Лекція 2 ІсторІя полІтичноЇ думки у свІтовому контекстІ.

План

Політика та політичні вчення у Стародавньому світі.

Політико-релігійні концепції суспільного розвитку в добу Середньовіччя.

Фундаментальні політичні ідеї Нового часу та сучасність.

Ключові слова:

Стародавній Схід, античність, Середньовіччя, Відродження, Реформація, Просвітництво, деспотія, рабовласництво,  олігархія, демократія, тиранія, політія, республіка, імперія, монархія, ідеальна держава, Град Божий, природне право, феодалізм, капіталізм.

Політика та політичні вчення у Стародавньому світі.

Суспільно-політичний досвід – досить давня сфера пізнавальних інтересів людства. Соціальна історія свідчить про те, що людина завжди так чи інакше була стурбована проблемами спільної праці та колективного життя. Свідоме вирішення суспільних проблем, розбудова державності, розвиток владних інституцій природно втілювались у політичній думці, зводились, узагальнювались і ставали законами або вченнями. Суспільно-політичні концепції виникають у стародавньому світі, а потім на різних етапах історії цивілізації набувають самий різний характер й розмах.

Стародавні джерела  свідчать про те, що соціально-політичні уявлення у Стародавньому Єгипті, Азії, Греції, Римі мали спільний релігійно-міфологічний характер. Головне місце у суспільній політичній свідомості займали міфи про божественне походження соціального ладу. З міфами пов’язана сакралізація приписів існуючій влади. Політичні вчення Стародавнього світу не виокремлювались від моралі і складались у релігійно-політичні доктрини. Саме мистецтво управління державою зводилося до морального удосконалення правителів, до сили особистого прикладу царя. Всі політичні події зображувалися як прояв божественної волі. Релігійно-політичні доктрини створювалися ідеологами панівних класів (культ фараона у Єгипті, брахманізм Індії). Вчення обґрунтовували соціальну нерівність, привілеї знаті, прагнули навіяти простолюду страх і смиренність. У державах Сходу, де складались великі деспотичні монархії, обґрунтовується всевладдя царя – намісника богів на землі. Отже, типовою рисою політичних вчень виступає принцип пасивного буття, цілковитої покори владі.

Формування перших політичних ідей відноситься до часів утворення найдавніших рабовласницьких держав, що виникали в долинах великих, з широким розливом річок Африки та Азії. З подальшим підвищенням продуктивності праці рабовласницький світ розмістився широкою смугою від океану Атлантичного до Тихого. Головним інтелектуальним лідером стародавнього світу був Єгипет (Хеме) зі своєю технологією іригаційного землеробства, “сотичним” календарем, “божественними” фараонами, жрецькою езотеричною наукою, мурашником будівничих гігантських споруд (безглуздих з господарської точки зору загадкового сфінксу, непідвладних часу храмів і пірамід). У релігійних догматах про загробний світ проявилось паразитичне відношення знаті до життя - все земне “нічогонероблення” малювалось як підготовка до вічного буття.

Характерним явищем був гедонізм (прагнення насолод), яскраво змальований у творі Птахотепа “Наука”: “будь щасливим усе життя, не роби понад те, що належить робити, не скорочуй часу, відведеного для радощів”. У настановах Птахотепа мова йде про сутність піраміди влади: на верхівці стоять боги, нижче фараон, ще нижче жерці, потім рабовласники, унизу – вільні простолюдини, а у підніжжя – раби. Всі щаблини піраміди об’єднані правосуддям богині Маат, яка надала суспільству устрій не тільки божественний, але й справедливий.

Загалом суспільно-політичне мислення давніх єгиптян відзначається  фаталізмом, теократичністю, обґрунтуванням деспотії. Вся система єгипетських рабовласників будувалась на примусі і страху. Так, фараон Ахтой вимагав дотримуватися законів і застосовувати насильство при проявах непокори (тієї ж думки дотримувався цар Аменхотеп та інші єгипетські володарі).

Добре спланованою політичною акцією була релігійна реформа царя Ехнатона. Сенс духовного перевороту у Єгипті полягав у заміні зоряних культів сонячною релігією. Ехнатон замінює темні символи (піраміда як “вогонь що палає усередині”) на світлі (сонячний диск у вигляді рук, простягнутих до людей). Отже, Ехнатон домагається розгерметизації Єгипту, розкриття піраміди, звільнення внутрішнього вогню, приниження статусу родової аристократії і жрецтва.

Загарбницькі походи фараонів, збідніння населення, повстання бідноти й рабів, підкорених народів знесилювали єгипетську державу. Єгипет втрачає завоювання у Азії й Африці, а на початку І тис. до н.е. вже ледь захищається від зовнішніх ворогів.

А у плодючій долині між річками Тігром та Єфрата виникають численні міста, кожне з яких утворює самостійну державу. За допомогою збройних загонів та бюрократії царі міст-держав жорстоко пригнічують городян-ремісників і рабів. У державах Дворіччя, розташованих між річками Тигра та Євфрата, повністю панувала теократична думка, що воля богів – усе, а людини (навіть царя) - ніщо. Жителі Дворіччя були закоренілими індивідуалістами – обмежувались турботами по свою родину, громадськими ж справами цікавилися мало, перекладаючи їх на плечі царя, жерців, бюрократії. Для більшості членів суспільства вся політична діяльність зводилася до збереження лояльності общині, рідні та царю. Зокрема, філософську думку про мінливість людської долі, марнотратність життя висловлено у “Діалозі пана і раба”. Існуюче суспільство не здавалося мешканцям Дворіччя ідеальним. Зростаюча майнова і соціальна нерівність, поява особливо жорстоких форм рабства бентежили багатьох, у тому числі непоодиноких представників правлячої еліти. Так, своєрідна політична концепція простежується у надпису царя Урукагіни. Тут розрізняються золотий вік правди у далекому минулому, занепад держави і пригнічення народу у недавньому часі і відновлення справедливості при благочестивому правителеві.

На березі Єфрату виникає велике торгівельне місто Вавілон – столиця могутнього царства. За царя Хаммурапі тут було встановлено закони, обов’язкові для всіх мешканців Вавілонського царства. Вихваляння “великими діяннями” червоною стрічкою проходять через Кодекс Хаммурапі. Підкреслюється, що нова щаслива доба розпочалася з часу піднесення Вавилона, що трапилося за волею богів. Вавілонське царство, як і Єгипетська держава, стає тією силою, за допомогою якої рабовласники панують над населенням (ремісниками, землеробами, скотарями й рабами).

У Передній Азії постійно посилювалася та чи інша держава. У VIII – VII ст. до н.е. могутньою імперією виступає Ассірія, а потім знов посилилися царі Вавілона. Прикметно, що літопис ассірійського царя Ашшурбаніпала, написаний  напередодні політичної кризи, малює життя країни у ідилічних тонах. В середині VI ст. до н.е. Азія до річки Інд та Єгипет були завойовані іранськими царями з династії Ахеменідів, котрі утворили потужну мілітарну державу.

