну). Вантажооборот підприємства дорівнює сумі окремих вантажопотоків.

Для раціональної організації транспортного господарства на підприємстві потрібно скласти номенклатурну таблицю всіх вантажів, згрупувавши їх за такими ознаками: однорідність та ступінь транспортоздатності за маршрутами транспортування та видами транспортних засобів. Номенклатура та кількість вантажів є підставою не лише для визначення вантажообороту підприєм- ства, а й для встановлення норм виробітку та розцінок на виконання транспортних робіт.

Для визначення загального вантажообороту підприємства і вантажопотоку між окремими цехами та дільницями складається шахова відомість вантажообороту підприємства та діаграми (схе­ми) вантажопотоків. Спочатку розраховується вантажооборот для кожного цеху, а потім для всього заводу.

За таблицями вантажообороту цехів і складів будують шахову таблицю загального вантажообороту підприємства.

Методика складання шахової таблиці та розрахунку вантажообороту наведено в [1, 155—156].

Планування госпрозрахункової діяльності транспортного цеху проводять планово-економічний відділ, відділ організації праці та заробітної плати разом із транспортним цехом. Порядок і строки розробки плану такі самі, як і в основних цехах.

Техніко-економічне планування полягає в розробці річних, квартальних і місячних планів за такими розділами:

виробнича програма;

чисельність, заробітна плата;

собівартість.

Виробничу програму транспортного цеху розробляють:

економічна служба цього цеху — за зовнішніми та внутріш­німи перевезеннями вантажів та навантажувально-розвантажу­вальними роботами;

технічне бюро цеху (разом із ремонтною майстернею) — за ремонтними роботами.

Вихідними даними для розробки виробничої програми цеху є:

за зовнішніми перевезеннями — плани матеріально-техніч­ного забезпечення, комплектування й кооперування, плани реалізації продукції (збуту), капітального будівництва;

за внутрішніми перевезеннями — виробнича програма обслуговуваних цехів згідно зі схемою вантажоперевезень, що діє на підприємстві;

дані про наявний склад транспортних засобів;

графіки технічного обслуговування та ремонту транспортних засобів;

нормативи трудових і матеріальних витрат на основні види транспортних, навантажувально-розвантажувальних операцій.

Обсяги вантажоперевезень допоміжних цехів плануються з огляду на планову потребу підприємства в їхній продукції та послугах за діючої трудомісткості робіт.

Виробнича програма транспортного цеху складається з обсягів послуг у натуральному та вартісному вираженні.

До складу номенклатурного плану можуть належати такі види робіт і послуг:

доставка матеріально-технічних цінностей на підприємство;

транспортування готової продукції підприємства до місця навантаження або до споживача;

внутрішньовиробничі вантажопотоки;

навантажувально-розвантажувальні роботи;

технічне обслуговування та ремонт транспортних засобів і механізмів, інші роботи та послуги.

Обсяги навантажувально-розвантажувальних робіт плануються в тоннах із відокремленням затрат часу механізованих робіт у машино-годинах і ручних робіт у нормо-годинах (людино-годи­нах). Підстави для планування обсягів ремонтних робіт такі:

графіки технічного обслуговування та ремонту транспорту;

графік випуску транспорту на лінію;

листки обліку технічного обслуговування та ремонту транспорту;

норми пробігу до першого капітального ремонту, тис. км.

норми міжремонтного пробігу, км.

В умовах госпрозрахунку транспортним цехам доцільно планувати виробничу програму у вартісному вираженні. Для вартісного оцінювання планових обсягів транспортних і планово-ремонтних робіт застосовуються тарифи, розроблені на базі єдиних тарифів, застосовуваних для спеціалізованих транспортних господарств, або спеціально розроблено внутрішні ціни однієї машино-години.

Планова чисельність робітників транспортного цеху розраховується за видами транспорту та типами транспортних засобів.

Чисельність водіїв автомашин, авто- та електрокар розраховується на підставі обсягів перевезень у машино-годинах (людино-годинах) роботи водіїв на лінії.

