Інноваційна діяльність підприємства та економічна оцінка інноваційних процесів - Монографія (Кириленко В.В.)

1.3.напрямки подальшої активізації інноваційної діяльності промислових підприємств

 

Успіхи ринкових перетворень в Україні неможливі без пожвавлення виробничо-господарської  діяльності   підприємств,  що,   в   свою   чергу, вимагає безперервного оновлення основних фондів базових підприємств шляхом розвитку цілого ряду нових підприємств машино- і приладобудування, електронної та радіотехнічної промисловості. Саме ці галузі, на наш погляд, найбільшою мірою визначають технічний прогрес, а отже, забезпечують переведення підприємств як базових, так і всіх інших галузей на нові технології. Зауважимо, що майже всі промислові підприємства працюють сьогодні на застарілому обладнанні. Рівень зношення основних виробничих фондів у промисловості регіону за останні п’ять років, починаючи з 1995 р., зріс з 46\% до 54\%, а в машинобудуванні

–                                                                     з   48\%   до   57\%.   При   цьому   зношення  машин   і   устаткування  у промисловості збільшилося з 55,8\% до 68,7\%, а в машинобудуванні – з

58,2\% до 71,4\%. Все це стверджує поглиблення технологічного розриву між вітчизняним виробництвом і виробництвом розвинутих країн світу. Ось чому сьогодні особливо важливим є вибір раціональних шляхів активізації інноваційної діяльності машинобудівних підприємств як в країні, так і в регіоні. Як показує світовий досвід, можливості оновлення виробничого потенціалу та продукції підприємств у перспективі залежать від сьогоднішнього здійснення наукових досліджень і проектно- конструкторських розробок та швидкого впровадження нововведень у виробництво.

У процесі розробки та комерціалізації інновацій, залежно від їх складності та масштабів, може брати участь значна кількість різних за розміром підприємств та інших установ ринкової інфраструктури. Це приводить до виникнення специфічних відносин на ринку інновацій. Складність  інноваційних  відносин  у  тому,  що  вони  охоплюють,  крім

процесів розробки і освоєння випуску нової продукції, ще й процеси переміщення технологій, ноу-хау, гудвілів, управлінського досвіду, виробничих зв’язків, здатних приносити фірмі додаткові прибутки шляхом підвищення її конкурентоспроможності, тобто процеси, котрі важко піддаються прогнозуванню. Дана ситуація поглиблюється наявністю ряду специфічних для інноваційного процесу ознак. Зокрема цей процес часто характеризується не збіганням у часі появи й об’єктивної необхідності в нововведенні. Так, проведені зарубіжними вченими дослідження свідчать, що розрив у часі між появою нового відкриття, джерелом якого є нові знання, і його розробкою до рівня прикладної технології та освоєння ринком становить 20 – 25 років [112, 23]. Поряд з тим, 50 – 60\% усіх дослідно-конструкторських  розробок  ніколи  не  втілюють  у  нову продукцію, що реалізується, а 30\% нововведень протягом короткого періоду часу перестають бути прибутковими. Крім того, за оцінками американських вчених, частка витрат на науково-дослідні і дослідно- конструкторські розробки, що припадає на  невдалі нововведення, сягає

50\%                                                                [112,   45].   Йдеться   про   високу   міру   економічного   ризику   в інноваційній діяльності. Однак віддача від інших 50\% витрат (на вдалі нововведення) є настільки високою, що вона багатократно (в тисячу, а то й більше разів) перекриває сукупні витрати на всю інноваційну діяльність. Ось чому, незважаючи на високу ризикованість інвестицій в інноваційну діяльність, провідні країни світу постійно збільшують обсяги вкладень у науку.

Очевидно, що для реалізації інноваційних процесів необхідні значні інвестиційні ресурси. Досвід свідчить, що переконати інвестора, а в майбутньому і споживача можна лише через обґрунтування переваг нововведення перед конкурентами шляхом забезпечення вищої якості (кращих експлуатаційних параметрів) або переваг в ціні. Водночас підвищення якості вимагає і відповідних витрат, інколи навіть значних. Переваги в ціні досягаються шляхом зниження собівартості вдосконаленої продукції. Слід зазначити, що характерною особливістю останніх років є збільшення   витрат   на   науково-дослідні   та   дослідно-конструкторські роботи великих фірм [43, 148].

Звернемо увагу також на те, що обмін даними, які враховують витрати на створення нових виробів, доцільно було б здійснювати за допомогою електронних засобів, що вимагає розвитку сучасних інформаційних комунікацій. Користь від цього більш ніж очевидна. Це дасть змогу розробникам, що спільно працюють над вирішенням певного завдання, швидко обмінюватися інформацією і значно зменшить час на вибір оптимальних технічних рішень, а також, базуючись на прогнозах, здійснювати вибір найефективніших інноваційних проектів. Це, в свою чергу, дасть змогу підвищити швидкість впровадження нововведень шляхом відкидання з їх загальної кількості безперспективних.

Наведене вимагає детального аналізу інноваційних процесів у промисловості, котрий неможливий без розробки їх класифікації і визначення джерел їх фінансування та інформаційного забезпечення.

У динаміці інноваційний процес можна представити рядом стадій й етапів, що відображають трансферт нововведень у матеріальне виробництво: від зародження і проведення фундаментальних досліджень, проектно-конструкторських розробок, створення дослідних зразків, їх випробування у лабораторіях до організації серійного чи масового виробництва новинок та їх реалізації і обслуговування (див. рис.1.12).

Інноваційний  процес  включає  дві  стадії:  розробку  та комерціалізацію. Це пояснюється тим, що інноваційний процес не закінчується появою на ринку новинок, а продовжується і після впровадження,  тому   що   під   час   дифузії   (поширення)  нововведення постійно вдосконалюється, що дає змогу розширити ринки його збуту. Починається інноваційний процес з фундаментальних досліджень суто теоретичного характеру, в результаті яких отримують нові наукові знання, що відображаються у наукових відкриттях.

Саме фундаментальне дослідження, в результаті якого відбувається генерація нових ідей, є основою інноваційного процесу. Проте такі дослідження характеризуються високою мірою ризику, адже лише 5\% з них дають позитивні результати [57, 7].

 

 

Прикладні дослідження

 

 

 

Фундаментальні дослідження

Дослідно- конструкторські роботи

 

 

 

 

Реалізація

та обслуговування

 

Освоєння

та виробництво

Експериментальне виробництво

 

 

Рис.1.12. Стадії, етапи та виконавці інноваційного процесу.

 

Враховуючи зазначене, слід зауважити, що в умовах ринкової економіки займатися такого роду дослідженнями можуть лише науково- дослідні інститути Академії наук та вищі навчальні заклади, робота яких фінансується за рахунок коштів Державного бюджету.

На основі отриманих результатів фундаментальних досліджень здійснюють дослідження прикладного характеру. Прикладні дослідження передбачають виконання робіт, пов’язаних з пошуком шляхів практичного застосування наукових відкриттів, результати котрих оформляють як винаходи. Наступним етапом на шляху реалізації інновацій є науково- дослідні розробки. Вони спрямовані на створення певного виду виробів і технологічних процесів, на перевірку принципово нових технічних рішень на   експериментальних  зразках   у   лабораторних  умовах.   Цим   видом

діяльності, тобто науково-дослідними розробками прикладного характеру, може займатися галузева наука – галузеві науково-дослідні інститути та проектні конструкторсько-технологічні організації, адже ризик тут значно зменшується, оскільки 85 – 90\% цих робіт завершують успішно [57, 9].

Результати прикладних досліджень є основою для наступного етапу інноваційного процесу – інженерних або дослідно-конструкторських розробок. Етап дослідно-конструкторських розробок передбачає доведення результатів науково-дослідних робіт до умов промислового освоєння і включає виконання проектної і робочої документації, дослідну перевірку технічних рішень у галузі техніки, технології та організації виробництва. Слід  зазначити, що  95  –  97\%  цих  досліджень закінчуються позитивно [57, 9], тому їх проведенням в умовах ринку може успішно займатися заводська наука – науково-дослідні і проектно-конструкторські сектори на підприємствах. Кінцевим етапом стадії розробки є експериментальне виробництво. На даному етапі передбачається здійснення технічної підготовки виробництва новинок, що веде до появи дослідних зразків і розробки робочої документації.

Надзвичайно важливо не допустити більших, ніж конкуренти, витрат часу на стиках між стадіями і етапами інноваційного процесу, оскільки тут з’являються найбільші труднощі. Чим більша швидкість загального проходження  інноваційного  циклу,  тим  вищі  темпи  оновлення виробництва. За цих умов ефективність виробництва забезпечуватимуть ще й надійність і швидкість перебігу кожної з цих стадій і етапів.

Практика господарювання США, які в 1999 р. були визнані найконкурентоспроможнішою країною світу, підтверджує правильність даного висновку. Вчені-дослідники пояснюють це досягнення їх технологічно-динамічною економікою, зокрема високою здатністю саме до швидкої реалізації нововведень порівняно з іншими розвинутими країнами світу. Надзвичайно важливим моментом в інноваційній діяльності підприємств в умовах ринкової економіки є прискорення якісного виконання кожного з її етапів. У зв’язку з цим етапи дослідно- конструкторських   розробок   та   експериментального   виробництва,   які

успішно може реалізовувати заводська наука, доцільно передавати венчурним фірмам, ефективність функціонування яких у даний час є вищою. При цьому можна сказати, що "провідниками" інноваційних відносин є комунікації, котрі виникають в умовах невизначеності. Інноваційні комунікації – це система обміну інформацією між великими, середніми і малими (венчурними) підприємствами.

Після етапу освоєння починаються процеси налагодження масового виробництва новинок та їх реалізації, тобто починається стадія комерціалізації. На даних етапах вищою є ефективність функціонування великих підприємств.

При вивченні питань організації інноваційної діяльності у високорозвинених країнах світу доходимо висновку, що значна частка в технологічних нововведеннях належить саме великим підприємствам. Це дає  змогу  стверджувати, що  інноваційний потенціал у  країнах  з розвинутою ринковою економікою зосереджений на великих підприємствах.  Наприклад,  частка  великих  підприємств  у  загальному обсязі випуску продукції в Японії становить 80\%, в Англії – 67\%, у Німеччині – 63\%, у США та Канаді – 50\%, у Франції – 44\% [113, 65].

При цьому слід вказати на такі переваги великих підприємств у сфері інновацій:

–                                                                     потужна і добре оснащена виробничо-технічна база;

 

–                                                                     концентрація значних фінансових ресурсів;

 

–                                                                     об’єднання вчених і дослідників з різних галузей знань;

 

–                                                                     можливість здійснення паралельних розробок нововведень;

 

–                                                                     налагоджена система науково-технічної інформації.

 

Зрозуміло, що для прийняття компетентних рішень в інноваційній діяльності сьогодні необхідно опрацювати значні масиви інформації, адже суспільство перебуває на тому етапі свого розвитку, коли вона є найважливішим товаром. Сьогодні забезпечення високої ефективності інноваційної діяльності в нашому суспільстві – “суспільстві інформатики”

–                                                                     можливе лише на основі володіння достовірною інформацією як про стан                                                        внутрішнього   середовища,   так   і   про   зовнішнє   оточення.   У

практичному житті цього можна досягти шляхом збору та аналізу науково- технічної інформації. У зв’язку з цим виникає потреба в створенні досконалої системи інноваційно-інформаційного забезпечення. В умовах гострої конкурентної боротьби найістотнішою проблемою, що визначає переваги інноваційних задумів, є те, з яким випередженням стосовно очікуваної реалізації на ринку вони виникають. Це здійснюють шляхом правильного відбору та  оцінки можливих джерел інформації (див. рис.

1.13.).

 

Сьогодні   можливості   отримання   науково-технічної  інформації   є доволі   широкими:   від   участі   у   виставках,   ярмарках,   конференціях, наукових симпозіумах до ознайомлення з монографічними джерелами та статтями в періодичних наукових виданнях та іншими джерелами інформації як, наприклад, інформаційні листки, комп’ютерні журнали, депоновані рукописи тощо. Звичайно, на етапі фундаментальних досліджень найважливішим джерелом для отримання інформації є участь у наукових симпозіумах, на етапі прикладних досліджень важливе значення матиме участь у конференціях.

При переході на такі етапи, як дослідно-конструкторські розробки і експериментальне виробництво, найпоширенішим джерелом отримання інформації є науково-технічна пропаганда. Якщо підприємство при дифузії інновації перебуває на етапі освоєння масового виробництва, то з найбільшою інтенсивністю обмін передовими ідеями, який веде до накопичення новаторського потенціалу, здійснюється шляхом участі в ярмарках і виставках.

