Методологія системного підходу та наукових досліджень - Курс лекцій (Кустовська О. В.)

7.1. організація творчої діяльності дослідника

 

Наукова діяльність є складним творчим процесом, який має власну логічну послідовність, вимагає відповідної організації праці дослідника. Основні форми становлення нового знання  це науковий факт, наукова проблема, гіпотеза і теорія.

Наукові дослідження проводяться насамперед в інтересах практики та для подальшого розвитку теорії. Вони також здійснюються з метою подолання певних труднощів у процесі наукового пізнання, пояснення раніше невідомих фактів або для виявлення неповноти існуючих спосо- бів пояснення відомих фактів. Труднощі наукового пошуку найчіткіше проявляються у так званих проблемних ситуаціях, коли існуюче наукове знання, його рівень і понятійний апарат недостатні для вирішення нових завдань пізнання та практики.

Наукове дослідження не лише розпочинається з виявлення і форму- лювання проблеми, а й постійно має справу з новими проблемами, оскі- льки вирішення однієї з них призводить до виникнення множини інших. Рівень наукового дослідження здебільшого визначається тим, наскільки новими й актуальними є проблеми, над якими працює дослідник. Вибір і постановка таких проблем обумовлюються об’єктивними та суб’єктив- ними умовами. Вирішення проблеми завжди передбачає вихід за межі відомого і тому не може знаходитися за допомогою наперед відомих правил і методів, що, однак, не виключає можливості і доцільності пла- нування дослідження.

Наукову проблему часто характеризують як “усвідомлене незнання”. Дійсно, наукова проблеми виникає разом із розумінням того, що наявні знання є  неповними, і цю ситуацію можна виправити лише в результаті подальшого розвитку науки та практики.

Отже, наукова проблема – це форма наукового мислення, зміст якої становить те, що не досліджено людиною, але потребує пізнання, тобто

це питання, котре виникло у процесі пізнання або практичної діяльності, і потребує відповідного науково-практичного вирішення. Це  не застигла форма, а процес, який охоплює два основні етапи: постановку проблеми та її вирішення. Вміння правильно поставити проблему – необхідна пе- редумова її успішного вирішення. “Формулювання проблеми,  зазначав А. Ейнштейн,  часто суттєвіше, ніж її вирішення, котре може бути спра- вою лише математичного чи експериментального мистецтва. Постанов- ка нових питань, розвиток нових можливостей, розгляд старих проблем під новим кутом зору вимагають творчої уяви і відтворюють дійсний ус- піх у науці”.

Поставити наукову проблеми – це означає:

•           розмежувати відоме і невідоме, факти, що пояснені, які потребу-

ють пояснення, факти, що відповідають теорії і котрі суперечать їй;

•           сформулювати питання, яке висловлює основний зміст проблеми,

обґрунтувати його правильність і важливість для науки та практики;

•           визначити конкретні завдання, послідовність їх вирішення, мето-

ди, котрі будуть застосовуватися.

Для формулювання проблеми необхідно не лише оцінити її значення для розвитку науки і практики, а й мати методи і засоби її вирішення. По суті, вибір проблем здебільшого визначає напрямок наукового пошуку, стратегію і тактику дослідження. Вибір, постановка і вирішення проблем залежать як від об’єктивних, так і суб’єктивних факторів. До перших мо- жна віднести: ступінь зрілості і розвитку об’єкта дослідження; рівень стан знань, теорій у певній галузі науки; потреби суспільної практики; наяв- ність спеціальних технічних засобів, методів і методики дослідження. Суб’єктивні фактори також суттєво впливають на постановку і вирішення проблем; передусім  це наукові інтереси та практичний досвід дослід- ника, оригінальність мислення, наукова сумлінність, моральне задово- лення, яке він отримує при дослідженні, тощо.

Перед початком дослідження необхідно провести попередню роботу з метою формулювання наукової проблеми та визначити шляхи її розв’язання. Така робота може здійснюватися, наприклад, наступним чином:

1. Виявлення нових фактів та явищ, що не можуть пояснюватись іс- нуючими теоріями, а також практичних проблем, які потребують науко- вого обґрунтування і вирішення. Попередній аналіз повинен розкрити характер та обсяг нової інформації, що спонукає дослідника до науково- го пошуку та створення нових теорій.

2. Попередній аналіз та оцінка тих ідей і методів вирішення пробле- ми, котрі можна висунути на основі нових фактів та існуючих теоретич- них передумов. Отже, відбувається висування, обґрунтування й оцінка тих гіпотез, з допомогою яких передбачається розв’язати проблему. При цьому не ставиться завдання конкретної розробки однієї гіпотези, а про- водиться порівняльна оцінка різних гіпотез, ступеня їх емпіричної і тео- ретичної обґрунтованості.