Зовнішні впливи і контакти не були визначальними для політично-філософського розвитку світогляду Індії, де культурна традиція ніколи не переривалась, існуючи у суспільстві як сталий фермент. Як автор підручника з керування державою („Артхашастра”)  уславився Каутілья, радник царів імперії Маур’я, який описав засоби зовнішнього захисту держави від країн-суперників та подолання небезпеки внутрішньої соціальної нестабільності. Народне благо забезпечене несхибною системою права: подано список покарань за певні злочини, починаючи від публічного вимазування гноєм  за дрібні крадіжки й закінчуючи опусканням у киплячий казан за перелюб з царицею. Питання експансії – основа найпрозорливіших політичних думок Каутільї. Розглядається розмаїття стратегій, щоб дати собі раду у різних ситуаціях, залежно від сили суперників: примирення через спокуси (хабар, лестощі), сіяння незгоди серед противників, формування коаліції з іншими володарями.  Політичну філософію Каутільї характеризує не тільки мистецтво керувати державою, але й готовність вдаватися до ошуканства.

Окремо слід зупинитися на позитивному ставленні держави до  буддизму, що обумовлене політичною концепцією нової релігії. За вченням буддизму, держава у своєму розвитку проходить послідовні фази: з’являються взаємні обов’язки між володарем (піклуватися про народний добробут і спокій) та підлеглими (сплачувати податки), влада узгоджує свої дій з вимогами релігії, і, нарешті, стає знаряддям і провідником дхарми (істини). Монарх перетворюється на володаря світу – чакравартіна (“той, хто крутить колесо закону”). Отже, буддизм виправдовував централізацію влади, а тому зрозуміло й отримав опіку імперії Маур’я.

Давню політичну філософію Китаю також можна схарактеризувати як те єдине ціле, що надалі трансформує в собі зовнішні впливи (наприклад буддизм). Перш за все у суспільній думці Китаю були створені політичні теорії феномену агро-деспотичної держави. Так, помірковано-консервативну версію  деспотизму, що опікує розробляє філософ Кун Фу Цзи, створюючи чіткий поділ підданих на тих, хто “думає і управляє” та “працює і підкоряється”. Згідно з такою фундаментальною категорією політичної філософії Кун Фу Цзи як “жень” (тобто “гуманність”), володарі мусять бути людьми мудрими і високоморальними, піклуватися про підданих наче батьки про дітей. Більше всього Кун Фу Цзи боявся суспільних перебудов, розгулу бунтарської стихії, жадав стабільності і спокою у державі, настійно рекомендував народ спочатку нагодувати, а опісля чогось від нього вимагати, спершу просвітити, а потім карати за правопорушення.

В основу альтернативного варіанту управління так званих “законників” (найбільш відомий Шан Ян) були закладені жорсткі адміністративні приписи (“фа”): держава має не служити народові, а бути для нього вуздечкою. Прибічники фацзя обстоювали створення сильної деспотичної держави. До найважливіших політичних концепцій законників належать планована економіка, систематичне оновлення бюрократії, концентрація зусилля народу на землеробстві і війні, вчення про покарання та нагороди як найбільш ефективні засоби утримання влади. Отже, основу аграрного деспотизму фацзя має складати співвідношення: “слабкий народ” - “сильна держава”. Все ж таки конфуціанство а не законність стало офіційною ідеологію китайської централізованої деспотії. Китайська бюрократія жорсткому примусу з протиставленням “хто - кого?” надала перевагу м’якій опіці на основі внутрішнього миру.

У політичній філософії Китаю слід виділити також “казармену гармонію” Мо Цзи та даоське “село-державу” Лао Цзи. Так, Мо Цзи виступав проти поділу людей на шляхетних та нікчемних, протиставляючи “жень” принцип “цзянь-ань” (“загальної любові”) – суспільство порозумнішає і подобрішає лише тоді, коли кожен китаєць любитиме “чужих родичів” (всіх інших китайців), тобто перетвориться з егоїста на альтруїста. Без державного втручання, на думку Мо Цзи,  тут не обійтися, бо люди надто непорядні, щоб самотужки перевиховатися. Стуть же даоської концепції полягає у поверненні до природної простоти і примітиву при мінімумі соціальної організації. Вчитель Лао Цзи у трактаті “Дао де цзін” обґрунтував, що метою буття людини є відокремлення від пристрастей та метушні життя (“дао”), а усталений стан суспільства забезпечується створенням держави без багатих та бідних. Даоси проповідували “увей” (не діяння) – зовнішню пасивність при внутрішній активності.

На західній периферії східних деспотій виник принципово інший – полісний варіант політичного розвитку. Особливого розквіту досягли у V і IV ст. грецькі міста-держави – поліси. Передумовою цьому була політична самостійність, якої греки домоглися у тривалій боротьбі з іранською монархією, а також проникнення давньосхідних ідейних течій. Зокрема, великій кількості давньогрецьких філософів приписують подорожі до Єгипту (іноді Дворіччя, Ірану чи навіть Індії). Філософи мандрують, щоб зустрітися один з одним, виступають як радники і вчителя, засновують школи, полемізують і змагаються між собою. Насамперед філософські дискусії у греків були спрямовані більшою частиною на те, аби дати розумне обґрунтування певним класовим інтересам. Створюються теорії, що повинні визначити як щонайкраще влаштувати спільне життя людей. Реформаторські ідеї підкоряють собі інтелектуальну діяльність. Отже, політична філософія античності - формування і розвиток політичної теорії, аналіз державного устрою, класифікація форм влади, визначення найкращої форми правління.

Процес розвитку державності знаходить відображення у творчості Гомера, Гесіода, “семи мудреців”, одним з яких був законодавець Солон. Прихильниками аристократії і ворогами демократії були філософи Парменід і Зенон, що відстоювали думку про незмінність суспільного ладу та ілюзорність змін. Аристократ Пітагор  також висунув вчення про “космічний лад”, що у політичному відношенні розумів як аристократичне панування у суспільстві. Саме аристократичний земний лад зображується гармонійним відповідником божественному небесному. Демократія ж розглядалась Пітагором як порушення ладу земного, а опосередковано й небесного, хаос. Реакційний пітагорійський союз, маючи відділення у ряді міст Південної Італії, на початку V ст. до н.е. був розгромлений демократами. Але пітагорійці не припинили боротьби з демократією, вступивши у зв'язок з таємними аристократичними спілками – гетеріями. Проблеми державності займають значне місце у філософії аристократа Геракліта, котрий відкидає демократичний устрій держави, проте підкреслює, що народ “має боротися за закон”.

