1.1.суть та основні тенденції розвитку інноваційної діяльності і її значення для забезпечення економічного зростання національної економіки
Досліджуючи економічні перетворення у світовому масштабі, доходимо висновку, що суспільство перебуває на тому етапі свого розвитку, коли більшість проблем вирішують на базі швидкої розробки та використання у виробництві нових технологічних і організаційних ідей, нової техніки або інакше – інновацій. Проблема забезпечення ефективного функціонування підприємств набуває особливого значення для України, тому що національна економіка проходить період відродження ринкових відносин, що насамперед вимагає активізації інноваційної діяльності. Такого висновку дійшли перші дослідники цього феномену в другій половині ХХ ст. Так, ще в 1957 р. у праці “Технологічні зміни та функція сукупного виробництва” Роберт Соллоу, узагальнивши досвід розвитку промисловості, зауважив, що саме активна інноваційна діяльність підприємств різних форм власності дедалі більше визначає темпи їх економічного зростання. За його підрахунками, валовий національний продукт США в період з 1909 по 1949 рр. збільшився на 87,5\% за рахунок “технологічних змін”, тобто інновацій [11,17]. Звичайно, це дало змогу багатьом вченим-дослідникам взятися за вивчення питань, пов’язаних з інноваційною діяльністю. Досліджуючи проблеми інноваційної діяльності, перш за все необхідно приділити увагу власне поняттям “інновація” та “інноваційний процес”. Термін “інновація” (з англ. – innovation) означає нове науково-
технічне досягнення, нововведення як результат впровадження новизни, але в ХІХ ст. його використовували культурологи і воно означало
“впровадження деяких елементів однієї культури в іншу” [149,21].
Узагальнивши теоретичні дослідження, розпочаті українським вченим-економістом світового рівня Михайлом Туган-Барановським, австрійський вчений Йозеф Шумпетер на початку ХХ ст. вперше ввів у науці терміни “інновація” та “інноваційний процес”. У праці “Теорія економічного розвитку” (1911 р.) Й. Шумпетер визначає п’ять типів нових комбінацій змін або інновацій [205, 159]: – виробництво нового продукту чи відомого продукту в новій якості [96, 53]; – впровадження нового методу виробництва;
– освоєння нового ринку збуту;
– залучення для виробничого процесу нових джерел сировини;
– проведення реорганізації (уведення нових організаційних форм).
Таким чином, предметом цих змін можуть бути: продукти, технологічні процеси, сировина, організація виробництва та нові ринки збуту. Згодом вчений публікує нову працю “Ділові цикли”, де робить висновок, що “інновація означає зсув (зміщення) кривої граничної продуктивності” [104, 28]. Характерно, що в майбутніх наукових дослідженнях основою будь-яких міркувань щодо поняття “інновація” стало саме це – класичне визначення, запропоноване Й. Шумпетером. Доволі активно проблемами інновацій вчені почали займатися в 60-ті роки ХХ ст. – у період прискорення розвитку науково-технічного прогресу. Подальше вивчення проблем інноваційної діяльності, започатковане Й. Шумпетером, здійснювали Дж. Брайт та його послідовники. Нині ця проблема вилилася у “бурхливий потік досліджень” таких вчених, як В. Александрова, А. Амоша, Ю. Бажал, П. Бєлєнький, А. Бодюк, А. Власова, Л. Водачек, О. Водачкова, В. Геєць, Н. Гончарова, М. Долішній, Р. Іванух, С. Ільєнкова, Н. Краснокутська, Л. Колобова, О. Кузьмін, О. Лапко, А. Кутейников, Д. Львов, Б. Патон, С. Покропивний, П. Перерва, Я. Плоткін, А. Перлакі, А. Пригожин, А. Савченко, Б. Санто, Б. Твісс, В. Терехов, М. Чумаченько, А. Чухно та
інші.
Досліджуючи варіацію основних понять інноваційної діяльності, розуміємо, що вживання терміна “інновація” є дуже багатогранним: від надміру узагальнених (широких) варіантів до специфічних (звужених), що здебільшого належать до технічних нововведень. Варто зазначити, що при ширшому підході до аналізу визначення цього терміна стає менш чітким. Узагальнивши, доходимо висновку, що існують два основні підходи щодо тлумачення цього терміна. Крім цього, ряд вчених розглядає інновацію саме як процес упровадження нових виробів, технологій, методів організації виробництва і праці та методів управління. Інші передбачають дослідження інновації як продукту – результату процесів упровадження нової техніки, технології, нового методу. Трактування інновації Й. Шумпетером як змін з метою впровадження і використання нових видів споживчих товарів, нових виробничих і транспортних засобів, ринків і форм організації у промисловості [205] є прикладом першого підходу. Цієї точки зору дотримується і вчений М. Хучек, який трактує інновації як “зміни в техніці, технології, організації, екології, економіці, а також соціальному житті підприємства” [192, 67]. Ще одним підтвердженням даного погляду є визначення Кантера: інновація – “це процес втілення у життя будь-якої нової ідеї, що пропонує вирішення якоїсь проблеми”. Новаторськими серед інших є ідеї, спрямовані на реорганізацію виробництва та зниження його собівартості, комплексний збір складно-технічної продукції. Новаторство – це задум, прийняття і втілення у життя нових ідей, процесів, продукції і послуг [215]. Ряд польських вчених також притримується першого підходу у визначенні поняття “інновації”. Вони вважають їх відкриттями, що з’явилися у результаті винахідливості людей і ведуть до прогресивних змін. Такі вчені, як М. Хольштейн-Бек, Ф. Котлєр і А. Харман вважають, що інновацією є будь-яка нова цінність [192, 64 – 65]. Позиція вченого Залтмана і співавторів його публікації, які визначають інновації як “…будь-яку ідею, спосіб дій чи матеріальний продукт, що вважається новинкою з точки зору компонентів, котрі відіграють чималу роль у тій системі, де це нововведення впроваджується” [226], засвідчує їх приналежність до першої групи вчених, бо вони трактують інновації відповідно до широкої точки зору. Прикладом цього ж підходу є визначення Керівництва Фраскаті, де інновацію розглядають також з широкого підходу, тобто нею може бути новий чи вдосконалений продукт, процес чи зміни в соціальній сфері [225]. Слід зазначити, що даний підхід щодо інновацій характерний більшості зарубіжних авторів [127; 155; 220]. Так, Х. Барнет розуміє інновацію як будь-яку якісно нову ідею. На думку В. Томпсона, інновації – це нові ідеї, процеси, продукти та послуги [32, 15]. Згідно з трактуванням, поданим в економічній енциклопедії, інновація – це “ новий підхід до конструювання, виробництва, збуту