1.2. принципи системного підходу

Принципи системного підходу  це загальні положення, що відобра- жають відношення, абстраговані від конкретного змісту наукових і при- кладних проблем. Для вирішення конкретної наукової проблеми або проблемної ситуації принципи системного підходу повинні конкретизува- тися, причому  конкретизація визначається об’єктом і предметом науко- вого дослідження. В дослідженні складних систем необхідно виявити суттєві особливості проблеми, врахувати найважливіші взаємозв’язки на основі інтерпретації системних принципів до конкретних умов, що дає змогу досліднику піднятися на вищий рівень розуміння системи загалом, вийти за межі її розгляду “зсередини”. Адекватне застосування принци- пів системного підходу при дослідженні різних систем сприяє розвитку в дослідника особливого, системного типу мислення.

У науковій літературі до основних принципів системного підходу про-

понується відносити:

•           Принцип остаточної (глобальної, генеральної) мети – функці-

онування та розвиток системи і всіх її складових повинні спрямовуватися

на досягнення певної глобальної (генеральної) мети. Всі зміни, вдоскона-

лення та управління системою потрібно оцінювати з цієї точки зору.

•    Принципи єдності, зв’язаності і модульності – система роз- глядається “ззовні” як єдине ціле (принцип єдності), водночас необхід- ний “погляд зсередини”, дослідження окремих взаємодіючих складових системи (принцип зв’язаності). Принцип модульності передбачає роз- гляд замість складових системи її входів і виходів, тобто абстрагування від зайвої деталізації за умови збереження можливості адекватного опи- сання системи.

•    Принцип ієрархії – виявлення або створення у системі ієрархі- чних зв’язків, модулів, цілей. В ієрархічних системах дослідження, як правило, розпочинається з “вищих” рівнів ієрархії, а в разі її відсутності дослідник повинен чітко визначити в якій послідовності розглядатимуть- ся складові системи та напрямок конкретизації уявлень.

•  Принцип  функціональності  –  структура  системи  тісно пов’язана та обумовлюється її функціями, отже, створювати та дослі- джувати систему необхідно після визначення її функцій. У разі появи но- вих функцій системи доцільно змінювати її структуру, а не намагатися “прив’язати” цю функцію до старої структури.

•    Принцип розвитку – здатність до вдосконалення, розвитку сис- теми за умови збереження певних якісних властивостей. При створенні та дослідженні штучних систем межі розширення функцій системи та її модернізація повинні визначатись їхньою доцільністю. Здатність до роз- витку штучних систем визначається наявністю таких властивостей, як самонавчання, самоорганізація, штучний інтелект.

•   Принцип децентралізації – розумний компроміс між повною централізацією системи та здатністю реагувати на вплив зовнішнього середовища окремими частинами системи. Співвідношення між центра- лізацією та децентралізацією визначається метою та призначенням сис- теми. Повністю централізована система є негнучкою, неспроможною швидко реагувати і пристосовуватися до змінних умов. У системах з ви- соким ступенем децентралізації складніше узгоджувати функціонування елементів з точки зору досягнення глобальної мети; необхідно мати стійкий механізм регулювання, який не дозволяє значно відхилятися від поведінки, що веде до досягнення спільної мети. При відсутності такого механізму наявність певного рівня централізації є об’єктивною необхід- ністю, але ступінь централізації повинен бути мінімальним, і це забезпе- чить досягнення глобальної мети.

•    Принцип невизначеності – у більшості випадків досліджується система, про яку не все відомо, поведінка якої не завжди зрозуміла, не- відома її структура, непередбачуваний перебіг процесів, невідомі зовні- шні впливи тощо. Частковим випадком невизначеності є випадковість, коли певна подія може відбутись, а може й не відбутися.