Після виснажливих греко-перських війн, використовуючи Атенський морський союз, наймогутнішою державою у грецькому світі стали Атени. Розпоряджаючись флотом, військом і скарбницею союзників атеняни панували на море. У середині V ст.. до н.е. великий вплив у демократичних Атенах здобув Перикл – людина талановита, освічена, красномовний оратор. Поводився Перикл спокійно і шляхетно, але коли виголошував гнівну промову, то був “подібний до Зевса”. Починаючи з 443 р. до н.е. народні збори протягом 15 років обирали Перікла на найвищу посаду першого стратега. Перикл прагнув об’єднати під владою Атен всю Елладу і суворо придушував збройною силою спроби деяких полісів вийти із Атенського союзу, а на землях союзників засновував колонії атенян (клерухії). Атенська демократія забезпечувала владу рабовласників над рабами і панування Атен над переселенцями і союзниками. Однак за атенської рабовласницької демократії брало участь в управлінні державою значно більше вільних людей, ніж в інших країнах стародавнього світу. Належати до цієї держави було не тільки почесно, але й вигідно.

Дух свободи сприяв створенню довершених архітектурних ансамблів, міст з храмами, громадськими спорудами і житлами греків-громадян.  З’явилися видатні політичні діячі, полководці, оратори, поети, драматурги, скульптори, філософи, вчені, котрі залишили глибокий слід в історії людства.

 Можливість будувати фортечні мури, громадські будівлі, храми, ставити величезні статуї, давала сталий заробіток власникам каменярень, будівельникам, каменотесам, возіям, ремісникам. Утримання сильного військового флоту забезпечувало засобами до життя кораблебудівників, матросів і веслярів. У V ст. до н.е. громадяни-бідняки добилися права займати майже всі посади у державі, за виконання було встановлено платню: “батько мій, коли б ті судді день при дні не засідали, де б ти нам дістав сніданок та вечерю?” У народні збори Перикл вніс пропозицію запровадити видання грошей громадянам-біднякам на відвідування театру. Кілька разів на рік влаштовувались театральні вистави для десятків тисяч глядачів.

По суті атенська демократія створила цілу філософську школу софістів з висловом: “Людина є мірою всіх речей”. Тоді як аристократи типа Платона прагнули мислити високими категоріями, то такі демократи, як Протагор – з точки зору життєвої практичності. Натомість сучасник демократично налаштованих софістів Сократ, котрий також проповідував самопізнання, очолив філософський гурток молодих аристократів, куди входили Платон – ярий противник демосу, політичний авантюрист Алкіавід, шановник аристократичної Спарти Ксенофонт, майбутній голова уряду “30 тиранів” Крітій.  І ось на великі Діонісії 423 р. до н.е. автор Аристофан представив перед глядачами та інститутом  суддів комедію “Хмари” – перший суд над Сократом, поки що аксиологічний. Аристофані. Через 24 роки обвинувачення літературне трансформується у юридичне, і Сократу  буде зачитаний смертний вирок

Насправді Сократ був моралістом, що критикує недоліки будь-якої форми правління, але визнає важливість зберігати лояльність до державних законів, проте для свого учня Платона у “Державі” є уособленням необмеженого авторитаризму (навіть самопринизливі репліки тут є засобом затвердити свою вищість). Платон робить спробу сформулювати найголовніші принципи, орієнтовані на створення стабільного політичного ладу – ідеальну державу філософів, воїнів і трударів. Таким чином Платон створює теорію тоталітарної держави, що, по суті, є атенською ідеалізацією єгипетської деспотії, або мілітарної Спарти. У Платона філософ – це вже не скромний інтелектуальний шукач, а гордий носій істини, здатний спілкуватися з вищими небесними ідеями. Схоже, що Платон міг вірити у можливість появи великого законодавця, який, заборонивши всі політичні зміни, запровадить у життя досконалу структуру - “зупинену державу”. За Платоном, держава має служити високому ідеалові – керуватися благом загальним, а не індивідуальним. Слід зупинити увагу на аналізі Платоном правлінь: тимократія – шляхетності, олігархії – багатства, демократії – беззаконня, тиранія  - деспотії. Характеризуючи форми державності, Платон вважає формами “правильними” монархію й аристократію, на противагу “неправильним” – тимократії, олігархії, демократії, тиранії.

Подальший розвиток демократичного вчення про державність знаходить відображення у філософському вченні Демокріта із Абер. Завданням політики Демокріт вважає консолідацію громадян для вирішення спільних проблем: поліс – це спільна справа всіх вільних людей. Для Демокріта злидні у демократії краще, ніж благо при царях настільки, наскільки свобода краще рабства.

Ще у 2 пол. V ст.. софіст Горгій закликав еллінів до єднання у відношенні спільного ворога – “великого царя”. Пізніше, на початку IV ст. до н.е., учень Горгія Ісократ також розпочав свої виступи на користь об’єднання греків для організації завойовницького походу на Схід. Право еллінів на експансію прагне обґрунтувати Аристотель: племена, що мешкають у холоді, навіть у Європі, сповнені відваги, але бідні розумом і вмінням, а тому, хоча більшою частиною вільні, позбавлені здатності владарювати. Навпаки азіати, хоч обдаровані розумом й здатністю до майстерності, є боягузи, тому і залишаються рабами інших народів. Елліни ж, знаходячись посеред Європи та Азії, поєднують в собі природні здатності тих і других – хоробрі і розумні. Тому елліни – вільний народ з найкращим державним устроєм, котрий, якщо досягне політичної єдності, має панувати над світом. Збереглися свідчення про погляди Аристотеля на практичну політику по відношенню до населення азійських країн, котру, на думку філософа, мав проводити колишній вихованець цар Олександр Мегас (Македонський): поводитися з еллінами як вождь – турбуватися як про друзів і близьких, а з варварами бути деспотом – використовувати підданих як тварини чи рослини. Слід відмітити, що колонізаторські настанови Аристотеля принципово не відрізняються від Ісократових і мабуть відображують думку більшості провідних прошарків грецьких рабовласників. Аристотель зосередив увагу на такому політичному устрої держави, котрий вважав доцільнішим, а саме політію – коли влада належить тим, хто має помірне багатство (по суті, середньому класу). Зразком відсутності у Аристотеля справжньої політичної прозорості є вимушене погодження з утвердженням поміркованого варіанту атенської демократії, вже під час утворення македонської монархії.