Як правило, різні джерела з різним випередженням сигналізують про можливості інновацій, що є важливим при виборі найефективніших способів отримання інформації. Так, на етапі реалізації найдоцільнішим джерелом інформації буде ринковий попит, адже саме врахування вимог споживачів дасть змогу виявити ефективні рішення, що стосуються вдосконалення нововведення. Але слід звернути увагу на те, що в практичному житті ситуація є значно складнішою, адже інноваційний процес буде дуже повільним, якщо інформацію отримувати лише з одного

 

 

Прикладні дослідження

 

 

 

Фундаментальні дослідження

 

Реалізація та обслуговування

Дослідно- конструкторські роботи

Експериментальне виробництво

 

 

Освоєння

та виробництво

 

Рис. 1.13. Джерела інформації і фінансування інноваційного процесу.

 

джерела. Загалом потрібно використовувати всі джерела, поєднуючи їх.

 

Особливу увагу слід звернути на забезпечення комунікативних контактів та усунення перешкод, що можуть виникнути на будь-якій з ланок інноваційного процесу. Є безліч можливостей “загубити” ідею, але дуже мало – довести її до стадії здійснення, тому особливе значення в інноваційній діяльності підприємств має забезпечення внутрішніх комунікацій. Такий підхід дасть змогу забезпечити широкий спектр володіння інформацією, що має першорядне значення як для окремого підрозділу, так і для підприємства в цілому. Про необхідність саме такого системного  підходу  свідчить  те,  що  на  перших  двох  етапах  згідно  з

рішеннями ініціатора “губиться” від 40\% до 60\% ідей, а етапу реалізації досягають лише 18\% від усіх ідей [219].

Водночас слід зауважити, що компетентна оцінка нових задумів може бути забезпечена лише об’єднаними зусиллями фахівців різних галузей знань, які працюють у різних підрозділах: науково-дослідних, проектно- конструкторських бюро, групах маркетингу, виробничих, фінансових, адміністративних та інших відділах.

З метою активізації інноваційної діяльності підприємств виникає необхідність персоналізації повноважень і встановлення відповідальності посадових осіб, а також організації належного інформаційного забезпечення. На підставі аналізу типових функцій і завдань пропонуємо створити на підприємствах інноваційно-інформаційні центри. Структуру і місце такого центру в загальній організаційній структурі управління підприємством подано на рис. 1.14.

Інноваційно-інформаційний центр (ІІЦ) є тим підрозділом, котрий може створити умови для вирощування та безперешкодного проходження ідей через різні інстанції організації. Інноваційні проекти базуються на ідеях, що виникають з різних джерел, зокрема їх генераторами можуть бути: науково-дослідницький персонал, працівники відділу маркетингу, споживачі, а також виробничий персонал – робітники і службовці.

Процес активізації винахідницької і раціоналізаторської діяльності працівників   на   досліджуваних   підприємствах   вимагає   налагодження роботи групи, яка б займалася патентуванням нововведень. Кожен працівник підприємства повинен бути впевнений у тому, що коли його ідея виявиться перспективною, то будуть вжиті заходи для забезпечення її захисту, особливо в тому випадку, коли ідея є новою і оригінальною. Для забезпечення  кращого  використання  цього  внутрішнього  резерву активізації інноваційної діяльності пропонуємо створити групу патентознавства, винахідництва та раціоналізації на тих середніх і великих підприємствах, де вона відсутня. Даний підрозділ здійснюватиме роботи, пов’язані з патентним захистом власних винаходів,  перевіркою патентної

 

чистоти розробок і підготовкою патентної інформації. Налагодження роботи з патентного захисту розробок дасть змогу активізувати винахідницько-раціоналізаторську роботу на підприємстві. Не менш важливе значення має налагодження роботи щодо забезпечення патентної чистоти розробок. Для забезпечення високого рівня патентоздатності і патентної чистоти розробок доцільно проводити патентно-інформаційні дослідження, що передбачають пошук, систематизацію та аналіз документації.

Закінчується робота групи патентознавства, винахідництва і раціоналізації створенням патентних фондів. Належне врахування внутрішніх ідей, обов’язкове патентування результатів винаходів і рацпропозицій зекономить багато зусиль у майбутньому. Отже, створення даної групи при інноваційно-інформаційних центрах дасть змогу забезпечити високу конкурентоспроможність розробок шляхом перевірки їх на патентоздатність і патентну чистоту, а також здійснювати їх правовий захист  патентами  і  авторськими  свідоцтвами  та  обґрунтовувати доцільність придбання ліцензій.

Зрозуміло, що тільки прогресивні ідеї інноваційних проектів заслуговують подальшого вивчення, тому при їх розробці важливе місце має економічне обґрунтування підприємницьких задумів. У зв’язку з цим при інноваційно-інформаційних центрах запропоновано створити групу економічних досліджень та аналізу інноваційних проектів. Хоч кожний проект має свої особливості, на фазу відкриття витрачається значно менше часу,  ніж  на  його  перевірку  та  підготовку  до  впровадження. Загальновідомо, що дослідження на 5\% складається з натхнення і 95\% – з рутинної роботи. Отож, значна частина роботи з обґрунтування інноваційних проектів має технічний характер.

Найсуттєвішими проблемами активізації інноваційної діяльності на підприємствах є  питання її  інформаційного забезпечення. Для повного і швидкого володіння інформацією важливе значення має налагодження роботи сучасної електронної бібліотеки, структуроутворюючими елементами якої є  банки і  бази даних. Банк даних – це  найважливіша

складова частина електронної бібліотеки, що є сукупністю програмних, організаційних і технічних засобів, призначених для накопичення і використання систематизованої інформації, сконцентрованої у певному місці. Центральною ланкою банку даних є база даних, інформація якої і використовується для розв’язку різних завдань.

Важливе значення для забезпечення успіху підприємства має і створення групи комп’ютерного та Web-дизайну, а також групи автоматизації проектування та розробки internet-проектів. В Україні поки що використання internet є доволі обмеженим. Так, тільки 55,7\% опитаних підприємств використовують його для розміщення реклами на власних Web-сторінках і 50,2\% – для e-mail [156, 60].

Інноваційний процес ефективний лише тоді, коли його здійснення передбачає взаємодію різних підрозділів підприємства. Якщо ідея, яка міститься в інноваційному проекті, пройшла економічне обґрунтуванн, тобто враховані всі запити, що ґрунтуються на спостереженнях маркетологів, то можна вважати, що керівництво підприємства не сумніватиметься у збуті продукції і сміливо починатиме її масове виробництво.

Отже,  створення  на  підприємствах  інноваційно-інформаційних центрів дасть змогу використати внутрішні та зовнішні резерви активізації інноваційної діяльності, завдяки яким витрати ресурсів на розробку і реалізацію інноваційних проектів дадуть можливість отримати швидкі результати у вигляді нової продукції, нових технологічних процесів, нових способів і методів організації виробництва і праці, що забезпечить максимум ефективності при мінімальних витратах матеріальних, трудових і фінансових ресурсів. Варто зазначити, що організація інноваційно- інформаційних центрів у такому вигляді доцільна тільки на великих підприємствах, а на малих функції інноваційного підрозділу можуть виконувати окремі спеціалісти та керівники підприємства. На нашу думку, для активізації інноваційної діяльності підприємств доцільно здійснити наступні кроки.

1.  Ввести в структуру підприємства інноваційно-інформаційні центри (ІІЦ), де певна категорія спеціалістів займалася б внутрішніми комунікаціями, зокрема пошуком і відбором необхідної для підприємства науково-технічної, економічної та іншої інформації, випуском     внутріфірмових   видань,   підготовлених   на    основі спеціальних конференцій (інформаційних листів, бюлетенів, журналів), запровадженням власних каналів “зворотного зв’язку”.

2. Запровадити  електронні  комунікації:  електронну  бібліотеку, електронну пошту, електронні дошки оголошень, мережі передачі даних.

3. Враховуючи досвід господарювання передових фірм Заходу та зростання  конкуренції   і   швидкі   темпи   змін   в   інноваційній діяльності, запровадити безперервний для всіх категорій працівників процес підвищення кваліфікації.

4.                                                                    Запровадити     програми     широкого     залучення     працівників підприємства                                                до   інноваційної   діяльності   шляхом   активізації діяльності людей, схильних мислити нетрадиційно. Наприклад, після кількох років функціонування “інноваційних систем” у Eastman Kodak Company впроваджені лише за один рік ідеї принесли прибуток у 300 млн. дол., тоді як витрати на утримання цих систем не перевищували 0,3\% від річного прибутку; а понад

90\% авторів пропозицій і винаходів виявили бажання надалі працювати з інноваційними системами, хоча лише в середньому чотири з кожної сотні ідей приймалися до виконання [219].

Із зазначеного вище стає очевидним, що інформаційне забезпечення інноваційної діяльності є процесом громіздким і коштовним, а тому, з одного боку, реалізувати його під силу лише великим підприємствам. З іншого боку, сукупність підприємств, що займаються інноваційною діяльністю, не є однорідною. Тут є підприємства різні за формами і масштабами інноваційної діяльності.

Еволюція ринкової економіки доводить, що взаємовідносини малих,

 

середніх                                                         і            великих          підприємств   у          сфері   інновацій                                                                       мають

взаємодоповнюючий і взаємозабезпечуючий характер. Йдеться про те, що успішно займатися інноваційною діяльністю можуть як великі, так і малі підприємства. Тож стає очевидним, що стримуючим чинником на шляху реалізації  інноваційних  процесів  за  цієї  умови  буде  не  розмір підприємства, а система господарського механізму. У зв’язку з цим доцільно зауважити, що, на наш погляд, основним критерієм розвитку економіки буде відпрацьована ефективна система взаємодії підприємств різного розміру в сфері інноваційної діяльності. При цьому виникає необхідність оптимального поєднання цих організаційних структур економіки. Ось чому перед економічною наукою України доволі гостро постає проблема забезпечення раціональних комунікаційних відносин між малими, середніми та великими підприємствами для активізації і підвищення ефективності їх інноваційної діяльності.

На нашу думку, одним з перших кроків у цьому напрямку для України має стати розвиток мережі динамічних і гнучких малих інноваційних підприємств,  що  характеризуються  високою  ефективністю  на  певних етапах інноваційного процесу. Правильність даного висновку підтверджує практика господарювання у розвинутих країнах. Так, частка малих підприємств у технологічних нововведеннях становить близько 31\%, середніх – 14\%, а великих підприємств – 55\% [113, 65], тобто питома вага малих і середніх підприємств у нововведеннях майже дорівнює питомій вазі великих.

Дослідження, проведені американським економістом Р. Стиперманом, показали, що, як правило, “великі корпорації ... не беруться за проведення "неперспективних" розробок”[140, 40]. Здебільшого тут виявляють ініціативу венчурні фірми, винахідливість і гнучкість яких допомагають їм проникати в нові галузі. Однією з причин широкого використання внутрішніх венчурів у процесі "генерації" нових ідей є, звичайно, і та обставина, що вони не потребують власних матеріальних і фінансових ресурсів. Проте це вимагає залучення висококваліфікованих спеціалістів і талановитих  людей.  Саме  особливі  умови  праці  у  венчурних підприємствах –  цікава тематика досліджень; більша можливість творчого

пошуку; реальність прийняття "власних рішень"; уникнення перетворення винахідників у гвинтики бюрократичних механізмів – обумовлюють їх значні успіхи в науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробках.

Досвід розвинутих країн показує, що венчурний бізнес зосереджений саме в наукомістких галузях – у виробництві електронних приладів, інтегральних схем, напівпровідників, комп’ютерів, програмного забезпечення, штучного інтелекту. Висока економічна ефективність венчурних фірм пояснюється тим, що вони оперативно вирішують проблему розробки і впровадження у виробництво нововведень, адже за "темпами доведення розробки до комерціалізації конкурувати з ними великим підприємствам складно" [112, 79].

Про  ефективність  малих  інноваційних  підприємств  свідчить  і  той факт, що вони витрачають близько 2,22 року, щоб вийти з нововведенням на ринок, тоді як на великих підприємствах цей період складає близько 3,5 року. Крім цього, темпи нововведень на малих підприємствах на третину вищі, ніж у великих, а в розрахунку на 1 американський долар вкладень у науково-дослідні роботи малі підприємства реалізували в 24 рази більше нововведень, ніж великі [113, 64]. Думку про високу ефективність науково- дослідних робіт венчурних підприємств підтверджує ще й той факт, що саме дані фірми дали путівку в життя більш ніж 60\% великих нововведень ХХ ст., серед яких електрографія, вакуумні лампи, кольоровий фотопапір, мікропроцесор, персональний комп’ютер тощо [140, 40].

Слід також зазначити, що мале інноваційне підприємництво суттєво впливає на підвищення якості продукції через механізм формування конкурентного середовища, що особливо актуально в умовах розвиненої ринкової системи. Саме чітка цільова спрямованість і гнучкість малого бізнесу в стабільній ринковій економіці спроможні забезпечити максимум результатів при мінімумі витрат. Як засвідчує практика господарювання держав Заходу, висока ефективність малого підприємництва зумовлена значно меншою трудо-, матеріало-, енерго- та капіталомісткістю виробництва, а у випадку невдач збитки будуть мінімальними з огляду на малий   розмір   венчура.   Близько   79,2\%   –   це   інвестиції   венчурів   в

наукомісткі нововведення [91, 22], що забезпечує активізацію інноваційної діяльності.