товарів, завдяки чому інноватор та його компанія здобувають переваги над конкурентами” [55, 656]. Проте, на нашу думку, вдалішим є визначення інновації згідно з міжнародними стандартами, де її визначають як кінцевий результат інноваційної діяльності, відображений у вигляді нових чи вдосконалених продуктів, впроваджених на ринку, нового чи вдосконаленого технологічного процесу, що використовується у практичній діяльності, або нового підходу до соціальних послуг [74, 9]. Як було зазначено вище, часто в науковій літературі розуміння інновації пов’язується з промисловим виробництвом і зводиться до вирішення технічних проблем через упровадження нової техніки й технології. Серед науковців такого підходу слід назвати Р. Джонстона, Д. Дессена, Д. Аллі [192, 65] та словацьких вчених Л. Водачека, О. Водачекову, адже в їхньому розумінні інновація означає “цільові зміни у функціонуванні підприємства як системи” [34, 21]. У деяких випадках при визначенні поняття “інновація” мова йде лише про продуктові інновації, що полягають у пошуку альтернативних шляхів використання існуючого продукту [222, 113]. Вдало поєднав ці думки польський вчений Ян Мужейль, який називає інноваціями “промислове застосування нових технологій” та пов’язує їх додатково ще з продуктовими змінами, тобто це є процес усього вищепереліченого [192, 65]. Деякі вчені пов’язують поняття інновацій з “управлінськими зусиллями, щоб розробити нові продукти, послуги чи способи використання для існуючих продуктів і послуг” [214, 424]. Вдало доповнює їх думку польський вчений Е. Бирський, який ототожнює інновації з промисловим виробництвом, пов’язуючи його, крім техніки і технології, з появою нових виробів [192, 65]. Словацький вчений Ф. Валєнта у праці “Творча активність – інновації – ефект” подає таке визначення: “інновації – це зміни в першопочатковій структурі виробничого організму, тобто перехід його внутрішньої структури до нового стану” [34, 21]. К. Познанський під інноваціями розуміє “зміни в методах виробництва і продуктах, що базуються на нових чи не використовуваних до цього моменту знаннях” [221]. Ряд угорських вчених розглядає інновації як “такий суспільний техніко-економічний процес, котрий через практичне використання ідей і винаходів приводить до створення кращих за своїми властивостями виробів, технологій” [155, 83]. Такий підхід до розуміння інновацій зумовлений ширшими можливостями використання вивчених змін у техніці (ніж соціально-економічних змін), визначенням їх економічної ефективності та значним впливом технічних змін на підприємство. На противагу такому підходу щодо тлумачення інновацій П. Друкер стверджує, що інновація – це насамперед економічне чи соціальне поняття. Крім цього, на думку вченого, соціальні інновації є складнішими в застосуванні, ніж технічні, адже “технології можна імпортувати за низькими цінами і при мінімальному культурному ризику. Проте для того, щоб успішно розвивались інститути, вони мають бути міцно укорінені в культурі” [213]. Дуже вдало економічний аспект явища інновації трактує Є. А. Уткін, який вказує, що з економічної точки зору “інновація (нововведення) – це об’єкт, впроваджений у виробництво в результаті використання науково- технічних та інших досягнень (винаходів), котрі якісно відрізняються від існуючих аналогів”, тобто характеризуються новими споживчими якостями [180, 10]. Не можна не погодитися також з таким вченим, як А. Перлакі, який вважає, що інновація є одним з можливих інструментів підприємства для задоволення нової чи ліпшого задоволення уже існуючої суспільної потреби [127, 5]. Проте дане тлумачення не є повним, адже інновація виникає не тільки тоді, коли у ній з’являється потреба. Джерелом інновацій можуть бути також “нові знання” [220]. Як засвідчують дослідження відомого економіста Уттербека, частка перших переважає, досягаючи межі близько 75\%, і лише у 25\% інновацій причиною появи є відкриття, що ведуть до прогресивних змін і є наслідком кмітливості людей [43, 265]. Характерно, що саме ці інновації суттєво впливають на суспільство. Згідно з дослідженнями вченого Менша такі інновації виникають циклічно (приблизно через 50 років). До подібних інновацій належать телебачення, антибіотики, радіолокація, атомна енергія. Останній цикл інновацій відбувся ще в 1935 – 1950 рр., тому очікують, що суспільство підходить до наступного циклу. Відповідно до наших міркувань інновація – це результат інноваційної діяльності, відображений у вигляді наукових, технічних, організаційних чи соціально-економічних новинок, котрий може бути отриманий на будь-якому етапі інноваційного процесу. Очевидним є те, що інновації пов’язані з реалізацією інноваційних процесів. Терміни “інновація” та “інноваційний процес” близькі, але не ідентичні то слід погодитися, що “інноваційний процес пов’язаний зі створенням, освоєнням і поширенням інновацій” [73, 9]. Необхідно погодитися також з думкою вчених Дж. Брайта і Б. Твісса, що це – “єдиний свого роду процес, який поєднує науку, техніку, економіку, підприємництво та управління у єдине ціле” для одержання суттєвих ефектів і ліпшого задоволення суспільних потреб [169, 30]. Ряд вчених визначає інноваційний процес “як систематичний розвиток і практичне відпрацювання нових ідей” [218, 118]. Згідно з нашими міркуваннями інноваційний процес – це сукупність комплексних, постійно здійснюваних у просторі та часі, прогресивних, науково-технічних, організаційних і соціально-економічних змін, що ведуть до підвищення ефективності суспільного виробництва та вирішення соціальних проблем (екологія, умови праці). В економічній літературі ці зміни на рівні підприємств називають процесами впровадження “нової техніки”. Під поняттям “нова техніка” розуміють як вперше реалізовані в продукції результати наукових досліджень і прикладних розробок, що вміщують винаходи та інші науково-технічні досягнення, так і нові або вдосконалені технологічні процеси, методи організації виробництва і праці, нові методи управління, знаряддя та предмети праці, котрі при їх використанні на всіх рівнях управління забезпечують підвищення ефективності виробництва або вирішення соціальних та інших завдань його розвитку. Викладене дає змогу зробити висновок, що результатом здійснення інноваційних процесів є новинки в техніці, організації діяльності та управлінні процесами виробництва і праці, а їх упровадження у господарську практику є нововведеннями. В основі вивчення і реалізації інноваційних процесів лежить класифікаційний метод, що став загальноприйнятим. Свідченням цього є те, що “основні терміни, категорії і визначення інновацій, закріплені у прийнятому в Парижі документі “OSLO MANUAL”, цілком відповідають теоретичним концепціям, що ґрунтуються на цьому методі” [104, 29]. Досліджуючи класифікацію інноваційних процесів в економічній літературі, доходимо висновку, що в кожному джерелі вона подається по-різному. Отже нині в Україні немає єдиної прийнятої офіційною статистикою класифікації інноваційних процесів. Привертають увагу дослідження українських вчених, що стосуються інновацій [5; 11; 12; 13; 23; 32; 39; 70; 72; 83; 95; 96; 97; 98; 101; 104; 137; 154; 205]. Найповнішою, на наш погляд, є класифікація інноваційних процесів українських вчених А. М. Власової та Н. В. Краснокутської [32,
