7.1. організація творчої діяльності дослідника
Наукова діяльність є складним творчим процесом, який має власну логічну послідовність, вимагає відповідної організації праці дослідника. Основні форми становлення нового знання це науковий факт, наукова проблема, гіпотеза і теорія. Наукові дослідження проводяться насамперед в інтересах практики та для подальшого розвитку теорії. Вони також здійснюються з метою подолання певних труднощів у процесі наукового пізнання, пояснення раніше невідомих фактів або для виявлення неповноти існуючих спосо- бів пояснення відомих фактів. Труднощі наукового пошуку найчіткіше проявляються у так званих проблемних ситуаціях, коли існуюче наукове знання, його рівень і понятійний апарат недостатні для вирішення нових завдань пізнання та практики. Наукове дослідження не лише розпочинається з виявлення і форму- лювання проблеми, а й постійно має справу з новими проблемами, оскі- льки вирішення однієї з них призводить до виникнення множини інших. Рівень наукового дослідження здебільшого визначається тим, наскільки новими й актуальними є проблеми, над якими працює дослідник. Вибір і постановка таких проблем обумовлюються об’єктивними та суб’єктив- ними умовами. Вирішення проблеми завжди передбачає вихід за межі відомого і тому не може знаходитися за допомогою наперед відомих правил і методів, що, однак, не виключає можливості і доцільності пла- нування дослідження. Наукову проблему часто характеризують як “усвідомлене незнання”. Дійсно, наукова проблеми виникає разом із розумінням того, що наявні знання є неповними, і цю ситуацію можна виправити лише в результаті подальшого розвитку науки та практики. Отже, наукова проблема – це форма наукового мислення, зміст якої становить те, що не досліджено людиною, але потребує пізнання, тобто це питання, котре виникло у процесі пізнання або практичної діяльності, і потребує відповідного науково-практичного вирішення. Це не застигла форма, а процес, який охоплює два основні етапи: постановку проблеми та її вирішення. Вміння правильно поставити проблему – необхідна пе- редумова її успішного вирішення. “Формулювання проблеми, зазначав А. Ейнштейн, часто суттєвіше, ніж її вирішення, котре може бути спра- вою лише математичного чи експериментального мистецтва. Постанов- ка нових питань, розвиток нових можливостей, розгляд старих проблем під новим кутом зору вимагають творчої уяви і відтворюють дійсний ус- піх у науці”. Поставити наукову проблеми – це означає: • розмежувати відоме і невідоме, факти, що пояснені, які потребу- ють пояснення, факти, що відповідають теорії і котрі суперечать їй; • сформулювати питання, яке висловлює основний зміст проблеми, обґрунтувати його правильність і важливість для науки та практики; • визначити конкретні завдання, послідовність їх вирішення, мето- ди, котрі будуть застосовуватися. Для формулювання проблеми необхідно не лише оцінити її значення для розвитку науки і практики, а й мати методи і засоби її вирішення. По суті, вибір проблем здебільшого визначає напрямок наукового пошуку, стратегію і тактику дослідження. Вибір, постановка і вирішення проблем залежать як від об’єктивних, так і суб’єктивних факторів. До перших мо- жна віднести: ступінь зрілості і розвитку об’єкта дослідження; рівень стан знань, теорій у певній галузі науки; потреби суспільної практики; наяв- ність спеціальних технічних засобів, методів і методики дослідження. Суб’єктивні фактори також суттєво впливають на постановку і вирішення проблем; передусім це наукові інтереси та практичний досвід дослід- ника, оригінальність мислення, наукова сумлінність, моральне задово- лення, яке він отримує при дослідженні, тощо. Перед початком дослідження необхідно провести попередню роботу з метою формулювання наукової проблеми та визначити шляхи її розв’язання. Така робота може здійснюватися, наприклад, наступним чином: 1. Виявлення нових фактів та явищ, що не можуть пояснюватись іс- нуючими теоріями, а також практичних проблем, які потребують науко- вого обґрунтування і вирішення. Попередній аналіз повинен розкрити характер та обсяг нової інформації, що спонукає дослідника до науково- го пошуку та створення нових теорій. 2. Попередній аналіз та оцінка тих ідей і методів вирішення пробле- ми, котрі можна висунути на основі нових фактів та існуючих теоретич- них передумов. Отже, відбувається висування, обґрунтування й оцінка тих гіпотез, з допомогою яких передбачається розв’язати проблему. При цьому не ставиться завдання конкретної розробки однієї гіпотези, а про- водиться порівняльна оцінка різних гіпотез, ступеня їх емпіричної і тео- ретичної обґрунтованості. 