Стає очевидним, що важливе значення для підвищення ефективності інноваційної діяльності вітчизняних підприємств мають венчурні підприємства – це невеликі за розміром, гнучкі ризикові фірми, що створюють для апробації, доопрацювання і доведення до промислової реалізації інновацій, котрі характеризуються високим ступенем ризику. Варто зазначити, що великого розмаху венчурне підприємництво набуло у США, де з 1,5 млн. малих підприємств нараховується кілька тисяч венчурних фірм, обсяг витрат яких на науково-дослідні та дослідно- конструкторські розробки становить лише 5\% від загального, а здійснюється у них близько 50\% усіх винаходів. Дотого ж, якщо в цілому по американській промисловості успішний лише один з десяти інноваційних проектів, то у венчурних підприємствах – кожен другий [82,

239]. Зазначимо, що сьогодні американський ринок ризикового капіталу набагато перевищує західноєвропейський і японський. У Західній Європі першість у венчурному підприємництві займає Великобританія [140, 35]. На порядок меншою, ніж у США, є також кількість венчурних підприємств у Японії, ринок венчурного капіталу якої становить лише 4 – 5\% від обсягу американського ринку [140, 39].

Враховуючи те, що малий бізнес може реалізувати свої можливості практично у всіх сферах діяльності, зростає зацікавленість в інноваційній діяльності,  що  забезпечує  його  стабільний  розвиток  у  нових  умовах. Одним з перших кроків у цьому напрямку є декларування у своїх статутах інноваційної діяльності. Проте це ще не є свідченням докорінних якісних змін,  бо,  як  підтверджують дослідження, у  більшості випадків йдеться лише про декларування цього виду діяльності, насправді ж тільки незначна частка малих підприємств займається інноваційною діяльністю.

У колі експертів і представників ділового світу, які вивчають американський досвід венчурного підприємництва, поширена думка, що період формування і "дозрівання" малих інноваційних підприємств триває

5 – 7 років. Після завершення роботи, для виконання якої створювались

венчурні підприємства, їх або розформовують, згортаючи діяльність, або їх поглинає велика фірма. Разом з тим, при сприятливих умовах частина з них розгортає активну підприємницьку діяльність шляхом відкриття власного виробництва. При цьому близько 20\% малих фірм перетворюються у відкриті корпорації, 60\% – поглинають потужніші конкуренти, а 20\% – стають банкрутами [140, 43]. При порівнянні організації діяльності вітчизняних і зарубіжних малих інноваційних підприємств - венчурів помітні суттєві відмінності.

Зауважимо, що у нас вже є певний досвід у створенні малих підприємств інноваційного типу (венчурів), спроможних значно активізувати інноваційні процеси в Україні. Одним з перших таких малих підприємств, котрі працювали як венчурні фірми, був кооператив "Вторполімермаш", що спеціалізувався на випуску електронного обладнання. До найвідоміших малих інноваційних підприємств належать також науково-технічна компанія "Тест" (м. Харків) і науково-технічний центр "Техносистем" (м. Дніпропетровськ), що спеціалізуються на виготовленні  установок  для  очищення  стічних  вод  з  використанням фізико-технічних перетворень [140, 92]. Ще одним прикладом ефективної роботи  венчурів  є  діяльність  малого  товариства  "Комос" (м. Київ), що спеціалізується в галузі електроніки.

Відомо, що в промислово розвинутих країнах світу, котрі приділяють багато уваги розвитку венчурного підприємництва, існують такі його основні організаційні форми:

–                                                                     "незалежні" малі венчурні фірми;

 

–                                                                     "зовнішні" венчури корпорацій;

 

–                                                                     "внутрішні" венчури корпорацій, що утворюються як самостійний підрозділ.

Хоча венчурні підприємства є важливим джерелом нововведень, для їх створення необхідна наявність таких складових:

–                                                                     ідея (майбутнє нововведення);

 

–                                                                     інноватор (вчені, творчі люди);

 

–                                                                     підприємець, готовий створити венчурну фірму;

–                                                                     венчурний капітал для фінансування діяльності ризикової фірми.

 

У розвинутих країнах, де успішно функціонують венчурні підприємства, є також  інфраструктура, що істотно впливає на створення і функціонування "незалежних" венчурів. Саме таким чином вирішується основна проблема підприємця-інноватора – пошук інвестора, адже елементи інноваційної інфраструктури включають численні інвестиційні компанії, фонди, страхові компанії, аудиторські й екаутингові фірми, фондові біржі, інжиніринго-консалтингові фірми, бізнес-центри, інкубатори, агентства з набору висококваліфікованого персоналу тощо.

Важливу роль у наданні інвестиційної підтримки малим наукомістким підприємствам відіграють пенсійні фонди, що мають у світі великий потенціал як фінансове джерело для венчурного капіталу. Спонукальним мотивом до інвестиційної діяльності пенсійних фондів є потреба в захисті грошових коштів від інфляції і зростання їх доходів, тому вони шукають надприбуткові сфери вкладення капіталу. Їх частка в загальній сумі капітальних  вкладень  Великобританії  є  найвищою  і  становить  29,5\% [140, 26].

Істотний внесок у венчурне фінансування роблять банки. На частку “венчурних фондів, які є складовими структурами підрозділів банків, припадає близько третини їх загального обсягу”. Наприклад, у Голландії їх частка становить 29,17\%, а в Великобританії – 18,7\% [140, 26].

Активізується і діяльність страхових компаній у процесі фінансування діяльності незалежних венчурних фірм. У Голландії частка страхових фірм у фінансуванні венчурів посідає третє місце і становить 23,51\% [140,  26]. Слід зазначити, що для зниження ризику пенсійні та страхові компанії фінансують переважно останні етапи інноваційного процесу.

Відомо, що великі підприємства можуть використовувати венчури як “атоми” і “багатоатомні молекули”, за допомогою яких вони можуть швидко і дешево створювати та перебудовувати свою виробничу систему” [12, 43]. Створення зовнішніх венчурів дає змогу диверсифікувати виробництво   одночасно   за   різними   напрямками,   підтримуючи   його

конкурентоспроможність. Проте це також вимагає відповідних витрат і поки що не під силу вітчизняним машинобудівним підприємствам.

Незаперечним фактом є значний вплив венчурного підприємництва на активізацію інноваційної діяльності промислово розвинутих країн світу, про що свідчить більш ніж 50-річний період його розвитку. Вивчення досвіду зарубіжних країн має важливе значення саме в умовах кризового стану економіки України, де такий вид діяльності тільки набуває процесу практичного втілення. Власне кризова ситуація, що виникла в країнах Західної Європи та США в 1980 – 1982 рр., сприяла зближенню інтересів великих і малих підприємств у питаннях спільного вирішення проблеми підвищення ефективності виробництва на базі обміну науково-технічною інформацією, тому що малим підприємствам не під силу забезпечувати утримання потужної інформаційної бази.

Однак слід визнати, що в Україні розвиток венчурного бізнесу ще не набрав  достатнього  розмаху.  На  нашу  думку,  починати  доцільно  з розвитку власне внутрішніх венчурів, які є найбільш виваженим, найобережнішим методом впровадження інновацій. Вони забезпечать розробку та реалізацію нововведень, тому що базуються на високій концентрації інтелекту і використанні науково-дослідницького, обчислювального та іншого обладнання й інформаційної бази великих підприємств.

Як показав аналіз, на жодному з досліджуваних машинобудівних підприємств, що функціонують у наукомістких галузях економіки, не створені внутрішні венчури, які б могли спеціалізуватися на проведенні наукових досліджень та інженерних розробок. Враховуючи велику актуальність проблеми та необхідність активізації інноваційної діяльності машинобудівних  підприємств  регіону,  вважаємо  за  доцільне запропонувати ряд заходів, котрі сприятимуть цьому:

–                                                                      керівництво  підприємства  повинно  розглянути  можливість  та оцінити доцільність прийняття рішення про створення внутрішніх венчурних фірм з подальшим контролюванням їх діяльності;

–                                                                     підприємство  може  надавати  венчурній  фірмі  консультаційні послуги у сфері управління та інші;

–                                                                     підприємство забезпечує внутрішній венчур  науково-дослідним обчислювальним  та  іншим  обладнанням,  а  також  надає можливість користування своєю інформаційною базою;

–                                                                     венчурному підприємству має бути надана юридична, фінансова та кадрова самостійність;

–                                                                     венчурне підприємство повинно займатися ризиковими ідеями, які                                                                       б   не   збігалися   з   інноваційними   проектами   великого підприємства.

Справді, оскільки діяльність "внутрішніх" венчурних підприємств, які займаються  науково-дослідною  роботою,  зазнає  найбільшого комерційного ризику, то великим підприємствам доцільно зробити їх відносно самостійними, адже автономність внутрішніх венчурів знижує ризик, що виникає в результаті диверсифікації виробництва. Внутрішні інноваційні сектори хоч і мають певну самостійність, але вони підпорядковані та підзвітні директору (віце-президенту) великого підприємства. Завдання внутрішніх венчурних фірм – протягом обумовленого терміну розробити новинку і підготувати її до запуску в масове (серійне) виробництво. За допомогою створення внутрішніх венчурів вітчизняні машинобудівні підприємства зможуть підвищувати конкурентоспроможність своєї продукції, проникаючи в нові галузі та завойовуючи нові ринку збуту.

Але поєднання процесів розробки і впровадження у виробництво науково-технічних новинок у межах малого підприємства легко здійснити лише за умов наявності в однієї людини здібностей науковця і підприємця, що  в  природі  зустрічається доволі  рідко.  Крім  того,  слід  визнати,  що процес комерціалізації складних нововведень вимагає значних витрат усіх видів ресурсів і не завжди під силу венчурним підприємствам, котрі не здатні налагодити серійний випуск нової продукції. Ось чому виникає потреба  у  налагодженні  комунікаційних  відносин  між  венчурними  і

великими підприємствами, що обумовлюється різною ефективністю на кожному з етапів інноваційного процесу. Звичайно, для забезпечення конкурентоспроможності великі підприємства повинні підвищити ефективність інноваційної діяльності, чого можна досягти шляхом підтримки і співпраці з венчурними підприємствами в даній галузі. Найтісніші комунікаційні відносини властиві внутрішнім венчурам, тому саме вони можуть забезпечити швидкі позитивні зрушення в інноваційній сфері, тобто активізувати інноваційну діяльність вітчизняних підприємств.

Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок, що головним каталізатором активізації інноваційної діяльності в промисловості сьогодні може стати відпрацьована система раціональної взаємодії малих, середніх і великих підприємств щодо фінансування та інформаційного забезпечення.

При дослідженні закономірностей розвитку виробничо-господарської діяльності машинобудівних підприємств Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей доходимо   висновку про наявність низького рівня науково-технічного розвитку на вітчизняних підприємствах. При цьому проблема успішної активізації інноваційної діяльності підприємств набуває принципового значення. Необхідність забезпечення високої ефективності вимагає чіткого дотримання послідовності та швидкості виконання досліджень і розробок на всіх етапах інноваційного процесу. Для цього пропонуємо розвивати мережу венчурних фірм, які б сприяли технічному переозброєнню галузей народного господарства через пошук, розробку та освоєння крупних і трудомістких науково-технічних нововведень, тобто тих, здійснення яких великі підприємства вважають високоризиковими з позицій ринкового успіху і витрат ресурсів.

Виходячи з необхідності підвищення ефективності діяльності підприємств, у регіоні зростає увага до активізації їх інноваційної діяльності. Як показав проведений аналіз машинобудівних підприємств Західного регіону України, на жодному з досліджуваних підприємств (а дослідженню    підлягали    найактивніші    в    господарській    діяльності

підприємства) не забезпечуються належні умови для успішного здійснення інноваційних процесів. Щоб розрубати цей "Гордіїв вузол" і вирішити нарешті  проблему  активізації  інноваційної  діяльності  підприємств,  на нашу думку, необхідно здійснити ряд наступних заходів.

1. Для   підвищення   ефективності   інформаційних   зв’язків   в інноваційній діяльності створювати на підприємствах інноваційно- інформаційні центри, які б займалися налагодженням інноваційних комунікацій.

2. Для зменшення ризиковості інноваційних проектів на великих підприємствах      процеси   доведення   перспективних  нововведень передавати венчурним фірмам. При цьому ризик діяльності таких фірм                                                                       компенсується    значною    віддачею    при    впровадженні нововведень. Враховуючи відсутність у даний час в Україні регіональних                 інформаційних         центрів          і          вільних висококваліфікованих працівників, вважаємо за доцільне надавати перевагу внутрішнім венчурам, які до того ж вимагають значно менших інвестицій на їх створення і функціонування. Це дасть змогу                                              зменшити  ризик   великих   підприємств,  тому   що   вони прийматимуть для впровадження лише перевірені венчурними підприємствами високоефективні інноваційні проекти.