26], які типологізують їх за такими ознаками (див. рис. 1.1): змістом і сферами застосування, масштабом перебігу, сферами розробки і поширення, ступенем новизни та глибини змін, ступенем впливу на зміни, рівнем розробки та поширення, етапами життєвого циклу нововведень і спрямованістю дій. Наведену класифікацію можна використовувати при розв’язанні різних загальних завдань економічного дослідження інноваційної діяльності. Зокрема вона дає змогу пов’язати з типом інновацій той чи інший тип стратегії. Але вона є дещо громіздкою і не дає можливості детально вивчити тип змін з точки зору їх ролі у виробничому процесі, цим самим створюючи певні труднощі у визначенні перспектив, котрі можуть забезпечити подальший прогресивний розвиток для підприємства шляхом підвищення ефективності його функціонування. Оскільки у нашому випадку об’єктом дослідження є підприємства машинобудівного комплексу, то нас в першу чергу цікавлять власне технічні нововведення. Крім цього, наведена класифікація не забезпечує можливості вивчати співвідношення у технічних інноваційних процесах, зокрема співвідношення між продуктовими та технологічними інноваціями (нововведеннями). Перешкодою для розв’язання цих завдань є наявність у діючій класифікації укрупнених груп інноваційних процесів. Так, група “технічні інноваційні процеси” включає в себе появу нових чи вдосконалення існуючих продуктів (послуг) і технологічних процесів. Таким чином, наявність у класифікації різних укрупнених елементів не дає змоги вивчати співвідношення їх структури для знаходження оптимальних меж розподілу витрат на НДДКР. Звернемо увагу на те, що співвідношення між витратами в продуктові та технологічні інновації у галузі машинобудування (приладобудування) повинно бути приблизно 4:1 [43, 258]. Доцільність виділення технологічних інноваційних процесів пояснюється тим, що саме вони, за підрахунками вчених, забезпечують 48\% ефективності ринкової економіки. КЛАСИФІКАЦІЙНІ ОЗНАКИ ІННОВАЦІЙ ТА ІННОВАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ
За змістом та сферами застосування
технічні; екологічні; соціальні; організаційно- управлінські
За cтупенем новизни та глибини змін
абсолютна; відносна; умовна; часткова; новий вид; нове покоління
За ступенем впливу на зміни
радикальні; революційні; модифіковані; комбіновані
За етапами життєвого циклу нововведень
За сферами розробки і поширення
промислові; торговельно- посередницькі; аграрні; правові; науково-педагогічні
За рівнем розробки та поширення
державні; регіональні; галузеві; корпоративні
За масштабом перебігу
глобальні; локальні; внутрішньо- організаційні; міжорганізаційні
діяльність використання нововведень; перегрупування; ліквідація
За спрямованістю дій
розширюючі; раціоналізуючі; уповільнюючі
Рис. 1.1. Класифікація інноваційних процесів [ 32, 26].
Даний висновок підтверджують дослідження зарубіжної практики. Так, витрати на продуктові інновації у машинобудуванні США становлять близько 80\% (у тому числі 42\% – витрати на нову продукцію і 38\% – на вдосконалення продукції, що випускають), а решта 20\% – це витрати на технологічні інновації. Дещо більшою є частка витрат на продуктові інновації у приладобудуванні – 92\% (у т. ч. 54\% – на створення нової продукції, 38\% – на вдосконалення продукції, що випускають), а витрати, пов’язані з технологічними інноваціями, становлять лише 8\%. У приладобудуванні Німеччини частка витрат на продуктові інновації є значно нижчою і становить – 72\% (у т. ч. 55\% – витрати на нову продукцію і 17\% – на вдосконалену), а частка витрат на технологічні інновації становить 28\% [43, 258]. Отже, виникає необхідність вдосконалення класифікації інноваційних процесів. Згідно з нашими міркуваннями основою вивчення інноваційної діяльності машинобудівних підприємств має бути науково- обґрунтована класифікація інноваційних процесів за рядом вагомих класифікаційних ознак, що залежать від головних критеріїв, котрі використовуються для їх типологізації на мікрорівні. Тому, вважаємо, що класифікація інноваційних процесів на підприємствах машинобудування повинна здійснюватись за наступною схемою (див. рис. 1.2). За своїм характером інноваційні процеси (нововведення)
поділяються на технічні, організаційні та соціально-економічні.
Технічні нововведення охоплюють процеси освоєння випуску нових видів продукції (наприклад, знарядь чи предметів праці), а також процеси впровадження нових чи вдосконалення діючих технологічних процесів. Організаційні інновації охоплюють процеси запровадження нових форм і методів організації наукової і виробничої діяльності трудових колективів, таких як: нові методи і форми організації виробництва у всіх виробничих підрозділах підприємства; нові організаційні структури управління науковою і виробничою діяльністю підприємства; нові форми і методи організації праці на підприємстві. Соціально-економічні нововведення охоплюють процеси активізації людського фактора, а також процеси з удосконалення економічних методів управління наукою і виробництвом шляхом: підготовки й підвищення кваліфікації кадрів; морального стимулювання їх творчого ставлення до праці; вдосконалення виховної роботи в колективі через запровадження і ІННОВАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ
Технічні
Організаційні
Соціально- економічні
Нові види продукції
Нові технологічні процеси
Активізація людського фактору
Економічні методи управління
Нові методи і форми організації виробництва
Нові форми організації праці
Нові організаційні структури управління наукою і виробництвом
Рис. 1.2. Класифікація і взаємозв’язки інноваційних процесів на підприємстві.