У IV ст. до н.е. через соціальні кризи в грецьких державах внаслідок політичної неадекватності полісної системи зовнішнім викликам (зокрема повну нездатність греків дати відсіч македонським інтервентам), у тогочасних філософських школах відобразився світогляд двох полюсів рабовласницького суспільства: в кіренській – паразитуючої верхівки, в кінічній – люмпен-пролетарських низів, з яких, у свою чергу, вийшли епікурейці і стоїки, маючи ряд спільних моментів, зокрема байдужість до політичної діяльності і зацікавленість виключно особистим самовдосконаленням. Так, філософи Піррон та Епікур проповідують аполітичність, життєвий спокій (атараксія). Вважається, що головна мета державної влади полягає у тому, аби гарантувати людям безпеку, навчити не заподіяти один одному лиха. Договір людей про загальну користь визначає зміст уявлення про справедливість. Отже, справедливість – це поняття договірне.

Великим завойовником Олександром Мегасом, котрий проголошується “гегемоном Еллади”, могутнє перське царство Ахеменідів було повалене, славні фінікійські міста здалися, священний Єгипет підкорився без бою, кордон світу Індія розкрила свої дива. Після Олександра Мегаса влада перейшла до рук царських полководців (так званих “діадохів”, а потім “епігонів”). Наприкінці 280-х рр.. до н.е. на величезному просторі від Гіндукуша і р. Окуса на сході до берегів Егейського моря на заході знаходилась вже не одна грандіозна імперія, а ряд рабовласницьких держав, різних за своїм етнічним складом, ступенем соціально-економічного розвитку. Основним кістяком азійського елліністичного світу була держава Селевкідів, що розкинулася від західного узбережжя Малої Азії до гір Гіндукуша на сході, а також Єгипет династії Птоломеїв та Македонія з Грецією підвладні царям Антигонідам. Греко-македонські колоністи розглядують себе як привілейовану частину населення, бо отримують земельні ділянки у спадкоємне користування і зобов’язуються у випадку необхідності поповнювати лави військ.

Творча енергія народу почала згасати, коли греки підпали під важку руку Римської держави. У середині ІІ ст. до н.е. римська рабовласницька конфедерація зробилась найсильнішою державою Середземномор’я. Звівши рахунки зі своїм старим ворогом Картахеном і одночасно погасив спалах демократичного руху у Елладі, Рим почав активно втручатися у всі конфлікти всередині елліністичної системи. Подальше римське завоювання Середземномор’я скоріше було формою, що містила більш глибокий зміст. Єгипет, Ассирія, Іран, монархія Олександра Мегаса, елліністичні держави, а на заході Картахен – вся попередня історія Середземномор’я підготувала римське об’єднання. У формі завоювання Рим включив все “коло земель” в єдину політичну систему, але в основі тут лежали вже усталені шляхи різноманітних зв’язків. Історик Полібій, що писав про виникнення римської середземноморської держави, зупинявся на положенні північно-східних околиць ойкумени, де виникла і розвивалася Парфія і одночасно відбувався розпад елліністичної системи, створеної соратниками і спадкоємцями Олександра Мегаса. Полібій констатує внутрішню нестабільність всіх відомих політичних форм, схильність до виродження у негативну протилежність: монархія – тиранія, аристократія – олігархія, демократія – охлократія. Натомість, римський республіканський устрій був заснований на урівноваженні трьох управлінських форм: монархії (повноваження консулів), аристократії (влада сенаторів), демократії (рішення трибунів і народних зборів).

Тисячоліття охоплює історія політичної думки Стародавнього Риму, розподіляючись на три періоди: царський, республіканський, імператорський. Відомий ідеолог римської аристократії Марк Туллій Цицерон, подібно Платону, стверджує, що державна влада має належати мудрецям, що здатні наблизитися до осягнення божественного розуму. Метою ж держави є охорона майна громадян. З часом поряд з традиційними римськими уявленнями (наприклад про “отця вітчизни”) все більш помітне значення набувають харизматичні ідеї відверто монархічної ідеології, запозичені з елліністичного Сходу. Надії на встановлення благоденства все частіше пов’язуються з діяльністю конкретного вождя, який повинний вивести Рим із громадянських війн і покласти початок добі миру і процвітання. Як постійне явище римського життя “харизматичні генерали” з’являються з часів Марія і Сулли.  Сильна особистість Помпей прийняв подібно Олександру Македонському найменування Мегас і вшановувався на Сході як Благодійник, Засновник, Рятівник.  Вже на початку своєї кар’єри Юлій Цезар наголошував, що рід Юліїв походить від Енея і Венери. Перед походом проти парфян Цезар вимагав проголошення себе царем (з обмовкою “тільки за межами Італії”). Диктатура Цезаря зробила фактично незворотним рух до територіальної монархії, показавши якою нетривкою була римська республіка. Навіть останні керівники республіканців Брут, Касій і Секст Помпей змушені були діяти у дусі часу, використовуючи царські регалії для приваблювання на свій бік легіонів.

На відміну від Цезаря, спадкоємиць Октавіан Август орієнтувався на конкретні очікування своїх співвітчизників, набувши популярності, коли проголосив про закінчення громадянської війни і простив податкові борги, а також рекомендував римлянам утримуватися від подальшого розширення кордонів імперії. Зберігаючи декоративні форми республіканського правління, Октавіан Август проголосив себе принцепсом і вважав свою владу заснованою на особистому авторитеті.

 Спадкоємці Августа Юлії-Клавдії (Тиберій, Калігула, Клавдій, Нерон), Флавії (Віспасіан, Тіт, Домініціан), Севери (Септимій, Каракала, Геліогабал) що зростали у атмосфері насилля, були оточені сіткою інтриг і заколотів, змушені були відчайдушно боротися за свою владу. Кривавий режим особистого терору згубно діяв на самих носіїв, перетворюючи на психопатів з манією переслідування. Хоча вірним є й те, що терористичний режим був історичною необхідністю: викорінювалися залишки старої республіканської знаті і тим самим розчищалося місце для закладення нового фундаменту імперії. Проводилася політика “палиці і пряника”: з одного боку – широка організація ігор, грандіозна роздача грошей, кормління всілякі послаблення армії, а з другого – йде конфіскація майна, ведуться справи про “образу величі”, здійснюються тортури і страти старої римської аристократії. Римська біднота, розбещена нічогонеробленням і подачками, байдикувала, вважаючи працю справою рабів, що принижує вільну людину і вимагала “хліба і видовищ!”

За своїм призначенням римська держава немовби слугувала стоїчному запереченню полісної автаркії, ілюструвала ідею космополіта. Фактично філософи Сенека та Марк Аврелій дали етичне виправдання імперіалізму, розробивши теорію “справедливої експансії” – гіршим належить за своєю природою підкорятися кращім, тобто сильнішим. Розширення імперії буде всім на благо,  Рим стане спільною родиною для всіх племен. Імператор Марк Аврелій наголошує, що держава є договором, укладеним між людьми з метою упорядкування світу.