До одержаного таким чином фонду часу роботи водіїв потрібно додати час, необхідний для участі їх у технічному обслуговуванні та ремонті машин. Потрібна кількість водіїв за професіями та видами робіт визначається відношенням загального планового фонду часу до планового фонду часу роботи одного робітника. Для розрахунку чисельності водіїв на зовнішніх перевезеннях можна використати формулу:

,                                        (9.19)

де Nа — середньоспискова кількість автомашин;

tн — час знаходження машини в наряді, год;

tп.ч — підготовчий час (0,3 год);

Фр — річний фонд часу роботи одного робітника, год.

Явочна чисельність кранівників, стропувальників, чергових слюсарів розраховують так:

,                                              (9.20)

де Nу — кількість одиниць обслуговуваного устаткування;

КЗМ — число змін роботи;

НО — норма обслуговування робочих місць одним робітником.

Потрібну кількість навантажувальників можна визначити за формулою:

,                                              (9.21)

де Анр — плановий обсяг навантажувальних (розвантажувальних) робіт за рік, т;

t — трудомісткість навантаження (розвантаження) 1 т, нормо-год.

План собівартості продукції (робіт, послуг) містить у собі:

собівартість окремих видів робіт і послуг;

кошторис витрат на виробництво.

Об’єктом калькулювання собівартості в транспортному цеху є основні види робіт і послуг, що їх виконує цех.

Калькуляційною одиницею може бути:

для перевезення зовнішніх вантажів — тонно-кілометр, тонна;

для внутрішньозаводських перевезень — тонна;

для спеціалізованого транспорту — машино-година роботи;

для навантажувально-розвантажувальних робіт — тонна вантажу;

для ремонтного обслуговування — вид технічного обслуговуван­ня (ТО) і ремонту;

для залізничного транспорту — машино-година роботи тепловоза (локомотиву).

Планова собівартість одиниці вантажу визначається окремо за видами транспорту діленням планового кошторису витрат по цеху на кількість тонно-кілометрів або тонн перевезених вантажів. Так само визначається собівартість одиниці інших видів робіт і послуг.

Планування кошторису витрат виробництва транспортного цеху в цілому проводять так само, як і в основному виробництві, але за скороченим переліком статей витрат.

Витрати на утримання та експлуатацію транспортних засобів розраховуються згідно з установленими нормами та нормативами на підставі загальнодержавних норм витрат мастил, палива, автопокришок, розміру амортизаційних відрахувань залежно від марки машини і класу доріг, балансової вартості або пройденого шляху.

Потрібно мати на увазі, що витрати пального для вантажного та легкового автотранспорту, автобусів, спеціальних машин розраховуються згідно з загальнодержавними нормами витрат на 100 кілометрів пробігу, додатковими витратами на 100 тонно-кілометрів вантажообороту для вантажних автомобілів і спецмашин із вантажем (додаткові витрати для самоскидів і спецмашин за числом поїздок та залежно від умов експлуатації автотранспорту взимку), витратами пального на внутрішньогаражні потреби. Витрати пального на спецтранспорт, залежно від умов його експлуатації, обчислюються на основі пробігу та кількості відпрацьованого часу.

Витрати мастильних матеріалів (моторне масло, трансмісійні мастила тощо) визначаються за установленими нормами у відсот­ках від планових витрат бензину та дизельного пального.

Послуги та роботи, які виконує транспортний цех для інших цехів основного та допоміжного виробництва, ураховуються і відносяться на собівартість їхньої продукції (через відповідні статті непрямих витрат) згідно з плановою цеховою собівартістю.

Кошторис витрат на транспортні, навантажувально-розванта­жувальні, а також ремонтні роботи складається на підставі кошторисів на експлуатацію, утримання, ремонт кожного виду транспортних засобів і використання навантажувально-розванта­жувальних робіт. Розрахунок кошторису на утримання транспорт­них засобів проводять з огляду на планову собівартість робіт і послуг за окремими видами машин і механізмів.

Загальний кошторис витрат транспортного цеху визначається як сума кошторисів витрат на транспортні, навантажувально-роз­вантажувальні та ремонтні роботи та кошториси витрат на оплату послуг сторонніх організацій.

Система обліку та контролю госпрозрахункових показників діяльності транспортних цехів базується на даних бухгалтерського та оперативного обліку.