вдосконалення внутрівиробничого госпрозрахунку; повної реалізації функцій прогнозування, фінансування, ціноутворення, аналізу результатів діяльності; а також шляхом вдосконалення системи оплати праці та матеріального стимулювання. Необхідно зазначити, що технічні новинки мають безпосередній вплив на організаційні нововведення, а ті, в свою чергу, вимагають змін у господарському механізмі (див. рис. 1.2). Тісний взаємозв’язок між технічними, організаційними та соціально-економічними інноваційними процесами є двостороннім, тобто економічні нововведення можуть викликати зміни в організації виробництва, а часто приводять і до технічних інновацій. Так, наприклад, упровадження АСУТП як нововведення не тільки істотно змінює організацію виробництва, а й призводить до кардинальних змін у сфері управління. Крім цього, введення внутрівиробничого розрахунку приведе не лише до чіткішої організаційної структури управління виробництвом і працею, а може викликати й необхідність технічних нововведень. Наприклад, матеріальне стимулювання підрозділів за економію матеріальних ресурсів чи збільшення цін на них зумовить перехід до використання безвідходних технологій. Інший приклад: завдання активізації людського фактору вимагає поліпшення охорони праці, а це веде до необхідності вдосконалення організації виробничих процесів і одночасно вимагає введення нових засобів праці, заміни техніки та технології. Вищенаведене дає змогу зробити висновок, що більшість нововведень має комплексний характер, а отже, свідчить, що межі між технічними, організаційними та соціально-економічними нововведеннями – умовні. Український вчений С. Покропивний, класифікуючи інновації, пропонує, крім технічних, організаційних і соціально-економічних нововведень, додатково виокремити з останніх новий вид – юридичні нововведення, котрі він розуміє як “нові та трансформовані закони й різноманітні нормативно-правові документи (акти), що визначають і регулюють усі види діяльності” [137, 296]. На нашу думку, вагомих причин для цього немає, оскільки це лише засіб впливу на соціально- економічні процеси. При загальній характеристиці та економічній оцінці інноваційних процесів важливо знати джерела їх виникнення, тобто те, що послужило причиною (імпульсом) їх активізації. Часто такими причинами є потреба виробництва, наприклад АСУТП, а інколи й досягнення фундаментальних наук, наприклад винахід у 1958 р. інтегральних схем. Стосовно використання інноваційних процесів, тобто масштабу впливу на ефективність функціонування науки та виробництва, розрізняють глобальні та локальні нововведення. Глобальні нововведення здебільшого є принципово новими, що об’єктивно ведуть до революційних, докорінних якісних змін у науці, техніці, технології, організації управління і найголовніше – в характері трудової діяльності, що відбулося в 50-их роках минулого століття, коли з відкриттям транзистора, а пізніше інтегральних схем, розпочалася науково-технічна революція, яка є глибоким всесвітнім явищем, котре істотно вплинуло на загальний рівень ефективності науки та виробництва. Локальні інновації становлять основу еволюційних перетворень у сфері людської діяльності, що не мають значного впливу на загальний рівень ефективності виробництва. Слід зазначити, що глобальними дослідженнями займаються Академія наук України та вищі навчальні заклади, прикладними – галузеві науково-дослідні та проектні конструкторсько-технологічні організації, а науково-дослідними та дослідно-конструкторськими роботами доволі ефективно могли б займатися підприємства інноваційного типу. Побудована таким чином класифікація інноваційних процесів (див.
рис. 1.2) дає змогу:
– вдосконалити методи управління і форми організації виробництва та праці залежно від типу нововведень; – сформувати організаційні структури управління науково- дослідними, дослідно-конструкторськими підрозділами та виробництвом (інноваційним процесом); – забезпечити оптимальне співвідношення витрат на фінансування інноваційних процесів з точки зору перспективного розвитку; – розробити систему стимулювання інноваційної діяльності на підприємстві; – спрямувати виробничий процес інноваційним шляхом.
Організація інноваційних процесів суттєво залежить від стану розвитку науки, техніки і виробництва, адже нині, в умовах науково- технічної революції, ні техніка, ні виробництво не можуть розвиватися і вдосконалюватися без здійснення наукових досліджень і розробок. У свою чергу розвиток науки без досконалої техніки (вимірювальної, експериментальної) теж неможливий. Тому можна стверджувати, що грунтовніше розібратися в організації інноваційної діяльності допоможе розгляд взаємного проникнення елементів системи, тобто дослідження комплексної системи “наука – техніка – виробництво – споживання”. Потрібно також зауважити, що при цьому дослідженні необхідно врахувати чинник споживання результатів розробок. Тоді структурно цю систему можна зобразити так, як подано на рис. 1.3. Наука – це система знань, що дають змогу прогнозувати і перетворювати предмети та явища в суспільстві. Техніка – це сукупність засобів автоматизації фізичної і розумової праці, що становить серцевину всієї системи “наука – техніка – виробництво – споживання”. Вона є засобом наукового дослідження, засобом виробництва та предметом споживання. Виробництво як технологічна система – це сукупність взаємопов’язаних процесів, за допомогою котрих суспільство, використовуючи сировину і сили природи, створює необхідні засоби праці та предмети споживання. Техніка є елементом системи, котра з’єднує її у єдине ціле, але саме наука привела до створення техніки. Крім цього, наука забезпечує виробництво новими розробками. Виробництво, у свою чергу, ставить перед наукою певні завдання. У сферу споживання наука теж подає свої (наукові) розробки, а споживач ставить певні вимоги щодо якості нової техніки. У виробництві споживач замовляє виготовлення певних об’єктів “нової техніки”, що йому дала наука, а виробник, виготовивши замовлення, реалізує його споживачеві. Ось таким чином взаємодіє система “наука – техніка – виробництво – споживання”. Аналіз тенденцій розвитку науки – техніки – виробництва показує, що високої ефективності розробок можна досягти, враховуючи такі вимоги: – час розробки має бути мінімальним, а тривалість споживання її результатів – максимальною; – розробка повинна передбачати постійне зростання технічного рівня продукції; – методи і засоби виконання розробок, технічні рішення мають забезпечувати найменші витрати на їх проведення і впровадження результатів у сферах виробництва і споживання.