У ІІІ ст. н.е.  легіонери розпоряджалися імперією, скидали одних імператорів і садили на престол тих, хто обіцяв більше заплатити. Тогочасних імператорів, посаджених на престол легіонерами, називають “солдатськими”. Імператори змінювалися через 2 – 3 роки, а часом і через 1 – 2 місяці. Іноді в імперії було одночасно декілька ворогуючих між собою імператорів. Заколоти у військах і війни між імператорами ослабили імперію. У середині ІІІ ст. від Риму відокремилися Галлія, Іспанія, майже всі провінції в Азії і на Нижньому Дунаї. Ослабла імперія не могла захистити своїх кордоні і полчища “варварів” (іноземців) проривалися на римську територію, грабували і плюндрували все на своєму шляху. Багато областей спустіло, там, де були міста, лежали руїни. Щоб придушити заколоти у військах, повстання і незадоволення населення, потрібно було посилити імператорську владу. Римська політична думка розробляє проблему імператора-рятівника. Деякі політичні теорії виправдовують особу, що стала тираном в ім’я державного блага, повстав й усунув того правителя, що був законно обраний, але перетворився на деспота. Отже, з’являється  фігура узурпатора-рятівника, підтримка якого народом виправдана боротьбою із законним імператором-тираном.

Правління імператора Костянтина, котрий на певний час консолідує римську державу, уславили два взаємопов’язаних мудрих діяння: визнання християнства та заснування Нового Риму – Константинополя. На хлібному шляху між Елладою й Скітією відродилася давня Візантія, своєю появою створивши кордон між Європою – Азією, античністю – середньовіччям. Костянтин утвердив автократію, освячену євангельською тезою “одне стадо, один пастир”. Константинополь, від початку винятково християнська столиця, Божий Град Христа і Богородиці (Теуполь), став Новим не тільки Римом, достойним спадкоємцем Першого Великого, але й Єрусалимом, а сама імперія – Ізраїлем. Церковний діяч Євсевій Кесарійський розвиває думку, що імператор править разом з Сином Божим. Щоправда, християнство проголосила священною імператорську не особу, а владу.

Тим часом культурні традиції і соціально-економічне підґрунтя Римської імперії все більше розхитуватися. Нетривалий ефект дали спроба економічно опертися на податкову експлуатацію колонів, зміни в державній ідеології, відмова від багатьох колишніх пільг і розкошів переможного життя. У 395 р. стався розподіл Римської імперії на Східну та Західну. У V ст. Рим  був двічі захоплений і пограбований германцями (готами та вандалами). Внутрішню ситуацію у розгромленому варварськими племенами Римі яскраве характеризує засідання Сенату, де залишки римської аристократії міркували не про те як відбудувати місто, а як провести чергову циркову виставу. 476 р. Західна імперія перестала існувати, а інсигнії римських імператорів варварський вождь Одоакр відправив до Константинополя. Так відійшла у небуття стара імперія, а разом з нею стала надбанням історії антична культура, хоча залишки елліністичної античності і політичні традиції Риму жили протягом всього періоду існування Візантії. Після кардинального повороту від значної частини античних цінностей за доби Середньовіччя античність в переосмисленому вигляді оживає у витворах Відродження як шлях духовної свободи, творчості, науковості і визначає подальшу європейську культурну традицію.

2. Політико-релігійні концепції суспільного розвитку в добу Середньовіччя.

Безпосереднім результатом антично-варварського синтезу стало створення на більшій частині Європи оригінальної феодальної структури Середньовіччя. Унікальним середньовічний Захід робить наступний набір ціннісних типологічних ознак: класична антична спадщина; християнська догматика; латина як лінгвістичний фундамент багатомовної цивілізації; розділ світської та церковної влади; верховенство права; плюралізм громадського суспільства; індивідуалізм як традиція  автономної людської особистості.  Саме в контексті політичної думки феодального суспільства відбувається осмислення умов легітимності володаря, відносин між сеньйорами та васалами - тобто можливостей певного впливу підданих на правлячих.

У добу Середньовіччя в Європі панує клерикалізм (лат. “церковний”), тобто посилення суспільних позицій церкви, обґрунтування теологічної теорії державності, визначальна роль релігії у політиці. За період між місіями апостолів та моментом капітуляції Костянтина християнська церква перейшла від демократичного вчення про незадоволення “цим світом” й очікування тисячолітньої слави на небесах до авторитарної доктрини про насолоду реальною владою і земними благами. Домінують теологічні концепції держави, проголошуючи, що порядок панування і підпорядкування встановлений Богом і що тільки церква має впливати на правителя, корегуючи політику відповідно до принципу справедливості. Зокрема, політична філософія опосередковано випливає з теології та історіософії Аврелія Августина, який відкидає філософську лінію Демокрита – Аристотеля і приймає Сократа - Платона. Головна праця Аврелія Августина “Град Божий”, що зображує два символічних “Міста”, “земний Вавилон” та “небесний Єрусалим”, була написана як відповідь тим, хто пояснював падіння Риму 410 р. скасуванням предківської віри. Державу зображено сукупністю розумних істот, об’єднаних спільною угодою. Обов’язком християнської церкви вважається прищеплення державі моральних принципів справедливості і любові до ближнього в ім’я Боже.

Якщо християнська церква на Сході була пересичена фракціями, то на Заході являла собою організацію дисципліновану, побудовану на військовий лад.  Виходило, що імператори на Сході були, по суті, папами-патріархами, тоді як натомість, на Заході, папи фактично стають імператорами. Західна християнська церква “знайшла істину”, визнав “святу кров” у жилах Меровінгів та уклавши союз з франкським королем Хлодвігом І. Раптом виявилося, що на землі піднятим на небо Ісусом Христом був залишений Внук самого Господа Бога-Творця. Створюється легенда Святого Грааля – це Марія Магдалина, що несла в собі сім’я -“кров” – тобто, земного  спадкоємця Ісуса Христа. Таємний син Боголюдини Ісуса Христа вважається засновником франкської королівської династії “Святої Крові” або “Дітей удови” (Марії Магдалини).

 Поступово Константинополь політично занепадає. Переможні хоругви синів Аравії і турків віють над труною Боголюдини і у дикій величі не раз наближаються до візантійських мурів. У свою чергу гордовитий болгар й шукач пригод варяг також змушують Царгород викупати спасіння даниною. Хоча верховенство константинопольського імператора номінально визнавалося аж до Карла Магнуса, поступово Захід був відокремлений від Сходу подіями, побутом, вірою. Латинський первосвященик володів Римом і західною церквою. Нащадок, мешкаючи у болотах Лютеції германців Карл Магнус (Каролінг) приймає вінець римського імператора і навіть створює Ахенську академію. Формула “фрагментарна античність плюс церковність” слугує символом західного універсалізму і у каролінгську добу виходить у політичну площину. Свою столицю Ахен Карл Магнус мріяв перетворити на новий Рим, одначе дальше уподобань справа не дійшла. Називати військові огляди “марсовими полями” – дуже мало, аби закласти основи тисячолітньої держави. У 843 р. спадкоємці Карла Магнуса уклали у місті Вердені договір про поділ імперії. Утворились три великі королівства - Франція, Німеччина та Італія (з цього приводу Флором Ліонським була написана сумна ода “Жаль про розділ імперії”). Захід, що почав забувати блискучі походи Карла Магнуса, зі здивуванням дивився на вторгнення у свої країни скандинавів, мадярів, арабів. Настав час феодальної роздробленості. Так, Французьке королівство складалось тоді з 14 феодальних володінь, багато хто з феодалів мав більше землі ніж сам король.