Треба мати на увазі, що облік проводять різні служби цеху та заводу, які відповідають за достовірність облікової інформації:

диспетчерська служба обліковує обсяги виконаних робіт;

економіст цеху контролює чисельність працюючих і фонд заробітної плати;

бухгалтерія обліковує фактичні витрати на транспортні операції, зарплату за категоріями працюючих.

Первинний облік експлуатації транспортних засобів доцільно вести за чеками.

Система чекового обліку викладена в [1, с. 183].

Щомісяця цех має складати і подавати до планово-економіч­ного відділу звіт про виконання основних техніко-економічних показників.

Для поглибленого вивчення цього розділу теми потрібно скористатись джерелом [1, розділ 5].

План семінарського заняття

Планування потреби в інструментах універсального та спеціального призначення.

Планування ремонту устаткування.

Визначення трудомісткості середньорічних обсягів ремонтних робіт.

Визначення потреби в робітниках та обладнанні для ремонту технологічного устаткування.

Визначення потреби основного та допоміжного виробництва в енергії та паливі.

Розрахунок вантажообороту та вантажопотоків.

Література

Управління виробничою інфраструктурою / За ред. Бєлова Н. А. — К.: Укртиппроект, 1997. — 208 с.

Економіка підприємства: Підручник / За заг. ред. Покропивного С. Ф. — К.: КНЕУ, 2000. — 528 с.

Организация, планирование и управление деятельностью промышленного предприятия / Под ред. Бухало С. М. — К.: Вища школа, 1989. — 470 с.

Белов Н. А., Шумихин С. Н. Эффективность ремонта и модернизации оборудования легкой промышленности. — К.: Техника, 1990. — 135 с.

Орешин В. П. Планирование производственной инфраструктуры. — М.: Экономика, 1986. — 142 с.

Меленхан В. Г., Багиев Г. А., Полянский В. А. Организация и планирование энергохозяйства промышленных предприятий. — Л.: Энергоатомиздат, 1988. — 222 с.

Термінологічний словник

Виробнича інфраструктура підприємства — це сукупність підроз­ділів, які своєю діяльністю створюють умови для нормального перебігу виробничого процесу.

Норма витрат інструменту — це кількість інструменту, яка потрібна для виконання певного обсягу продукції.

Енергетичний баланс — це система взаємопов’язаних показників виробництва, отримання й розподілу різних видів енергії та палива.

Вантажопотік — це кількість вантажів, які переміщуються в певному напрямі між окремими пунктами.

Вантажооборот — це кількість вантажів, які переміщуються за певний час.

Навчальні завдання

Теми рефератів

Шляхи вирішення питання забезпечення підприємств технологічним оснащенням.

Автоматизація планування, регулювання запасів інструменту та облік його руху.

Застосування електронно-обчислювальної техніки в плануванні ремонту устаткування.

Внутрішньозаводські проблеми управління ремонтним виробництвом та шляхи їхнього вирішення.

Мотивація праці робітників ремонтного виробництва.

Сучасні тенденції розвитку та проблеми функціонування інструментального господарства.

Калькулювання ремонтних робіт: проблеми та можливі варіанти їхнього вирішення.

Формування енергетичних балансів підприємств.

Формування вантажопотоків та вантажообороту.

Формування внутрішніх заводських цін на транспортні послуги.

Запитання для дискусій

Як впливає кооперація та спеціалізація на обсяги робіт з виготовлення інструментів та структуру інструментальних цехів?

Що впливає на розміри запасів та оборотного фонду ін- струментів?

Чому на підприємствах ремонтно-механічні цехи досягають значних розмірів?

За рахунок чого можна скоротити обсяги ремонтних робіт?

Які системи та форми оплати праці доцільно застосовувати для робітників по ремонтному обслуговуванню устаткування?

Запитання для самоперевірки знань

У чому полягають особливості функціонування підрозділів виробничої інфраструктури?

Які вихідні дані використовуються при плануванні потреби в інструментах?

Як обчислюється загальна трудомісткість виготовлення інструментів?

Які показники затверджуються інструментальному цеху?

Як обчислюється середньорічні обсяги робіт з ремонту устаткування?