НАУКА
ТЕХНІКА
ВИРОБНИЦТВО
СПОЖИВАННЯ
Рис. 1.3. Структурно-логічна схема “Наука – техніка – виробництво – споживання”.
Відповідно до сучасних світових вимог прискорення темпів науково- технічного прогресу та активізація інноваційної діяльності підприємств можлива через здійснення певних заходів. У галузі науки – це розвиток фундаментальних і прикладних досліджень з найперспективніших напрямків, скорочення темпів упровадження у виробництво результатів наукових досліджень, підвищення ефективності діяльності науково- дослідних закладів. У галузі техніки – це підвищення якості продукції на базі стандартизації. У галузі виробництва – це впровадження прогресивної організації праці на базі використання комп’ютерної техніки і прогресивних технологій (лазерна, мембранна, плазмова, кріогенна, детонаційна, вакуумна), розширення відтворення виробничих фондів. Для України проблема розвитку інноваційної діяльності є надзвичайно актуальною, тому що проблема підвищення ефективності виробництва стоїть перед кожною підприємницькою структурою, оскільки переважна їх більшість утворена в процесі приватизації на базі колишніх державних підприємств. Слід зазначити, що майже всі підприємства працюють на застарілому обладнанні, а технології, котрі використовують у базових галузях, залишились на рівні досягнень науково-технічного прогресу 50 – 60-х років [72, 85]. Про те, що інноваційний розвиток вітчизняних підприємств перебуває на низькому рівні, свідчить і той факт, що частка України в науково-технічному розвитку країн Європи в десятки разів нижча від її середнього рівня розвитку (див. табл. 1.1) [206, 5].
Таблиця 1.1
Структурна характеристика науково-технічного розвитку країн Європи
Як бачимо з таблиці, у перспективі вимальовується тенденція до збільшення частки України у науково-технічному розвитку серед країн Європи. Проте варто наголосити, що це стане можливим за умов пожвавлення інноваційної діяльності на всіх рівнях економічної системи бо не секрет, що нині приватизовані і державні підприємства працюють не дуже ефективно. Відповідно можна стверджувати, що зміна форм власності сама по собі не забезпечить підвищення ефективності виробництва, адже ефективність діяльності підприємств залежить від конкурентоспроможності наукомісткої продукції, котру вони випускають. Забезпечення ж конкурентоспроможності наукомісткої продукції і підвищення на цій основі ефективності сучасного вітчизняного виробництва повинно базуватися на нових рішеннях у галузі техніки і технології, а також на використанні нових організаційних форм і економічних методів господарювання, які на різних стадіях циклу “наука – виробництво” реалізуються відповідними ланками управління на рівні підприємств, об’єднань, наукових і проектних організацій. Прийняття та реалізація таких рішень і є змістом інноваційної діяльності. Отже, забезпечення рівня конкурентоспроможності вітчизняних наукових досліджень на внутрішньому і міжнародному ринках повинно стати “наріжним каменем” сучасної політики держави у сфері активізації інноваційної діяльності, що сприятиме підвищенню ефективності виробництва. Саме від цього нині найбільшою мірою залежать можливості реалізації інноваційних процесів і забезпечення високої ефективності національної економіки. Як ми зазначили, становлення соціально-орієнтованої ринкової системи господарювання в Україні вимагає значного розширення масштабів інноваційної діяльності підприємств. Саме активізація інноваційної діяльності на всіх ієрархічних рівнях економічної системи є найважливішою передумовою підвищення ефективності виробництва на базі зростання продуктивності праці, збільшення обсягів виробництва сукупного суспільного продукту та національного доходу країни. Слід визнати, що забезпечення економічного зростання сьогодні є головною умовою позитивних зрушень у розвитку як України, так і її окремих регіонів у перспективі. Проблема активізації інноваційної діяльності підприємств, враховуючи її роль у розвитку народного господарства в умовах перехідного періоду, набуває особливої актуальності. Досліджуючи економічні перетворення в Україні, важливо простежити динаміку їх кількісних і якісних змін. При дослідженні доходимо висновку, що нестабільність економіки негативно впливає на організацію інноваційної діяльності підприємств, тобто на мікрорівні. Підтвердженням цього є постійне зниження кількості підприємницьких структур, що займаються даним видом діяльності. Вивчення динаміки інноваційних процесів підприємницьких структур дає змогу говорити про наявність тенденції до зниження активності інноваційної діяльності промислових підприємств України. Так, згідно зі статистичними даними інноваційною діяльністю у 1994 р. займалися 26\% обстежених підприємств [126, 11], у 1995 р. їхня частка зменшилася до 23\%, у 1996 р. – до 19\% [23, 32.], у 1997 р. – 17\% [96, 67], у 1998 р. – 15,1\%, у 1999 р. – 13,5\% [126 , 11], у 2000 р. – 14,8\% (згідно з даними статуправління). Отже, можна стверджувати, що в нашій економіці усталилася негативна тенденція щодо розширеного відтворення і реконструкції діючих підприємств, а також до поглиблення й розширення наукових досліджень, створення нових зразків техніки і вдосконалення технології виробництва, розширення асортименту продукції, впровадження нових методів організації виробництва та управління. Не є винятком і Західний регіон України, де сприйнятливість підприємств до впровадження інновацій протягом останніх років продовжує знижуватись. Оскільки даний регіон є переважно аграрним, то особливого значення набуває проблема перетворення його найближчим часом в аграрно-індустріальний. Дане завдання можна вирішити лише шляхом забезпечення високих темпів розвитку машинобудування, а саме таких її галузей, як приладобудування, верстатобудування, електротехнічне машинобудування, радіотехнічна промисловість, від чого найбільше залежить інноваційний потенціал держави і можливості модернізації усіх базових галузей народного господарства та переведення їх на нові технології. Йдеться про збільшення питомої ваги продукції машинобудування у загальному обсязі промислового виробництва в Західному регіоні, де вона є надзвичайно низькою. Так, у 1990 р. лише у Львівській області частка продукції машинобудування майже сягала рівня розвинутих країн світу. У Тернопільській та Івано-Франківській областях цей показник був набагато нижчим (див. табл. 1.2). Доцільно також зауважити, що хоч нині частка машинобудування у
Львівській області є найвищою в регіоні, але для неї характерні найвищі Таблиця 1.2
*Таблиця складена на основі даних облстатуправлінь Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської областей.