Конкуренція з боку імператора й королів сприяє централізації церкви та спонукає папство до постійного утвердження своєї першості. Папа Григорій VII розробив програму теократії – першості духовної влади над світською (“Диктат папи”). Богослов Тома Аквінат вважає, що вся влада пов’язана з життям та смертю, а тому й походить від Бога, уподібнює державу тлінному тілу, а церкву – вічній душі. Отже, церква вище за державу, оскільки не можна коритися тому земному законові, що суперечить божественному праву.

Здобувши панівне становище в монархічних державах Європи, християнство почало заперечувати власні моральні засади у діях своїх верховників. Необмежена влада псує не тільки світську людину, але й релігійних ідеологів, котрі у боротьбі за “чистоту віри” переступають межі дозволеного, посилаючись на те, що їхня висока мета виправдовує будь-які засоби досягнення. І відтоді Європа на кілька століть втратила спокій: крім війн між королями за поділ земель, опріч громадянських збурень усередині держав, здригаючись ще від релігійного розбрату. У ХІІІ ст. складається класичне для Заходу ідеологічне співіснування консерватора Бернарда із Клерво, ворожого до всяких змін у християнській церкві, ліберала П’єра Абеляра, люблячого філософські ідеї і дискусії та радикала Арнольда, що відстоює інтереси простолюдинів і ненавидить князів. Можна думати, що недаремно Бернард вбачав у революційній діяльності Арнольда соціальний результат філософського лібералізму Абеляра.

Для боротьби з “віровідступництвом” католицька церква запровадила інквізицію – слідчу, судову і виконавчу установу, що набула загрозливого, потворного вигляду. Були занедбані основні заповіді Христові й за наказами інквізиторів катували інакомислячих бо тих, кого тільки запідозрювали, чи ж просто невгодних. Заохочувались  донощики, брехуни, заздрісники, люди без честі і сумління. Поступово церква своїми крайнощами викликає обурення та недовіру з боку багатьох християнських монархів, й, водночас є безсилою протидіяти створенню централізованих держав з міцною владою. Зокрема, у боротьбі з феодалізмом і клерикалізмом формується політичне вчення Марсілія Падуанського – обґрунтування належності народу законодавчої влади, вибірності голови виконавчої влади, суворої підзвітності уряду.

Загальноєвропейське економічне піднесення ХІ – ХІІІ ст. призводить до юридичного конституювання бюргерського торгівельно-підприємницького елементу у специфічну “третю верству”. Показовою є англійська “Велика хартія вільностей” 1215 р., яка суттєво обмежує права корони у відношенні своїх підданих. Виникають представницькі збори: кортеси у Арагоні (1163 р.) і Кастілії (1169 р.), парламент у Англії (1265 р.). Генеральні штати Франції (1302 р.).  Грабіжницькі набіги та міжусобні війни призводять до необхідності появи миротворчої влади. Влада стверджується, коли монарху вдається повернути на свою користь “монополію законного примусу”. Наприклад, у Великобританії, аристократії вдалось обмежити владу короля; встановлення тут парламентської монархії стало наслідком помірного компромісу між королем та знаттю. Навпаки, у Франції централізація влади, встановлення абсолютної монархії пояснюється бажанням монарха нав’язати свою волю традиційно фрондуючому класу аристократії. Отже, монархи продовжують посилювати свої владні позиції.

3. Фундаментальні політичні ідеї Нового часу та сучасність.

Вивчаючи становлення політичної думки Нового часу, слід звернути увагу на те, що цей період тривав з XIV до початку ХХ ст.: Відродження, Реформація,

Просвітництво - формуються соціальні утопії, ідеї природного права, громадянського суспільства, суверенітету, парламентаризму і розумний егоїзм. Формується філософія гуманізму – тобто сукупність поглядів, що пропагують повагу до прав особи, турботу про блага людей, створення сприятливих умов суспільного розвитку, повернення античної культурної спадщини. Обґрунтування суспільних зв’язків вбачається у примусі, здійснюваному сувереном хитрістю або силою (Н.Макіавеллі), добровільній покорі індивідів Державі-Левіафану (Т.Гоббс), вихваленні приватних інтересів (Дж.Локк).

Посеред моря монархічно-феодальних держав існували і острівці республік – насамперед італійських, де саме й почалося Відродження. Всіх у свій полон бере відроджена античність: перекладачам з грецької й латині виплачуються величезні гонорари, створюються академії на зразок Платонівської, виявом гарного тону стало називати Рай Олімпом, Пекло – Еребом, черниць – весталками, кардиналів – сенаторами. К шляхетних колах відверто шуткували над офіційним віросповіданням, через елементарність придатного хіба що для старців і неуків. У живописі олтарів з’являлись зображення, що прямо нагадували відомих повій. За допомогою “політичної науки” Н. Макіавеллі світогляд звільняється від церковного спрямування, простежується прагнення філософські осмислити політичні явища і процеси. Головним завданням політичного знання Н.Макіавеллі вбачає у формуванні працюючих принципів, здатних бути покладеними в основу стратегій діяльності володаря, республіки, держави: правильний моральний вчинок з політичної точки зору може бути згубним, а що є благом для влади, може вважатись моральним злочином. Королівський суверенітет, що колись вважався даром небес, тепер проголошується земним засобом спасіння від анархії. Так, відомий своєю працею “Шість книг про республіку” (1576 р.) Жан Боден  констатує, що суспільство повинно мати суверена, здатного видавати і касувати закони.