Як обчислюється середньорічні обсяги робіт із технічного обслуговування?

Як обчислити кількість слюсарів із ремонту та технічного обслуговування устаткування?

Як обчислюється потреба підприємства в енергії та паливі?

Що є основою планування потреби в усіх видах енергії?

Які види робіт включаються у виробничу програму транспортного цеху?

Які калькуляційні одиниці застосовуються при плануванні собівартості транспортних послуг?

ПРАКТИЧНІ ЗАВДАННЯ з прикладами розв’язання типових завдань

а) Інструментальне господарство

Задача-приклад. Визначити витрати інструменту на річну програму за умов: річна програма виготовлення валиків шліцевих — 500 тис. шт.; режим роботи — двозмінний. Технологічний процес наведено в табл. 9.1.

Таблиця 9.1

ТЕХНОЛОГІЧНИЙ ПРОЦЕС ВИГОТОВЛЕННЯ ВАЛИКІВ

Розв’язання

Визначаємо витрати інструменту на річну програму. У масовому та серійному виробництві витрати ріжучого інструменту на програму по кожному типорозміру визначається за формулою:

,

де Iр — витрати певного інструменту, шт.;

Nд — число деталей, які обробляються даним інструментом по річній програмі, шт.;

tм — машинній час на 1 деталеоперацію, хв.;

І — число інструментів, одночасно працюючих на верстаті;

Тзн. — машинний час роботи інструменту до повного зносу, год.

Кз — коефіцієнт передчасного виходу інструменту із ладу (Кз = 0,05).

Машинний час роботи інструменту до повного зносу визначається за формулою:

,

де L — величина допустимого сточування ріжучої частини ін- струменту, мм;

l — величина сточування за одну переточку, мм;

tст — стійкість інструменту (машинний час роботи інструменту між двома переточками), год.

Розрахунок величини машинного часу роботи інструменту до повного зносу наведено у табл. 9.2.

Таблиця 9.2

Зведений розрахунок машинного часу

На підставі вихідних та одержаних даних визначаємо витрати ріжучого інструменту на річну програму по кожному типорозміру. Наприклад, витрати різців чорнових:

 шт.

Таким же шляхом визначається потреба по іншим інструментам.

ЗАДАЧІ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО РОЗВ’ЯЗАННЯ

Задача 1. Визначити потребу у фрезах на річну програму в умовах одиничного виробництва для дільниці фрезерних верстатів.

Вихідні дані: трудомісткість річної програми дільниці Тп — 485 000 нормо/год. Питома вага машинного часу в штучному Км — 0,50; Кз — 0,04.

Номенклатура фрез та коефіцієнт їхньої застосовуваності Кзас. на дільниці наведена в табл. 9.3.

Таблиця 9.3

Номенклатура фрез та їхНЯ застосовуваність

Відповідь для самоперевірки: потреба в циліндричних фрезах — 1148 шт.

Задача 2. Визначити річну потребу інструментів за умов: річний обсяг робіт — 1800 деталей, верстатний час обробки однієї деталі — 936 хв., одночасно працює одна фреза, час роботи ін- струменту до повного зносу — 92 год., коефіцієнт передчасного виходу інструменту із ладу (Кз = 0,07).

Відповідь для самоперевірки: 32819.

б) Ремонтне господарство

Задача-приклад. Розрахувати: 1) середньорічні обсяги слю­сарних, верстатних та інших робіт по ремонту устаткування; 2) річний обсяг робіт із міжремонтного обслуговування устатку­вання; 3) визначити кількість робітників, необхідних для вико­нання ремонту та міжремонтного обслуговування.

Для проведення відповідних розрахунків є такі вихідні дані: склад і кількість устаткування; норми часу на виконання відповідних ремонтних робіт (табл. 9.4); тривалість міжремонтного періо­ду та міжремонтного циклу; норми обслуговування; структура ремонтного циклу та інші нормативи системи ПЗР.

Таблиця 9.4

СКЛАД ВЕРСТАТНОГО ПАРКУ ПІДПРИЄМСТВА

Таблиця 9.5

Норми часу на виконання ремонтних і профілактичних робіт (на одну ремонтну одиницю)

Структура міжремонтного циклу має такий вигляд:

К-О-М-О-М-О-С-О-М-О-М-О-С-О-М-О-М-О-К.