Дослідивши ринкову економіку високорозвинутих країн світу, варто погодитися з твердженням вчених про те, що жодна економічно розвинена країна на початку ХХІ ст. не має моделі стихійної ринкової економіки і навіть  так   званого  "вільного  ринку".  У   всіх   країнах  з   усталеними ринковими системами держава застосовує різні методи впливу на економіку.  Не  можна  ефективно  вирішити  без  участі  держави  і  ряд проблем у сфері науково-технічного прогресу. Ось чому державне регулювання науково-технічного прогресу в даний момент є найважливішою  функцією  господарського  механізму  в  розвинутих країнах.

Державне регулювання інноваційної діяльності може здійснюватися методами, які можна об’єднати у дві великі групи – прямі та непрямі. Застосування прямих методів державного регулювання передбачає пряме фінансування інноваційної діяльності та її правове забезпечення. Непрямі методи державного регулювання спрямовані на створення сприятливого клімату для новаторської діяльності та стимулювання самих інноваційних процесів.

Можна погодитися з думкою ряду вчених, таких як Бєлєнький П. Ю., Соловйов В. П., Сенишин М. О. та Луценко Ю. В., що для економіки, котра  тривалий  час  перебуває  у  стані  трансформації,  державне регулювання інноваційних процесів є однією з головних умов її швидкого переходу до ринкового господарювання [13; 95]. Необхідно усвідомити, що в даних умовах життєво важливе значення має створення найближчим часом інфраструктур, які б сприяли динамічному і широкому розвитку інноваційних процесів. Ефективне державне регулювання інноваційних процесів  дасть  змогу  активізувати  науково-виробничий  потенціал Західного регіону України шляхом розвитку нових виробництв сучасного рівня, що, в свою чергу, забезпечить випуск конкурентоспроможної продукції.

Детальний аналіз статистичних матеріалів машинобудівних підприємств Західного регіону України дав можливість виявити причини, що стримують розвиток інноваційної діяльності. До головних з них належать: відсутність фінансування, недосконалість законодавства, високі кредитні ставки, тобто існує потреба в удосконаленні насамперед прямих методів державного регулювання інноваційної діяльності.

З метою створення умов, що сприяли б активізації інноваційної діяльності і появі великої кількості інноваційних підприємств, Верховна Рада прийняла Закон України "Про наукову і науково-технічну діяльність" [63], котрий визначає правові, організаційні та фінансові засади функціонування й розвитку даної сфери. Відповідно до даного Закону організацію і координацію інноваційної діяльності та розвиток загальнодержавної   системи   науково-технічної   інформації   забезпечує

Міністерство України у справах науки і технологій. У липні 1999 р. було затверджено  Концепцію  науково-технологічного  та  інноваційного розвитку України [142], де обумовлено мету та пріоритетні напрямки науково-технологічного й інноваційного розвитку, визначено заходи з удосконалення стимулювання та управління інноваційною діяльністю. Через два роки   визначено на період до 2006 р. пріоритетні напрямки розвитку науки і техніки, реалізація яких здійснюється на основі формування державних наукових і науково-технічних програм, а розмір їх фінансування  встановлено на рівні не менше 30\% від загального обсягу фінансування видатків на науку з Держбюджету [69, 14]. Зазначимо, що ці заходи в реальному житті не дають позитивних результатів, а значить потребують удосконалення. Так, у Концепції передбачено ряд податкових пільг для суб’єктів, які здійснюють інноваційну діяльність, зокрема диференціацію розмірів податкових пільг для підприємств залежно від їх активності  в  інноваційному  процесі.  Хоча  у  статутах  більшості підприємств задекларована інноваційна діяльність, але вони її не здійснюють, тому відносити їх до розряду інноваційних не можна, не кажучи вже про надання їм пільг. У більшості розвинутих країн світу запроваджено прийнятий Керівництвом Фраскаті поділ інноваційних структур на основі часу, протягом якого підприємство зайняте інноваційною діяльністю [225]. Але сліпе перенесення досвіду розвинутих країн на економіку перехідного періоду не є доцільним. Водночас відпрацьовану  в  світі  методику  стимулювання  інноваційних  процесів можна взяти за основу для розробки національної методики з урахуванням політичної ситуації, ментальності та психології людей. Тому, на нашу думку,  в  Україні  доцільно  запровадити  наступну  класифікацію підприємств залежно від ступеня їх участі в інноваційних процесах.

1. Підприємства з високим ступенем активності. До даної групи повинні належати підприємства незалежно від форм власності, створені                      винятково    для    проведення    фундаментальних    і прикладних досліджень. Ці підприємства мають бути повністю звільнені від оподаткування терміном на 5 років з обов’язковим

поданням звіту своєї діяльності та подальшим аналізом експертів. За  умови  отримання  позитивних  оцінок  на  дану  групу підприємств поширюються вищенаведені пільги ще на 10 років. Підприємства, що займалися цією діяльністю, але не одержали позитивного результату, надалі можуть позбавлятися пільг, якщо припиняють даний вид діяльності. Підприємства, зайняті дослідженнями і розробками з пріоритетних напрямків держави чи регіону, повинні розраховувати на всі види державної підтримки, включаючи фінансування з державного чи місцевого бюджетів. Підприємства, що під прикриттям інноваційної займалися іншими видами діяльності, не лише позбавляються пільг, а й мусять додатково повернути до бюджету несплачену суму податку.

2.  Підприємства з середнім ступенем активності. Це підприємства, які, поряд з інноваційною, займаються і виробничою діяльністю, тобто поєднують випуск продукції з постійним проведенням дослідно-конструкторських робіт, що впроваджують на даному підприємстві. Для підприємств цієї групи оподатковуваний прибуток потрібно зменшити на суму, що використовується для інноваційних потреб.

3. Підприємства з низьким ступенем активності самостійно не займаються    теоретичними   і   прикладними   розробками,   але впроваджують інновації. Для даної групи підприємств ставка податку на прибуток не має перевищувати 25\%, адже згідно з висновками шведських вчених рівень оподаткування до 25\% сприяє інноваційній діяльності. Швидко знижується активність в інноваційній діяльності при розмірі податку більшому за 25\%, а при досягненні 50\% – схильність до інновацій і пов’язаних з ними капіталовкладень практично  зникає  зовсім  [216].  Окрім  цього, дані підприємства можуть розраховувати на отримання пільгових інноваційних кредитів.

4.  Пасивні підприємства – ті, що зовсім не займаються інноваційною діяльністю (їм жодних пільг не надають).

На нашу думку, запропонована класифікація підприємств дасть змогу найближчим часом активізувати роботу вітчизняних підприємств у сфері досліджень і  розробок та  сприятиме розширенню їх  інноваційної діяльності й підвищенню наукомісткості виробництва.

Оцінивши чинники впливу, доходимо висновку, що саме відсутність достатнього фінансового забезпечення інноваційної діяльності є головною причиною гальмування її динамічного розвитку на машинобудівних підприємствах регіону. Найефективніше вирішити цю проблему можна тільки шляхом використання різних джерел фінансування, зокрема бюджетних коштів (Державного та місцевого бюджетів), вітчизняних та іноземних інвестицій (міжнародні програми, гранти, кошти інноваційних фондів), власних коштів підприємств і кредитних ресурсів банків.

Світовий досвід дає змогу побачити, що держава має значний пріоритет в інвестуванні інноваційної діяльності, бо забезпечує фінансування інновацій з Державного бюджету. Так, у США близько 50\%, а в Японії – 27\% досліджень фінансує держава [9, 92].

На жаль, в Україні необхідність фінансування інноваційної діяльності не знаходить підтримки. Свідченням цього є скорочення частки витрат з Державного бюджету, що використовують на фінансування наукових досліджень. Так, у 1990 р. вона становила 3,1\%, у 1995 р. – 0,7\%, у 1996 р.

– 0,46\% [72, 82 ],  у 1997 р. – 0,44\%, у 1998 р. – 1\%, у 1999 – 0,41\% [15, 73].

 

У розвинених країнах дана частка становить 3,5– 4,5\%, у США – 6–7\% [72,

 

82], в Японії – 2,9\%, ФРН – 2,7\%, Франції – 2,4\%, у Великобританії – 2,3\% [86, 1]. Отже, крім цього, що витрати на науку в Україні набагато менші від витрат у розвинутих країнах, вони ще й мають негативну динаміку, тобто їх постійно зменшують. Значно погіршилося фінансування традиційно  інноваційного  сектора  економіки:  науково-дослідних інститутів, конструкторських бюро, лабораторій вищих навчальних закладів, конструкторських підрозділів підприємств. Зазначимо, що скорочення   фінансування   інноваційної   діяльності   спричинює   процес

згортання                                                      наукових  досліджень  і,   як   наслідок,  зменшення  кількості наукових розробок і чисельність наукових кадрів. При цьому країну залишають найкваліфікованіші спеціалісти (некваліфікованих на Заході не потрібно).

Якщо в 60-ті роки збільшення виробництва в промислово-розвинутих країнах на 20\% досягалося за рахунок використання наукових відкриттів, винаходів і впровадження новітніх технологій [72, 81], а в 80 – 90-ті роки ця частка економічного зростання збішилася до 40\% [72, 82], то сьогодні за підрахунками англійської комісії з трудових ресурсів зростання загальної ефективності американської і японської промисловості на 25\% є результатом змін щодо використання капіталовкладень і на 60\% – за рахунок змін у технології, а вклад інновацій у приріст валового внутрішнього продукту розвинутих країн становить більше 75\% [47, 130].

Світовий досвід розвитку ринкової економіки свідчить, що високим є рівень власних коштів, котрий забезпечує 60\% і більше інвестиційних витрат [163, 75].

У ринковому середовищі фінансування інноваційних процесів можна здійснювати за рахунок власних джерел, а саме: амортизаційних відрахувань, які забезпечують просте відтворення основних фондів, прибутку як засобу розширеного відтворення, залучених вільних коштів громадян, одержаних шляхом випуску акцій, а також за рахунок залучення кредитних  ресурсів.  В  умовах  розвалу  виробництва  і  зубожіння суспільства, характерних перехідному періоду, інвестиційна діяльність підприємств обмежується нестачею власних коштів і неможливістю отримання середньо- і довготермінових банківських кредитів. Якщо врахувати, що згідно з даними Міністерства економіки України кожне четверте підприємство є збитковим [202, 66] (у регіоні майже 70\% машинобудівних підприємств – збиткові),   а для залучення іноземного капіталу немає сприятливих передумов (політична нестабільність і відсутність законодавчої бази), то єдиним реальним джерелом оновлення виробничого потенціалу нині залишаються амортизаційні відрахування.

Зауважимо, що в Україні визначились певні позитивні тенденції реформування амортизаційної політики: розширено застосування у господарській практиці прискореної амортизації, що практично означає збільшення   темпів   оновлення   виробничого   потенціалу   підприємств. Нові позитивні аспекти в реформуванні амортизаційної політики проявляються і в тому, що нарешті розширено базу прискореної амортизації, адже застосування прискореної амортизації, а отже, і зменшення   амортизаційного   періоду   забезпечать   певне   послаблення впливу морального зношення другого роду, котре виникає в результаті появи і впровадження у виробництво продуктивніших і досконаліших основних фондів, під впливом чого попередні втрачають значну частину вартості.

Ефективність амортизаційної політики значною мірою обумовлюють норми амортизації та обґрунтованість термінів служби основних фондів. Оскільки   термін   служби   обладнання   залежить   від   багатьох   чинни ків, а саме – якості виготовлення, технічного обслуговування, умов експлуатації, рівня використання та інших, то врахувати їх вплив протягом періоду дії норм амортизації неможливо. Це означає, що термін служби не може бути єдиним критерієм, за яким визначають обладнання, що підлягає заміні. Найдоцільніші терміни заміни устаткування може встановити лише споживач, враховуючи інтенсивність його завантаження та прогрес у техніці  та  технології  виробництва.  У  зв’язку  з  цим,  з  одного  боку,  і виникає  необхідність  використання  прискореної  амортизації.  З  іншого боку, її використання у господарській практиці дає змогу частіше оновлювати основні фонди, а значить і зменшувати витрати на їх ремонт. Якщо вартість усіх видів ремонтів покривається за рахунок собівартості продукції, то це, за підрахунками вчених, сприятиме її зниженню на 1,2 –

1,5\%  та  підвищенню  на  цій  основі  конкурентоспроможності продукції

 

[191, 45].