3. Визначення мети вирішення і типу проблеми, її зв’язок з іншими проблемами. Більш повне і комплексне розв’язання проблеми передба- чає наявність відповідної за обсягом та якістю емпіричної інформації, а також певного рівня розвитку теоретичних уявлень, тому досліднику ду- же часто необхідно відмовитися від повного вирішенням проблеми й обмежуватися вужчим або частковим варіантом. 4. Попередній опис та інтерпретація проблеми. Після виконання по- передніх етапів створюється можливість точнішого опису, формулюван- ня і тлумачення проблеми за допомогою наукових понять, категорії, принципів і суджень. Дослідник повинен з’ясувати специфіку зв’язку між емпіричними даними, на яких базується проблема, і тими теоретичними гіпотезами і припущеннями, котрі висуваються для її вирішення. Наукові дослідження умовно можна поділити на теоретичні та при- кладні. Перші спрямовані на розкриття нових властивостей, відношень і закономірностей реального світу, тобто досліджують проблеми, пов’язані з пізнанням властивостей, законів природи та суспільства. Дру- гі здійснюють пошук та аналіз шляхів, засобів і методів наукового пізнан- ня з метою їх втілення у практичну діяльність. Кожний дослідник повинен знати специфіку наукової діяльності зага- лом і конкретної галузі знань зокрема. Ефективність наукового дослі- дження, оптимальне використання потенційних можливостей дослідника залежать від організації його праці. Чим вища організація наукового до- слідження та праці дослідника, тим вагоміших результатів він може дося- гти за менший період часу, тим вищою буде якість та ефективність праці. Основні принципи раціональної організації наукової діяльності це творчий підхід до постановки та вирішення проблем, наукове мислення, плановість, динамічність, колективність, самоорганізація, економічність, критичність і самокритичність, діловитість, енергійність, практичність. Творчий підхід означає, що дослідник повинен прагнути до пояс- нення фактів, явищ і процесів реальної дійсності, намагатися внести щось нове у науку, тому для наукової діяльності характерною є постійна напружена розумова праця, спрямована на виявлення сутності та спе- цифіки об’єкта і предмета дослідження. Дослідник має постійно розмір- ковувати про предмет дослідження, шукати шляхи розв’язання визначе- них наукових проблем. Наукове мислення – це один із основних елементів наукової діяль- ності. Процес мислення відбувається у кожної людини по-різному, але значних результатів досягають лише ті дослідники, котрі постійно цілес- прямовано та наполегливо міркують, концентрують свою увагу на пред- меті дослідження, виявляють творчу ініціативу. Плановість у науковій діяльності обумовлюється тим, що цей вид праці людини є складним, трудомістким, часто вимагає значних витрат часу та коштів. Отже, планова дисципліна допомагає запобігти невиправ- даним витратам часу і ресурсів, ефективно та результативно вирішувати наукові проблеми. Плановість у науковій діяльності реалізується шляхом розробки різноманітних планів і програм, календарних графіків, блок- схем, індивідуальних планів тощо. Згідно з цими документами перевіря- ється хід дослідження, його відповідність встановленим термінам, змісту етапів. За весь період дослідження може бути розроблено декілька планів з різним ступенем деталізації, початковий план уточнюється і коригується відповідно до отриманих на кожному етапі дослідження результатів. Колективність наукової діяльності полягає в тому, що дослідник є членом певного колективу (групи, кафедри, інституту). Він може зверта- тися за порадами та обговорювати одержані результати з членами цьо- го колективу, з науковим керівником, виступати з доповідями і повідом- леннями на семінарах, наукових конференціях тощо. Надзвичайно велике значення має самоорганізація праці дослідни- ка, оскільки наукова діяльність підлягає обмеженій регламентації і нор- муванню. Самоорганізація передбачає: • відповідну організацію робочого місця із забезпеченням оптима- льних умов для високопродуктивної дослідницької праці; • дотримання дисципліни праці; • послідовність у нагромадженні знань; • систематичність у дотриманні єдиної методики і технології при виконанні однотипних робіт. Самоорганізація базується на певних правилах науково-дослідної роботи: постійно розмірковувати про предмет дослідження; працювати згідно з планом; при виконанні першочергової роботи відкидати друго- рядні справи; оптимально розподілити сили та час; заздалегідь готувати все необхідне; не робити кілька справ одночасно; творчу роботу викону- вати перед технічною, а складну – перед простою; доводити розпочате до кінця; постійно контролювати свою роботу; вчасно вносити корективи; обмежувати ширину і глибину дослідження. |
| Оглавление| |