темпи падіння цього показника. Так, за 1990 – 2000 рр. даний показник знизився у 2,8 раза, тоді як в Івано-Франківській і Тернопільській областях дане зниження становило відповідно 1,5 раза і 1,6 раза. Якщо в 1990 р. у Тернопільській області даний показник був нижчий за аналогічний у Львівській області майже у 2 рази, а в Івано-Франківській – у 2,2 раза, то в 2000 р. ці розбіжності зменшилися до 1,1 раза. Однак подібне
вирівнювання цього показника відбулося не за рахунок позитивних змін у Тернопільській та Івано-Франківській областях, а переважно за рахунок втрати позицій машинобудівної галузі у Львівській області. Зниження частки продукції машинобудування у регіоні відбувається на фоні постійного її зростання, зокрема у Швеції, для економіки якої і характерний даний шлях розвитку. Тут у період з 1900 р. до 1950 р. даний показник збільшився з 9\% до 27\%, у 1998 р. він становив уже 42\%, а нині сягає 47\% [162, 107]. Відповідно до вищенаведеного можна зробити висновок про те, що для вирішення проблеми індустріалізації регіону в роки незалежності не створено належного підґрунтя. Зазначимо, що становлення і розвиток ефективного ринкового механізму господарювання мусять розглядатись у контексті соціально-економічних реформ, що сьогодні відбуваються. Будь- які масштабні економічні перетворення залишаться незавершеними без налагодження ефективного вітчизняного виробництва, здатного мобілізувати внутрішні резерви виготовлення конкурентоспроможної продукції. У зв’язку з цим вирішального значення набуває активізація інноваційної діяльності вітчизняних підприємств і насамперед машинобудівних. Розглядаючи динаміку реалізації інноваційних процесів у Західному регіоні України, ми виявили стійку тенденцію до зниження активності інноваційної діяльності на мікрорівні. Простеживши особливості інноваційної діяльності машинобудівних підприємств регіону в динаміці, можна зробити ряд узагальнень щодо її стану. Насамперед потрібно зазначити, що проведена оцінка стану і тенденцій розвитку інноваційної діяльності машинобудівних підприємств регіону вимагають негайного втручання у ці процеси для їх активізації. На рис. 1.4 проаналізовано тринадцять основних чинників, що в основному спричинили згортання інноваційних процесів на підприємствах. Отже, як видно з даного рисунка, до першої трійки чинників, що гальмують інноваційну діяльність, належать: відсутність фінансування, недосконалість законодавства та високі кредитні ставки. Зазначимо, що немає різких відмінностей при зіставленні впливу чинників на інноваційну діяльність підприємств як на рівні регіону, так і України в цілому. Саме ці чинники визначають темпи та ефективність інноваційної діяльності, а тому їх враховують при вирішенні проблем регулювання інноваційної діяльності як на макро-, так і на мікрорівні. Проаналізуємо вплив кожного з наведених чинників на зниження активності інноваційної діяльності машинобудівних підприємств регіону. Так, згідно зі статистичними даними інноваційною діяльністю у 1995 р. займалося близько 59\% обстежених машинобудівних підприємств регіону, у 1996 р. їх частка знизилася майже до 57\%, у 1997 р. – до 53\%, а починаючи з 1998 р. визначилася стійка тенденція до зниження цього показника – 32\%, у 1999 р. – 30\%, у 2000 р. – 18\%. Отже, можна стверджувати, що спостерігається загальна тенденція до зниження частки і кількості підприємств, що займаються інноваційною діяльністю (див. рис. 1.5). Аналіз засвідчує, що, починаючи з 1995 р., зменшується кількість і питома вага машинобудівних підприємств, котрі займаються інноваційною
12
11
10
9
Всього по регіону Івано-Франківська 7 Тернопільська Львівська 6
5
4
3
2
1
1 – відсутність фінансування; 2 – великі витрати; 3 – високі кредитні ставки; 4 – високий економічний ризик; 5 – труднощі з сировиною; 6 – відсутність коштів у замовника; 7 – відсутність попиту на продукцію; 8 – відсутність інформації про ринок збуту;
9 – недосконалість законодавства; 10 – відсутність кваліфікованого персоналу; 11– відсутність технологічної інформації; 12 – неможливість дотримання стандартів; 13 – інші труднощі.
Рис. 1.4. Групування підприємств машинобудування за чинниками, що стримують інноваційну діяльність.
діяльністю і в окремих областях. Причому найнижчий рівень інноваційної активності характерний для Львівської області, де частка підприємств, що
60 Середнє по регіону
50
40
30
20
10
0 1995 1996 1997 1998 1999 2000
Рис.1.5. Динаміка частки машинобудівних підприємств Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської областей, що займалися інноваційною діяльністю у 1995 – 2000 рр.
займалися впровадженням інноваційних процесів у період з 1995 –2000 рр. зменшилася майже у 5 разів (з 65,3\% до 13,4\%). Дещо вищим був її рівень у Тернопільській області, де вона за даний період зменшилася у 3,1 раза (з 47\% до 15\%). В Івано-Франківській області протягом 1995 – 2000 рр. питома вага підприємств, котрі займалися інноваційною діяльністю, зменшилася у 2,7 раза (з 64,8\% до 24,3\%). Зниження активності інноваційної діяльності машинобудівних підприємств регіону пояснюється насамперед обмеженістю джерел її фінансування, тому що в умовах кризового стану більшість підприємств її здійснюють за рахунок власних коштів. У Західному регіоні України частка таких підприємств протягом 1996 – 2000 рр. зросла з 73\% до майже 75\%, зокрема у Львівській області – знизилася до 32\%, в Івано-
Франківській – зросла до 93\%, а у Тернопільській – до 100\% обстежених підприємств. На нашу думку, це можна пояснити низькою привабливістю машинобудівних підприємств регіону для зовнішніх інвесторів. Враховуючи незадовільний фінансовий стан машинобудівних підприємств, можна передбачити, що зниження активності інноваційної діяльності підприємницьких структур спостерігатиметься й надалі. Відсутність власних коштів у підприємств для фінансування інноваційної діяльності доповнюється іншими чинниками – високими кредитними ставками та неможливістю отримання довготермінових кредитів. Це пояснюється тим, що банки при кредитуванні надають перевагу торгово-посередницьким фірмам, де ці кошти швидше окуповуються і повертаються з більшими, ніж на виробництві, прибутками, що значно знижує ризик кредитора. Продовжуючи дослідження стану фінансування інноваційної діяльності, не можна не враховувати, що з цією метою використовують також і кошти Держбюджету. При цьому слід зазначити, що використання цього джерела фінансування інноваційної діяльності як в Україні (див. рис. 1.6), так і в регіоні (див. рис. 1.7) зменшується.