 

У результаті застосування прискореної амортизації скорочується період обігу як основного, так і оборотного капіталу. Амортизуючи протягом першої половини терміну служби основних фондів до 65 – 80\%

їх вартості, підприємства отримують можливість не тільки швидше накопичити кошти для оновлення парку устаткування, а й реалізувати недоамортизоване устаткування, замінивши його принципово новим. Такі дії підприємств значно підвищують ефективність виробництва, знижуючи ресурсомісткість продукції, підвищуючи її конкурентоспроможність і прискорюючи обіг основного капіталу, чим зменшують втрати від морального зношення другого роду. А додатковий приплив коштів у результаті  прискореної  амортизації  основних  фондів  розширює можливості підприємств, даючи змогу оперувати значно більшими сумами тимчасово вільних коштів і вкладати їх у інші сфери підприємницької діяльності, прискорюючи цим обіг і оборотного капіталу. Постійне маніпулювання тимчасово вільними амортизаційними коштами частково знижує згубний вплив інфляційних процесів на фінансовий стан підприємств.

Таким чином, система прискореної амортизації є не тільки завуальованою формою державного фінансування капітальних вкладень, а й при відповідному законодавчому забезпеченні може стати дієвим чинником  у   нормалізації  процесу  відтворення  основних  виробничих фондів народного господарства України, а також у підвищенні сприйнятливості підприємств до інновацій та скороченні терміну їх адаптації до найновіших науково-технічних результатів. Враховуючи, що

30\% потенціалу конкретного інноваційного процесу припадає на підприємство, що його реалізує, а 70\% – опосередковано підвищує ефективність інших підприємств, прискорена амортизація у цьому процесі заслуговує на значно більшу увагу з боку конкретних суб’єктів підприємницької діяльності та державної інноваційної політики в цілому [155, 87].

З іншого боку, залучення вільних коштів громадян шляхом випуску акцій в умовах згортання виробництва та недостатнього розвитку вторинного ринку цінних паперів теж не може забезпечити позитивних зрушень в інвестуванні інновацій. Розвиток фондового та страхового ринків, які в Україні лише формуються, з часом забезпечить використання

заощаджень населення на інвестиційні потреби. Дослідження свідчать про високу частку заощаджень населення в світі, які використовують на інвестиційні цілі. Наприклад, у Німеччині ця частка сягає межі 63\% від загальної суми заощаджень [35, 84]. Близько 35\% заощаджень населення зберігаються в банках, тоді як в Україні вона сягає ледве 10\% [35, 85]. Даний захід дасть змогу здешевити кредитні ресурси, оскільки найдешевшими банківськими кредитами є ті, що сформовані за рахунок коштів клієнтів [54, 131].

Відомо, що здатність населення до заощадження обумовлюється рівнем одержуваних доходів, які в Україні не є високими. Так, якщо в розвинутих країнах світу фонд заробітної плати становить 50 – 70\% від валового національного продукту, то в Україні він сягає ледве 10\% [163,

70]. Крім того, посилення негативних тенденцій у "споживацькій поведінці населення" України спричинив і ряд інших чинників, таких, як низький рівень процентних ставок, нестабільність курсу грошової одиниці, інфляційні процеси. Виходячи з вищенаведеного, розраховувати на це джерело інвестиційних коштів для фінансування інноваційних процесів не можна.

Доцільно зазначити, що не зовсім другорядна роль у процесі інвестування інноваційної діяльності в розвинутих країнах  відводиться і кредитуванню. Оскільки процес розробки та впровадження інновацій у виробництво тривалий, то для його фінансування використовуються середньо- і довготермінові кредити. В Україні ж згідно зі статистичними даними використовують в основному короткотермінові кредити (близько

90\%) [202, 67]. У динаміці простежується постійне скорочення довготермінового кредитування. Так, частка довготермінового кредитування в Україні становить близько 10\% [30, 27] від загальної суми кредитів. Зрозумілим є те, що не всі вони були витрачені на інноваційні потреби.   А   тому   цей   вид   фінансування   інноваційної   діяльності   у найближчі роки також не зможе стати реальним джерелом інвестування.

Не набула свого розвитку в Україні і практика іноземного інвестування,   яке   б   могло   стати   реальним   джерелом   фінансування

інноваційної діяльності саме через ризикованість інвестування, яке за оцінками експертів Європейського центру досліджень сягає межі 80\% [35,

83]. Однією з основних причин, що зумовлює зниження іноземної інвестиційної  активності,  є  нестабільність  законодавства.  На  жаль,  в Україні немає розуміння важливості "процесу стимулювання іноземних інвестицій"   [135, 90]. Загалом по Україні за перші сім років незалежності було одержано  2,05  млрд. американських  доларів  іноземних  інвестицій [79, 27], а на  1998 р. їх обсяг становив 1, 6 млрд. дол. [110, 37] при потребі в них згідно з даними Мінекономіки 40 – 50 млрд. дол. [18, 46; 114, 66]. Це і є однією з причин того, що не відбулося очікуване поліпшення економічної ситуації. Для порівняння: високі результати в Східній Німеччині були отримані якраз “за рахунок колосального припливу інвестицій [129, 12]. Нині обсяг прямих іноземних інвестицій в Україні в

10 разів менший, ніж в Угорщині, та в 6,5 раза менший, ніж у Польщі [12,

 

40].

 

Згідно із Законом "Про Державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україні" було встановлено такі пріоритетні сфери для іноземного інвестування: агропромисловий комплекс, металургійний комплекс і виробництво матеріалів, легка промисловість, соціальна інфраструктура, паливно-енергетичний комплекс, лісопромисловий комплекс, медична промисловість, транспортна інфраструктура, зв’язок, хімічна та нафтохімічна промисловість і машинобудування.

Оцінюючи реальне становище в економіці країни, виправданим є надання пріоритетів в інвестуванні машинобудування, яке має значний виробничий потенціал, а потреба в інвестиціях у цій галузі становить близько 5,1 млрд. дол. У Західному регіоні, зокрема лише в Івано- Франківській області, на виробництво складних інтегральних мікросхем (АТ "Родон") потрібно інвестицій на 128 млн. дол. США, у Львівській області на виготовлення дизельних автобусів і тролейбусів – 51,3 млн. дол. [202, 85]. Звернемо увагу також на те, що Україна входить до п’ятірки найсильніших держав світу в розвитку мікроекономіки та авіабудування.

Реалізація нових ідей в галузі машинобудування на базі Західного регіону не є привабливою для іноземного інвестування, адже підприємства даної галузі характеризуються високими енерго- та капіталомісткістю, що також обмежує можливості іноземного інвестування їх інноваційної чи навіть виробничої діяльності. Характерним є той факт, що іноземні інвестиції сьогодні вкладаються у трудомісткі галузі, оскільки в Україні доволі низька вартість товару "робоча сила" (легка, харчова та швейна промисловість).  Отож  нині  в  Західному  регіоні  марно  надіятись  на іноземне інвестування інноваційної діяльності машинобудівних підприємств.

Фінансування реалізації інноваційних процесів може здійснюватись також через використання лізингу, котрий стимулює оновлення виробництва шляхом забезпечення широкого доступу до використання найдосконалішої техніки. Так, частка лізингу в загальній сумі інвестицій у США становить 30\%  [28, 138], у Німеччині – 15,8\% – 16,6\% [28, 138; 195,

41], в Англії –28,2\%, у Франції – 17,5\%, в Нідерландах – 10,5\%, у Швеції –

 

26,3\%, в Австрії – 19,9\% [195, 41], у Польщі – 8\% [195, 46].

 

Законодавча база щодо політики у сфері лізингу була створена в кінці

 

1997 р., коли був прийнятий Закон України "Про лізинг" [67], а для забезпечення повноцінного функціонування цієї своєрідної інвестиційної галузі підприємницької діяльності створено асоціацію "Укрлізинг". Для розвитку вітчизняного ринку лізингових послуг необхідним є створення і функціонування лізингових компаній, яких в Україні є ще мало, а ті, що існують, як правило, малочисельні і не володіють практичним досвідом у цій сфері. Даний висновок випливає з того факту, що обсяг лізингових операцій в Україні становить близько 100 млн. дол. і тільки 10\% з них фінансуються за рахунок українських коштів [28, 139–140]. Варто також вказати  на  не  дуже  велику  зацікавленість  вітчизняних  банків  як  у створенні  власних,  так  і  у  фінансовій  підтримці  позабанківських лізингових компаній, хоча в практиці світового господарювання законодавче  забезпечення  лізингу  є  різним.  Так,  скажімо,  в  Бельгії, Франції, Італії, Німеччині діють окремі закони щодо лізингу, а в США та

Англії немає окремого законодавства, яке б регулювало лізингові операції. Незважаючи на це, у США в лізингу перебуває 45\% виробничого устаткування, в Японії – 33\%, у Німеччині – 18\% [121, 37].

Для стимулювання лізингових операцій в Україні можна успішно використовувати й іноземні інвестиції. Проте масштаби розвитку лізингу на базі іноземного інвестування обмежуються розходженнями та іншими неузгодженостями вітчизняного та міжнародного законодавства.

Враховуючи світовий досвід і вітчизняну практику господарювання, доходимо висновку про необхідність удосконалення державної політики у сфері інновацій, адже тільки надання пріоритетів в інвестуванні нових наукомістких виробництв забезпечить у майбутньому одержання значного ефекту. На нашу думку, розпочинати потрібно з вибору пріоритетів у науково-технічній політиці, тобто з визначення завдань, які в державі необхідно вирішити насамперед. Такими "точками зростання" Верховна Рада України визначила: охорону навколишнього середовища та здоров’я людини; виробництво, переробку і зберігання сільськогосподарської продукції; виробництво екологічно чистої енергії і впровадження ресурсозберігаючих технологій; створення нових речовин, матеріалів і перспективних інформаційних технологій, приладів комплексної автоматизації і систем зв’язку; розробку наукових проблем розбудови державності України (у т. ч. економічних) [145]. За вказаними напрямками розвитку Міністерство освіти і науки України в 1997 р. сформувало науково-технічні програми  і  запропонувало розробити понад  1000 проектів. Важлива роль у стимулюванні інноваційної діяльності належала Державному інноваційному фонду, створеному в 1992 р. (Постанова ВРУ від 18 лютого 1992 р. № 77) [146]. Майже єдиним привілеєм для фірм, що займались інноваційною діяльністю, стала можливість отримання безвідсоткової інноваційної позики Держіннофонду. Основними завданнями Держіннофонду були: організація державної фінансової, інвестиційної та матеріально-технічної підтримки, здійснення заходів, спрямованих на впровадження науково-технічних розробок і нових технологій   у   виробництво,   технічне   його   переоснащення,   освоєння

випуску імпортозамінної та нових видів продукції, пропаганда науково- технічних досягнень, проведення виставок наукомісткої продукції, рекламної і видавничої діяльності. Кошти Фонду формувались з відрахувань підприємств, об’єднань, організацій у розмірі 1\% від обсягу реалізації продукції. При створенні Фонду було прийнято Положення, де встановлювалося, що його кошти є позабюджетними і спрямовуються безпосередньо на фінансування інноваційних проектів. Однак з 1995 р. кошти центрального Держіннофонду, а з 1996 р. і його регіональних відділень увійшли до складу бюджетних. Як наслідок, суттєво зменшилися обсяги фінансування інноваційних проектів, оскільки більшість коштів спрямовувалося на поповнення бюджету. Держава всіма можливими засобами обмежувала можливості Держіннофонду: зменшувалась кількість коштів, що виділялись за цільовим призначенням; ускладнювались процедури  надання  цих  коштів  як  підприємствам-інноваторам,  так  і самому Держіннофонду. Внаслідок цих змін Держіннофонд у 1998 р. мав змогу профінансувати лише кожний десятий проект [194, 118], для чого було використано 403,9 млн. грн., а у 1999 р. цей обсяг скоротився у 2,2 раза і становив 187,4 млн. грн. [173, 49].

Виданий у грудні 1999 р. Указ Президента України "Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади" [177] зумовив ліквідацію Держіннофонду, котрий мав би здійснювати фінансове забезпечення інноваційного розвитку економіки. На місці Державного інноваційного фонду відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 654 від 13 квітня 2000 р.створено Українську державну інноваційну компанію, котра організоває роботу з відбору та експертизи інноваційних проектів і надає фінансову підтримку заходів, спрямованих на впровадження пріоритетних науково-технічних розробок І новітніх технологій. Слід зазначити, що розподіл державних фінансових ресурсів на  НДДКР між  різними регіонами країни доцільно проводити на конкурсній основі, а перевагу надавати заявкам, найбільш обгрунтованим науково. Це дасть змогу забезпечити конкурентоспроможність вітчизняних наукових досліджень.

Немає сумнівів у тому, що для активізації та підвищення ефективності інноваційної діяльності в Україні важливе значення мають дослідження і розробки, котрі проводяться силами малого бізнесу. У зв’язку з цим очевидною в умовах перехідного періоду є потреба в створенні малих інноваційних підприємств – венчурів, правове середовище функціонування яких повинна забезпечити держава. Так, у 80-і роки уряд США був стурбований зниженням активності в інноваційній діяльності фірм і вдався до надання значної допомоги венчурному підприємництву з тією метою, щоб не “висохло” таке багате “джерело” інновацій, яким є малі венчурні фірми.  Основи  законодавчої  бази  малого  підприємництва  закладено  в Указі Президента України “Про державну підтримку малого підприємництва” [176]. Відповідно до даних документів державна підтримка малого підприємництва серед усіх інших напрямків передбачає також залучення малих підприємств до виконання науково-технічних і соціально-економічних програм та їх фінансове забезпечення.

