1.4. Історія розвитку системного підходу

Основною змістовною складовою понять “системний підхід”, “систе- мний аналіз”, “системне дослідження” є термін “система”, який вперше з’явився в Давній Греції 25002400 років тому й означав “сполучення”, “організм”, “організація”. Метафоризацію слова “система” започаткував Демокріт (460360 рр. до н. е.). Далі відбувалася подальша універсалі- зація значення цього слова, наділення його узагальнюючим змістом, що дозволило використовувати його як для фізичних (матеріальних), так і штучних об’єктів. Отже, в античній філософії термін “система” характе- ризував упорядкованість і цілісність природних об’єктів.

З виникненням науки і філософії епохи Відродження трактування буття як космосу перетворюється у розуміння його як світової системи. При цьому ця система розглядається незалежною від людини, що воло- діє власним типом організації, ієрархією, іманентними законами і струк- турою. Наука епохи Відродження виробила певну концептуальну базу, найважливішими категоріями якої є предмет і властивість, ціле і части- на, субстанція й атрибут, форма та зміст.

Ідея системної організації наукового знання глибоко і ґрунтовно роз- роблена в німецькій класичній філософії XVIIIXIX ст. Структура науко- вого знання, принципи й основи побудови теоретичних систем стали предметом спеціального філософського, логіко-методологічного аналізу. Так, математик і філософ Й. Г. Ламберт (17281777) зазначав, що “будь- яка наука, як і її частина, постає як система, оскільки система є сукупніс- тю ідей і принципів, котрі можна трактувати як ціле. В системі повинна бути субординація і координація”.

Новий етап в інтерпретації системності наукових знань пов’язаний з іменем І. Канта (17241804), заслуга якого полягає в перетворенні про- блеми системного характеру науково-теоретичних знань у методологіч- ну, розробці процедур і засобів системного конструювання знання. Цю лінію ще більше проводить Й. Г. Фіхте (17621814), вихідна теза котрого

– наукове знання є системним цілим. Г. Гегель (17701831) запропону- вав історичне трактування системи відповідно до принципу сходження від абстрактного до конкретного.

Теоретичне природознавство ХІХХХ ст. вказує на відмінності пред- мета й об’єкта знання.  Підкреслюючи активний характер людського пі- знання, нове трактування передбачає, що предмет дослідження – це те, що створене людиною в процесі освоєння природи. Ціле розуміється вже не як проста сума, а як функціональна сукупність, що формується під впливом певних раніше заданих відношень між елементами. При цьому фіксується наявність особливих інтегративних характеристик цієї сукупності, тобто цілісність, незведеність до простої суми складових елементів. Сама ця сукупність, відношення між елементами (їхня коор- динація, субординація тощо) визначаються певним правилом або сис- темоутворюючим принципом.

Марксистська гносеологія висунула власні підходи до аналізу систе- мності наукового пізнання. До них, зокрема, належать історизм, єдність змістовної і формальної сторін наукового знання, трактування системно- сті знань не як замкнутої системи, а як послідовності понять і теорій, що розвиваються.

Становлення     системного     підходу     пов’язане     з     роботами О. О. Богданова (справжнє прізвище  Малиновський; 18731928).  Він розглядав усі явища як неперервні процеси організації та дезорганізації, а рівень організації тим вищий, чим сильніше властивості цілого відріз- няються від простої суми його частин (пізніше  цю властивість назвали емерджентністю). Важливим аспектом є те, що основна увага звертаєть- ся  на  закономірності розвитку, розгляд  співвідношень між  стійкістю і

змінністю, врахування власних цілей організації, відкритість системи. Фі- лософ довів, що в історії розвитку кожної системи є такий момент, така кризова ситуація, коли необхідна докорінна, “вибухова” перебудова її структури, тому необхідно досліджувати й аналізувати динамічні проце- си в системі та передбачати її розвиток.

Відчутний вплив на формування системного підходу справили наукові праці, передусім “Кібернетика”, американського вченого Н. Вінера (1894

1964). З кібернетикою пов’язаний розвиток таких системних уявлень, як типізація моделей систем, виявлення особливого значення зворотних зв’язків для функціонування системи, виокремлення принципу оптималь- ності в управлінні та синтезі систем, усвідомлення значення інформації та можливостей її кількісного описання, розвиток методології моделювання, особливо проведення кількісних експериментів із застосуванням ЕОМ (що обумовило розвиток важливого напрямку моделювання – імітаційного).

Л. фон Берталанфі першим із західних вчених сформулював загаль- ну теорію систем (ЗТС). У своїй теорії він узагальнив принципи ціліснос- ті, організації, еквіфінальності (досягнення системою одного і того ж кін- цевого   стану   при   різних   початкових   умовах)   та   ізоморфізму.   У

194050 рр. вчений розвинув ідеї, що містилися в теорії відкритих сис- тем, і розробив програму побудови ЗТС, котру можна розглядати  як узагальнену теорію організації. Остання є спеціальною науковою дисци- пліною. Разом з тим вона виконує певну методологічну функцію, оскільки внаслідок загального характеру досліджуваного предмета – системи  дає змогу охопити одним формальним апаратом значне коло спеціаль- них систем.

Отже, з епохи античності розпочалося стихійне, неусвідомлене викори- стання елементів системності в окремих галузях пізнання. Це становило перший етап історичного розвитку системного підходу. З середини ХХ ст., з появою складних і великих технічних, соціальних та економічних систем, виникла потреба у спеціальному теоретичному обґрунтуванні методоло- гічного характеру, розробці методів, які дали б змогу аналізувати складні проблеми як ціле, забезпечували би розгляд багатьох альтернатив, кож- на з яких описується великою кількістю змінних, допомагали вносити кіль- кісну вимірюваність у процес наукового дослідження, давали можливість відтворювати об’єктивні й суб’єктивні невизначеності. Отриману в резуль- таті розвитку й узагальнення широку та універсальну методологію вирі- шення проблем назвали “системним аналізом”. Нова методологія розро- блялася насамперед для вирішення військових проблем і спочатку вико- ристовувалася саме в цій галузі. Однак швидко з’ясувалося, що цивільні

проблеми, тобто проблеми фірм, маркетингу, аудиту, державного управ- ління та інші не лише припускають, а й вимагають обов’язкового викорис- тання цієї методології. Системний підхід дуже швидко перетворюється у важливий загальнонауковий метод пізнання, і це становить другий етап історичного розвитку системного підходу.

Сучасний розвиток системного підходу характеризується тим, що ак- цент робиться не на використанні складних математичних прийомів, які виявилися неефективними при аналізі комплексних проблем з множи- ною параметрів, а переважно на розробці нових діалектичних принципів наукового мислення, логічного аналізу систем з урахуванням взаємо- зв’язків і різнонаправлених тенденцій. При такому підході на перший план висувається логіка системного аналізу, впорядкування процедури прийняття рішень. Отже, в сучасних умовах під системним підходом найчастіше розуміють певну сукупність системних принципів наукового пізнання.

План практичного заняття

1. Передумови та необхідність виникнення системного підходу.

2. Роль і значення системного підходу в науковому пізнанні.

3. Основні напрямки системних досліджень.

4. Системний аналіз, його предмет і завдання.

5. Основні принципи системного аналізу.

6. Історія розвитку системних уявлень.