Тривалість міжремонтного циклу — 24 000 год., або 6 років, при двозмінній роботі обладнання.

Режим роботи цехів двозмінний. Тривалість зміни — 8 год. Корисний фонд часу роботи одного робітника — 1835 год. на рік. Корисний фонд часу роботи одного верстата — 2000 год. на рік. Коефіцієнт змінності роботи верстатів в РМЦ — 0,9, Кв.н — 1.

Норми обслуговування на 1 робочого в І зміну:

верстатні роботи — 1650 ремонтних одиниць складності (р.о.с.).

слюсарні роботи — 500 р.о.с.

мастильні роботи — 1000 р.о.с.

Розрахунок ведеться в такій послідовності:

Розрахунок сумарної кількості одиниць ремонтної складнос­ті. Для цього цифри колонки 2 табл. 9.4 множимо на колонку 3 і значення заносимо в колонку 4. Сума цифр колонки 4 дасть нам (сумарна кількість одиниць ремонтної складності всього устаткування ).

Розрахунок середніх річних обсягів слюсарних, верстатних та інших робіт проводиться за формулою [9.10].

Розрахунки ведуться окремо для слюсарних, верстатних та інших робіт, а також підраховується загальна кількість годин на рік.

Обчислення річного обсягу робіт із міжремонтного обслуговування проводиться за формулою [9.11].

Розрахунки ведуться окремо по видах робіт (слюсарні, верстат­ні, інші), а також підраховується загальна кількість годин, необхідних для технічного обслуговування на рік.

Обчислюється кількість ремонтних робітників, необхідних для виконання ремонту та міжремонтного обслуговування.

Для ремонту обладнання кількість робітників (Ррем) по видах робіт обчислюється, виходячи з відповідної трудомісткості, річного фонду часу роботи одного робітника та коефіцієнта виконання норм робітниками Кв.н за формулою [9.12].

Далі підсумовується загальна кількість Ррем..

Для міжремонтного обслуговування устаткування число робіт­ників по видах робіт обчислюється за нормами обслуговування на одного робітника за формулою [9.13].

Підсумовується загальна кількість .

ЗАДАЧІ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО РОЗВ’ЯЗАННЯ

Задача 1. Користуючись умовами попередньої задачі визначити трудомісткість слюсарних робіт по капітальному ремонту устаткування за таких умов: на підприємстві працюють 34 одиниці фрезерного устаткування, які підлягають капітальному ремонту в плановому періоді. Середня складність одного верстата 28 одиниць ремонтної складності.

Відповідь для самоперевірки: 21 896 год.

Задача 2. Визначити кількість слюсарів-мастильників, необхідних для чергового обслуговування в механічному цеху, який працює в дві зміни. Вихідні дані: в цеху працюють 184 одиниці металорізального устаткування. Середня ремонтна складність одного верстата складає 16 одиниць.

Відповідь для самоперевірки: 9 чол.

Задача 3. Визначити загальну кількість верстатів для ремонтного обслуговування за умов: на підприємстві працюють 498 одиниць устаткування; річний фонд часу роботи верстатів в РМЦ 2100 год.; коефіцієнт змінності роботи верстатів — 1,2. Інші умови у попередньо вирішеній задачі.

Відповідь для самоперевірки: 10 верстатів.

в) енергетичне забезпечення

Задача-приклад 1. Визначення потреби в електроенергії.

У механічному цеху працює певна кількість верстатів із певними характеристиками (дані наведені у табл.). Потрібно визначити річну потребу в рушійній електроенергії для цеху, а також потребу в енер­гії на його освітлення.

Таблиця 9.6

Вихідні дані

Загальна площа цеху — 360 м2, тривалість роботи цеху з освіт­ленням — 1680 год. на рік, питома потужність освітлювальних джерел — 25 Вт/м2, коефіцієнт втрат в електричних мережах — 0,24, фонд часу роботи цеху — 4000 год/рік.