Окрім цього, слід визнати доволі незначну частку в фінансуванні інноваційної діяльності машинобудівних підприємств вітчизняних та іноземних інвестицій. При цьому слід зазначити, що в регіоні машинобудівні підприємства неоднаково використовують іноземні інвестиції для фінансування інноваційної діяльності. Лише у Львівській області кошти іноземних інвесторів для фінансування інноваційної діяльності використовуються з кожним роком інтенсивніше, та більшу частку таких коштів вкладено не в машинобудування. Однією з причин тут, на наш погляд, є те, що інвестори вкладають кошти переважно в галузі трудомісткі (швейну, легку, харчову промисловості), де можна швидко одержати віддачу, тому що в Україні дуже низька вартість товару “робоча сила”. Загальний обсяг фінансування інновацій в 2000 р. в регіоні –
42876,4 тис. грн., що становить 2,4\% від загального обсягу в Україні, зокрема в областях ці показники такі: Львівська – 41448,5 тис. грн., Івано- Франківська – 1059,5 тис. грн., Тернопільська область – 368,4 тис. грн. 1999 рік
69,3\%
Інші 3,1\%
Зарубіжні інвестори 7,6\% Вітчизняні інвестори 0,6\%
Кредити 6,1\%
Держбюджет 10,1\%
Держіннофонд 3,2\%
2000 рік
79,7\%
Інші 1,3\%
Зарубіжні
Кредити
Держбюджет 0,4\%
Місцеві
інвестори 7,5\%
Вітчизняні інвестори 2,8\%
6,2\%
Позабюджетні фонди 1,9\%
бюджети 0,1\%
Рис. 1.6. Структура загального обсягу фінансування інноваційної діяльності за джерелами фінансування в Україні у 1999 – 2000 рр.
2000
Рис. 1.7. Зміна структури загального обсягу фінансування інноваційної діяльності за джерелами фінансування в Західному регіоні України в 1999 – 2000 рр.
Як і в минулі роки, основним джерелом фінансування інновацій залишаються власні кошти підприємств – більше 75\% від загального обсягу фінансування, що є дещо нижчим від усередненого показника по Україні, який зріс у 2000 р. майже до 80\% (див. рис. 1.6) [83]. Деякі джерела фінансування інноваційної діяльності стають з кожним роком менш доступними. Наприклад, у 2000 р. порівняно з попереднім підприємства регіону зовсім не використовували кредитні ресурси, що свідчить про необхідність змін у кредитній політиці держави. Використання різних джерел фінансування інноваційної діяльності є нерівномірним щодо областей. Так, протягом останніх років машинобудівні підприємства Тернопільської та Івано-Франківської областей не використовують кошти Держбюджету й іноземні інвестиції для фінансування інноваційних процесів. У той же час на підприємствах Львівської області іноземні інвестиції використовуються з кожним роком дедалі інтенсивніше. Зокрема на Львівщині у 2000 р. обсяги фінансування за рахунок іноземних інвестицій зросли до 20700 тис. грн., або 49,9\%. На даний час не стала привабливою інноваційна сфера і для вітчизняних інвесторів. Це підтверджує той факт, що частка вітчизняних інвестицій у фінансуванні інноваційної діяльності в 2000 р. у регіоні становила лише 2,2\% від загального обсягу фінансування, хоч порівняно з минулим роком зросла на 1,3\% (див. рис. 1.7). Слід зазначити, що лише в Тернопільській області вітчизняні інвестори не вкладали кошти у розвиток інновацій. Продовжуючи аналіз інноваційної діяльності машинобудівних підприємств, необхідно звернути увагу на їх динаміку в період з 1995 по 2000 рр. відповідно до основних напрямків її реалізації. Характеристика напрямків організації інноваційної діяльності машинобудівних підприємств Західного регіону в цілому та відповідно по областях подана в таблиці 1.3. Як видно з таблиці, в регіоні інноваційну діяльність здійснюють за такими напрямками: а) комплексна механізація та автоматизація цехів, дільниць і виробництв; б) впровадження автоматизованих і механізованих потокових ліній; в) введення в дію нових роботизованих технологічних комплексів, промислових роботів, металорізальних верстатів з числовим програмним управлінням (ЧПУ), нових прогресивних технологічних процесів (маловідходних, ресурсозберігаючих і безвідходних);
г) освоєння виробництва нових видів продукції.
Як свідчать результати аналізу, найпоширенішим напрямком інноваційної діяльності для машинобудівних підприємств регіону залишається освоєння виробництва нової та удосконаленої продукції. Інноваційну діяльність машинобудівні підприємства регіону здійснюють у різних напрямках. Так, починаючи з 1998 р. і донині, підприємства регіону Таблиця 1.3
Порівняльна характеристика напрямків організації інноваційної діяльності машинобудівних підприємств Львівської, Івано- Франківської і Тернопільської областей за 1995 – 2000 рр.*
*Таблиця складена на основі даних облстатуправлінь Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей зовсім не займалися комплексною механізацією та автоматизацією дільниць, цехів, виробництв. Найшвидше дану діяльність припинили підприємства Львівської області (з 1995 р.). У Тернопільській області цим видом діяльності підприємства не займаються, з 1997 р., а в Івано-Франківській – з 1998 р. Щодо введення в дію автоматизованих і механізованих потокових ліній слід зазначити, що згорталася дана діяльність відповідно по областях таким чином: першими припинили дану діяльність підприємства Тернопільської області – 1997 р, а Львівської та Івано-Франківської областей – у 1998 р. Необхідно також вказати, що лише підприємства Івано-Франківської області протягом періоду, що нами аналізується (1995 – 2000 рр.), в 1995 р. упроваджували гнучкі виробничі системи.