3. Визначення мети вирішення і типу проблеми, її зв’язок з іншими проблемами. Більш повне і комплексне розв’язання проблеми передба- чає наявність відповідної за обсягом та якістю емпіричної інформації, а також певного рівня розвитку теоретичних уявлень, тому досліднику ду- же часто необхідно відмовитися від повного вирішенням проблеми й обмежуватися вужчим або частковим варіантом.

4. Попередній опис та інтерпретація проблеми. Після виконання по- передніх етапів створюється можливість точнішого опису, формулюван- ня і тлумачення проблеми за допомогою наукових понять, категорії, принципів і суджень. Дослідник повинен з’ясувати специфіку зв’язку між емпіричними даними, на яких базується проблема, і тими теоретичними гіпотезами і припущеннями, котрі висуваються для її вирішення.

Наукові дослідження умовно можна поділити на теоретичні та при- кладні. Перші спрямовані на розкриття нових властивостей, відношень і закономірностей  реального  світу,  тобто  досліджують  проблеми, пов’язані з пізнанням властивостей, законів природи та суспільства. Дру- гі здійснюють пошук та аналіз шляхів, засобів і методів наукового пізнан- ня з метою їх втілення у практичну діяльність.

Кожний дослідник повинен знати специфіку наукової діяльності зага- лом і конкретної галузі знань зокрема. Ефективність наукового дослі- дження, оптимальне використання потенційних можливостей дослідника залежать від організації його праці. Чим вища організація наукового до- слідження та праці дослідника, тим вагоміших результатів він може дося- гти за менший період часу, тим вищою буде якість та ефективність праці.

Основні принципи раціональної організації наукової діяльності  це творчий підхід до постановки та вирішення проблем, наукове мислення, плановість, динамічність, колективність, самоорганізація, економічність, критичність і самокритичність, діловитість, енергійність, практичність.

Творчий підхід означає, що дослідник повинен прагнути до пояс- нення фактів, явищ і процесів реальної дійсності, намагатися внести щось нове у науку, тому для наукової діяльності характерною є постійна напружена розумова праця, спрямована на виявлення сутності та спе-

цифіки об’єкта і предмета дослідження. Дослідник має постійно розмір- ковувати про предмет дослідження, шукати шляхи розв’язання визначе- них наукових проблем.

Наукове мислення – це один із основних елементів наукової діяль-

ності. Процес мислення відбувається у кожної людини по-різному, але значних результатів досягають лише ті дослідники, котрі постійно цілес- прямовано та наполегливо міркують, концентрують свою увагу на пред- меті дослідження, виявляють творчу ініціативу.

Плановість у науковій діяльності обумовлюється тим, що цей вид праці людини є складним, трудомістким, часто вимагає значних витрат часу та коштів. Отже, планова дисципліна допомагає запобігти невиправ- даним витратам часу і ресурсів, ефективно та результативно вирішувати наукові проблеми. Плановість у науковій діяльності реалізується шляхом розробки різноманітних планів і програм, календарних графіків, блок- схем, індивідуальних планів тощо. Згідно з цими документами перевіря- ється хід дослідження, його відповідність встановленим термінам, змісту етапів. За весь період дослідження може бути розроблено декілька планів з різним ступенем деталізації, початковий план уточнюється і коригується відповідно до отриманих на кожному етапі дослідження результатів.

Колективність наукової діяльності полягає в тому, що дослідник є членом певного колективу (групи, кафедри, інституту). Він може зверта- тися за порадами та обговорювати одержані результати з членами цьо- го колективу, з науковим керівником, виступати з доповідями і повідом- леннями на семінарах, наукових конференціях тощо.

Надзвичайно велике значення має самоорганізація праці дослідни- ка, оскільки наукова діяльність підлягає обмеженій регламентації і нор- муванню. Самоорганізація передбачає:

•           відповідну організацію робочого місця із забезпеченням оптима-

льних умов для високопродуктивної дослідницької праці;

•           дотримання дисципліни праці;

•           послідовність у нагромадженні знань;

•           систематичність у дотриманні єдиної методики і технології при виконанні однотипних робіт.

Самоорганізація базується на певних правилах науково-дослідної роботи: постійно розмірковувати про предмет дослідження; працювати згідно з планом; при виконанні першочергової роботи відкидати друго- рядні справи; оптимально розподілити сили та час; заздалегідь готувати все необхідне; не робити кілька справ одночасно; творчу роботу викону- вати перед технічною, а складну – перед простою; доводити розпочате до кінця; постійно контролювати свою роботу; вчасно вносити корективи; обмежувати ширину і глибину дослідження.