До появи нового “культурного кодексу” призвела західна Реформація християнської церкви (протестантизм), започаткувавши європейську модель демократичної влади. Віруючі не хотіли більше терпляче чекати блаженства на тому світі, надто квапилися і вимагали термінового встановлення славного царства на землі. Головними географічними ареалами  профетического натхнення були Центральна Європа і Рейнські землі, але таємними каналами реформаційний рух розповсюджувався по всьому континенту: з глибин Росії єресі проникали до Богемії і Моравії, а доктрини нижньорейнських сектантів досягли Британії. Фантазії уходили до садів Едему, природності і простоті первісної людини, до закликів абсолютної істини і тілесної наготи, звільнення від всього тваринного. Заздалегідь відомий кривавий день всесвітньої катастрофи, після на землі воцариться добрий імператор або містичний лідер, навіть сам Христос. Категорично відкидаючи авторитет папства та критикуючи занепад католицької церкви, європейська Реформація підірвала позиції домінуючих структур та проклала шлях більш індивідуалізованій культурі. Необхідно зазначити, що існує дуалізм між протестантизмом  М.Лютера (прусським і французьким) та Ж.Кальвіна (швейцарським, пізніше голландським і англійським). Зокрема, теологія М.Лютера, висунувши ідею існування безпосереднього зв’язку між людиною та провидінням, тим самим призвела, з одного боку, до зниження посередницької ролі церкви, а з іншого – сприяла піднесенню сучасного індивідуалізму. Якщо Лютер, закликаючи омити руки у крові ворогів Христа, тим самим освячував право монархів знищити церков Риму “матеріальним мечем”, то для народна покірність владі мала бути беззаперечною. Більш сміливу політичну програму висловив Цвінглі - наказував коритися владі доки не буде порушене “божественне право”. Вчення Жана Кальвіна, маючи схожі з лютеранством теоретичні основи, наголошуючи на ідеї спасіння кожного, ще більше генерує етику аскетизму, змішаного з підприємництвом. Якщо протестантизм у Пруссії укріплює феодальний лад, то натомість у Англії призводить до капіталістичних реформ.

Філософською основою політичної думки Просвітництва був раціоналізм: діячі культури вірять у безмежні можливості розуму. Певну роль у становленні соціально-політичної думки в умовах формування буржуазного суспільства відіграли ідеї про державу і права Френсіса Бекона: людей об’єднує справедливість – не робити іншому те, що не бажаєш собі (а це і є принципом буржуазного права).

Виникає теорія побудови держави на основі суспільної угоди, що відповідає також бажанням європейських монархів замінити застарілі заклики до лицарства або посиланням на владу від Бога новим принципом легітимності. Визнання значення фактору зацікавленості та збагачення людини могло б бути корисним для управління “людськими вадами”. Одним з теоретиків природного права і суспільного договору був Гуго Гроцій. За Г. Гроцієм держава є досконалим союзом вільних людей задля збереження права і загальної користі.  Томас Гоббс теоретично розробляє сценарій авторитарної модернізації – обмеженні політичної свободи при розвитку капіталістичного підприємництва. Ідеї Дж. Локка заклали основу ліберальній політичній думці – досягнення соціального миру шляхом обмеження державної влади. Представником теорії суспільного договору вступає Барух Спіноза. Шарль Монтеск’є висуває концепцію розподілу державної влади – законодавча, виконавча, судова. Жан-Жакові Руссо належить політична концепція радикального демократизму – влада має належати більшості (народний суверенітет). Авторитарна, ліберальна і радикально-демократичні політичні концепції стали загальною основою європейської модернізації.

Було створено теорію просвіченої монархії.  Просвітники, насамперед “володар дум” Вольтер (Жан Марі Аруе), намагалися схилити європейських государів  до проведення реформ, що сприятимуть зростанню загального добробуту, рівності всіх перед законом. Разом з Вольтером, на сучасників справив значний вплив Дені Дідро, за яким головна мета держави – забезпечення людських прав, свободи і щастя. Для Поль Анрі Гольбаха головне не форма правління, а щоб у суспільстві діяли усталені закони. До природних прав П. А. Гольбах відносить свободу, власність і безпеку. За політичні свободи, рівність всіх перед законом виступав Клод Андріан Гельвецій. Основи сучасної концепції правової держави заклали Іманнуїл Кант та Готфрід Вільгельм Фрідріх Гегель, проголосивши природним правом те, чим кожна людина забезпечена згідно з божим законом - особистим життям та приватним майном.

Промисловий переворот у Англії і переможна французька революція, а також дві війни за незалежність США призвели до повної перемоги капіталістичних відносин у цих провідних країнах Заходу. Французька революція відіграла неабияку роль в історії Європи та Америки передусім завдяки своїм волелюбним ідеям, хоча була непроста, сповнена протиріч. Було прийнято Декларацію прав людини і громадянина (1789 р.), що проголошувала: люди народжуються вільними і рівними в правах; нація має бути підвалиною верховної влади, а закон – втіленням загальної думки; всі громадяни беруть участь в управлінні безпосередньо, або через обраних представників; свобода волевиявлення, думки, слова друку; життя і власність - недоторкані. Справді гарна декларація. Все те, про що мріяли філософи-просвітники, здавалося вже здійснилося і замість безпробудного невігластва середньовіччя нарешті настало бажане “царство розуму”. Та потім було створено революційний трибунал. Революціонер Марат виголошує “деспотизм свободи” – сумнівну тезу, що й призвела до нещадного терору, названого доброчинством і “швидкою справедливістю”. Були занедбані основні засади декларації, демократична республіка перетворилася на буржуазну диктатуру, згодом – на імперію Наполеона, далі – в реставровану монархію Бурбонів. Насправді виявилося, що “розумний” суспільний устрій призвів лише до поглиблення провалля між бідністю та багатством внаслідок усунення привілей вільної людини і церковної благодійності.

Вивчаючи сучасну західну політичну думку, слід звернути увагу на те, що тут замість суцільної доктрини маємо справу з рядом філософських мотивів, що складають певну інтелектуальну формацію. Західна політична думка ХХ ст. набуває свого сучасного вигляду насамперед розробкою ліберальних стратегій. Контури нової політичної думки окреслює М. Вебер, котрий поставив перед собою складне завдання осягнути процеси, які привели до виокремлення політичної діяльності як специфічної серед інших видів людського буття. Згідно теорії М.Вебера, формування автономної сфери політичної діяльності відбувалося під впливами міліарним та бюрократичним – виникає необхідність появи миротворчої влади. Поява бюрократії є першим кроком до диференціації в межах самої державної влади. Визначені М.Вебером типи державної влади є ідеальними – відображають найхарактерніші риси різних форм домінування (легально-раціональна, традиційна, харизматична), а в реальному житті у чистому вигляді не існують.

Система суспільних ілюзій породжує песимістичні течії у філософії з ідеями про абсурдність буття, трагічність людського існування. Проблема справжнього буття виступає у аспектах містичному (С.К’єркегор), нігілістичному (М. Гайдеггер), феноменологічно-аналітичному (Ж.-П. Сартр), й, нарешті у концепції трагічного героїзму (А.Камю). Створюються формули відчаю, втечі від громадської діяльності, пошуки виключно самого себе у світі розколотому, ворожому і незрозумілому. Світ внутрішній особистісний, ізольований від зовнішнього суспільного, робить своїм предметом екзистенціалізм.