Невтішною є ситуація з упровадженням металорізальних верстатів з ЧПУ, адже машинобудівні підприємства Львівщини лише в 2000 р. відновили цю діяльність (впроваджено 5 верстатів з ЧПУ). В Івано- Франківській її припинили в 1996 р., а в наступному році і в Тернопільській області. Навіть такий найстабільніший напрямок інноваційної діяльності, як упровадження нових прогресивних технологічних процесів, має, починаючи з 1997 р., стійку тенденцію до зменшення як кількості підприємств, що нею займаються (див. табл. 1.4), так і кількості нововведень (див. табл. 1.3). Скажімо, кількість даних підприємств лише у 1997 – 1998 рр. не змінилася, у 1998 – 1999 рр. знизилася на 11\%, у 1999 – 2000 рр. – на 36\%. При цьому кількість упроваджених ними нововведень зменшилася відповідно на 32\%, 34\%, а у 2000 р. порівняно з попереднім роком відбулося її зростання у 1,5 раза. Проте слід звернути увагу на той факт, що позитивні зміни відбулися не у всіх областях. Так, найшвидшими темпами вони відбуваються у Львівській області, де зростає кількість підприємств, що займаються інноваціями. Наприклад, у 1997 – 1998 рр. вона зросла на 33\%, у 1998 – 1999 рр. відбулося зростання на 25\% (досягнуто рівня 1995 р.), а у 1999 – 2000 рр. даний показник зріс на 80\%. Дещо гірша ситуація тут з упровадженням нововведень спостерігалася до 1998 р. Приміром, якщо у 1997 – 1998 рр. кількість впроваджених нововведень знизилася на 57\%, то в 1998–1999 рр. Таблиця 1.4
Динаміка кількості машинобудівних підприємств Львівської, Івано- Франківської і Тернопільської областей, що займалися інноваційною діяльністю у 1995 – 2000 рр.*
*Таблиця складена на основі даних облстатуправлінь Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей. лише на 27\%. Уповільнення зростання частки впроваджених нововведень при одночасному зменшенні темпів падіння кількості підприємств, що займалися впровадженням нових прогресивних технологічних процесів, пояснюється тим, що вони інтенсивніше почали займатися освоєнням виробництва нових машин, устаткування, матеріалів, виробів, продуктів. Вже у 2000 р. тут відбулося зростання майже у 5 разів кількості впроваджених технологічних процесів. В Івано-Франківській області кількість даних підприємств у 1997 – 1998 рр. не змінилася, в 1998 – 1999 рр. знизилася на 14\%, в 1999 – 2000 рр. – на 67\%, а частка впроваджених ними нововведень зменшилася відповідно на 19\%, 32\% і 46\%. Найскладнішою виявилася ситуація у Тернопільській області, де частка даних підприємств знизилася відповідно на 25\%, 33\% і 50\%, а частка впроваджених ними нововведень аналогічно змінилася на 36\%, 71\%, а у 2000 р. після такого різкого спаду зросла лише на 50\%. Отже, у
2000 р. лише у Львівській області визначилася позитивна тенденція щодо впровадження нових прогресивних технологічних процесів, тоді як в Івано-Франківській та Тернопільській і надалі продовжується її згортання. Починаючи з 1997 р., знижується частка підприємств регіону в загальній кількості машинобудівних підприємств України, що займаються комплексною механізацією та автоматизацією виробництва. Так, у 1998 р. порівняно з попереднім вона знизилася на 14\%. Знижується і частка машинобудівних підприємств регіону, що впроваджують нові технологічні процеси. В період 1998 – 1999 рр. це зниження становило 3\%. Аналогічною є ситуація і з часткою підприємств регіону, що займаються освоєнням нових видів продукції. У зазначений період вона знизилася на 2\%.
З відродженням ринкових засад господарювання у регіоні невід’ємною частиною здійснення радикальних ринкових перетворень є формування сектора малих підприємницьких структур, здатних генерувати середній клас, стимулювати розвиток економічної конкуренції і забезпечити стабільність суспільства. Разом з цим, будучи структуроутворюючим елементом ринкової економіки й важливою рушійною силою її розвитку, мале підприємництво ще не встигло належним чином активізувати свою інноваційну діяльність, адже серед видів його діяльності й досі переважає роздрібна торгівля, збут, громадське харчування, тоді як промисловість становить лише близько 14\% [27, 20]. Не є винятком і Західний регіон України, де становлення і розвиток малих форм підприємництва характеризується постійною зміною їх кількості й питомої ваги. Необхідно зазначити, що абсолютне і відносне збільшення кількості малих підприємств в умовах кризового стану свідчить про значний його потенціал. Крім цього, в результаті трансформації суспільно-економічних відносин власності змінюється і питома вага державних, колективних та приватних підприємств. Якщо в 1995 р. вона була практично однаковою, то з часом частка підприємств державної форми власності постійно зменшується при одночасному збільшенні питомої ваги колективних і особливо приватних підприємств. Малим підприємствам властиві вища маневреність виробництва, здатність до швидкого перепрофілювання діяльності, зміни асортименту продукції, тому вони мають змогу оперативно реагувати на найменші зміни попиту. Ось чому малі підприємства є “лідерами у виробництві товарів, попит на які швидко змінюється” [87, 12]. Оскільки малий бізнес може реалізовувати свої можливості практично у всіх сферах діяльності, то зростає зацікавленість в інноваційній діяльності, що забезпечить його стабільний розвиток у нових умовах. Проте дослідження показують, що в Україні, як правило, йдеться лише про декларування цього виду діяльності. У практичному ж житті частка малих підприємств, котрі дійсно займаються інноваційною діяльністю, дуже незначна. Ось чому виникає необхідність в активізації інноваційної діяльності підприємств малого та середнього сектора економіки. Принагідно зауважимо, що загалом створення нових малих підприємств інноваційного типу – венчурних підприємств, здатних забезпечити підвищення ефективності виробництва, відбувається недостатньо інтенсивно. При вивченні питань організації інноваційної діяльності одним з важливих завдань, на нашу думку, є аналіз середньої тривалості життя малих інноваційних підприємств – венчурів. Проте в сучасних умовах здійснення такого аналізу в Україні неможливе через відсутність необхідних статистичних даних. Отже, венчурні підприємства є тимчасовими структурами, робота яких спрямована на вирішення конкретних проблем і які здатні активізувати інноваційну діяльність вітчизняних машинобудівних підприємств.
| |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Питома вага
продукції машинобудування у загальному обсязі промислової продукції, \%*
13
8
0
20
40
60
80 100
120 140
160 180
70
Львівська Тернопільська Івано-Франківська
Власні кошти
Власні кошти
0\%
10\% 20\% 30\% 40\%
50\% 60\% 70\%
80\% 90\%
100\%
Читать: 1.1.суть та основні тенденції розвитку інноваційної діяльності і її
значення для забезпечення економічного зростання національної економіки |