Розв’язання

Кількість рушійної електроенергії розраховується по потужності діючого устаткування за формулою [9.17]:

Для токарних верстатів:

 млн кВт.

Кількість електричної енергії, яка іде на освітлення (W осв), визначається за формулою [9.18]:

 кВт год.

ЗАДАЧІ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО РОЗВ’ЯЗАННЯ

Задача 1. Визначити потребу в рушійній електроенергії для підприємства, якщо загальна рушійна потужність усіх верстатів становить 1200 кВт. (іншими даними користуватись з поперед­ньої задачі).

Відповідь для самоперевірки: 58000 кВт год.

Задача 2. Визначити потребу в бензині для автотранспорту підприємства за умов, наведених в табл. 9.7.

Таблиця 9.7

СКЛАД АВТОТРАНСПОРТУ, НОРМИ ВИТРАТ, ПРОЙДЕНИЙ ШЛЯХ

г) транспортне забезпечення

Задача 1. Провести вибір та визначити необхідну кількість транспортних засобів. Вихідні дані, рух вантажів, їхні найменування та квартальний вантажооборот наведено в табл. 9.8. Максимальний добовий вантажооборот складає 120 т, фактичний час роботи транспорту Ттр. — 13 год. на добу.

Таблиця 9.8

Рух вантажів, їхні найменування та квартальний вантажооборот

Розв’язання

Вибір транспортних засобів проводиться залежно від харак­теру вантажів, обсягу вантажообороту та довжини маршрутів. Добовий вантажооборот, який приймається для розрахунку, дорів­нює середньодобовому, помноженому на коефіцієнт нерівномірності надходження та відправки вантажів.

Коефіцієнт нерівномірності визначається за формулою:

,

де ВОмд — максимальний добовий вантажооборот дорівнює 120 т;

ВОсд — середньодобовий вантажооборот, т:

,

де ВОкв — квартальний вантажооборот дорівнює 6760 т;

Д — кількість робочих днів в кварталі дорівнює 70 дн.;

Розрахунковий добовий вантажооборот визначається по кожному найменуванню вантажів. Так, по першій позиції (табл. 9.9) — шихтові матеріали — він складає:

 т.

Результати розрахунків по всіх маршрутах зведемо в таблицю.

Таблиця 9.9

Результати розрахунків вантажообороту

Беручи до уваги характер вантажів, довжину маршрутів, які транспортні засоби доцільно вибрати електрокари з підйомною плат­формою вантажопідйомністю (дф) 1,5 т, максимальна швидкість руху яких складає: з вантажем  — 4—5, без вантажу  — 9—10 км/год. Простої електрокар на ремонті приймаємо 5\%.

Потрібну кількість електрокар по кожному маршруту визначаємо за формулою:

,

де Тр — тривалість одного рейсу, хв.; дф — фактична вантажопід­йомність, т; Тф — тривалість роботи електрокара за добу, хв.

Тривалість одного рейсу:

,

де tн, tp — час навантаження, розвантаження, хв.;

Vв, Vн — швидкість руху електрокар із вантажем і без вантажу, м/хв.;

l — відстань між двома пунктами, м.

Час навантаження і розвантаження складає по 15 хв.

Тривалість одного рейсу по першому маршруту буде:

 хв.

Результати розрахунків по кожному маршруту заносимо в табл. 9.9.

Фактична вантажопідйомність розраховується як добуток номінальної вантажопідйомності (дф = 1,5 т) на коефіцієнт використання вантажопідйомності електрокара, який залежить від типу вантажу (дрібні деталі — 0,4; чорні метали, поковки, середні деталі — 0,5; формовочні матеріали, ливарні деталі — 0,6; шихтові матеріали — 0,7). Так для першого маршруту  т.

Потрібна кількість електрокар для першого маршруту:

, приймаємо 1.

ЗАДАЧІ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО РОЗВ’ЯЗАННЯ

Задача. Визначити чисельність водіїв на зовнішніх перевезеннях за умов: середньоспискова кількість автомобілів — 110 оди­ниць, час знаходження машин в наряді — 3014 год., підготовчий час (0,3). Річний фонд часу роботи одного водія — 1820 год.

Відповідь для самоперевірки: 182 водія.