У нашій економіці немає таких венчурних підприємств, що діють у високорозвинутих країнах, а існуючі фірми науково-технічного спрямування здійснюють діяльність, пов’язану зі створенням принципово нових видів продуктів  і послуг,  які  лише  частково  наближаються  за своїм  характером  до венчурних. Отже, необхідно стимулювати розвиток венчурного підприємництва як однієї з форм організації прискорення циклу: наука – техніка – виробництво – споживання. Зарубіжний досвід показує,  що  для  забезпечення  ефективної  діяльності  венчурних підприємств необхідним є створення сучасної досконалої інфраструктури: консалтингових,  інжинірингових  та   аудиторських   фірм,   технопарків, бізнес-інкубаторів, інноваційних фондів. Згідно із Законом України “Про основи державної політики у сфері науки та науково-технічної діяльності” завдання щодо створення такої інфраструктури покладено на уряд. Слід зазначити, що деякі з цих організацій вже існують. Так, у 1996 р. згідно з Розпорядженням Президента України    почала реалізовуватись ідея створення наукових, технологічних та інноваційних парків [153]. Наприклад,  у  Західному  регіоні  існує  технопарк  при  Національному

університеті “Львівська політехніка”, який створено на базі експериментального  заводу,  що  частково  вирішував  господарські проблеми університету. Він допомагає у розв’язанні господарсько- фінансових  проблем,  займаючись  пошуком  додаткових  фінансових джерел, створенням нових робочих місць.

Характерним  є  той  факт,  що  і  перший  бізнес-інкубатор,  який з’явився за фінансової підтримки політехнічного інституту міста Трой США, було створено також при даному вищому навчальному закладі. На сьогодні бізнес-інкубатор створено і при Тернопільському технічному університеті ім. І. Пулюя.

Державний комітет України з питань науки і техніки та Міністерство освіти і науки України стали ініціаторами підписання у 1996 р. Президентом України Розпорядження [153] про створення інноваційних структур, метою діяльності яких було сприяння інноваційному розвитку економіки. На виконання цього Розпорядження при Кабінеті Міністрів України створено Міжвідомчу раду [143], яка повинна: координувати діяльність центральних і місцевих органів виконавчої влади та академій наук, пов’язану зі створенням і функціонуванням технопарків та інноваційних структур інших типів; розглядати пропозиції центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, академій наук, підприємств і організацій щодо створення інноваційних структур; організовувати проведення експертизи проектів створення зазначених структур та ефективності їх функціонування; подавати пропозиції щодо реорганізації або ліквідації неефективно діючих інноваційних структур; визначати першочергові напрямки та об’єкти створення інноваційних структур; брати участь у підготовці проектів законодавчих та інших нормативних актів з питань діяльності інноваційних структур. Для інтенсифікації процесу розробки та впровадження у виробництво новітніх технологій і підготовки висококваліфікованих кадрів Кабінет Міністрів розробив Положення про порядок  створення  й  функціонування  технопарків  і  бізнес-інкубаторів [144].  Водночас  слід  зазначити,  що  ефективними  технопарки  зможуть стати за умов вирішення проблеми фінансування. Однак через неналежне

законодавче відпрацювання більшість інноваційних структур розпалася,

 

хоча і допомогла у створенні малих інноваційних підприємств.

 

Правовий фундамент розвитку будь-якого бізнесу – закони. Не виняток і венчурний бізнес, законодавче забезпечення якого в Україні не є повним. Наприклад, до цього часу невизначеним є юридичний статус венчурних підприємств, а це не дає змоги забезпечити їм певні державні гарантії і стимули. Неефективною у даній галузі є і податкова політика. Так, у Законі України "Про податок на прибуток" передбачена лише одна пільга в сфері інноваційного бізнесу (зниження діючої ставки податку на

50\%), чого не достатньо для забезпечення ефективного функціонування венчурних підприємств.

На наш погляд, головною причиною, що призводить до обмеження розвитку венчурного бізнесу в Україні, є відсутність виваженої державної інноваційної політики, зокрема щодо сприяння розвитку венчурних підприємств. Хоча в програмі "Україна – 2010" передбачено створити базу для розвитку венчурного бізнесу, але реалії невтішні. Венчурне підприємництво є ризиковим в основі своєї діяльності, а тому в умовах обмеженості фінансових ресурсів потребує державної підтримки.

Зрозуміло, що в умовах обмеженості фінансових ресурсів дуже гостро постає проблема інвестування високоризикових інноваційних проектів, що здійснюють саме венчурні підприємства. Цей факт характерний не лише для країн з перехідною економікою, а й для розвинутих країн світу, де близько 80\% венчурів мають постійну потребу в фінансових коштах [140,

58]. Ось чому в цих країнах дуже активною у фінансуванні інноваційних проектів, що реалізують венчурні підприємства, є держава.

Оцінюючи реальне становище у сфері інноваційної діяльності вітчизняних підприємств і враховуючи світовий досвід, необхідно б прийняти Закон України “Про інноваційні (венчурні) підприємства”, який дав би змогу забезпечити державну підтримку даних структур і на основі цього активізувати наукові дослідження і розробки та стимулювати технологічні нововведення. Прийняття такого закону дало б можливість визначити юридичний статус венчурних підприємств і  надати їм  певні

державні гарантії і стимули. Виправданою є також розробка Закону “Про інтелектуальну власність”, котрий стимулював би її охорону і забезпечив перехід висококваліфікованих спеціалістів у венчурний бізнес. На рівні регіонів, на наш погляд, варто б розробити концепцію підтримки малих інноваційних підприємств, враховуючи пріоритетні напрямки їх розвитку.

Особливе значення при здійсненні політики державної підтримки малого інноваційного підприємництва потрібно приділяти фінансовій підтримці та пільговому оподаткуванню. Одним з першочергових завдань держави  є  перегляд  діючого  законодавства  з  метою  зменшення податкового тиску і одночасного розширення податкової бази шляхом запровадження більшості пільг саме для малих інноваційних підприємств. Для  вдосконалення  механізму  державної  підтримки  венчурних підприємств доцільно було б запровадити прогресивну шкалу їх оподаткування. Враховуючи, що більшість венчурних фірм формується і функціонує 5 – 7 років і в середньому витрачає на освоєння інновацій близько двох років, пропонуємо таку прогресивну шкалу оподаткування їх діяльності: перших 2 роки ставка податку на прибуток має становити 10\%, наступних 2 роки – 20\%, 5 – 6 роки – 25\%, після чого ставка доходить до загальноприйнятої – 30\%. При зміні максимальної ставки податку необхідно пропорційно зменшувати і запропоновані ставки.

Важливою формою державної підтримки інноваційної діяльності підприємств може стати урядова контрактна система, завдяки якій у світі здійснюється понад 40\% обсягу НДДКР [140, 69]. Контрактна форма взаємовідносин розробника та замовника, перевагою якої є швидке впровадження новинок у виробництво, дає змогу державі активізувати інноваційну діяльність підприємств. Дані заходи забезпечать активізацію інноваційної діяльності венчурних підприємств та одержання у майбутньому економічних результатів.

Важливе значення в реалізації державної інноваційної політики відіграє також регіональна науково-технічна політика. Позитивним моментом слід відзначити те, що в Україні розроблені програми інноваційного розвитку областей. Однак при сучасному стані економіки

одночасне забезпечення всіх пріоритетних напрямків розвитку науки і техніки нереальне й призведе до розпорошення інвестиційних ресурсів, таким чином жоден з напрямків не буде реалізований ефективно. З метою запобігання цьому пропонуємо вдосконалити роботу місцевих органів влади для забезпечення високого рівня науково-технічного розвитку регіонів. Слід зазначити, що саме регіоналізація дає змогу залучати в господарський механізм додаткові чинники розвитку інноваційних підприємств на засадах більш повного й ефективного використання усіх видів ресурсів окремих територій. Основною метою регіональної науково- технічної політики повинні бути:

–                                                                     розробка  програм  інноваційного  розвитку,  котрі  є  вихідною інформацією                                                 для      забезпечення      цільової      спрямованості інноваційної діяльності підприємницьких структур. Для реалізації цього слід виділити з семи 2 – 3 пріоритетних напрямки, які забезпечать найвищий рівень віддачі в регіоні. Так, на базі Івано- Франківської        області,   де    широко    розвинена   нафтохімічна промисловість, найважливішими можна визнати екологічні проблеми. Очевидно, що лише через введення маловідходних і безвідходних технологій можна вирішити питання захисту від забруднення навколишнього середовища. Сьогодні – це   один з найоптимальніших  шляхів  вирішення  проблем  екології.  Крім того, даний захід забезпечить і вирішення проблем ефективного використання ресурсів. Мова йде про обмежені запаси нафти і газу, які є стратегічно важливими для країни. Відповідно до цього зростає значення запровадження ресурсозберігаючих технологій, пошук більш дешевих і надійних замінників даних ресурсів;

–  максимальне використання можливостей інновацій для соціально-

 

економічного розвитку регіону;

 

–                                                                     безпосереднє стимулювання інноваційної діяльності підприємств з                                                                       урахуванням    науково-технічних,    природних    та    інших особливостей регіону;

–                                                                     задоволення потреб регіону в конкурентоспроможних продуктах і послугах;

–                                                                     сприяння   розвитку   співробітництва   між   науково-дослідними інститутами, академіями та промисловими підприємствами регіонів різних форм власності. Даний захід може забезпечити залучення                      приватних  інвестицій,  що   є   важливим  в   умовах дефіциту коштів;

–                                                                     створення  регіональних  наукових  фондів,  які  б  фінансували фундаментальні та прикладні дослідження місцевих вчених і фахівців. Основним завданням такого фонду є відпрацювання технології цільового фінансування перспективних інноваційних проектів. Регіональні наукові фонди при місцевих органах влади функціонуватимуть за рахунок місцевих бюджетів, а їх послуги підприємцям-інноваторам мають бути безкоштовними. Для компенсації втрат доцільно було б забезпечити фонду участь у розподілі прибутку шляхом отримання компенсації (грошима чи цінними паперами) за фінансування нововведень;

–                                                                     визначення    напрямків    розвитку    та    підтримка    венчурного підприємництва в регіоні.

Для  цього  деякі  вчені,  такі  як  А.  М.  Поручник,  Л.  Л.  Антонюк [140, 88] пропонують створити при обладміністрації науково- координиційну раду з такими її складовими елементами: центром розвитку венчурного бізнесу, експертною радою, науковими секціями. Проте, на нашу думку, створення такої “роздутої” структури на сьогодні є недоцільним і призведе лише до неефективного витрачання грошей. Оскільки інноваційне підприємництво не набрало достатнього розвитку, то при обладміністрації достатньо було б ввести посаду координатора інноваційного розвитку – людину, яка б узгоджувала даний вид діяльності між різними управліннями, а при кожному з управлінь можна ввести в обов’язки одному працівнику виконання роботи щодо інноваційної діяльності в даній галузі.

Забезпечення  підтримки  венчурних  підприємств  на найризикованіших етапах їх діяльності – етапах розробки й апробації нововведень  можна  здійснювати  шляхом  активізації  і  вдосконалення роботи бізнес-інкубаторів, що вже функціонують. Дані структури могли б надавати венчурним підприємствам можливість користуватися їх довідково-інформаційними фондами та консультативну допомогу з технологічних і управлінських питань, а також з питань організації досліджень і розробок тощо. Дані послуги могли б фінансуватись за рахунок місцевих бюджетних коштів, приватних фондів, а також доходів від виконання замовлень клієнтів. Одним з найважливіших напрямків діяльності даних структур повинно стати також надання допомоги у сприянні співробітництва з великими підприємствами.

Крім того, дані структури могли б проводити експертну оцінку інноваційних проектів з точки зору їх масштабності. Дрібномасштабні інноваційні проекти в межах регіональних пріоритетних напрямків, тобто ті, що здатні створити пожвавлення у народному господарстві регіону, могли б фінансуватись за рахунок місцевих бюджетів чи інших інноваційних структур. Перевагою даних інновацій є незначні інвестиційні витрати, бо для них характерні нетривалі цикли, що забезпечують одержання швидкої віддачі. Для забезпечення компетентності в прийнятті рішень до робити в бізнес-інкубаторі можуть залучатись тимчасово на договірних засадах провідні спеціалісти регіону, наукові співробітники вищих навчальних закладів, співробітники науково-дослідних інститутів.