Не було причин ігнорувати політичні питання таким засновникам соціології як Огюст Конт та особливо Еміль Дюркгейм. Соціологічний позитивізм прагне перенести на галузь пізнання суспільства методи та принципи, які принесли авторитет тим наукам, що дістали назву “точних”. Але головними об’єктами соціологічних досліджень є скоріше галузі “цивільного суспільства”, ніж “політичного порядку”. Слід зазначити ту різницю, що інтерес Е.Дюркгейма до питань держави, демократії чи соціалізму жодного разу не вилився в загальне дослідження з політичної діяльності, як у М.Вебера. Початком так званої “виборчої соціології” є праця Андре Зігфрида “Політична картина Західної Франції за Третьої Республіки” (1913 р.) – пояснюється феномен виборів та залежність результатів від різних факторів. Вдало використовуючи набутки загальної соціології та філософії історії ряд різнопланових робот створює Раймонд Арон – дослідження про “індустріальні суспільства”, працю про різні політичні режими (“Демократія та тоталітаризм”), міжнародні відносини (“Війна і мир між націями”).

Водночас рівняння політології на “позитивні” науки викликало “моральну” реакцію з боку деяких сучасних теоретиків, які не погоджувались з тим, щоб сучасна політична наука порвала з політичною філософією минулого. Найбільш критичною по відношенню до позитивізму в політичній науці є філософська теорія Леві Стросса: орієнтація на позитивізм – неповноцінна, парадоксальна, обмежена. Леві Стросс актуалізує поступову тенденцію повернення політичної науки на філософські позиції, маючи таких прибічників як Ірвін Крістол, Алан Блум, Поль Нозик, Джон Ролс.

Відбувається формування поведінкової теорії політології (концепція громадської думки У.Ліппмана, солідаризм Дюгі). Вивчення безпосереднього функціонування політичних інститутів призвело до  появи теорій  “політичних еліт” Г.Моски і В.Парето, “залізного закону олігархії” Р.Міхельса, “концепції заінтересованих груп тиску” А.Бентлі, ідеї політичного поля П.Бурдье, мікросоціології “радикального функціоналізму” Н.Лумана, “комунікативної спільноти” Ю.Габермаса, “етики відповідальності” Апеля. Дуже вагомого авторитету набула теорія політичних партій, розроблена Морисом Дюверже.

Значне місце у політології посідає “біхевіоризм” (рафінований варіант емпіризму Ф.Бекона і Д.Юма – тобто експериментальність і фактаж), уособлений С.Мерієм, Г.Лассвелом та П.Лазарсфелдом – перевага віддається  місцевим проблемам над загальнодержавними, а також процесам, які можна спостерігати і лічити (структура виборів, розподіл голосів, діяльність політичних партій, груп тиску, механізм прийняття рішень). Вплив біхевіоризму на розвиток політичної наука був дуже значним: була введена вимог чіткості та точності; застосовуються такі знаряддя як опитування, анкетування, збір даних тощо; нарешті, політологія виходить з бібліотек, щоб освоїти конкретну дослідницьку роботу (втім, поряд з емпіричною традицією продовжує існувати й вигадливі чисті теорії – “структура громадської дії” Толкотта Парсонса, “системізм” Девіда Істона, “функціоналізм Роберта К.Мертона”, “девелопменталізм” Л.Пая, С.Верби).

Через різнопланові і сучасні суспільно-політичні трансформації важливого політологічного значення набувають дослідження тоталітарних джерел Ханни Аренд, “відкритого суспільства” К.Поппера, суспільної стратифікації З Бжезинського.

Таким чином, сучасна політична наука покликана вивчати фундаментальні світоглядні аспекти політичної діяльності життя, ідеї держави і влади. Загальна настанова обумовлює практичний пошук відповідей на питання. В силу яких причин можлива політична самоорганізація суспільства? Як створюються, зберігаються, змінюються і розпадаються різноманітні політичні системи? Які основні цілі держави і як узгоджені з принципами людської свободи і справедливості? Що лежить в основі права на владу: божественний закон, воля сильнішого, суспільна угода чи ще якесь інше начало? Як сумістити права і свободи індивіда з відповідальністю перед суспільством? У наші часи нове бачення політики як важеля забезпечення динамічної стабільності держави, соціального прогресу стало атрібутом цивілізованого життя.

Питання для самоперевірки та для доповнення теми новим матеріалом з рекомендованої навчальної  літератури.

Чому суспільно-політичне пізнання є найдавнішою сферою людських інтересів?

Наведіть основні причини появи міфічних тлумачень влади і держави.

Охарактеризуйте політичні погляди мислителів античності.

У чому сутність політичних вчень Платона і Аристотеля?

Які суспільно-політичні процеси  покликали до життя Відродження як новий соціально історичний феномен?

Як політичні ідеї Просвітництва спонукали людей до роздумів про своє соціальним положення, політичної боротьби за свої права?

Яка відмінність у тлумаченні політичної влади і держави між Т.Гоббсом, Дж.Локком і Ж.-Ж.Руссо?

Яку роль у сучасній західній політології відіграла політична наука ХХ ст.?

ЛІТЕРАТУРА:

Арістотель. Політика. – К.: Основи, 2005. – 355 с.

Філософія політики: Хрестоматія: У 4 т./ Авт.-упоряд.: В.П. Андрущенко (кер.) та ін.. Т. 1- 2. – К., 2003.

Бэкон Френсис. Новая Атлантида. Опыты и наставления нравственные и политические. – М.: Изд-во АН СССР, 1962. – 238 с.

Вебер Макс. Соціологія. Загально історичні аналізи. Політологія. – К.: Основи, 1998. – 532 с.

Гоббс Томас. Левиафан или материя, форма и власть государства церковного и гражданского. – М.: Соцэкгиз, 1936. – 503 с.

Макиавелли Никколо. Государь. Рассуждения о первой декаде Тита Ливия. О военном искусстве. – М.: Мысль, 1996. – 639 с.

Монтескье Шарль Луи. Избранные произведения / Размышления о причинах величия и падения римлян. О духе законов. Опыт о вкусе в произведениях природы и искусства. – М.: Госполитиздат, 1955. – 800 с.

Ницше Ф. Воля к власти. – М.: ЭКСМО; Харьков: Фолио, 2003. – 861 с.

Парсонс Т. Система современных обществ. – М.: Аспект Пресс, 1998. – 269 с.

Платон. Держава. – К.: Основи, 2005. – 355 с.

Спіноза Б. Теологічно-політичний трактат. – К.: Основи, 2005. – 237 с.

Цицерон Марк Туллий. Диалоги. О государстве. О законах. – М.: Наука, 1966. – 224 с.

Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. – К.: Основи, 1990. – Т.1 – 444 с.; Т.2 – 404 с.