Однією з причин відставання України в інноваційній сфері є відсутність інформаційної інфраструктури, здатної забезпечити швидкий пошук  інновацій,  інвесторів  тощо.  Правові  основи  інформаційної діяльності закріплює Закон України “Про інформацію” [62] та “Про науково-технічну інформацію” [59]. Основними завданнями національної системи  науково-технічної  інформації  є:  формування  на  основі вітчизняних і зарубіжних джерел довідково-інформаційних фондів, які б включали бази і банки даних, інформаційне забезпечення юридичних і фізичних осіб; отримання, обробка, зберігання, поширення і використання

інформації, отриманої у процесі науково-дослідної, дослідно- конструкторської, проектно-технологічної, виробничої і суспільної діяльності  юридичних  та   фізичних  осіб;  організація  надходження  в Україну, обробка, зберігання і поширення науково-технічної інформації на підставі вивчення світового інформаційного ринку; підготовка аналітичних матеріалів, необхідних для прийняття державними органами, органами місцевого і регіонального самоуправління рішень з питань науково- технічного, економічного та соціального розвитку країни; розробка і впровадження сучасної технології науково-інформаційної діяльності; організація пропаганди й сприяння широкому використанню досягнень науки і техніки, передового виробничого досвіду; створення загальнодоступної мережі бібліотек та інформаційних центрів.

Вказані законодавчі акти з питань інформації доповнені Законом "Про захист інформації в автоматизованих системах" [63]. Даний закон регулює правові основи захисту інформації в автоматизованих системах, забезпечує дотримання права власності на інформацію і доступ до неї. Дія закону поширюється на будь-яку інформацію, що обробляється в автоматизованих системах. Однак прийняті закони в більшості випадків не виконуються, що підтверджується відсутністю доступу суб’єктів господарювання до інформаційних ресурсів держави. У зв’язку з цим виправданим є створення єдиної системи регіональних інформаційних відділів, об’єднаних єдиною комп’ютерною мережею, оскільки у вітчизняних умовах доволі відчутним є нестача інформації, котра на сьогодні – найважливіший ресурс виробництва. Дана структура може бути утворена на місці регіонального центру науково-технічної інформації (м. Львів). Система забезпечить доступ до науково-технічної інформації широкого  кола  дослідників,  вчених,  нетрадиційно  мислячих  людей,  а також можливість здійснювати обмін інформацією про попит і пропозицію на інноваційні проекти, шляхом розміщення її в єдиному інформаційному просторі. Основними системоутворюючими елементами будуть банки і бази інформаційних даних про наукові розробки інноваторів, аналітичний центр    обробки    інформації,    що    забезпечить    оперативний    аналіз

ефективності інвестування інноваційної діяльності як великих, так і малих (венчурних) підприємств. Доступ до інформації здійснюватиметься через глобальну мережу Internet.

Важливе  значення  для  активізації  інноваційної  діяльності  має  не лише створення новинок, а й забезпечення сприятливих умов для їх поширення. Україна отримала в спадок високорозвинену військово- промислову галузь. Для здійснення реконструкції і технічного переозброєння військового виробництва з метою випуску цивільної продукції,  проведення  НДДКР,  пов’язаних  з  розробкою  нових наукомістких зразків, товарів народного споживання згідно з постановою Кабінету Міністрів України у 1992 р. створено Державний фонд сприяння конверсії, що формується за рахунок відрахувань у розмірі 3\% від собівартості товарної продукції підприємств оборонного комплексу. При цьому слід враховувати, що більшість підприємств даної галузі в умовах обмежених витрат на оборонний комплекс стали збитковими. Не є винятком дана ситуація і для Західного регіону України, де зокрема, налічується близько 70\% підприємств стратегічного оборонного призначення, що знаходяться в аналогічній ситуації. Поряд з тим, ні для кого не секрет, що ці підприємства володіють унікальною техніко- технологічною базою, висококваліфікованими спеціалістами тощо. Якщо ще врахувати, що згідно з дослідженнями зарубіжних вчених більш як 70\% технологій,  що  розробляє  оборонний  комплекс,  мають  подвійне (військово-цивільне) призначення [7, 37], то виникає нагальна необхідність у  створенні  можливостей  для  використання  даного  потенціалу.  Такий підхід у наших умовах забезпечить трансферт технологій, їх широке поширення в країні шляхом передачі найновіших ідей інноваційним підприємствам, котрі забезпечать використання перспективних науково- технічних розробок у галузях народного господарства. Для забезпечення режиму секретності для деяких технологій їх споживачами могли стати лише підприємства, що отримали державні контракти на проведення наукових досліджень у даній галузі технологій подвійного призначення та підписали  акти  про  нерозголошення  таємниці.  Для  координації  даної

діяльності доцільно створити при Міністерстві оборони спеціальне управління трансферту технологій і передбачити кримінальну відповідальність осіб за розголошення державних таємниць.

Визначальний вплив на темпи інноваційної діяльності підприємств має інтелектуальна власність. У зв’язку з трансформацією суспільно- економічних відносин власності в Україні об’єктами права власності [60], крім матеріальних і речових предметів, визначено і продукти інтелектуальної  й  творчої  праці  –  твори  науки  і  культури,  у  т.  ч.  й відкриття, винаходи, ноу-хау, товарні знаки, промислові зразки та інші результати інтелектуальної праці. Позитивним є момент, що в Україні розповсюдження і використання продуктів творчої праці інноваторів має також правове забезпечення. Зокрема для цього прийнято закони – "Про авторське право та суміжні права"[61], “Про охорону прав на промислові зразки” [65], котрі регулюють відносини, пов’язані з реєстрацією, використанням і правовою охороною результатів творчої діяльності. Але слід зазначити, що відкриття, винаходи, рацпропозиції та результати науково-дослідних робіт правової охорони не одержали [61; 64]. Це негативно впливає на збереження інтелектуального потенціалу, призводить до втрати пріоритету наукових відкриттів. Хоча Україна і приєдналась до таких міжнародних правових актів, як Паризька Конвенція з охорони промислової власності, Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків, а також є постійним членом Всесвітньої організації інтелектуальної власності, але національне законодавство ще не повністю відповідає вимогам міжнародних договорів та угод у сфері інтелектуальної власності, а тому й вимагає подальшого вдосконалення, яке б забезпечило в перспективі створення державного фонду винаходів і рацпропозицій з можливістю доступу до нього широкого кола споживачів через глобальну мережу  Internet,  що  дало  б  поштовх  до  активізації  творчої  діяльності людей.

Враховуючи наведене, можна зробити висновок, що саме стимулювання інноваційного розвитку підприємств на всіх рівнях влади

дасть змогу найближчим часом активізувати його, а це забезпечить швидкий вихід національної економіки з кризи.

У сучасних умовах успіхи ринкових перетворень в Україні здебільшого залежать від темпів зростання ефективності виробництва в машино- і приладобудуванні, бо саме ці галузі можуть забезпечити швидке пожвавлення інноваційної діяльності в національній економіці. Останнє особливо  важливе  сьогодні,  коли   в   світі   визначилася  тенденція  до зростання ролі наукомістких виробництв. Необхідність активізації інноваційної діяльності зумовлюється ще й постійним загостренням конкурентної боротьби вимагає прискорення процесів пристосування виробників до вимог ринку. Ці завдання можна вирішити тільки на основі відбору і впровадження лише високоефективних інноваційних проектів. Найефективнішим вирішенням цього завдання в умовах ринку є маркетингове забезпечення інноваційної діяльності машинобудівних підприємств. Так, за останні роки спостерігається зростання більш як на

30\% витрат на маркетинг великими радіоелектронними фірмами світу [43,

 

148]. Забезпечення високої ефективності інноваційної діяльності вимагає врахування впливу ринкових чинників [169, 36], найважливішими з яких є, звичайно, попит і пропозиція. Дійсно, за підрахунками вчених, в основі нових ідей у 75\% випадків лежать вимоги ринку, ринкові джерела      [75,

77], а успіх нової продукції на 70 – 90\% визначається відповідністю вимогам споживачів [75, 72], що доводить необхідність проведення маркетингових досліджень. Слід зважити ще й на той факт, що якраз маркетинг дає змогу виявити, сформувати й стимулювати попит і забезпечити задоволення ринкових потреб споживачів. Все це доводить, що маркетингові дослідження належать до пріоритетних завдань, від успішного вирішення яких залежить результативність діяльності як машинобудівних підприємств, так і промисловості в цілому.

Відомий економіст П. Друкер ще в 1954 р. стверджував, що для забезпечення споживачів підприємство має здійснювати дві функції: інновацію  і   маркетинг.  Розгляду  першої  функції  присвячена  значна частина  даної  роботи,  а  від  реалізації  другої  функції  у  значній  мірі

залежить результативність усіх інноваційних процесів, тобто забезпечення успіху  першої.  Правильність  даного  висновку  пояснюється  зростанням ролі маркетингу у створенні та генеруванні нових ідей. Сучасний стан розвитку світової економіки свідчить, що на шляху від проведення наукових досліджень до вдалого виходу на ринок виживає лише 10\% розробок   [45, 93]. Зрозуміло, що за таких умов найважливіше значення має якнайшвидше виявлення ідей, котрі забезпечать лідерство при здійсненні всіх етапів інноваційного процесу та підвищення ефективності інноваційної діяльності підприємств.

Відомо, що інноваційна діяльність пов’язана з високим ступенем ризику, що зростає відповідно до  затягування часу вибору перспективних ідей  з-поміж  їх  загальної  кількості.  А  це  вимагає  значних  додаткових витрат часу і фінансових ресурсів. Одним з раціональних шляхів запобігання  цим  витратам  є  проведення  системи  маркетингових досліджень потреб споживачів. Про низьку ефективність маркетингового забезпечення інноваційної діяльності машинобудівних підприємств Західного регіону України свідчить той факт, що лише 40,6\% машинобудівних підприємств регіону виготовляли принципово нову продукцію, зокрема у Львівській області – 43,8\%, в Івано-Франківській –

28\%,                                                               у   Тернопільській   –   50\%.   Не   менш   важливим   свідченням недостатнього вивчення потреб споживачів є те, що тільки третина від загальної     кількості   машинобудівних   підприємств   з   числа   тих,   що займалися інноваційною діяльністю (а  їх  біля  30\%),  здійснювали маркетинг і рекламу оновленої продукції. Відповідно по областях ці показники такі: Тернопільська – 35\% і 29\%; Івано-Франківська – 30\% і

20\%; Львівська область – 26\% і 47,4\%. Це особливо важливо, коли врахувати, що згідно з дослідженнями швейцарських вчених джерелом інноваційних ідей у приладобудуванні майже на 100\% був споживач. Порівняно меншою є питома вага підприємств, що виготовляли вдосконалену продукцію, у регіоні дещо більше 30\%, у Львівській області

– 84,4\%, в Івано-Франківській – 11\%. У той же час, як свідчать проведені швейцарськими  вченими  дослідження,  частка  інноваційних  ідей,  що

виникли в результаті вивчення побажань споживачів у даній галузі, для суттєво поліпшених виробів становить  64\%, а незначно оновлених – 49\% [75, 77]. На основі наведеного можна зробити висновок, що значний потенціал для активізації інноваційної діяльності підприємств прихований у дослідженні та врахуванні потреб і побажань споживачів.

Зазначимо, що, за статистичними даними, в регіоні низька питома вага машинобудівних підприємств, які здійснюють інноваційну діяльність і проводять маркетингові роботи в Україні, а за її межами їх частка ще нижча. Приміром, частка підприємств, що здійснюють маркетинг і рекламу нової продукції на території України, в регіоні становить майже 50\%. І вона  нерівномірна стосовно областей. Так, найактивнішими в даній сфері діяльності є машинобудівні підприємства Львівської області, з яких практично всі (мова йде про ті, що підлягали дослідженню) мають такі витрати. Набагато нижчою є частка цих підприємств у Тернопільській області – 28,6\%, і найнижча вона на Івано-Франківщині – 20\%. Про значно гірший стан справ щодо реалізації вітчизняними машинобудівними підприємствами маркетингових робіт за кордоном свідчить той факт, що дані роботи проводили лише 61\% машинобудівних підприємств Львівської області, в той час як підприємства Тернопільської та Івано-Франківської областей даних досліджень не проводили взагалі.

З наведеного можна зрозуміти, що проблемам маркетингового забезпечення інноваційної діяльності на підприємствах Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей не приділяють належної уваги. Машинобудівні підприємства в основному продовжують працювати за інерцією за старою системою і пристосування їх до нових умов господарювання відбувається дуже повільно. Крім того, в більшості випадків дані підприємства є олігополістами (подекуди і монополістами), а рівень конкуренції на внутрішньому ринку не настільки високий, щоб вони йшли  на  ризик  заради  інноваційних  потреб.  Це  є  однією  з  причин зниження активності в інноваційній діяльності.

Загальновідомим є факт, що в умовах загострення конкурентної боротьби успіх будь-якого підприємства на ринку (принаймні в умовах

конкурентного ринку  )  залежить від  швидкості реагування на  постійні зміни зовнішньої інфраструктури і пристосування до них "за рахунок відповідної зміни своєї внутрішньої структури та парадигми економічної поведінки" [157, 62]. Ринкові чинники згідно з твердженнями англійських вчених нині в чотири рази переважають науково-технічні [75, 72].

Реалії сьогодення спонукають виробника-інноватора постійно стежити за динамікою попиту і запитів споживачів у сегментах ринку та вчасно вносити корективи в інноваційну діяльність. Найбільше це стосується питань забезпечення своєчасного вдосконалення виробів і переходу на нові зразки чи моделі. Сучасні маркетингові методи дають змогу здійснювати системний аналіз даного явища, оскільки процес задоволення потреби є функцією часу і відбувається у межах життєвого циклу виробу при проходженні його основних стадій. Такий підхід, як засвідчує досвід розвинених країн, є передумовою успіху не лише технічної, а й інноваційної політики підприємства. У сучасних умовах для забезпечення адекватного реагування на зміни ринкової ситуації потрібно звернути увагу на прискорення усіх фаз життєвого циклу. При цьому надзвичайно важливим завданням в інноваційній діяльності машинобудівних підприємств є знаходження нових сегментів ринку, що передбачає пошук, освоєння і заповнення "ринкових ніш". Швидке реагування на найменші зміни кон’юнктури ринку стає життєвою необхідністю і     можливе за умови ефективного функціонування маркетингових служб підприємства. Так, майже 30\% великих японських фірм вважають, що "ідеї створення нових товарів надійшли безпосередньо від споживачів" [75, 57]. Деякі автори на основі проведених досліджень дійшли висновку, що 67\% нововведень у приладобудуванні виникли на основі врахування вимог споживачів, тобто через маркетингові дані [169,

45]. Це дає змогу стверджувати, що врахування побажань споживачів стосовно новинок сприяє стимулюванню інноваційного процесу. Більше цього, згідно з досвідом японських фірм дана діяльність впливає на ефективність інновацій не менше, ніж комплексне дослідження ринку.

Отже, створення нової наукомісткої продукції характеризується високим  ступенем  ризику,  зниження  якого  можна  забезпечити шляхом

достатнього  інформаційного  забезпечення  відповідно  до  вимог споживачів. Експертиза, проведена американськими вченими, засвідчує, що частка невдач, котрі виникають внаслідок помилкового оцінювання вимог ринку, становить 32\% і є найвищою серед інших чинників (23\% – з технічних причин; 13\% – внаслідок помилок у сфері збуту; 8\% – через активну протидію конкурентів) [75, 72]. Ось чому "фірми, що спеціалізуються на випуску наукомістких виробів", виявляють кількість потенційних споживачів своєї продукції ще на етапах проведення наукових досліджень. Зрозуміло, що для своєчасного виявлення нових потреб необхідно здійснювати постійний обмін інформацією зі споживачами. Значна роль у забезпеченні такого обміну належить формуванню ефективної системи маркетингових комунікацій, які мають здійснювати своєчасне, різнобічне та достатнє інформаційне забезпечення працівників підприємства, що базується на вивченні конкурентних переваг аналогічної продукції і дослідженні потреб споживачів ринкового сегмента. З іншого боку, формування системи маркетингових комунікацій дає змогу реалізувати заходи, які забезпечують постійне інформування споживачів стосовно пропонованих новинок, тобто двобічний зв’язок. Ось чому в ринкових   умовах   значну   увагу   приділяють   проведенню   рекламних кампаній новинок як ефективного засобу інформативного впливу на споживачів. Тільки формування кола постійних споживачів є основою зміцнення своїх позицій у наявних і впевненого завоювання передових позицій у нових сегментах ринку.

Досліджуючи практичні аспекти реалізації маркетингової роботи на машинобудівних підприємствах Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської областей, доходимо висновку про незадовільний їх стан. Це підтверджується також низькою часткою обсягів витрат на маркетинг і рекламу в загальній сумі інноваційних витрат, яка в регіоні становить у середньому близько 3\%, відповідно у Львівській області – 2,7\%; в Івано- Франківській – 0,8 \%; у Тернопільській – 6,4 \%. Крім цього, ці витрати не пов’язані  з  вивченням  потреб  споживачів,  а  переважно  з  рекламою  і збутом продукції, що не є головним завданням маркетингу. Якщо на достатньому рівні вивчити потреби споживачів, то проблеми зі збутом не

виникатимуть. З цього можна зробити висновок про не достатньо чітке спрямування маркетингових досліджень більшості підприємств.

Враховуючи незадовільний стан маркетингового забезпечення інноваційної діяльності машинобудівних підприємств Львівської, Івано- Франківської  і   Тернопільської  областей,  що  поглиблюється  низьким рівнем їх інформаційного забезпечення і зниженням творчої активності працівників, пропонуємо вдосконалити роботу маркетингових відділів, максимально спрямувавши їх діяльність на проведення інноваційних досліджень.  Забезпечення  своєчасної  передачі  інформації  споживачів, дасть змогу націлити різні підрозділи, що займаються науковими дослідженнями, конструкторськими розробками, виробничими і фінансовими проблемами, на інноваційні проекти, успіх яких, за підрахунками вчених, становить 99,9\% [75, 77].

Використання маркетингу в інноваційній діяльності повинно бути спрямоване  насамперед  на  поліпшення конкурентних позицій підприємства на ринку. Розмір ефекту від реалізації даного задуму, на наш погляд, досягається шляхом забезпечення оперативності вибору перспективних ідей. Отже, можна стверджувати, що в умовах ринкового способу господарювання маркетингове забезпечення інноваційної діяльності машинобудівних підприємств мусить бути спрямоване на:

–                                                                     вивчення потреб ринку – побажань споживачів;

 

–                                                                     формування системи маркетингових комунікацій;

 

–                                                                     надання консультативних послуг щодо нововведень;

 

–                                                                     організацію робіт з реклами.

 

Тому сучасна концепція маркетингу повинна в своїй основі містити стратегію в галузі інновацій, алгоритм формування якої подано на рис.1.15.

На початковому етапі визначаються загальні цілі підприємства. Їх формування здійснюється на основі аналізу впливу ринкових чинників на формування стратегічного попиту. Виходячи з цього, підприємство розробляє свою маркетингову стратегію шляхом вибору її на альтернативній основі. Створення маркетингової стратегії підприємства передбачає її розробку у сфері цін, реклами, комунікацій і, що найголовніше, інновацій.

 

 

Формування (визначення) загальних цілей підприємства

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Аналіз впливу ринкових факторів на формування стратегічного попиту

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Визначення та вибір альтернативних варіантів маркетинової стратегії

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Створення маркетингової стратегії підприємства

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

У сфері реклами

 

У сфері цін                                                     У сфері інновацій

Формування каналів розподілу

 

 

 

 

 

стратегія оновлення продукції

стратегія оновлення технологічних процесів

стратегія оновлення людського фактору

стратегія оновлення управлінської діяльності

 

 

 

 

Вибір раціональних методів реалізації стратегії

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Оцінка варіантів інноваційних витрат маркетингу

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

так

Чи відповідає стратегія в галузі інновацій меті

підприємства                                                ні

 

 

 

 

 

 

так

 

Чи можливі покращення за рахунок зміни стратегії

 

ні

Модифікувати стратегію з урахуванням зворотного зв'язку з споживачами

 

 

Затвердити стратегію маркетингу в галузі інновацій

 

Рис. 1.15. Алгоритм формування маркетингової стратегії підприємств у сфері інновацій.

Зрозуміло, що ефективна маркетингова діяльність має враховувати стратегію у сфері ціноутворення, що вимагає проведення досліджень рівня цін не лише на аналогічну продукцію, а й на альтернативні варіанти. Слід зазначити, що в основному маркетингові дослідження машинобудівні підприємства регіону здійснюють у даному напрямку. У зв’язку з цим виникає необхідність вдосконалення цінової стратегії відповідно до точки зору життєвого циклу товарів.

Цей захід передбачає відпрацювання політики ціноутворення у трьох аспектах:

–                                                                     на стадії впровадження нового товару на ринок в залежності від мети                                                               підприємство     повинно     обґрунтовувати     доцільність встановлення максимально високої чи максимально низької ціни;

–                                                                     на стадії дозрівання у зв’язку з неминучістю загострення цінової конкуренції                                                   на    ринку    політику    ціноутворення    необхідно коректувати;

–  на  стадії  зростання  для  підприємства  дуже  важливо  вибрати момент для зниження ціни.

Реалізація стратегії в галузі реклами передбачає організацію взаємовідносин, адже в умовах ринку необхідно не лише пристосовуватися до  потреб  споживачів,  а  й  активно  впливати  на  них.  Досвід господарювання машинобудівних підприємств регіону переконує, що для них характерна висока питома вага використання реклами (в середньому близько 35\%) серед маркетингових послуг.

Проведення "рекламних компаній" передбачає виготовлення ручок, пакетів, блокнотів, газових запальничок, рекламних папок у стандартному й електронному вигляді для різних типів споживачів тощо. Даний захід є виправданим,  оскільки  сьогодні,  коли  ринок  заповнений  великою кількістю аналогічних товарів, вироблених у різних регіонах України та за кордоном,  споживачі  віддають  перевагу  товару  з  інформативною рекламою. Крім цього, використання реклами сприяє раціональному споживчому вибору, підтримує здорову конкуренцію, забезпечує вищий рівень зайнятості, хоча і викликає значні додаткові витрати. Реклама також

є важливим засобом комунікації, адже для споживачів вона є частиною повідомлень, що надходять до них разом з багатьма іншими видами інформації, намагаючись привернути увагу саме до цього товару, ідеї чи організації, а для виробника реклама – це ринковий інструмент, що стимулює збут товарів і створює імідж підприємству через передачу інформації. А тому економічна роль реклами полягає у налагодженні нею взаємозв’язків між суб’єктами ринку – продавцями і покупцями. Цим вона сприяє зростанню ділової активності, розширенню суспільного виробництва чи перерозподілу ресурсів.

У період відродження цивілізованих ринкових відносин в Україні важлива роль у розробці маркетингової стратегії належить формуванню каналів збуту продукції. Це є виправданим, бо невирішеність питань збуту, яка нині часто має місце в процесі налагодження виробництва, призводить до створення наднормових залишків продукції, що, в свою чергу, знижує оборотність оборотних засобів підприємства і, як наслідок, заважає підприємствам рентабельно працювати. Очевидно, що успішно розв’язувати проблеми збуту продукції машинобудівних підприємств можна лише шляхом забезпечення налагодженої роботи збутових каналів. Разом з тим, окремі машинобудівні підприємства регіону успішно розв’язують  проблеми  збуту  продукції  шляхом  побудови  дилерської мережі та запровадження сервісного (гарантійного) обслуговування.

Дослідження стану маркетингової діяльності дає змогу зробити висновок, що на сьогодні немає жодного підприємства в регіоні, котре б розвивало інноваційну стратегію маркетингу. Проведені опитування дають можливість констатувати, що:

–                                                                     вітчизняні машинобудівні підприємства не схильні до постановки інноваційних цілей у маркетингу;

–                                                                     при здійсненні маркетингових досліджень реалізується стратегія тільки у сфері цін, збуту та реклами;

–   творчому підходу не надається настільки важливого значення, як у розвинутих країнах світу;

–                                                                     повністю         невідпрацьованими  є          методи            реалізації                                                                       стратегії маркетингу у сфері інновацій.

Таким чином, на підприємствах є певні резерви поліпшення інноваційної діяльності, що передбачають активізацію проведення маркетингових досліджень, які можуть мати ключове значення у питаннях підвищення ефективності виробництва. Слід зазначити, що підприємствам наукомістких галузей для забезпечення конкурентних переваг на ринку необхідно приділяти більше уваги не ціновим чинникам, а інноваційним процесам, пов’язаним з удосконаленням продукції. Ефективність розробки нової чи удосконалення продукції, котру підприємство вже випускає, базується на маркетингових дослідженнях спеціалістів у сфері інновацій, що  покликані  забезпечити  інноваційно-інформаційні  центри  та керівництво підприємства необхідною інформацією для швидкого прийняття перспективних рішень.

Враховуючи вищенаведене, можна зробити висновок про повну відсутність у маркетингових дослідженнях вітчизняних машинобудівних підприємств інноваційного напрямку. Це спричинює низьку ефективність маркетингової діяльності. Як правило, вона залежить від кількості та прогресивності  маркетингових  послуг.  Оскільки  в  структурі маркетингових послуг машинобудівних підприємств регіону практично немає  досліджень  інноваційного  характеру  (в  основному  дослідження рівнів цін конкурентів), то виникає потреба в переорієнтації і підвищенні результативності діяльності маркетингових відділів цих підприємств для якнайшвидшого забезпечення їх інноваційного спрямування. Дієвим заходом для вирішення даного питання, на наш погляд, може бути створення при маркетингових відділах групи інноваційного маркетингу, фахівці якого повинні брати активну участь при генеруванні нових ідей.